Я бігла лісом, задихаючись. Шпотикалась, падала, вставала і знову бігла. Лука і стріл поруч не було, тому озиратися й перевіряти, чи сильно я відірвалася від нападника, було надто страшно. Через паніку в голові не було жодних думок, які могли б хоч чимось допомогти, а помирати тут і зараз аж ніяк не хотілося. І як сьогодні все могло так обернутися!?

Вже з самого ранку цей день був якимось дивним: все навколо здавалося неприродно похмурим і сумним, небо було сірим і хмарним, над головою часто пролітали ворони, моторошно каркаючи, а лісні тваринки поводилися так, ніби ховаються від чогось страхітливого. Природа, я так розумію, таким чином хотіла мене попередити, щоб нічого доброго від цього дня я не очікувала. Я не маю з нею настільки сильних зв'язків, як мають інші ельфи, але натяки все одно зрозумілі.

Зранку, вийшовши з дому, я попрямувала до криниці. Навіть не встигла ще води набрати, як із кущів з'явився незрозуміло хто у чорному плащі. Серце почало готуватися до пришвидшеного качання крові, адже розум насторожився, і ноги почали ледь помітно тремтіти від страху.
Із татових історій я знала, що особи в плащах найчастіше можуть виявитися некромантами і це не віщує нічого доброго.
Яскраво смарагдовий амулет на шиї незнайомця підозріло замерехтів. "Зараз, напевно, магію якусь використає…" – пронеслося в голові. Я спокійно поставила порожнє відро на землю, і, злякано зиркнувши на невідомого, щосили чкурнула у напрямку лісу. "Якщо сумніваєшся, що знаєш з якої саме раси істота перед тобою, краще не говори з нею, а просто тікай, адже це може бути хто завгодно..." – згадувала я татові слова, поки бігла.

Як би мені не хотілося в це вірити, але йшов уже четвертий рік після смерті батьків.

Я завжди знала, що вони мені не рідні, але це не скасовувало того факту, що мені було складно змиритися з тим, що їх більше немає.
Завдяки їхній опіці і вихованню, зараз я є тою, ким є.

"Коли тобі буде двадцять.. одного дня, не забудь довіритися хлопцю, який прийде до тебе. Я й гадки не маю, як він виглядатиме і коли приблизно це станеться, але просто довірся. Якщо не його словам, то принаймні нашим. Колись нам про це казали твої справжні батьки. Вони знали, що настане час, коли ти залишиш нас і вирушиш на пошуки нового життя, або, точніше, перетнеш кордон між Емéльресом і Лíроном. У королівстві всіх рас, як вони говорили, тебе чекатиме багато пригод, нових знайомств і відчуттів. Не бійся їх. Так, не всі вони будуть приємними, але ти повинна відкритись їм. Також, будь сильною, не смій опускати руки, і завжди, будь-якими способами, здобувай те, на що заслуговуєш... Сподіваюся, що твої справжні батьки ще живі і ти зможеш із ними зустрітися..." – ці мамині настанови, які супроводжувалися стверджувальними кивками тата, я пам'ятаю й до сьогодні. Мені завжди було дивно з того, що мама знала, коли вони з татом помруть, і тому, дуже вдало підібрала час для того, щоб розказати все це.

От тільки в даний момент її слова мені нічим не допоможуть. "Довірся…" – як? Кому? Я не думаю, що он тому незнайомцю в темному плащі, який женеться зараз за мною!
Паніка охопила мене зповна і ноги ще швидше понесли туди, де очі встигали дивитися. Я до цього моменту навіть не знала, що вмію так швидко бігати...


— Постривай, не тікай від мене! — пролунало за спиною, — Та стій ти! — за голосом було зрозуміло, що я його трохи розлютила.
Достатньо начитавшись в книжках про такі випадки, я знаю, що, якщо зупинюся, це добром не закінчиться принаймні для мене.


У наступну хвилину, мою голову заполонили думки про біль у спині. Розум ще не встиг усвідомити, що сталося, а я вже лежала на траві, попередньо відчувши, що ззаду в мене кинули щось тверде. І це, швидше за все, була кулька із розряду "сипучих" магій.

Розуміючи, що лежати і потирати болюче місце часу немає, я спробувала піднятися, і була зупинена за допомогою, як не дивно, магії піску.
Незнайомець "прикував" мої руки до землі, спеціально перевернувши на спину. Коли я розплющила зажмурені від болю очі, щоб оцінити ситуацію, він уже нависав наді мною.

