Композиції для прослуховування:
Conor Maynard – Closer (The Chainsmokers & Halsey cover)
Declan J Donovan – Numb
Ali Gatie – Moonlight
Katelyn Tarver & Jake Scott – Sinking In
Finding Hope – 3 a.m.
Colbie Caillat – Falling For You
Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.
Позначення «•» означає зміну композиції 




Після виконаного завдання з пошуком ще одного артефакту, ми відправилися назад до головного повстанського штабу. Я це погано пам'ятаю, бо самопочуття тоді мала, м'яко кажучи, не найкраще.

Як тільки увійшли до закинутого замку, в якому потім і знайшли потрібний предмет, ми розділилися по троє. У ньому було дуже сиро, в повітрі пахло пліснявою, а під ногами хлюпала брудна смердюча й холодна вода. Я була в групі з Мелейною і капітаном. І, якщо орчиха якимись словами й перекидалася з головним, то я весь той час ішла мовчки. Але ніякої напруги не відчувала. Минулого дня багато чого сталося і мені треба було ще раз це все осмислити, щоби потім знову поговорити з так званим Ельом.
Я весь час була в свої роздумах і тільки те й робила, що час від часу мудохала той амулет у вигляді понищеного серця, тому навіть не помічала, що стопи страшенно мерзнуть від холодної води. Також не встигла зрозуміти, як командирові інша група повідомила, що вже знайшла артефакт, яким був Ключ Тон Космо (він може відімкнути будь-які двері). Якраз після цього капітан їх щиро похвалив і ми поспішили покинути те неприємне й достатньо моторошне місце.

Я зрозуміла, що все це відбувалося справді, як у якомусь тумані, коли наш неповний загін вже крокував черговою галявиною. На моє тіло тоді зненацька накотилася хвиля слабкості й я не встояла на місці. Впала на траву й, застогнавши, обернулася на спину. Сонце яскраво засвітили в очі і я зажмурилась, від чого в голові щось закололо. Потім не дуже й згадаю, що було далі. Швидше за все, мене хтось взяв на руки й ніс весь той шлях, що залишився.

Після того, як відключилася, я відкрила очі тільки вночі. Голова боліла, в роті все пересохло, тіло було ослаблене і його ще й знобило на додачу. Я спробувала підвестися, помітивши, що лежу в наметі, але, що не дивно, не змогла.

— Ерлайн?.. – почулося тихе справа. – Ти як? – Разія стурбовано приклала свою холодну долоню до мого чола. – Ще нема такої лихоманки, в тебе зараз тільки озноб. – констатувала для мене вампірша, й тою ж рукою підперла голову.

— А що.. зі мною? – стомлено промугикала я й стулила очі, намагаючись щільніше закутатися в тонке покривало.

— Ти сильно намочила ноги в тому замку і, здається, застудилась. – пояснила дівчина, співчуваюче усміхнувшись. – Якщо щось знадобиться – говори мені. І не хвилюйся, вже завтра ми будемо в головному штабі й тобі допоможуть цілителі. – білявка, взявши мене за руку, легенько стиснула її, а я тільки тихо угукнула.
З іншого боку тим часом почулося чиєсь сонне бубоніння:

— Ти їй ще скажи, що капітан собі місця не знаходив, весь час ходив біля нашого намету, поки не настав час відбою. – спляча Мелейна виглядала доволі кумедною. Орчиха, лежачи, обернулася до мене обличчям і дивно посміхнулася. – Він, напевно, не відмовився би ще й спати з нами, тільки би біля тебе бути. – дівчина вишкірила свої нижні ікла, а я тільки втомлено й повільно кліпнула. Сприймати яку-небудь інформацію в такому стані було доволі проблематично, тому природно відреагувати на це мені не вдалося.

— Мелі! – тихо обурилась Разія, – Ти теж, навигадуєш всякого. Амал не з таких. – фиркнула жовтоока, – На місці Ерлайн міг би бути будь-хто з нас і він би поводився так само. Ми ж усі є одною великою сім'єю. Чи не так, Ерлайн? – усміхнулась вампірша й кинула багатозначний погляд мені за спину, де лежала брюнетка. Мені на обличчя теж попросилася легенька усмішка, але дуже швидко зникла. – Все, а тепер відпочивай, тобі треба поспати. – білявка обережно вилізла з-під свого покривала й накрила тремтячу мене ним. – Ось так, тепер тобі буде тепліше.

