Друга Ріка – П'ю з твоїх долонь
Declan J Donovan – Numb
5 Seconds Of Summer – Amnesia
Corey Harper – Dried Blood
Adam Friedman – Glorious
Day 7 – I'm Yours
Runaground – Anti-gravity
David Archuleta – Numb
Люм'єр – Вітер Зник

Після того, як другий сержант ще щось смішне сказав про нашу з Амалом пару, Мелейна загрозливо штуркнула його ліктем під бік від чого він зойкнув, а інші лише засміялися, от тільки вже з цих двох, а не з нас із брюнетом. А далі капітан наказав усім збирати речі й продовжувати шлях. Поспішаючи, як і інші, виконати волю головного, я залізла до дівочого намету й лишень хотіла приступити до роботи, як тут же ж натрапила поглядом на незнайомий предмет. Невеличкий блокнот у темно-зеленій обкладинці. Взявши річ до рук, сіла й на мить задумалась, де я могла її раніше бачити. Відповідь на це питання не заставила себе довго чекати – як тільки розкрила цей нотатник, зрозуміла, кому він належить. На одній із численних сторінок було написано дату, ім'я власника, назву запису, яка, до речі, звучала так: "Ель познайомився з Ерлайн", і, звісно ж, сам текст:

"…Сьогодні ми з Абелардом розказали Ерлайн про її роль у місії з королем. Звичайно, вона не сприйняла це позитивно і, обурившись, поспішила покинути його кабінет. Дмаю, що він повівся з нею надто різко, та і я тоді не зміг знайти підходящих слів для того, аби заспокоїти її... Тому вирішив виправити цю помилку, але вже в бличчі Еля, бо повважав, що мені, як капітанові, вона не захоче відкритися, а Ель буде їй незнайомим і, можливо, щось вдасться. Хоч тоді те поранення, яке я встиг отримати від тварини тутешніх лісів, коли ми вперше телепортувалися з Ерлайн до території нашого штабу, і заважало мені, та потім це вийшло тільки на краще! Вона мені цілком відкрилася й навіть допомогла обробити рану, на що я ніяк не міг знайти часу. Схоже, як і казав мені одного разу Абелард, ця дівчина справді дуже добра і щира…"

— А що це ти таке тут читаєш?? — Цікаво зазирнувши до блокнота, знічев'я спитала Мелейна, а я тої ж миті різко закрила його. Орчиха мене перервала і, здається, мені не вдається зрозуміти: це добре чи ні?
Подруга здивовано зиркнула на моє сконфужене обличчя, а я лиш почервоніла й коротко мовила:

— Та так, нічого. Нічого особливого. Ти тут збирайся, а я зараз повернуся, — Хутко вилізши з намету, попрямувала до потрібного хлопця (який вже не перебував у своїй істинній формі), як тільки знайшла його поглядом. Стискала в долонях записник Амала й подумки шкодувала, що не натрапила на цікавішу сторінку... Хоча, ця також була цікавою, адже я ж тоді  навіть не знала, що він пораненим був, коли відбувалося знайомство з генералом…

— Ерлайн? Ти щось хотіла? — Люб'язно обернувся до моєї персони командир і тепло усміхнувся. Ух, як же я люблю, коли він усміхається!!
Непохитна совість спокійно говорила мені, що дуже не гарно читати чужі особисті щоденники, а цікавість тим часом ледве з уявних ланцюгів не зривалася, дивилася на цей блокнот, як голодний пес на ласий шматок м'яса. І, як ви вже здогадалися, я вирішила прислухатися до першої з них.

— Нуу.. я.. цей.. — Почала запинатися, уникаючи зустрічі наших очей. — Я знайшла твій записник у нас в наметі і совість змусила його повернути! — Врешті коротко випалила й протягнула сіроокому предмет, який до цього часу тримала за спиною. Від хвилювання спершу замружилась, а вже потім, коли зрозуміла, що парубок щось нічого не каже, вирішила помалу відкрити очі. Як тільки підвела погляд до його обличчя, то зафіксувала на ньому аж кілька емоції, серед яких були збентеження, страх, якийсь відчай і сором.

"О боже.. він, напевно, випав, коли я залазив до їхнього намету… Невже вона щось прочитала звідти?.. Ні-ні-ні.. а якщо то були якісь зовсім дурні записи?.. Як соромно!" – вочевидь, від хвилювання в Амала послабшав духовний захист і я змогла прочитати його думки в цю незручну мить. І знаєте що? Мені від цього стало так смішно, що не знаю, як тоді ще вдалося стриматися… Просто, всі ці його думки і емоції такі незвичні й милі для мене, що хотілося спостерігати за ними вічно.

— То ти береш його чи ні? — Обережно надумала я повернути молодика до реальності й у наступний момент він дуже несміливо забрав блокнот із моїх рук. — Та не переживай ти так, нічого дурного там не було! — Користуючись нагодою, підійшла ближче й ніжно поцілувала щоку чорнявого (через що він помітно здригнувся), й навіть подумала, що так трохи заспокою коханого. Але коли поглянула на його ще більше почервоніле і схвильоване лице, то зрозуміла, що нічого не вийшло. "Напевно, не варто було мені цього робити…" – думалося мені стурбовано, поки і мої щоки теж починали горіти.
Відійшовши від командира, тихо промовила: "Ну гаразд, я повернуся до роботи." Хлопець на це нічого не відповів, а лише, як я краєм ока помітила, торкнувся щоки пальцями і, в наступний момент радісно усміхнувшись, сховав записник до внутрішньої кишені плаща.
Все ж не дарма я таке втнула, якщо це Амалові настрій підняло! Напевно, він із моїх слів здогадався, що змогла прочитати уривок його думок і тому йому стало ще більше соромно. Хі-хі.

