Композиції для прослуховування:
Michl – Kill Our Way to Heaven
Conor Maynard feat. Anth – Better Now
Ember Island – Umbrella
Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.



— Що? Я?… Буду нареченою для короля? Ви що, з глузду з'їхали?! Хочете мене на ньому одружити?! – злякано й обурено викрикнула я, різко висмикнувши свої долоні з рук капітана. Після цього його погляд набув винуватості й пригнічення, хлопець на мить опустив очі і, через секунду знову піднявши їх на мене, схвильовано заїкнувся:

— Ерлайн, я…

— Ти повинна будеш привернути його увагу до себе і, якщо все вдасться, провести з ним ніч, але про це трохи пізніше. І так, дорогенька, – спокійно перебив його генерал, – вибач, але хоч як не обурюйся, але ти не можеш відмовитися від цього завдання. – підійшовши ближче до мене, чоловік зупинився навпроти і вдивлявся в мої злякані зеленуваті очі.

— Що?… Ніч?! Але ж.. чому?… Чому це повинна робити саме я? – зробила я кілька кроків назад і капітан, ще раз з гіркотою глянувши на мене, підвівся на ноги і мовчки вийшов із приміщення. Йому, напевно, не хотілося перебувати тут зараз…

— Тому що ти – нове обличчя в нашому загоні і ніхто з підопічних королю тебе ще не знає. – генерал легенько вхопив пальцями моє підборіддя і продовжив серйозно і зосереджено зазирати в очі.

— Але ж, права рука мене вже бачила! – навела я, на мою думку, переконливий аргумент, адже дуже хотіла хоч якось зробити так, аби не брати в цьому такої участі.
Очі генерала на мить примружились. Він гостро зиркнув на Броза з Егоном і, помітивши на їхніх обличчях явну провину за це, голосно видихнув і промовив уже до мене:

— Нехай так, але це буде бал-маскарад, тому вона тебе навряд чи впізнає, адже ти, як і всі інші, будеш у масці. – від усвідомлення правдивості його слів очі широко розкрилися, зіниці злякано звузились і я стиснула зуби.
Потім, нічого не сказавши, різко забрала долоню фіолетоокого від свого підборіддя, і швидко відійшла на кілька кроків.

— Навіть не думайте, що я на це погоджуся! Це ж абсурд! – скрикнула я тремтячим голосом, – І чому ви мені раніше нічого не сказали…? – тихіше додала, ображено подивившиь на двох сержантів, а вони тільки винувато відвели погляд.

Наступної миті я швидко вибігла з приміщення і помчалась по тунелях цієї прихованої печери. Останнім, що вдалося нормально почути перед тим, як загубитися в численних і де-не-де не освітлених проходах, було генералове: "Не йдіть за нею. Вона сама повинна все обдумати.". Здавалося, що, втікнувши якнайдалі від тої кімнати, я зможу уникнути участі в цьому плані, але.. це було помилкою. Як у мене це, взагалі, могло вийти? На емоціях вибігла з приміщення і це вже мене не зачепить? Ха! Розмріялась! Все не буває так просто!
Пробігши метрів тридцять, я повільно зупинилась і почала відхекуватись, спершись долонями на коліна.
У голові буквально гуділо думками, особливо запитаннями. Нічого крім них, здавалося, не було чути.
Через п'ять хвилин урівноважування дихання я, випрямившись, помітила, що перебуваю в якомусь темному-темному проході і навколо нічого і нікого не видно. Озирнувшись, у передчутті якоїсь небезпеки незграбно схопила лук, який весь час був зі мною, і почала робити маленькі, але швидкі кроки в пошуках хоч якогось променя світла. Як би я не намагалася, та побачити в темряві не могла нічого. Дезорієнтація не на жарт лякала, тому без паніки не обійшлося. "Мені треба заспокоїтись і краще все обміркувати, щоб навести генералові більш переконливі аргументи... – подумалось мені на мить, – Прокляття! Тут дуже темно! І як я змогла сюди забігти, навіть не помітивши темряви? І як тепер вийти звідси, якщо прохід тут не один?". Страх того, що я тут, напевно, надовго, перекривав усі думки обурення щодо плану головного повстанця. За мить злякані очі вловили бліде світло, яке щосекунди ставало більш яскравим. Натрапивши ними (очима) на полум'яного кольору напис на стіні, я завмерла. "Дівчина з пророцтва, що вміє читати думки." – ось що було там написано великими й каліграфічними літерами. Здивовано і дещо зачаровано "бігаючи" очима по словах, які невідомо кому були адресовані, я зробила великий крок назад. І цього було достатньо, щоб у когось стукнутись і голосно пискнути зі страху й несподіванки. Розвернувшись і відскочивши від невідомої особи, я різко зняла лук зі спини і витягнула стрілу з сагайдака, тремтячою рукою натягнула тятиву і вдивлялась у темноту перед собою, а напис на стіні раптово згас ще тоді, коли я наткнулась на цю ж невідому особу, тому не залишилося ніяких джерел світла.

