Композиції для прослуховування:

Amy Diamond – Heartbeats
Sasha Solan – Smiling When I Die
Declan J Donovan – Numb
Isak Danielson – Bleed Out
Quinn XCII – U & Us
Клава Кока & Ольга Бузова – Если…
Lea Michele – Run To You
5 Seconds Of Summer – Amnesia

Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.

 

 

 

Ще раз подякувавши найголовнішому з повстанців, я без зволікань попрямувала до лазарету, щоб поглянути, як себе почувають мої друзі, так як їх вже повинні були доставити до штабу. Подарунок генерала сховала в піхви й причепила його на ремінь, щоб він завжди був при мені.


— Зено! Люба, як ти? — Схвильовано відчинивши двері до приміщення, я підійшла до її ліжка й акуратно сіла збоку.

— О, Ерлайн.. зі мною все гаразд. — Мляво усміхнувшись, відповіла втомлена дренея, яка сиділа, притулившись спиною до стіни. — Рука болить, але терпимо. Проте на наступні місії все одно не піду. — Я накрила її долоню своєю й ледь стиснула, коли побачила в блакитних очах розчарування. — Ти краще скажи, як тобі новина про Еля? Я от довго про це думала, особливо, якщо згадати, як я, Дарла і Броз у Стін Акрі повинні були його знайти. — Усмішка подруги набула іронічності, а у "двох озерцях" з'явилися смішинки.

— Так, тепер про це смішно згадувати… — Пригадала я й собі той день і несподівано вирішила зізнатися: — Знаєш, Зено, я цього Еля знала особисто. — Посмішка миттєво зникла з лиця блондинки й вона, кілька секунд усвідомлюючи мої слова, скрикнула.

— Як так, Ерлайн?! А мені чому не розказала?! — Цілком справедливо, але надто голосно обурилась дренея і хтось із тутешніх лікарів кинув на неї роздратований погляд.

— Слухайте, панянки, я розумію, що тут і так не ідеально тихо, але не треба вже так викрикувати. — Висловив своє незадоволення чоловік і повернувся до роботи, яка полягала в огляданні Ірми.
Розуміюче кивнувши на зауваження, подруга заговорила вже набагато тихіше:

— Що ти за поганка така, га? Як посміла мені не розповісти? — Від того, що Зена говорила це все з дитячою образою в голосі й пошепки, мені захотілося сміятися, але добре, що вдалося стриматися. Я зробила глибокий вдих і видих й тихо розказала блакитноокій нашу з Амалом історію (аж від найпершої зустрічі в дитинстві й до теперішніх днів), знайомство з Ельом, і як мені було, коли все таємне про нього розкрилося. 
Дівчина в цей час слухала настільки уважно, що подекуди мені робилося якось незручно. Вона не вставляла жодної репліки, а була дуже слухняним слухачем. В кінці розповіді товаришка видала протяжне "ага" й коротке "тепер зрозуміло", на що я тільки усміхнулася.

— Але намагайся не афішувати цю інформацію. Гаразд? — На моє скромне прохання блондинка схвально кивнула й демонстраційно приставила пальчик до губ, підморгнувши, що вкотре викликало в мене усмішку.

— О, хтось нарешті очунявся від подорожі. — Цікаво глянувши в бік чийогось ліжка, зауважила дренея. Я прослідкувала за її веселим поглядом і побачила знайому персону.

— Ерлайн... — Гукнули мене, — Нам недавно повідомили, що ти хвора була. — Схвильовано заговорив Омід, який лежав по лівий бік від Зени, — Тепер вже все гаразд? — Стривожений моїм самопочуттям, брат захотів піднятися, але Крайс, що неочікувано з'явився в приміщенні, миттю опинився біля нього й не дозволив цьому статися.

— Куди зібрався? — Тоном обуреного цілителя запитав білявий хлопець, — Забув, що в тебе за рана на животі? Ніяких різких рухів! — Знітившись від правдивості слів товариша, зеленоокий ельф припинив здійснювати спроби, щоб підвестися, але натомість благально подивився на мене.

— І до тебе також підійду, — тепло усміхнулась я, зрозумівши, чого від мене хоче Омід. Після цього він також подарував мені свою виснажену посмішку й уже через кілька секунд я сиділа на його ліжку. — Так, була хвора, але все позаду. — Поспішила заспокоїти родича, адже тут же ж загадала, як на шляху до лазарету мене перестріли батьки й затримали аж на годину, чи то вихваляючи, чи то свярячись. Що з ними зробиш, вони ж хвилювалися не менше за інших…

— Слава Кіфарі… — Потішно видихнув молодик і взяв мою малу долоню в свою велику.

— Ти теж, швидше одужуй, братику. — Щиро побажала я, обережно поцілувавши гаряче чоло хлопця, від чого він мимоволі насупився. Потім підвелась і, зиркнувши вбік Ірми, біля якої стояв Крайс із Егоном, попрямувала в її напрямку.

— Її теж підстрелили, але стрілою з отруєним наконечником. — Пояснив мені білявий ангел, коли помітив у моїх очах хвилювання за досі непритомну дівчину. — Через це у її лівій нозі значно сповільнився кровообіг, але скоро це мине. — Він одразу ж відкинув мої переживання геть і, відлучившись на хвилину до одного з лікарів, невдовзі покинув приміщення. Сподіваюся, вони з Зеною встигли побазікати, а то скоро нам на нове завдання відправлятися, в якому вона участі брати не буде. 
Подякувавши богам за те, що з моїми друзями все добре, я співчутливо подивилася на Егона, який, судячи з зовнішнього вигляду, не спав цієї ночі.

— З нею все буде в порядку. Просто вір у це. — Підтримала я довговолосого ельфа, акуратно поклавши долоню на його плече. Цей хлопець із неймовірними бурштиновими очима зволів нічого не відповідати, а лише стиснути кулаки від прикрості. — Егоне.. в нас місія. Не забувай. — Нагадала я й молодик перевів на мене пригнічено-прохальний погляд. — Ні-ні, з цим не до мене, а до капітана. — Усміхнулась я, розуміючи, чого зараз хоче парубок. Врешті, відійшовши від нього, вирішила піти до дівочої кімнати, зібрати потрібні речі в торбинку й не змушувати інших довго чекати.

