Liz Huett – Rainbow

Своєю красою королівський палац завжди перехоплював подих, а я сьогодні взагалі, не знала, чи згадаю, як дихати… Все навколо прикрашено строкатими квітами і стрічками, повсюди стоять вишукані ліхтарі й свічки, які потім освітлюватимуть ніч, у повітря до молекул пробирається аромат прянощів, випічки, вина, осіннього листя і, звичайно ж, кохання. Як тут без нього?

Все. Ми більше не повстанці. Навіть сумно це усвідомлювати, адже стільки всього нам довелося прежити, носячи це горде звання.. не раз плакати й сміятися, радіти й сумувати… Нехай, когось ми, хоч і не хотіли відпускати, але втратили назавжди... Проте, вони на цей же ж час залишаться в наших серцях...

Я заплющила очі й плавно закружляла в своїй зелено-золотистій сукні-дзвонику, здіймаючи різнобарвні листочки у повітря. Потім глибоко вдихнула й видихнула, ніби відпускаючи за ще теплим вітром, що здійнявся, всі ті жахливі й печальні моменти, які мені довелося пережити за останні півроку…
Свобода.. спокій.. усмішки.. відкриті серця…

Рання і аж ніяк не похмура осінь панувала довкола. Від дня проголошення громадянської війни у Ліроні закінченою минуло тільки півтора місяця. У нас ще стільки всього попереду!
Всі ті вороги, які чесно покаялися за свої вчинки попрямували до в'язниці того ж дня, а з іншими ви вже самі знаєте, що сталося. Перед усіма учасниками повстанського руху Дірк Волкер щиро вибачився за смерті їхніх близьких і стояв він при цьому на колінах. Я і не думала, що бувають такі королі… Потім цей чоловік нагородив всіх повстанців почесними золото-багряними орденами захисників батьківщини. Їм всім складно буде звикнути до того, що він насправді добрий, але я думаю, що це не займе багато часу. Так от, вже через кілька днів після цього, до нашого головного прийшла звістка, що всі повстанські загони переформують у спеціальні королівські. Пам'ятаю, ми тоді були такі збентежені… Егон став найпершим військовим генералом, що керує всіма. Ну а Броз і Амаліель своїх посад не змінили. Як були в найголовнішому із загонів, так там і залишилися, власне, як і я, хі-хі. До речі, почуття того, що ти можеш спокійно бродити вулицями будь-якого міста в Ліроні.. воно неймовірне! І, напевно, не так для мене, як для будь-якого іншого колишнього повстанця.