У відкритій долоні, як стало зрозуміло, невідомого, загорівся невеличкий вогник, допомагаючи побачити те, що незнайомець був одягнений у досить довгий чорний-чорний плащ із великим капюшоном, який не дозволяв роздивитися рис його обличчя.

— Хто ви? – насторожено запитала я, намагаючись заспокоїти тремтячу руку.

— Не хвилюйся, дівчино, я з повстанців і нічого поганого тобі не зроблю. – холодно проговорив власник помаранчевих, як полум'я (які, до речі, яскраво світилися), очей і буквально поставив на землю вогник із своєї долоні, а останній, в свою чергу, продовжував дещо несміливо палахкотіти, даруючи хоч якесь світло. – Ти тут, як я зрозумів, загубилась і "кидаєшся" на будь-кого так, ніби тебе вбити можуть. – на підтвердження слів хлопця я, відірвавши дещо шокований погляд від вогника, прикусила губу і опустила стрілу. Потім, сховавши її в сагайдак, відклала лук на бік і притулилась до земляної стіни.

— Неважливо, що Я тут роблю. Головне, що ВИ тут робите? І що це був за напис такий? Ви щось про це знаєте? – швидко проговорила я, досліджуючи парубка очима. Не хотілося, щоб між нами зараз наставала мовчанка.. це б могло бути трохи небезпечно.

— Чому ж це неважливо? – проігнорував він два мої останні питання. – Як на мене, то все якраз навпаки, адже це ти сюди стрімголов вбігла, першим тут був я. То, що з тобою такого сталося, що ти навіть не помітила цього? – високий, з хорошою тілобудовою незнайомець схрестив сильні руки на міцних грудях і в його очах, які виблискували з-під капюшона, відобразилась допитливість.

Як тільки я згадала чому зараз тут опинилась, перед очима потемніло, а бличчя зблідло. "Не хочу.. не хочу брати в їхньому плані ніякої участі! За що мені це випробування? За які гріхи? Свята Кіфара, чому це відбувається саме зі мною? Чому вони мені раніше нічого не сказали? Невже я їм потрібна тільки для цього плану? Невже все це хороше ставлення було тільки для того, щоб я потім їм не відмовила?…" – на німі питання не було ніяких відповідей, від гірких серцю здогадок у горлі застряг комок глухого болю, джерело якого було десь в серці. Тремтіння пройняло тіло і я повільно сповзла вниз по стіні. Очі наповнились сльозами, але не відпускали їх. "Як.. як вони могли так вчинити зі мною..?" – останнє, що ясно пролунало в голові, перед тим, як я почала тихо скиглити, закриваючи лице холодними долонями.

— Ей?! Ти чого? – схвильовано запитав незнайомець і, підійшовши ближче, сів збоку. – Заспокойся. Що сталося? Тебе хтось образив? – турботливо поцікавився він і я від неочікуваності такої поведінки різко обернулася до нього й вилупила на хлопця в капюшоні свої вже червоні очі.

— Мені.. просто.. образливо через поведінку друзів.. – промугикала я крізь різкі, тихі схлипнування. Хлопець мовчки поклав свою велику руку на мою голову, таким чином спершись на неї. Вдивляючись в його помаранчеві очі, я постаралася заспокоїтись і почала акуратно витирати дрібні сльози зі щік. Незнайомець мовчав, спокійно зиркаючи в мій бік і водночас роздивляючись темряву.