Довго зі збиранням всього потрібного наш загін не тягнув і вже через півгодини знову вирушив у дорогу. Хтось із кимось про щось весело говорив, так як Броз із Актеоном і Разією, наприклад, а хтось ішов мовчки, так, як ми з Амалом. Схоже, йому було ще досі незручно розмовляти зі мною, тому він і уникав цього. Але я не ображалась, це би було дурістю. Для того, щоб дозволити брюнетові зібратися з думками, вирішила підійти до вищезгаданої трійці і дещо спитати.
Так як незвично було бачити, як сержант номер два вільно спілкується з вампіршою, мені здалося, що варто в них дізнатися, що призвело до таких змін. Пам'ятаю ж іще той випадок між Актеоном і Брозом у расовій бібліотеці. Тоді ж темноволосий саме про Разію русалові кричав, хіба ні? І, певно, саме її підозрював, як повстанську зрадницю. Так, секунду, а чому, до речі, про це вже ніде не чути?

— Ерлайн, хочеш долучитися до нашої бесіди? — По-доброму усміхнувшись, спитав Актеон, коли помітив, що я підійшла. Видно, що в цього хлопця піднесений настрій і це тішить. Інші двоє також з цікавістю глянули на мене.

— О, а я вас не перервала? — Стурбувалась я, а друзі лише заперечно мотнули головами, — А, ну тоді гаразд. Мені захотілося з вами про дещо поговорити, але тема не дуже приємна. — Відразу ж попередила товаришів і вони обмінялися нерозуміючими поглядами, після чого русал кивнув. — Брозе, пам'ятаєш вашу з Актеоном сварку в бібліотеці? — Вічновеселий молодик знітився, — От, ти ж тоді Разію підозрював у зрадництві і старався віддалити Актеона від неї. Так? — Після невпевненого кивка я продовжила: — Чому вгамувався? Більше не підозрюєш її? — Щиро жадаючи знати відповіді, вдивлялась у обличчя темноволосого парубка.

— Йоу... — Якось пригнічено видихнув власник фіалково-синіх очей, — Річ у тім, що три тижні тому генерал Абелард нам, сержантам, розповів, що та зрадниця, про яку ходили чутки серед повстанських загонів, була знайдена. В неї там ще було те тату, схоже, на череп дракона. Коротше, все, як треба. Й, до слова, виявилося, що вона була громадянкою королівства демонів. Ось тому я й почав нормально спілкуватися з Разією й налагодив дружбу з Актеоном. — Пояснив мені один із трьох ангелів у нашій команді і непевно посміхнувся. Схоже, він ще тільки виховує в собі хороше ставлення до вампірші, але вдається в нього чудово.

— Он воно що... — Задумалася на мить я і потім радісно видала: — Ну, добре, що все тепер гаразд! А то нема нічого важливішого за моральну цілісність нашого загону! — Друзі заусміхалися й перекинулися теплими поглядами. Судячи з цього, мені повністю стало зрозуміло, що між ними більше немає ніяких образ і недомовок, і це не може не тішити.
•
— Е-е-гей! Ама-але! — Почули всі раптові крики знайомого орка й спрямували здивовані очі на його особу. —Я радий, що ви вже прибули! Тепер вам доведеться пройти зі мною, бо інакше вас на територію племені не пропустять! — Голосно повідомив нам Кейн, хижо чи то весело шкірячись. Молодий хлопець міцної тілобудови остаточно підбіг до всієї компанії й із кожним обійнявся, а потім ми всі дружно послідували за ним у потрібному напрямку, який вів через невеличкий залишок лісу, після якого відкривався широкий степ, а ще далі – гори.

Коли всі члени "Полум'я" вже хвилин десять крокували високими травами того ж літнього степу, я змогла підбігти до Амала і йти поруч із ним і Кейном, думаючи що незручності між нами вже минули.

— Ми зразу опинимося в столиці, тому ви зможете піти до головного вождя й розпитати в нього про артефакт детальніше. — Поставив у відомість нас запальний орк, який мені іноді нагадував Броза. Але от у останньому менше було тої войовничості й жаги до боїв, не мав він того погляду хижака. Ну, але стосунки в цих хлопців хороші, вони ж як-не-як ті два місяці разом тренувалися.

Після того, як Кейн все вирішив на кордоні, ми офіційно ступили на території Племені Дореан. Врешті опинившись у людному орчому місті, яке зовсім не було схоже на інші, звичні нам міста, наш загін домовився про те, щоб розділитися й порозпитувати у місцевих жителів про королівство феніксів. Так, саме там і є те Перо Містріодіса, яке нам потрібно роздобути.
Як виявилося, одиницям із повстанців доводилося відвідувати Флоґу (але нікому з "Полум'я"), тому інформації про неї і тамтешні закони й правила ми не мали, а також, треба було дізнатися про найкоротший шлях туди. Ось на які групи всі поділилися: Я, Броз і Мелейна; Кейн, Амал, Егон і Дарла; Актеон, Разія, Крайс і Сара (так, ми там і з нею зустрілися). Щоб легше було виконувати своє завдання, нам допомагали ті, хто хоч трохи знав орків, а саме їхню мову і культуру. Добре, що таких людей не довелося шукати деінде, адже вони були в нашому загоні: Мелейна, Кейн і Сара (най вона і з нагів, але ж довго вже на території Племені живе). Я захотіла бути разом із Мелі і Брозом, адже подумала, що вони не дадуть мені сумувати (особливо другий сержант). Це звучить трохи егоїстично, але все ж.