 

•
— Йоу, Ерлайн, готова вже? — Машинально запитав Броз, не без свого фірмового слова. Після мого мовчазного кивка сержант номер два зиркнув на Разію, яка тут же ж відкрила магічний телепорт. — Залазьте худчіш, не будемо гаяти часу. — Скомандував темноволосий, від чого в мене виникло якесь незрозуміле відчуття, адже переважно таким займається капітан.

— Ей, Брозе, приміряєш на себе мою роль? — Весело протараторив Амал, який з'явився позаду мене. Схоже, настрій у нього сьогодні чудовий. Невже це на нього розмова з генералом так вплинула? — Жартую, ти теж маєш повне право ними командувати, що й сам знаєш. — Пройшовши попри аж надто серйозного темноокого, командир дав йому "краба", коли той, непередбачувано для мене, але, вочевидь, очікувано для чорнявого, підняв для цієї дії руку.


Коли останній член "Полум'я" вийшов із фіалкового порталу на невідомій для мене території, Разія припинила його підтримувати й головний, оглянувши нас всіх, твердо заговорив:

— Сьогодні ми попрямуємо до території Племені До́реан, або королівства орків. Зараз із допомогою телепорту Разії нам вдалося швидко дібратися до західного кордону Лірона, і звідси почнеться наш шлях до наступного артефакту. — Вислови своєрідну промову сіроокий після чого повів неповний загін за собою.

Крайс, Егон (він потім все-таки приєднався до групи), Амал, Броз, Актеон, Дарла, Разія, Мелейна і я – це, власне, всі, хто пішов на це завдання. Деякий проміжок часу і говорила зі старшою Зіддіг, розпитуюючи в неї про те, як то – мати близнючку. Ельфійка з ентузіазмом розповідала мені всі особливості такого життя й слухати було цікаво. Виявляється, що Делора не завжди мала те татуювання, а значить, колись цих дівчат зовсім не можна було розрізнити. Я навіть дізналася, що в них не раз траплялися конфузи з хлопцями, які могли їх сплутати, або з людьми, яких знає одна, але не знає інша. Ну і ну! Виходить, коли маєш свою копію, жити набагато цікавіше! 
Після таких захоплюючих теревенів я подякувала білявці й підійшла до капітана.
І як тільки захотіла дещо в нього спитати, виникло якесь непорозуміння всередині мене – яким чином до нього звертатися?

— Кхм... — Демонстративно кашлянула я, крокуючи справа від хлопця. Він тієї ж миті питально глянув на мене. — Ем.. а артефакт, по який ми прямуємо, він за рахунком яким уже буде? — Якось вдалося мені змінити своє питання, щоб не думати про форму звертання. Головний це помітив і, не сильно приховуюючи певну глузливість у голосі, відповів:

— Перо Містріодіса – четвертий. "Воно дарує змогу анулювати будь-яку магію в радіусі ста метрів, тому, чия кров опиниться у його стержні. Для цього треба перо вткнути в землю й артефакт почне діяти." — Процитував брюнет уривок тексту з потрібної книги й показав мені потрібну сторінку, вказавши на малюнок, на якому неяскравим блакитним кольором було зображено незвичайну пір'їну. Порозглядавши невеликий її від сили секунд п'ять, я вирішила несміливо перейти до ще більш цікавого питання:

— А, враховуючи вчорашнє... — Наважилася, намагаючись дивитися будь-куди, але не на співрозмовника, спитати я, проте була випереджена:

— Я вважаю, що в тебе це й був той переломний момент, про який ми з тобою вже якось говорили. Тому звертайся на "ти", звичайно ж. — Сіроокий подарував мені приємну посмішку і я свою не стримала. Деякий час буде незвично, але згодом забудеться, що я колись до нього на "Ви" зверталася. 

Після вияснення цього питання ми з Амалом (ще так само звикаю в своїх думках назвати його на ім'я) кілька хвилин йшли мовчки, поки мені не згадалась мить бою з Амоном. І стало дуже цікаво, які в цих обох були стосунки й чому демон їх зрадив.

— Капітане, розкажете.. розкажеш мені більше про командира королівської гвардії? — Вчасно виправила себе я і в очікуванні подивилась на друга. Потім мій погляд чомусь опустився до його поясу, на якому повинен був бути той самий меч-артефакт, з яким чорнявий ніколи не розлучався. Від того, що парубок втратив щось таке цінне, в мене щось кольнуло в грудях. Певно, шкода стало…

— Що саме ти хочеш дізнатися? — Миттєво посерйознішав брюнет, сховавши книгу з потрібними відомостями в свій мішечок, що кріпився на ремені.

— Нуу… — Задумалась я, — Хто ви один одному? — Молодик тяжко видихнув, сховавши руки в кишенях свого незмінного чорного плаща. — Або ні. Не так. — Раптово навіть для себе передумала я, — Хочу почути всю історію. Від знайомства й до моменту зради. — З ентузіазмом мовила моя цікавість, нагло начхавши на те, що йому може бути неприємно все згадувати. 
Усміхнувшись кутиком губ, сіроокий вирішив не тягнути з відповіддю:
•
— Судячи з його розповідей, вперше ми з ним зустрілися, коли мені було десять, а йому двадцять два. Так, він старший від мене на дванадцять років. — Випередив моє шоковане питання хлопець і я збуджено кивнула, налаштувавши вуха слухати далі й намагатися не перебивати оповідача. — Я тоді гуляв з мамою в нашому рідному місті, яке є в Аахені – імперії ангелів. Так, Лірон, фактично, ніколи не був мені справжньою Батьківщиною. — Знову наперед відповів парубок і я вдруге кивнула. Схоже, не переривати його буде трохи складно. — Але зараз не про це. Моя матір добре знала Амона й тому, побачивши його тоді, підійшла для розмови. Я, як десятирічний хлопчик, розумів небагато, та й мовчазним переважно був, тому в розмову старших не втручався і не дуже слухав, а дарма... Наступного разу ми зустрілися через три роки віч на віч, коли я з обома з батьків пішов на базар і якось відстав від них. Ангелів навколо було багато, тому знайти й догнати їх одразу не вийшло, а безкрилий демон із бірюзовою шкірою одразу кинувся в очі...