— Давай так, – мовив він несподівано, – познайомимось нормально, а потім ти мені розкажеш у чому полягає твоя біда. Гаразд? – погляд яскравих палаючих очей став незвичайно добрим і я тихо угукнула в знак згоди.

— Мене звати Ерлайн. Недавно стала членом "Полум'я Правосуддя". Вмію стріляти з лука. Приємно познайомитись. – простягнувши свою тремтячу руку, просто і зрозуміло відрекомендувалась я і ледве посміхнулась.

— А я.. нічого собі! Чому в тебе такі холодні руки?!  – перервав він сам себе, несподівано викрикнувши, від чого я сильно здригнулась. – Так діло не піде. – рішучо проговорив невідомий і почав гарячим дихання зігрівати мої долоні. Мені залишилося тільки здивовано витріщитися на нього, що я і зробила. Як тільки хлопець взяв дві мої долоні в свої, останні неочікувано почали виділяти приємне тепло. "У нього магія вогню і це, чомусь, так дивовижно для мене…, – подумалось мені в ту мить, – Адже вогонь – це не тільки приємне тепло, а й руйнівне знищення. Маги, які ідеально його контролюють, заслуговують великої поваги".
Спостерігаючи за діями незнайомця, я почала заспокоюватись, адже зрозуміла, що він справді не планує робити мені нічого поганого. Принаймні, на це сподівається мій здоровий глузд.

— То.. що ви про себе розкажете? – несміливо нагадала я, переводячи очі то на наші долоні, то на хоч трохи видиму частину лиця хлопця, а саме нижню.

— Я з тих, хто приховує свою особистість, – таякби продовжив він, роблячи паузи між реченнями, що було пов'язано з його зігріванням моїх долонь, – тому з усієї особистої інформації можу сказати лише своє ім'я і прізвище: Ель Áлек, радий нашому знайомству. – хлопець обережно поцілував мою руку в знак привітання, а я тільки витріщилась на нього (хоч і не могла його роздивитися) і мимоволі відкрила рот в здивуванні. Зараз не про це, але руку мені ще ніхто не цілував…

— Ви.. ви той невідомий, кого розшукують?! – не без підстав злякано здивувалась я. Через збудженість, викликану здивуванням, несвідомо навіть захотіла висмикнути від нього свої долоні, але хлопець вправно зупинив мою спробу, використавши деяку частинку фізичної сили.

— Так. І, до речі, за мою голову дають вже не двадцять вісім, а тридцять тисяч золотих. – могло здатися, що він цим хвалиться, але у голосі цього зовсім не відчувалося, – Нехай, ніхто зараз і не знає моєї особистості, але, напевно, це не на довго. – серйозно констатував пан Алек і я над цим, спершу, трохи задумалась, але потім вирішила не втрачати нагоди і розпитати у цього загадкового парубка ще щось:

— А що ви такого робите, що ціна за вашу голову така велика і взагалі, піднімається? – після цього питання в голові виникла непогана ідея того, що, можливо, якщо мені вдасться роздобути про цього Еля хоч якусь інформацію, я зможу використати її для свого блага в задумі генерала, може, навіть дещо шантажувати нею його, щоб він відправив на це завдання когось іншого. Так, Ерлайн, ти молодець! Непогано придумала!

