Наступним рухом капітана були.. обійми?! От треба було мені вляпатися мені в таку безглузду ситуацію! Хлопець легенько обійняв мене за талію і пошепки сказав, чи навіть наказав(!?), щоб і я зробила те саме. Звичайно ж, аби врятувати наші "шкури" від небезпеки, що ще мені залишалося зробити, як не слухняно й несміливо обійняти його у відповідь? Адже не хотілося, щоби нас помітили ті славнозвісні гвардійці. Руки тремтіли, а серце скажено билося в грудях чи то від хвилювання, чи то від обурення. І мені, напевно, не було б так соромно, якби він цього не чув, так, а він просто не міг цього не чути! Боги, та що це за день такий?!

— Скажеш, коли можна буде припинити грати цю невеличку виставу. — Його голос прозвучав якось втомлено й спокійно. Вочевидь, він не зміг приховати того, що дана ситуація йому теж не імпонує. Капітан спер на моє плече свою голову, тим самим викликавши лоскотання шиї і моє тихе й мимовільне хі-хікання, що, до речі, трохи допомогло розслабити нерви. Я б і не подумала, що його волосся таке м'яке, бо на вигляд воно здавалося колючим. Хоча ні. Не так. Воно було і колючим, і м'яким водночас. Досить дивно, проте, це правда.

Коли заглянула за спину брюнета, мої очі помітили, що королівські "пси" вже зникли з поля зору. Давши сигнал того, що все "чисто", я змогла спокійно відійти від стіни, видихнути і розімнутися, що зробив і хлопець.

І наступні двадцять хвилин ми б ішли в напруженій мовчанці, якби молодик не нагадав мені дещо:

— То, як тебе звати? Ти ж тоді навіть не відрекомендувалась.

Після такої от, як він казав, вистави, говорити з ним було трохи незручно, і хлопець, напевно, відчував щось подібне, тому й захотів перебити свої і мої сплутані думки й емоції чимось іншим.

— Я Ерлайн. Якщо офіційно, то Ерлайн Вердінг, — сказала я після двохвилинних роздумів і вагань, легенько посміхнувшись. "Розслабся, все вже позаду…" – думала тим часом. Потім протягнула руку, як виявилося, для того, щоб здивуватись наскільки ніжно її потиснули. Парубок на кілька секунд зиркнув на мене оцінюючим поглядом. — А Ви… Áмал. Так?

— Ех, схоже, мені знову доведеться все повторювати…

— Ні-ні-ні! — Заперечно помахала я руками. — Все зрозуміло…

— А я знав, що це спрацює. — Несподівано тихо засміявся він, і я від несвідомо завмерла від здивування, вперше побачивши якісь зміни у виразі його обличчя. Прикольний у нього сміх.

Я б і надалі сприймала нового знайомого як холоднокровного, серйозного і байдужого капітана, але момент, свідком якого мені щойно довелося бути, на певний час це спростував.

— Ти вмієш стріляти з лука? — Неочікувано запитав він, швидше за все, звернувши увагу на мій лук і три "нещасні" стріли.

— Нуу… Скажу зразу: володію я ним не так вправно, як деякі інші ельфи, але на нормальному рівні, — моє скромне пояснення супроводжувалося незрозумілою і дивакуватою мімікою. — А Ви? Мечем володієте? — І собі вирішила запитати я.

— Так. — молодик торкнувся зброї рукою, — Цей меч, як і твій перстень, допомагає мені вчасно втихомирювати свою магію. Ці артефакти викувані з одного металу. Саме цей "красунчик" допомагає мені зберігати спокій у найрізноманітніших ситуаціях. У нас, до речі, природа магій схожа, я це відчуваю. — Повідомив він, викликавши у мене неабияке здивування на пару з цікавістю.
"Значить, якщо я дізнаюся, яка у нього магія, мені стане більш зрозуміло, яка вона в мене." – припустив мій розум, поки ми крокували. Але розпитувати щось про це я не стала, зроблю це якось пізніше.

