Why Don't We – 8 Letters
Brave the Royals – Dreamer
Digital Daggers – The Devil Within
Evanescence – Hello
Zayde Wølf & Ruelle – Walk Through The Fire
From Ashes To New – Lost And Alone
Natalie Taylor – Collapsed


Поки деякі ще навіть не знали, як на таку неочікуваність реагувати, капітан серйозно заговорив:

— Броз брати участі в цьому не буде, бо не здатний ще. — Другий сержант хотів, було, щось заперечити, але під колючим поглядом чорнявого лише пригнічено кивнув. — Оделія і Омід будуть у лазареті працювати з цілителями, а Мелейна з Бенетом їм допомагатимуть. Всі інші підуть виконувати завдання. — Ох, давно я не чула в нього настільки командирського тону в голосі… — А тепер готуйтеся – ми телепортуємось до штабу. — Амал витягнув олівець і запрошення, починаючи викреслювати з останнього наші імена. Коли таке було здійснено з останнім у списку, телепортація спрацювала автоматично.

Як тільки опинилися в потрібному місці, всі зразу розбіглися по потрібних кімнатах. Приготувалися до бою, а хтось до допомоги пораненим, (у Делайли це зайняло найбільше часу) і дружно чекали в кабінеті пана Абеларда.

— Значить так, — Стримано заговрив Кейн, який стояв спереду від столу генерала. Володар строгих фіалкових очей тим часом поводився так, немов нас нема в приміщенні – зосереджено записував щось у товстому довіднику. — нам потрібно якнайшвидше дістатися до того лісу, в якому і розміщена одна з основних баз підопічних старійшин. Ми повинні працювати в команді, як ніколи. — Продовжував вперше настільки серйозний орк, а я не припиняла дивуватися тому, чому накази зараз роздає саме він, а не Ель, який мовчки стоїть збоку, напружено тримаючи руки в кишенях, — Хтось один повинен непоміченим пролізти до поверху з камерами і визволити полоненого. І мені вже відомо, як той повстанець має це зробити. А інші мають знешкодити тих зрадників Лірона, які будуть у будівлі і зразу ж повідомити, якщо у ворога з'явиться підкріплення. Давайте ж врятуємо товариша і покажемо цим покидькам, чому варто поважати повстанців і чому не можна рухати їхніх друзів! — Різко піднявши кулак догори, закликаюче вигукнув парубок із різнокольоровими очима, а ми не стрималися від чіткого й бойового "Так! Давайте!" Після цього Разія відкрила телепорт, через який почав кожен проходити, щоб опинитися за межами головного штабу. І тільки-но черга прийшла до мене, як пан Морторо спокійно заговрив:

— А ти, Вердінг, залишишся допомагати в лазареті. — Я кілька довгих секунд витріщалась на чоловіка, в якого під очима залишалися все ті ж незмінні синяки й мішки від недоспаних ночей, — Ти не зможеш там нічого зробити, адже ще не достатньо володієш зброєю…

— Ні! Я можу здалеку, з лука стріляти! — Безстрашно перебила я генерала, відчуваючи, як збилося від незрозумілого страху дихання, а він тим часом зустрівся багатозначним поглядом із Амалом.

— Ерлайн, Абелард слушно зауважив. — Підійшов до мене капітан і взяв за руку, — Розумію – ти хочеш допомогти, але, якщо і з'явишся там, то станеш чудовою мішенню. Тебе одразу захочуть викрасти знову і невідомо, чи встигне хтось цьому запобігти. — Він говорив правду і мені було дуже прикро від цього. Від того, що така особлива і саме через це не можу як слід допомогти друзям… — Не переймайся, ми його врятуємо і все буде добре. — Сіроокий поклав долоню на мою маківку і, підбадьорливо усміхнувшись наостанок, зайшов до темно-фіолетового порталу.

Я похнюпилась і стривожено глянула на Егона, який чомусь не поспішав заходити до магічного творіння Разії.

— Ми з ним поки що залишимося тут. — Почав пояснювати пан Морторо, — Якщо прийде повідомлення про підкріплення ворогів, то зразу ж вирушимо на поле бою. — Орк встав з-за робочого столу й твердим кроком підійшов до моєї скромної персони, — Чому стоїмо, Вердінг? — Широко усміхнувся дебелий чоловік моєму сконфуженню, — Біжи до лазарету і допомагай готувати все потрібне, а там і поранених приймати. — Підштовхнувши широкою долонею мою тендітну спину до виходу, мовив генерал таким тоном, немов запевняв у тому, що там я буду набагато потрібнішою. Можливо, так і справді буде…

— Бережіть себе! — Схвильовано кинула я навіть зараз ходонокровній Разії і дівчина чітко кивнула у відповідь, останньою зайшовши до телепорту і провокуючи його зникнення такими чином.