— Все можливе, що допоможе повстанцям і не подобатиметься королю і його оточенню. Це, наприклад, організація різних видів бунтів; гучні заклики до права на подорожі всім королівством, а не одним округом; тренування більшості новобранців і, обов'язково, допомога правильно підібрати обладунки новим членам загонів. От, наприклад, пам'ятаєш, як ти вибрала собі кульчужку, бронзувату таку? – після мого трохи розсіяного і зі здивованим виразом обличчя кивка, хлопець продовжив: – Так ось.. це я попросив того торговця пропонувати її тобі доти, доки ти її не придбаєш. Мені вже наперед сказали, що у вашому загоні буде поповнення і я, не гаючи часу, дізнався яке саме, швидко припустив твої розміри і підібрав цей симпатичний нагрудник. Він ж тобі підійшов, правда? – обережно відпустивши мої вже зігріті долоні, невпевнено посміхнувся пан Алек і підсунувся ще ближче, тим самим скоротив відстань між нами. Я так само невпевнено посміхнулась у відповідь і кивнула. Зауваживши його дію, навіть дещо насторожилась, але нічого не зробила. Слухаючи останні слова нового знайомого, я згадувала події того дня і усвідомлювала, чому той старенький продавець із таким ентузіазмом пропонував мені ту кольчужку. Хоч її зараз і не було на мені, але очі все одно опустилися на груди, ніби, очікуючи її там побачити. Ще зі столиці я не переодягалася, тому зараз перебувала в тому, в чому і вийшла з того дорогого готелю: в брудно-зеленій сорочці на довгий рукав, темно-коричневих досить обтягуючих, завужених донизу штанах і невисоких чорних шкіряних чоботах.
Мені справді було дуже дивно дізнатися про те, що навіть така, на перший погляд, незначна деталь, була продумана цим хлопцем. Від цього я, чомусь, посміхнулась і ще більше переконалася в тому, що не варто його боятися.

— Ви завжди такі махінації з обладунками робите опосередковано? – запитавши, обернула я голову в бік таємничого співрозмовника.

— Майже завжди. Все залежить від людини. Не рідко мені доводиться непомітно ходити тими ж вулицями, що й новий член певного загону, щоб хоч приблизно знати, як він виглядає, якщо мені його ніхто не опише. І такі, як ти сказала, махінації, я роблю не з кожним, але з більшістю, адже, як-не-як, за всіма не встигнеш. – якось винувато розвів хлопець руками і його помаранчеві очі зупинилися на мені.

— Невже ви безкоштовно домовляєтеся про це з торговцями? – особисто для мене розмова ставала все більш цікавою.

— Оу.. ну, не завжди. Все залежить від характеру людини і від ставлення того чи іншого продавця до самого явища повстанців. – поки парубок пояснював, у нього з-під капюшона виглянуло пасмо волосся, яке мало таке саме забарвлення, як і очі, і навіть дуже легко палахкотіло. Воно дуже виділялося на всьому темному фоні образу хлопця, тому я одразу ж помітила його і, більше не слухаючи, задумано і не менш цікаво потягнулася до нього рукою. Торкнулася.. волосся загадкового повстанця виявилося теплим, що було очікувано, і приємним на дотик, навіть можна сказати, м'яким. Мацаючи це яскраве вогнисте пасмо, я почала посміхатися і в очах відобразилась якась дитяча не без підставна цікавість. Страх перед паном Алеком остаточно розвіявся.

Таємничий вирішив мене не відволікати і тому лише мовчки спостерігав за моїми діями.


— Закінчила дослідження? – запитав він раптом, коли я відсторонилась від його волосся і вмостилася зручніше. У відповідь вийшло тільки сильно почервоніти і, відвівши погляд, нечітко кивнути. – От і добре. Тепер ти про мене знаєш, напевно, більше, ніж будь-хто інший! – проговорив полум'яноокий і щиро мені посміхнувся. Не знаю чому, але усвідомлення цього зробило мене якоюсь щасливою. Дивне відчуття…

Придивившись до парубка, я хотіла дізнатися чи справді ніде його раніше не зустрічала, але погляд швидко напоровся на якусь мокру пляму в нього на плащі, що змусило мене сильно насупитись. Бажаючи зрозуміти, що це таке і чим воно викликане, рука потягнулася до цього участка чорної, як вороняче крило, ткатини, що знаходився десь на животі, і вже було торкнулася, але хлопець різко зупинив її і я, невдоволено зиркнувши на нього, мовила:

— Що це? Чому мені не можна торкнутися? Я правильно зрозуміла – ви поранений? Чи не так? – тикнула вказівним пальцем в його міцні груди, а Алек тільки стиснув губи в тонку лінію і скрегнув зубами, відвівши погляд убік.

