Дивуючись своїй безстрашності, я кілька хвилин вела суперечку з хлопцем, щодо цього, і було видно, що його це забавляло, а мене навпаки, нервувало.

—  Ти в мене будеш "мала" і крапка. – сказав так, ніби це остаточний вирок, і здається, мені вже й байдуже, бо сперечатися з ним далі, немає сенсу.. – То, ти приїжджа? – запитав він згодом, переможно так усміхаючись.

— Так.. ще навіть повний день не пройшов з того часу, як я прибула в Стін Акрі. – вже деякий час ми спокійно крокували вулицями міста(ну, хто спокійно, а хто – не дуже). Мені через силу довелося змиритися з тим, що цей Терóніс таки проведе мене до готелю й буде називати "малою"..

— Я теж! От тільки сьогодні приїхав сюди! – знітившись від його викрику, я схвильовано озирнулась довкола. "Слава Кіфарі, інші не дуже звертають на нас увагу.." – подумалося мені з полегшенням. А то стало якось стидно за його голосний крик.


Решту шляху ми йшли мовчки.

Вітер спокійно бавився і моїм темним і його білим розтріпаним волоссям.

Неочікувано для мене, закуривши сигарету, Тероніс хижо подивився кудись у бік, а я, тим часом, закашлялась від диму, намагаючись вхопити ротом свіже повітря. "Агх.. ненавиджу це.." – так, може, хтось нормально відноситься до цього, але, особисто я, не можу терпіти запах, який видають вже запалені сигарети.
На кого хлопець кинув такий лютий погляд, мені так і не стало відомо. Можливо, це й на краще..


Розуміючи, що ми вже недалеко від готелю, я подумала, що буде краще, щоб він не знав нічого про повстанців і їхню діяльність, а то, хто знає, може він хтось із королівської гвардії, а я навіть не підозрюю. Тому, зупинившись, сказала:

— Далі сама зможу пройти, дякую що провел..

— Провів! Звертайся до мене на "ти" і тільки так! – перебив мене своїм викриком білявий, взявши за плечі.

— ..Г-гаразд.. Дякую, що проВІВ. Бувай. – різко попрощалась я й поспішила відійти від нового знайомого.

— До зустрічі, мала! – щиро посміхнувся він, і в мені зразу ж оселилось дивне відчуття якоїсь провини перед парубком.. Можливо, це через те, що спершу, я поставилася до нього з деякою підозрою й не дуже привітно, а він виявився, ніби, зовсім непоганим хлопцем.
Здавалося, що на вигляд він не дуже й милий, але я відчувала, що в його душі панує настрій типу: "я й мухи не ображу", дивно..


Увійшовши до будівлі, у холі, з повстанців я побачила лише коваля. Де були інші, не знаю. Може, вони ще ходили по справах.

Не наважуючись підійти до чоловіка, який попивав віскі з маленької скляночки, я "крутилася" біля барної стійки. Заговорити до нього було якось надто страшно, бо виглядав він якимось надто невдоволеним. Хоча, згадується мені, що від когось я чула, що в цього Едуарда такий вираз обличчя майже ніколи не змінюється. Що ж зараз робити..?


Довго це не тривало. Коваль помітив мою незвичайну, й, напевно, дурнувату поведінку і запитав, що мені потрібно. Від звучання його низького голосу я помітно здригнулася й згодом відповіла:

— Ем.. а де.. інші повстанці? – із легким істеричним смішком спитала я. Так-так, як тут із себе не посміятись, коли вже опинишся в трохи недоумкуватій ситуації. А мені так хотілося на кожного з них справити хороше перше враження, але я вічно повинна десь напартачити..ех..

— Ті, хто тобі потрібні, принаймні, деякі з них, зараз на другому поверсі. Кімнати з 20-ї по 32-гу. – мовив він і продовжив креслити щось на папері, який незрозуміло як опинився біля нього.

Почувши відповідь на своє запитання, я легко поклонилась і подякувала чоловікові. Потім поспішила на верх до своїх так званих покоїв, щоб не носитися з купленими речами. Коли я розпакувала все придбане за сьогодні, при мені залишилися лише лук і сагайдак із стрілами.