З півгодини наше тріо нічого не розпитувало в зустрічних громадян, а лише ходило й розглядало все навколо. Швидше, лише ми з Брозом розглядали, широко розкривши роти, а Мелейна була псевдо-екскурсоводом й розповідала нам обом про ті дивакуваті споруди, які траплялися на шляху. Дівчина нам навіть повіла, що столиця – одне з небагатьох міст у степу, а всі інші розміщені в каньйоні, що на сході звідси.

Не те, щоб тут було якось дуже красиво, чи щось таке, просто від незвчики хотілося все роздивитися. Повсюди були розташовані дивні тотеми різної висоти, якісь стяги червоного з білим кольорів із витіюватими візерунками й незрозумілими нам символами, дерев'яні щити на парканах біля шатрів, і довгі зуби невідомих тварин на тих же ж парканах і шатрах.
Сам орчий народ скромністю похвалитися не міг – багато хто гуляв вулицями, прикрившись хіба якимось клаптиком тканини, але були й такі, що носили на собі більше броні, ніж тканини.

Із розказнів темношкірої подруги я також дізналася, що в цьому місті минуло її дитинство. А ще вона добре знайома з орчим вождем, адже її батько – капітан їхньої армії і його хороший друг. Мелі нас попередила, що зрозуміти мову орків цілком можливо, просто складно, адже вони не ускладнюють собі життя й багато слів не відмінюють так, як треба. Як тільки ми з темноволосим розуміюче кивнули, кучерява брюнетка заявила, що на цьому коротенька екскурсія закінчується і наше тріо нарешті приступає до роботи.

— Перепрошую, ми прибули з Лірона й прямуємо до Флоґи. Не могли б Ви бути такими люб'язними й розповісти про це королівство нам те, що знаєте? — Мило усміхнувшись, звернулася панянка з прізвищем Бестлі до зустрічного літнього орка. Чоловік зупинився, окинув наше тріо здивованими очима, навколо яких зібралися зморшки, й насупив густі але не сиві брови.

— Ви хотіти знати про Флоґу? — Наше тріо різко закивало головами, не зводячи очей із досить високого незнайомого пана, нижні ікла якого з віком стали набагато довшими, ніж у інших. То ось, що мала на увазі Мелейна, коли говорила про їхню мову… Цікаво-цікаво. Ніколи не чула, щоб хтось так говорив. В перші секунди навіть не второпала, що він сказав, а потім зразу ж дійшло. — Я часто бувати там, і коли молодий, і зараз. Там жити фенікси, а вони більше гордий народ за ельфів. — Хм, не думала, що ельфів вважають гордими, але нехай, не про це зараз. Продовжу слухати: — Флоґа не виганяти  чужоземців, але ставитися до них зверхньо. Фенікси для чужих дуже піднімати ціни на їжу, воду і житло. А король їх бути зовсім не такий, як наш очільник. Якщо йдете до Флоґи, то намагатися дотриматися всіх правил поводження і говорити з фенікси дуже ввічливо. — Порадив старий орк, поклавши руки в боки і лише після цього неймовірна зосередженість зникла з наших облич.

— Щиро дякую! — Засвітилися мої очі й усмішка з'явилася на губах, — А не підкажете нам ще, будь ласка, яким найкоротшим шляхом можна пройти до території цього королівства? — Моє прохання було почуте й чоловік на кілька секунд задумався, після чого несподівано зареготав.

— Якщо ви бути сміливі й сильні, то можете йти через он той ліс, — Вказав він пальцем у потрібну сторону, — Але то лише, якщо вам не любитися жити. Бо там такі тварюки водитися, що не кожен дорослий орк із ним могти впоратися. — Стривожено перезирнувшись, ми троє усвідомили, що коротшим шляхом піти, скоріше за все, не судилося. Напевно, тому цей пан і засміявся з нашої наївності, адже коротша дорога завжди небезпечніша. — А ще ви би могти піти через річку, що далі за головним шатром, а потім по стежці в лісі, там перейти через каньйон, знову вийти в залишок степу і обійти гори, за якими й розміститися Флоґа. — Запропонував нам довший варіант шляху орк і усміхнувся. Наше тріо тоді ж радісно подякувало і попрощалося з добродієм.
•
— Йоу, Мелейно, виявляється, ти з Кейном ще нормально з нами усіма розмовляєте... — Подумав уголос Броз, зімкнувши пальці за головою.

— Ха, а ти що думав? Звичайно. Небагато орків можуть говорити так, як це роблять у інших королівствах. І я серед них. — Загордилася собою дівчина, — Але це все тому, що я з певного часу почала жити в Ліроні й вступила до повстанців. Там і звикла так, як і вони говорити. — Розвела руками чорнява, мовляв: "Це було неминучим".
Мелі хотіла ще щось сказати, але один незнайомий нам двом хлопець не дав їй це зробити, несподівано підбігши ззаду й збивши її з ніг. Вона від неочікуваності би вже впала, але це й же ж дебелий молодик вхопив її й одним вправним рухом перевернув собі через плече, починаючи крутити.

— Барле!! Якого чорта ти робиш?! Геть з глузду з'їхав?! Постав мене на землю! Розумію, що давно мене не бачив, але це вже занадто! — Обурилась Бестлі на знайомого орка й він голосно засміявся, розвернувшись до сконфужених нас.
Потім вирішив таки поставити блакитнооку на ноги, а вона лиш "вліпила" йому запотиличника пілся того, як поправила вбрання.

— Привіт, я – Барл, син нашого вождя. — Радісно відрекомендувався засмаглий хлопець з доволі густою але короткою чорною бородою, якому на вигляд я б приписала десь років тридцять. На його кругло-овальному обличчі "розмістилися" широкий ніс, великі губи (з яких стирчали довгі нижні ікла), густі брови і досить вузькі й виразні блакитно-салатові очі. Вуха в нього були довгими й із великими кульчиками, а некучеряве волосся сягало лопаток і було так само, як і у Мелі, з одного боку сильно зістриженим. Одягу на тілі брюнет мав небагато, тому на ньому можна було побачити численні закручені візерунки татуювань світло-зеленого кольору.