Що ж, із справами сердечними в моїх товаришів все теж, начебто, чудово. Разія з Актеоном вже запланували весілля (промовчу про те, наскільки часто вони сварилися щодо місця його проведення). Егон і Ірма також на місці не сидять – вирішили старанно збирати гроші, аби відкрити у столиці свою забігайлівку. Кажуть, що всіх військових пригощатимуть самколиками безкоштовно! Вже зараз відчуваю, наскільки там буде неймовірна атмосфера...
От у Зени з Крайсом цукерково-квітковий період, чи як його там, тільки починається. Не знаю, хто кому перший зізнався (кладу все на дренеєю), але то було несподіванкою для мене. Ця парочка більше звикла до дружніх стосунків, тому перші романтичні кроки вони обоє роблять дещо сором'язливо (хоча так класно можуть подружжя вдавати, коли треба!)) , і за цим, чесно кажучи, кумедно спостерігати. І в нашого коваля Едуарда з його помічницею Норою все на такому ж етапі. Вона йому недавно зізаналася і Едік, як виявилося, також до неї відчуває те, що багатьом законам не підвладне. Думаю, вони стали чудовою парою.
Кейн із Сарою на територію Вільних Степів, від миті закінчення повстанських буднів,  стали повертатися набагато рідше, адже вирішили призвичаїтися до життя в Ліроні. Почали подорожувати своїм же ж королівством, відвідуючи його найцікавіші місця, тому на сьогоднішньому, безумовно, особливому заході ці двоє не присутні. Дуже вже вони не люблять сидіти на одному місці.
Делора ще після його визволення з полону відновила стосунки з Амоном і вирішила не відставати від парочки русала і вампірші – теж уже визначилася з датою весільної церемонії, і гостей, якщо вірити списку запрошених, там буде практично не злічити. Шкода лише, що з батьками у близнючок все не так просто, як могло би бути… Але не будемо про сумне!
З Оміда й Делайли вийшло доволі дивне, навіть екзотичне поєднання, але я вірю, що в них все буде гаразд, бо справжньому коханню твоя раса чи вік зовсім не є перешкодою. Хоч у них характери й відрізняються, та сваряться вони нечасто. Принаймні саме так казав мені брат і надіюся, що так буде й надалі.
Бенет, як можна було помітити через кілька днів після нашого відпочинку на Теплому озері, вже висказав Оделії все від щирого серця (його завдання щодо залицянь все до цього підвело). І тепер, в той час, коли ці двоє не воркують, некромант завзято думає про втілення свого плану з перетворенням дріади на людину. Мало в цьому розуміюся, тому можу лише успіхів тому хлопцеві побажати, адже вони точно йому знадобляться.
Спитаєте: "Як там Лейла?..", а я відповім, що добре. Душевні рани жінки по трошки гояться завдяки усім, хто допомагає їй моральною підтримкою. Малятко в її животі чудово розвивається, а значить неодмінно, коли з'явиться на світ, виросте таким же ж сильним і добрим, як його покійний батько.
Якщо ж говорити про Броза і Мелейну то.. в цього гучного дуету все лише планує якось складатися. Так, досі. Сержант чогось чекає (не знаю, мабуть, знаку долі, чи що?) і вважає, що поспішати зі своїм зізнанням не варто (не уявляю звідки в нього стільки терпіння). Добре, що Бестлі з тих рідкісних дівчат, які не підозрюють нічого. Хоча, а може, це лише поки що? О, а ще Соуейк зі своїм, як він мені казав, майбутнім тестем вже встиг познайомитися. І чи то з захопленням, чи то зі страхом розповідав, який це серйозний і педантичний орк. І через нього темноволосий вирішив ще довше чекати, бо ж має придумати, як здобути його довіру. Вважаю, що вмішуватися в це нікому не треба. Буду лише сподіватися, що чекання Броза не розтягнуться на роки. Та й, все-таки, що може бути неможливим для цього позитивного дивака? В нього точно все вдасться!

А ми з Амалом.. а що ми? В нас, як і в багатьох інших, все тільки починається! Ми ж іще стільки не знаємо одне про одного! І стільки ще є часу, аби створити разом ще більше спогадів! Я маю ціле життя попереду, щоб дізнатися всі секрети цього чудесного й загадкового хлопця. І з його боку можна сказати те саме…

— Про що задумалась? — Мужні руки обійняли мою талію, поки низький тембр викликав усмішку. Я накрила своїми долоні славнозвісного капітана й відчула його гарячий поцілунок на скроні.

— Про майбутнє. — Спокійно відповіла я й прикрила очі, — Вірю, що ще є не одна річ, про яку ти мені не розказував. — Обернулася до обличчя коханого брюнета і окинула його багатозначним люблячим поглядом. Амаліель видав коротке "угу", як підтвердження цього й посміхнувся тою усмішкою, від якої в мене завжди буде завмирати серце…

— …Оголошую вас чоловіком і дружиною! Можете поцілувати наречену! — Радісні викрики пролунали в королівському дворі після цих заповітних слів і ми з Амалом одночасно глянули вбік неперевершених молодят. Дійсно неперевершених, адже навряд чи колись хтось буде виглядати гарніше, ніж вони сьогодні. Серце від зворушення завмирало при погляді на них, а в самій душі загоралося полум'я надії на щасливе майбутнє Лірона.

— Як думаєш... — Заїкнулась я до Еля, коли відчула, що в очах з'являються сльози радості, — Король Дірк буде щасливим?