Хлопець миттю зняв капюшон з голови, тим самим привернувши мою увагу до свого лиця. Чесно кажучи, я навіть подумки зраділа, бо він виявився ельфом. І навіть не просто ельфом, а дуже красивим ельфом, якому на вигляд було років так двадцять. Як-не-як, гостровухі завжди виділялися своєю зовнішністю серед інших рас. Хоча, не знаю, чи змогла б так сказати про себе. Я не спішила вважати себе дівчиною "ельфійської" краси.

•
Небо стало ясним, вперше за цей день(все-таки весна надворі). Сонце почало пригрівати всі навколишні рослини і нас із хлопцем заодно. Ставало дедалі спекотніше. Ми дивилися одне на одного, переривисто дихаючи.

— Нарешті спіймав. — Блондин був настільки близько, що його гаряче дихання торкалося мого обличчя. — Бачиш, я не демон і не некромант. Не варто мене боятися. — Я здивовано закліпала.

— А чому тоді в плащі? — Вирвалося в мене питання і страх почав відступати. Головне – він не з імперії нежиті, а то було би надто небезпечно зустріти представника саме цієї держави, бо в ельфів із нею стосунки перебувають не в найкращому стані.

— Я не знав де точно ти живеш. Думаючи, що це людне місце, я прагнув не привертати до своєї персони багато уваги. — Пояснив хлопець із серйозними лицем але воно все одно продовжувало зберігати в собі якусь дитячість. Потім він подивився кудись убік своїми бурштиновими очима.

— Але ж, Емéльрес – королівство ельфів, а ти – ельф. Як ти вже казав, ти не демон і не нечисть, проблем не мало б виникнути, — висловила я своє припущення.

Блондин якось задоволено посміхнувся і повільно піднявся, на ходу знімаючи плащ. Лише зараз я помітила, що його волосся аж пояса сягає. Хто що б не говорив, а в ельфійському народі хлопці з довгим волоссям не були великою рідкістю. Хоча, мені було дивно з того, що воно не пряме, а кострубате. Хлопець мав навіть чубчик, який не стирчав, а був охайно пригладженим до голови. Курносий ніс і блідорожеві губи в нього були доволі малими, а коричневі брови не дуже густими. Виразні бурштинові очі зверху над собою мали чорні тіні й разом із усім іншим чудово виглядали на круглому обличчі юнака.

Він відкинув плащ у бік. Потім, обернувшись до мене спиною, одним рухом забрав деякі пасма волосся зі спини, тим самим відкриваючи вид на татуювання чорного кольору у вигляді меча, що перехрещується зі щитом.

— Бачиш це? — Він вказав великим пальцем на тату і я видала стверджувальне "угу". — Воно і є головною причиною того, що я прийшов у плащі. – Пояснив ельф і повернувся до мене лицем.

— Тобто? — не зрозуміла я, питально вигнувши брову.
Коли мій погляд зачепився за його оголений торс, щоки мимоволі почервоніли. Раніше ж, навіть не помітила, що він в одних лише штанях. Крім того, його загоріле й досить натреноване тіло не могло не привертати дівочої уваги. Напевно, мені не було б так незручно, якби він не був молодим.

— Я поки що не маю повного права розголошувати цю інформацію. — серйозно відповів довговухий, одночасно звільняючи мої руки від піщаних кайданів.

Зрозумівши, що здобула свободу, я підвелась і стала легенько терти то одне, то друге зап'ястя, переводячи свій погляд то на них, то на хлопця.
Як тільки він хотів продовжити говорити, його несподівано перебили:

— Наш генерал не радив розказувати тобі щось на кшталт цього за межами штабу. — Почувся позаду приємний дівочий голос. — Éгоне, тільки не кажи, що ти її ще й зґвалтувати хотів? — Мене всю аж сіпнуло від почутого.
Наскільки я розумію, на ім'я вона звернулася до блондина.

Гостровухий лиш іронічно видихнув, закотив очі  і проігнорував її питання, розуміючи, що незнайомка жартує.

Повністю перевівши всю свою увагу на дівчину, я завмерла. За життя я бачила тільки ельфів, ну, максимум вампірів, чи русалок. Останні й так, майже завжди перебували в людській подобі, тому сильно не виділялися. А от про інші раси я могла тільки читати. І зараз, коли переді мною постала дівчина з великими блакитними, як саме небо, очима (блакитною була і їхня райдужна оболонка, і білок), світло-синьою шкірою, рогами на голові, маленьким хвостиком ззаду, і копитами замість стоп – я не могла не здивуватися.