— Ну ось, ми на місці. — Зазначив капітан і я підняла очі, щоб подивитися який із себе цей готель.
Виглядав він вельми бідно: дерево, з якого зроблені стіни, почорніло і почало гнити, деякими місцями дах має дірочки, і двері теж почорнілі й старі. Всередині вигляд теж не кращий: світильники ледве висять (тобто, скоро точно можуть впасти комусь на голову), підлога, як і всі двері, пронизливо рипить, сходи, здається, можуть провалитися від кожного кроку, і павутиння, пилюка і ще раз пилюка. Дивлячись на все це, мене ніяк не могло покинути відчуття того, що мої руки повинні тут все прибрати, бо інакше цього, напевно, ніхто вже не зробить.

Прослідкувавши за моїми трохи нервовими і здивованими поглядами, сіроокий вирішив поставити питання:

— Ти, напевно, думаєш, чому моя команда перебуває у такому неохайному місці? Чи я не правий? — Я кивнула, підтверджуючи його перші слова. — Поки що, цей спосіб переховування ще жодного разу не підводив нас. Такі, як ми, вибирають для ночівлі старі смердючі готелі, щоб королівська гвардія не знайшла нас. Вся суть в тому, що їхні воїни, чи начальство, не здогадуються, що ми можемо бути саме в таких будівлях. Вони вважають нас гордими, такими, що не будуть переховуватися у якихось, скажімо, свинарниках. Саме тому їм навіть у голову не приходить, що все може бути настільки по-іншому.  — Пояснював хлопець, якого я в цю мить уважно слухала.

Ми сиділи за столом у холі. Закінчивши говорити, брюнет витягнув із внутрішньої кишені свого шкіряного плаща невеличкий блокнот і почав у нього щось занотовувати.

— Амале. — Раптово звернулися до капітана і він, відірвавшись від записування, підняв свої кришталево-сірі очі на власника низького, трохи хриплого голосу. — Я повинен був полагодити твій меч. — Сказав чоловік років тридцяти п'яти, із зубочисткою в роті.
Поки чорнявий щось обдумував, я змогла краще роздивитися цього, напевно, коваля. Його світло-каштанове волосся, яке підтримувала чорна пов'язка, було досить довгим, але не сягало плеч, очі були трошки вузькими і бурштиновими, невелика щетина на лиці, вилиці і підборіддя(як і в капітана, до речі) своєю мужністю додавали чоловікові якогось шарму, ніс був прямим і чуть загостреним на кінці, губи були досить повні і коли чоловік говорив, з-під них можна було побачити невеличкі нижні й верхні ікла. Весь харизматичний образ незнайомця доповнювали чорні штани, де-не-де порвана біла майка і своєрідне татуювання на правій руці. Також, не можу не згадати про те, що його ліву руку повністю(від плеча) заміняв залізний протез. Мені таке рідко доводилося бачити, тому найдовше мій погляд затримався саме на ньому.

— Éдіку! Ти йдеш, чи ні? Що ти там застряг? — Почули ми красивий жіночий голос із боку заднього виходу з готелю. Це була симпатична рудоволоса незнайомка.
Ймовірний коваль і так званий Амал, багатозначно перезирнулися.

— Тільки, Еде, обережно з ним, ти сам знаєш. — Серйозно попросив капітан, і, витягнувши меч із піхов, вручив його чоловікові. Той лише кивнув і пішов до дівчини, яка його гукала.

— Це ваш коваль? — Вирішила я не втрачати нагоди поставити чергове питання й водночас уточнити здогадку.

— Так. Це Едуáрд – головний коваль нашого загону. А та руда дівчина, що недавно кричала – Нóра, то його помічниця, ну, або заступниця. Вони разом допомагають нам робити порядок із своєю зброєю і обладунками. — Пояснив він, підводячись зі старого скрипучого дивану. — Ходи, покажу, де є твоя кімната.

Я слухняно, у хвилюючому очікуванні, слідувала за хлопцем по сходах на другий поверх, поки ми не зупинились в коридорі.

— Прошý. — Провів брюнет рукою в мої "покої".

Невеличкий мороз пробігся шкірою, коли я уявила, у якому стані ця моя кімната. У ній доведеться гарненько прибра..ти. Зайшовши до приміщення, мені не залишилося нічого, тільки здивуватися. Всередині було чисто(може, вітерець і порозкидав кілька листків паперу і деякі інші речі, але це нюанси), всі меблі були охайно поскладані, тюль чистим, як і підлога, а ліжко акуратно застелене. Нехай, кімната й стара, але ж чиста, тому й сприймається вона зовсім по-іншому.