І ось, я стою перед дверима 25-ї кімнати. На дощечці з номером прикріплена невеличка позолочена зірочка й наскільки я зрозуміла, це означає, що кімната зараз перебуває у власності капітана.
З неї, породжуючи нерозбірливі слова, лунали голоси й більшість з них були знайомими.

Глибоко вдихнувши й видихнувши, я набралась сміливості й постукала в старі дерев'яні двері.
Голосне "заходьте" почулося з того боку стіни, змусивши мене здригнутись. Це слово було явним знаком того, що можна увійти, що я, звичайно ж, і зробила.

У приміщенні панував аромат із різноманітних запахів, більшість із них були приємними. Серед них  переважав аромат чоловічих парфумів.
Потрапивши в кімнату, мені довелося стати спостерігачем одної бурної дискусії, яка, до речі, припинилась, як тільки її учасники помітили мене.

У приміщенні було шестеро людей: Актеóн, Мелéйна, Рáзія, капітан, Éгон і Делóра.

Дискусія велася між темношкірою дівчиною й зеленооким, надто симпатичним русалом і була вона про мене й мій вступ до загону. Я зробила такі висновки, судячи з кількох сказаних ними слів, які мені вдалося зрозуміти ще там, в коридорі.


Вся група (за винятком брюнета) зустріла мій неочікуваний прихід здивованими поглядами. Дещо знітившись, я обережно сіла на ліжко біля ельфа-блондина.
Всі дивно і якось підозріло мовчали.. прямо як підозрювані в кімнаті допиту. Кожен перезиркувавася з тим, хто сидить біля нього: Мелейна з Разією, а Делора з Актеоном і тільки Егон залишався без "пари", адже, через незрозумілі для мене причини, очі капітана були направлені на мене, і цим буквально пожирали мій спокій, хоч і дивився він, ніби, без ніяких прихованих претензій..


— ..Емм..цей..ну.. а коли ми.. відправимось в столицю? – задала я питання, нібито, головному, різко обернувши голову в його сторону. Дуже хотілося, щоб ця напружена мовчанка якнайшвидше розірвала свої ціпкі обійми з повітрям.

— Сьогодні ввечері. – не зводячи з мене своїх серйозних кришталево-сірих очей, чітко відповів брюнет.

Після його репліки в приміщенні знову (щоб йому..) запанувала тиша. Всі присутні, як я помітила, ковзали очима то по капітанові, то по мені, бо вже надто довго він свердлив мене своїм поглядом. Здавалося, що в цьому немає нічого особливого, але, особисто я, відчувала себе дуже й дуже некомфортно..


Знітившись ще більше, й відвівши очі в сторону, я почала розглядати стіни й стелю приміщення. Стараючись, таким чином, заспокоїти саму себе.

"Та якого диявола він на мене так дивиться?! Де я вже встигла провинитися?" – незрозуміла поведінка капітана вже починала дратувати. Але, щойно в моєму серці з'являлися натяки на злість, їх спішили змінити спокій і тиха зосередженість. Миттю усвідомивши, що такі зміни почуттів пов'язані з магічним перстнем, я прокрутила його на пальці й змогла полегшено видихнути. Потім, піднявши погляд на брюнета, з горла чуть не вирвався дзвінкий зойк, але я вчасно опанувала себе. Справа в тому, що капітан продовжував свердлити в мені невидиму дірку (справді, а чому б він мав припинити?) тепер вже питальним поглядом. Навіть не знаю, чому саме зараз його поведінка викликала в мене таку бурну реакцію.



— Ерлайн, ти що, з лука стріляти вмієш? – Актеон своїм неочікуваним питанням буквально врятував мене від брюнета, в момент прикувавши його, чомусь, здивований погляд до власної персони. Зустрівшись із моїми, повними незрозумілої для хлопця вдячності, очима, русал здивувався.


— Тааак..але не так вправно, як ти думаєш. Мені треба ще багато тренуватись. – видихнула я й скривила губи в подобі якоїсь усмішки.


— А звідки в тебе ця золота стріла? – спитав він потім, вже розглядаючи ту саму особливу стрілу. Схаменувшись, я різко подивилась на шатена й так само зиркнула собі за спину на сагайдак. "Та як він тільки встиг її взяти!? Я ж далеко від нього сиджу.." – зі здивуванням думалося мені, поки русал легко махав своїм масивним хвостом, що, найімовірніше, означало те, що він зацікавлений у дослідженні невідомого предмета.