"— О, та це ж Амал! Загубився, хлопче? — Надто приємним голосом поцікавився рогатий і я інстинктивно відступив від нього на крок. — Не хвилюйся, скоро ми з тобою будемо нерозлучними напарниками, тому давай дружити. — Знічев'я запропонував він, а я лише насторожився. Мені не подобалося, що представник демонічної раси може спокійно тут розгулювати, адже тоді мені ще не було відомо, що він – громадянин Лірона, а Аахен із ним не воює.

— Амаліелю, синку! Ось ти де! — Підбігла до мене схвильована матуся й взяла за руку так, ніби мені було лише п'ять років. — О, привіт, Амоне. Давно не бачилися. Як ся маєш? — Вона привітно поглянула на нього своїми ясними жовтими очима, щиро усміхнувшись.

— Привіт, Сайміно. Справді, немало часу минуло з останньої зустрічі. В мене все без змін – як був капітаном, так і залишаюся ним. А ти що? Не передумала щодо свого.. сина? — Хлопець зробив таку дивну зупинку перед останнім словом, що я мимоволі обурено зиркнув на нього, отримавши у відповідь погляд сповнений неймовірної печалі.

— Ні, я все ще хочу, щоб ти його тренував. — Відповіла моя мати без краплі сумнівів, змусивши мене перевести на неї шоковані очі. — Так, Елю, Амон буде вчити тебе керувати магією, адже ти в нас дуже обдарований. — Мама грайливо помнула мої щоки й ширше усміхнулась.

— Сайміно, знову ти з цим своїм.. другом говориш? — Явно вирішив пропустити лайливе слово батько, підійшовши до нас. Вигляд у нього був вельми незадоволений і воно й не дивно – він завжди ставився до Амона з підозрою й наказував матінці мовчати, як тільки вона згадувала про нього. Ці обоє так дивилися один на одного, ніби були одвічними суперниками, от тільки за що вони колись змагалися і хто з них переміг, а хто програв, мені нескоро стало відомо.

— Так, Райде, тільки не треба зараз злитися. — Радісно попросила жінка і взяла його за руку, відпустивши мою. — Ми ж так довго не розмовляли.. а друзів не треба забувати. — Ця прекрасна золотиста блондинка з кучерявим волоссям, на яку я був майже не схожий, подивилась на тата так, як вміє лише вона й він, стуливши на мить очі, видихнув. Потім опустив до її обличчя теплий погляд й стиснув тендітну долоню.

— Гаразд, говоріть скільки хочете, але най він не наближається до сина. — Мовив чоловік, відпустивши мамину руку й загрозливо зиркнув на на Амона.

— Добренько! — Погодилася матуся, щиро збрехавши, але ж батько кохав її, тому не зрозумів цього, тому поспішив залишити старих друзів й пішов у своїх справах. — Слухай, Амоне, то як? Точно береш на себе цю відповідальність? — Із серйозністю в голосі, але усмішкою на губах остаточно захотіла переконатися ангел, крила якої були невеликими, але дуже пухнастими.

— Якщо ти справді цього хочеш, я не можу відмовитися. — Хитро посміхнувся демон, який до цього часу весь час свердлив злим поглядом мого тата.

— А про мене ви забули? Невже моя думка не враховується? — Врешті запротестував я, насупившись. Очевидно, ще при моїй першій зустрічі з рогатим, мама домовилася з ним про щось.

— Цить, Амале. Якщо не хочеш у майбутньому вбити когось ненароком, будеш мати тренування з Амоном. — Налякала мене матуся і я, замовкнувши, з-під лоба подивився на підступного, але привітного рожевоокого.

— Я ж казав, що ми станемо нерозлучними. — Демон, зріст якого сягав близько двох метрів, нахилився і розтріпав моє волосся пальцями. Я насупився, хмикнувши, й відвернувся.

— Тільки, Амоне, не залучай мого хлопчика до повстанців. Я не хочу за нього ще більше хвилюватися. — Щиро попросила мама і її друг щиро пообіцяв не робити цього.

— Зробимо з тебе сильного воїна, згода? — З азартом спитав хлопець і я й не стямився, як мої очі загорілися тим же ж почуттям.
Шкода лише, що обіцянки своєї Амон так і не зміг стримати…"


Від того часу минуло ще три роки. Потай від батька, ми з цим безкрилим демоном почали бачитися дедалі частіше. Він навчив мене першокласній медитації й великій кількості прийомів рукопашного бою. Допоміг освоїти фехтування (хай і звичайним дерев'яним мечем) і вивчити різноманітні заклинання. З часом я й не помітив, як мої підозри до нього зникли й ми перетворилися на справжнісіньких друзів.
Потім наша сім'я переїхала до Лірона й там ми і залишилися. Мама завжди була в захваті від цього королівства, тому батько не зміг її відмовити від цієї ідеї. Живучи в місті, де панували повстанські настрої, ми з Амоном почали бачитися ще частіше й так по трохи в мені з'явилося бажання стати таким, як він.
Одного дня в лісі, перед початком чергових тренувань, почувши про це, наставник спохмурнів і з важкістю сказав, що моя мати цього не підтримає, тому мені варто забути про цю затію.

"— Але ж, я буду в тебе вчитися цій справі й вона ні про що не знатиме! — Запал у мені загорівся нічогенький і здаватися в намірах не було. Що зробиш, перехідний вік якраз починався.

