Композиції для прослуховування:
NF feat. Brady Schmitz – Beautiful Addiction
Selena Gomez & Justin Bieber – Faded
OneRepublic – Counting Stars
Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.







Його гаряче дихання майже обпекло шкіру обличчя. Брюнет різко зупинився прямо навпроти мого лиця, заглянув в очі, повільно наблизився ще більше і..


— Ти така кумедна! Бачила б ти зараз своє обличчя! Розчервонілась вся! Невже ти думала, що я буду звертати на тебе таку увагу?!  – розсміялись прямо мені в лице. Хлопець хутко забрав свої руки з-під моєї футболки і, вхопившись ними за живіт, почав глузливо реготати.
Від шоку, через нерозуміння, обурення і до гніву, емоції на моєму обличчі змінилися навіть надто швидко. Зробивши кілька трохи невпевнених кроків від стіни, я підійшла ближче до чорнявого. Моя долоня різко зустрілася із його трохи колючою щокою і звук дзвінкого ляпасу розійшовся темним приміщенням. Сміх миттю припинився і в кімнаті стало тихо. Чути було лише моє обурене сопіння.

Здавалося, що тільки після виконаної дії, я повністю усвідомила, що зробила. Проте, не шкодувала про це. Хлопець миттю випрямився і кришталево-сірі очі в мить стали серйозними і якось гнівно зиркнули на мене зверху вниз. "Ах, він ще й злиться?!.." – думалося мені з іронією, що аж огризнутися до нього захотілося. Я злісно дивилася на хлопця, шукаючи в його обличчі відповідь на німе питання, і вже було, хотіла відкрити рот, щоб щось сказати, але.. В цю мить він вхопив мене за комір футболки і швидко притягнув до свого лиця. Потім, не думаючи й кількох секунд, жадібно впився в мої губи своїми.. Перші кілька секунд я навіть не зрозуміла, що сталося, але коли, все ж, "прийшла до тями", обурилась і постаралася  хоч якось вирватись. Пручалася, відпихаючи хлопця від себе руками, але марно.. Він надто сильний. В роті почав чітко відчуватися гіркий присмак огидних цигарок і.. лише, коли по моїй щоці скотилася сльоза, все навколо якось швидко потемніло і зникло в пустоті якоїсь чужої і холодної безодні. Довкола стало дуже темно і я вже нічого не розуміла, не бачила і не чула. Тільки в голові лунало одне запитання: "За що він зі мною так?.. Невже справді через Актеона?..".





Прокинулась я дуже різко, важко дихаючи, і зразу ж прийняла сидяче положення. Здавалося, що на губах ще залишилося дивне відчуття від цього жахливого поцілунку.. вони, ніби, досі пульсують. Серце скажено билося в грудях, ніби, хотіло вирватися із грудної клітки на свободу. Холодний піт дрібними краплями стікав по тремтячому тілу, а дихання збилося.


"Де я зараз?.. Що..що це було? Тільки не.. не кажіть мені, що капітан і справді…" – думалося мені з жахом, поки злякані очі раптом не натрапили на інших дівчат, які перебували в кімнаті.

— Ерлайн? О, ти вже прокинулась..а ми навіть тебе не помітили.. Що це з тобою? Ти вся зблідла.. – стривожено мовила Зена, зупинивши свій діалог із вампіршею. Її репліка привернула увагу всіх панянок в мою сторону. Тепер я зустрілася не з одним, а аж із шістьма здивованими і схвильованими поглядами.



Не в змозі хоч щось сказати, я впала назад на ліжко і глибоко вдихнула й видихнула.

"Сон?..Невже?.. Мамочко.. Це був лише сон!" – від цього усвідомлення хотілося плакати від щастя й істерично сміятися, але мій голос ще не повністю прокинувся, тому вийшло лише хрипіння. Обійнявши подушку від нечуваної радості, я повільним диханням намагалася заспокоїти своє збуджене серце.

— Ерлайн?.. Ти як? Може, врешті-решт, поясниш нам, що з тобою відбувається? – слова Мелейни прозвучали якось роздратовано і я подумала, що не варто її злити, тому, не гаючи часу, встала з ліжка і сказала:

— Все гаразд, дівчата. Я в цілковитому порядку. Дякую за турботу.. Просто.. наснилося дещо. З ким не буває. – усміхнувшись подругам, почала, радісно пританцьовуючи, приводити себе до ладу.