— Може, ви просто її обіймете й поспите з нею? – запропонувала сонна Сара, припіднявшись на ліктях. – Тільки мене до цього не залучайте, бо в мене, як у більшості нагів, най я і в людській подобі, шкіра холодна. Тому зроблю тільки гірше. – пояснила свої слова дівчина з коричневими змійками на голові замість волосся.

— Справді, чому я до цього не додумалась? – здивувалась Разія, – Мелі, ти зі мною? Зігріємо Ерлайн? – глянула на подругу дівчина, й та мовчки погодилась.
Наступної миті товаришки залізли до мене під покривало, кожна зі свого боку, й акуратно обійняли. Спершу це було трохи незвично й викликало дискомфорт, адже я ще ніколи ні з ким не спала, але потім, відчуваючи, як тремтіння від ознобу трохи зменшується, змогла розслабитись.

— Дякую.. дівчата… – це все, що в мене вийшло сказати у відповідь на їхній вчинок. Лежати на спині було не так зручно, як хотілось би, але я не встигла навіть подумати про це, як заснула.



Знову прокинулася тоді, коли наша компанія йшла в якомусь негустому лісі. Мене на руках ніс Кейн. Коли я втомлено подивилась на цього симпатичного орка, він тільки широко усміхнувся, демонструючи невеличкі, властиві його расі, ікла.

— Йоу, Ерлайн! Як ти? – викрикнув Броз і я відчула болісне штрикання в голові. Всі інші зразу ж звернули на нас із орком увагу.

— Було б добре, якби ти так не кричав, Брозе. – змучено промугикала я й у наступний момент більшість докірливо зиркнули на темноволосого хлопця. Він зіщулився й виказав щось на зразок:"Добре-добре. Все, я тихо".

— Ти тут як принцеса, дівчинко. – несподівано заусміхалась Сара, – Тебе вже всі хлопці встигла на руках поносити. – дівчина йшла біля Кейна і їй, вочевидь, не дуже подобалося те, що він несе на руках когось іншого, а не її.
Через це в мені прокинулося незвичне відчуття провини, але я вирішила на ньому не зациклюватися, адже не мала на думці нічого проти цієї парочки.

Коли моя свідомість краще оговталась від сонливості, я чітко відчула, що вся спутіла. Отже, в мене давно вже почалася лихоманка.

— Ерлайн, – по-доброму звернувся до мене капітан, – випий теплого чаю з м'ятою, щоб швидше заснути й не витрачати енергію. – він підійшов ближче й протягнув мені склянку з напоєм. Я тремтячими руками взяла її й піднесла до рота. Випила все залпом і віддала назад. Після цього головний відійшов від нас і почав звично записувати щось у свій записник. Я спостерігала за ним і мляво думала про моменти з Ельом, поки повіки очей стомлено не опустилися і мене знову не поглинув хворобливий сон. Швидше за все, сьогодні я буду багато спати. Навіть занадто багато…



•
— Ерлааайн, прокинься... – прошепотіли мені над вухом і я мукнула щось незрозуміле у відповідь. – Давай, ти повинна попити чаю. – наполягав, як стало згодом зрозуміло, капітан Амал. Він стягнув мою ковдру до поясу й акуратно допоміг піднятися. Потім розвернув спиною до стіни й поклав ззаду подушку. Хоч вигляд у нього і був змученим і доволі неохайним, цей хлопець все одно залишався для мене дуже привабливим.

— То ми вже в штабі… – усвідомила я, після того, як сонно пройшлась очима по знайомих апартаментах. В кімнаті були лише ми двоє. Горіла свічка в ліхтарі біля дверей, отже надворі вже царювала ніч.

— Так, ти все проспала. – іронічно усміхнувся чорнявий, подаючи мені склянку з гарячим напоєм. – О, бачила б ти генерала. Він був дуже стурбований твоїм самопочуттям. – ще іронічніше заусміхався сіроокий, вочевидь, згадуючи свого хорошого друга.

— Звичайно.. я ж для порятунку Лірона йому дуже потрібна. – відпивши трохи, мовила я.

— Не лише йому. Нам усім потрібна. І не тільки для цієї важливої місії. – раптово посерйознішав брюнет, але його очі залишилися добрими.
Ми помовчали кілька хвилин, поки я повністю не звільнила склянку від чаю.

— Мене вже хоча б цілителі оглядали? – відчувши біль у голові, із сумнівами спитала я й віддала горнятко командирові, що присів навпочіпки біля мого ліжка.