Потім я покинула кабінет найголовнішого з повстанців і попрямувала до дівочої кімнати. Переодягнулась у підходящий для роботи в лазареті одяг і до нього ж пішла. Там мені дали криваво-червону хустку на голову і такого ж кольору стрічку на зап'ястя, які символізуватимуть те, що я належу до тих, хто надає медичну допомогу. Не сказала би, що мої навички для цього згодяться, але мені хочеться допомогти всім можливим. В лазареті панувала напружена тиша, лише іноді цілителі, що тривожно носилися по всій кімнаті, перекидувалися поодинокими фразами. Ті з нас, хто мали їм допомагати, і я в тому числі, як налякані діти, збившись докупи, сиділи на одному з ліжок і напружено стежили за рухами цілителів, які якраз переодягалися в підходящий для надання медичної допомоги одяг, дезінфікували руки спиртом і кидали на нас трохи розгублені погляди. Можливо, якби захотіла, я б дізналася, що коїться в головах у інших, але не мала бажання цього робити, адже власних переживань вистачало. Наче й усвідомлювала, що всі в "Полум'ї" (і не тільки в ньому) сильні, але погане передчуття засіло в серці й ніяк не хотіло його покидати. Ох, хоч би все справді було добре…


                                     °°°°°°°°°

•
Найголовніший повстанський загін не в повному складі біг густим лісом. Гілляки били то по обличчю, то по шиї, то по руках, кущі шарпали ноги (якщо в когось вони були в сандалях), а невеликі рої комарів залітали в очі. Товариші лаялися і невдоволено шипіли, але не спиняли бігу ні на мить. Виявилося, що місцерозташування ворожої бази було на відстані лише кількох кілометрів від їхнього головного штабу! Повстанці вважали цей збіг щасливим випадком, адже могли дістатися до потрібного місця ще до ночі, а їм це було дуже важливо, бо хто ж любить вести бій у цю пору дня?

— Амале, — На ходу звернувся Кейн до капітана, — ти підеш рятувати полоненого. — Чорнявий спершу здивувався, а потім швидко опанував себе і твердо кивнув. — Ти повинен почати діяти, як тільки ми покинемо ліс. Часу матимеш небагато, сам знаєш, та й нас невідомо наскільки вистачить. В будь-якому випадку, ми маємо врятувати його якнайшвидше, щоб ніхто з тих виродків не витягнув з нього ніякої інформації про повстанців. — Зціпив зуби молодий орк, приховуючи хвилювання, і прискорив біг. За ним послідували й інші члени загону і тому вже через півгодини, з коротенькими перервами, вони покинули територію лісу й вибігли на галявину. Два вампіри, що охороняли вхід до невисокої кам'яної будівлі одразу ж звернули на них увагу й забили на сполох. Повстанці кинулися в бій і лише один Амаліель мав інше завдання. Ще в лісі випивши дві пігулки невидимості, які починають діяти через три хвилини, він помчав до одного з небагатьох вікон. Артефакт проявляв свою властивість прекрасно і хлопця ніхто не мав побачити і відчути ще найближчу годину. Сіроокий озирнувся і, зрозумівши, що ніхто не помітить його дій, нагрів свої пальці й сплавив ними краї тонкого скла. Витягнув його і насторожено заглянув всередину – порожній коридор із доволі яскравим світлом. Вочевидь, більшість уже вибігли надвір. Мимоволі зрадівши, що може вдертися до будинку непоміченим, капітан горем прикупив, але таки проліз через вікно й незграбно гримнувся на підлогу (як-не-як переживання робили свою справу). Схвильовано озирнувшись, чи ніхто не чув цього, підвівся й поспішив на нижній поверх споруди. Саме там, за свідченнями ще одно зі шпигунів і розташовувався відділ із полоненими. І слава Кіфарі, що був у ньому лише один такий… Так, повстанці були не з тих, кого можна запросто схопити, знали різні хитрощі. Але все ж траплялися з ними ось такі випадки, і зазвичай лише через власну необачність. Що не кажи, а всього не передбачиш і все не продумаєш.