— Т-ти із демонів? — Запинаючись, спитала, коли білявка зупинилась навпроти. — Ой, вибачте… Я мала на увазі: ВИ з демонів? — Схаменувшись, вибачилась я.

— Це пусте, можеш говорити на "ти", для мене так тільки краще. А то якось надто незвично, коли до тебе викають. — Вона невпевнено усміхнулась. — Я Зéна, Зена Кóдрі, приємно познайомитись. — Дівчина потиснула мою руку, — Я не зовсім демон. Я дренея, це один із видів демонів, у нас шкіра буває більш різноманітних відтінків, і я не така зла як ці "інші" демони. — Пояснила коротко-волоса панянка, продовжуючи посміхатися.

— …Ерлайн… Ерлáйн Вéрдінг, — розгублено відрекомендувалась я, все ще роздивляючись нову знайому.

Її добрі очі, здавалося, зазирали в саму душу, а усмішка викликала приємне тепле відчуття в районі сонячного сплетіння.
На перший погляд, їй би можна було приписати років сімнадцять-вісімнадцять, але я впевнена, що вона старша, адже досить великий меч за її спиною, говорив саме про це. Здавалося, у ній поєднуються зовсім несумісні речі: якась дитяча наївність і войовничість. Броня, у яку вона була одягнена, ясно давала знати, що дренея побувала уже не в одній битві.

Симпатичний ельф відрекомендувався просто Éгоном, пояснивши це тим, що не хоче морочити мені голову своїм прізвищем. Почувши це, Зена почала вичитувати йому нотації про те, як потрібно незнайомим людям говорити не лише своє ім'я, а й прізвище. У її репліках звучали такі речення як:"Ти ж добре знаєш, що вона не з королівських "псів", тому немає нічого небезпечного в тому, щоб відрекомендуватись повністю…" – вони вводили мене в сум'яття. Мені стало цікаво, кого саме під словом "пси" дівчина має на увазі.

— Ем... А ці королівські, як ти сказала, "пси", це хто? — Своїм питанням я припинила суперечку й буквально прикувала їхню увагу до себе.

— Королівські "пси"… — Почав, було, Éгон, але його миттю перебили:

— Це особлива гвардія королівства Лíрон, тобто нашого королівства. — Проговорила Зена, повчально піднявши вказівний палець вгору і закривши юнакові рота долонею.

Реакцією останнього був нервовий видих, який за звуком нагадував тихе гарчання. Блондин закотив очі. Помітивши це, дренея забрала руку і сказала:

— Добре-добре. Говори, якщо вже так хочеш. — Дівчина схрестила руки на грудях.

— Дякую, що хоч це дозволила сказати. — Роздратовано покосився він на неї. — Ця гвардія називається королівською. Королівська гвардія – це такий особливо натренований, досить великий загін солдатів, що полює, якщо можна так сказати, на таких, як ми. Наша команда старається уникати будь-яких контактів із нею. Нас можуть викрити за тим татуюванням, яке я тобі показав. І так, Зена має таке саме, хіба що, в іншому місці. — Відповів він на моє ще не поставлено питання. Все ж, я таки дізналася, що це за тату, навіть, якщо він не бажав говорити.

Нова інформація вимагала, щоб її обдумали прямо зараз. Лíрон, королівські "пси", команда, татуювання… Може, це вже десь мені зустрічалося? Ну, якщо згадати книжки, які я читала, то, напевно, можна щось зрозуміти, адже ці слова здаються знайомими. Вони точно траплялися у якихось ленендах чи літописах, але, швидше за все, рідко. Бо інакше я б їх точно пам'ятала.

— Хочеш ти того чи ні, але ти маєш покинути Емельрес і піти з нами. — Вирвав мене із роздумів Егон. — Дізнавшись про твоє існування, наш генерал доручив нам тебе знайти. У нас завдання: привести тебе до нього. За його словами, ти повинна мати щось таке, що допоможе нам знайти перший з потрібних артефактів. — Розкрив він суть їхнього приходу, а я, в свою чергу, насупилась – бажання служити їхньому, так званому, генералові зовсім не було. І що ще за артефакти? До чого тут я?

— А якщо у мене немає бажання мати справу з вами і з вашим генералом? — Поставила я цілком очевидне питання, схрестивши руки на грудях. — Ну вибачайте, але чому я маю вам вірити? А може, ви тільки прикидаєтеся добрими, і йти з вами кудись – небезпечно? Я ж насправді про вас майже нічого не знаю. — Із явною підозрою додала я, серйозно дивилячись на нових знайомих.

