До читачів велике прохання від автора – вмикайте запропоновані пісні.

• Sondia – Monologue

Коли надворі ставало дедалі світліше, до лазарету зайшов Броз разом із ще трохи сонним Амалом, і всі затамували подих. Другий сержант зміг лише вирячити очі на досі непритомного Амона, до якого повільно підійшов капітан.

— Ей, а ну прокидайся! — Роздратовано копнув ліжко колишнього наставника чорнявий, а я зі збентеженням зрозуміла, що пам'ять до нього вже повернулася, — Хто буде мені все пояснювати, га, безсовісний?! — Повторити копняка хлопцеві не дала Делора, що злісно шикнула на нього:

— Тихо! Що кричиш із самого ранку? Кейн тобі все розкаже. Амону потрібно відновлюватися. — Сіроокий на це лише невдоволено засопів, пам'ятаючи про почуття молодшої з близнючок, і мовчки підійшов до вищезгаданого орка. Заступник генерала вже втретє повторив пояснення заодно і для Броза, а коли закінчив, ті двоє навіть не встигли відійти від здивування, як всі почули:

— Дякую, Кейне, що розказав їм усе… — Несподівано прохрипів Амон, навіть не намагаючись підвестися, а Делора стиснула його долоню і схвильовано зазирнула в його втомлені але здивовані рожеві очі. Ельфійка, схоже, не відчула нічого особливого, а от у інших від звучання того голосу мороз шкірою пройшовся. Все ж нам всім ще треба немало часу, щоб звикнути до цього демона і не відчувати перед ним страху…
Кейн лише махнув рукою, мовляв, що це дрібниці, а мої товариші мимоволі прикували погляди до Амала. Як-не-як більшість знали, що його пов'язувало з колишнім наставником.

— Як самопочуття? — Беземоційно поцікавився у рогатого капітан, схрестивши руки на грудях. Певно, вже обдумав усю ту інформацію, але ще не знав яким тоном говорити з ним. Тому й поводився так стримано.

— Непогано. — Ледве усміхнувся той і потім від щирого серця мовив: — Дякую, що врятував… — Амаліель ж лише якось присоромлено відвернувся, по-дитячому фиркнувши. Не знаю, як інших, але мені ця ситуація трохи допомогла розслабитися. Сподіваюся, що звикну до "доброго" Амона швидше, ніж здається…  — До речі, з твоїм улюбленим мечем усе гаразд. Він зараз у палаці короля. Якщо захочеш – забереш його. — Усмішка на вустах рожевоокого стала ширшою, коли він помітив відверте здивування колишнього учня, — Не міг ж я справді знищити твого вірного компаньйона. — Незвично захрипів сміхом Амон, спостерігаючи за тим, як на обличчі чорнявого з'являється дедалі більше вдячності і радості.

— А як ти доведеш, що справді вірний повстанцям? — Серйозно запитав раптом Броз, кинувши на рогатого уважний погляд і перервавши цю несміливу ідилію. Вочевидь, темноокого не на жарт хвилювало це питання. Ох, аж незвично, коли від нього такою загрозливістю віє! Давно я його таким не бачила...
Білявий видав протяжний видих і через кілька секунд зі стогоном спробував підвестися.

— Забери в мене волосся з потилиці. — Попросив молодик збентежену Делору, яка до цього часу відмовляла його від тої мучливої спроби, яку хлопець все ж здійснив. "Невже він настільки виснажений, що навіть цього не може зробити?.." – аж лячно мені стало від цього усвідомлення. Ельфійка акуратно виконала прохання і, випередивши Амона, защебетала:

— У нього на потилиці є мітка повстанців! — Сяючі очі дівчини глянули на здивованих нас, поки на її губах заграла радісна усмішка.

— Не міг ж я справді її позбутися. Краще вже смерть. — Пхикнув Амон. Ель видав іронічний смішок, а інші товариші сконфужено перезирнулися, поки в моїй голові промайнуло: "Значить, він насправді ніколи й не здирав те тату зі шкіри? Воно в нього завжди було на потилиці і його майже ніхто не бачив!" Я несвідомо посміхнулась, чого сама від себе не очікувала. І Броз також залишився задоволеним.

— Йоу, значить, можна спокійно прийняти тебе назад до нашої дружньої ватаги! — Весело вирішив темноволосий і швидко підійшов до Амона, протягнувши йому стиснений кулак. Широка усмішка з'явилася на його вустах, коли безкрилий демон обдарував хлопця несміливим поглядом. Але вже за мить екскапітан королівської гвардії опанув собою і, з тихим "Ну і ну" слабо стукнув запропонований кулак своїм. Чесно кажучи, мене спершу ці дії Броза здивували, але потім я згадала, що то в другого сержанта за характер і лише хі-хікнула тихесенько. Мелейна в безнадійній іронії похитала головою і в інших на вустах почали з'являтися боязні усмішки. Напруження з повітря стало поволі розвіюватися разом із запахом крові, який "втікав" через відчинені віконця. Я мимоволі оглянула цю велику кімнату і відчула незрозумілий неспокій. "Що? Чому він знову повертається? Все ж, ніби, налагодилося…" – подумки спереживалась, зімнувши тканину штанів і, коли раптово усвідомила причину хвилювання, не задумуючись спитала:

— А де Разія? І Актеон? І Егон з генералом?? — Мої очі налякано забігали по обличчях знайомих і незнайомих повстанців.

— Повинні би були незабаром прийти. Вони прибирають залишки боротьби. — Спокійно відповів Кейн, трохи заспокоївши мене. А далі за дверима почулися знайомі голоси і так, немов їх і просили, до лазарету мовчки увійшли виснажені вампірша й русал. Цілителі зразу ж підібгли до них і, нашвидкоруч оглянувши, почали надавати медичну допомогу. Разії вона майже не знадобилася й тому дівчина підійшла до ліжка, де сиділи ми з Мелейною і Бенетом, і зволіла лягти на нього, після того, як наші персони люб'язно встали.

— Магічне виснаження. — Дещо стурбовано констатував один із цілителів, тремтячою від втоми рукою занотовуючи це в довіднику. — Їй треба випити відвару і поспати в тиші. — Багатозначно зиркнув на Актеона молодий ельф, і той, не гаючи часу, взяв з рук іншого цілителя чашку зі згаданою рідиною й поспішив до коханої дівчини. Обережно взяв її на руки й відніс, як я думаю, до дівочої кімнати, адже вона зараз була порожньою. "Змучений і трохи поранений, а ще зміг Разію на руках понести… – щиро дивувалася подумки я, а потім зрозуміла: – Чого тільки не зробиш заради любові." Через п'ять хвилин, які для нас тривали в тиші, русал повернувся до лазарету і ліг на те місце, де раніше лежала Разія. Ми ж із Мелейною й Бенетом залишилися стояти. Як-не-як не так сильно втомилися, як ті, що вели бій…

Актеон лежав на спині і мовчки дивився на питальні лиця оточуючих. Іноді шатен зупиняв підозрілий погляд на Амонові і примружувався, а потім і зовсім порожніми очима втупився у стелю. І тут моє серденько відчуло, що щось не так.. що щось сталося, адже він би так просто не мовчав, мав би хоч кілька слів сказати. Я мимоволі заворушила перснем на пальці і за допомогою магії на краю свідомості вловила якісь із думок Актеона. Саме вони змусили мене в одну мить різко і нажахано закрити рота долонями. І поки що на це ніхто не звернув уваги.