— Я не хотів тобі нічого говорити, щоб ти не починала лякатися і хвилюватися. Рана ж невелика і крім того…

— Так-так, навіть не хочу це слухати. – серйозно і трохи обурено перервала його я і хлопець, різко обернувшись до мене обличчям, здивовано витріщив красиві полум'яні очі. – Зараз ти продовжиш говорити, що, мовляв, нічого страшного немає, не треба переживати і так далі. Так, як то буває із більшістю чоловіків. – вела далі я, не помітивши, як перейшла до нього на "ти". – Мені зараз буде начхати на будь-які твої слова, адже я хочу допомогти. – закінчила говорити, рішучо вдивляючись у не на жарт здивовані вічі співрозмовника.
В наступну мить він легко засміявся і, починаючи розстібати ґудзики на плащі, сказав:

— Гаразд-гаразд, я більше не буду нічого про це говорити і з радістю прийму твою допомогу. А то, бачу, що сперечання з тобою не принесе результатів. – у відповідь на його слова я тільки переможно посміхнулась, закривши очі, і схрестила руки на грудях. – Ерлайн, ти, взагалі, вмієш надавати хоч якусь медичну допомогу? – поцікавився Ель і я, розплюшивши очі вже хотіла відповідати, але вигляд голого і закривавленого торсу хлопця відняв мову. Вийшло тільки почервоніти і різко "ахнути", водночас нажахано закривши рот долонями. Потрібно поспішати, поки він не втратив забагато крові!

— Якщо в тебе з собою є хоч трохи спирту, все буде гаразд. Я маю достатньо знань для того, щоб надати якісну, принаймні, першу медичну допомогу. – промовила я і питально подивилась на парубка. Зрозумівши натяк, таємничий, капюшон якого залишався ще в нього на голові, намацав на поясі баночку з якимось спиртом і простягнув її мені. Видно що, він вже наперед приблизно знає, що з ним може трапитись і носить його з собою.

— Прекрасно. Буде трохи пекти, але, я думаю, ти потерпиш. – серйозно констатувала я і різко віддерла шматок тканини від своєї сорочки, а точніше її рукав. Потім підсунулась ближче, поки співрозмовник шоковано за мною спостерігав, і нахилилась над хлопцем. На його торсі було помітно кілька невеличких шрамів і, звичайно ж, виступаючі м'язи, адже він весь був напруженим. "Так, Ерлайн, навіть не думай ні про що непристойне! Зараз не час для цього!". Стараючись недовго роздивлятися місце ушкодження, я намочила той шматок тканини спиртом і почала легенько протирати спершу навколо рани, яка, до речі, являла собою три великі і досить глибокі царапини (хах, а казав, що вона невелика!), а потім і в ній самій, ледь торкаючись.
Не хотілося робити йому боляче.
Таякби, у відповідь на мої дії, хлопець міг лише тихо шипіти, зціпивши зуби. Звичайно, неприємно було це спостерігати, але що поробиш... Відірвавши від іншого рукава сорочки такий самий шматок тканини, я змогла ще краще промити від крові ділянку навколо рани і зрозуміла, що шрамів у Еля зовсім немало і всі різних розмірів і глибини. Задумано торкнувшись одного з них я тільки сильніше почервоніла і прикусила губу.

Потім, коли рана була більш-менш чистою, мені залишилося тільки капнути на неї того самого спирту, від чого новий знайомий різко засичав, і навколо перев'язати хоч чимось, що я і зробила, відірвавши вже від низу сорочки довгий шматок тканини. Попросила хлопця піднятися і почала своєрідну перев'язку. Ель уважно стежив за моїми рухами, напружено чекаючи закінчення процедури. Раз у раз наші погляди стикалися і розходилися. В його полум'яних очах мені вдавалося розгледіти тільки деяке здивування, доброту і щиру вдячність. І від цього, повірте, в душі оселялося дуже незвичне тепло. В деяких моментах хотілося не закінчувати ту перев'язку, а міцно обійняти його ("І що на мене, взагалі, найшло?..."). Навіть не знаю, що саме на мої думки і бажання так вплинуло.. його очі, слова, поведінка, чи просто вигляд тих жахливих шрамів... Можливо, мені просто стало його шкода…

— Нарешті закінчила. – видихнула я, легко посміхнувшись, і відсторонилась від парубка, а він повільно потягнувся до ґудзиків на плащі і почав їх застібати.

