Першим, кого я побачила зранку, був Броз. Він стояв посеред кімнати і голосно читав із якогось паперу мій розпорядок дня (де-не-де вставляючи своє "йоу"), який, вочевидь, складали без мене. Там йшлося про те, що я маю сьогодні зробити і куди піти. І так, мій мозок не дуже встиг нормально сприйняти всю цю інформацію, яка щойно прозвучала з уст темноволосого, так як проговорив він усе надто швидко.
Чомусь організм почувався невиспаним, тому я зразу ж після того, як сержант номер два покинув приміщення, знову заснула. І чому Броз прийшов так рано? Що, пізніше не можна було?..


— Ерлааайн.. та прокидайся ти вже… — Чула я крізь призму сну нав'язливий дівочий голос. — А ну вставай! Скільки ще можна вилежуватися? Ти ж так все на світі проспиш! — Різкий момент і я вже лежу на підлозі, а Зена із награною злістю зверху дивиться на мене.

— Ай, боляче… За що ти мене так? — "Нила" я, обурюючись.

— А за те, що спиш довго! Вже десята година ранку! Знай, що такого в тебе не буде, коли ти станеш повноправним членом "Полум'я Правосуддя", у нас всі встають рано! Ніхто й не думає довго спати, адже на день ми завжди повинні встигнути зробити багато роботи!

— Добре-добре, я зрозуміла. Тільки не треба кричати. — Можливо, вона й не репетувала, але, так як я щойно прокинулась, будь-який звук міг стати для мене надто гучним.

— Сьогодні я, Броз і Дарла будемо допомагати тобі у виборі нового одягу, взуття, броні і деяких інших речей. Але це буде після того, як ти зустрінешся з батьками. — Вкусивши блакитне й, схоже, смачне яблуко, повідомила дренея, а я, в свою чергу, лише скрикнула: "Дійсно!" і почала швидше одягатися. — Капітан вже чекає на тебе внизу. Коли будеш готова, підеш до нього і... — Під моїм різким і питальним поглядом Зена запнулася, — ...Так, до батьків ти підеш із ним, бо так вирішив генерал. — Відповіла вона на моє німе запитання.

Після цих слів блондинка покинула приміщення, на останок обійнявши мене і тихо сказавши: "Хай буде з тобою Кіфáра...", (іншими словами: "Хай тобі щастить..."), а я так само тихо відповіла: "Дякую".


Через пів години зборів мій рюкзак був повністю готовий до походу в місто. Накинувши його на спину, й те саме зробивши з луком і сагайдаком, я, вся в передчутті довгоочікуваної зустрічі, спустилася на перший поверх готелю.


— Не забувайте, що ми сьогодні вирушаємо до столиці. — Строго нагадав капітан декільком присутнім із своїх підлеглих про майбутню поїздку, коли ми виходили з будівлі.

— Будь обережна! — Крикнули на прощання Дарла і Делора, посміхаючись, і я помахала їм рукою.

Своє волосся, до речі, не хотіла ніяк заплітати, тому воно було розпущене і легенький вітерець залюбки ним бавився. Те ж саме він робив і з чорним пальтом мого сьогоднішнього напарника.
На дворі було приємно тепло. Небо своєю ясною блакиттю сліпило очі. Солодкий аромат польових квітів розносився по всьому місту. Люди вже даним-давно метушились у своїх справах. Капітан виглядав таким спокійним і на чомусь зосередженим, що мені ставало якось не по собі кожен раз, коли я зиркала на нього.


Поки ми йшли, деякий час тривала дивна мовчанка. Дивуючись власній сміливості, я  спробувала її перервати. У голові були деякі питання до брюнета, які можна було б озвучити, і чому б не зробити це зараз?

— А коли мені можна буде звертатися до Вас на "ти", або називати на ім'я? — "Ой, Ерлайн, щось ти загнула... Може, не треба було щось таке прямо питати? Що це за питання таке взагалі? Тобі ж дівчата вже казали! Ти іноді зовсім не думаєш, що говориш..." – чула я голос розуму, справді починаючи сумніватись у тому, чи дійсно нормально було таке прямо запитувати. Але ж.. так цікаво, що особисто він на це скаже...

Раптове звучання мого голосу видно, що вибило сіроокого з роздумів, адже саме таким, трохи розгубленим поглядом він по мені пройшовся.