— Броззаель Соуейк – другий сержант найголовнішого повстанського загону Лірона. — Неочікувано серйозно заговорив мій друг і я різко глянула на нього. Руки незвично сховалися в кишенях майже чорних штанів, напружений погляд темних очей, трошки насуплені широкі брови, але губи якось тримаються розслабленими. Чую я одним місцем, що то не до добра. Він ж навіть не використав свого фірмового словечка. Ба більше! Ім'я сказав повністю і долоню для привітання не протягнув...

— А я Ерлайн! Дуже приємно познайомитись із самим сином очільника Племені! — Вирішила я своїм привітним голосом перервати раптову напружену тишу, й протягнула новому знайомому долоню. Її жваво потиснули, коли орк розірвав із Брозом зоровий контакт. Тільки-но його чесні очі зустрілися з добрими моїми, я змогла прочитати в них збентеження тоном другого сержанта і це було очікувано. Лиш наші долоні зійшлися в рукостисканні, в мене мимоволі вийшло прочитати деякі з думок цього, як мені здається, мужнього воїна: "…І що я тому хлопцеві такого зробив, що він так дивиться на мене? Пф-ф, дивак якийсь. А от ельфійка дуже мила, й очі в неї такі щирі…"  Усвідомивши, що симпатизую Барлові, я зашарілась і усміхнулася, чим відповів і сам молодик (хіба що усмішка його була набагато ширшою). Аж незручно зробилося від думок хлопця, хоча добре, що він не бере собі до голови поведінку Броза.
•
— Рада, що ви познайомилися. — Висловила свої почуття Мелейна, поклавши долоню на широке плече масивного орка. — Барл – мені як старший брат, тому ми дуже добре знаємось. І так, говорить він нормально, бо йому часто доводиться бувати закордоном. — Дівчина поплескала його по плечі й хотіла вже йти до нас, але Барл вхопив її за плече й зупинив.

— Ти зараз куди? — Дещо розгублено запитав він, коли брюнетка обернулася до нього.

— Ну знаєш, у нас тут завдання є. Не можна на балачки час гаяти. — Якось весело відповіла Бестлі й очікувала, що її відпустять, але цього не сталося, й дівчина мимоволі насупилась.

— Мелі, але ж ми так довго не бачилися. Як так можна?.. Давай підемо кудись, посидимо, поговоримо, а? Що скажеш? — Зробивши благальний погляд, почав просити орк. Розумію його, але Мелейна має рацію, завдання зараз важливіше за зустріч старих друзів. Чи все ж ні?..

— Вибач, але не сьогодні, Барле. Може, як повернемося з Флоґи, то побалакаємо. Але не зараз. — Мотнула головою володарка виразних блакитних очей і названий старший брат відпустив її плече. Спершу він помітно спохмурнів, але вже за мить на його обличчі засяяла посмішка.

— Гаразд, не буду вас відволікати і ловлю тебе на слові, Мелі! — Радісно викрикнув Барл, починаючи віддалятися від нашої трійці. — До зустрічі! — Я з Мелейною помахали йому руками у відповідь, а Броз лише фиркнув, тихо пробурмотівши: "Ха, навіть я так до неї не звертаюся… «Мелі», теж мені." Що ж це з ним таке? Щось ніяк не можу збагнути… Хоча, стоп.. як я раніше не здогадалась? Та він ревнує! І чомусь мені з цього смішно. Так, треба до цього поставитися серйозно і поговорити з ним.
Налаштувавшись на те, що зараз треба буде провести щось схоже на виховну розмову з другим сержантом, я вже справді була готова діяти, але нічого не вийшло, адже темноволосий раптово обернувся назад і сказав нам: "Почекайте мене тут, я відійду на кілька хвилин." Ми з Мелейною розгублено перезирнулися й провели очима високу постать ангела в людській подобі, що згодом сховався за рогом.

Стараючись далеко не відходити від того місця, на якому стояли, я і орчиха продовжили розпитувати в перехожих мешканців міста про королівство феніксів. Правду кажучи, майже нічого нового нам дізнатися не вдалося, бо більшість говорили про одне й те саме, але різними словами. Тому після чергового такого орка ми з чорнявкою сіли на плоску з одного боку колоду, яка там слугувала лавкою, й вирішили з'їсти морозиво, яке до цього Мелейна запропонувала купити. Орча валюта в неї була з собою, тому труднощів із оплатою не виникло.
•
— І куди міг піти Броз? — Прозвучало з втомленим видихом дівчини риторичне запитання і винуватець його появи тут же ж з'явився перед нами, чим навіть трохи налякав.

— Йоу, а ось і я! — Поставивши руки в боки, викрикнув другий сержант і всівся між нами. — Ну що? Як у вас зі зброром інформації? — Обійнявши нас обох руками за шиї, хлопець щиро посміхався. "Хм, щось йому підняло настрій.. тепер принаймні дивитися на нього приємно." – думала я, трохи втомлено дивлячись на обличчя друга, що майже світилося. А потім здивувалась тому, що ні я, ні особливо Мелейна, не поспішаємо вирватися з цих дивних обіймань Броза.

— Чого це ти так світишся? — Безпристрасно спитала в парубка орчиха, навіть не глянувши на нього, й продовжила злизувати пломбір, що утворював білу кульку.