— Звичайно. Давно вже. Тобі б зараз було набагато гірше. – підвівшись, відповів парубок і допоміг мені повернутися до лежачого положення й підставив під голову подушку. – Твоє взуття було не для походів по тій, до речі, отруйній воді, от і намочила ноги. Отрута просочилася в організм крізь шкіру й найперше почала вражати стопи. Тому тобі тоді не вдалося встояти на ногах. – почав пояснювати капітан Амал, поки я схвильовано на нього дивилася, – Не знаю, що це була за отрута, але ти б могла від неї померти. Добре, що ми йшли швидко і змогли вчасно доставити тебе до цілителів. – погладив мене по голові чорнявий, а я тільки обережно кивнула. – Вони вивели отруту з твого тіла, але залишилося ще дещо зробити, щоб ти не відчувала цієї слабкості й лихоманки так довго.

Мені захотілося розпитати про це детальніше, але я помітила, що сіроокий почав наближатися до мого обличчя й розгубила всі думки. Вже, було, хотіла запротестувати, як відчула чолом ніжний поцілунок теплих губ. Потім витріщилась на головного, коли через дві хвилини він відсахнувся.

— Що це було? – чи то обурено, чи то присоромлено запитала я, подумки дякуючи богам за те, що в мене зараз триває лихоманка й не помітно, як почервоніли щоки. – Навіщо Ви поцілували моє чоло? – поставила ще одне питання добродушному на вигляд брюнету, й усвідомила, що сама згадка про поцілунок викликала в мене нічогенький приступ жару. Невже я настільки не звикла говорити подібні слова вголос?..

— Я ж говорив, що треба ще дещо зробити, щоб тебе недовго лихоманило. – невинно усміхнувся капітан і, знову присівши навпочіпки, сперся ліктями на ліжко.

— Тобто.. цей Ваш поцілунок допоможе мені швидше виздоровіти? – з певною недовірою хотіла впевнитись я. Та що ж це, знову про поцілунок вголос сказала і ще раз у жар кинуло...

"…Через те, що ти говориш це слово, я починаю думати, що зараз справді ще один раз поцілую тебе, але вже не в чоло..."
Почула я, ніби, нізвідки голос цього хлопця і ще густіше почервоніла (знову-таки, слава богам, що мене лихоманило), вилупивши очі на співрозмовника. Щось я не розумію.. він що, щойно це сказав?.. Але ж.. на його лиці жоден мімічний м'яз не смикнувся.

Командир підняв брову в нерозумінні моєї реакції,  а потім, схоже, зрозумів у чому справа. Сіроокий раптово і, увага, вперше за весь час досить сильно почервонів, витріщившись на мене у відповідь.

— Упс.. я надто розслабився й забув, із ким перебуваю в кімнаті… – винувато прикрив долонею рота парубок, відвернувшись, поки я не могла надивуватися з його реакції. – Те, що ти зараз, як я зрозумів, почула це.. були мої думки. – чесно зізнався чорнявий і я не на жарт розгубилась. – Через твій зовнішній вигляд згадалися слова персонажа одної книги, яку я недавно прочитав. – із прикрістю усміхнувся капітан, коли рум'янець почав покидати його щоки.

— Аааа.. зрозуміло. – вдала я, що допетрала, позаяк мені не дуже хотілося вірити в його слова. В моїй пам'яті ще був присутній момент того, як у королівському саду ми танцювали й він (чесно вам кажу!) захотів мене поцілувати. Хоча.. не знаю.. а може, тоді це мені лише здалося?.. – То я змогла прочитати Ваші думки? – мої очі, попри слабкість у тілі, захоплено засвітилися. І як мені це вдалося?! Я ж зовсім не думала про застосування магії.

— Зараз так, бо мій моральний захист ослаб. А в іншому випадку тобі б це не вдалося, бо магічно я набагато сильніший за тебе. – хлопець мені підморгнув і тицьнув пальцем у чоло. Я насупилась, розуміючи, що другий такий шанс мені не випаде. Цей був єдиним, і то, каже, що слова якогось персонажа згадав. От прокляття!

Я з докором, скільки сили вистачило, стиснула в руках ковдру й ображено захникала. Потім накрилася з головою й пролежала так хвилини зо три. Добре, що відколи я почала тренуватися зі своєю магією, голоси незнайомих людей вже не лунали в голові. Це, певно, тому що, як говорив головний, в мене став сильнішим моральний захист.


— То.. як саме Ваш поцілунок мав мені допомогти? – висунувшись з-під покривала, вирішила ще раз поставити це питання, а то досі не почула на нього відповіді.