— Цього на довго не вистачить, але все одно дуже дякую за допомогу. – стверджувально промовив Ель і додав: – Це мене тутешній звір так царапнув, видно що, я йому не дуже сподобався. – непевно посміхнувся хлопець і я, піднявшись, наділа за спину лук із сагайдаком і допомогла йому встати. – То, як там тебе друзі образили? Ти ж так і не розказала мені. – нагадав полум'яноволосий, тріпаючи плащ від пороху.

Згадавши про останні події я різко поблідла і опустила голову. Ні, плакати не хотілося. Просто, в серці і в голові панувала безвихідь і розгубленість. Лише ці два почуття мені вдалося нормально усвідомити, а все інше було якимось незрозумілим.

— Генерал Абелард придумав один план по вбивству короля і я граю в ньому головну роль. Поки що, все, що мені відомо, це те, що я повинна провести з ним ніч. – з гіркотою видихнула я і підняла повні збентеження очі на співрозмовника. Він раптово підійшов ближче і почав крутити на пальці пасмо мого волосся, легко і загадково посміхаючись. – Образа на друзів полягає в тому, що вони зовсім не попередили мене про це і ще й не дають права вибору. І крім того я…

— Досить, я зрозумів. – зупинив мене Ель і акуратно обійняв за плечі. В цю ж мить його тіло почало виділяти ніжне тепло, а яскраво-помаранчеве волосся з переливами жовтого лоскотало вухо. – Не знаю, чи вийде в мене тобі хоч якось допомогти, тому, поки що, просто скажу, що ти не повинна цього так боятися. На це є кілька причин. – хлопець говорив тихо і спокійно у мене над вухом, погладжуючи по голові. Це неймовірно втихомирювало мої розбурхані, так би мовити, думки і емоції. – Перша: друзі в тебе хороші і, що би там не було, завжди захистять тебе від небезпеки, тому нізащо не втрачай їхньої довіри. Друга: король не є таким страшним, яким ти можеш його собі уявити. Принаймні, він молодий і симпатичний. А також я впевнений, що без своєї армії і правої й лівої руки його сила невеликого варта. Третя: все, що з тобою відбувається, відбувається на краще для самої тебе. Пам'ятай, якщо у твоєму житті з'являється випробування, не питай: "за що?", а питай: "для чого?", тобто, чого нового воно може тебе навчити. Це все, що я зараз можу тобі порадити. – договорив Ель і обережно відсторонився від мене. Я подивилась своїми вже не такими сумними очима в його добрі і мляво посміхнулась, а потім, сама того від себе не очікуючи, піддалась емоціям і міцно обійняла парубка за шию. "Хочу його побачити! Неймовірно цікаво, який він там, під капюшоном!" – раптом пролунало в голові і посмішка на губах стала ширшою і мрійливішою. Здивований моєю поведінкою, він спершу вагався, а потім, все ж таки, тепло обійняв у відповідь. Я старалась сильно не притискатися до нього, адже пам'ятала про рану на животі. Хоч і не знаю повністю його зовнішнього вигляду, а тільки колір очей і волосся, але дивна симпатія до цього хлопця ніяк не покидає моє серце. Воно впевнене, що надовго запам'ятає цей його кисло-солодкий лимонний аромат...

— Дякую, що розповів все це і підтримав. Мені цього дуже не вистачало… – Ель несподівано здигнувся, як тільки я прошепотіла ці слова йому на вухо. – Рада була познайомитись із тобою особистосто, а то зовсім не очікувала, що ти насправді якийсь такий. – по-доброму продовжила я і хлопець несподівано сильніше притулив мене до себе.

— Це я тобі дякую, Ерлайн. – так само прошепотів полум'яноокий, його гаряче дихання не обпікало, а швидше пестило моє вухо. – Ти дещо дивна і надзвичайно добра дівчина. Скажу чесно: я б і ще так з тобою постояв, але тобі вже пора. Друзі, вочевидь, за тебе хвилюються, тому біжи до них, пам'ятай про що ми говорили і бережи себе. Адже хочеться неодмінно зустрітися з тобою знову. – він відсторонився від мене і, ретельно пояснивши в якому напрямку мені потрібно йти, попрощався.