— Амале… — Якось безнадійно мовив мій тренер, але я його перебив:

— Ні, не заперечуй! Байдуже, що ти скажеш, я все одно хочу стати повстанцем! Мені подобається Лірон, то чому б не привести його до свободи? Це ж буде так ціка…

— Замовкни! — Гаркнув раптом білявий демон і я збентежено завмер. Він підвівся з каменя, на якому сидів і злий, підійшовши до мене, міцно схопив комір сорочки. — Я люблю твою матір! Люблю! Розумієш?! — Прокричавши ці слова, молодик різко наблизив моє шоковане й водночас налякане обличчя до свого й вже тихіше додав: — Завжди любив… А ти хочеш зробити їй боляче. Думаєш, я дозволю цьому статися? — Його уїдливі рожеві очі зблиснули від сліз, яким він тоді так і не дозволив упасти. Усвідомивши, що настрашив мене, наставник відпустив комір сорочки й відійшов на кілька кроків. — Пробач.. що так накинувся на тебе. Ти просто ще нічого не розумієш і не знаєш, щоб говорити про повстанців. — Зі шкодуванням заговорив хлопець і я відчув, що скоїв помилку, говорячи так завзято про те, що є маловідомим для мене... Але зате мені вдалося дізнатися, що Амон відчуває до моєї мами і ті його погляди з батьком стали очевидними, адже він, напевно, не зміг завоювати її серце, тоді як це вдалося іншому й таке усвідомлення постійно ятрило його душу..."

Наступні кілька місяців під час тренувань ми двоє зовсім не згадували про повстанців. Проте моя цікавість до них нікуди не ділася, а тому усвідомлювати, що мені не можна з ними зв'язуватися було дуже прикро. І, вочевидь, коли з Амоном ми залишалися лише вдвох, я несвідомо демонстрував це всім своїм виглядом. Видно, що він за весь цей час полюбив мене майже як власного сина й тому не мав бажання спостерігати за моїм сумним настроєм.

"— Коли мені було дванадцять, я вперше зустрівся з найголовнішим повстанським генералом. — Неочікувано заговорив тренер і я вкрай здивовано витріщився на нього. — Що? — Вигнув він брову в іронії, — Слухати мою історію будеш чи ні?

— Буду! — Викрикнув я так, ніби мені було не шістнадцять, а десять років. В очах запалала непереборна цікавість і довелося вмоститися зручніше, адже розповідь обіцяла бути довгою."

Так Амон розказав мені все, що знав про повстанців і навчив їхніх законів моралі. Напевно, йому було неприємно від того, що дотриматися свого слова перед моєю мамою таки не вдалося, але бачити мене щасливим, як він говорив, безцінно. Я тоді вже подумав, що почуття хлопця до цієї жінки зникли, але помилявся…
Ми з ним домовилися, що моя матінка ні про що не дізнається й відтоді демон почав брати мене на різні нескладні завдання разом із своїм загоном, який носив назву "Залізний присмак свободи" (знаю, що вона доволі довга, але ж головне – змістовна). Було і цікаво, і страшно, і небезпечно, і радісно. Мені вдалося здружитися з усіма членами його команди й вони сприймали мене, як "свого". Після кожної місії ми з Амоном давали один одному "краба" на знак хорошої роботи. Такі дрібниці зміцнювали бойовий дух і це неймовірно тішило.
Саме під час одного з таких завдань я познайомився з маленькою дівчинкою, якою виявилася ти, та сама, якій доля заповіла привести нас всіх до перемоги. Про пророцтво ми тоді вже знали, але не здогадувалися, що твої батьки були тими, хто розповсюджував про нього неправдиві чутки.
Періодично Амона гнітило те, що він не зміг виконати свою обіцянку моїй мамі й часто, коли мав поганий настрій, міг звинувачувати в цьому мене й дорікати тим, що я не ціную те, що вона за мене хвилюється. Можливо, тоді правда була на його боці, але мені, як підліткові, характер якого перебував у процесі формування(через що був неоднозначним), не хотілося про це думати.
Не знаю, чому так вийшло, може, боги так задумали, але саме через рік після зустрічі з тобою хороших подій у моєму житті ставало дедалі менше… Спричинені гнівом короля пошуки пророцтва й тих, хто до нього причетний призвели до раптового вбивства моєї мами королівськими гвардійцями. Лише перед смертю я зміг їй зізнатися, що вступлю до повстанців.. вона тоді нічого на це не сказала, лише усміхалася... Батько, стосунки з яким у нас тоді вже довго були напруженими, після того випадку замкнувся в собі й бачитися з ним ми стали дуже рідко. А Амон, дізнавшись про те, що тої, кого він кохав більше нема серед живих, практично впав у відчай, не хотів нікого слухати й будь-якої миті міг не стримати своїх емоцій. Мені самому було дуже складно пережити цей період, адже в мене на той момент не залишилося майже нікого, кому б я міг відкрити свою душу (якщо такі люди й були, то десь далеко від мене). Говорити до наставника було марною ідеєю – демон уникав зустрічі зі мною, не бажаючи поговорити хоч про щось. А мені так потрібні були такі розмови! У нас же ж було спільне горе..та й у мене, крім того, їх було два, але не про це зараз.
Так тривало довго.. ми обоє не могли допомогти загоїти душевні рани один одного, тому страждали більше, ніж могли би. Я став набагато стриманішим і дитину в моїх очах побачити вже було неможливо. Продовжив тренуватися, аби хоч якось втихомирити своє горе (друзі із загону Амона хотіли мене підтримати, але ніяк не могли знайти підходящих слів), й одного разу особисто познайомився з Абелардом. Знову знайшов того, ким міг надихатися. Він став мені новим учителем і незамінним другом. Бажаючи помститися за матір, я вирішив, що стану дуже сильним і, офіційно приєднавшись до повстанської ватаги, почав думати над тим, як мені сформувати власний загін.
А чорна смуга тим часом не хотіла закінчуватись, хоч і "зблідла" на якийсь проміжок часу. Я це усвідомив, коли дізнався, що колишній тренер виношує план помсти гвардійцям, от тільки діяти він надумав якось необдумано. І таким чином, через три роки після трагедії, навідавшись до маминої могили, Амон зрозумів, що не має права ще хоч місяць сидіти склавши руки. В пориві гніву, який викликали болючі спогади, він зі своїм загоном відправився на завдання з пошуками славнозвісних убивць.