— Одного разу мені трапилося знайти її в лісі, недалеко від дому. Вона стирчала зі старого дерева біля озера, а що? – так і не зрозумівши, як саме зброя опинилася в руках хлопця, відповіла я.

— Вона... виділяє якусь.. сильну енергію. – серйозно й зосереджено проговорив він і я  відчула, як всі в мить насторожились. Напевно, лише мені не дуже було зрозуміло, що саме хлопець мав на увазі, сказавши це. Погляди присутніх почали шукати в цій стрілі щось незвичайне, але, видно що, ніяк не знаходили.

Цікаво, як Актеон відчув це? Цьому можна якось навчитися? Я читала, що русали(і не тільки вони) вміють відчувати магічну енергію інших істот, чи предметів, але не думала, що колись зможу в живу спостерігати прояв цієї, на перший погляд звичайної, але корисної здібності.


— Дай її сюди.. – строго, розрізавши своїм голосом тишу, наказав капітан шатенові, від чого всі одночасно здригнулися. Той, тим часом, різко і якось злякано подивившись на головного, миттю кинув йому стрілу. Виглядало це так, ніби він обпікся нею. – Енергію, кажеш, виділяє.. – задумано протягнув чорнявий і русал чітко кивнув. – Наскільки сильну? – після цього питання зеленоокий задумався, якось втомлено видихнувши, й повалився на ліжко. Очима, які, до речі, мають темний білок, він старався щось, ніби, розгледіти в старій, де-не-де обшарпаній стелі.

Вся група, включаючи й мене, мовчки слухала діалог цих двох, переводячи свої погляди з одного молодого парубка на іншого.

— Нуу... – почав хлопець – її можна порівняти з деякою потужністю твоєї магії, коли вона зовсім не стримується мечем. – після цієї репліки русал різко піднявся, тим самим повернувшись до сидячого положення. Він вп'явся в сіроокого серйозним поглядом, вочевидь, очікуючи його реакції.

Зіниці капітана різко розширились і так само швидко звузились. Брюнет продовжував задумано крутити стрілу в руках. Думаю, він, як і я свого часу, помітив, що вона тяжча, ніж інші.. Через це стріляти нею завжди було складніше, ніж іншими, і після таких тренувань інші стріли здавалися дуже легкими, що, чомусь, мені не подобалось. І це, напевно, тому що лучник має кращу цільність тоді, коли стріла більше важить.


— Це.. він.. це перший з артефактів.. – тихо промугикав капітан, і всі різко нахилилися, щоб краще придивитися до загадкового предмету в його руках. – Актеон! Ерлайн! Ви неперевершені! Завдяки вам обом ми знайшли його! А то в мене вже голова сохнула від роздумів про тяжкі пошуки цієї стріли! – якось радісно вигукнув брюнет, різко подивившись на нас двох, і ми з русалом трохи злякано перезирнулись.

— ..Невже, ти маєш на увазі те, що ця стріла… – не договорив шатен, як його перебили:

— Так. Це вона. Це – перший із дев'яти тих самих магічних артефактів. – капітан підняв предмет вгору й посерйознішав і всі, різко вдихнувши, подивились у мою сторону. 

Мимоволі, око саме сіпнулось, від нерозуміння того, що зараз відбувається. "Що ще за артефакти взагалі?" – ох, здається мені, що я ще не раз задаватиму собі схожі питання..

В наступний момент вся невеличка група повстанців накинулась на мене і русала з обіймами. Щоправда, мені "перепало" більше. Ледве не задушили..

"Дуже дякуємо!", "Капітан правий – ви неперевершені!", "Слава Кіфарі, що ви в нас є!", "Супер! Що б ми без вас робили?!", "Ерлайн, ти просто знахідка!" – ось такі репліки чоловічими і жіночими голосами лунали над моїми довгими вухами. Через нестачу повітря, складалося враження, що я зараз дійсно задихнуся від усіх цих обіймів..


— Все. Достатньо. Залиште їх, особливо Ерлайн. Дозвольте їм вільно подихати. – незмінним строгим тоном попросив капітан і всі почали відходити від нас з Актеоном.