— Не знаю, що там тобі говорили дівчата, але моя думка така: кожен сам усвідомлює, чи навіть відчуває, коли можна переходити на "ти" зі старшими від тебе за званням. Приходить такий час, коли один момент стає переломним у цьому плані, і якісь емоції й підсвідомість підказують: "Від тепер можна". Чесно кажучи, я теж у такі моменти відчуваю щось дивне, адже ми всі до цього часу стаємо зв'язаними узами дружби. Такі висновки у мене створюються на основі власних спостережень за кожним членом команди. Адже в більшості, зразу вони цього не усвідомлюють, а лише згодом, коли я, ніби жартуючи, кажу: "А ти вже, бачте, встиг/встигла зі мною на "ти" перейти?" — Зімітував парубок жартівливий тон і потім знову став серйозним. — Деякі спочатку розгублюються і їм доводиться все пояснювати, а деякі самі, без моєї "допомоги" говорять: "Знаєш капітане, мені вже якось так звично з тобою на "ти" говорити.. дивно...". Кожна людина оригінальна, тому в кожного ця "заборона" знімається в особливий для нього момент. Це, можливо, зараз дещо незрозуміло для тебе, але все проясниться, коли ти сама це відчуєш. — Я уважно слухала брюнета, слідкуючи за кожним його жестом і поглядом, думаючи: "Цікаво, коли у мене настане та переломна мить? Скоро чи ні? Кортить дізнатися..."
На секунду замислившись про те, що капітан може бути настільки спостережливим, мені стало навіть трошки лячно.

Згодом, після його слів, дещо обдумавши, я вирішила не втрачати можливості поставити ще одне питання:

— А у вас було так само із голосом підсвідомості, що "від тепер можна" звертатися на "ти"?

Перевівши трохи здивований погляд із чергової демонеси (як не дивно) на скромну ельфійку (тобто на мене), молодик заговорив:

— Так, це сталося, коли "Полум'я Правосуддя" під моїм командуванням лише починало ставати справжнім повстанським загоном. Тоді мені ще не дозволили зайняти пост повноправного капітана, а про якихось сержантів і мови не йшлося.
Колись я, попри мамину незгоду, рішуче захотів стати повстанцем, що і зробив із допомогою тодішнього наставника й, за сумісництвом, найкращого друга. І от, після певних подій, так вийшло, що одного разу ми з генералом (з яким у мене тоді вийшло непогано здружитися) під час якоїсь місії дуже розговорилися й не помітили, як я почав йому "тикати". Адже теревенили довго-довго й на різні теми. Того разу він це перекрутив на жарт, чим зараз із задоволенням, коли доводиться, користуюсь і я. Потім, десь через два місяці різноманітних місій і завдань, коли мені вдалося набрати в новоспечену команду хоча б трьох людей, відбулося моє довгоочікуване представлення іншим однодумцям, як капітана найголовнішого з повстанських загонів… — Продовжував розказувати чорнявий, іноді кидаючи уважний погляд на мою персону. Мені було цікаво дізнатися щось нове про нього, адже він теж один з моїх нових друзів. Я й не помітила, як почала посміхатися, дивлячись на його зосереджене й водночас якесь зацікавлене обличчя. Навіть здалося, що, зазвичай, хлопцеві цікаво розказувати щось про себе, але переважно його майже ніхто не слухає, і тут така нагода, він аж ніяк не міг її проґавити. Проте, можливо, це було лише хибне враження.

•
Не встигла я й хоч трохи намилуватися парубком, як попри нас промчався підозрілий незнайомий чоловік, на ходу, вочевидь спеціально, зачепивши капітана плечем. Останній ніяк на це не відреагував, що вельми здивувало. На секунду обернувшись за невідомим, швидше за все, вампіром і, провівши його біг здивованим поглядом, я ближче підійшла до брюнета і, зазирнувши йому в лице, зі здивуванням спитала:

— Що це було? Чому Ви ніяк не відреагували на його поведінку? Чи може, Вам нормально, коли Вас не поважають? Це не повинно залишатися…

— Я – капітан повстанців. Мені не бажано втручатися в справи, пов'язані з цивільним населенням королівства. — Холодно відчеканив сіроокий, тим самим перебивши мій "наступ" питань. — Для цього є охорона міста. Мені, крім того, не подобається, коли доводиться відповідати на стільки запитань одразу. Ти що, журналісткою колись працювала?

— Ні.. але ж... — Він різким і трохи нервовим поглядом зиркнув на мене, змушуючи запнутися й опустити голову.

Потім я дещо надумала і, зупинивши брюнета своєю долонею, що вперлася йому в груди, заглянула в його кришталево-сірі очі. "Ерлайн, що ти зараз, взагалі, робиш? Не дурій." – здоровий глузд настирливо намагався взяти своє.

— Що ще ти хотіла? — У голосі молодика відчувалася легка роздратованість.

Він рефлекторно запхав руки в кишені плаща і в той же ж момент здригнувся.

Відчувши це, я забрала свою руку від його грудей і подивилась на нього повним нерозуміння поглядом. Через раптову реакцію хлопця, думки вилетіли з голови і не дуже поспішали повертатися на своє законне місце. Вже навіть встигла забути, що мені хотілося зараз зробити.