— Я піду до тих двох, може, треба ще з чимось допомогти. — Вирішив несподівано капітан, який, напевно, і близько не відчував того неспокійного почуття. Тоді ж я знову почула думки русала й машинально закрила вуха, замружившись. "Ні-ні-ні, я не хочу цього чути і знати! Це брехня!" – кричало все в моїй голові, поки серце з кожною секундою скаженіло і нило дедалі більше. Розум не хотів сприймати, а воно вже повірило…

• SVRCINA – Astronomical

Амал розвернувся до дверей і вже ступив кілька кроків, але ті неочікувано повільно відчинилися навіть попри засмагу зблідлим, але спокійним Егоном. Звук того, як хлопець зачинив двері змусив мої налякані очі піднятися й глянути на нього. На його обличчя, що виражало втому і на руки, що були.. в крові. Зіниці моментально звузилися, поки долоні забралися від вух і опустилися. Чия то кров?.. Нічиїх думок я більше не чула – шок і страх був надто великим.

Поки всі мовчки переводили погляди з лиця ельфа, на його долоні, цілителі встигли підбігти до нього й почати схвильовано оглядати.

— Не рухайте мене! — Рикнув їм Егон, люто зиркнувши на хлопців, — Це не моя кров. Обійшовся кількома подряпинами та й все. Нема чого лізти до мене. — Святі боги, такого холодного тону я ще в нього ніколи не чула… Мороз по шкірі проходив сильніший із кожним наступним словом.
Цілителі слухняно схилили голови перед першим сержантом і відійшли подалі, а довговухий блондин безпристрасно поглянув на нас.

— Невже серед ворогів стільки померлих, що ти аж так руки в крові забруднив? — Невинно поцікавившись, Зена схилила голову набік, поки я не припиняла труситися.

— Ні. Їх майже не було. — Сухі слова, а в мене в серці порожнеча посилилася в десятки разів. Власник бурштинових очей старанно ігнорував мій погляд, а це породжувало більші і не без підставні хвилювання.

— Чия це тоді кров? — Насупився капітан, не розуміючи, що тим хоче сказати його товариш. Егон байдуже підняв долоні і подивися на них, поки Амал захотів підійти ближче. Але чорнявий не зробив і кроку – закляк від наступних слів:

— Абеларда. — Розкриті долоні ельфа-блондина стали кулаками, а очі Еля мимоволі розширилися. — Це сталося сьогодні на світанку. Я не встиг нічим допомогти...

— Маєш на увазі – він мертвий?! Брехня! — Зашипів ельфові в обличчя брюнет, взявши його за комір пошарпаної сорочини. — Та не може такого бути! Будь-хто, але не Абелард! Та й хто там міг бути такий сильний, що би переміг його?! — Дихання коханого стало різким і обірваним, а я вдруге затулила рота долонями, з острахом спостерігаючи за хлопцями. Почула думки Актеона, але не хотіла вірити... А Егон приніс із собою беззаперечні докази смерті генерала… Свята Кіфара, що ж тепер буде з Амалом?..

— Там, напевно, з'явився Зендал. Той демон, що катував і мене, і Ерлайн. — Заговорив несподівано Амон, відвівши замислений погляд убік і в наступну мить прикусив потріскану губу, а перший сержант лише кивнув.

— Так, то був він. — Беземоційно підтвердив Егон. — Він з'явився вже після всього іншого підкріплення і Абелард погнався за ним. Я був зайнятий іншим боєм, тому запізнився з допомогою йому. А коли прибіг туди, то зрозумів, що рана в нього смертельна…

— Брешеш! — Знову закричав Ель і злісно трусонув хлопцем. Навіть цілителі, які звикли нагадувати всім про збереження тиші в лазареті, зараз шоковано спостерігали за суперечкою. — Той проклятий Зендал не міг бути сильнішим за Абеларда!

— Амале, повір Егонові. — Подав, нарешті, голос Актеон, глянувши порожніми очима на капітана, а той різко обернувся в його сторону, — Він говорить правду. — Руки чорнявого затремтіли сильніше, а брови насупились ще більше, — Я і Разія були там. Ми не встигли нічого зробити... Генерал помер у Егона на руках. — Зеленоокий шатен закінчив говорити і, змучено провівши долонею по обличчю, тихо вилаявся. Всі присутні ж переводили шоковані очі то на Еля, то на русала, ніяк не вірячи в почуте. Лише Оделія почала літати кімнатою, немов терміново має знайти щось, і чому тоді дріада себе так поводила я згодом від неї й дізналася.

— Хочеш переконатися, що ми не брешемо – піди до Абеларда в кабінет. — Спокійно мовив ельф і я зрозуміла, що ще кілька годин тому він би поводися так само, як і капітан, але в ньому вже не залишилося ніяких емоцій…

Амаліель із неймовірно злими очима почав то розтискати, то стискати в пальцях сорочку Егона, який у безвиході лише відвернувся. Потім із обуреним викриком штурхонув хлопця вбік так, що той на ногах не встояв, і швидко вийшов із лазарету. Поки хтось із товаришів пішов допомагати ельфові підвестися, я, забувши про все інше, рвонула за чорнявим. Наздогнала його вже перед самим кабінетом генерала Морторо, з якого не лунало ніяких звичних звуків, що викликало біль і відчуття моторошності одночасно…

• Ruelle & Fleurie – Carry You

— Стій! — Крикнула Ельові, схопивши його за руку, — А хіба це не буде занадто для тебе? — Мій голос жахливо тремтів, а пальці, здавалося, намертво вчепилися в рукав плаща хлопця. І як мені лише вдалося втримати його на місці?..

— Відпусти мене. Негайно… — Тихо прогарчав Амал і я вперше настільки забоялась звучання цього голосу.. відчуженого голосу, в якому він так старанно приховував тремтіння...
Пальці на його рукаві самі собою розімкнулись і брюнет швидко зайшов до приміщення. Я не знала, що там, але здогадувалась і ця здогадка була для мене надто лячною. Проте, ледве поборовши страх, я повільно увійшла до тихого кабінету, перед тим звично відхиливши ширму з якоїсь старої тканини. Звичайно, мене не зустрів строгий але добрий погляд генерала, не зустріла його тепла усмішка, не зустріло по-батьківськи тріпання маківки широкою долонею і дивакуваті розціловування й обіймання, які були дуже навіть приємними... Лише порожня кімната і Амал із опущеною головою й сльозами в очах, які заціпеніло дивилися на закривавлену бойову сокиру пана Абеларда, що мирно лежала на столі. Раніше, вона завжди стояла тут, у куті, і в мене було враження, що нею ніхто не користується...
Я мимоволі полегшено видихнула, бо це виявилося не тіло генерала, як мені здавалося, і боязно зиркнула на сіроокого.

— І я ще можу називати себе капітаном?.. — Ель вже зовсім не приховував тремтіння. Я зробила крок до нього і чомусь зупинилась. Командир акуратно провів пальцями по руків'ї зброї, на яке впала сльоза і різко вдихнув. — Як я можу бути гідним цього звання, якщо дозволив найкращому другові загинути? — Дихання коханого зробилося надто тяжким, він немов задихався… А мене всередині рвало на шматки від того, що я не знаю, що йому зараз сказати і що зробити.. як втішити? Ніколи ще не доводилося такого робити, окрім як у книжках читати. Тому й стояла лише і тихо плакала, поки хлопець від відчаю не спустився на коліна і не закрив долонями обличчя…

— Який же я нікчемний… Ніколи нікого не можу врятувати… Порушив клятву, яку собі ж і дав… — Продовжував свої душевні картання молодик так, немов мене й не було в кімнаті, — Та й Абелард.. покидьок. Як він зміг дозволити вбити себе?.. — Далі я не слухала. Кинувшись до Еля, присіла збоку й ніжно обійняла. Притулила чорняву голову до своїх грудей, щоб він зрозумів, що не один у такому нестерпному становищі, що не лише його серце роздирає біль і провина…

• Миша Марвин – Под Окнами

— Ч-ш-ш... Все добре... — Голос здеформувався від судом, а руки лагідно гладили спину й маківку брюнета, який вчепився пальцями в мій одяг і уривчасто дихав, не дозволяв собі плакати. — Ти не сам… До тебе ж Амон повернувся… Тепер ми всі разом… Зможемо, — Парубок затих, а я запнулась на тім слові, несподівано почувши скажені думки:

"Треба вбити його… Я мушу помститися цьому виродку! Я вб'ю Зендала найжорстокішим чином! Уб'ю їх всіх…"

Я раптово навіть перестала схлипувати, адже ніколи не сподівалася, що стану свідком таких емоцій Амаліеля. Така неймовірна жага помсти… Що ж мені тепер робити?.. Він ж може збожеволіти і вчинити так, як колись Амон через смерть його мами… Часу на хоч якісь роздуми не вистачило – я відчула, що тіло капітана почало невпинно нагріватися і не на жарт запанікувала.