— Він цілющий. Це моя особлива здібність. За бажанням я можу робити свої поцілунки лікувальними. – спокійно пояснив сіроокий і підпер долонею голову, цікаво спостерігаючи за емоціями на моєму обличчі.

— А Ви що.. якесь божество, що так можете? – не могла зрозуміти я, дедалі більше вилазячи з-під ковдри, а він тим часом усміхнувся:

— Та ні, просто ангел. – мої очі вкотре округлились, поки брови здивовано злетіли догори. – А в кожного з нас таке є з народження. 

— Ви ангел?! Чесно?! Клас!! – радісно вигукнула я, відчуваючи, що слабкість минає. Потім сіла й із азартом і серйозністю заглянула у добрі вічі друга. – А крила покажете? – не хотіла вгамовуватись моя цікавість і я стиснула долоні в кулачки, очікуючи на позитивну відповідь, але:

— Ні. – коротко відказав командир і мені здалося, що він захотів мене цим понервувати. От же ж!

— Але чому?! – обурилась я, надувшись і схерстивши руки на грудях.

— Бо тому. Не час для цього. А ще треба всі ці стримуючі закляття знімати, а я вже їх призабув. – винувато усміхнувся парубок і я відчула, що він не бреше. – Та й у цій кімнаті стеля надто низька для моїх крил. – чорнявий зиркнув догори й стенув широкими плечима. Капець.. вони що, настільки великі?.. – До речі, Ерлайн, а ти що, зовсім не читала про ангелів? – несподівано запитав якраз один із їхніх представників і я, трохи почервонівши, заперечно мотнула головою. – От бачиш, а якби читала, то вже давно знала би, хто в нашому загоні є ангелами. Всі наші прізвища в більшості випадків закінчуються на -ек, лише іноді додаються ще якісь приголосні. Наприклад: Рідрек, у Крайса, Алек, у мене, Тайталек, у правої руки короля й Соуейк у Броза. – розтлумачив мені сіроокий і додав: – І так, не лише ти цього не знала. Як виявилося, в "Полум'ї" таких, що не читали про мою расу, трохи є. – який раз за сьогодні усміхнувся парубок.

— Он як… – лише й змогла пробубоніти я, замислено тільки те й уявляючи, наскільки він гарніший, ніж зазвичай, у своїй істинній формі. Поки моє обличчя починало в черговий раз червоніти(та скільки можна?!), головний мовив:

— А тепер лязь і ще трохи поспи. – чорнявий підсунув ковдру вище мого поясу й піднявся. – Зразу після мого поцілунку ти відчуєш полегшення, а потім  сильну слабкість. Тому тобі краще буде ще кілька годин залишитися в ліжку. Ну, хоча б до світанку. – прохально усміхнувшись, порадив капітан і попрямував до виходу з приміщення.
Коли за ним зачинилися двері, я лягла й закрила долонями обличчя. Ю-ху! Він сьогодні так часто усміхався! І тільки мені! ТІЛЬКИ МЕНІ!
Я потішно хі-хікнула в ковдру, піднісши її до рота. Нехай це і звучить власницько, але мені байдуже. Капітан ж мені подобається, тому це природно, що моєму єству хочеться, щоб тільки мої очі змогли бачити його чудову усмішку.
•
Поки пролежала під ковдрою з півгодини, до мене дійшло, що ніяка слабкість на тіло не нападає, а стає тільки краще. Навіть шлунок із голоду забурчав. Це було сигналом того, що треба йти до їдальні.
Сівши на ліжку, я потягнулася до змінної сорочки, адже та, що була на мені, намокла від поту. Почала переодягання і, застібаючи останні верхні ґудзики, запримітила дещо. Не знайшла підвіску в себе на шиї. Серце забилося в прискореному темпі. Спокійно, Ерлайн, тільки не впадай у паніку. Зараз ти її знайдеш і все буде добре.

Я злізла з ліжка й почала рачки повзати по підлозі, в пошуках цінного предмету. Подивилася в шафі, під нею, в тумбочці збоку, під ліжком, на ліжку, під подушкою, під ковдрою, на підвіконні, під столом, на столі і ще в кількох місцях, у яких його точно не повинно було бути. Помацала кишені в моєму одязі – порожньо.
Коли в безуспішних пошуках пройшла година, я, стоячи посеред кімнати, вже нервово кусала засохлу губу, вхопившись за голову від безвиході. В очах починали з'являтися сльози. Це погано.. погано, не треба плакати, тут цим не допоможеш. Але як же шкода… Ну що я за дурепа така?! Отак взяла й загубила такий важливий для капітана амулет, який він щиро мені віддав. Я вже й не пам'ятала, як сама колись цінувала його, адже від того часу минуло багато років. Тому тепер вважала його суто власністю командира.