Дренея невпевнено перезирнулась із ельфом і останній кивнув, ніби, у знак згоди на щось. Я здивовано підняла брову. Трохи подумавши, дівчина спокійно заговорила:

— Ерлайн, послухай, ми знали, що вмовити тебе піти з нами буде нелегко. Якщо ти нам потрібна, то подумай, чи могли б ми заподіяти тобі якоїсь шкоди? — Спитала Зена, підходячи ближче до мене.

"Довірся…" – раптово і вдруге за сьогодні пролунало в голові це доленосне слово і я здригнулася, зробивши крок назад. Потім опустила погляд і задумалась.

Це що, той самий момент? Невже, говорячи про хлопця, мама мала на увазі його? Я підняла очі на Егона і він легко посміхнувся, спіймавши мій розгублений погляд. Мені треба довіритися, якщо не їм, то принаймні маминим словам. І гадки не маю, що з цього вийде, але.. я спробую.

Продовжуючи свердлити дірку в землі, я теребила свою вже й так розтріпану косу.

— Так, — видихнула Зена, — скажи, ти хочеш побачити своїх справжніх батьків? — Питання дівчини змусило мене завмерти. Великими очима я почала вдивлятися у лице блакитноокої. Що це означає? Вони що, знають їх?

— Так, ми знаємо твоїх біологічних батьків, і вони дуже хочуть тебе побачити. — Відповіла блондинка на німе питання в очах.

Мої губи мимоволі відвідала дуже непомітна, легка усмішка.

— То як, Ерлайн, ідеш з нами? — Запитав гостровухий, спершись на плече Зени. Якось дивно він вимовив моє ім'я…

— Ну.. я ж така не піду? — Показала я на себе трохи тремтячою рукою знизу вверх, — Почекайте, я переодягнуся в щось краще, ніж це брудне плаття, – обернувшись, покрокувала в напрямку дому.

"…Тебе чекатиме багато пригод, нових знайомств і відчуттів. Не бійся їх. Так, не всі вони будуть приємними, але ти повинна відкритись їм..."

Це і є той момент, коли я повинна покинути свій дім. Навіть не уявляю, що мене чекає у тому, як вони казали, Лíроні, але раз уже "мама і тато" хотіли, щоб я впустила у своє життя щось нове, то мені доведеться піти з цією парою молодих істот.

За спиною несподівано почулося переможне і тихе:"Дай краба, нам вдалося!". Всі думки в голові й так викликали неприємне, гнітюче відчуття, а тут ще й вони зі своїми прикольчиками.

Я різко розвернулася і майже прокричала:

— Ей! Краще нічого не говоріть! — Обоє завмерли і злякано подивились то на мене, то довкола. — Мені й так не просто дався цей вибір... Думаєте, я хочу йти невідомо куди із незнайомими мені особами? Я йду з вами лише заради того, щоб побачитися з батьками, про що я давно мріяла. — знову обернувшись і прискорившись, я більш рішучим кроком попрямувала в напрямку будинку. Мої щоки горіли від жару, а все навколо отримало якийсь блакитний відтінок і почало розпливатися. У голові закрутилося і я мало не впала, але Егон вчасно з'явився поряд і втримав мене за плече.

— Тобі не варто нервуватися чи злитися. — Промовив він тоном лікаря. — У гніві ти стаєш нестабільною й неконтрольованою. І, якщо почнеш щось робити, нічим хорошим це не закінчиться. Ні для нас, ні для тебе. — Сказав ельф заспокійливим голосом. 

Вперше чую, щоб мені таке говорили. Тобто неконтрольованою? Щось не пригадую, щоб зі мною таке траплялося… Може, це через те, що я раніше сильно не злилася?

Коли у голові перестало крутитися, Егон мене відпустив і я змогла йти самостійно.

•

Вже в своїй кімнаті я почала збирати у рюкзак потрібні речі, такі як: деякий одяг, взуття, їжу, книги і кілька прикрас, подарованих названою мамою.

Відколи я користувалася луком, мої стріли губилися хтозна-де. Із двадцяти їх залишилося три, крім того, одну з них мені ніколи не хотілося використовувати. Вона була зовсім не такою як інші, якоюсь позолоченою, і я думала, що вона особлива й губити її не варто. Сам лук я отримала в подарунок від тих же ж нерідних батьків на своє п'ятнадцятиріччя, і можу сміливо сказати, що за всі роки це було найкраще, що вони подарували, адже користуюся я ним і до сьогодні.