"— Амоне! Ти що коїш?! — Спробував я із завзяттям зупинити товариша, як тільки дізнався про його бажання нарешті втілити задум у реальність. — Зовсім з глузду з'їхав? Думаєш, піти проти королівської гвардії так просто?! Ти ж сам знаєш, на що вона здатна! — Не те, щоб я вважав екс учителя слабким чи нерозумним, просто знав, що, коли ти щось робиш не з холодною головою, доброго з того не вийде.

— Мовчи! — Люто рикнув він мені в обличчя тим голосом, якого я завжди боявся. — Це моя помста! Свою втілюй, як хочеш, а до мене не лізь! Ти ж знаєш, як я любив її! Ще відколи ми вперше з нею зустрілися, я затямив, що ангелові не бути з демоном, але відтоді не міг викинути Сайміну з голови! — Ні, сліз у його очах більше не було, напевно, вони давно закінчилися… — А тепер її нема! Все! Й ніколи не буде! І ще й ти, її син, швендяєш перед моїми очима, як постійне нагадування... — Оскалився рожевоокий і мені стало ясним те, чому демон весь час мене уникав..."

Тоді ще, пам'ятаю, нас бачила Делора, яка достатньо давно вступила до його загону, але розмовляти з нею мені ще не доводилося. За її сумними очима було зрозуміло, що почуття в серці ельфійки неоднозначні. Вона точно щось до Амона відчувала, мені так думалося. І якраз із того дня саме ця дівчина вирішила найбільше підтримувати необдуманий через емоції задум тодішнього капітана найголовнішого з повстанських загонів. І лише вона одна змогла повернутися з тої місії. Я тоді ще навіть не знав, що Делора має сестру-близнючку й тому, коли бачив Дарлу, то думав, що та ельфійка нікуди з демоном не пішла. Правду вдалося взнати лише тоді, коли молодша з них ледве повернулася до штабу після славнозвісного завдання, й розказала, що Амона схопили в полон, а з членів команди вижила лише вона. Пригадую, я тоді ніяк не міг повірити своїм вухам, вважав її слова суцільним безглуздям. Але невдовзі, коли з того моменту минуло цілих півроку, цей факт став очевидним. Серце стискалося від того, що всі ті друзі, які з'явилися в мене у "Залізному присмаку свободи" загинули через необачність однієї людини. Від цього не хотілося плакати, а лише кричати.. з нестерпної несправедливості. "Мені треба було бути сміливішим! Треба було зупинити його, хай би там що! Тоді б цього не сталося! Тоді б вони були живі!" – думав я, проклинаючи свою безпомічність. Тоді ж і поклявся, що вона більше ніколи не стане причиною смертей близьких мені людей...
Після тих подій я не бачив Амона два роки. Вже навіть із жахом думав, що його стратили… Але, зустрівшись із ним якось на полі бою, зрозумів, що краще б підопічні тодішнього короля таки зробили це, а не залишили живим...

"— Уявляєш, до влади прийшов новий правитель і мені не лише дивом зберегли життя, а й запропонували стати новим командиром їхньої королівської гвардії. — Єхидно шкірячись, говорив демон, — Як від такого відмовитися, адже, щоб найкраще зрозуміти вбивцю, треба ним стати. Тепер я вб'ю тебе, щоби назавжди забути про Сайміну! — Не бажаючи розуміти його слова, я не знав, що й робити в ту мить. У голові все переплуталося й лише голоси Кейна і Дарли, які недавно стали моїми підопічними, змогли мене трохи "отверезити", щоби повернулося ясне мислення."
•
— Здається, тоді хлопець мені й трьом новим членам загону дозволив втекти, але наступних разів пережити сутечки з його командою без поранених було складно. І я й досі не можу його слів зрозуміти, бо не вірю, що він на таке спроможний. Хіба що, у королівській в'язниці на нього психологічно впливали, що його особистість так змінилася. Й це справді дивно, бо не пригадується мені хтось, хто любив Лірон більше, ніж він (якщо не враховувати Абеларда). Потім я став новим капітаном найголовнішого загону, членів до якого обирав помірковано, але про це тобі і хтось інший може розказати. На цьому, власне, і кінець історії. Я розповів усе, що стосувалося Амона. — Закінчив говорити командир і вперше за ці кілька годин глянув на мене. — Ей-ей, чому ти плачеш?! — Очікувано спитав чорнявий, захвилювавшись.

— Як "чому"? — Обурено пробелькотіла я крізь сльози, — Це ж так жахливо.. я б не змогла таке пережити! — Зупинивши ходьбу, розрюмсалась і не змогла більше нічого нормально сказати. Сіроокий розгублено роззирнувся й помітив, що всі інші весь цей час мовчали, також уважно слухаючи його. У декого з дівчат, які, певно, не вперше чули цю розповідь, в очах також стояли сльози. Амал рухом наказав їм усім продовжити рух (так як через мене група зупинилась) і несміливо підійшов ближче.

— То дурне, через таке плакати. Не треба. — Люб'язно попросив брюнет, невпевнено обійнявши мене. — Я ж розумію, що винен у цьому, але зробити нічого не можу. — Якось сконфужено констатував парубок і видав істеричний смішок. Зрозумівши, що це все було в минулому і, як би не хотіла, ніщо не зміню, я перестала плакати й тільки хникала.

 

•
Поки Ель говорив ми всі навіть не помітили, як надворі почало вечоріти. І на гору, яку нам треба перетнути, теж встигли піднятися. В одній із її печер і вирішили заночувати.

Ніч настала доволі швидко, принісши з собою холодне повітря. Віти високих хвойних дерев неспокійно гойдалися від уривчастого вітру, небо починало витягуіати зі своєї таємничої схованки зірки, розсипаючи їх на собі, а місяць неквапливо виповзав із-за далеких гір, за якими й розмістилося королівство Флоґа.


— Значить, виходячи з історії капітана, першими в "Полум'ї" були… — Не закінчила я своє припущення спеціально, щоби хтось продовжив.

— Я і Делора. — Зрозуміла мої думки білява ельфійка й мило усміхнулась.  

Після того, як закінчили всі потрібні приготування, члени загону розсілися на колодах навколо вогнища й попивали трав'яний чай, який дівчата встигли заварити.