Не треба рюмсати, краще зразу піти до головного й зізнатися, що я, така легковажна, втратила його подарунок. Тягнути з цим не варто. Нє, ну плачí точно будуть, головне, щоб не відразу.
Глибоко вдихнувши, кинула погляд на годинник. Біля третьої ночі. Боги, невже капітан не спав, і доглядав за мною аж до цієї години?.. Від усвідомлення його доброти в серці оселилося дуже тепле відчуття, і тут же ж зникло, як вогник на сірниковій паличці, здутий поривом холодного вітру, коли я згадала про те, що загубила...

Найімовірніше, він також зголоднів і, якщо мені пощастить, я зможу натрапити на нього в їдальні. А якщо ні, то доведеться ще десь пошукати.
Несміливими кроками покинула кімнату, й попрямувала в потрібному напрямку. Година пізня, але там світило світло, а значить, хтось там був.
Свята Кіфара, мені і хочеться, і не хочеться побачити командира. Все ж, краще я сама йому скажу про зникнення підвіски, ніж він сам це помітить.

Увійшовши до просторої їдальні, я замружилась від яскравого світла. Привідкривши очі, помітила потрібного брюнета за одним із порожніх столів. Підходити аж ніяк не поспішала. Боялась.
То аж півтори години минуло від того моменту, як він покинув дівочу кімнату. Що цей хлопець робив весь цей час? Може, з генералом говорив? Тоді, виходить, що пан Абелард також не спав… Так, це все тільки припущення, які я зараз створю, щоб відтягнути час зустрічі з чорнявим. Ой, а він ще нервуватиметься, бо я в ліжку не залишилася й досі не сплю…

— Ерлайн? – почулося навпроти мене і я ледве не підскочила з переляку. Роздумавшись, підвела очі, й винувато подивилась на статного парубка. – Що ти тут робиш? Хіба ти не повинна спати? – сіроокий насупив чорні, як сама ніч, густі брови. Від нього віяло теплом. Відчувши це, мені зразу згадалося те, що Амон знищив його вірного меча й тепер він не мав ніякого стримуючого магію артефакту, й навіть на відстані можна було зрозуміти, яка вона в цього хлопця.

— Повинна, але…  – запнулась, ховаючи голову в плечі. – А Ви чому ще не спите? – знічев'я обурилась я, бажаючи змінити тему не надто приємної для мене розмови. Хоч і прийшла сюди, щоб швидше розповісти йому про те, що накоїла, а сама відкладаю цей момент на потім.

— З Абелардом мав серйозну розмову. Обдумували план дій. – коротко відповів невиспаний брюнет, на мить відвернувшись, а потім кинувши на мене серйозний погляд, мовляв, щоб нічого про це не питала. – То чому ти ще не спиш? Хочеш десь тут ослабнути, почати падати й щоб я тебе ловив? – саркастично поцікавився капітан, спокійно піднісши до губ невелику склянку з чимось гарячим, яку я щойно помітила.

— Ні.. не треба мені, щоб Ви мене ловили. – мимоволі надулась я, – Просто їсти захотіла. – зізналася, поки що, тільки в цьому. – Там є щось, чим би можна було голод перебити?

— А це нічого, що вже третя година ночі? – трохи здивувавшись, спитав хлопець. – Про здоров'я, чи то про фігуру, зовсім не думаєш?

— Йой, від одного разу нічого не буде. – легковажно махнула я рукою й попрямувала до столу. – Ви складете мені компанію? – на ходу обернулася до співрозмовника, а він легенько усміхнувся.

— Чому б ні. – без вагань погодився чорнявий на пропозицію й іронічно додав: – Тебе ж потім ще ловити доведеться, тому я маю простежити за тобою аж поки ти не повернешся до кімнати. – командир сів за стіл і поставив на нього горня, спостерігаючи за моїми діями.
Я пішла до місця з готовими але холодними стравами, й набрала собі трохи салату. На ніч справді не треба нічого такого їсти, тому мій вибір впав саме на зелень. Недовго думаючи, підійшла до парубка й сіла навпроти. Почала повільно їсти, щоб хоч трохи загріти їжу в роті. То приміщення під час цього оглядала, то на мовчазного компаньйона зиркала. А він так і дивився на мене своїми сірими очима. Через це ставало, м'яко кажучи, незручно.