Зібравши рюкзак, переодягнулась у зручний одяг, хоч і виглядав він так, ніби я його у бідняка якогось відібрала. Двома словами – був брудним і зношеним. Прийомні батьки не мали стільки грошей, щоб купити новий, тому доводилося довго ходити в одному, і часто коли він був завеликим на мене. "Мама з татом" думали, що краще більше грошей витрачати на їжу і зручне взуття, ніж на щось інше. Також, як би бідно ми не жили, я завжди старалася підтримувати чистоту в домі, що чомусь завжди дивувало наших нечисленних гостей.

Своє темно-коричневе волосся мені захотілося переплести у туж саму, тільки більш акуратну, косу, що я і зробила.

Перекусивши тим, що сама приготувала, я вийшла з дому і замкнула двері на ключ, який потім поклала до рюкзака. Що ті двоє робили весь цей час, не знаю. Мене це зовсім не хвилювало. Я більше думала про те, щоб нормально виглядати і бути ситою.

— Бачу, що ти готова, а це означає, що ми можемо вирушати. — Мовив Егон, надіваючи на голову капюшон.

— Я що, теж буду в плащі? — Запитала я з явним небажанням одягати його. Ну не звикала приховувати своє обличчя чи тіло, та й незручно в ньому.

— Вибач, але це все для більшої безпеки. — Співчуваюче посміхаючись, сказала Зена і протягнула мені чорний балахон, точно такий, як у неї й ельфа.

Через п'ятнадцять хвилин мовчазної ходьби ми вже підійшли до карети, яка, судячи з непривітного лиця кучера, стояла тут вже довго.

— Щиро вибачте, що заставили Вас чекати! — Мило проговорила дренея, різко, ледь не до землі, вклонившись. — У нас виникли деякі труднощі, тому повернутися швидше не вийшло. — Вона приємно усміхнулася (а ще й цей погляд блакитних очей!) і обличчя водія вже перестало випромінювати негатив. Усвідомивши, що запізнилися вони через мене, я винно опустила голову, і почала нервово стискати лямки наплічника.

— Давай руку, будеш біля мене сидіти, а то залишати тебе з Егоном якось не хочеться. — Відкрито запропонувала Зена, скоса подивившись на ельфа, і протягнула мені свою долоню. Всередині раптово оселилося відчуття того, що ми з нею станемо хорошими подругами. Воно було дуже приємним.

Я кілька секунд здивовано дивилася на дівчину і потім все ж взяла її руку в свою й ми разом зайшли до карети. 

Цей транспортний засіб був невеликого розміру. В середині нього розташовувалися два диванчики малинового кольору, які ідеально доповнювали його загальний внутрішній вигляд.

По дорозі Зена мені сказала, що їхати ми будемо недовго, так як жила я близько біля кордону з Ліроном. Як виявилося пізніше – не збрехала. Переїзд в інше королівство тривав приблизно півгодини і за цей час я в більшості мовчки спостерігала за тим, як дренея втішає ельфа. Не думала, що у нього морська хвороба, адже у нашій расі це явище дуже рідкісне.

Згодом Егон якось задрімав на колінах у Зени (таким чином, сиділа вона вже не біля мене), і ми змогли нехай і тихо, але поговорити.

Дівчина питала про моїх справжніх і прийомних батьків, про мене саму і про мої захоплення. В свою чергу вона розказувала щось про себе: її батьки мають власну кузню на околиці столиці і, виявляється, дренея іноді сама кує там щось; їй двадцять два і вона любить брати участь у різних бойових турнірах; про свою магію дівчина промовчала, пояснивши це тим, що лише коли дізнається яка вона в мене, то тоді і про свою розкаже, мовляв, щоб все було справедливо.

— Але ж, я сама не знаю якою магією володію, — все ще тихо проговорила я, розвівши руками.

— Не хвилюйся, наш генерал все знає, він тобі обов'язково розкаже. — відповіла панянка, тим самим налякавши мене.
Як зовсім невідома мені людина, може знати про мене більше, ніж я сама?
Побачивши у моїх очах нерозуміння і ознаки страху, Зена поспішила запевнити мене:

— Заспокойся, Ерлайн. Все добре. Він знав багатьох із нас, ще до нашої зустрічі. Мене це теж бентежило, але не бійся. Він хоч і строгий, але по-доброму ставиться до всіх членів команди. Ми у нього як діти, хоча деяких це не дуже влаштовує. — Вона посміхнулась, напевно, згадавши щось. Дівчина забула, що ельф спить і тому говорила голосно. Схоже, вона думала, що, якщо говоритиме тихо, то не "достукається" до мене.
Егон уже довший час дивився на дренею і якось втомлено усміхався. Швидше за все, він підтримував її слова і пригадував те саме.

