Композиції для прослуховування:
BTS & The Chainsmokers – Best Of Me (piano cover by Doopiano)
5 Seconds of Summer – Amnesia
No Resolve – Change It All
Colbie Caillat – Falling For You
Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.






                                          ‡‡‡‡‡‡‡‡‡


Це сталося приблизно дванадцять років тому. Навесні. Молодий парубок віком у шістнадцять літ повертався до рідного королівства разом зі своїм старшим напарником. Вони ходили на якесь нескладне завдання на території Емельресу, тому зовсім не втомилися. Цікавий юнак хотів використати шанс роздивитися природу ельфійського краю, тому відволікся від шляху, відійшовши глибше в ліс, через що й заблукав. Він півгодини з панікою шукав стежку, з якої зійшов, але марно. Вирішивши заспокоїтись, хлопець почав робити те, що стало причиною його блукань – роздивлятися природу чужого королівства. Рослинність тут справді відрізнялась від Ліронської. Вона була якоюсь.. яскравішою і навіть в певній мірі живішою. Пройшовши кілька десятків метрів, захоплений навколишньою красою молодик не помітив, як підійшов до великої галявини, яку щедро освітлювало тепле весняне сонце. На ній парубок побачив маленьку ельфійську дівчинку з темно-коричневим волоссям, яка плела віночок з квітів і мило щось співала. І хоч на вигляд їй можна було дати лише десять років, спів у неї був чистим і надзвичайно приємним для вух. Юнак зупинився і, підійшовши ближче, сперся на дерево. Прикрив очі. Прислухався. Йому ще не доводилося чути такого голосу, що дивним чином змушує розум поринути в глибокі роздуми, а серце переживати певні почуття раз за разом. Через це хлопець навіть не помітив, як спів затих і симпатичне ельфійське дівча з цікавістю підійшло до нього й вже розглядало його своїми темно-зеленими оченятами.

— Ти хто? – цікаво спитала мала, схиливши голову на бік, а хлопець, врешті помітивши її, видав короткий крик, що символізував його переляк.

— Я... – захвилювався він, дивлячись то на дівчинку, то кудись вбік, – Мандрівник. Так. Мандрівник. Гуляв тут недалеко. – вирішив, що сказати так ельфійці буде правильним.

— Аааа, – протягнула вона, приклавши пальчик до бороди, – це тому ти не ельф? Ти з іншого королівства? – тепер мала дивилася на нього з небувалим захоплення, що відображався блиском в очах. Молодик стверджувально кивнув і легенько посміхнувся. – А з якого? – її питання, напевно, тільки почалися.

— З Лірона. – відповів він і присів, щоб вона не задирала голову так високо. – Там живе багато різних рас, а не лише ельфи чи вампіри, наприклад. – хлопець ширше посміхнувся її здивуванню й погладив по голівці.

— Ого! – збуджено скрикнула дівчинка й знову поставила питання: – А я колись зможу там побувати?

— Звичайно. Коли виростеш. – парубок глузливо тицьнув в її носик пальцем.

— А... – заїкнулась ельфійка й несподівано трошки почервоніла. – А як я зможу тебе знайти, щоб ти показав мені Лірон?

— Мене? – здивувався юнак, – Гм.. дай мені щось таке, через що зможеш потім мене впізнати. Не хвилюйся, я постараюся зберегти це до нашої наступної зустрічі.

— Ну тоді… – мала запхала долоню а кишеньку на старому платті.

— Елю! – почув хлопець гукання напарника й одразу ж розгубився. – Он ти де! Як так тебе втрафило загубитися? Ти ж не малий уже! – обурено кричав високий демон без крил, але з дивовижними рожевими очима.

— Та годі вже репетувати! Йду я! – відізвався молодик і мовив до дівчинки: – Ну як? Знайшла?