— Йоу-у, кльово поговорив із Барлом і ми з ним стали друзями! От і все. — Як дитина тішився хлопець, а Мелейна беземоційно проговорила:

— Сподіваюся, ви не билися, а то ти би йому програв.

— Ні, чому б ми мали битися. — Не помітив спершу ангел, що дівчина безцеремонно зачепила його хлопчачу гордість, —  Еее?! Чекай-но, а чого б це я мав програти?! Ти що, зовсім не вважаєш мене сильним?! — Обурено вигукнувши цю репліку, темноокий зіскочив з лавки й, ставши перед нами, почав з неабияким ентузіазмом переконувати орчиху в тому, що вона не права, на що та байдужо відказувала: "Ага, звичайно" або "Ми всі це знаємо". Через кілька хвилин Броз таки заспокоївся, зрозумівши, що зараз із дівчиною говорити немає сенсу, й припинив старання. Але усмішка на його вустах з'явилася знову. Що ж, тепер від цього хлопця хоча б напруги ніякої не відчувається.
Я не стала розпитувати про що саме другий сержант побалакав із Барлом, бо щось мені підказувало, що парубок не поспішав би цим ділитися, але це явно стосувалося Мелейни.

Ми троє мовчки йшли людною вулицею і я мимоволі дивувалася тому, наскільки орки не звертають на нас, як на іноземців, уваги. Коли зустріла на одному з шатр білий стяг із рідкісним тут блакитним візерунком, в голові миттю виникло зображення потрібного нам артефакту й очевидне питання зародилося саме собою. І як я могла не спитати в друзів цього раніше? Невже голова була настільки заклопотана іншими думками й емоціями, що навіть не усвідомлювала те, що мені ще невідоме?

— Мелейно, в мене виникло питання. — Звернулася я до орчихи й вона спокійно глянула в мій бік, — А цей Містріодіс, перо якого нам треба отримати, це, взагалі, що за істота? Розумію, що це птах, але щось не…

— Пф-ф, невже ти не знаєш? — Іронічно пхикнувши, перебила мене блакитноока, — Це король феніксів. А ти думаєш, чому ми до Флоґи прямуємо? — Широко усміхнувшись на мою шоковану реакцію, поставила дівчина риторичне запитання.

— Але.. але як.. як ми зможемо взяти від нього перо? Це ж не аби хто… — Серйозно запанікувала я й тоді ж почула відповідь:

— Головне – довіритися Амалові. Якщо треба поговорити з кимось таким серйозним під час завдання, це завжди робить він, а нам потрібно вірити в нього. І все. — По-доброму усміхаючись, заспокоїла мене чорнявка, а Броз підтримав її чітким "Ага". — О, а ось і хлопець, про якого ми згадували. І не лише він. — Констатувала Бестлі і я подивилася перед собою. Нам назустріч ішла група капітана, а також інші з загону. Видно що, свідчення позбирали вже.

— Як ви тут? Із завданням впорались? — Спокійно поцікавився Амал у нашого тріо й, після того, як особисто ми з ним обмінялися теплими поглядами, почав вислуховувати слова темношкірої орчихи. Лишень панянка почала говорити, що саме нам розказували жителі столиці, як Разія перервала її, сказавши: "Нам те саме говорили."

— Ясно… Це означає, що чогось нового ми від вас не дізнаємося, так? — Якось безнадійно видихнув Крайс і потер пальцями шию, а ми лише плечима здвигнули.

— Йоу, а ви як? З вождем говорили? — Щиро поцікавився сержант номер два, склавши руки на грудях.

— Можна й так сказати… — Чомусь завагався Егон і погляд Броза став ще більш пильним, ніж був до цього. — Ми хотіли в нього самого також розпитати про Флоґу, але він наполіг на тому, щоб ми спершу більше розповіли про положення в Ліроні й окремо про нинішні дії повстанців. — Почав трохи переказувати розмову ельф із бурштиновими очима, поки ми вже почали прямувати до виходу з міста, який символізувала велика кам'яна арка. — Як-не-як цей орк знає нашого генерала, тому й цікавився. От, а коли ми зрозуміли, що витратили надто багато часу, то вибачилися, подякували за гостинність і відкланялись, по суті так нічого і не дізнавшись про Флоґу. — Розвів руками молодик, пригнічено випустивши повітря з легень. — Але загалом, це неймовірний орк. Добрий, а водночас строгий і серйозний. І погляд у нього такий.. мудрістю наповнений! — Неочікувано захопився Егон і Дарла підтримала його слова не менш враженим: "Ооо, не те слово!" Хтось із цього засміявся, а хтось лиш усміхнувся. З таким настроєм ми і покинули столицю Племені Дореан.

— Успіхів вам! Щасливо повернутися! — Одночасно й натхненно крикнули нам наостанок Сара з Кейном і ми помахали їм руками, таким чином прощаючись. Скажу чесно: тоді мені дійсно хотілося щасливо повернутися до головного штабу, але доля не була б долею, якби не повернула ці побажання друзів у майже протилежний бік…
Але про це потім, а на даний момент всій нашій групі треба було подолати широку ущелину в довгому каньйоні. Річку ми вже перейшли, як і ліс, й тому стояли перед наступним випробуванням із мокрими ногами. Хоч і могли цього уникнути, але ніхто не бажав використовувати для такого магію, ніби відчуваючи, що її резерв треба приберегти.
Поки інші члени нашої компанії стояли недалеко від краю урвища, щось осмислюючи, я думала над тим, як можна найшвидше перебратися на другу сторону і щоб магії багато не витрачати.
•
— Може, Мелейна за допомогою своєї земляної магії зробить нам міст? — Чи то серйозно, чи то з насмішкою (не дуже змогла розібрати) запитав у друзів Крайс, а орчиха лише склала руки на грудях, зосереджено замислившись над цим варіантом.