Завдяки словам блакитноокої я змогла заспокоїтись і краще налаштуватися на нові знайомства, які чекають на мене в Ліроні.

— Прошу виходити. Ми прибули в місто Стін Áкрі. З вас усіх триста двадцять золотих і п'ятдесят срібних. — Почули ми стриманий голос водія, коли транспортний засіб зупинився.

Зена допомогла Егону вийти з карети і заплатила за всіх. "Звідки у неї такі гроші? Це, як-не-як, не дуже дешево…" – подумала я, коли побачила скільки і яких саме монет вона дала.

— Хух, я думав не переживу. — Змучено видихнув ельф, витерши вдаваний піт із чола.

— Та ти весь час це говориш. І завжди виходить так, що мені доводиться платити не хіба за себе, а й за тебе теж. Слухай, а може, тебе і не нудить зовсім, може, ти просто хочеш проїхатись за дурно? — Питально поставивши руки в боки, з недовірою поцікавилась білявка.
Ельф тут же ж почав виправдовуватися, доводячи свою правоту. Тривало це недовго, бо мені довелося перервати їх, щоб спитати, куди ми будемо йти далі.

— Ерлайн… — Тільки-но почав Егон, але його, як не дивно, перебила Зена:

— Ти повинна деякий час почекати одного хлопця біля цієї карети. Ми зараз не можемо бути біля тебе, бо у нас з'явилися деякі справи. — Пояснила вона, вказуючи головою у бік ельфа, який уже розглядав лист із якимось повідомленням, після того, як повністю проігнорував прояв її наглості.

— Що? Кого почекати? — Не без підстав розгубилась я.

— Заспокойся. Не нервуй. А то знов у голові крутитиметься. — дружньо порадив Егон, ховаючи листа собі за пояс. — Тобі не варто нічого боятися, бо ти не повинна впізнавати його. Цей хлопець сам підійде до тебе і відрекомендується – за цим ти зрозумієш, що саме про нього ми тобі й говорили. Головне – нічого не бійся, ми з тобою ще зустрінемось. — Він погладив мене рукою по голові, як малу дитину, і від цього його руху стало якось спокійніше.

Я задумалась, опустивши погляд своїх сіро-зелених очей на сіру бруківку. Тільки-но з ними познайомилася, а вони вже йдуть від мене, і знову якесь нове знайомство. Нічого не поробиш, тепер доведеться звикати до такого ритму життя.

— Не сумуй! — Крикнула Зена, коли вони почали віддалятися. — І не забудь зняти плаща, бо інакше він ще щось не те про тебе подумає! –
— Широко усміхнулась вона, вказавши пальцем на мій капюшон.
Я помахала їм рукою і якось приречено видихнула. Згодом ці двоє сховалися в натовпі з найрізноманітніших істот, які тільки могли населяти це королівство.

Я зняла балахон і, запхавши його в ранець, почала роздивлятися невідоме місто. Мені ще ніколи не доводилося бувати в Ліроні, тому цікавість сповна брала наді мною верх. Хотілося побачити і спробувати на дотик усе, а водночас – нічого не рухати, бо все ж страшно у чужому королівстві.
Най Стін Акрі і не столиця, але тут теж красиво і просто кишить різними лицями. Кого я тільки не побачила: демонів, нагів, вампірів і навіть кількох феніксів. Зрозуміло, що витріщатися на людей не культурно, але все одно, складно відвести погляд від того, що бачиш вперше. Лірон не дарма називають королівством всіх рас, адже тут їх велике різноманіття, нема одної, визначеної.


Весняне сонце приємно пригрівало все довкола. Повітря було насичене приємним ароматом квітів. По бруківці стукотіли кінські копита, а торговці голосно і впевнено радили своїм покупцям купувати той чи інший товар саме у них.

"Люди" – це слово об'єднує всіх цих істот, яких я зараз бачу, адже більшість звикли називати себе саме так.
Майже в кожної раси може бути людська подоба, але далеко не всі нею користуються. Вона допомагає не так сильно виділятися з-поміж інших. Скажімо, якщо та чи інша особа із тих самих русалок, наприклад, перейде у людську форму, то мало хто здогадається, що це насправді русалка.

Я люблю читати. Особливо історичні книги і енциклопедії. Саме з них я багато дізналася про навколишній світ і істот, які в ньому живуть. І зараз було дуже цікаво спостерігати за тими з них, про яких дізнавалася тільки з книг і ніколи не бачила наживо.