— Ага. Тримай. – вона взяла його за руку й поклала в долоню невеличкий залізний амулет у формі серця, що трималося на тонкому ланцюжку. – Це єдине, що є в мене від справжньої мами. Я хотіла віддати це їй, коли ми зустрінемося, але нічого. Тепер воно буде в тебе. – дівча посміхнулося і хлопець в одну мить відчув у грудях щось дивне й тепле. Маленька ельфійка швидко цьомнула парубка в тоді ще гладеньку щоку й побігла геть, крикнувши: – Зустрінемось, мандрівнику!

Після цього так званий мандрівник, деякий час задумано подивившись малечі в слід, підійшов до знервованого напарника й вони разом попрямували в напрямку кордону Лірона з Емельресом. Білявий демон із світло-зеленою шкірою, якому доручили навчання молодого хлопця, помітив зміни в поведінці й емоціях останнього, але вирішив не коментувати це. Певний час напарники, з різницею в віці дванадцять років, крокували мовчки, але старший з них захотів порушити це мовчання питанням:

— Елю.. думаєш, це нормально, що твоя мама строго забороняє тобі бути з повстанцями, а ти, попри свою сильну любов до неї, не слухаєш її і правду не кажеш. – демон з докором зиркнув на хлопця і той, відірвавшись від розглядання амулету, швидко надів предмет на шию і голосно видихнив.

— Звичайно ж, це неправильно, але… – його погляд посумнішав. Було помітно, що юнака вже не раз мучили такі думки. – Розумію, що мама хвилюється за мене, але я не можу без цього. Мені здається, що, ще будучи маленьким хлопчиськом, я вже знав, ким хочу бути… – глибокі очі поглянули на небо й звузилися від сонячного світла.
Тепер в нього з'явилася ще одна мета в житті – через кілька років зустрітися з тою маленькою дівчинкою. І серце хлопцеві підказувало, що це станеться дуже несподівано.
Що ж.. і підказувало правильно…



                                          ‡‡‡‡‡‡‡‡‡



За ці два місяці я бачила Еля тільки кілька разів і то ми мало говорили. В нього було багато завдань та й і я тренувалась. О, до речі про це. Весь наш загін, окрім капітана, Едуарда і Нори, відправився на тривалі тренування на територію Вільних Степів. Виявилося, що вже давно генерал разом із пані Лейлою склав кожному з нас особисту програму вправ і завдань, з якими ми повинні були впоратися за цей час. Нууу… сказати, що всім нам було складно, це нічого не сказати. І в кожного це "складно" було своє. Не уявляю, як пану Абеларду і його дружині вдалося так все продумати й врахувати наші слабкі місця… Хоча, якщо задуматися про те, як давно вони кожного знають, то все це цілком логічно, а ще й якщо додати природну мудрість очильника повстанців то все взагалі зрозумілим стає. І, якщо говорити про це детальніше, то генерал, окрім інших завдань, кожному з членів загону підібрав персонального суперника. Такого, проти якого в реальному бою вони могли б не вистояти. Спершу постараюся розповісти про тренування деяких із загону, щоб було зрозуміло, про що говориться, а потім перейду до головної новини.

Гм, почнемо з.. Броза. Він, як виявилося, зовсім не знає ніяких прийомів руками, тому йому в суперники поставили молодого орка Кейна, який дуже круто ними б'ється, але не вміє ногами так вправно, як Броз. Кейн – це ще один член "Полум'я Правосуддя", який весь цей час перебував на території орків. Смаглявий, з великою кількістю шрамів хлопець. Середнього зросту з неслухняною темно-коричневою чуприною й різного кольору рішучими очима (одне жовте, а інше синє). Спершу його дещо божевільна посмішка мене лякала, але потім, познайомившись із цим парубком ближче, я звикла до неї. Так от, ці двоє один одному слугували ідеальними як суперниками, так і вчителями одночасно. Броз за цей час навчив Кейна дуже класно володіти бойовими прийомами з використанням ніг, до яких той ще й причепив свої кинджали (на спеціальне кріплення), щоб, мовляв, було ще більш смертоносно. А Кейн в свою чергу показав другому сержанту велику кількість прийомів з використанням кулаків, які він також добре вивчив і відтворював.