Голод буквально змусив мою голову забути про ще одну причину мого приходу сюди. І ось, коли шлунок більше нічого не вимагав, я задумалася про те, як капітанові сказати про втрачену підвіску. Поки піднімалася з-за столу, помітила, що хлопець подивився на мою шию й миттю виправила комірець сорочки, закривши ним потрібну ділянку.
Прокляття! Він, певно, вже помітив, що в мене на шиї нічого нема.. цікаво, йому буде образливо?.. Було б добре, якби ні. Мені б легше було…

Повернувшись до брюнета, я зупинилася біля нього, все ще тримаючись за комір сорочки.

— Дякую, що побули біля мене. Тепер я маю йти. – і що я таке, скажіть, будь ласка, зараз змолола? Ну подякувати, то подякувала. А ось це "я маю йти", нащо мені було це говорити? Я би була не я, якби не напартачила…
•
Якось мляво вклонившись у знак вдячності, я почвалала до виходу з їдальні. Дурепа! Треба було зразу про це почати говорити! А я все думаю й думаю! І нічого з того думання нормального не виходить! Тепер вже невідомо, коли я розкажу капітанові, що загубила його подарунок… Це стовідсотково його засмутить. Він же ж там писав, що це відображення його душі і я повинна була берегти її… І що? Втратила. Свій шанс на зближення з ним… Ні, мені навіть не варто було про це мріяти. Цей хлопець надто хороший, щоб бути з такою нездарою, як я. Мої почуття до нього можуть із часом пройти, головне, щоб він нічого такого не відчував…
Опустивши голову, я йшла в напівмороці одного з численних коридорів.
Не хочу йому в очі віднині дивитися. Краще почати ставитися до нього байдужо, щоб потім не було боляче через те, що мене відштовхнуть, або розчаруються в мені.
Почавши мудохати своє неохайне волосся, я відчула, як до очей підступають сльози. Добре, що хоч зараз, а не там, у їдальні.


— Ерлайн, ти чому засумувала? – обізвався той, мисленням про якого я зараз була зайнята. Мужні й великі руки ніжно обійняли мене ззаду, й тілом вперше пройшлося відчуття маленьких опіків там, де він торкнувся моєї шкіри. Спершу я здригнулась, а потім, зреагувавши, навіть захотіла вирватися, але не вийшло. Ні, от тільки розплакатися тут зараз якраз не вистачало. Прошу, сльози, протримайтеся ще трошечки… – Що таке? Не обіймати тебе? – невинно запитав капітан, і я буквально відчула, як він по-дитячому насупився. Наступного моменту чорнявий відпустив мене й тіло відразу ж відчуло нічну прохолоду, що панувала всередині цієї гори. А його руки були такими теплими…

— Не.. треба. Не обіймайте мене… – промимрила я й не втрималась і схлипнула. – Йдіть геть.. я погана й Ви не повинні так добре ставитися до мене... Я Вас не варта… – обійнявши свої плечі холодними долонями, я ступила кілька кроків від брюнета, що все ще був ззаду, й повторно схлипнула.
А він стояв. Мовчки. Боги, що ж зараз коїться в його голові?.. Якби вийшло прочитати його думки… Але не вдасться, бо я плачу, а в такому стані мало що може нормально вийти.

Нічого страшного.. так буде краще, правда ж?.. Це зараз боляче, а потім ці почуття втихомиряться. Най я почну його дратувати, най почну його злити, най зненавидить мене, чи ще краще: най він буде байдужим до мене, най поводиться холоднокровно.. най більше не говорить заспокійливих слів... "Так, най більше не обіймає, най не носить тебе на руках, як принцесу і.. най більше ніколи не усміхається тобі. Ти ж цього хочеш? Га, Ерлайн?! Зізнавайся, клята боягузко!" – у відчаї кричить до мене моя свідомість і я здригаюсь.
Серце, ніби, затягується тисячами жилок, які його стискають і хочуть посікти на кусочки. Дихання вже давно збите через комок болю в горлі, а по щоках котяться дурнуваті сльози.
Боги, як же я цього не хочу! Мені буде милим весь цей грішний світ, якщо Амал усміхатиметься до мене! Навіть, якщо ми ніколи не будемо разом, мені так хочеться бачити його усмішку! Адже саме вона змушує забути про всі можливі переживання. Про весь душевний біль!
Я нарешті почала голосно ридати, а командир все ще стояв на місці, вочевидь, стискаючи кулаки від злості…

— Ні... – тихо заїкнулась я крізь схлипування, – Забудь.. ті слова і обійми мене.. будь ласочка.. я хочу, щоб ти мене обійняв… – повільно обернулася до брюнета, щоб зустрітися з його зблідлим лицем, стисненими губами, кришталево-сірими, наповненими невимовним жалем очима, й побілілими кісточками на кулаках. Я зімнула сорочку біля серця, що, здавалося, хотіло втекти з грудей якнайшвидше, і тремтячо видихнула. В усьому тілі тим часом відчулась сильна слабкість і я ледь не впала, трохи похитнувшись.