"Цікаво: цей повстанець належить до якогось загону?" – вирішив брюнет втихомирити нервовість цікавістю, поки старався бігти настільки тихо, настільки це було можливо. Один коридор, другий, третій… Та коли ж він побачить якісь сходи вниз? Це що, лабіринт? Якщо так, то в нього зовсім нема часу блукати ним!
Роздратовано озирнувшись, Амал спинився і в ту ж мить подякував богам за це. Двоє чоловіків у каптурах раптово вийшли з наступного повороту й точно би стукнулися в нього, якби він цього не зробив. Якнайшвидше і якомога тихіше притулившись спиною до стіни й затримавши дихання, Ель спершу не вслухався у їхню розмову. А потім до вух долинуло зневажливе: "Ха, казати він, значить, нічого не хоче! Ну-ну, як приведемо до цієї сволочі скепсіса, то зразу заговорить. От тільки, чи залишиться в його голові після цього хоч щось…" – гучний сміх охоронців покотився коридором і вони зникли за поворотом. Амаліель щодуху погнав до того коридору, з якого ті двоє вийшли і лише згодом усвідомив, наскільки в ньому прокинулося співчуття до незнайомого повстанця. І це в певній мірі й не дивно, адже вони всі – велика сім'я і на якомусь підсвідомому рівні переймають собі переживання одне одного. Та й не хотілося йому, щоб цей скепсис, який вміє переглядати чужий розум, позбавив того хлопця спогадів…
Коли повстанець добіг до місця, в якому коридор ділиться на два, то зупинився, якнайтихіше врівноважуючи дихання. Вже за мить заглянув до одного з них і закляк, побачивши залізні двері і сторожа біля них. Минуло близько десяти секунд, поки капітан згадав, що невидимий і той аж ніяк не може його побачити. "Напевно, за тими дверима вхід на нижчий поверх… А там і в'язниця…" – припустив хлопець, примружившись. Тоді ж вирішив тихесенько (добре, що його чоботи не стукали по каменю) підійти і знешкодити наявну перешкоду. І лише коли наблизився на відстань меншу за метр, здивовано запримітив, що вартовий (який, був без капюшона) за весь той час жодного разу не кліпнув. "Ну і ну.. не знаю, що б я робив без цих пігулок, кщо вони мають у своїх рядах таких пильних…" – чи то іронічно, чи то шоковано подумалось молодикові. Ставши збоку від охоронця, сіроокий зібрав силу в кулак і вдарив його по голові так, що той аж у стіну втиснувся. "Сподіваюся, що ближчим часом не встане", – проаналізував свою дію Алек, кинувши позір на непритомного чоловіка й поспішно розминаючи пальці. А через секунду нахилився до жертви сильного удару й намацав ключ на залізному кільці. Зняв його звідти й, вирівнявшись, тихо просунув у серцевину, покрутив і замок підбадьорливо клацнув. Ель обернувся, прислухався і, вловивши слухом чиїсь явно нервові кроки, шустро відчинив двері. Замкнув їх на той же ж ключ, щоб виграти собі більше часу і помітив, що опинився на краю сходів. Зрозумівши, що інтуїція його не підвела, капітан поспіхом спустився ними в малоосвітлене приміщення. "Якщо з іншого боку дверей не було другого охоронця, то він має бути біля самого ув'язненого."– розмірковував подумки чорнявий командир, біжучи й зиркаючи на номери камер. За багатьма ришітками не було нікого, як він і думав, значить – зайнята лише одна, як повідомив шпигун, – двадцята. Тепер Амала не хвилювало те, що його кроки може хтось почути, він не намагався бути тихим. Коли в примарному світлі одного з двох факелів, що кріпилися на стінах, очікувано помітив сторожа, то зупинився. Починаючи поволі підходити ближче, зрозумів, що той зачув щось не те й приготувався до бою, роззираючись.
•
Сіроокий вирішив не витрачати часу й повторив удар, що використав проти минулого такого, але вже з розбігу, тому вартовий уже за мить непритомний лежав на підлозі. Що зробиш.. якою б реакцією не володів, якщо не знаєш, звідки нападе ворог, то й відбитися не вийде. "Напевно, в мене залишилося близько п'ятнадцяти хвилин…" – прикинув хлопець і, коли обернувся до трохи освітленої факелами камери полоненого, з горла вирвалося нажахане:

— Ти?.. — Руки несподівано затремтіли, а в тому ж горлі пересохло.
Почувши до болю знайомий голос, молодик, руки якого були ув'язнені в антимагічних кайданах і зведені догори, підняв опущену до цього голову. Амал побачив здивоване лице з численними подряпинами, синцями, розсіченою губою, і вже зовсім не уїдливими рожевими очима.