— Навіть не я. — Зауважив Крайс і я тут же ж згадала, що він і чорнявий – друзі дитинства. Дійсно, цей ангел цілком мав бути першим. — Мені було відомо, що Амал багато часу проводить у повстанців, але сам я до них вступати не поспішав. — Зізнався зеленоокий, відсьорбнувши чаю зі свого горняти.

— Чому? — Виявляється, моя цікавість говорінням командира задоволена була не повністю й вимагала ще чогось.

— Йоу, вечір цікавих історій починається! — "Засвітився" Броз, заусміхавшись. — Чур, я наступний! Йоу, Ерлайн, молодець, що спровокувала це. — Похвалив мене другий сержант і після цього наші очі в цупкому очікуванні перевелися на білявого хлопця.

— Ви серйозно? — Істерично усміхнувшись, поставив нам питання він. — Йой, та тут нема про що розказувати. — Почав відмовлятися Рідрек, ще й відповідно розмахуючи руками. — Я не люблю про це згадувати, бо той період в наших з Амалом життях був нелегким. — Раптом серйозно договрив Крайс, давши нам зрозуміти, що подальші ропитування ні до чого не призведуть.

— Йоу! Це означає, що настала моя черга! — Звеселився Соуейк, вирішивши перервати трохи напружену мовчанку в команді. — Зараз я розкажу вам страхітливу історію з життя одного чоловіка… — Потираючи долоні, підступно посміхнувся темноволосий і розпочав захопливо нам все повідати. Підтримуючи свої слова дивакуватою мімікою, Броз тримав загін у напрузі аж до кінця оповідання. Я й не знала, що цей хлопець є таким вмілим оповідачем! Від страху навіть не раз хапалася за одяг Егона, біля якого сиділа, й тулилася до нього, ховаючи обличчя. Мені здавалося, що так страх мине.

Через годину таких цікавих посиденьок майже всі хлопці й дівчата "розповзлися" по наметах, на варті залишилися Дарла з Амалом. Скоріше за все, ці дві години вони згадуватимуть минуле, яке сьогодні розворушив капітан. До речі, я впевнена, що, якщо б запитала в нього щось подібне раніше, він би точно не розказав, а тут ось, відкритішим зі мною став. Хі-хі, хоч щось тішить.
Лежачи в наметі, я обдумувала все те, що встигла дізнатися про брюнета й згадала, що всі його біди почалися після зустрічі зі мною... "Так, Ерлайн, тільки не накручуй себе, як ти то вмієш! Зробиш тільки гірше, бо знову захочеш плакати." – мозок давав правильні настанови і я вирішила до них прислухатися, щоб не звести нанівець і так не ідеальний настрій.  

•
Незважаючи на гірську вологість і холод надворі, спати було тепло і комфортно. Це завдяки капітанові і його дивовижній магії. Ще перед тим, як розкладати палатки, хлопець ногою відкреслив на кам'яній поверхні прямокутника і наклав на його площу заклинання з підігрівом, яке підтримується десять годин. Цікаво, а скільки він в загальному знає заклинань? А то щось підказує, що мені ще не раз доведеться дивуватися з його вмінь.

Захотівши вкотре за час сну обернутися, я щось мляво "мукнула".

— Ерлайн... — Тихо, але від цього не менш раптово, кликнули мене знайомим голосом і я, лежачи на спині, різко вдихнула й втупилась великими червоними очима в того, хто посмів нагло вирвати мою свідомість із сновидінь.

— Капітане, що Ви.. що ти тут робиш? — захриплим і негучним від сну голосом спитала я й потерла заспані очі, кілька разів кліпаючи. Машинально озирнулася. Світанок. Напевно, година шоста. От же ж! Поспати не дав!

— Виявляється, ми не одні тут розмістилися. — Стурбовано повідомив не такий вже й сонний сіроокий, чорне волосся якого подекуди стирчало в різні боки.

— О, боги.. лиш не кажи, що недалеко є хтось із ворогів… — Злякано прошепотіла я, з острахом дивлячись на парубка, який все ще нависав наді мною.

— Ні, заспокойся. Це, всього-на-всього, ведмідь. — Пояснив командир, але мені від цього чомусь легше не стало. Я ще більше витріщилась на співрозмовника.

— Он як… Чекай, а чому ти до нас заліз? — Очікувано насупившись у нерозумінні, чекала на відповідь.

— Ви просто були наступними на моєму шляху. До інших я також так залазив. Потрібно було повідомити вам усім, щоб потім обережно покидали намети й не привертали увагу ведмедя. — Спокійно мовив брюнет і, усвідомивши, що надто довго нависає наді мною, поспішив покинути дівочу територію.
А я тим часом дозволила собі сповна почервоніти й тихо пискнути. "Невже цей Амал мені не снився?! Такий гарний, що я сама не знаю, як змогла якісь слова вимовляти! І байдуже, що виглядав він неохайно." – раділа я побаченому недавно, затуливши долонями лице. А водночас думала, що виглядаю, як мала дитина, тішучись такій дрібниці. І таки в наступну мить згадала вчорашню розповідь друга й усмішка моментально покинула мої губи. Стоп-стоп, а хіба не Актеон із Разією повинні були зараз стійкувати? Невже капітан дозволив їм поспати, бо сам швидше прокинувся? Так-с, мені це зовсім не подобається.. він повинен був мати сьогодні здоровий сон, у нас же ж сьогодні місія. Поки пропустимо те, що хвилювання за його самопочуття стосується не лише сьогоднішнього завдання, щоб від усвідомлення закоханості в цього хлопця знову не довелося пекти раків.