Дівчата здивовано перезирнулись між собою, полегшено видихнули, вирішивши більше нічого не допитуватись, і спокійно продовжили займатися своїми справами. От тільки, коли я вже хотіла покинути приміщення, Дарла своїми слова зупинила мене:

— Ерлайн, ми забули тобі дещо сказати.. Зараз ти повинна вийти на вулицю і підійти до капітана. Навіщо? Не знаємо. Все дізнаєшся на місці.

Як тільки до вух долетіли слова про брюнета, щоки спалахнули рум'янцем, а серце вже було готове знову вибивати грудну клітку і занило. Цей сон мені ще довго не забудеться..


— Хай щастить! Будь обережна! – викрикнули вони разом і я, посміхнувшись і кивнувши, вийшла з кімнати.




На годиннику дев'ята година ранку і столиця Лірона вже вся в русі. Сонце ласкаво пригріває її жителів, а тихий вітерець дарує весняну прохолоду. Створіння із найрізноманітніших рас походжають по красивих, старовинних вулицях. По дорозі проїжджають карети, у яких видніються леді в якомусь аристократичному вбранні. Я старалася перебороти хвилювання перед зустріччю і спокійно крокувати по тротуару. Аж ніяк не хотілося думати про те, що цей дивний сон може бути якимось віщим..


Зупинившись перед пішохідним, кам'яним мостом, мій погляд натрапив на спину капітана. Він був без свого чорного плаща. Стояв лише в сорочці і завужених до низу темних штанах. Вітер спокійно бавився його м'яким, чорним, як ніч волоссям, грайливо зачіпаючи маківку.

В голові зразу ж з'явилися спогади про сон і той дивний.. п..п-поцілунок..

В одну мить, коли я, дико хвилюючись, почала, все ж, ближче підходити до брюнета, у повітрі з'явився цигарковий дим, і мій ніс дуже швидко вловив його.


"Ні.. ні-ні-ні.. невже він справді курить?... І тільки не..не кажіть мені, що то..що то був не сон!... О Боги.. помилуйте мене, будь ласочка!..." – ці істеричні думки з'явилися в голові самі по собі і аж ніяк не без підставно. Я просто не могла повірити, що за такою спокійною і незворушною маскою капітана насправді ховається хтось схожий на примхливу й нахабну дитину (а водночас і зовсім не на дитину..).



Зупинившись і подумавши про те, що ніхто крім мене не дізнається, чи це було насправді, чи уві сні, я наважилася власноруч перевірити правдивість своїх підозр. Звідки в мені зародилася така небачена сміливість, сама не знаю. Напевно, це було пов'язано моєю вірою в те, що насправді капітан не такий і ніколи б так зі мною не вчинив. Правда ж?..


Швидко підбігши до чорнявого і ставши вже навпроти нього, я вткнулась своїм носом в його білу сорочку. За допомогою нюху хотіла відчути, чи саме від нього віє цим димом. Як тільки мій ніс вловив лише запах лісових ягід і сухого листя, підозри були повністю спростовані.


Але поставити запитання, все ж, потрібно було.

— Скажіть, капітане.. Ви курите? – моя раптова репліка, чомусь, змусила хлопця посміхнутися і за мить він вже серйозно мовив:

— Ні. Навіщо мені, по-твоєму, шкодити власному здоров'ю? – після його відповіді я полегшено зітхнула і мимоволі обійняла брюнета. – А ти що, безстрашною стала, раз так обійматись до мене лізеш? – якось холодно поцікавився він і я, почервонівши, зразу ж, як ошпарена, відскочила від хлопця. Зовсім забулася..

— Вибачте.. – тільки й змогла винувато пробубніти.

— Дивись мені. – мовив він застережливо. Строгий і як завжди суворий голос був майже сталевим.



"Слава Кіфарі, це був лише сон.. Хоча, це ж, напевно, і так зразу було очевидно, адже капітан просто не може себе так по-дурному вести. Ну, але все одно цікаво, чи справді він відчуває до мене щось подібне?.. Думаю, що це всього-на-всього моя фантазія. Адже чому б він мав про щось таке думати, якщо у нього вже є дівчина, яка йому подобається.." – задумалась я на кілька хвилин.