— Амале! Ей! Чуєш мене?! — Різко відсторонилась від хлопця, й заглянула в обличчя, піднявши його в тремтячих долонях. Але він немов не бачив мене, спрямував очманілий погляд на щось, що я не могла побачити. А найдивнішим було те, що його одяг не плавився і не горів, але мою шкіру пекло з кожною хвилиною дедалі більше…

— Так.. ти можеш вийти… — Як у трансі, тихо проговорив Ель і я помітила, як на його вустах з'явилася божевільна посмішка, а дрібні сльози висохли, власне, як і мої… Святі боги, зразу стало зрозуміло до кого він це сказав!

— Ні, прошу! Не треба! — Почала відчайдушно благати я, не уявляючи, що ще крім цього можу зробити, — Ти не можеш дозволити своїй магії вийти з-під контролю! Ти ж так добре нею володієш! — Судомно знову притулила його голову до грудей, починаючи гладити. Оголену шкіру обпікало, але я терпіла. Принаймні намагалася. Проте, не допомогло, що б не говорила…
Вогняне уособлення Амаліеля, якого звали Піром, повільно сформувалося із того жару, що панував у повітрі. Я нажахано витріщалася на магію коханого у людській подобі і розуміла, що ніколи не думала, що зможу колись побачити її ось так… Здавалося, що ніхто крім нас самих не може з нею говорити, і то, лише в якійсь підсвідомості, а тут…

— Оу, хоч у цьому місці й небагато речей, але щоб погратися – вистачить. — Заговорив немов не Амаловим, а подвійним голосом якогось чудовиська повністю полум'яний хлопець, — А потім можна буде і когось живого спалити, це вже буде цікавіше! — Далі послідував скажений сміх, від якого в мене нові сльози в очах з'явилися. "Амале.. що ж ти накоїв? Через твою величезну жагу помсти Пір навіть не відрізнить друзів від ворогів… Він спалить все, що захоче!" – я мимоволі закричала від цих думок, а магія коханого цікаво подивилась у мій бік. На мить здалося, що цей дивний парубок захоче зразу вбити мене, але ні. Він лише примружився і несподівано відвернувся до нечисленних тумбочок і шафок, що були у кабінеті. Лише коли ця мить минула, я усвідомила, що не дихала ті кілька секунд. Різко набрала в груди повітря, що, разом із постійним болем від опіків, допомогло згадати, що я можу вдіяти. Коли Пір провів рукою по повітрю, в ньому утворився вогонь і зразу ж перемістився на стелаж із книгами. Я, прекрасно усвідомлюючи, що паніка не допоможе ніяк, так, щоб він не бачив, зняла з пальця стримуючий перстень і відклала його подалі.

— Телі, — Почала щиро молити, замружившись від спеки, — будь ласочка, вийди, але не бери під контроль мій розум… Заспокой Піра, прошу… Боюся, що зараз лише ти на це здатна... — Вже в наступну мить, ні пізніше, ні раніше, відбувся невеликий сплеск моєї магічної енергії і я враз відчула, як тіло охопив незвичний хододок, що тоді ж зник, залишаючи легеньке почуття порожнечі. Несміливо розплющила очі й побачила блідо-блакитне сяйво, яке швидко зібралося в сформоване тіло такого ж кольору. "Телі вийшла! Моя люба Телі!" – невимовно раділо все всередині, поки дівчина повільно, немов зі сну, підняла повіки і глянула на свою "жертву". Невимушено ступила крок до полум'яного хлопця, який тут же ж вороже направив на неї руку, ніби готувався атакувати.
Свята Кіфаро, скажи мені, що я не помилилася з цим рішенням…

— Телі, — Заговорив він тим моторошним голосом, підступно посміхаючись, — дівчинко, чому це ти вийшла? — Зробив нерозуміючий вираз обличчя і вже наступної секунди прогарчав: — Це вона тебе закликала?! — Направив лютий погляд у наш із Амалом бік і вже би запустив якоюсь вогняною кулею, але рука не повернулася. Пір спершу був у нерозумінні, а потім хижо посміхнувся, повернувшись до Телі: — А контролювати мене я тобі не дозволяв…

— Ти не посмієш заподіяти їй шкоди, Піре. — Сталевим тоном мовила моя магія, викликаючи мимовільний мороз по шкірі. — Зупинися, ти божеволієш. — Тон дівчини значно пом'якшав, як і емоції на лиці.

— Божеволію? Тобі так лише здається! — Кімнатою покотився глузливий сміх, — Раз ти така розумна, то тебе я спалю найпершою! Потім і до цієї дівки дійде черга! — Вказав на весь час нажахану мене і продовжив: — А тоді палатиме все! Весь штаб! Весь ліс! Весь Лірон! Всі повинні згоріти!! — Вогняний Амал не зупинявся на цих страхітливих викриках, а в очах моєї Телі несподівано блиснули сльози. І тоді я навіть не встигла побачити, коли вона з'явилася впритик біля хлопця й міцно обійняла його.

— Піре, все буде добре… Просто дозволь серцю прийняти це... Не опирайся, бо зробиш тільки гірше… Відпусти... — Почала лагідно шепотіти дівчина, поки полум'яний парубок із сум'яттям поволі опустив підняті в азарті руки, — Тоді той жахливий біль мине, звільнивши місце для приємних спогадів, які назавжди залишаться в твоїй душі… — Крізь сльози продовжувала Телі, поки губи Піра затремтіли і стиснулися в лінію, а голова опустилася на тендітне плече дівчини. Не знаю, як мені лише вдалося це розгледіти, але він почав плакати, випускаючи назовні всі свої справжні емоції…
Я зачаровано спостерігала за парою наших із Ельом магій, в той час як все навколо припиняло горіти і від полум'я чи навіть моїх опіків і найменших слідів не залишалося. Немов хто час назад повернув…
В ту мить, коли Пір міг запустити в безпорадну мене якусь вогняну кулю, вже здавалося, що так і закінчу то життя… Але ж ні! Телі не просто так така могутня! Змогла його і зупинити, і заспокоїти, і відкрити! Все ж, як би то дивовижно не було, а ці двоє переживають ті ж події й емоції, що й ми… Напевно, саме тому й змогли так прекрасно порозумітися. Але бідолашному Пірові було так гірко, що він навіть не спромігся обійняти рятівницю його душі у відповідь... А їй, власне, і не треба було цього, щоб показати йому всю свою любов і турботу…

• Amy Diamond – Heartbeats

Телі продовжувала шепотінням втихомирювати вогняного парубка, поки він уже припиняв плакати. Потім хлопець акуратно підняв голову й соромливо поглянув на дівчину, що випромінювала блідо-блакитне сяйво. Вона ніжно усміхнулась йому і торкнулася долонькою до палаючої щоки. І, поки в моїй голові виникло питання: "Чому її не обпікає його вогонь?" Телі подалася вперед і на секунду невимушено торкнулася губ Піра. Того ж моменту вони обоє розвіялися магічним димком, який повернувся в наші з Амалом тіла. І зразу ж з'явилося таке відчуття, немов це ми самі отам зараз стояли…

Подумки я подякувала своїй незвичайній подрузі близько сотні разів за таку неоціненну допомогу, і поволі відсахнулась від коханого. Та й від довгого сидіння на підлозі вже ноги затекли... Сподіваюся, що сіроокий відчув зараз те ж, що і я – душевне заспокоєння, яке особисто мені передалося від Телі. Ймовірно, це ненадовго, але все ж… Головне, що емоції капітана тепер не вийдуть з-під контролю і не викличуть злого Піра знову.