— Ні. Не вдасться. — Заперечила через хвилину чорнявка, дещо ліниво окинувши поглядом відстань від одного краю прірви до іншого. — Це дійсно хороша ідея, але я ще не настільки добре володію землею, щоб керувати нею на такій відстані (це один з мінусів цієї стихії), тому просто на просто не зможу протягнути цей міст до повністю. Ну, хіба що, лиш до половини. — Поставивши руки в боки, орчиха чесно глянула на капітана й він, підтримуючи хід її думок, мовчки кивнув.

— А тоді, може, Егон, піщаний наш? — Вирішив не здаватися Крайс, так як у самого магія для цього не годилась (або він ще не був настільки вмілим).
Ельф мотнув головою і, як уже більшість із нас зробила, склав руки на грудях. Певно, це символізувало нашу групову задуманість.

— Якщо ти не знав, я дуже недовго можу тримати велику кількість піску твердою. І це надто виснажливо. — У безвиході стенув плечима блондин, а Рідрек тільки засмучено видихнув зі словами: "Ну і ну, дожилися…"

— Йоу, до речі, в мене та ж проблема. Тому моя кандидатура на роль провідника також відпадає. — Заявив на додачу Броз так, наче йому цей факт подобався.

— О! А Разія?! — Збадьорився зеленоокий, на мить витягнувши з рота свою фірмову тоненьку люльку. — Вона ж нам може запросто зробити телепорт, щоб ми крізь нього пройшли і вийшли вже на іншому боці! — Як я зрозуміла, Крайс планує це зробити лише за допомогою чиєїсь магії... А особисто в мене щодо цього є інша думка.

— Але я там ще не була, тому не можу цього здійснити, навіть, якщо відстань невелика... — Спохмурніла й спокійна вампірша, а білявий лише знервовано запхав пальці у волосся, починаючи його мучити.

— Оо! — Ще завзятіше, ніж раніше викрикнув Рідрек, піднісши вказівний палець догори. Схоже на те, що хлопець знайшов ще одного претендента на ту роль, яка йому не під силу. — Дарла! Ти ж маєш стихію кристалів! Алмаз, здається. — На останньому реченні питально подивившись на високу ельфійку, висловився друг дитинства Амала.

— Не впевнена, що протримаю такий міст більше десяти хвилин, але можна спробувати. — Не надто впевнено погодилася старша з близнючок і приготувалася чаклувати.

— Стій! Не варто! — Несподівано для всіх спинила я білявку, тим самим схвилювавши її. — Я маю кращу ідею. Тобі чи іншим краще не використовувати магічний резерв для цього. — Товариші не розуміли мене – хтось насупився, а хтось питально вигнув брови. Щоб не тягнути з поясненням я знову заговорила: — Давайте  використаємо Крайса, Амала і Броза. Вони ж у нас ангели. Най перейдуть у істинну форму й перенесуть нас по одному.

— Ай справді. — Підтримав Рідрек і винно усміхнувся: — Ну і ну, я постійно перебуваю в людській подобі, тому навіть забув, що є ангелом. — Після цієї репліки другий сержант і капітан перезирнулися, посміхнувшись подібно до Крайса.

Наступної миті ми трохи відійшли від трійки вищезгаданих молодиків, щоб вони мали місце для розправлення крил. І вже через лічені секунди, коли парубки виконали потрібну комбінацію пальців, перед нами постали троє ангелів із різного розміру довжини і кольору крилами.

— Йоу, Брозе! Неси мене! — Збуджено наказала хлопцеві Мелейна, несподівано вискочивши на нього спереду, від чого той ледь не впав. Поітм трохи почервонівши, поки орчиха не бачила, хлопець порадив їй триматися міцніше, бо він її підтримувати не буде, тому брюнетка цупкіше обхопила його торс своїми ногами, а шию руками.

— Ого, та ти, Мелейно, збадьорилась уже! — Весело запримітила я, ставши біля Еля. Атож, бо пошуки інформації в орків нас двох чомусь сильно виснажили. — Бідолашний Броз спереживався через цю її витівку… Хі-хі, так кумедно за ним спостерігати. — Тихо поділилася я своїми враженнями з сірооким, коли він вже взяв мене на свої сильні руки і, злетівши в повітря, почав нести.

— І не кажи. — Усміхнувся командир, коли вловив на нашій парочці обурений погляд другого сержанта, який, схоже, щось таки почув із моїх слів.

А Крайс тим часом переносив Дарлу, теж тримаючи її на руках. Таке переміщення тривало близько десяти хвилин із пасажиром, і п'ять без нього. Таким чином ми й перемістилися через урвище каньйону, хоч і витратили на це немало часу. Головне було, як казала Разія, не дивитися вниз. Але саме вампірша й панікувала найбільше, поки Броз її ніс. Так-так, це ще одна ознака того, що темноволосий хоче налагодити з нею стосунки.
•
— Що це ви поставали?! Нам ще гори обійти треба! — Завзято нагадав усім головний, поклавши руки в боки. Весь загін чомусь не думав іти далі, тому він і заговорив. — Тут не так вже й далеко, тому давайте на "хто швидше"! Ті, хто програють, віддадуть переможцям п'ятдесят золотих зі свого гаманця. — Придумав для нас забаву чорнявий, — Але ангелам крила використовувати забороняється. Можна лише магію, але не знищіть тут нічого. — Із іронічною усмішкою попросив парубок і всі представники його раси перейшли назад у людську форму. — Діліться на пари по двоє. — Як тільки пролунав цей наказ, всі члени "Полум'я" без заперечень заметушились. Вочевидь, такий розвиток подій забавляв усіх без винятку. Не роздумуючи, я попрямувала до коханого й взялася з ним за руку, мовляв: "Будемо разом бігти." На що його несподівано хитрий погляд мені відповів: "А ти точно зможеш встигати за мною?" Після чого я насупилась, а потім впевнено кивнула, таким способом говорячи, що намагатимусь.