— А звідки тоді цигарковий дим? – все ж, не змогла не поцікавитись, запитально дивлячись на чорнявого, і він кинув трохи нервовий погляд мені за спину.

— Оу, то, це твоя нова фанатка? – глузливо пролунав позаду чоловічий голос, від чого я здригнулася і миттю обернулася, щоб побачити його власника. – І не дивно, що їх із кожним днем стає все більше і більше. – окинувши мене оцінюючим поглядом примружених очей, незнайомець поставив одну руку на бік і, зацікавлено схиливши голову у ту ж сторону,  посміхнувся. Це був високий хлопець із по шию білим волоссям і світлими зелено-сірими очима, які навколо були окреслені чорним. У роті він тримав тендітну люльку, із якої догори спокійно піднімався димок. "Тепер зрозуміло звідки в повітрі цей запах." Зацікавлені очі парубка переміщалися з мене на капітана, роблячи кількохсекундну затримку, і що разу сильніше мружились, а посмішка ставала все більш глузливою.


— Ні. Це – Ерлайн, новенька в нашому загоні. Будь ласка, постався до неї з розумінням і турботою. – із незворушним виглядом відрекомендував мене капітан і я, довго не думаючи, легко поклонилась в знак привітання.

Кілька десятків секунд білявий незнайомець зацікавлено розглядав мене і згодом, для чогось поправивши комір і рукави своєї сірої сорочки, сказав:

— Мене звати Крайс. Якщо офіційно, то Крайсае́ль Рíдрек. Я – друг дитинства твого капітана. Приємно познайомитись. – він видихнув дим і простягнув мені свою долоню, яку я тут же ж потиснула. – Думаю, ми спрацюємось, раз уж тепер ти перебуваєш у нашій команді.

"..Де ж мені доводилося чути подібне ім'я?.. Цілком можливо, у книжках про ельфійську знать.. але це ще треба перевірити, адже прізвище не дуже знайоме.. Як мені відомо, переважно, такі імена притаманні лише ельфам із королівською кров'ю..невже він має в собі щось таке?..Ну, від знайомих капітана, напевно, всякого можна очікувати.." – ось і цікавість до нового знайомого не забарилась. Вона майже ніколи не спізнюється.


— Потурбуйся про її безпеку, Крайс. І проведи для неї хорошу екскурсію. – раптом попросив хлопця брюнет, поклавши свою теплу долоню мені на голову, і я різко обернулася в його сторону. – До зустрічі, Ерлайн. Насолоджуйся прогулянкою. Ми з тобою зможемо зустрітися лише ввечері.  – повідомив він і, розвернувшись, спокійно пішов у протилежному напрямку.



— Екскурсію? – довго не проводжаючи капітана поглядом, запитала я вже у нового знайомого. Як-не-як, а через дивний сон було тільки краще триматися подалі від чорнявого. Цікаво, як довго це буде тривати? А то якось не хочеться, щоб наші з ним стосунки зіпсувалися через політ моєї фантазії..


— Так. Ти ж у Софосі вперше, тому генерал разом з Амалом вирішили зробити тобі своєрідний подарунок на честь твого вступу в загін. А втілювати в життя його буду я, тому що колись працював істориком, а потім і екскурсоводом. Через деякий час до нас ще Зена повинна приєднатися, тому не переживай, ти не залишишся зі мною на самоті. – поспішив запевнити мене він, вочевидь, вловивши на собі мій трохи зляканий погляд. – Так от, зараз ми перебуваємо на кам'яному мості Фрейзера, який виготовлений із незвичайного чорно-сірого каменю проклятого минулого. – почав розказувати парубок і я, стараючись відкинути зайві думки, почала зацікавлено його слухати. – Він, тобто міст, так називається через те, що молодий архітектор, який його спроектував, через місяць часу після побудови споруди, скоїв самогубство на цьому місці. Його знайомі кажуть, що це було через те, що дружина Фрейзера померла під час тяжких пологів і дитина, на жаль, також не вижила. Як би йому не співчували друзі, чи рідні, легше хлопцеві не ставало. Він впав у небачений відчай і вирішив вкоротити собі віку. Цей випадок так вплинув на ставлення людей до цього мосту, що вони й самі не помітили, що дали йому другу назву: міст "Понівечених Сердець". Це пов'язано з тим, що, якщо на ньому якась пара призначає зустріч для серйозної розмови, то їхнє життя точно не складеться і хтось із них залишиться страждати серцем. – розповідав хлопець, а я лиш, несвідомо, більше відкривала рот від цікавості і захоплення. І не дивно, що мені було шкода пана Фрейзера і його дружини.. – Багато хто припускає, що своїм вчинком архітектор прокляв це місце, адже, можливо, все би так не було, якби міст не був виготовлений із цього чорно-сірого каменю. А то тепер вже невідомо, чи зможе щось змінитися. Від того часу вже сорок п'ять років пройшло. Як-не-як, немало.