Капітан, давши навколишньому світові для себе поглинутись темрявою, глибоко видихнув і сказав сам собі:

— От не думав я, що мене колись зможуть так запросто обікрасти. — На його обличчі з'явилася легенька іронічна усмішка. Коли чорнявий повільно розплющив очі, які відразу ж устигли знайти того самого, як виявилося пізніше, вампіра, біля нього раптом стало спекотно стояти, тому мені довелося відійти на крок. "Що це з ним?" – промайнуло в голові і миттю відобразилося в моїх очах, які із нерозумінням ситуації дивилися на власника м'якого чорного волосся. 
В наступний момент від хлопця, чи, швидше, навіть від його меча (як я зрозуміла), вже повіяло крижаним холодом і я відступила ще на один крок назад.

Спокійний погляд капітана не відривався від так званого крадія, який вже встиг дивним чином з'явитися біля найближчого від нас кіоску.

— Чекай тут і не смій нікуди йти. — Акурантно відіпхнувши мене вбік, серйозно наказав хлопець і я злякано подивилась спершу на нього, а потім на того, кого він свердлив поглядом.

Брюнет повільним, але твердим кроком, неспішно попрямував убік потрібного чоловіка, поки я розгублено зиркала на кожного з них. "Що це має означати?" – подумки доводилося питати саму себе.
Крутячи подароване кільце на пальці, я намагалася зрозуміти поведінку мого сьогоднішнього напарника.

Сіроокий підійшов до кровопивці. Той одразу ж окинув його зверхнім поглядом і йому, вочевидь, було байдуже, що людина перед ним вища від нього майже на пів голови.
Шкода, що я не могла чути, про що вони говорять, бо із вічно серйозного обличчя капітана мало що було зрозуміло.
А цікавість конче хотіла задовольнити всі свої примхи, тому не встигла я усвідомити свої дії, як уже ховалася в одному з провулків, який був близький до того самого кіоску, й намагалася підслухати розмову цих двох:

— …Поверніть мені, будь ласка, цей ключ. —Серйозність командирв ще досі не хотіла поступатися гнівові.

"Що ще за ключ?" – прозвучало в голові чергове питання.

— Чим ти доведеш, що він твій? Я ж кажу, що  лише сьогодні зранку ним хату замикав. — Висловив своє заперечення блідошкірий. На відміну від чорнявого, він говорив і без краплі поваги.

— Я не маю права говорити незнайомим і тим більше підозрілим особам якісь відомості про цей предмет. — Простягнувши руку, чорнявий підступив на крок ближче до ікластого. Останній, у свою чергу, зробив протилежну цій дію.

Я б і надалі безшумно спостерігала за їхніми на диво спокійними словесними баталіями, але.. вампір в один момент, після чергової репліки співрозмовника, зник із мого поля зору. І не тільки з мого... Насторожившись, я кинула погляд на капітана, який теж трохи розгублено роззирнувся довкола у пошуках пропащого.


— Капіта… — Мою спробу покликати командира перервала чоловіча долоня, якою різко затулили рота.

Вже тремтячі від страху руки рефлекторно вхопилися за передпліччя нападника у спробі вирватися з-під сильної хватки. Щось кричати не вийшло б, тому я вирішила не витрачати на це енергію, адже потім вона ще може мені знадобитися...

— Якщо будеш слухняною, я не робитиму тобі боляче... — Грайливо прошепотів незнайомець і я машинально зажмурилась, думаючи, що зараз відчую біль. — Ти – мій шанс відчепися від цього "реп'яха". — Опустивши свою голову на рівні з моєю, чоловік кивком вказав на мого напарника. 
Злякано подивившись на власника приторно-солодкого голосу, я зі страхом зрозуміла, що він – той самий вампір...

"Свята Кіфара! Що ж робити?!" – в істериці нормальні думки розбіглися хто куди, залишивши лише суцільні питання.
В голові не було ніяких ідеї того, як я могла б зараз вчинити, а чоловік тим часом продовжував говорити:

— Зараз ми з тобою спокійно підійдемо до цього хлопця і я скажу, що ти поплатишся своєю кров'ю, якщо він не захоче відчепитися від мене. — Провівши своїм холодним язиком по моїй шиї, вампір прицмокнув. По спині пробіг мороз, я скривилась і очі стали повільно наповнятися сльозами. В серці оселилося лише одне відчуття – страх, а дихати з кожною хвилиною ставало дедалі складніше…

Очі відчайдушно блукали в пошуках капітана – єдиної надії на порятунок, але все було марно – його ніде не було. "Невже він кинув мене саму? Хіба не помітив, що я зникла?" – всією душею хотілося, щоб ці питання мали для мене тільки позитивну відповідь.