— Амале, любий, як ти? — Турботливо запитала я, взявши в долоні втомлене обличчя. На ньому вже не було божевільної усмішки, чи тих очманілих очей і це неабияк тішило.

— Вже краще… — Видавив із себе брюнет, і навіть спробував усміхнутись мені, але, вочевидь, слабкість була надто сильною, тому не зміг. Я опустила долоні й машинально поправила на собі одяг, який встиг трохи змокнути від поту.

— Ерлайн? Амале? Чому ви на підлозі сидите? Що сталося? — Почули ми схвильований і все такий же добрий голос Лейли – коханої дружини й першого радника генерала. — Тут щойно відчувалась велика магічна енергія. З вами щось трапилося? — Продовжувала тривожитись вона, підходячи ближче. Я спершу подивилась на неї радісними очима, а потім вони моментально змінились на печальні. І як їй сказати про смерть генерала?..

— Лейло, — Змучено звернувся до жінки чорнявий, поки я помітила, як її погляд натрапив на закривалену сокиру і в ньому блиснув біль, — Абелард залишив тобі когось? — Голос хлопця трохи захрип, але не втратив тої щирої цікавості. Амал підняв голову до пані Фордін і побачив теплу посмішку, яка могла б висловитися краще за тисячі слів.

— Звичайно. — Вона ласкаво торкнулася долонею свого живота, а Ель ледь знову не заплакав від такої чудової новини… Лише шморгнув носом і почав тихо шепотіти, що дуже радий це чути. Я ж зраділа не менше, але й зрозуміла, що жінка вже знає про те, що сталося. — Тому мені не можна сумувати. — Підморгнула шатенка, — І ви не сумуйте довго. Знаєте ж, що Абелард був будь-якої миті готовий віддати своє життя за Лірон, і він зробив це. Та й навряд чи шкодував про таку смерть. Швидше, надіявся, що вона буде немарною. А ви зробіть все, щоб ці надії справдилися і поважайте його вибір. — Усміхнулась вона, але все ж була в тій усмішці доля шкодування... Проте я все одно в ту мить захопилась силою волі і позитивом Лейли. Як, взагалі, можна такою бути? Схоже, ця жінка дуже добре розуміла генерала і у всьому підтримувала. Через слова кароокої красуні мені стало простіше зрозуміти його мотиви і почати приймати смерть. Щоправда, дуже шкода було, що я не змогла попрощатися з ним, не сказала ніяких хороших слів наостанок і не обійняла…

— Що ж, залишаю вас самих! — На секунду нахилившись, пані Фордін потеребила пальцями наші маківки й кинула позір на бойову сокиру. — А її я візьму з собою. Треба підготувати все потрібне для прощальної церемонії, а в орків заведено мужніх воїнів проваджати в останню путь разом із їхньою зброєю. — Ось, що відповіла Лейла на наші питальні погляди й попрямувала до виходу з кабінету.

Ми ж із Амалом перезирнулися й, несміливо усміхнувшись, повільно підвелися. Я згадала про стримуючий перстень і на ходу підхопила той цінний артефакт. А коли наділа його, то хлопець перекинув свою руку через моє плече, бо сам надто вслаб від всіх тих емоцій, і так наш дует покрокував назад до лазарету.

— Давай попросимо в цілителів заспокійливого чаю й трохи відпочинемо від цього? — На моє запитання капітан тихо агакнув і далі ми йшли мовчки. Спокійно спостерігали за знайомими й незнайомими повстанцями в білих одежах і чорних стрічках на зап'ястях, що метушливо носилися штабом. Роздумували про те, що незабаром і самі так одягнемось, щоб у належному вигляді бути присутніми на прощанні. Хоч моє серце й трохи заспокоїлось, але в голові досі не вкладалося те, що генерала не стало… З'являлися питання: як саме це сталося? Чому саме сьогодні? Невже він справді був слабшим за того Зендала? Невже ось так дозволив себе вбити? Але ні на одне з них не було відповіді, та й сил не мала я їх шукати… Всі ці переживання і безсонна ніч впливали на самопочуття.

Коли ми увійшли до лазарету, я зразу ж попросила в цілителів дві склянки потрібного чаю й сіла з Амалом на одне з вільних ліжок. Зі знайомих мені товаришів у приміщенні перебували Сара з Кейном (якраз навпроти них двох наша пара і сіла), Делора, що спала, певно, під дією заспокійливого, ну і Амон, який теж не був при тямі. Інших я не знала, та й сам лазарет трохи порожнів. Багато нетяжко поранених повстанців, дізнавшись таку жахливу новину, розійшлися по закутках штабу, щоб побути наодинці зі своїми емоціями.

• SVRCINA – Bleeding Out

Я востаннє окинула втомленим поглядом кімнату й поглянула на Сару, яка сиділа біля Кейна. В нього були скляні беземоційні очі, які, судячи з тривожного виразу обличчя дівчини, такими залишалися вже довго.

— Кейне? То ти мене чуєш чи ні? — Говорила вона, схоже, не вперше, заглядаючи в лице обранця. Руки жовтоокої тремтіли та й сама зблідла давно. — Ну ж бо, не тримай це в собі… Вивільни ці почуття, якщо тобі настільки боляче. — Ласкаво просила представниця нагів, але орк був наче восковий – ніяк не реагував.

— Кейне, — Подав раптово свій басистий голос змучений капітан і ми з Сарою різко звернули на нього увагу, — Лейла виношує дитину Абеларда. — Зіниці жовтоокої дівчини звузилися від здивування, а на губах вже за мить з'явилася обережна і водночас шокована усмішка. Амал спершу безпристрасними очима дивився на хлопця навпроти, а потім не витримав і, нахилившись вперед, грубо взяв обличчя Кейна в свої долоні. — Чуєш?! — Доволі голосно вигукнувши, сам усміхнувся: — Це ж таке щастя! Нам треба буде дуже берегти Лейлу, а особливо це будеш робити ти! Правда ж? — Несподівано усмішка чорнявого стала ширшою, коли він побачив, що парубок "ожив" і його очі засльозилися.

— Правда! Якщо не вберіг дурного брата, то хоч його дитя вбережу! — Він стиснув міцну долоню в кулак і насупив брови, як ознаку серйозності. Тепер була моя черга дивуватися – то вони з генералом були братами?! Чому я ніколи про це не здогадувалась?..
Задоволений тим, що зміг повернути до друга почуття, Ель відхилився від нього й обійняв мене за плечі. Я ж тепло зиркнула на нього й погладила по щоці з думками: "Сам ти, любий, когось втішаєш, а себе не поспішаєш…"

— Я вже думала, що ти назавжди таким залишишся! — Стукнула Морторо молодшого кулачком у плече Сара, а він лише легенько усміхнувся й зразу ж опустив голову, затуливши долонями лице.