Ми зупинилися на краю моста, спостерігаючи за прекрасною природою королівства. Внизу шуміла кришталево чиста річка, а над головами вітер розносив синьо-білий цвіт яблунь, що росли недалеко від набережної. Дивовижно, наскільки швидко очищається розум, коли ти думаєш тільки про природу. Наскільки на душі стає спокійно і якось радісно.
Я подивилася на хлопця і отримала нагоду спостерігати за тим, як він легко посміхається. Якщо говорити про те, що від того часу, як капітан від нас відлучився, білявий був якимось серйозним і навіть трохи похмурим, то можна сказати, що зараз емоції хлопця були спрямовані у більш приємний бік. Його лице стало повністю розслабленим і на щоках навіть з'явився ледь помітний рум'янець. Так-так, щось я задивилась.. треба це припиняти. Легко червоніючи через красиву зовнішність білявого, я повільно відвела погляд і спрямувала його на горизонт. Дивно, що цигарковий дим, який йшов із люльки Крайса, мені зовсім не заважав.


Поки ми так хвилин десять стояли, мені до голови прийшла одна думка.


— Чому ти куриш? – вирішила вирватися на свободу моя цікавість і з вуст зірвалось це запитання.

Білявий не звернув на мене жодної уваги, а продовжив роздивлятися природу і лише згодом мовив:

— Так треба. Ця звичка не є для мене шкідливою, адже вона тісно пов'язана з моєю магією. – хлопець витягнув відкриту долоню вперед і на ній миттєво, за допомогою цигаркового диму, утворилась сірих відтінків кулька. – Так як в мене магія диму, з допомогою неї я поповнюю свій магічний резерв.

— Ого.. тепер буду знати, що і таке є. – здивовано проговорила я і щиро посміхнулась хлопцеві, зустрівшись із його спокійними, зелено-сірими очима.
"Деякою серйозністю і спокоєм він навіть схожий на капітана, нехай вони і мають кардинальні відмінності в зовнішності..".

— Звичайно ж. Ти просто ще навіть не уявляєш, скільки всього нового, принаймні, в цьому королівстві, тобі ще належить дізнатися. Адже у повстанців, як-не-як, цікаве життя, нехай і небезпечне.. – буквально видихнув він останні слова і між нами настала мовчанка, але зовсім не напружена. Кожен думав про своє. Це очевидно, що він має рацію, адже я ще стільки всього не знаю..



— Ерлаайн! – почула я радісний голос блакитноокої дренеї і обернулась до неї. – Як ти тут? Цей хлопець тебе не ображає? – якось жартівливо поцікавилась дівчина, і, награно примружившись, глянула на мого екскурсовода.

— Поки що, все гаразд. Але ще кілька хвилин і я б, напевно, зійшла з розуму! – так само жартівливо відповіла я і ми з дівчиною засміялись, в  той час, як хлопець лише видихнув і трохи іронічно закотив очі, схрестивши руки на міцних грудях.


— Привіт, Зено.. Давно не бачились. – по-доброму привітався з дренеєю юнак і вона, як дитина, без жодних слів підбігла до нього й міцно обійняла. – Ей-ей.. задушиш.. Я теж радий тебе бачити. – блондинка угукнула, засвітившись від щастя, відійшла від хлопця і стала зліва від мене. Тепер ми вже утрьох крокували вулицями столиці королівства всіх рас.


Коли наше тріо перетнуло так званий міст Понівечених Сердець, зліва з'явився великий, світло-коричневого кольору будинок, який виділявся своїм архітектурним дизайном з поміж інших будівель.