— Амале? Це ти?.. — Захрипів демон зі шкірою кольору морської хвилі, приречено вдивляючись у порожнечу. Не може бути! Невже вони справді прийшли рятувати його? — Що, почулося?.. Ха, і не дивно, — Скепкував сам із себе рогатий і надія в серці розвіялась, — то ж усе лише в моїх думках…

— Амоне! — Гаркнув раптово Ель, а той аж здригнувся, знову починаючи шастати втомленими очима по порожнечі. — Якого біса це ти?! Скажи мені! Ти – повстанський шпигун?! Що це за маячня?! Ти ж зрадив нас! — Відійшовши від шоку, брюнет вчепився руками в ґрати й очікуючими й розлюченими очима витріщався на збентеженого екснаставника. Це помилка, це точно помилка! Не може бути, щоб стільки років він дивився йому в обличчя і безсовісно брехав!
Демон винувато опустив погляд і тяжко видихнув, усвідомлюючи не дуже приємну ситуацію. "Вони таки не розповіли йому нічого…" – прикро промайнуло в білявій голові.

— Пігулки невидимості, значить… — Пошепки констатував для себе він і потім заговорив уже голосніше із щирою провиною: — Пробач, Амале… Ти не повинен був про це знати. Але не думай, що це тому, що Абелард тобі не довіряв чи щось таке. Просто тоді це мало бути відомо якнайменшій кількості повстанців...

— А інші?! Що з ними?? — Урвав Амона чорнявий, під впливом емоцій сплавивиши замок на камері і рвучко відсунувши ришітку. — Чому ти дозволив їм загинути тоді?! — Впритик наблизившись до колишнього капітана королівської гвардії, обурено прошипів хлопець. В'язень же ж лише відвернувся, чуючи нервове сопіння невидимого.

— Іноді не все йде так, як би тобі того хотілося… І не завжди ти всіх можеш врятувати… — Демон відкрив чорнявому очі на те, що той давно повинен був знати, — Не знаю, чи повіриш ти мені, але це правда. — Видихнув рожевоокий, коли відчув, як співрозмовник грубо взяв його за комір брудної й порваної сорочки, — Кейн не хотів тобі цього говорити, бо… — Щока Амона очікувано для нього "зловила" болючий удар. А потім ще один, і ще… — Ти б не повірив і не пішов би… — Врешті договорив донедавна повстанець під прикриттям, сплюнувши кров під звуки чужого уривчастого дихання. — Хочеш, щоб я повністю відключився?.. Це тобі на користь не піде. — Зіронізував білявий, а в Амала на губи полізла нервова посмішка. Він несміливо відпустив його і підвівся.

— Була б моя воля, я б такого зрадника, як ти, залишив би тут скніти. — Багатозначно видихнув сіроокий, — Але ти потрібний Абелардові і іншим. До речі, з ним я також маю поговорити… — Вперше розгнівався на генерала Ель, а Амон ледве усміхнувся кутиком губ.

— Дякую, Амале… — Щиро мовив рожевоокий, поки парубок кинув на нього незадоволений погляд, — Я знав, що твоя доброта нікуди не зни…

— Не зазнавайся. — Серйозно зупинив потік слів командир і, підійшовши до непритомного охоронця, знайшов, імовірно, потрібний ключ і почав розмикати антимагічні кайдани. — Я все ще не вірю тобі і цілком очікую, що коли ти звільнишся, то щось вчудиш. І жалю від мене тоді не чекай. — Холоднокровно попередив Амаліель, закінчивши роботу. Амон же ж здивовано все це слухав, а потім вкотре з провиною опустив голову. Як-не-як, більшою мірою це саме він його таким зробив…
Коли зап'ястя були звільнені, білявий трохи їх розтер, а потім не відмовився від наглої допомоги підвестися (Ель грубо вхопив його за передпліччя) і закинув руку на плечі колишньому учневі. Щоправда, складно було чорнявого таким назвати, адже на вигляд він був не сильно молодшим від Амона. Та й що зараз взагалі про це говорити, якщо тоді парубок перебував під дією артефакту?