— Твої батьки знали, що ти будеш тут, тому мама вирішила прийти сюди і прибрати. — Його голос порушив кількахвилинну тишу, яка запанувала між нами. Я мимоволі тепло посміхнулась.

— Коли я зможу з ними зустрітися? — Запитала, з надією подивившись на брюнета.

— Вже завтра ти… — Запнувся хлопець через те, що я підбігла і міцно обійняла його. Мої дії ввели чорнявого в невеликий шок і він не зміг договорити. Самій дивно, як мені вдалося так швидко відреагувати на його відповідь.

— Дякую за таку можливість… — Проговорила я слова подяки у його просту білу сорочку.
Через кілька секунд ступору капітан "оговтався", різко відсторонив мене від себе і холодно промовив:

— Будь ласка, тільки не треба до мене лізти зі своїми обіймами. Ти не будеш особливою, навіть не думай. Ти залишишся на рівні з усіма іншими членами команди. Те, що ти новенька, не дає тобі особливих привілей. — Я здивовано й трохи налякано дивилася на хлопця і думала, як його настрій може так різко змінюватись? — Розпаковуй свої речі. Даю тобі на це півгодини. Коли час вийде, ти повинна бути внизу. — Тепер я дійсно усвідомила, що він – капітан, такий, який і повинен бути: не терпить ніжностей, підлизування, непорядку, ліні, супротиву, непослуху і неповаги. Коли я це зрозуміла, то передумала ображатися на нього, це б, швидше за все, виглядало якоюсь дитячою дурістю.
І водночас, серце мені підказувало, що те, що в молодик говорив про мою рівність із іншими, неповністю правда. Це звучало так, ніби хлопець скоріше хотів сам себе в цьому запевнити, аніж мене.
•
Брюнет мовчки пішов вздовж по коридору, тримаючи руки в кишенях, а мої ноги тим часом, ніби, без моєї волі, повільно "понесли" мене в кімнату.
Вікно було відчиненим, тому свіже весняне повітря могло з легкістю проникати у приміщення. Післяобіднє сонячне світло, до речі, у наполегливості йому аж ніяк не поступалося, воно теж нагло пробиралося до кімнати, кидаючи промінчики на стіни і меблі.
Знявши зі спини сагайдак, лук і рюкзак, я сіла на ліжко й почала витягати з останнього деякі речі. Щось підказувало, що я тут ненадовго, тому дещо довелося залишити всередині наплічника. Коли зрозуміла, що охайність мого волосся почала мене підводити, з'явилося бажання краще зачесатися. "Цікаво, може, високий хвіст заплести? " – думала я, шукаючи гребінець у одній із кишень рюкзака.

— "Історія Лірона"... — Несподівано прочитав хтось вголос назву книги, яка лежала зліва від мене. Я різко випрямилась і злякано подивилася на непроханого гостя.

— Йоу, я Броз, Броз Сóуейк – сержант номер два у нашому загоні. — Хлопець протягнув мені руку і я машинально несміливо її потиснула, — Любиш читати? — Мляво кивнула, — Супер! — Голосно майже викрикнув він, від чого я ледь не підскочила, — Це означає, що ти будеш ще одним додатковим резервом знань у нашій команді. — Його очі, кольору трохи світлішого за смолу і з переливом синього, загорілися якимось незрозумілим азартом. Я все ще трохи налякано дивилася на нього.

— Ерлайн Вердінг – я у вас новенька. — Вирішила врешті відрекомендуватись, непевно посміхнувшись.

— Ааа, то це про тебе говорили Егон і Зена! Я дуже радий познайомитись з тобою! — Мені здавалося, що його голос звучить якось надто голосно для цієї маленької кімнати. Парубок поплескав мене по спині, від чого я чуть не впала (добре, що на ліжку сиділа), якось не очікувала, що він такий сильний, на вигляд же ж не такий вже й масивний.
Дивно, але за двадцять років свого життя, мені ще не доводилося зустрічати настільки енергійних людей.