Коротше кажучи, задумалась я надто сильно, адже навіть не помітила, як підійшла до чергового прилавку з книгами і купила там "Історію Лірона". Що не кажи, а на даний час вона цікавила мене найбільше. Насолодившись запахом старого паперу, я закрила книгу і, ледве запхавши її в рюкзак, підтюпцем побігла до карети.


— Я й не сумнівався, що ти любиш книжки. — Басистий голос хлопця прозвучав спокійно і впевнено. Це був молодий, хоч і з легкою щетиною на світлій шкірі, симпатичний чорнявий незнайомець, який стояв біля тої самої карети, схрестивши руки на грудях. Меч у нього на поясі (від якого чомусь віяло холодом), неочікувано викликав у мене відчуття поваги до його власника.

— Ви той... — Невпевнено протягнула я, зупиняючи ходу.

— Так, це мене ти повинна була тут чекати. — Уточнив він і твердим кроком підійшов до мене. — Мене звати Áмал. — Парубок протягнув руку і я несміливо її потиснула, – З цього дня ти будеш моєю підопічною. — Навіть не знаю, що здивувало мене більше: саме значення того, що він сказав, чи те, що його обличчя в цей момент виглядало надто серйозно. — Тобі доведеться виконувати різні обов'язки, накази і завдання. Немає ніяких приводів для хвилювання, адже ти будеш в безпеці. Принаймні моя команда усіма своїми силами стратиметься її створити для тебе. — Таке враження, що я до армії потрапила. Що за накази і обов'язки? "Команда", це про Егона й Зену? Моя безпека? До чого тут це? І хто він, взагалі, такий?

Я, з повним нерозумінням того, що зараз говорилося, великими очима дивилася на нового знайомого.

— Хоч ім'я своє назви, чому мовчки стоїш? — Вираз його обличчя анітрохи не змінився. Ну, хіба що, одна брова легко піднялась і тут же ж опустилась.

— Ви, взагалі, хто? — Це було єдине, що я змогла вимовити.

— Гаразд, нічого страшного, якщо мені доведеться повторити. — Його густі чорні брови мимоволі іронічно підскочили вверх і він повторив: — Отож, моє ім'я Áмал. — Слова прозвучали чіткіше, ніж першого разу, — І я займаю пост капітана одного з кількох повстанських загонів, який носить назву "Полум'я Правосуддя". Від сьогоднішнього дня ти переходиш під мою або, швидше, під нашу опіку. Тепер зрозуміла? — Спитав чорнявий, сховавши свої руки в кишенях темних штанів.

— Якщо зрозуміла, не означає, що прийняла, — із відвертою недовірою повідомила я.

— Повторюю ще раз: тобі нема чого боятися. У моєму загоні більшість людей адекватні, я думаю, що вони будуть зовсім не проти прийняти тебе в команду.

— Але…

— Ніяких "але". — Твердо перервав він мою спробу заперечити щось. — Я не збираюся тут із тобою бавитись. Ти повинна піти зі мною, якщо не хочеш бути спійманою і катованою королівськими гвардійцями.

— Катованою? — Якимось надірваним голосом перепитала я, зробивши крок назад.
У його сірих очах всього лише на мить з'явилося щире співчуття і потім вони знову стали байдужими.

— Ходи сюди. — Вже м'якше попросив хлопець, а я в свою чергу лише заперечно мотнула головою і відступила на ще один крок. — Та не бійся ти, я просто хочу дати тобі дещо. — Мої очі здивовано дивилися на нього і шукали щось, що могло б допомогти мені повірити йому. — Егон і Зена згадували про твою магію, чи не так? — Я кивнула. — Ну от, я хочу подарувати тобі одну прикрасу, яка буде стримувати сплески твоєї магічної енергії. — Мій зляканий до цього погляд, швидко змінився уважним і зацікавленим.

Рука хлопця "пірнула" у внутрішню кишеню його шкіряного пальта і через кілька секунд він уже протягував мені, на перше враження, звичайний позолочений перстень із вирізьбленим орнаментом у вигляді трикутника.
Я несміливо забрала предмет із його долоні й почала придивлятися до нього.

— Хай інші думають, що це звичайний перстень, але не ти. Ти повинна пам'ятати, що це артефакт, який завжди має бути з тобою. Він допоможе тобі зберегти спокій і не вийти з-під контролю у різних стресових ситуаціях. — Поки новий знайомий продовжував розказувати про особливості цієї каблучки, я нервово думала: "Та що у мене за магія така?"