— Я не планую нічого чудити. Сам знаєш. — Стиха повідомив хлопцеві демон, шкутильгаючи біля нього, — Ти не вірив у мою зраду всі роки, тому зараз складно сприймаєш правду…

— Замовкни. — Відрубав Амаліель, розуміючи, що той завжди читав його, як розкриту книгу і зараз мав рацію. — Зараз точно не час для якихось душевних розмов. — Вловивши незначні зміни в голосі чорнявого, Амон полегшено зітхнув і наступні кілька метрів вони мовчали. — Скоро закінчиться дія пігулок і тоді тобі доведеться йти самому. — Коли дует зупинився перед сходами, спокійно попередив капітан і рожевоокий кивнув.

І лишень Ель захотів ступити на першу зі сходинок, як відчув, що його компаньйон вслаб, попередньо тихо зойкнувши.

— Най буде ні вашим, ні нашим… — Зловтішно прохрипів охоронець, витягнувши довгий кинджал з боку Амона. "Що? Він ж мав бути непритомним!" – шокувався Амал, обернувшись до єхидно усміхненого чоловіка.

— Ах ти, виродоку! — В мить загорівся люттю капітан і дав волю магії, — Гори в пеклі! — Ворог повністю запалав вогнем, починаючи кричати бід болю несвоїм голосом. Чорнявий вирішив не спостерігати за цим і, поклавши демона біля сходів, розірвав на ньому сорочку тремтячими від страху руками. — Зараз буде дуже боляче… — Співчутливо мовив, коли виснажений білявий питально глянув на нього. В нього навіть не було сил сказати що-небудь. В наступну мить Амал затулив йому рота долонею, а іншу нагрів і почав запікати рану старого друга. Потім зробив те саме, але вже ззаду. Амон тим часом довго не волав, адже відключився, а брюнет тихенько говорив сам для себе: — Пробач.. але так ти хоча б багато крові не втратиш. — Потім потушив полум'я на охоронцеві, який, очевидно, залишився присмерті, і висадив собі на спину непритомного демона. Нервово цокнув язиком, коли помітив, що ще хвилин зо п'ять і дія артефакту закінчиться – його тіло починало поволі проявлятися, то зникаючи, то з'являючись. Ель якнайшвидше піднявся сходами і, відімкнувши двері, вийшов у на диво порожній коридор.

 
                                      °°°°°°°°°

•
Коли минуло біля півтори години і до лазарету через відкритий Разією телепорт почали доставляти поранених, я не могла знайти собі місця. До прибулих повстанців мене чи Мелейну поки не підпускали, допомагали лише Омід і Оделія. Най це неправильно, але, на щастя, нікого знайомого серед тих хлопців і дівчат на той час не було... Болісні крики, плач, різкий запах численних зіль, мазей і крові… Все це не дозволяло опанувати себе й мислити тверезо. Внутрішнє тремтіння давним-давно розповсюдилося тілом, змушуючи пітніти холодним потом. Коли минуло так ще двадцять хвилин я вкотре великими очима поглянула на Мелейну, що сиділа поруч (б'юсь об заклад – якби не її темна шкіра, вона б зараз була такою ж блідою, як і я), і підвелася з ліжка. Трохи незграбно вибігла з лазарету й попрямувала до кімнати генерала, щоб таки випросити в нього дозвіл на перебування на полі бою. Здалося, що там мені буде не так тривожно, та й користі більше принесу. Я ж повинна допомогти їм усім! Там вже точно зможу, бо в медицині профан…
Тим часом погане передчуття в'їдалося в душу ще глибше і моментами заважало дихати. Трясця, от народилася ж я з такою бурною уявою… Як би не поспішала, та в потрібному приміщенні нікого не застала. Порожнеча налякала і я розгублено озирнулась. Вже хотіла, було, гукнути або Егона, або пана Абеларда, але в голові дзвоном ударило генералове: "Якщо прийде повідомлення про підкріплення ворогів, то зразу ж вирушимо на поле бою"…

— Ні-ні-ні... — Почала з жахом шепотіти сама собі, хапаючись за власну сорочку, — Відчуваю, з Амалом може бути біда… Я повинна туди прийти і щось зробити… — Як ненормальна, повторювала, — А що, якщо там є той демон, що мене катував?.. А Амон? — У згадці заклякла, а потім ледве заворушила губами: — Ні, він не знає, що насправді старійшини всім керуюють... Як і Калісто з Теронісом. — Враз ззаду від мене пролунав дивний звук, змушуючи різко обернутися. Портал Разії… Він відкрився тут, але для чого? "Може, помилково? – промайнула думка і магічне заклинання якраз почало зникати. – Таки так! І це підходящий шанс потрапити туди!"
•
З розгону я в останню мить заскочила до фіалкового телепорту й уже в потрібному місці впала на траву. Оговтуючись, почула обурення жовтоокої вампірші і встала. Надворі сутеніло, вітер злякано літав між деревами, від чого неспокійно шурхотіло листя, а десь недалеко лунали звуки боротьби. Спершу я навіть не усвідомила де перебуваю… Схоже, все тому, що пройшла через портал, коли він закривався.