— Ця споруда відіграє важливу роль у політичному житті Лірона, адже тут збирається рада старійшин, яка з ніг до голови досліджує і вносить дрібні-дрібні поправки в закони, що їх придумує король. Навіть, якщо вони будуть проти того, чи іншого закону, це нічого не змінює, адже старійшини не мають права перечити його величності. – на кількох останніх словах Крайс легко оскалився, мимоволі показавши непомітні досі ікла, і завдяки цьому я ще краще переконалася в тому, наскільки сильно повстанці ненавидять короля і підопічних йому людей.


— До речі, а що буде, якщо нас помітять королівські війська? – усвідомивши головну небезпеку нашого перебування в столиці, запитала я у парочки друзів.

— Не хвилюйся. – поспішила заспокоїти мене Зена. – У королівській гвардії часто з'являються новенькі і саме їх начальство любить відправляти на патрулювання Софоса. А нам так тільки краще, адже лише ті, хто має там високі звання можуть нас впізнати. Головне, принаймні, вдягати одяг, який не буде викликати ніяких підозр. – проговорила вона і провела рукою по своєму ніжно-рожевому платтячку. Справді, а то я й не помітила, що вона не в броні.. Це незвичне для дівчини вбрання надзвичайно їй пасувало, це було зрозуміло ще із частих поглядів білявого в бік блакитноокої дренеї.

Все ж, досить непогану повстанці тактику  вибрали.

Так ми утрьох, цікаво розмовляючи, прогулювались проспектами величного міста. Ми з дренеєю, звичайно ж, більше мовчали і зацікавлено слухали Крайса, поки він із деяким захопленням розповідав нам різні легенди, які стосувалися тої, чи іншої споруди. Тут кожна старовинна будівля, чи архітектурна пам'ятка має свою назву і радісну, чи сумну історію. Із деякими, як із мостом Фрейзера, пов'язані якісь дивні прокляття. Під час нашої ходьби також не обійшлося без мого записування деякої інформації у свій особистий, старий записничок.

Ніколи не думала, що спеціально для мене влаштують таку цікаву й захоплюючу екскурсію!



— А ось і королівський замок видніється! – раптово вигукнула Зена, вказавши в потрібному напрямку, коли повз нас проходила група королівських гвардійців. – Проводимося, як туристи.. – вже значно тихіше додала вона і підбігла до білявого. – Любий, ти тільки поглянь! Правда ж, він прекрасний? – дренея вхопила Крайса за руку, притулилась до нього і, нібито, зачаровано споглядала на невеличкий фрагмент замку запеклого ворога повстанців.

— Так, кохана.. – якось замріяно проговорив хлопець, погоджуючись, і поцілував дівчину в маківку, а я тим часом лише істерично подумала: "Як він так швидко вжився в роль?! Нічого собі! Вони, напевно, хороші друзі і робили це вже не один раз..бо інакше в них би так правдоподібно не вийшло. Як ще собі це пояснити, не знаю.".


— Вони вже пішли? – через кілька хвилин пошепки спитала дренея, зиркнувши на мене. Після мого невпевненого кивка дівчина різко видихнула і відсторонилася від хлопця, а він сказав:

— Як завжди, спрацювало. – переможно посміхнувшись, білявий впевнено "дав краба" дренеї, яка теж зраділа, що витівка вдалася.


— Скажіть, ви часто таке практикуєте? – вирішила, все ж, запитати я, коли ми знову спокійно крокували тротуаром. Королівський замок, тим часом, на горизонті було видно все краще і краще.

У відповідь на це питання Зена дзвінко засміялась і мовила:

— Так. Вже не раз доводилося дурити так королівських гвардійців. Ця "тактика" нас із Крайсом ще не підводила. І дивно, що з іншими ми ще нічого схожого не пробували. Це наша особиста ідея. – дівчина ширше посміхнулась, подивившись на задоволене обличчя білявого, який повністю з нею погоджувався.

— Он як..невже ви настільки довіряєте одне одному? – почувши моє наступне запитання, Зена стала набагато серйознішою.

— Так. Мови нема. Всі, а не лише окремі люди в "Полум'ї Правосуддя" повинні довіряти одні одним. Просто, є такі, що знаються і дружать довше, ніж інші. Як я із цим димовим хлопцем, наприклад. Все так, тому що саме йому капітан доручив адаптувати мене до атмосфери в загоні, коли я тільки до них вступила.. – дренея продовжувала розказувати і я згодом навіть не помітила, як тема пішла про заснування Лірона. – Так як наближається 870-й, щорічний фестиваль, тобі варто би було вже знати історію заснування королівства, якому ти будеш служити. Прошу, пане Рідрек, розкажіть цій дівчині все так, щоб вона зрозуміла. – награно "включивши" офіційний тон, попросила Зена білявого і тихо хі-хікнула.