— А що це за артефакти? Мені можна дізнатися? – поправляючи волосся, вирішила все ж запитати я. Потім, подивившись на русала, помітила, що він теж займається приведенням себе до порядку. Від цього стало якось смішно. Я думала, що він чепурний, але не очікувала, що це виявиться правдою.

Брюнет діловито склав руки на грудях і почав пояснювати, знову дивно свердлячи в мені дірку. Я з усіх сил намагалася витримати цей погляд.
Де-не-де друзі з команди підтримували його слова і ще щось договорювали.

Ось які речення були найголовнішими в його поясненні: Є дев'ять давніх магічних артефактів, які буквально розкидані по всьому Лірону, а деякі й взагалі по територіях інших королівств. Вони їм потрібні для ритуалу, який допоможе "прогнати" геть владу короля(виявилося, що це і є головна задумка їхнього генерала), щоб громадяни могли жити вільно. Усі ці предмети своєрідні, оригінальні й приховують у собі велику магічну силу. Єдине, що мене збентежило, це те, що коли я спитала: "До чого тут я?", – капітан замовк і неохоче відвів погляд в сторону. Замість нього відповіла Мелейна. Вона сказала, що зараз мені краще цього не знати, що пізніше я все дізнаюся, а зараз ще не час. Мене починає морально виснажувати й дратувати те, що мені нічого не можна точно дізнатися й те, що вони не все хочуть казати. Як-не-як, вони практично проти моєї волі змусили мене вступити до них і я маю право знати про свою роль у плані їхнього генерала..



Поки капітан з Актеоном вийшли в коридор щоб ще щось обговорити, до мене заговорили:


— А зараз, кажи де і якого розміру ти хочеш, повстанське тату. – здавалося, ніби, наказав Егон, піднімаючись з ліжка.

Це, нібито, питання застало мене зненацька. Але, зібравшись з думками, я змогла дещо надумати й відповісти.

— Хочу на правому стегні з зовнішнього боку, середнього розміру. – сказала я, подумавши кілька хвилин.

Потім, слухняно слідуючи за білявим ельфом, я спустилася на перший поверх готелю. У холі на нас не дуже терпляче чекав Едуард. Коли до мене дійшло усвідомлення того, що тату мені набиватиме саме він, стало трохи лячно.

Але, як виявилося пізніше, нічого страшного не було, адже чоловік просто магічним предметом, як штампом, припечатав мені татуювання на ногу. Ніякого болю. Ну, хіба що чуть-чуть пекло. Найголовніше те, що речовина, якою намальований сам візерунок, магічна. І крім цього, її, як мені розказував у процесі роботи Едуард, виготовили спеціально для повстанських загонів. Це, напевно, означає те, що люди дійсно їм довіряють, підтримують і вважають своєю опорою..


— Ось. Готово. – мовив коваль, коли на моєму правому стегні вже красувалось чорне тату, точнісінько таке, як у Егона. – Раджу не приймати ніяких водних процедур, поки мітка повністю не висохне. – у відповідь на застереження чоловіка я чітко кивнула й продовжила розглядати символ мого членства в "Полум'ї Правосуддя".

— А потім його ніяк не можна змити? – поцікавилась раптом я, пильніше придивившись до татуювання.
Цікаво, чому батьки захотіли, щоб я була саме в цьому повстанському загоні? Що ж вони таке задумали? Вже не можу дочекатися нашої наступної зустрічі, щоб розпитати в них про це.

— Не знаю. Ніхто з повстанців за всі роки ще не пробував нічого такого робити. – погляд коваля був спокійним і незворушним. В один момент здалося, що він дивиться не на мене, а крізь мене.
Не очікуючи почути таку відповідь, я здивувалась і подумала: "Невже вони всі настільки вірні своїй справі, що ніхто з них ще нікого не зраджував? Що ж такого особливого ховається в цих повстанцях?".

Подивившись на Егона, я помітила, що він хитро усміхається й не зводить з мене своїх бурштинових, у чомусь зацікавлених очей. І, чесно кажучи, мені зовсім не сподобалися ні його погляд, ні усмішка. Недавно капітан на мене дивно дивився, а тепер він.. Що це з ними? Що я їм двом такого зробила?