— Ерлайн! Чуєш чи ні?! — Викрикнула в обличчя зла й біла, як смерть, Разія і я здригнулась, — Що ти тут забула?! Ти ж не зможеш битися! — Далі я її не слухала, а лише настрашено усвідомила: Амал, я маю його знайти! Негайно!

— Де Амал? Де він? — Збуджено запитала я, перебивши білявку, і вона витріщилась на мене.

— Не знаю, він мав привести Амо.. полоненого, але десь зник і його приведуть Актеон із Кейном… — Лиш почула про зникнення коханого, більше й не слухала. Разія знову взялася відкривати портал, поки до неї несли ще одного пораненого, а я рвонула вздовж лінії лісу (ми були на краю галявини). Через кілька десятків метрів дихання стало неймовірно уривчастим, а серце молило про зупинку, чи то від бігу, чи то від страху, але вже не могло витримати. Встигла побачити нечисленних повстанців, серед яких були й члени "Полум'я", які боролися зі спільниками старійшин, а коли за спостереженнями не помітила, як врізалася в такого самого бігуна, то кляла свою неуважність. Потирала чоло, яким вдарилась, і підняла погляд на.. Еля?! Яке щастя! Я зразу ж його знайшла! В душі починало ставати спокійніше, а на вустах з'явилася несмілива усмішка. Розумію, він зараз буде злитися на мене, але, якби не пішла сюди, то збожеволіла би…

— Ти хто така?! І де я?! — Розгублено і від цього не менш розгнівано вигукнув чорнявий, а в мене всередині всі хороші почуття провалилися в прірву, відчулося невимовне спустошення… — Чому я не пам'ятаю, як потрапив сюди?.. — Хлопець зовсім чужими очима дивився на те, як я судомно встаю і намагаюся не впасти від усіх цих емоції. "Забув? Стерли пам'ять? А чи назавжди? Що вони з тобою зробили?!" – хотілося щодуху заверещати йому в лице, але губи немов склеїлись, проте продовжували тремтіти, як і сльози в зелених озерцях.

— Не пам'ятаєш мене? А себе?.. — Врешті, зашепотіла, надіючись хоча б на це, і серце ледь не зупинилось, коли я побачила в його очах страхітливе усвідомлення.

— Хто я?.. — Вражено і тихо заговрив Ель, мимоволі вказавши на себе пальцем. — Не пам'ятаю… — Капітан схопвся за голову й почав зиркати в різні боки наляканими очима. А мені в ту мить стало його неймовірно шкода.. навіть не уявляю, як би почувалася на його місці... І робилося набагато радіснеше від того, що можу допомогти коханому. 

— Ми зараз у королівстві Лірон, ти – Амал Алек, капітан найголовнішого з тутешніх повстанських загонів. — Старалася спокійно розказувати я, обережно взявши сіроокого за руку, а далі почала припускати: — Зараз ти виконував важливе завдання і з ще не відомих мені причин втратив пам'ять… — Брюнет почав по трохи заспокоюватися і послідував за мною, коли я йому повідомила, куди ми зараз маємо прийти. 

— А ти тоді хто така? — Схвильовано запитав Амал, який до цього моменту лише слухав, і я несвідомо сильніше стиснула його долоню, — А то незрозуміло чому, та моє внутрішнє "я" відчуває, що тобі можна довіряти… — Замислено протягнув, поки ми не зупиняли швидкої ходьби, а я чомусь почервоніла.

— Я... — Заїкнулась, а парубок навіть більше вперед подався, щоб побачити моє обличчя (я йшла швидше за нього), — Твоя кохана дівчина. — Почервоніла ще дужче, боячись глянути на чорнявого, який, імовірно, здивувався. На щастя, довго у не дуже зручному становищі перебувати не довелося – ми дійшли до Разії, яка якраз хотіла закривати телепорт. Вампірша як побачила нас, то щиро усміхнулась і зрозуміла, що не треба продовжувати свої дії.