Хто ж буде наступним? Нехай.. Делора. Ця ельфійка дуже сильна в своїй магії – крига, але майже не знає техніки рукопашного бою. Тому їй в суперники генерал записав Оміда, який чи не найкраще з усього загону знає ці техніки, але рідко користується своєю магією, що допомагає йому відтворювати рослини, адже брат не вважає її бойовою. Ну.. якщо коротко, то за ці два місяці ця парочка витренерувала одне одного так сильно, що й слідів від їхнього "не вмію" й "не знаю" не лишилося. О! І, до речі, та демонеса, яку доручили охороняти Омідові, також була з нами. Вона ніяк не могла втекти через антимагічні кайдани, а також тому, що на ній і на ельфові були спеціальні браслети, які дозволяли їм знати місце перебування кожного. І за необхідності, мій двоюрідний брат навіть міг телепортуватися до неї.
Мені весь час було якось неприємно дивитися на обурене обличчя дівчини, тому я якось, маючи вільний від тренувань час, спробувала до неї заговорити. Спершу вона не була привітною, але через кілька реплік мені стало зрозуміло, що це ненадовго, адже сукубі сильно не вистачало хоч якогось нормального спілкування. Ми з нею на диво швидко здружилися й навіть інші дівчата стали до неї привітнішими. Омід теж часто розмовляв із нею, але було помітно, що його компанія їй не імпонує. Надто вже дратівливою дівчина ставала в його присутності. Загалом, ця представниця демонів не така вже й погана, якою колись здавалася. В неї є почуття гумору з особливими уїдливими фразочками, а також вона дуже класно сміється. Наш загін сильно подружився з нею і сукуба вже не почувала себе відстороненою. Навіть Броз іноді так весело говорив з цією дівчиною, що мені навіть здалося, що хлопець починає забувати про Мелейну, але, мабуть, лише здалося. Також, у мене за цей час давно вже встигло зникнути звання "новенька" і воно з'явилося вже у Дела́йли, якщо буде нормально, коли я буду називати її на ім'я. Розумію, вона, нібито, працювала на ворога, і ніхто не планує її записувати до повстанців, але присутність сукуби в нашій групі стала вже такою звичною, що ми всі вже почали забувати про те, чому вона спершу була в кайданах. Так, під кінець тренувань ми зняли їх з неї, і дівчина була нам вельми вдячна. Але ті магічні браслети знімати ніхто не поспішав, адже генерал це заборонив.

Отже, продовжимо. Розкажу про здобутки ще деяких членів, як я вже звикла казати, "Полум'я". Лісна дріада Оделія все ще тренувалась із своїм вірним напарником Бенетом, який, до речі, насправді виявився некромантом. І так, дивно було тільки мені. Це логічно. Відверто кажучи, я такого зовсім не очікувала, адже зовнішньо цей хлопець зовсім на представника нежиті не схожий. Коли я заговорила з самим Вірґо про це, він сказав, що колись за дещо, про що не розповідав, отримав надзвичайно рідкісне благословення Кіфари і став більше схожий на людину. І, до слова, магією некроманії він володіє на досить високому рівні. Все ж, не мені судити, але я вперше в житті бачила її в дії, тому так кажу.
Якщо говорити про інших, наприклад, про Разію, то їй в напарники по тренуванню "дали" Ірму, яка володіє магією води, щоб вона навчила вампіршу спритності за допомогою своїх різких атак. А білявка в свою чергу мала допомогти синьоволосій представниці агонів краще орієнтуватися в просторі і зміцнити її вестибулярний апарат.