Чоловік зробив крок, підштовхнувши мене вперед. Обережно підкоряючись, я почала йти, але.. менше, ніж через хвилину такої ходьби, раптово зупинилась. Спитаєте "чому?"? Та тому, що незнайомець надто різко здригнувся і на додачу забрав свою долоню з мого рота, на томість приклавши до горла кинжал. 
Безрезультатно стараючись заспокоїтись, я стиснула долоні в кулаки й нігті боляче впилися в шкіру.


— Ерлайн, дівчинко… — Гукнули мене ззаду, втомлено видихнувши, — Я ж говорив тобі нікуди не йти й чекати мене там, а ти.. аяяй.. не послухала... — Почувши знайомий голос, сльози провини покотилися по щоках і я почала всхлипувати. Капітан говорив якось надто спокійно з нотками грайливого гніву в голосі, що чомусь не менше лякало, ніж все моє положення в цій ситуації.

— Щоб тобі нечистим стати! — Злісно вилаявся на брюнета власник гострих ікол у мене над вухом.
Різко обернувшись до темноволосого, і, відступивши на два кроки назад, вампір ще щільніше притулив гостре лезо фірмової зброї нічних ельфів до моєї шиї. Друга його рука тим часом "знайшла собі місце" у мене на талії. Піднявши ну дууже наляканий і сльозливий погляд на мого ймовірного рятівника, я завмерла.

У провулку світла було небагато, тому побачити, як долоня сіроокого опинилася на голові нападника, я не встигла. Його очі раптом почали світитися помаранчевим кольором і виглядало це так, ніби всередині них загоряється вогонь. Здавалося, що навколишнього світу хлопець зовсім не бачить. "Він зараз що, свою магію використовує?.."  

Відчувши, що хватка вампіра в мить ослабла, я довго не думала й зреагувала, незграбно підбігши до власника кришталево-сірих очей. Не знаю, що він зробив із цим злодієм, але моїй вдячності не було меж.

Блідошкірий миттю, з непідробним острахом, відбіг від нас, кинувши на ходу позолочений ключ, який до цього мирно лежав у нього в мішечку. Предмет був вправно перехоплений капітаном і запханий до внутрішньої кишені його чорного пальта.

Зрозумівши, що небезпека відступила, я підняла червоні від сліз очі на командира, вчепилася в його білу сорочку й розплакалась у неї, не стримуючи емоцій.

— Я.. я не хочу бути з повстанцями, якщо таке постійно буде траплятися...

Почувши мої слова, чорнявий безцеремонно хмикнув.

— Не звинувачуй наш загін і повстанців загалом. Це нас не стосується. Такі випадки крадіжок і вбивств бувають у кожному королівсві, й Лірон не виняток. Лише іноді ми можемо щось із цим робити, а в основному, як я вже казав, для цього в кожному місті є своя охорона. Так що заспокойся. Від членства в "Полум'ї Правосуддя" ти відмовитись не можеш, бо так хочуть твої батьки.

Чомусь не дивно, що його слова, які для мене звучали приречено, викликали в душі гнітюче відчуття, й сльози пустилися з очей з новою силою.

— Ну досить... Все добре... Не треба плакати… Чи може, ти не розумієш, що таким чином можеш зробити з моїм одягом? — Капітан заспокійливо погладжував мене по голові, після чого підняв моє лице за підборіддя до себе, тим самим змушуючи дивитися йому в очі. — Все гаразд... Не плач... Ніхто не дасть тебе образити. Майже всі ми завжди, в будь-якій життєвій ситуації, захищаємо одне одного. — Промовив молодик і я, по трохи, справді почала заспокоюватись. Потім, червоніючи, угукнула й повільно відійшла від хлопця.

Відчайдушно хотілося вірити в його слова...


Далі довший час ми йшли в тиші. Ще такий незвичний для мене шум міста аж ніяк не збивав з пантелику, а якраз навпаки – дивним чином допомагав зосередити думки, зібрати їх докупи.

— Вибач, що не звернув уваги на твої слова, а то, можливо, ми б могли уникнути цього неприємного інциденту. — За голосом парубка було чути, що він розуміє свою провину і йому шкода. Почувши щойно сказані ним слова, мені залишалося лише здивуватись. Якось не очікувала, що почую з його уст щось подібне.

— Не беріть до голови. Головне, що Ви мене врятували, і я Вам за це дуже вдячна... — Тихо відповівши брюнетові, я зашарілась і судорожно обійняла себе за плечі.

"Ех.. у таких надзвичайних ситуаціях, як та, що недавно трапилась, лук і стріли не завжди допоможуть. А так, я могла б і сама впоратись, напевно..." – думалося мені з прикрістю. "Цікаво, а для чого тому злодію був потрібен той ключ?.." – думки такого роду також не поспішали зникати.