— Брате, нам буде дуже не вистачати тебе… — Звернувся тремтячим голосом до генерала Кейн і по його пошрамованих і прикритих щоках, врешті, потекли сльози, — І я знаю, що ти казав не плакати, якщо це станеться... Але вже нічого не можу з цим вдіяти, завжди ж таким був… А ти? Як ти міг піти так швидко?.. Ти ж обіцяв, що ми ще не один раз позмагаємось… — Схлипування хлопця стали більшими й різкішими і в мене у горлі також нагадав про себе болючий-болючий комок. Я заридала разом із Кейном, притулившись до грудей Амаліеля, який мене обійняв і тихенько щось шепотів, що робила й Сара для молодого орка. Вона погладжувала того по спині й тулила до себе, немов бажаючи вберегти від усього світу.

— Думаю, тобі і йому зараз найскладніше прийняти смерть генерала… — Напівтоном мовила дівчина з нагів до капітана, коли мій плач трохи стих, — Але Кейнові все ж складніше. Хоча, фактично, ми всі були великою сім'єю.. та й залишаємось нею. — Болісна усмішка на мить з'явилась на губах жовтоокої і вона одночасно зі мною, коли я вже витирала сльози, кинула позір на тацю з чотирма чашками, яку щойно приніс один із працівників лазарету. — Ха-ха, — Іронічно видала Сара, — Ми теж попросили заспокійливого чаю, як бачите. — Блідий цілитель подав кожному напій і порадив лягти на окремі ліжка, адже він провокує сонливість. Прислухавшись до слів молодика, ми з Амалом розділилися, що згодом зробили і Сара з Кейном, коли та заспокоїла його. Вкриваючись тонким покривалом, я мимоволі зиркнула на Амона й тоді перевела очі на жовтооку дівчину, спокійно спитавши:

— А він що, теж того чаю випив? — Махнула головою в бік сплячого демона і представниця нагів подивилась туди ж.

— Так. Делора йому порадила, чи навіть змусила його. — Ледь усміхнулась панянка, — Амона дуже мучило відчуття провини, адже якби його не схопили, цього б не сталося. Та й друзями вони з генералом було чи не найкращими, і віддавна дружили. Йому, напевно, теж дуже складно в це повірити… — Задумалась вона, поки я кивнула і швидко випила заспокійливе. Потім лягла і навіть не помітила, як за згадуванням приємних моментів із генералом мою свідомість поглинув сон...


                               ‡‡‡‡‡‡‡‡‡

• Dead by April – Replace You

— Вже йдеш?.. — Несміливо, наче якась закохана школярка, запитала в чоловіка Лейла, мнучи тонкі пальці. В кабінеті найголовнішого повстанця тоді перебували лише вони двоє і напруження в повітрі було не уникнути.

— Так, кохана. Егон вже там. — Абелард ніжно поцілував схвильовану дружину в чоло, яка почервоніла від тої дії так, немов це сталося вперше, настільки невимушено він торкнувся її шкіри. — Пробач, але через свою орчу натуру я не можу вчинити інакше. — Його добрі фіалкові очі востаннє блиснули природнім синім і Морторо, що є лагідності, обійняв жінку, яка давно стала єдиною в хороброму серці. — Відчуваю, що незабаром це станеться і хочу піти в бій востаннє. Щоб не помирати на ліжку в лазареті. Ну, ти мене знаєш, хочеться героїчності. — Іронічно засміявся "батько всіх повстанців", а Лейла тим часом тихо захникала у нього на грудях. — Ну, не плач. Тобі не можна сумувати, адже це зашкодить дитині. — Чоловік обурено взяв її заплакане обличчя в свої широкі долоні і поцілував у ніс. — Будь, як я – більше усміхайся! — Він радісно потягнув жінку за щічки, а вона лише глумливо вимовила:

— Чортів дивак. — Лейла приклала свої долоньки до його і стулила очі, — Я сама вирішуватиму: сумувати чи ні. От подумай… — Перейшла на ріжучий шепіт, — Якби мене не стало, ти б усміхався?.. — Фордін повільно відкрила свої карі очі й заглянула у вперше за дуже довгий час щиро налякані фіолетові, — Не треба так дивитися, йди вже. — Раптово заусміхалась шатенка збентеженому оркові, — Ти довгий час вів із нею війну і хочеш вийти з неї переможцем. І ти вийдеш. Та й ми.. і так вже багато разів прощалися. Проте зараз мені чомусь здається, що це востаннє. — Вона приклала долоню до трохи запалої щоки коханого чоловіка і, що є ніжності й любові, поцілувала зблідлі губи. Абелард ще раз міцно обійняв жінку і, розімкнувши ці чуттєві обійми, попрямував у відкритий телепорт, який із протилежного боку підтримувала Разія.

— Кохаю тебе, прощавай. — Орк невинно помахав Лейлі рукою й ступив крок до порталу, а вона не втримала своїх емоцій:

— Я теж тебе кохаю! Дуже сильно кохаю! — Гіркі сльози потекли по розчервонілих щоках кароокої красуні, поки серце шаленіло від болю, а Морторо на мить зупинився і до крові вкусив губу. Йому було шкода, справді було... — Я пам'ятатиму тебе! Завжди пам'ятатиму! І виховаю наше дитя таким же чудесним! — Відчайдушно крикнула жінка чоловікові в спину. Він ж обернувся до неї, перед тим ледь стримавши сльози (ну не хотів, щоб вона їх бачила), і по-доброму усміхнувся.

— А я наглядатиму за вами. За всіма вами. — Наостанок Абелард грайливо підморгнув коханій і його дебела постать зникла у фіолетовому вирі телепорту, а ті слова орка поселилися в душі Лейли вічним теплим вогником… І вона точно буде підтримувати його доти, доки не настане і її час покинути цей світ...


                              ‡‡‡‡‡‡‡‡‡

• Ruu Campbell – The Call

Я втомлено розплющила очі й оглянула приміщення. В затуманеній голові якось виникло питання: "Скільки я спала?" і тіло підвелося в сидяче положення. Погляд натрапив на Сару, яка також уже прокинулась і я смачно потягнулася й позіхнула.

— Ви спали близько десяти годин. — Констатував один із цілителів, помітивши наше пробудження. Ми з дівчиною кивнули йому й машинально зиркнули на своїх хлопців. Кейн все ще марив якимись хворобливими сновидіннями, власне, як і Амон з Делорою, а Еля не було. Це викликало в мене хвилювання, але через млявість я не зразу то усвідомила.

— А що з церемонією прощання? — Ще не до кінця розхриплим голосом запитала я, коли повз проходив ще один цілитель.

— Вона якраз добігає кінця. Вже повинно відбуватися спалення тіла. Цим, здається, капітан Амал мав зайнятися. — Сухо відповів молодик, а я немов отверезіла. Швидко скинула з себе покривало й ми із Сарою одночасно почали будити Кейна. Можливо, це не дуже й погано, що ми не були присутні на всій церемонії (як-не-як то особистий вибір кожного), але хоч на її закінченні варто побувати. Коли орка таки збудили, то побігли переодягатися в білі одежі (у дівчат були сукні, а у хлопців сорочки зі штанами), що зробили на диво швидко і поспішили до виходу зі штабу. Як тільки опинилися за межами великої склали, то помчали у знайомому напрямку (перед тим спитали де проводиться прощання).