— Егон! Ходи сюди, ти мені потрібний! – справжнім командирським тоном покликав ельфа чорнявий і блондин навіть трошки роздратувався, кинувши погляд у сторону капітана. Через мить він уже стояв біля головного й приймав від нього нові розпорядження. Нехай, стояли вони й недалеко, але почути про що саме ведеться розмова, я не змогла, а вирвані з контексту фрази мені нічого не давали.




Вже ввечері, коли надворі впевнено сутеніло, всі знайомі мені повстанці бурно метушились, бігаючи по готелю. Зена розказала, що за весь день довгих пошуків хоч якоїсь інформації, вони так і не змогли знайти того загадкового чоловіка, хоч і старалися. "Перерили" все місто, але марно. Видно було, що дівчина втомлена, але попри це, збиралася вона не гірше, ніж інші. Всі повстанці готувались до поїздки в столицю, старалися нічого не забути й встигнути попрощатися з усіма тутешніми знайомими. Найбільше із сторони в сторону бігали дівчата. Вони, нехай і на швидку руку, заплітали одна одній хоч якісь зачіски, поки інші одягалися й взувалися в щось симпатичне(столиця є столиця, як-не-як). Ну, а хлопцям було найважливіше лише, як я зрозуміла, щоб з рота ніяк не тхнуло, а приємно пахнуло. У них ж все просто: причесав волосся гребінцем і красень.


Дивлячись на кумедну метушню дівчат, сержант номер два посміхався, вочевидь задумавши щось. Спершу він серйозно говорив з капітаном, але коли розмова добігла кінця, його очі почали зацікавлено ковзати по кожній з представниць прекрасної статі.

— Та нащо вам так чепуритися? На вас там що, хтось дивитися буде? – спостерігаючи за реакцією дівчат на сказане хлопцем, я зрозуміла, що Броз безсоромно зачепив їхню дівочу гордість. Я ще не спішила вважати себе повноправним членом "Полум'я Правосуддя", адже ще не повністю вилилася в колектив. Можливо, саме тому, слова темноокого мене не сильно зачепили. Але одне мій мозок про його слова тлумачив твердо: "Ой, не до добра це, не до добра.."

— А тобі взагалі яке діло, чи буде хтось на нас дивитися, чи ні? – гаркнула у відповідь уже роздратована Мелейна. І тут я відчула, що хлопець, швидше за все, спеціально це затіяв. Його видавали очевидні смішинки в очах, яких ще не помітила молода орчиха.

— Та так, просто згадав, що ми лише над ранок приїдемо до столиці. До цього часу, за ніч всі ваші старанні прикрашання підуть на марно. – хлопець насмішкувато зімітував їхнє чепуріння – Тоді виглядатимете ви ще гірше, ніж зазвичай..

— Ніж за звичай, кажеш? – буквально просичала темношкіра, взявши сержанта номер два за комір сорочки й нагнувши його лице до свого. Броз спершу трохи налякався, але за мить знову продовжив легко усміхатися, що ще більше дратувало брюнетку. – Тобто для тебе всі ми – потвори? – спопеляючими очима Мелейна впилася в темноволосого, але він без проблем витримав цей гнівний погляд.


— Все-все, заспокойся. – коваль мало не віддер орчиху від хлопця – Мелі, ти що, не розумієш, що він спеціально хоче тебе нервувати? – погладжуючи дівчину по голові, він з непідробним презирством зиркнув на Броза. – А ти.. скільки ще разів ти будеш дурнем прикидатися? Вже дорослий хлопець, а корчиш із себе когось. – відвівши погляд в сторону, брюнет не хотів показати свого обурення, адже все ж таки, слова Едуарда мали в собі немалу долю правди. Тепер я ще краще відчула, що цей чоловік найстарший із них усіх.

Вгамувавши цю дивну парочку молодих людей, коваль повернувся до барної стійки. Броз, простоявши в якихось роздумах ще п'ять хвилин, підійшов до Дарли з Делорою й почав щось до них говорити. І виглядав він таким серйозним, що мені аж дивно з нього було.

Забувши про перепалку між темноволосими хлопцем і дівчиною, всі(в більшості дівчата) продовжили метушливо готуватися до поїздки. Як-не-як, до неї залишилась лише година часу.