Кілька реплік і знову мовчання. Щось мені підказує, що незабаром це у нас стане звичною справою.

Далеко і глибоко полинувши у власні роздуми, я й не помітила, що капітана вже не було поруч. Не встигнувши й нормально озирнутись, тут же ж відчула, як у наступний момент він несподівано схопив мою руку й потягнув ближче до себе.
•
— Бачиш їх? — Спершись на моє плече своїм передпліччям, чорнявий головою вказав на двох зрілих чоловіка і жінку, расу яких я поки що не могла визначити. Стверджувальним кивком дала зрозуміти хлопцеві, що бачу. — Вони - твої ті самі біологічні батьки. Зараз ти маєш з ними зустрітися... Не спішися, добре подум... — Не давши змогу сіроокому закінчити думку, я стрімголов кинулася до цих людей. В серці змішалися такі різні й дивакуваті почуття, що контролювати свої дії та емоції стало складно.

— Мамо!.. Тату! — Мій дзвінкий і трохи хриплий крик вирвався з горла разом із різким видихом.
Парочка темноволосих миттю обернулася в потрібний бік, супроводжуючи мій біг здивованими поглядами.

Підбігши до них на достатню відстань, я зупинилась і стала дивитися то на чоловіка, то на жінку, урівноважуючи власне дихання.


— Дівчино, а Ви, часом, не Ерлайн? — Голос жінки звучав неспокійно, але з певною жартівливістю. Я трохи здивувалась і в душу закралися деякі сумніви, щодо достовірності слів капітана.

— Так.. це я... — Коли мої очі розгублено забігали по лицях ймовірних родичів, я раптом подумала, що, можливо, помилилася... "А може, це не вони?" – думки цього типу ніяк не давали мені зосередитись на ситуації.

— Любий, ти тільки поглянь на ці зелено-сірі оченята.. вони ж чисто такі, як у тебе... — Жінка по-доброму усміхнулась і, протягнувши руки до мене, зі сльозами в очах продовжила: — А щічки взяла від мене... — І, поки я все ще стояла в сум'ятті й не вірила, що це не сон, вона промовила: — Сонечко наше, ходи ми на тебе подивимося... Ти вже така даросла... Доню.. ти навіть не уявляєш, як довго ми хотіли тебе побачити! — Я рвонула до мами в руки й вони з татом що є сили й ніжності обійняли мене. Ці материні слова відгукнулися ниючим, але приємним відчуттям у районі сонячного сплетіння.
Ніжно погладжуючи мене по голові, ненька продовжувала щось тихо говорити. Скільки часу мені їх не вистачало! Скільки часу я думала, яким саме чином ми зустрінемося! Скільки часу мені хотілося розпитати в них з про те, чому вони так зі мною вчинили і чи варте воно того…

— Я вас теж... — Прошепотіла я, міцніше обіймаючи ще зовсім чужих, але найрідніших в світі людей. 

— Я й не сумнівався, що ти виростеш такою красунею... — Тато сильніше притиснув нас із мамою до своїх грудей, від чого ми одночасно пискнули і потім засміялись із самих себе.

— Пробач нас, донечко, що ми не змогли бути з тобою все твоє дитинство.. нам дуже шкода...

— Не треба вибачатися.. головне, що зараз ви тут… — Перебила я їх, щоб не додавати суму в цю довгоочікувану мить. — І дякую, що віддали мене в руки не менш добрим людям… — Згадала про тих, хто мене виховав, — Я впевнена, що вони чудово вас замінили…

— Знаємо, люба.. ми в це вірили всім серцем і не помилилися… — Прошепотіла матінка й поцілувала мою маківку так, як колись це робила моя названа мати.

Не хочу їх відпускати ні на секунду! Хочу цілу вічність так з ними простояти... Відчувати тепло батьківських сердець, їхній шепіт і ласку… Насолоджуватися цим моментом до нескінченності…

Як би не було печально це усвідомлювати, але всі хороші моменти рано чи пізно закінчуються.

— Ваше возз'єднання – це, звичайно ж, велика подія, тут сперечатися не можна... — Раптово заговорив капітан, давши нам трьом згадати, що ми тут не самі. — Але зараз я повинен забрати її, адже у Стін Акрі вона має придбати собі відповідне спорядження. — "Цікаво, наскільки рідко змінюються емоції на його обличчі?" - подумалося мені з іронією. Невже він не міг проявити розуміння й почекати ще хоча б десять хвилин? — Зустрітись знову ви зможете тільки в столиці.