— Слава Кіфарі, що ти його знайшла, Ерлайн! — Полегшено видихнула білявка, швиденько витерши піт із блідого чола. Бідолашна, скільки ж магічної енергії вона вже витратила?.. Так ж і знепритомніти можна…

— Так, але він нічого не пам'ятає… — Зізналася боязно я, а дівчина махнула рукою:

— Не печися. Це коли дія пігулок невидимості закінчується, таке відбувається. Йому просто треба поспати. — Відкрила мені очі Разія і на серці стало неймовірно легко, але все ж, якесь тривожне почуття не покинуло його повністю. — Головне, що ти знайшла його. — Посміхнулась вкотре жовтоока, що було достатньо рідкісним явищем, і скомандувала: — А тепер заскакуйте!
•
Амал розгублено зиркнув на мене, а я, тепло усміхнувшись, кивнула йому й потягнула в телепорт. Вийшли ми зразу в лазареті й моє тіло заціпеніло від їдкого запаху крові, поки брюнет роззирався по боках. На одному з ліжок Омід метушився біля непритомного Кейна, а коли вловив мій нажаханий і завжди готовий до найгіршого погляд, мімікою дав зрозуміти, що нічого серйозного в нього нема, тому я змогла трохи заспокоїтися. Там були й інші товариші, але вони були хоча б притомними й сиділи, намагаючись самі собі надавати медичну допомогу. Я схаменулась і швидко вивела Амала з душного приміщення.

— Ти маєш поспати. — Неспокійно нагадала йому, а він підтримав ці слова своїм:

— О, а я якраз почав відчувати слабкість і сонливість. — Брюнет винувато посміхнувся, а до мене дійшло, що це ще один побічний ефект дії артефакту. "І як Ель, цікаво, звільнив того полоненого? Був невидимим, значить… І взагалі, кого довелося звільняти? З якого він загону?" – питання продовжували накопичуватися і тоді, коли я завела хлопця до чоловічої кімнати. Не звертаючи уваги на нерозуміння Броза, спитала його про ліжко капітана. Сержант номер два люб'язно його показав і я попросила Амала на нього лягти й нікуди не йти. Сіроокий мене чемно послухався і вже за мить я бігла назад до лазарету, щоб виконати те, що повинна була робити весь той час. А по дорозі ще й усвідомила, що цей безпам'ятний Амаліель мені нагадує дитину… Так слухається, що аж дивно… Чи то все через мене і через те, що йому його так зване друге "я" підказує?..
Додумати не дозволила метушня лазарету,  різкі запахи і те поганюче передчуття, якого, здавалося, я вже мала позбутися... Мені одразу ж дали завдання, яке змінювалося ледь не кожні десять хвилин і я не мала часу на елементарні роздуми і переживання (тоді дякувала богам за це). В операційний відділ не пускали, тому бігала лише біля нетяжко поранених, серед яких були і Сара з Ірмою, і Зена, і Крайс. Інші ще були на полі бою, але по трохи прибували. Разом із Делайлою, яка краще знала медицину, я робила перев'язки і дезінфікувала рани, або подавала цілителям потрібні мазі і марлі. Так все тривало до пізньої ночі, а потім стало спокійніше – поранених не доставляли (значить – бій завершувався на нашу користь) і всі операції були завершені, та й тих, кому треба було першу медичну надати, вже її надали. І помічники, і цілителі змогли присісти й перевести подих. Я б теж уже заспокоювала нерви, якби не побачила як із операційної зони вивезли на ліжку Амона. Тіло затремтіло разом із скаженим серцем, волоски стали дибом і рот почав шоковано хапати повітря, бо ж майже задихатися почала. Я мимоволі навіть пальцем вказала на непритомного демона, якого переклали на ліжко сусіднє від Кейнового.