А щодо мене, то крім тривалих медитації по врівноваженню так званих приступів, я ще медитувала, тримаючись із кимось із загону за руки, адже це мало допомогти потім читати думки людей. Так мені говорив капітан і генерал, але моє чуття підказує, що за два місяці цього навряд чи можна навчитися, хоча.. певні успіхи в мене є. Також я займалася медитацією для кращого бачення чужих очків сили, вона давалася мені найпростіше з усіх і тепер я з легкістю можу сказати про ці очки, тільки глянувши на людину й сконцентрувавшись на мить. Окрім розвитку магічних здібностей, я, як і інші, мала свого персонального суперника – старшу Зіддіг. Ця ельфійка взагалі майже все вміє: і зброєю, а саме кинджалами, битися, і в рукопашну, і магією, яка представляє собою аж ніяк не крихкі діаманти. З Дарлою мені було складно, адже більшість боїв з нею я програвала. Проте, її ж до мене дали теж чогось навчитися? Так от, вона навчилася. Мається на увазі зосередженню і правильній медитації. Складно повірити, але дівчина не вміла нормально медитувати і навіть зізналася, що їй часто цього дуже не вистачало. Під кінець цих двох місяців ми обидві були задоволені нашою співпрацею: вона навчилася добре медитувати, а я тепер вміло ухиляюся від магічних ударів і моду блокувати удари зброї, переважно кинджалів.
І ні, про свій лук і стріли я ніяк не забула. З ними також кожного дня тренувалась і зараз навіть відчуваю різницю між тією моєю майстерністю і теперішньою. І вона, зізнатись, доволі суттєва.

Підсумовуючи такі парні сутечки і завдання кожного з нас, можна з упевненістю сказати, що ми з успіхом завершили ці нелегкі тренування і змогли нормально повернутися до головного штабу. Там нас всіх щиро похвалив генерал Абелард, того ж таки дня випробувавши наші нові вміння. А от на наступний день ми всі спали майже до обіду. Ніхто вже нас не рухав, адже знав, що ми там тренувалися так, як хтось і за цілий рік би не натренувався. Прокидалися о шостій годині ранку, робили групову пробіжку по дещо гористій місцевості (так, так, якщо на території Вільних Степів, то не означає, що там зовсім гір нема), потім зарядку, снідали і починали парні бої. Кожна пара встановлювала собі певний час відпочинку, який міг бути максимум дві години. Тільки дівчата могли звільнитися від тренувань на довше, адже ще мали зготувати якийсь обід.

Якщо комусь цікаво, чи прийшов разом з нами Кейн (він не назвав свого прізвища) то скажу, що так. І навіть не сам, а з симпатичною представницею нагів. Хлопець нам ще тоді розказував історію їхнього знайомства і розвитку почуттів до теперішньої стадії, але побачили ми її лише в штабі. Виявилося, що вона була на якомусь довгому одиночному завданні (хоч Кейн і не захотів її відпускати саму), тому не могла до нас приєднатися. Ця дівчина-змія виявилася гордою, малослівною, серйозною і спокійною (ну, дивлячись на те, що Кейна постійно кортіло з кимось побитися і він не міг сидіти довго на одному місці, вони підходять одне одному). Такою ж ця панянка була й на вигляд: серйозне обличчя з рішучими жовтими очима, ніби, завжди обуреними бровами і зібраними докупи багряними губами; її змії на голові, як і хвіст, були відтінків коричневого, що переходять в золотистий жовтий на кінцях; на нігтях дівчина мала довгі кігті, а на голові щось схоже на корону, що, вочевидь, слугувало невеличким захисним шоломом. Сара, тобто ця дівчина, зі зброї найкраще володіє луком, із яким ідеально поєднується свою магію звуку. Її, до речі, дівчина використовує найбільше за допомогою такої собі китички, що бряскає, на кінці хвоста.

Ну і ну, ці два місяці були надзвичайно насиченими і цікавими. Я зустріла аж двох нових членів "Полум'я" і знайшла нову подругу – демонесу Делайлу (про те, що і на неї, і на Сару я іноді могла довго дивитися, промовчу, адже в мене там завжди, коли я зустрічаю людей із тих рас, яких ще ніколи не бачила). Вивчила і навчилася багато нового і дізналася про слабкості друзів. Думаю, що не лише мені було цікаво.