"Ну от серйозно! Що за холоднокровний тон у цього хлопця?! Невже в нього ніколи не було такого, коли б він міг довго не бачитися з рідними і врешті зустрітися з ними?" – подумки обурювалась я, тоді ще зовсім не знаючи про минуле чорнявого і його стосунки, принаймні, з батьком…
Не хотячи відійшовши, мама з татом наостанок вкотре поцілували мою маківку.

— Ерлайн, дорогенька, будь ласка, будь обережною. Довіряй своїм майбутнім товаришам по команді, адже вони – твоя опора, а ти – їхня... І неважливо, скільки грошей ти зараз маєш, ми все одно дамо тобі додаткові. — Матуся, знічев'я змінивши тему, витягнула із сумки кілька мішечків із монетами і вручила мені. Певно, почувши про покупку спорядження, одразу ж про це згадала…

— Ні-ні-ні, не треба! У мене є гроші! — Почала я, було, відмовлятися від пропозиції, розмахуючи руками. Але, як виявилося пізніше, це було марною затією...

— Зустрінемось у столиці, й ти обов'язково нам усе розкажеш! — Засміялась на останок ненька, жартівливо махаючи вказівним пальцем. Ну а тато, тим часом, непомітно витер зі щоки скупу чоловічу сльозу, що дуже зворушило мене.
Від думки, що ми не зможемо побачитися, і щойно зустрівшись, розлучаємось, серце з болем стиснулося.

— Тільки не треба знову плакати. — Якось розчаровано попрохав брюнет, швидше за все, побачивши, що я знову збираюся рюмсати.

Різко видихнувши і зібравши волю в кулак, я захотіла показати напарникові, що таки не є плаксою (хоч і для мене самої це ще точно не відомо):

— Не буду! Я дуже щаслива зараз, то чому ж я маю плакати? Так? — Усмішка на моєму обличчі розтягнулася від вуха до вуха, як кажуть. — Це ж зовсім не складно – протриматися без них цілий день... — Такими словами я намагалася себе заспокоїти, хоч і виходило не ідеально, бо всередині все ще було не стабільним.

— Правильно... — Розуміюче посміхнувшись, мовив сіроокий. "Ооо, це вже набагато краща підтримка, ніж ті твої невпевнені слова! – звертаючись до хазяйки, розум із серцем дотримувались одностайної думки, що неабияк дивувало, – Бач, як класно, коли не хіба ти себе підтримуєш, а й коли друзі в тебе є!". Боюся, що дуже швидко звикну до цього, най такі почуття не дуже й знайомі мені...

Хай там як, та найголовніше зараз те, що батьки не дізналися про нашу сьогоднішню з капітаном пригоду, бо інакше вони б, напевно, дуже хвилювалися і точно почали ходити за мною всюди де тільки можна...

•
Час минав так швидко, що ми й не помітили, що скоро настане обід. У якихось районах міста метушня в цей час зменшувалась, а в якихось навпаки – збільшувалась.

Я мимоволі роздивлялася все довкола, щоб відволіктися від змішаних відчуттів, і таким чином помітила, що до нас із капітаном наближаються Броз і Дарла. Й виглядали вони разом трохи дивно, адже старша із близнючок була майже одного зросту з темноволосим. Що сказати, темні ельфи завжди виділялися цим серед інших.

— Йоу, новенька! Ти як? Як все минуло?— Безсоромно кричав хлопець на всю вулицю і мені з кожним його словом ставало все більш ніяково. Хотілося вдати, що я його не знаю…
Простеживши за моєю реакцією, ельфійка почала різними способами втихомирювати сержанта номер два.

— Все чудово. Дякую, що спита-а-ав. — Парубок сильно поплескав мене по спині, від чого я не змогла нормально закінчити репліку й навіть чуть не впала. Але, Слава Кіфарі, капітан мене втримав на місці, багатозначно зиркнувши на шумного товариша.

Після цього вже й Дарла підійшла до мене і почала говорити про ще не виконані справи, поглядаючи на двох молодиків, які стояли збоку від нас і щось зосереджено обговорювали. Вони обоє виглядали при цьому такими серйозними (що найбільше було помітно за Брозом) і якимись красивими... (Чогось мене не туди "понесло"…)

Раптом, все ж, досить високий голос симпатичної ельфійки привернув мою увагу до його власниці.

— ...На наступні півдня ти залишишся лише з нами. Ну, там потім ще Зена приєднається, але не суть. Амал повинен був привести тебе до батьків, що він і зробив. А на тепер у нього заплановані інші справи. Думаю, ти не проти нашої компанії. Чи не так?

Я у відповідь на її по-доброму поставлене питання видала дзвінке "угу" і посміхнулась:

— Залюбки пройдуся з вами поміж цих прилавків!