Разія об'єдналася в команду, як не дивно, з Актеоном, а Броз із Мелейною (ці двоє разом часто тренуються, тому чудово знають фізичні ліміти одне одного). Егон захотів свормувати дует із Дарлою, а Крайс за усіх цих обставин залишився сам.

— Раз так вийшло, то я, якщо програю, не віддаватиму переможцеві свої п'ятдесят золотих. — Попередив присутніх хлопець і всі спокійно погодилися на його умови. — Але серйозно, давайте спробуємо лише з фізичними навичками, без магічних. — Благально заговрив зеленоокий, відповідно склавши долоні.
Чому ж раптом він про це попросив?

— Гаразд, як скажеш. — Трохи недовірливо зиркнув на білявого капітан, — А тепер на старт! — Ми всі слухняно вистроїлись у лінію на початку степу, — Увага! — Прийняли пози для бігу, спершись на одну ногу, а іншу втиснувши у землю, — Руш! — Пролунав гучний із нотками азарту голос брюнета й наша компанія дружно рвонула до своєї цілі. — Зустрічаємось за он тою горою! — Вказавши у потрібне місце пальцем, вигукнув Амаліель. Гнали (інакше не скажеш) ми на одному рівні лише три хвилини. Далі Актеон із Разією різко вирвалися вперед. А за ними й Егон з Дарлою. Амала це неабияк запалило й він поспішив перегнати суперників, поки я щиро намагалася не бути для нього баластом (і виходило зовсім непогано). Коли минуло сім хвилин такої гонитви, в лідери перейшли Броз і Мелейна, обігнавши нас із Ельом. Відверто кажучи, бігти так було дуже весело і це почуття розділяли всі. Висока трава представляла собою небувалу перешкоду й бешкетливо дряпала чи то лоскотала відкриту зону одягу. Теплий вітер і собі змагався разом з нами, дмухаючи кожному в обличчя. А от сонце дедалі сильніше починало припікати наші тіла й це трохи ставало проблемою.

— Пробачайте, але, певно, у виграші залишуся тільки я! — Летячи зверху на своїй хмарі із диму, гордо заявив Крайс і розреготався з наших шокованих його наглістю лиць.

— Ах ти ж!.. — А далі пішла лайка, в яку я постаралася не вслухатися. Капець, щоб зберегти більшн повітря, Броз заговорив без свого фірмового словечка. Видно, що цей хлопець серйозно налаштований. Хоча, якщо поспостерігати за обличчями інших, то не він один. Може, це й схоже на звичайну гру, якої давно у нас не було, але бажання перемоги в очах кожного горить аж надто палко.
Обурившись тим, що Рідрек порушив власновствновлені правила, Дарла на бігу зчаклувала собі алмазні крила й, підхопивши Егона на руки (що виглядало, м'яко кажучи, кумедно), перегнала зухвалого ангела.

— І ні! Правила я не порушила! — На секунду обернувшись, нахабно показала всім язика старша Зіддіг, що було на неї зовсім не схоже, тому деякі з нас вкотре були шоковані.
Мелейна послідувала за прикладом подруги й зробила схожі крила, от тільки Броз вже надто смішно тримався за її пояс, буквально висячи. Літати в орчихи вдавалося не дуже, але їхня з Соуейком парочка з усіх сил старалася не відставати. Під час польоту дівчина майже постійно бідкалася на те, який Броз важкий, з чого інші щиро сміялися.

— Е ні, ми вам не програємо! — Неочікувано викрикнув Амал, — Ерлайн, залазь мені на спину й приготуйся до того, що буде спекотно! — Твердо кивнувши, я на бігу виконала потрібну дію й помітила, що в наступну мить наш дует піднявся в повітря, а особисто мені справді починало ставати все спекотніше й спекотніше. Крадькома глянувши донизу, помітила, що командир випустив зі своїх ніг вогонь (що, як зазвичай, спровокувало зміну кольору його очей і волосся), — А тепер тримайся міцно-міцно. — Ну я аж відчула, як єхидно він посміхався! А поітм ми рвонули з такою силою, що я здивувалася, як тільки змогла втриматися на його спині… І звідки цьому хлопцеві, взагалі, прийшла я голову ця ідея з забігом?! Це ж зовсім не в його дусі!
•
Пролетівши над деревами (щоб не уповільнувати собі шлях), до місця призначення ми дібралися, що дуже дивно, не найперші. Там уже стояли Разія з Актеоном. Щиро кажу: якщо я й очікувала когось там побачити, то точно не їх.

— Але.. як?! — Здивувалась я, злазячи зі спини сіроокого й намагаючись охолодити своє тіло, після того, як головний припинив використовувати магію.

— Я використав свою магію кислоти, щоб пересуватися, от і все. — Задоволено відповів шатен, поки власниця жовтих очей чомусь нервозно теребила пальцями свій верхній одяг. Тип часом вже й наступні члени команди підбігли (ну, хто як).

— А я-то думав весь час, від кого той слід з'явився! — Спершу якось радісно, а далі серйозно заговрив капітан, — Ви в програші. Я ж просив нічого не нищити. Це не те правило, яке можна було порушувати.

— От бачиш, а я казала тобі! — Почала надоїдати своїми словами хлопцеві вампірша, яка, очевидно, здогадувалася, що в результаті так і вийде.

— Це означає, що ми виграли? — Доволі несміливо прозвучало питання з моїх вуст і так званий Ель із вогником в очах (не буквально) подивився на мене.