В наступну мить чорнявий буквально з'явився навпроти мене, з неймовірною швидкістю подолавши ці кілька метрів, що були між нами. Від цього здійнявся легкий вітер і його плащ заворушився. Хлопець огорнув мене, таку хвору й некрасиву, своїми найріднішими обіймами й почав гладити по голові.

— Розказуй, що ти вже такого вчудила. За що ти себе картаєш? – ніжно й тихо спитав капітан так, ніби все знав і я знову зарюмсала, вчепившись у його плащ.

— Пробач... - сльози великими горошинами котились по розчервонілих щоках. Ніколи не думала, що можу так гірко плакати. – Пробач.. пробач, прошу.. я зовсім не хотіла тебе цим образити… – нерозбірливо проскиглила в груди сіроокого й продовжила схлипувати. – Я загубила.. загубила твій амулет.. а це означає, що.. я погубила твою душу… – вкотре розревілась я, не шкодуючи чистого одягу командира.
Потім відчула, як рарубок іронічно усміхнувся, поцілувавши мою маківку, й заговорив своїм добрим голосом:

— Ерлайн.. це ж всього лишень прикраса. Ось, послухай… – він притулив мою голову до своєї грудної клітки і я почула, як у ній надзвичайно схвильовано б'ється серце. Звук був для мене настільки несподіваним, що я раптово навіть хникати перестала. – Воно тут, чуєш? Воно нікуди не ділося. Як думаєш, якби ти погубила мою душу, це дурнувате серце би так билося зараз? – я, наскільки могла, сильніше вхопилася за плащ, вслухаючись у цей дивний стукіт. Так само я ніколи не думала, що можу змусити чиєсь серце так скажено битися… – Не думай про підвіску, ти ж насправді нічого не зробила з моєю душею. – промовив він, продовжуючи погладжувати мене по голові тремтячим від хвилювання руками. Знаєте, зараз я вже зовсім не думала про те, що Амал, будучи Ельом, обманював мене. Це тепер зовсім не було суттєвим, адже вони обоє – одна й та ж людина. І я покохала і одного, й другого. Дивовижно... Невже мені так судилося з самого початку?..
•
Відчуваючи, що слабну дедалі більше, я обхопила руками шию чорнявого. Він тут же ж зрозумів у чому справа й підхопив мене на руки. Притулившись до міцних грудей і заплющивши червоні від сліз очі, я продовжила слухати ритм серця того, хто одним лише звучанням свого голосу заставляє все всередині мене тремтіти…

— Зараз я віднесу тебе до кімнати, покладу на ліжко, вкрию ковдрою, й усе буде добре... – тихо мовив Амал, притулившись губами до мого чола. Я вже зовсім перестала хникати й дихання почало врівноважуватися. В душі оселився лише спокій і тепло. Разом із звуком подихів командира ці відчуття викликали неймовірну сонливість. – Це, швидше, я тебе не вартий, дурненька… – як якесь нерозбірливе відлуння, прозвучали в голові слова. Заснула швидко, тому я не думаю, що згадаю, як мене хоч на те ж ліжко поклали. Може, пам'ятаю крізь сон тільки те, як капітан щось сказав і знову поцілував моє чоло. А потім все поглинула приємна й затишна темрява…



•
— Хто це в нас тут так мило спить?.. – пошепки і з певною насмішкою в голосі риторично поставила питання, як мені вдалося розпізнати, молодша з близнючок. – Ерлайн, прокидайся... Ти вже повністю здорова. – ельфійка грайливо тицьнула пальцем у мій ніс і підійшла до вікна. Як тільки вона розсунула штори, я, щойно розплющивши очі, тут же ж замружилась. – Давай, досить валятися. На тебе чекає генерал. – доволі серйозно повідомила Делора, глянувши на мене своїми чисто-білими очима. – Він хоче з тобою поговорити. Так мені сказали.

Почувши це, я бадьоро встала з ліжка й почала приводити свій зовнішній вигляд до ладу. Сил стільки, що хоч греблю гати!