Наше тріо вже десь через сім хвилин прибуло на ту галявину, де всі завжди любили тренуватися, і швиденько й непомітно підбігло до знайомих товаришів. Представники різних рас вишикувалися в кілька шеренг і стримано віддавали честь. Хтось так і плакав, а хтось – намагався зберігати холоднокровність. Ми, машинально поправивши чорні стрічки на зап'ястях, повторили за присутніми й спрямували трохи налякані погляди на розміщену на камені і охоплену полум'ям білу труну, в якій, очевидно, спочивало тіло улюбленого всіма орка. Амаліель стояв в тій же ж позі, але збоку, а не спереду, від вогняного дійства і, як і сказав цілитель, підтримував його. Волосся й очі хлопця були відтінків помаранчевого, а це символізувало використання магії. Погляд капітана був спокійним як ніколи і руки не тремтіли. Трохи поспостерігавши за ним, я й собі вирішила заспокоїти серце, повіривши, що пан Абелард навіть після смерті направлятиме повстанців на правильний шлях. Ззаду від Амала у виконанні чотирьох чоловіків постійно лунав "Реквієм за героями", який у Ліроні, як мені стало відомо, співають під час прощання з кимось, хто справді заслуговує на це звання. Замислено подивившись за палахкотінням магічного вогню, я несвідомо перевела все ще тривожний позір на Кейна і здивувалась тому, наскільки непорушно і стримано він себе веде. В очах не блищать сльози, а на обличчі нема ніякої скорботи. Певно, все в серці тримає… Та й про інших друзів те саме можна сказати, чи про Лейлу. Всі, швидше за все, вже почали цю подію усвідомлювати й по маленьку приймати... Як і я. Сподіваюся, що зовсім незабаром ми з усмішками будемо згадувати генерала Абеларда й тішитися, що мали честь служити такому чудовому чоловікові. Але все ж до цього часу сентиментальні з повстанців встигнуть не раз пролити сльози…

• James Blunt – Face The Sun

Коли Амал затушив полум'я і повернув собі природний колір очей і волосся, прощальну церемонію оголосили завершеною. Всі присутні прийняли стійку "струнко" і, низько вклонившись, поспішили покинути галявину, щоб не заважати відповідальним за прибирання всього того, що залишилося.

Неочікувано, підчас того, як я йшла разом з усіма, мене за руку схопив перший сержант "Полум'я" і, обернувши до себе, стривожено заглянув у сумні зелені очі.

— Ерлайн, — Співчутливо звернувся засмаглий блондин, поки мій погляд почав набувати приреченості, — все буде гаразд. Чуєш? — Моє обличчя взяли в долоні, — Я бачив, що ти мало не плачеш, от і вирішив заспокоїти. — Пояснив Егон свої дії, а я розгублено усвідомила, що за тими різними думками навіть не помітила цього. Виявляється, що навіть, якщо й мислила більш позитивно, сльози в очах все ж стояли…

— Смерть генерала… — Несміливо заїкнулась (ніколи не думала, що так тяжко буде це вголос вимовити), на секунду відвівши очі, що вкотре засльозилися, — Він ж у тебе на руках помер… Як це було?.. Як ти не збожеволів у ту мить? — Зазирнула у бурштинові і здивовані вічі друга, а він тоді ж відпустив моє обличчя і відвернувся.

— Боляче… Це було боляче... У всіх сенсах цього слова. — Стисло відповів ельф, не бажаючи говорити щось іще, або виражати ще якихось почуттів чи емоцій, але його очі все зробили за нього… — Ти ж знала, як це. Навіщо питати?.. — Поставив хлопець риторичне питання, в який раз уникнувши мого погляду і стиснувши долоні в кулаки.

— Пробач, Егоне… — Тихо і зі щирою провиною пробубоніла я й поспішила обійняти блондина, — Тепер я тобі кажу: все буде гаразд. Ми це переживемо. Разом. Як справжня велика сім'я. — Обережна усмішка з'явилася на моїх губах, а в очах ельфа, які він більше не ховав, загорілася непідробна віра в ці слова. Егон подарував мені теплі обійми у відповідь і потім ми повільно покрокували до штабу.

Коли до скелі залишалося кілька метрів, я помітила, що біля нашого мовчазного дуету йде пара незнайомих повстанців, яких я виділила з-поміж інших, адже ці були більш балакучими.

— А знаєш, я чув, що в своєму останньому бою генерал того демона Зендала позбавив правої руки… — Схвильовано заговорив один з них, а я вражено витріщилась на Егона з німим питанням у великих очах.

— Ага, я теж чув. — Стиха обізвався до нього інший, — Ті, хто дізналися про це, вважають, що пан Абелард таким чином помстився за сержанта Броза із "Полум'я Правосуддя"… — Далі я не слухала, не відводила погляду від ельфа, який, навіть не звернувши на мене уваги, спокійно відповів:

— Це правда. Зендал відтепер без правої руки ходитиме. — В мені тоді ж оселилося незвичне відчуття гордості, яке тимчасово посунуло сум, — І так, думаю, це справді була помста. — Впевнено висловився власник бурштинових очей і я мимоволі усміхнулась, адже перед смертю генерал ще й зміг покарати того ненависного мені ката. Тепер цей гад буде знати, яких труднощів завдав Брозові… Не сподівалася, що колись зможу зловтішатися так чомусь, але нічого з цим подіяти не могла. Як-не-як запанувала хоч якась справедливість.

• Elina – Here With Me

Перед відкритим порталом у скелі, який відкрив один із повстанців, щоб усі змогли зайти, я зупинилася, дещо згадавши. Повідомила другові, що маю відійти в справах і повільно покрокувала назад на галявину для тренувань. Це зайняло в мене близько п'ятнадцяти хвилин. Помітивши, що майже все вже прибрано і місце церемонії останніми покидають Бенет (я лише потім зрозуміла, навіщо цей некромант був там потрібен) із Амалом, я підбігла до них і почала розпитувати про Лейлу.

— Вона повинна сидіти на нашій скалі. — Відповів на найголовніше з питань товариш із різнокольоровими очима і волоссям брудно бежевого кольору. — Вона нам сказала, що буде там досить довго. — Я кивнула на слова товариша в знак подяки і поглянула на Еля.

— Все добре?.. — Турботливо запитала, подивившись в рідні сірі очі.

— Так. Чай трохи допоміг... — Іронічно посміхнувся чорнявий, а я поспішила ніжно обійняти його від чого він трохи розгубився. До слова, Бенета ця ситуація між нами трохи ввела в сум'яття і хлопець вже захотів, було, покинути нас, але я вчасно вхопила його за рукав і потягнула на себе. Капітан тихо хи-хикнув через це, врешті, обійнявши мене у відповідь, і потім я поглядом наказала некромантові до нас приєднатися. Парубок зніяковіло підкорився і вже за мить, тою рукою, якою вхопилась за нього, я обіймала його спину. Хай там що, а дружні обійми зміцнюють духовний за'язок між нами, та й приємні вони. На раз чуєш аж два серцебиття – одне більш схвильоване, а друге спокійніше, і тоді несвідомо робиш обіймання міцнішим, тулячи їх ближче до себе, немов це допоможе заглушити скорботу в усіх трьох серцях...
Через кілька хвилин такого мовчазного дійства ми розімкнули наші руки й, поділившись легенькими з відтінком болю усмішками, розійшлися. Хлопці попрямували до штабу, а я у трошки іншому напрямку – довелося шукати обхід, щоб вилізти на скалу і дістатися до дружини тепер покійного генерала. Коли минуло від початку таких пошуків десь хвилин двадцять, я все-таки вилізла на скалу і, побачивши спину жінки, почала повільно підходити до неї.

— Пані Лейло, — Тихо звернулася до шатенки, яка навіть не здригнулась, — можна біля Вас посидіти? — Кароока по-доброму глянула на мене і, ласкаво всміхнувшись, кивнула. Вмостившись біля неї, я помітила,що надворі починає вечоріти. Сонце заходило справа від нас, кидаючи промені на всю навколишню природу. Ще зранку здавалося, що буде дощ, але, видно що, минулося без нього. Пташки в лісі дедалі менше співали і від цього подихи вітру робилися якимись гучнішими, проте холоду не відчувалося.

— Ти прийшла поговорити, Ерлайн? — Очікувано поцікавилась пані Фордін і я тої ж миті зрозуміла, про що саме хочу в неї розпитати.