— Не сумніваюся. — Впевнено відповіли мені й ніжно поцілували в маківку, — Якщо його дружиною стала Калісто, то, повір, вона зрозуміє його, як ніхто інший, і подарує те, про що сама довго мріяла. — Задумано, але від цього не менш впевнено протягнув той, чиї кришталево-сірі очі завжди брали мої в полон, досі обіймаючи мене, — Вона закохалася в нього, як тільки ми з сім'єю переїхали в Лірон і мені іноді здається, що ця жінка була народжена, щоб стати королевою. Та й Дірк таким поглядом на неї дивиться, що з його почуттями до неї все також стає зрозуміло. — Щиро радіючи здійсненню мрії Калісто, практично прошепотів коханий.

— А ми… — Несміливо заговорила я, після того, як кілька хвилин поспостерігала за ніжними поцілунками й усмішками правителя з неймовірно вродливою блондинкою, — Ми ж також будемо такими щасливими? — Мимоволі сильніше стиснувши долоні брюнета від хвилювання, врешті, трохи невпевнено спитала я.

— Ні. — Твердо відказав Амаліель, — Ми будемо щасливішими. — Після теплих і до неможливості впевнених слів мою скроню знову поцілували, а потім пішли до щоки, а там і до шиї. Водночас хотілося, щоб ці приємні до щему в кінчиках пальців цілунки ніколи не припинялися, а водночас розуміла, що тут і зараз не час для того, аби випадати з реальності.

— Го-ді... Припини, будь ласка… — Через хвилю відчуттів і насолоди ледве попросила я і, розвернувшись до Амала обличчям, винувато посміхнулася. — Не треба зараз віддаватися почуттям, адже ми зовсім не в тому місці. Потерпи трохи. — Він вже захотів відповісти щось багатообіцяюче на цей мій збуджений шепіт, але:

— Дружбо й дружко! Довго ще на вас чекати?! — Вже трохи нервово знайомим голосом викрикнув хтось із натовпу і ми з Амалом одразу ж стрепенулися. "Ну вже нетерплячий цей Крайс!" – подумали, певно, одночасно. — Тепер ваша черга! — Заволав той білявий молодик, який ще також залишався членом "Полум'я", а в наступну мить Амаліель ніжно-ніжно і наче з непомітною хитрістю мені усміхнувся і я відчула його терпкий поцілунок на губах. Він був таким прекрасним, немов ми вічність не цілувалися... Мої очі задоволено заплющились, а руки вхопилися за широку спину найріднішого в світі ангела так сильно, немов тоді могла впасти від того пориву емоцій. Золотистий камзол пестив шкіру пальців, а мої вуста намагалися передати чорнявому все кохання в одному цілунку. Спочатку було соромно так довго робити щось таке під стількома цікавими поглядами, але згодом я зовсім забула про них, повністю віддавшись захоплюючим почуттям. Подумки щиро дякувала долі і святій Кіфарі за те, що подарувала мені Еля, адже сумніваюся, що в моєму житті буде щось краще за нього…
І байдуже, що сьогодні ми лише дружба й дружка (дивно вийшло, я знаю; доля любить неочікувані повороти). Через якийсь час і наша пара так само чарівно закружляє в першому танці молодят, нагадуючи тендітних метеликів. От тоді-то, і я, і Амал дізнаємось, як це: “І жили вони довго і щасливо”!

Іноді, буває, уявляю собі, як вчинила би, якби завтра я прокинулась у своєму ліжку, в старому домі, й усвідомила, що останні кілька місяців були всього-на-всього неймовірним сном. Ох, плачу́ би було! І то водночас і щасливого, і до нестями сумного... А потім пішла би за водою до криниці і побачила "незнайомця" у чорному плащі. Сновидіння зразу ж нагадалося б і я би сама кинулася до Егона в руки! От все ж скажіть: що зробила б, якби отримала змогу пережити все з повстанцями знову? І то знаючи все-все, і погане, і хороше, що неодмінно станеться зі мною? Ну, відповідь, я вважаю, як ніколи очевидна…