Після того, як попрощалися з капітаном, ми зайшли до справжнісінького торгового лабіринту. Хоча це й не столиця, а звичайне місто на кордоні, базар тут теж великий. І до слова, так як мені не були відомі мої розміри одягу, Дарлі довелося їх зняти, прямо там, біля якогось кіоску, і прямо так, по вбранню.

Сказати, що кожен з нас втомився за цих кілька годин, це нічого не сказати. В кожного боліло якесь окреме місце: у мене стопи, у Дарли спина, а в Броза руки (і все це було пов'язано з тим, що ми всі весь той час робили). Так довго по ринку я ще ніколи не ходила. Скільки ж ми бачили різної броні, мечів і зіль! А скільки фруктів і овочів! І виробів з тіста теж немало! Ох! А про одяг і взуття взагалі мовчу!
Перед тим, як знайти мені підходяще вбрання (і не одне, крім того), хоч якісь черевички і броню, нам довелося облазити близько тридцяти прилавків. Навіть не знаю, чи вся проблема була в моїй примхливості в цьому плані, чи в особливому приставанні деяких продавців... 
Загалом, закупились ми нормально так. Я була задоволена, що все потрібне для себе придбала: стріли, покриту бронзою броню-кульчужку, яка легенько виблискувала на сонці, кілька пар штанів, якусь просту сукню і нічим не особливі шкіряні черевички (і як у мене тільки на це все грошей вистачило?), а мої напарники були задоволені просто тому, що я задоволена (прекрасно, скажіть?). Принаймні, саме про це говорили вирази їхніх облич.


— Наро-о-од!! — Наше тріо, як за командою, обернулося в сторону власниці приємного й сильного голосу. — Я нарешті знайшла вас! — захекана, але від цього не менш усміхнена Зена підбігла до нас і почала розпитувати все-все до дрібниць...


— …І, лише уяви собі, він каже: "Пані, та візьміть Ви це зілля. Воно подарує Вам вічну молодість!" А я ж не сліпа, бачу, що він сам недобачає і пхає мені зілля "миттєвого старіння"(!), яке ну точно не молодість мені подарує! Ох, як я тільки не відпихалася від цього продавця-причепи... — Втомлено й із іронією видихнула Дарла, а всі лиш не вперше засміялись.

Хотілося б іще так із ними потеревенити, таким способом познайомившись ближче, але на заваді цьому стало ось, що: неочікувано для всіх, у Зени на шиї яскраво засвітився невеличкий кристал зв'язку, який я, на жаль, собі не скоро придбаю. Піднісши його до рота, вона почала спілкуватися із невідомою мені на даний час особою. Поки дренея говорила, а робила вона це із дуже серйозним лицем, ми троє мовчали, ніби води в рот набрали.


— Брозе і Дарло, у нас трьох з'явилося завдання. — Промовила вона до пари молодих людей, із закінченням розмови. — Нам потрібно знайти ось цього красунчика й привести його до головного штабу. — Пояснила їм дівчина суть роботи, вказуючи на одне оголошення, яке "прикрашало" стіну найближчого будинку.
У ньому говорилося про розшук декого. Ця людина була в капюшоні, тому, я не могла сказати, знаю я її чи ні. Підійшовши ближче до паперової об'яви, змогла краще роздивитися ім'я й прізвище – Ель Áлек, а пізніше, придивившись до ціни за голову (буквально) незнайомця, просто "ахнула"...

Двадцять вісім із половиною тисяч золотих... ЗОЛОТИХ! Не срібних же ж! ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ З ПОЛОВИНОЮ ТИСЯЧ! Це ж страшні гроші отримає той, хто зловить цього чоловіка! В голові така сума не вкладається! Від одної думки про те, що це може бути за "монстр", мороз по шкірі йде...


— А.. навіщо він вам потрібен? — З невдаваним острахом спитала я, все ще вдивляючись у написане в пошуках якоїсь можливої опечатки, яку згодом так і не знайшла...

— Він один із повстанців і, найімовірніше, з чийогось іншого загону. Ніхто з нас гадки не має, який у нього зовнішній вигляд, але ми повинні якось його знайти й дещо в нього довідатись. А оголошення.. це так його влада шукає.. і так, згодна, винагорода за нього, ох, яка... — Прояснивши для мене хоч щось, підтримала моє здивування блакитноока дренея.

— Так що, вибач, новенька, але тут ми повинні тебе покинути, адже ходять чутки, що зараз цей пан у Стін Акрі і це великий шанс для нас, йоу. — сержант номер два вже вдруге за цей день по-дружньому поплескав мене по спині, мовляв, аби не ображалась на них.

— Ти ж пам'ятаєш дорогу до готелю? — Питання білявої ельфійки, або, іншими словами – старшої з двох близнючок, було неприємно-неочікуваним для мене.

— Так.. ніби... — Мляво усміхаючись, невпевнено відповіла я.