— А то! — Обійняв моє спітніле тіло ангел, підійнявши в повітря. Що ж, я й собі зраділа. Чесно. От тільки обійняти хлопця у відповідь не змогла.

— Ох, доведеться нам таки визнати поразку… — Засмучено видихнув Егон і окинув виразним поглядом бурштинових очей майже всю компанію. Вловивши прямий натяк, товариші полізли за своїми гаманцями.

— Та ні, не треба. Навіщо мені ваші гроші? — Заусміхавшись, зупинив друзів чорнявий, тим часом як я подумала, що не відмовилася би від них. Ну, але якщо вже капітан так вирішив за двох, то не буду проявляти наглість. Амал нишком глянув на моє сконфужене і навіть трохи обурене обличчя й, напевно, усвідомивши в чому причина таких емоцій, тепло підморгнув.
•
Інші ж тим часом втішилися, що їхні гроші залишаться при них і почали з чудовим настроєм слідувати за капітаном. В більшості, під час ходьби ми всі обговорювали перегони, що відбулися, й щиро сміялися з найрізноманітніших емоцій, які тоді відчули. За розмовами й не помітили, як дійшли до кордону Флоґи.

— Дайте нам свої посвідчення громадянина Лірона і я з Амалом владнаємо всі питання з митниками. — Серйозно заговрив Егон і кожен тут же ж віддав йому потрібний документ. — Сподіваюся, довго говорити з ними не доведеться. — Стривожено видихнув ельф і вони з капітаном попрямували до не дуже привітних феніксів (останні перебували у людській подобі, як і більшість у цьому місті).
Весь загін мовчки слухняно чекав на повернення двох товаришів. Напевно, це хвилювання, що взялося ніби нізвідки, не давало нам про щось побалакати, щоб хоч трохи заспокоїтись. Хтось нервово мнув тканину свого одягу, хтось перебирав ногами з місця на місце, хтось щось тихо насвистував, а хтось взагалі, медитувати взявся – і це все, аби втихомирити не без підставну тривогу. Ми ж усі пам'ятали слова орків про жителів Флоґи, в яких говорилося про їхню зверхність і непривітність до чужоземців, тому й переживали, чи справді вдасться перетнути кордон без пригод...

— Оохх… — Смачно потягнувся Егон, йдучи дорогою до нас. Голос блондина прозвучав так неочікувано, що деякі навіть здригнулись, почувши його. — Ці фенікси.. так скептично і насмішливо вдивлялися в кожне посвідчення, і то не один раз, що аж дратувати починало. Слава Кіфарі, що таки дозволили нам пройти. — Ельф, дозволяючи собі розслабитися, сховав руки до кишень зеленуватих штанів і німим кивком голови наказав радісним нам іти за ним і Амалом.

Вдруге за сьогодні нас, тепер вже всіх, а не лиш деяких, дивувала архітектура прикордонного міста, яке до слова, і було столицею королівства й носило назву Флоґвіль. Всі будинки тут схожої висоти, відтінків блакитного, синього й білого, й на фасадах мають немало кованих деталей, а деякі і взагалі – коштовності. Від цього перехоплювало подих, хотілося до всього торкнутися, і лише різкі погляди перехожих вгамовували нас.

Пора дня впевнено наближалася до обіду й сонце пригрівало не на жарт сильно, тому наша команда дійшла одностайної думки – порозглядати місцеві архітектурні шедеври із затінку якоїсь дворової забігайлівки. Швидко знайшовши потрібне місце, всі розсілися за столиками по троє й зробили замовлення, адже чомусь саме зараз згадали, що вже довгий час нічного в роті не мали. Офіціанти, як і вимагає їхня робота, старалися бути приємними, але в їхніх поглядах все одно читалась деяка зухвалість. Хоч спершу ми й налякалися здешніх цін на страви, але згодом змирилися з цим, адже же ще зможемо нормально поїсти? До речі, мені вже страшно уявити, скільки коштуватиме ніч у готелі…
Опісля смачного обіду члени "Полум'я" розрахувалися за іжу й напої і продовжили свій шлях. В тому місці вийшло просидіти аж дві години, тому й обідня спека спала, та ще й відпочити від власновлаштованих змагань встигли. Підсвідомо, кожен тримався недалеко від інших із загону, навіть, яко й нічого не говорив весь той час, який ми йшли вулицями Флоґвілю.

— Не може бути… — Злякано й тихо заїкнувся раптом капітан, у спину якого я від неочікуваності стукнулась. Зблідлий Амаліель, обернувшись до одного з досить людних тротуарів, що був напроти нас через дорогу, напружився і вже приготувався, здається, зірватися зі свого положення. Крайс, що йшов зліва від чорнявого, помітив зміни в його поведінці й у цікавості витягнув свою люльку з рота.

— Амале? — Не розуміюче гукнув сіроокого білявий друг дитинства, але той ніби не почув його.

— Я щойно бачив його… Він там був! — Схвильовано викрикнув командир і помчав у тому напрямку, в якому й дивився. — Там був Не́йріз! Помилки бути не може! — Як у мареві, повторював собі цю фразу брюнет, поки біг до того тротуару.

— Амале! Його точно не може там бути! Ти що, хочеш, щоб у нас із охороною міста проблеми виникли?! — Трохи розізлившись, погнав за хлопцем Рідрек, а ми всі залишилися здивовано стовпіти, як у землю вкопані.
Ніколи ще не бачила Еля таким дивним… Що, чи скоріше "хто" міг на нього так вплинути?.. Хто такий цей Нейріз? Так-с, чую я серцем, що сьогодні спати не ляжу, поки не розпитаю в сіроокого про нього.