Обурена своїми здогадками, я, в тому ж одязі, в якому й заснула (через втому від тривалої ходьби вчора навіть не встигла переодягнутися), без зайвого шурхотіння вилізла з теплого намету на прохолодне повітря. 
Ель стояв недалеко від краю скелі й милувався краєвидом. Недовго думаючи, я вирішила відчитування напарника відкласти на потім і собі роздивитися вражаючу панораму місцевого пейзажу, щоб у душі поселилося більше спокою. Високий, практично повністю синій гірський хребет прекрасно гармоніював із безкраїм помаранчевими небом, на якому не було жодної хмаринки. В далині виднілося яскраве сонце, яке починало сліпити й гріти вже зараз. Рослинність була тихою – жодного вітру не спостерігалося, а цвірінькання пташок тільки доповнювало загальну ідилію.
Я повільно перевела очі на самотнього з вигляду хлопця й глибоко вдихнула. Потім, зробивши крок до нього, нагадала собі про ведмедя й тої ж миті обернулась. Волохань міцно спав, поклавши вухату голову на кігтисті лапи – поки можна не переживати. Стараючись не забувати про тварину, я не в повен голос із докірливими нотами заговорила:
•
— Чому не спиш? У нас завдання сьогодні. Забув, може? За час сну ми повинні накопичити енергію на наступний день, а ти цим нехтуєш. Не можна так, а то потім ми хвилюватися за твоє здоров'я будемо….

— Та що ти розкуд-кудахкалась, як квочка… — Тої ж гучності голосом, що й у мене, насмішливо обізвався Амал і я, зловивши себе на цьому, цілком справедливо почервоніла. — Не треба про мене аж так піклуватися. — Усміхнувся друг і подивився в мій бік, а я лише "втекла" очима десь до лісових хащів.
Вже через хвилину ми обоє знову повернулися до мовчазного розглядання чаруючого пейзажу, але думки наші були геть не про нього. Воли літали десь далеко в свідомості, іноді провокуючи зміни емоції на наших обличчях.

"Це ж треба, скільки Амаліелеві довелося пережити, перш ніж стати капітаном…
Який дивний збіг, Амон кохав маму того, кого тренував (складно це сприйняти, бо демон виглядає як одноліток із сіроокийм). Аж не віриться, що в житті таке буває… А ще так само не віриться, що одна людина змогла стільки пережити сама, – почали роїтися в моїй голові думки, коли я зиркнула на незворушну постать того, хто без особливих зусиль зумів двічі закохати мене в себе, – Погіршення стосунків із батьком.. раптова смерть матері.. друг, який відвернувся.. загибель товаришів.. зрада. Не уявляю, як він без ніякої підтримки зміг таке витерпіти й не зламатися.. не відвернутися від добра... І це ще, якщо говорити про те, що мені відомо. А що, якщо в нього є й інші душевні рани про які ніхто не здогадується? Невже я тут безсила й нічим не можу зарадити.. допомоги.. зцілити..?" – ці роздуми мені ніяк не давали спокою, вони ще з учора ятрили серце й змушували твердий комок суму застрягати в горлі.
Підійшовши до командира і ставши навпроти, я дуже ніжно обійняла його спину й тихенько захникала.

— Ну от, ти знову плачеш. І чому? Невже згадала вчорашнє? — Просочений добротою голос чорнявого прозвучав плавно. В ньому, здавалося, можна було розчути прохання: "Не треба мене жаліти, це ж не змінить минуле..."
У відповідь на питання головного я лише угукнула й продовжила тихе рюмсання. Всередині душі хтось наче поставив тавро пам'яті про те, що зміг знести на своїх плечах Амаліель і в моєму невгамовному серці глухий біль посилився.

— Амале… — Підняла я на нього свої заплакані зелено-сірі очі й брюнет нарешті обійняв мене у відповідь, коли його губи затремтіли в невпевненій усмішці. — Я допоможу тобі.. забути все погане... Обіцяю, що ти більше не будеш терпіти всі біди сам… — Щиро зізналася хлопцеві я, витягнувши всі ці слова буквально з глибин свого серця. Потім опустила сором'язливий погляд і притулилася щокою до міцних теплих грудей. Командир нахилився до мого вуха і втомлено видихнув, тільки-но я продовжила бубоніти: — Знай, ти завжди можеш на мене покластися… Я будь-коли можу вислухати твої душевні переживання й ніколи не відвернуся… Навіть, якщо ти завдаватимеш мені болю я…


— ...Кохатиму тебе, Ерлайн. — Тихі слова пролунали як постріл крізь серце навиліт, і мені здалося, що навіть вітер у цю мить здійнявся. Я різко вдихнула від того, наскільки гірко й водночас спокійно вони були сказані і з силою стиснула в долонях тканину парубоцької сорочки. — І навіть, якщо ти завдаватимеш мені болю, я кохатиму тебе. — Повністю повторив моє останнє речення чорнявий і я помітила, що мене притиснули до себе сильніше, неначе боячись втратити. Звідки він знав, що зараз я хотіла зізнатися в своїх почуттях?.. Мамо.. невже наші думки збіглися?.. Невже з нас двох я не одна така закохана дурепа?.. Невже це взаємно й не є сном?.. Невже я тепер зможу без причин ось так обіймати його?.. Не знаю, чого тепер від радості хочеться більше: плакати чи сміятися?

— Я тебе тако... — Не змогла договорити я, піднявши до Амаліеля своє розпашіле й спухле обличчя.

— Чшш… Не змушуй себе це казати. Я все знаю. — Приклавши палець до моїх губ, турботливо зупинив цю спробу головний. Під проникливим поглядом я мимоволі насупилась, але, маючи чудову можливість споглядати найкращу в світі усмішку, передумала протестувати. А в наступний момент відчула, як у очах накопичується чергова порція сліз.