— Заспокойся… — Подав захриплий голос орк, що недавно очунявся, і окинув мене втомленим поглядом, проте паніку це не дуже зменшило. — Зараз я вам усім все поясню, а ви потім іншим передасте… — Хлопця стала уважно слухати не лише я, а й усі повстанці, які тоді були при тямі. Виявилося, що Амон весь цей час не був зрадником і про це були усвідомлені лише генерал, Кейн (який є заступником першого) і король Дірк (той не зразу про це дізнався). Це не було сплановано тоді, коли загинули майже всі члени "Залізного присмаку свободи", але демон додумався використати ту ситуацію на користь повстанців, коли його біль за втратою коханої прогнала смерть товаришів, таким чином отверезивши. Можливо, в нього би справді нічого не вийшло, якби не зміна правителя, але доля вирішила підіграти їм того разу. Амон зіграв роль повстанського зрадника перед королівськими гвардійцями і новим королем, навіть показав, що здер зі шкіри символічну мітку (хоча вони насправді не знали, де вона в нього була). І через якийсь час його обрали новим капітаном, адже, мовляв, складно було обійти боком його фізичні і магічні здібності. І все задля того, щоб якнайбільше дізнатися про задуми короля. Генерал, після нашого завдання в расовій бібліотеці, віддав демону копію тої книги з відомостями про артефакти, а той тим часом похвалився перед королем, що розгадав частину плану Абеларда і тепер вони можуть йому завадити. Таким чином королівські гвардійці також стали переслідувати ті ж артефакти. І так, до того часу Амон весь час втирався в довіру до ворогів, а коли дізнався про істинні наміри Дірка Волкера, то розповів йому правду про себе й вони стали співпрацювати. Тоді ж демон надумав здобути довіру старійшин, але не знав, що був для них надто підозрілим. Вони спершу прикидалися, що вірять йому, а потім один із їхніх вірних підопічних простежив за Амоном і дізнався правду, щоправда, живим він не залишився, тому й не сказав нічого старійшинам. Але коли демон збрехав їм про причину його смерті, вони одразу зрозуміли, в чому справа. Виявляється, був серед них такий, що спершу захотів спробувати спростувати ті підозри, відправивши виконувати завдання з моїм викраденням саме цього безкрилого демона, але в останню мить цей чоловік передумав і за мною прийшов самі знаєте хто. А в інакшому випадку, я думаю, що вже тоді б дізналася правду про фальшиву зраду Амона. І буквально на наступний день після того ж викрадення, повстанця під прикриттям схопили до особливої, зовсім не державної, в'язниці і почали вести допити про нас.
Кейн ще також сказав, що для Амона це ніби й не було сильним шоком, адже тоді він вже почав здогадуватися про наміри старійшин щодо себе. Поки демон офіційно вважався зрадником (до слова, за його акторську майстерність йому окрему медаль треба дати), то зміг здобути для нас аж два артефакти – Ельфійський револьвер і чорну свічку "Ко́ккіно". Перший, якщо вистрелить у когось, то змінює його характер і магію на протилежні, а вічний червоний вогник другої змушує моментально згортатися кров того, хто ним хоч трошки обпечеться (також тим вогнем можуть керувати сильні вогняні маги). Це відбулося вже після того, як Амон дізнався правду про короля і, щоб не викликати у інший гвардійців підозр, віддавав артефакти саме йому, а Його Величність передавав їх генералові. А як правитель Лірона "викручувався" про це перед старійшинами – нікому не відомо… 
•
Як тільки орк із різнокольоровими очима замовк в приміщенні запанувала дзвінка тиша. Кожен прокручував у голові його пояснення і намагався повірити в нього. Більшість опустили голови й великими очима втупились у підлогу. "О, боги, і Амал врятував його? Та він ж міг просто не повірити! Неймовірно! Цікаво, про що вони говорили?.. Все потім треба буде розпитати і в Еля, і в Амона…" – напружено думалось мені в той час, ще ж не знала тоді, що не буде нагоди. А потім, коли була вже десь четверта година ранку (світати тоді ще і не думало), до лазарету увійшли, вочевидь, останні поранені, допомога яким дозволила відволіктися від шокуючих думок, які поїдали розум. Лишень метушня знову стихла, я помітила, що, нарешті, настає ранок, а новоприбулим розказали правду про Амона. Молодша з близнючок не витримала чи то від одної радості, чи то від суміші багатьох почуттів, і заплакала. А згодом підійшла до ліжка, на якому лежав демон і почала лагідно гладити його по долоні. Певно, Делора найшвидше з усіх прийняла цю новину, ще й щиро захотіла стати підтримкою Амону, щоб допомогти йому забути все погане. Можливо, він ще не забув Сайміну і не прийме почуттів ельфійки, але я вірю, що згодом цей екскапітан королівської гвардії відкриється для нового кохання. Не знаю, як іншим, а мені думки в цьому руслі дозволяли швидше сприйняти ту вражаючу новину...