Мені здавалося, що кожен з них настільки заклопотаний своїми справами й розмовами, що моєї присутності взагалі ніхто не помічає. Ніхто окрім.. капітана. Знову вдивляється в мене.. І чому ж мені з цього зовсім не дивно.. Це напрягає, адже складається враження, що він думає, що я – шпіон від влади короля, й постійно стежить за мною.. Поняття не маю, що твориться в його голові.

Відчайдушно стараючись не звертати уваги на капітана, я спокійно видихнула повітря, в якому вже встигла зібратися пилюка. Сидячи на тому самому старому дивані, який знаходився в холі, мені було якось нудно. Адже робити було нічого: всі мої речі були при мені, зібрані й готові до нового переїзду.
Єдиним (як виявилося), хто також був вже повністю готовим і зібраним був Актеон. Спустившись із другого поверху, він тихо вмостився біля мене (і спершу я його навіть не помітила) й так само мовчки почав спостерігати за своїми товаришами по команді. Час від часу я позиркувала на нього, адже, все ж, від красивого хлопця тяжко відвести погляд. У голові крутилися різні думки про те, що б я могла йому сказати, але вони ніяк не могли втілитися в життя через те, що виглядав русал якимось надто виснаженим. Мені здавалося, що я його якось роздратую.

І ось, тільки в мені зародилася сміливість заговорити до нього, неочікувано для обох, до нас швидким кроком підійшла Разія, тим самим перервавши мою спробу. Зупинившись прямо навпроти русала й церемонно вказавши на нього вказівним пальцем, вона твердо мовила:

— Віддай. Мені. Мій. Кристал зв'язку. – почувши трохи пронизливий голос дівчини, хлопець легко скривився, нехотячи підняв свої втомлені очі й питально подивився на вампіршу. Його погляд зупинився на її блідому обличчі й зразу ж опустився вниз до пишного бюсту, який викривало невеличке декольте.
Помітивши, куди саме дивиться русал, Разія насупила чорні брови й помітно роздратувалась.

— Ей! Я тут, молодий чоловіче! – клацнувши пальцями перед очима хлопця, білявка таким чином вивела його з короткочасного трансу.
І сказати, що, спостерігаючи за трохи безсоромними поглядами русала, я мимоволі червоніла, це нічого не сказати.

— Твій кристал зв'язку лежить біля Едіка на барній стійці. – повідомив шатен вампіршу й та різко пішла в потрібному напрямку, на останок сказавши:

— Я вже тобі говорила, будь біля нього обережна, Ерлайн, адже незабаром він і на тебе почне свої хитрі погляди кидати. – різко подивившись в слід Разії, я через мить перевела погляд на Актеона. Йому, вочевидь, було байдуже, що вона про нього говорить. І його очі вже були не втомленими, а серйозними й сконцентрованими на блідолицій дівчині-вампірші. Видно що він почав про щось зосереджено думати.

Ну, а я, задумавшись про те, куди саме найдовше Разії дивився русал, опустила очі на свої груди й якось розчаровано видихнула. Ніколи ними не пишалася. Вони в мене були, напевно, десь другого розміру, а враховуючи те, що луската кульчужка їх взагалі "згладжувала", можна було подумати, що в мене перший розмір..
"Природа обдарувала кожну дівчину по-своєму. Я теж в чомусь особлива, якщо вже груди невеликі, то має бути щось інше, напевно." – старалася я хоч якось морально підтримувати себе в цьому плані. Якщо таке й трапляється, то рідко. Чомусь, я переважно не надаю цьому комплексу вагомого значення, але такі випадки все одно бувають. І, напевно, я почну про це більше задумуватись лише тоді, коли мені справді хтось почне сильно подобатись.


Вже через годину нудьгуючого сидіння на дивані, я майже спала. Робити було нічого, нудьга, ось і сон захотів мене до себе забрати..