— Дякую, що розбудила й повідомила цю інформацію, Делоро. – усміхнулась я подрузі й вона щиро відповіла тим же ж. Можна сказати, ранок вдався. – О, а не скажеш, часом, де інші дівчата, які пройшли зі мною з того завдання? – причісуючись, вирішила спитати я, а то ще з учора це питання мене тривожило.

— Сара разом із Кейном відправилися на нову місію до орків, а інші пішли до Авусу за нашими пораненими. – люб'язно відповіла молодша Зіддіг, – До рееечі… – раптом єхидно посміхнулась товаришка, – Ерлайн, а ти знала, що з тобою сьогодні спав капітан? – в її тоні було стільки різних натяків, що я одразу ж почервоніла, коли почула ці слова. Серцебиття звично прискорилося при згадуванні цього хлопця і я усміхнулася.

— Он як… – тихо, але радісно видала я, за інерцією заправивши пасмо волосся за вухо. – Шкода, що я цього зовсім не пам'ятаю. Напевно, була дуже втомлена. – зізналась я й моя усмішка набула певної іронічності. Делора здивовано підняла брову. Напевно, вона не очікувала від мене такої реакції.

— Невже ти навіть не чула, як він зранку встав? – не вірячи, спитала подруга і я мотнула головою. – Ну і ну, таке могла проґавити лише ти, Ерлайн. – щиро засміялась ельфійка і я її підтримала, визнаючи цей факт. – Все, а тепер біжи до генерала. – вгамувалась через певний час дівчина і я кивнула.

— Але спершу… – вирішила заперечити я, – Треба переконатися в правдивості твоїх слів. – заявивши це, поспішила підійти до свого ліжка, поки білявка хі-хікнула. Присіла біля нього й понюхала простирадло. Пахло воно звичним запахом командира – водночас сухим листям і лісовими ягодами… – Правдивість слів підтверджено! – весело вигукнула я, піднявши вказівний палець вверх, і ми з Делорою знову дзвінко засміялися. – А тепер вже все, я побігла! – крикнула дівчині на останок, зачинивши за собою двері.

Настрій був з самого ранку піднесеним. Хотілося йти, підстрибуючи, але я стримувалась, щоб не виглядати дивною. Вже за кілька хвилин швидкої ходьби, увійшовши до кімнати пана Абеларда, я радісно привіталась.

— Доброго ранку, Ерлайн. – відповіли мені, змірявши цікавим поглядом глибоких фіолетових очей, – Радий бачити, що з тобою вже все гаразд. – втомлено усміхнувся генерал, – Я хотів поговорити й віддати тобі дещо.

Цей дебелий орк встав з-за столу, на якому лежала якась фізична карта, й підійшов до мене. 

— Це буде про нове завдання? – кортіло мені швидше дізнатися.

— Не лише, я також захотів підняти твій бойовий дух. – відказав очільник повстанців, протягуючи мені той самий кинджал, яким я повинна була вбити короля Дірка. – Я вважаю, що зі зброї тобі одного лука не достатньо. Тому вирішив віддати його в твої руки. – зі щирою добротою в тоні проговорив чоловік і я здивовано подивилась на нього, а потім на простягнутий предмет.

— Дякую… – невпевнено мовила я, взявши знаряддя вбивства. – Але хіба цей кинджал не дорогий Вам? – пам'ятаючи, як генерал сам прийшов тоді до дівочої кімнати, щоб забрати його, спитала я.

— Так, я отримав його в спадок від нині покійної матері, яка була неперевершеним воїном. І тепер дарую цей кинджал тобі. "Якщо не віддаш нічого цінного, то й не отримаєш нічого", – процитував прислів'я найголовніший повстанець, – Так говорить мудрість моєї батьківщини. Не знаю, що такого цінного я отримаю, але, сподіваюся, воно буде того варте. – пан Абелард поклав свою широченну долоню на мою голову й усміхнувся, а я чітким кивком погодилася з його словами.

— Абеларде, ти не зайнят… – побачивши мене, не договорив капітан, який щойно увійшов до приміщення. Я миттю звернула на нього увагу й наші погляди зустрілися. В Амала на обличчі відобразилося несподіване сум'яття, а я тільки тепло усміхнулася йому кутиками губ. – Я, напевно, пізніше зайду… – глухо повідомив генерала чорнявий, поспішаючи покинути нас.
Хі-хі-хі, тут у мою голову закралася думка, що наша наступна місія буде набагато цікавішою, ніж попередні. Що ж, і якби я тільки знала, що зовсім не помилялюсь і це принесе мені не лише приємні моменти, а й нічогенькі неприємності…