Ох, розповідати про наші пригоди там можна ще довго, але давайте іншого разу про них поговоримо. Зараз краще згадати момент моєї зустрічі з Ельом після тих тренувань. Коротко: це було ЩОСЬ! Не знаю, може, я так описую цю мить, тому що справді не очікувала, що він мене так міцно обійме і буде настільки радий бачити. Цей хлопець мене буквально підняв у повітря і покрутив, говорячи, що дуже радий, що зі мною все гаразд. Я його діями була така здивована, що навіть не змогла нормально відповісти на обійми й оговталася вже тоді, коли він кудись зник. Ну, але факт залишився фактом – Ель, напевно, був радий мене бачити більше, ніж будь-хто інший. З генералом, капітаном і Норою я всього лише перекинулася теплими словами й обмінялася дружніми обіймами (от тільки з тим же ж капітаном щось не те відчулося.. здалося, що він не захотів мне відпускати, але, все ж, був змушений, адже це б виглядало дивно).
Отож, перейдімо до головної новини. Коли після зустрічі з генералом (що відбулося на наступний день після ночівлі в штабі) ми з ним залишилися тільки удвох, очильник повстанців вирішив розказати мені все-все про особливості моєї магії, про моє народження і причину життя з прийомними батьками, а також про мою роль у визволенні Лірона з-під влади старійшин.

З цілком зрозумілих причин мені ці кілька годин нагадали день мого знайомства з Егоном, Зеною, капітаном Амалом, Едуардом, Брозом, Мелейною, Дарлою, Делорою, Разією, Актеоном і… Ну, ви зрозуміли. В ту мить на мою голову звалилося навіть надто багато нової інформації, це якщо ще говорити про те, як капітан із ковалем розказували мені історію Лірона і причину появи повстанців. Так от, мені справді подумалося, що тоді, під час розмови з паном Абелардом, я відчула схоже відчуття.

Виявляється, що моя магія по-науковому, так би мовити, називається Телекінез. Якщо коротко, то, коли я зможу досконало володіти нею, то зможу за бажанням читати думки людей, керувати предметами силою думки а також, можливо, передбачати майбутнє і бачити минуле. (Не те, щоб я собі все не так уявляла чи думала, просто.. так, не про це зараз.) Великим мінусом цієї магії є її сильна неконтрольованість і часто неспроможність підкорити цю магічну енергію собі. Так, тобто, не одна істота, яка народжувалася з Телекінезом, ніяк не могла оволодіти ним і тому в певної миті гинула від потужного магічного сплеску, і не факт, що він не зачіпав інших… Чесно кажучи, така перспектива мене не те, що лякала, в мою голову вже починали "залізати" думки типу: може, можна якось віддати комусь свою магію, щоб потім не вмерти від неї? В цей момент я зовсім не вірила в те, що коли-небудь зможу оволодіти Телекінезом, але генерал зміг мені подарувати цю віру й мотивацію, щоб медитувати з цією метою кожного дня. Він навів мені один цікавий приклад того, як одна людина зі схожою магією за довгий час тренувань все ж таки змогла підкорити собі її і тепер вселяє страх у своїх ворогів. Чому саме цей приклад мене так надихнув, не скажу. Най це поки що залишається секретом.

Після цієї інформації головний повстанець, звичайно ж, навіть і не думав зупинятися. Почав розказувати, що саме за допомогою свого Телекінезу і тих дев'яти артефактів, які ми шукаємо, я повинна змоти врятувати розпад Лірона. Як мені треба буде це зробити, чоловік не уточнив, хоча й без цього вкотре за себе страшно стало. Потім генерал розкрив моїй і так шокованій голові правду про те, що я – дівчина, народження якої було записане в пророцтві. Мені судиться звільнити королівство всіх рас від влади старійшин, які про це з часом дізналися теж. І тому мої батьки, бажаючи вберегти мене від переслідування королівською владою, "сховали" на території ельфів, де і тривало моє життя до моменту зустрічі з Егоном.  Пам'ятаю, як в ті миті до мене прийшло усвідомлення дечого… "Дівчина з пророцтва, що вміє читати думки" так писало вогненними літерами на стіні, біля якої я познайомилася з Ельом. Невже тоді ці слова стосувалися саме мене?… І хто їх міг там написати? Невже сам Ель? Він що, знав про пророцтво з самого початку?