Хлопець випрямився, ніби, став серйознішим, прочистив горло і, коли я вже повністю налаштувалася слухати, почав говорити:

— Лірон, як тобі вже відомо, є єдиним королівством у Тон Космо, в якому можуть проживати всі раси, адже тут сприятливий клімат і рельєф. Ну, ти, думаю, знаєш, що наш світ можна поділити на кілька природніх частин, на деякій території яких проживають раси: Безодня, тобто підземелля. Летуни – острови, що літають високо в небі, найголовнішим і найбільшим із яких є острів Храм Кіфари. Святі Води Ударіса – територія із дуже крихітною часткою суші. Землі Живого Полум'я – місце проживання демонів, що буквально палає вогнем. Чарівний Ліс – домівка всіх ельфів. Земля Вічної Ночі – в будь-яку пору дня і в будь-яку пору року темна й похмура територія, яка частково підконтрольна вампірам. Вільні Степи, або середовище проживання орків. І, на останок, Похована Земля, або Мертва Зона – територія, на якій найдовше можуть перебувати тільки некроманти і усіляка нежить. – так, хлопець правий, багато з його пояснення я вже знаю із різних книг, але є і такі "нюанси", що були мені невідомими. – Так от, справа в тому, що засновники цього королівства, за допомогою своєї могутньої магії, постаралися зробити територію Лірона сприятливою для будь-якої раси. Цими засновниками стали очільники кожної нації цього світу. Після довгих домовленостей, дискусій і переговорів вони змогли дійти одностайного рішення і буквально сформувати територію теперішнього Лірона. Це сталося, як ти вже зрозуміла, вісімсот сімдесят років тому. Тоді ж, коли очільники це зробили, виникла і єдина й неповторна расова бібліотека, у якій тобі вже довелося побувати. Звичайно ж, з плином часу королі змінювалися і тепер хороші стосунки наше королівство підтримує лише з деякими расами, а інші ставляться до нього більш відчужено.. – Крайс продовжував свою розповідь, поки в його кишені не засвітився магічний сувій зв'язку.


— Ох, вічно хтось від тебе щось хоче.. Що вже таке цього разу? – трохи нервово задала запитання Зена. "Вочевидь, коли він щось розказує, таке часто стається.." – здогадувалась я. Напевно, вона не хотіла, щоб хлопця переривали.

Розкрутивши сувій, білявий уважно прочитав написане і, сказавши прямо до паперу: "Гаразд. Ми зараз будемо."(його слова там написалися), повернувся до нас.

— Амал повідомив, що нам треба прибути до одного багатого готелю і там він розкаже, що ми маємо зробити. – проговорив хлопець і я з дренеєю здивовано перезирнулись, мовляв: "Багатого готелю?..", і знову глянули на білявого. – Давайте. Це недалеко від проспекту Вірності, на якому ми зараз перебуваємо, тому йти доведеться недовго.



Слухняно слідуючи за друзями до пункту призначення, я роздумувала про свій дуже дивний, сьогоднішній сон. Як тільки хтось хоч ненароком згадує капітана, чи щось із ним зв'язане, в голові виринають спогади про події у сні і по тілу біжить ціле стадо мурашок, серце готується оскаженіти, а щоки моментально набувають відтінку стиглого помідора.. Все ж, як добре, що це тільки сон. Адже насправді цей Амал зовсім не такий, і я можу нормально поводитися і не хвилюватися поруч із ним, знаючи, що все це тільки витвір моєї фантазії.


Час так швидко пройшов, що ми троє навіть не помітили, що надворі вже вечорілося. Столична метушня втихла і тільки поодинокі люди все ще поверталися з роботи додому, або гуляли майже пустими вулицями. Сонце неспішно ховалося за обрій, завершуючи свою "зміну". Через це небо набувало прекрасних рожевих і фіолетових відтінків. Повітря повільно наповнювалося приємною, нічною прохолодою. Вдихнувши його на повні груди, я мимоволі задоволено посміхнулась.