— Я.. дуже щаслива… — Щиросердно висловивши свої почуття, знову притулилася щокою до молодечих  грудей і тихо засміялась, коли радість витекла з очей у вигляді солоної рідини. Вдихати зараз найрідніший запах було навіть більше, ніж просто насолодою…

— І я… — Підтримав висловлення сіроокий, поцілувавши мою маківку і спершись на неї бородою.
Святі боги, хто ж міг знати, що в моєму житті таке станеться? Що я покохаю когось аж до тремтіння серця? Що стільки всього доведеться пережити, перш ніж ми обоє відкриємо ці почуття одне одному?.. Коли згадую, як тоді нехотячи погодилася піти з Егоном і Зеною до Лірона, стає тільки смішно. Цікаво, а що, якби мені тоді хтось сказав про все це наперед, яка реакція би в мене була?.. 
Боячись того, що це може виявитися якимось сновидінням, я дужче притулилася до тіла капітана й почала молитися, щоби мій страх був примарним…

•
— Ерлайн, розумію, що нам обом так добре стояти... — Неочікувано перебив мої думки коханий (ууу, дуже незвично, але класно його так називати!!), — Та тут виникла одна проблемка… — Я подивилася на його збентежене, проте усміхнене лице й вигнула брову в питанні. — Ведмідь.. прокинувся.. і нюхає мене зараз. — Тихо пхикнувши, я широко усміхнулась. Ця ситуація мене забавляла рівно до тієї миті, поки волохате створіння не видавало особливих звуків. А от коли ведмідь грізно заричав, стало не на жарт лячно й ми з капітаном одночасно здригнулись. Вочевидь, тварина розлютилась і хоче з секунди на секунду здійснити напад...

— О, ні.. і що тепер робити?.. — Злякано спитала в парубка я, від страху вирячивши на нього очі, бо в голові одразу згадалося те, які довгі й смертоносні кігті має вермідь.

— Триматися якнайміцніше. — А далі я не встигла нічого перепитати. Незрозумілий азарт загорівся в сірих очах напарника й він у слушну мить (поки волохань не встиг замахнутися лапою), зробивши стійкий крок назад, різко підхопив мене на руки й зіскочив із високої скали. Наступним після звуку ведмежого ричання пролунав мій ошелешений вереск. Він був таким дзвінким, що птахи, налякавшись, збуджено повилітали з навколишніх дерев. 
Я замружилась в очікуванні дива, й сильніше вхопилася за шию Амала. А потім, коли ми почали падати, моїм тілом пройшлася хвиля якоїсь теплої енергії, яка явно належала хлопцеві. До довгих вух враз долинув звук якихось взмахів, які змушували моє волосся розліталися в усі сторони від, відповідно, уривчастого вітру. І тут я зрозуміла, що відбувається. Ми більше не були підвладні силі тяжіння, а значить… 
Розтуливши очі й озирнувшись, усвідомила, що чорнявий перейшов у свою природну форму й зараз ми перебували високо над довколишнім лісом. "Невже навіть без попередньої підготовки він зміг це зробити?!" – вражено думалося мені в ту мить. Його волосся кольору ночі роздувалося поривами повітря і я не змогла не замилуватися всім виглядом Еля. Над головою розмістився невеликий полум'яний німб, а такого ж кольору тіні прикрашали нижню й верхню повіки молодика. Риси обличчя в нього стали мимоволі гарнішими і я несвідомо затамувала подих. Великі крила ангела також були вогненного відтінку й прекрасно гармоніювали з смоляно-чорним волоссям і кришталево-сірими очима. 
Із захватом дивлячись на парубка, я й не помітила, як торкнулася долонею трохи колючої щоки й із нестримним бажанням, але повільно, потягнулася до його усміхненого лиця. Очі Амаліеля крадькома глянули на мої губи, загадково замерехтівши... Все всередині завмерло в передчутті чогось дивовижного і здалося, що ще лиш мить і ми зійдемось у ніжному поцілунку, але:

— Ерла-айн! Ама-але! Як ви там?! — Схвильовано заверещав Крайс і в наших головах одночасно промайнула думка про те, щоб припинити шкодувати за тим приємним, чого не сталося, й швидко обернутися до друзів. Рукою, яка торкалася щоки ангела, я знову обвила його шию, відчуваючи дивне тремтіння у всьому тілі.

— Все гаразд! — Крикнула я другові, натягнуто посміхаючись і думаючи: "Схоже, поцілуватися тут і зараз нам не судилося… Ех, а такий момент був!". Тим часом на мої щоки поліз яскравий рум'янець, як тільки ми з Амалом обмінялися швидкоплинними поглядами.

— Ведмідь уже пішов, можете летіти до нас! — Повідомив нам Актеон, махаючи рукою.

— Ерлайн, певно, так голосно закричала, що бідолашний настрашився! — Широка іронічна усмішка полізла на губи Мелейні й ми з Ельом, знову перезирнувшись, щиро засміялися. Ніколи б не подумала, що в нього такий чудовий сміх…
"Не варто переживати, адже в нас із капітаном ще буде час на всілякі любощі." – потішила я себе думками і, відсміявшись, тихо сказала коханому: "Повертаймось".

Коли наша парочка вже спокійно ступила на землю, товариші продовжили всіляко жартувати про ведмедя й обговорювати те, що щойно сталося.

— Ерлайн, дорогенька наша, ти плакала? — Стурбовано раптом поціквилась старша Зіддіг, нахилившись до мого обличчя.

— Так.. було таке. — Іронічно хі-хікнувши, відповіла я, згадавши про свій одутлий вигляд, який не міг не привертати уваги.

— А чому? Що вже сталося? — Разія діловито склала руки на грудях і, в підозрі звузивши очі, зиркнула на ймовірного, на її думку, винуватця моїх сліз.

— Ну… — Почала несміливо я, не дуже бажаючи про це говорити, й мене одразу перебили:

— Я їй зізнався. — Серйозно випалив брюнет, обійнявши мене рукою за плечі. — В коханні. — Уточнив молодик й інші лише через кілька секунд ступору це второпали:

— Що-о?! Спра-авді?! — Витріщились усі друзі на нас, а хтось навіть пальцем почав тикати, розгублено хапаючи ротом повітря. Сіроокий мовчки кивнув і кинув на мене теплий погляд.

— Йоу… — З полегшенням видихнув Броз, витерши вдаваний піт із чола. — А я-то.. вже почав думати, що цього ніколи не станеться. — Після цієї глузливої репліки ніхто не зміг стримати іронічного сміху і його звук лавиною покотився повітрям. 
"Сьогоднішній день почався доволі незвично і я сподіваюся, що він принесе нам багато позитивних емоцій." – радісно думалось мені, під час обіймів із капітаном. Але якби я тільки знала, що цей позитив протримається лише цього дня, то була б готова до неприємностей в наступному…