— Так. Скажіть, будь ласка, а чому у вас із генералом досі не було дітей і чому Ви не брали його прізвище? — В нетерпінні я стежила за її емоціями, які майже не змінювалися. На губах залишалася все та ж усмішка, а в очах біль і водночас радість…

— Абелард не хотів наражати мене чи наше дитя на небезпеку, адже він був не простим жителем Лірона, а головним генералом повстанського руху. Якби про мій статус дізналися вороги, то я стала би чудовою мішенню для маніпулювання ним. Тому я повинна була весь той час носити своє прізвище і те, що ми одружені знали лише деякі повстанці. Це всі члени "Полум'я" і капітани менших загонів. А для всіх інших я була просто його радником, вони могли лише припускати щось більше між нами. І тільки тепер, після смерті Абеларда, я можу взяти його прізвище... — Спокійно пояснила жінка і я, замислено відвівши від її обличчя погляд, опустила його на свої ноги.
Ми сиділи на траві, ледь не біля самого краю скали, з якого можна було побачити навколишній ліс. Хоч я й боюся висоти, але перебувати тоді там не було страшно, так як практично не звертала на те уваги. Постійно слухала співрозмовницю й багато чого обдумувала. 

— А давайте, — З несподіваним ентузіазмом мовила я після того, як між нами почало панувати мовчання, — Ви розкажете мені про ваше з генералом знайомство! — Лейла спершу кілька секунд здивовано дивилася на мене, а потім повернула голову прямо. — Ну.. якщо Вам, звичайно, не буде боляче… — Схаменулась я, одумавшись, і прикусила губу. От дурепа, треба було думати, а вже потім говорити!
Кароока красуня несподівано захі-хікала і сплела пальці в замок.

• Dan Balan – Домой

— Чому б мені мало бути боляче? — Усміхнено обернулась вона до мене, — Про такі миті завжди приємно згадувати… — Попри теплоту в голосі жінка тяжко видихнула, піднявши в повітря шнурочок, на якому висіло ікло якоїсь дикої тварини, — Це – те, що залишилося в мене на згадку про той роковий день. — Почала Лейла, як стало зрозуміло, свою розповідь, яку я взялася уважно і зацікавлено слухати, поки жінка вже стискала предмет у долоні. — Якщо ти не знаєш, у сім'ях феніксів прийнято, що батьки своїм дітям самі шукають наречену чи нареченого. І їхня думка не враховується. Так само було й зі мною, хоч ми й були громадянами Лірона, але цей звичай зберегли. Коли мені виповнилося двадцять, батьки почали по трохи шукати мені того єдиного, але довгі роки не могли знайти такого, щоб їх повністю задовільнив (і то ще шукали не лише з-поміж феніксів). А ми ще й були не дуже бідною сім'єю, тому вони хотіли когось, хто міг би з упевненістю сказати, що зможе мене нормально забезпечити. Особисто я не звертала на цю метушню батьків ніякої уваги, хоч і варто було. І от, одного разу я, вже повністю доросла дівчина, у справах гуляла вулицями Софоса... Пам'ятаю той весняний день, немов учора: сонячна погода, тепло, продавці на базарі весело теревенять… Я тоді трохи зголодніла, дивлячись на всі ті товари на прилавках, і враз захотіла з'їсти якийсь фрукт. Підійшла до потрібного торговця і потягнула руку до красивого червоного яблука, навіть не помітивши, як поклала її не на нього, а на чиюсь долоню.

"— Дайте мені ось це яблуко. — Вимовила одночасно з якимось молодиком і ми різко обернулись, здивовано витріщившись одне на одного.

— Ого, яка синхронність, молоді люди! — Засміявся продавець, а я насупила брови, спостерігаючи, як на обличчі незнайомця з'являється широка усмішка. — В мене багато таких яблук, вам обом вистачить. — Сперся літній чоловік, а точніше ельф, на прилавкок, а я забрала свою долоню.

— Та ні, дякую, я вже їх перехотіла. — Невдоволено склала руки на грудях, поки невідомий збоку також вирівнявся, починаючи мене безцеремонно оцінювати, на що намагалась не звертати уваги, — Дайте мені, краще, ось тих ягід. — Вказала в потрібний бік і приємно усміхнулася трохи здивованому торговцеві.

— Мені дайте тих самих. — Серйозно вимовив, як я тоді помітила, орк, а старий ельф вдруге здивувався і потім мовчки усміхнувся. Мене ж та незрозуміла поведінка роздратувала.

— Ей, чому Ви за мною повторюєте?! — Неголосно обурилася я, кинувши на молодика з синіми, як морська глибина, очима нервовий погляд. Так, в молодості ніколи не могла похвалитися терпінням (характер такий), та й у сім'ї такій виросла, що мені багато дозволялося, була трохи розпещеною і могла себе по-різному поводити і нагліти, але до незнайомців все-таки виклала.

— Я не повторюю. Просто також захотів взяти цих ягід. — Начебто серйозно відбасували мені і лише тоді я усвідомила, наскільки цей чоловік високий і дебелий. На мить аж лячно стало, але сміливість нікуди не ділася. Продавець тим часом виконував наші замовлення.

— Ну, як скажете... — З підозрою примружившись, заявила я і не відривала від засмаглого обличчя орка такого погляду весь час, поки дякувала, платила за покупку і забирала її з рук досі усміхненого торговця. Не розумію: чому цей ельф так на нас дивився всі ті хвилини?

Незнайомий чоловік так само забрав покупку, а далі мене вже не цікавило, що він робив. Я пішла в своєму напрямку, закидаючи до рота ягоди, які продавець перед тим люб'язно помив. Щоб, бува, той дивакуватий орк не послідував за мною, швидко забігла до одного з провулків і пройшла ним до іншої частини місцевого базару, на якій торгували одягом. Перед тим днем батьки мені повідомили, що вже підшукали хорошого хлопця і сьогодні я мала би з ним знайомитися. Тому хотіла виглядати гарніше, ніж зазвичай, хоч і відчувала, що він не буде красенем. Ніби й не мала відрази до цих заручин, але й бажання сильного не було…

— Дівчино, зачекай! Дівчино! — Гукнув мене трохи знайомий бас, коли я вже з придбаною, легенького крою сукнею покидала ринок. Тоді ж мимоволі розізлилась через цього підозрілого молодика і вирішила ігнорувати його подальші гукання. — Та стій ти! — Вже трохи обурено випалив незнайомець, наздогнавши мене. Ухопив за руку й одним рухом розвернув до себе.

— Що Ви хочете від мене?! — Знервувалась я, намагаючись висмикнути кінцівку і насуплено зиркаючи то на неї, то на обличчя орка, — Вирішили переслідувати мене?!

— Ні, звідки ти таке надумала? — Невинно поставив він питання, а я лише обурено захапала ротом повітря, не знаючи, що й відповісти. Невже зовсім не розуміє, як його поведінка виглядає?! — Хотів тобі ось це подарувати. — Невідомий встиг начепити мені на шию шнурочок із невеликим іклом на ньому. Я розгублено подивилась на цей предмет і потім в сині очі, — Коли мені було тринадцять років, я сам подолав дикого кабана і це його ікло. Воно дуже важливе для мене. — Почав несподівано серйозно говорити він, поки в мене виникало якесь незрозуміле відчуття. Чи то відраза якась, чи то обурення, чи то здивування, я тоді не змогла розібрати.

— Чого це ти мені таке даруєш? — З неабиякою недовірою поцікавилась я (начхала на манери), починаючи знімати амулет. Незнайомець же ж швидко мене зупинив, схопивши долоні і я витріщилась на нього. Ну що за причепа? Ні з того ні з сього якесь ікло хоче подарувати, яке мені сто років не потрібне.