— Якщо ти десь будеш ходити без плаща, через твоє яскраве волосся я тебе точно впізнаю і не пройду мимо! Пам'ятай це! – радісно викрикнула я, а він тільки засміявся у відповідь і, помахавши рукою, сховався за рогом.



Настрій був просто прекрасним! Складалося враження, що серце, як метелик, зараз випурхне з грудей і полетить в далечінь. На обличчі сяяла посмішка і моє положення в ситуації, що склалася, виглядало не таким вже й безнадійним і жахливим.
Ох, давно ніхто зі мною так не говорив і не давав таких настанов! В будь-якому разі, я рада, що поспілкувалася з Ельом про це і взагалі, познайомилась із ним. Від цього часу сприйматиму його зовсім по-іншому. Кажуть, що легше відкритися невідомій людині, і сьогодні, з власного досвіду можу повідомити вас про те, що це дійсно так. Адже тепер, завдяки його словам я зможу спокійно поговорити з друзями і, можливо, навіть погодитися на дане завдання. "Думаю, це буде навіть цікаво!" – так думалося мені до тої самої миті, поки я ще не знала всіх деталей плану...

Все ж, про своє знайомство з таким дивним і важливим для друзів повстанцем я вирішила нікому нічого не говорити. Хіба що, якщо їм колись потрібна буде якась інформація про нього, то, може, зможу сказати кілька слів.


— Ерлайн! – обурилась вголос Зена, підбігши до мене і поклавши руки в боки. – Як тільки капітан дізнався, що ти кудись побігла, зразу ж повідомив нас і наказав шукати. Щоправда, це сталося досить недавно, але все одно, ми хвилювалися! Тебе не було дві години! Наш штаб це ж майже лабіринт для такої новенької, як ти! З тобою могло статися що завгодно! Ще й, я чула, звір тут якийсь бродить! – мимоволі налякавшись, я згадала про рану Еля і зрозуміла, що це, швидше за все, через цю тварину він її отримав. Дренея, напевно, би ще довго висловлювала своє хвилювання і злість у мій бік, але ззаду до неї підійшов Крайс і, на мить присівши і різко піднявшись, взяв білявку на руки й одним маневром обох рук перекинув через плече.

— Досить вже з тебе цих криків. – якось втомлено проговорив він і, розвернувшись, покрокував геть. Блакитноока ще довго бісилася, обурювалася, била його кулаками по спині з криками: "Та постав ти мене на землю!", але все було марно: власник білосніжного волосся на це незважав і продовжував її тримати. Я навіть подумки подякувала йому за такий вчинок, адже не мала бажання далі вислухувати обурені викрики подруги.

Дивно, але тепер у мене не було ніякої образи на друзів. Адже, напевно, більшість із них теж не знали про таку мою участь, а лише здогадувались. Мені не можна їх ні в чому винити. Хоча, капітан і сержанти це ще те питання, вони ж про все знали… Ну, як би там не було, про що і говорив Ель, я повинна цінувати своїх товаришів по команді. Навчитися повністю їм довіряти і покладатися на них – ось що головне тепер для мене, і тоді, з ними моє життя завжди буде в безпеці. На образи в житті немає часу.


Через хвилин десять, я якось, за деякими вказівками, які були розміщені на стінах проходів, потрапила до головного приміщення, що належало генералові і, не поспішаючи, сказала, що обдумала (нехай і не сама)  їхні слова і думаю, що зможу виправдати більшість сподівань. Друзі, особливо капітан, шоковано вилуплялись на мене весь час, який я говорила.


— Молодець, Вердінг. Я знав, що ти розумна дівчина і тепер дуже радий, що у тебе щодо мого задуму немає ніяких сумнівів. – радісно проговорив генерал і, несподівано на мить розізлившись, додав: – А зараз, не гайте ще більше часу, а йдіть і знайдіть ту печеру з тими Упніліями! Досить сидіти без діла! – як за командою, всі троє хлопців, що були в кімнаті, миттю зірвалися з місця і, взявши зі столу потрібну карту місцевості, попрямували до виходу.