Нашим пунктом призначення була кількохповерхова будівля, на першому поверсі якої, крім затишного холу був і вишуканий зал-ресторан.
Готель для знаті, якщо можна так сказати, зустрів нас позолоченими рамами дверей і вікон, яскравим світлом із номерів і навіть приємною музикою в холі, яку, вочевидь, виконувала невеличка трупа музикантів різного віку, статі і раси.



— Ей! Тріо туристів! – гукнув, очевидно, нас сержант номер два, широко посміхаючись, коли ми вже увійшли до того самого готелю. – Я думаю, що ви вже находилися нашим мудрагеликом, тому давайте худчіш сюди!

"Мудрагеликом? Це він про кого?" – з нерозумінням думалося мені.

— "Софос" означає мудрий. Броз так про столицю говорить. – відповіла мені усміхнена Дарла, вочевидь помітивши, що саме я хотіла дізнатися. – Тепер зрозуміла? – після мого стверджувального кивка і зацікавленого погляду білява ельфійка підійшла вже до Крайса і почала з ним про щось теревенити.

Оглянувши відомих мені товаришів по команді, я зрозуміла, що всі вони одягнені у більш простий і гарний одяг. Ніякої броні, чорних плащів, високих чоботів і зброї. Тому, я, у своїй кульчужці, швидше за все, на їхньому фоні сильно виділялась.


— Капітане? А що ми всі тут, взагалі, робимо? – здивовано запитала Зена у чорнявого, спостерігаючи за радісними обличчями інших членів ватаги. Він, не думаючи й хвилини, ніби, проігнорував її питання і теж якось радісно мовив:

— Ну що, ви готові? – досить голосно запитав хлопець у друзів і вони дружно викрикнули: "А то!".

— Ей! До чого готові? Мене взагалі хтось чув? – знервовано і в легкій істериці обурювалась дренея.

— Ми представились туристами(знову ж таки) і нам тут запропонували переночувати! За півціни! – радісно підскакувала, на моє велике здивування, вічнопохмура Разія. – А також, ми маємо чудову нагоду піти на.. Ой!.. – не встигла вона закінчити речення як через власне захоплення навіть не помітила, як наткнулась на Актеона і впала від "зіткнення" з ним.
Хлопець дивно посміхнувся і повільно присів біля неї.


— Будь обережнішою. Негоже ось так в людей врізатися. – промовив він по-доброму. – А якщо ще раз таке станеться, але вже з кимось чужим? Я ж хвилюватися за тебе буду.. – поки вампірша якось злякано розглядала його добрі, зелені очі, русал хотів вже було торкнутися до неї, але..

— Турбота таких, як ти, мені не була, не є і не буде потрібна. – серйозно "випалила" дівчина, різким рухом забравши руку Актеона від себе. У її очах можна було прочитати непідробну неприязнь. На здивування всіх, навіть музиканти стихли і спостерігали за цією парочкою молодих людей.
Русал кілька десятків секунд із якимось шкодуванням і водночас добротою дивився на Разію і потім спокійно сказав:

— Гаразд. Як скажеш.. Не мені ж в праві тобі перечити, чи наказувати. – він піднявся і, сховавши руки в кишенях своїх темно-коричневих штанів, повільно попрямував на верхній поверх будинку.
Після його слів вампірша ще деякий час незворушно сиділа на підлозі і мовчки дивилася хлопцеві вслід.


Поки всі затихли, Зена не гаяла часу й вирішила скористатися моментом і отримати відповідь на своє запитання:

— То, що ми тут будемо робити? Куди ми маємо нагоду піти? – після її слів капітан спрямував свій погляд у бік Разії, а потім перевів на дренею.
Музиканти в цю мить продовжили "пестити" наш слух гарними мелодіями.

Я, чомусь, в раз насторожилась, коли побачила, як капітан легко посміхнувся і сказав:

— Ми, люба дренеє, маємо змогу переночувати у одному із найкращих готелів столиці. Це пов'язано із наближенням щорічного фестивалю. Але головне те, що.. – брюнет зупинився, задоволено прикрив очі і вказав пальцем на сержанта номер два, мовляв, щоб той за ним продовжив:

— Тут є гарячі джерела із цілющою водою! І ми можемо в них поніжитися! – надто радісно викрикнув Броз, ставши в якусь переможну позу і я, напевно, як і більшість дівчат у загоні, чи то з жахом, чи то з розгубленістю усвідомила, що нудно тут точно не буде..