Узагальнити всі мої враження і думки від нової інформації можна лише словом "безсоння". Саме воно не хотіло покидати мене тої ночі, і нічого дивного в тому немає. Я довго крутилася з боку на бік, або просто лежала на спині, дивлячись у темряву. Коли я ввечері розповіла про це дівчатам, вони теж були в шоці, але спали нормально. Хоча, знаєте, коли я почула, як серед ночі до нашої кімнати хтось увійшов, захотілося подякувати своїм думкам за те, що не дали мені заснути до цього часу. Полум'яні очі цього повстанця складно було непомітити, тому я зразу ж сіла на ліжку, щоб гукнути його:

— Ель? Що ти тут забув? – прошепотіла, підтягуючи покривало до грудей.

— Ерлайн? – здивувався він також пошепки, – То ти все-таки не спиш. – парубок підійшов ближче і сів на край ліжка. – Я дізнався, що генерал тобі все розповів, тому вирішив перевірити, чи ти спиш хоча б. І виявилося, що ні. – його усмішку я змогла побачити тільки завдяки дверям, з яких світилося світло, адже він залишив їх відчиненими.

— Ясно… – задумано протягнула я і в наступну мить обурено, але все ще тихо спитала: – Але чому ти, якщо все і знав, не розповів мені?

— По-перше: не було нормальної нагоди. А по-друге: генерал заборонив. – хлопець здвигнув широкими плечима, а я тільки розуміюче видихнула. – Завтра у тебе з друзями нова місія, тому постарайся хоч трохи поспати. Добре, Ерлайн? – Ель погладив мене по голові, а я лише тихо угукнула. Потім він піднявся і вийшов із кімнати, сказавши на останок: "Хороших снів".

Хоч як би я не хотіла заснути, в мене нічого не виходило. Так і пролежала до ранку, поки дівчата не почали прокидатися і "лазити" по кімнаті в метушні.

— То.. ми сьогодні вирушаємо в похід до Авусу? – сонно поставила питання Зена, і позіхнула.

— Угу, нам дуже пощастило, що генерал із капітаном знайшли карту точного розміщення тих артефактів. А то інакше ми б їх, напевно, ще довго шукали. – з самого ранку тішилась молодша з близнючок.

— Повністю підтримую. – позіхнувши за дренеєю, мовила Мелейна і почала робити ранкову зарядку.

— Ей, Мелі, розслабся, ми вже не на тренуваннях. Яка зарядка? – засміялась із розгубленого обличчя орчихи Ірма, й інші подруги дружно підтртмали її.

Ну що ж, хоча б ранок почався непогано.
Навіть попри те, що не спала всю ніч, я не почувалася сильно виснаженою. Гадки не маю, що на мене так вплинуло.. може, це моя магія щось таке зі свідомістю творить… Від цього стає дещо лячно, але я можливість такого не відкидаю.

— Дівчата, – із хитрим виразом обличчя гукнула подруг Делора і вони питально глянули на неї. – а давайте, раз ми вже так рано встали, підемо хлопців будити? – потираючи долоні, представниця темних ельфів вже точно уявляла собі цю картину.

Мої товаришки перезирнулися й усміхнулись. Навіть Разія. І тут мені стало зрозуміло, що вони підтримують ідею молодшої Зіддіг. Та й що правди ховати, думаю, на це буде цікаво подивитися.

— Ей, – раптом обізвалась сонна Сара, коли ми вже виходили з приміщення. Я, до слова, спершу навіть забула, що вона тепер теж буде жити з нами, адже ця дівчина тільки два дні тому тут поселилася і то, напевно, ненадовго. – тільки не будіть Кейна, будь ласка. – незвично жалібно попросила панянка, поки її змії на голові починали прокидатися.