— Чекай, дай згадаю, як воно називається… — Замислився шатен (досить довге волосся було зібране в хвостик), поки в мене від нервів сіпнулось око. Кілька секунд дебелий молодик щось бубонів собі під носа, відвівши погляд, а потім радісно вигукнув, навіть не почервонівши: — А! Згадав! Кохання з першого погляду! — Я вилупила на нього свої карі очі й усвідомила, що відпускати мої долоні він не збирається. Стоп, а якого біса щоки в мене почали червоніти?! — Я покохав тебе, як тільки побачив! Тому вирішив подарувати таку цінну річ! — Збуджено пояснив орк і його обличчя з повними наївної радості очиськами наблизилось до мого на небезпечну відстань. "Може, він виріс, а психіка дитячою залишилась? – наче й серйозно припустила раптом я, щоб знайти для себе хоч якесь пояснення, а поітм зробила висновок: – Пф-ф, та він просто дивак якийсь."

Втім, таким чином мені ще ніколи в коханні не зізнавалися і це було доволі приємно, хоч незнайомець і видався дивним. Я несподівано показала йому язика і, скориставшись збентеженням чоловіка, вправно викрутилась із його хватки.

— Що ж, я тобі повірю, але моє кохання ти ще маєш заслужити! — Весело вигукнула здивованому оркові й побігла від нього, усвідомлюючи, що сама зараз як дитина повелася. Все ж було цікаво, що з того вийде. В ті роки я була доволі несерйозною в плані стосунків і того разу зовсім не сподівалася, що ось так знайду любов всього свого життя…"

Абелард, імені якого я тоді ще не знала, помчав за мною і ми, як нахабна дітвора, почали бігати вулицями, граючи в доганялки. Потім засіли в одній забігайлівці, на вулиці, і довго-довго говорили, з неймовірною швидкістю перебираючи темами. Я зовсім забула, що повинна була ще в обід зустрітися з "судженим", тому продовжувала проводити час із тим цікавим орком. Він стільки всього знав, що я б не повірила, якби мені просто так сказали. Не раз незнайомець мене чимось пригощав, або злісно зиркав на ймовірних залицяльників, які зразу ж оминали наш дует (з чого я непомітно хі-хікала). Хоч спершу він і здався диваком, але вже під кінець насиченого дня, який провела з ним, я зрозуміла, що цей молодик буває дуже різним: і дурним, і мудрим, і серйозним, і веселим, і добрим, і злим... А потім, коли таки настала ніч і я згадала, що повинна була зустрітися з тим хлопцем, якого знайшли мені батьки, я швидко попрощалася з синьооким і поспішила побігти додому. Дорогою згадала, що ми навіть імен одне одному не назвали і не обмінялися ніякими контактами, та й мій кристал зв'язку розрядився… Здавалося, що ми більше ніколи не зустрінемось, і від цього захотілося плакати, бо тоді ж до дівочої голівоньки дійшло, що серденько покохало того дивака, а тепер має силоміць полюбити іншого…
Як опинилася вдома, то, вислухавши скарги батьків на мою безвідповідальність, зайшла до себе в кімнату. Обурено кинула пакунок із сукнею на підлогу й повалилась на ліжко, розридавшись. Тато з мамою повідомили, що той хлопець прийде наступного дня, зранку, тому вже в той час я була зібрана і, як неслухняний підліток, втекла з дому, адже не мала ніякого бажання зустрічатися з тим судженим.
Пригнічено бродила близько години ранковою столицею, стискаючи в долонях подароване ікло на шнурочку, поки раптово не почула ззаду вже рідний голос:

"— Ей, Лейло! Почекай! — Просив мене орк і я спинилась, обернувшись до нього здивованими і водночас сумними очима.

— Звідки ти знаєш моє ім'я? Я ж його не називала… — Спитала з недовірою, подумки неймовірно радіючи, що таки змогла зустрітися з ним удруге. От тільки очі від сліз ще досі червоні і спухлі…

— Я Абелард Морторо, як виявилося, – твій суджений. — Широка усмішка розтягнулася на його повних губах, поки в мене чи то від шоку, чи то від радості не вистачило повітря. — Я ходив до тих людей, які запропонували мені бути нареченим їхньої дочки і зрозумів, що то твої батьки, коли ми зайшли до тебе в кімнату і на підлозі лежав той самий пакунок, з яким ти вчора ходила. — Він несміливо взяв мене за руку, очікуючи хоч якихось слів, а я не могла повірити в таке щастя. Здавалося, що щось подібне лише в книжках трапляється.

Я підняла сльозливий погляд до його, як вже попри гордість визнала, вродливого обличчя і несподівано тісно притулилась до широких грудей.

— Ти плакала… — Зі шкодуванням у голосі констатував Абелард, ніжно обійнявши мене, і надзвичайно серйозно запевнив: — Тепер все буде добре. Зі мною ти будеш щасливою і ніколи не будеш плакати..."

— Ми не зразу одружилися, як того хотіли мої батьки, але змусили їх повірити, що зробимо це. Мама з татом були дуже раді, що я так сильно полюбила того, кого вони знайшли, а я їм за це дякувала. Довгий час Абелард поводився зі мною дуже обережно, боявся зробити щось не те, тому мені часто доводилося брати ініціативу в свої руки і це ніколи не виходило на гірше, лише навпаки. Згодом я дізналася про його повстанське життя і вирішила допомагати. Володіла потрібним розумом, який нічим від розуму коханого не відставав, і стала йому радником. Своїх слів він, на жаль, так і не дотримався, але я все одно люблю його… Адже так повинно було статися. Я довгий час до цього готувалась і тому зараз можу усміхатися. — Лейла на цьому надумала закінчити розповідь, а я все ще уважно дивилася на неї. Жодного слова повз довгі вуха не пропустила і мимоволі дивувалась, як ще не заплакала зі своєю-то сентиментальністю. Схоже, все справді так, як і говорила ця жінка – не боляче, а приємно про таке згадувати, в моєму ж випадку – слухати.

— Ех, генерал як був диваком, так ним і залишився… — З теплою усмішкою видихнула я, підсумовуючи почуте, і ми з вдовою тихенько засміялись. Потім обійняла її за плечі, коли вона вже наділа дорогоцінний амулет назад.

— Так, мені буде дуже не вистачати цього дивака… — Прихилившись на моє плече, печально мовила Лейла, — Як все ж дивовижно – його вже нема з нами, а я ще не можу це усвідомити… — Тремтячим голосом заговорила кароока красуня і я тої ж миті відчула, що ледве стримую сльози, — Вочевидь, це тому, що я знаю – Абелард не помер і ніколи не помре, а вічно житиме в наших серцях, поки ми будемо про нього пам'ятати… — Все ще не плачучи, шатенка вирівнялась і придушила в собі біль. Я ж тим часом помітила біля неї бойову сокиру генерала Морторо і щиро здивувалась. — Я вирішила піти проти орчих звичаїв і не дозволила спалити її. Най залишається у спадок нашій дитині. — Пояснила вже більш рівним голосом Лейла, помітивши мій позір, а я лише розуміюче кивнула й ми обмінялися легенькими усмішками. В моїх очах стояли сльози, а у вдови вони вже були сухими. Все ж вона не хотіла сумувати, але я точно знала, що її душу мучить неймовірна туга…
Коли сонце вже впевнено ховалося за горизонтом, жінка взяла до рук світло-коричневий глечик, в якому, ймовірно, був попіл пана Абеларда, і до мене дійшло навіщо їм після церемонії знадобився Бенет.
Подув уже холодний вечірній вітер, який, на жаль, зовсім не міг забрати з собою весь наш біль, і моя співрозмовниця, акуратно наповнивши долоню вмістом глечика, розвіяла попіл за бешкетним сином матінки природи.

— Абелард часто говорив мені, що хотів би бути вільним, як вітер… — Стиха із добротою і жахливим шкодуванням у голосі мовила Лейла, поки я немов зачарована спостерігала за її діями і відчувала, як всередині до неможливості болісно терпне серце...