— Чудово! — Майже пискнула енергійна блондинка, не помітивши моєї інтонації, — Будь обережною на шляху назад! І запам'ятай: Амал заборонив тобі говорити з незнайомцями! До зустрічі! — Як завжди позитивна Зена обійняла мене і вони всі разом попрямували в протилежному напрямку.

— До зустрічі... — Добре, що не змогли почути мій розчарований видих.

•
Залишившись наодинці, я старалась не панікувати, йти спокійно і впевнено. На ходу доводилося згадувати той самий шлях, яким йшли ми з капітаном. І незабаром, проходячи повз однин і той самий будинок учетверте, до мене прийшло усвідомлення, що нічого нормально згадати я не можу. "Так, Ерлайн, не панікуй. Все буде добре. Ти зможеш дійти до того готелю, правда ж?.." – заспокоювати саму себе вдавалося погано.

Ставши біля перехрестя, я задумалась. Для зосередження витягла з наплечника книжку, але через те, що поспішила, вона раптово випала з рук.
На мою несподіванку, підняти її нахилився молодий високий хлопець із білим волоссям, яке де-не-де мало відтінок попелу.

— Що це така симпатяжка тут робить? — Приємним на слух голосом і з якоюсь цікавістю запитав у мене зеленоокий парубок, подаючи книгу.
"Він хтось із знаті, напевно..." – подумалося мені тої ж миті, коли погляд натрапив на кілька золотих перснів на правій руці невідомого.
Трошки почервонівши, я забрала з його рук предмет і непевно посміхнулась:

— Ну.. мені потрібно декуди прийти, а зараз я вирішила просто почитати книгу. — Не знаю, що я таке змолола, але відповісти щось треба було, та ще й так, аби не видати нічого. Блукаючи по незнайомцю поглядом, я натрапила на кілька маленьких шрамів, чи, радше, рубців, у нього на лиці.

— А куди тобі потрібно? Може, нам одною дорогою? — Який шустрий, на "ти" зразу перейшов…

— Ні-ні, наврядчи нам по дорозі. І крім того, я не пам'ятаю всього шляху. Тому, навряд чи Ви мені допоможете. — "І чому ти це сказала? Ой Ерлайн, не вмієш ти язик за зубами тримати..." Хм.. і цікаво, це у мене лише таке враження, чи він дійсно нав'язується?..

— Он воно що! Це не проблема! — Невідомий взяв мою долоню в свою і почав швидко мене кудись вести.

— Ей! Що Ви робите? Відпустіть мене, будь ласка! — Почала я вириватись, але марно – із його худорлявим на перший погляд зовнішнім виглядом, він виявився сильнішим, ніж здавалося...

— У мене є один артефакт, який допомагає знаходити дорогу до будь-якого будинку, а вже рідше – до місця, яке уявить людина, що тримає його. — Одягнений у чорну з білим коміром сорочку, незнайомець чомусь виглядав не дуже небезпечним. На секунду він зупинився і, обернувшись до мене, поставив у мою долоню якийсь білий кулон. — Візьми його і зосереджено уяви собі місце, до якого тобі потрібно прийти. — Пояснив білявий, якого я вже встигла окинути повним обурення поглядом. Це точно представник якоїсь знаті, бо лише вони можуть дозволити собі "тикати" до невідомих людей.

Після кількох секундного дослідження предмета, я запитала:

— Це спрацює? — Відповіддю був чіткий в збуджений кивок. Якщо це може бути мій єдиний нормальний шанс потратити до друзів, треба спробувати. Напевно, це вже буде краще, ніж заблукати…
Стуливши очі, я старалася найбільш ясно уявити собі будівлю готелю. Кулон засвітився і в мене в голові нізвідки ніби намалювався шлях, який мені треба зараз пройти.


— Ну що?.. — Через недовгий час якось невпевнено поцікавився зеленоокий.

— Я знаю куди треба йти! — Вигукнула я, щиро посміхнувшись незнайомцю, і назад вручила йому артефакт.

— От і добре... — Задоволено видихнув парубок, також усміхнувшись, — Мене, до речі, Терóніс звати, а тебе? — Погляд упав на його протягнуту в мій бік долоню.

— Мене Ерлайн. — Я потиснула йому руку і він тут же ж нахабно мовив:

— Називатиму тебе "мала". — Впевнено повідомив новий знайомий, тим самим змусивши мене завмерти від його наглості. Так, щось мені це зовсім не подобається… Цей пан починає мене напрягати.

Навіть не знаю, чи викликало колись у мене ще щось такий великий ступор, як ця його заява...

— Що?.. Як-як?.. — Перепитала я, надіючись, що мені це почулося.

— "Мала", і це не обговорюється. — Твердо уточнив хлопець і я усвідомила, що таки не почулося...