— Нічого не можемо обіцяти. – іронічно відповіла Мелейна і додала: – Адже не факт, що ми будемо інших будити тихо. – після цих слів блакитноока брюнетка підступно продемонструвала свої очі ікла (усміхнулась) і двері за нами зачинились.

І, варто нам було покинути кімнату, як наш задум було зіпсовано.

— Бачу, ви вже готові вирушати в дорогу. – цікаво констатував капітан, з'явившись перед нами. Він перестав записувати щось у записник і, сховавши його, питально глянув на нашу компанію. – Оу, невже наші дівчатка зібралися хлопців будити? – хитро усміхнувся хлопець, і деякі з дівчат обурились.

— Амале, тільки не кажи, що хочеш нас зупинити. – з докором зиркнула на чорнявого орчиха і тут же ж отримала відповідь, але тільки не від капітана.

— Йоу, капітан не хоче нічого такого робити. – весело заговорив другий сержант, спершись на голову Мелейни. – Ми вже давно прокинулись, тому у вас би нічого не вийшло, дівоньки наші. – зробивши акцент на двох останніх словах, темноволосий відійшов від дівчини і глузливо показав нам всім язика. Хтось із подруг зміг лише фиркнути, а я посміхнулась ситуації, що склалася.

— Отож, думаю, після сніданку ми можемо вирушати. – набувши звичного спокою, мовив сіроокий, – Чекатиму вас зовні. – парубок махнув нашій компанії рукою і ми поспішили до їдальні. Вже там у нас вийшло і з хлопцями поговорити, і поїсти, і посміятися. Як стало зрозуміло, на нову місію піде, як завжди, немало людей: я, Зена, Разія, Мелейна, Ірма, Сара, капітан, Крайс, Егон, Броз, Кейн, Актеон, Омід і Делайла. Так, демонесу, яку охороняв мій брат також беремо з собою, адже поки тільки він може протистояти її природній сутності. Ті, хто не пішли залишаться в штабі, щоб, якщо треба буде піти на якусь іншу термінову місію.

Під кінець трапези наша дружна компанія, що складалася з семи дівчат і (без капітана) шести хлопців, в хорошому настрої покинула приміщення і попрямувала до виходу зі штабу. Вже надворі хлопці висадили собі на спини найтяжчі з речей, і Егон, як перший сержант, впевнено розказав, куди нам слід рухатися.

— Капітане Амале, а чому ми взяли з собою стільки речей? – з не без підставним нерозумінням цього, спитала я в брюнета.

— Під час цієї місії нашим основним завданням буде знайти два артефакти, які є в двох різних місцях. Ці місця нам треба буде відвідати. І я не думаю, що ми зробимо це за один день. – він багатозначно зиркнув на мене своїми спокійними очима і я, кивнувши, відвела погляд. Щось мені не подобається дивитися йому в очі... Бачу, що вони холодні, але все одно відчувається в них дещо таке загадкове і.. підозріле. Не знаю, чому мені так здається… Може, це через те, що Ель – його старший брат і я думаю, що він із капітаном про мене говорить? Гм.. а все може бути! От тільки я ні в якому разі не повинна про це запитувати, а то ще видам свої почуття, так як не дуже вмію приховувати свої емоції, особливо в очах. Так, чекайте, а цей молодик, взагалі, знає, що ми з Ельом знайомі? Мені ж це може тільки здаватися…

— Ерлайн, про що, чи, скоріше, про кого ти думаєш? – цікаво спитав капітан, збоку нахилившись до мого обличчя.

— Еемм.. я? Ну... – запанікувала я від раптового питання, і мої очі розгублено забігали в різні сторони.

— Почервоніла навіть. Невже закохалася в когось? Це хтось із нашого загону? – хлопець хитро посміхнувся моїй ще більшій розгубленості і великим очам.

— Я?? Та звідки Ви це… – заїкнулась я й помітила, що інші обернулися до нас, і спостерігають. "Так, Ерлайн, ти зараз мусиш негайно щось придумати! Інакше всі твої секрети підуть до біса!", – кричала мені моя підсвідомість, поки я старалася хоч якось зменшити рум'янець на щоках.