— Всі готові? – незвично голосно задав присутнім питання головний і я здригнулась від легкої дрімоти. – Як що ви вже в потязі згадаєте, що щось тут забули, можете вважати що цього більше немає. Я не збираюся зупинятися заради цього предмету, яким би важливим він не був, якщо це, хіба що, не один з артефактів. Тому, старайся нічого не забувати. – "Невже ми будемо їхати потягом?" – подумала я, навіть не помітивши, що вилупилась на брюнета.
Всі повстанці стояли в холі в повній готовності до довгоочікуваної поїздки. Навіть Актеон у людську подобу, напевно, для зручності перейшов. Розплатившись за своє перебування в готелі, кожен очікував на наступні вказівки чорнявого.

— Ну що ж, вирушаємо! – викрикнув замість капітана Броз і всі направились до виходу з будівлі.




— Ти точно нічого не забула? – стурбовано, але з кам'яним обличчям, запитав капітан, коли вся наша група вже впевнено крокувала на вокзал.

— Ні. Все при мені. – посміхнулась я, труснувши своїм наплечником – Ну, хіба що, моя позолочена стріла у вас.

— Аа, за неї можеш не хвилюватися. Вона тепер завжди буде в мене. – невпевнено кивнувши у відповідь, я подумала, що це, напевно, на краще.
Ну і ну, я все життя з нею ходила й навіть не здогадувалась, що ця стріла може бути якимось важливим артефактом. Видно що, не дарма інтуїція підказувала берегти її.


Весняна ніч була теплою. На вулицях лише де-не-де зустрічалися люди. Ліхтарі освічували дорогу своїм світлом, роблячи її хоч трохи видимою. Нічні проспекти Стін Акрі зачаровували своєю тишею. Наша компанія нікуди не спішилась. Всі йшли спокійно й лише іноді перекидувались одинокими фразами.


—  Скажіть, капітане, якщо Броз – сержант номер два, то тоді хто в загоні перший сержант? Вони ж за чином після вас ідуть. Чи не так?  – мовчки йшовши біля брюнета, я задумалась над цим питанням і вирішила його задати.

— Егон. Егон є нашим першим сержантом. І так, цей чин йде відразу ж після мого. – зачіпаючи спокійним поглядом черговий ліхтар, відповів капітан.
Ого. Навіть не думала, що цей блондин у них ще один сержант. А то я вже кілька разів за ці два дні задавалась цим питанням, а тут виявляється, що Егон і є сержант номер один. Не знаю чому, але мені думалося так лише на Актеона з Едуардом.


На нічному вокзалі було тихо. Вінтажні потяги велично відпочивали на своїх коліях від довгих подорожей. Один із них раптово голосно загудів, порушивши майже ідеальну тишу.

— Це наш. – трердо повідомив друзів капітан, головою вказавши на велетня.

Мені, як дівчині, яка ще за своє життя ні разу не їздила потягом, ця поїздка подобалася, напевно, найбільше. Завжди було цікаво, яку саме магію використовують механіки, щоб такі поїзди могли зрушити з місця. Проходячи повз однин з них, я провела по ньому рукою, торкаючись матеріалу, з якого він був виготовлений. І це не залізо, не пластмаса й не дерево. Це.. це, напевно, суміш кількох елементів із різноманітними сплавами. Дивовижно..

Біля п'ятого вагону, нашого транспортного засобу стояв молодий, симпатичний, високий ельф. Я вже було подумала, що це один з провідників, але, побачивши як дружньо вони з капітаном обмінялись обіймами, відкинула цю думку. Спершу, трошки розтріпане, досить довге волосся (яке було заплетене в легку косу) незнайомця здалося темно коричневим, чи навіть синім, але коли я підійшла ближче, то, за допомогою світла з вікна вагона зрозуміла, що воно зелене.

— Знайомся, Ерлайн, це – Óмід. Він являється головним у питаннях наших подорожей і готелей. – капітан представив мені хлопця, який вже кілька хвилин так по-доброму дивився на мене.

— Ну, що.. Як ти? – дружньо поцікавився він.

— Ерлайн Вердінг. Рада знайомству. Та так, поки що, тримаюся.– скромно посміхнувшись, потиснула вже простягнуту руку парубка. Його очі дивно блиснули смарагдовим світлом.

— Вердінг.. – зробив він акцент на моєму прізвищі і я питально підняла брову.

— Справді! Я геть про це забув. – чуть не вигукнув капітан, поклавши свою велику долоню хлопцеві на плече. – Це Óмід, Омід Вердінг. Твій брат..