Вже на вулиці наша компанія, простоявши кілька хвилин, в частковому складі рушила до місця призначення. Капітан впевнено йшов попереду, ведучи нас за собою. Броз крокував позаду нього, постійно якось жартуючи над Мелейною. Актеон перебував у людській подобі і, вочевидь спеціально, повільно "плівся" за вже чимось роздратованою Разією. Поки я помітила, що у нашій групі є ще й та ж Ірма (здається, її так звати), про яку згадував генерал, ми йшли вже добрих півгодини. Мені було цікаво спостерігати за друзями і тому я навіть не помітила, як підійшла до Егона, напевно, для того, щоб познайомитись з, поки що, невідомою мені дівчиною, якій він з ентузіазмом щось розповідав. Незнайомка заговорила швидше, ніж я змогла вимовити перше слово:

— То, це і є наша новенька? – бордовоока представниця агонів швидко зміряла мене цікавим поглядом і продовжила: – Я знаю, що ти – Ерлайн Вердінг, тому можеш не представлятися. Мене Ірмою звати. Моє прізвище тобі ні до чого, тому не буду його говорити. Думаю, ми станемо добрими друзями. Щасти тобі на тому завданні. – дівчина так коротко і майже миттєво це проговорила, що мені ще знадобився деякий час, щоб "дійти".

— Íрма любить швидко говорити, але, на диво, її слова завжди зрозумілі. Думаю, ти скоро до цього звикнеш. – весело мовив білявий парубок, поки я досліджувала зовнішній вигляд нової знайомої. Як і всі жителі Авуссу, у неї на голові були присутні довгі вуха (що за формою нагадували петельку), носа не було і райдужної оболонки ока теж, його білок був повністю темно-червоного кольору з білими зіницями-рисками. Колір шкіри симпатичної дівчини теж був незвичайним, а саме світло-синім. Губи були маленькими, вії довгими, але негустими, а брови досить грубими. Брудно-синє довге волосся розвіював приємний зустрічний вітер.

Кожного разу, коли я хотіла щось сказати, невисокого зросту агонка говорила швидше і мені вдавалося видати тільки незрозумілий звук. Проте, говорила дівчина, нехай і швидко, але цікаво. Розказувала про різні кумедні випадки з їхніх завдань. Більшість із них були пов'язані або із забудькуватістю чи дитячими страхами Броза, або із їхнім спільним невезінням, або із якимись неправильними розрахунками генерала (що траплялося дуже рідко). Ірма вела дивну жестикуляцію, доповнюючи її оригінальними звуками, викриками й імітацією голосів друзів. І, повірте, разом це виглядало і звучало дуже весело й цікаво. Егон не один раз підтримував її розповідь різними вчасно виставленими словами.


— Всім зупинитись! – раптом серйозно скомандував капітан і наша група практично одночасно завмерла, хтось просто у якійсь смішній позі, а хтось зміг від несподіванки перечепитися і впасти. Щось глухо затріщало під ногами, але, напевно, лише я і Егон звернули на це увагу. – Ми на місці. Десь тут повинен бути вхід у печеру, нам тільки треба його знайти. – "Сказати легше, ніж зробити…", – подумалось мені, коли очі нічого подібного навколо не побачили.
Поки ми обиралися по боках, Актеон неочікувано здригнувся і почав повільно й задумливо ходити поміж нас, дивлячись собі під ноги. Здавалося, що він хоче щось намацати своїми стопами, адже навіть сандалі з них зняв.

— Актеоне? Ти з-під землі відчуваєш магічну енергію? – схвильовано запитала Разія у русала, стараючись не сильно відволікати його, настільки він виглядав серйозним і зосередженим. В одну мить хлопець, все ще задумливо, зупинився навпроти вампірші, дивлячись донизу, потупав ногою по траві і деяка територія під нами раптово почала трястися. Дівчата, хто міг, вхопилися за хлопців, щоб встояти на місці (а хтось із хлопців за дівчат хапався). Капітан, напевно, усвідомивши, що зараз може статися щось недобре, на бігу обернувся до мене і навіть простягнув мені свою руку. Проте, я не змогла вчасно зреагувати, тому останнім, що мені вдалося добре побачити, перед тим, як ми всі кудись провалилися, було його схвильоване обличчя. Потім все зашуміло і стало темно…