— А Ви можете якнайкраще охарактеризувати мою магію? Тобто так, щоб я зрозуміла в чому полягає її суть, — запитала я, тим самим змусивши брюнета, волосся якого було досить коротким, задуматись.
Ще трохи порозглядавши перстень, я наділа його на палець.

— Твоя магія… — Замислено почав він, — Складно сказати... Мені, само собою, ще ніколи не доводилося бачити її в дії, тому навряд чи я зможу тобі щось пояснити. Точно мені відомо одне – вона входить у число могутніх руйнівних магій, тому, якщо все ж таки колись відбудеться її сплеск, постраждаєш і ти, і всі, хто будуть біля тебе в радіусі двадцяти метрів. — Всередині все в один момент заціпеніло й мені здалося, що я почала боятися самої себе. Тоді, коли про це говорив Егон, я не сприйняла його аж так серйозно, але зараз…

— Не треба засмучуватися, адже цей перстень створений спеціально для таких, як ти. Просто завжди носи його з собою і не будеш боятися ніяких магічних сплесків. — Я заглянула в його очі й побачила там непомітну досі доброту, хоч вираз його обличчя й залишався незмінним.

— Дякую.. за подарунок, — тихо й від цього не менш щиро промовила я, крутячи кільце на пальці. — Куди нам тепер треба йти? – поставивши це питання, я й не помітила, що парубок більше не просив мене назвати своє ім'я.

— Зараз ми повинні дістатися до одного старого готелю, у якому перебувають деякі з членів загону. І, перебувши там ніч, на наступний день вирушити до столиці. — Роз'яснив він, дивлячись на якийсь папір із невідомою мені інформацією.


Ми мовчки йшли людними вулицями. Я старалася триматися ближче до так званого капітана, щоб не привернути увагу якихось демонів чи вампірів. До речі, останнім було зовсім байдуже, що перебувають вони під обіднім сонцем, і це мене сильно дивувало. Це що, одна з особливостей королівства? Треба буде дізнатися про неї більше у тутешніх бібліотеках.

Наша спокійна ходьба тривала би й далі у своєму темпі, якби не один момент. На відстані приблизно сорока метрів від нас, я побачила групу із п'ятьох лицарів у позолоченій з червоними розписами броні. У кожного з них на нагруднику був намальований, як я зрозуміла, герб Лірона. Інтуїція підказувала, що це можуть бути ті самі королівські гвардійці. Щоб пересвідчитись у правдивості чи хибності своєї теорії, я відразу ж подивилася на повстанського капітана. Він нічого не сказав, а тільки різким рухом вхопив мене за плече і швидко відвів у сторону найближчого будинку.
Уже через кілька секунд я була притиснена до стіни тим самим хлопцем і злякано дивилася на нього.

— Що Ви… — Лиш хотіла обуритись я, як він тут же закрив мені рота своєю долонею, яка, до слова, була в чорній шкіряній рукавиці.

— Т-с-с, мовчи, а то нас помітять. — Прошепотів парубок мені в лице, ледь киваючи головою в бік лицарів. — Це королівська гвардія, і все б обійшлося, якби я був сам, але є ти, тому я повинен бути більш обачним. Щоб нас не викрили, нам потрібно кілька хвилин вдавати біля цієї стіни закохану пару. І так, це перше, що прийшло мені на думку. — Молодик забрав свою долоню, дозволяючи мені нормально вдихнути, видихнути і, звичайно ж, обуритись.

— Це як? Що ще за закохана пара? — Пошепки чи то злякано, чи то обурено перепитала я.

— Ми повинні вдати, ніби цілуємось, чи обіймаємось. Ну, щось в тому роді. — На відміну від мене, він виглядав аж надто спокійно, лише в очах і в голосі відображалась деяка схвильованість. Хлопець повільно нахилився до мене.

—Тільки не треба мене зараз дійсно цілувати! — Тихо запанікувала я, переводячи погляд то на його неймовірні кришталево-сірі очі, то на красиві повні губи. Проти моєї волі, щоки миттю набули рожево-червоного відтінку.

— Не хвилюйся, я і не думав цього робити. Моєю ціллю було викликати рум'янець на твоїх щоках, щоби все виглядало правдиво. — Пояснив він свої наміри, торкаючись пальцем одної з моїх щік, але я не поспішала заспокоюватися. Ну, хіба трішки. Мені навіть здалося, що зараз щоки стануть вже нормального кольору, але не тут це було, тому що наступним рухом капітана були…