— Брозе! Відчепися від новенької! Я думаю, що вона й так стрес пережила, а тут щей ти! — Дуже темношкіра дівчина-брюнетка сперлась на одвірок і багатозначно тикала в хлопця пальцем. Її голос мене трохи налякав, він був якимось надто низьким, що не звично для дівчат. — Ерлáйн. Так? — Я кивнула, — Не звертай уваги на цього дивака. Його дії часто можуть бути не обдуманими і не передбачуваними. І до речі, я – Мелéйна Бéстлі, можна просто Мелéйна або Мéлі. Думаю, незважаючи на таких, як він, тобі у нас сподобається. — панянка приємно усміхнулася, показавши свої невеликі нижні ікла, — А зараз, ми постараємось не заважати тобі розпаковувати речі. — Вона підійшла до нас із Брозом, взяла його за плече і впевнено повела на вихід, він ще якось обурювався, але я вже цього не чула. І так, виглядало це дивно, адже темноокий був чуть не на цілу голову вищим від неї.

Ця парочка із двох симпатичних молодих людей, була досить неординарною: високий стрункий хлопець мав не сильно коротке волосся, темного синьо-фіалкового кольору, очі навколо були легко замальовані темно-коричневими тінями, і мали той самий колір що й волосся, брови були густими, а ніс тонким і прямим, його расу визначити мені не вдалося; темношкіра, не високого росту дівчина мала світло-блакитні очі, які, як і у хлопця, навколо були підкреслені темними тінями, такі ж густі брови, короткі гострі вуха, трошки широкий ніс і сильно повні губи, її чорне кучеряве волосся сягало плеч і було перекинуте на один бік, тим самим воно відкривало вигляд на іншу частину голови, яка була дуже коротко підстрижена, судячи з ікол, кольору шкіри і "зачіски" її раса – орки. Також, мене зацікавило незвичайне татуювання на всій правій частині її тіла.
Не знаю, як це є насправді, але мені здається, що ладнають ці двоє не дуже. Вочевидь, брюнетка любить керувати другим сержантом, а йому подобається дратувати її. Ну, мало хто з орків може похвалитися терплячістю, особливо, якщо вони не є шаманами.

З полегшенням видихнувши, бо залишилась нарешті сама і в спокої, я таки витягнула гребінець із рюкзака. Зачесавшись, прилягла на ліжко – мені треба було все обдумати й налаштувати свій мозок на запам'ятовування великої кількості нової інформації. Як не дивно, втома зробила своє діло й довго міркувати не довелося, адже я майже відразу задрімала...


— Ерлайн, ти мала бути внизу через тридцять хвилин, а пройшла вже ціла година… — Чула я крізь сон трохи розчарований і з насмішкуватими нотками голос капітана. — Давай, прокидайся, а то мені доведеться забрати твій лук і стріли.

— Ні! Тільки не лук! — Різко піднявшись, я вхопила хлопця за руку, а іншою потягнулася до зброї. Поки відчувала, як у голові крутилося від несподіваного руху, зрозуміла, що не треба було так бурно реагувати. Брюнет здивовано витріщився на мене. Видно, що зовсім не очікував такої реакції.

— Та заспокойся, я ж жартую. Навіщо мені б твій лук здався? — Відпустивши руку сіроокого, який, до речі, сидів навпочіпки біля ліжка, я трохи почервоніла і винно відвела погляд. — Ходи, всі й так вже тебе зачекались. — Він піднявся і покрокував у коридор. Я встала, поправила невисокий хвостик, який за час сну став неохайним, і послідувала за капітаном.

Кількох людей із їхнього загону я вже знаю і сприйняли вони мене, ніби, непогано, а от інші… Цікаво, чого варто очікувати від них? Поки ноги спускались по нещасних сходах, уява робила різні припущення щодо зовнішнього вигляду невідомих мені членів команди.
Другого шансу на те, щоб справити хороше перше враження більше не буде, тому треба постаратись! Зосередившись і зробивши глибокий вдих і видих, я зупинилась перед майбутніми знайомими.

— Дорогі друзі, — Як завжди спокійно почав капітан, привернувши всю їхню увагу до себе, — це Ерлайн – новенька в нашому загоні. Прошу її не ображати і не ставити багато запитань. Поставтеся до неї з розумінням, адже вона, як і більшість з вас свого часу, пережила невеликий стрес, потрапивши в компанію незнайомих людей. — Парубок із розуміючим співчуттям подивився на мене і, щойно наші очі зустрілись, знову перевів погляд на своїх підопічних.

— Рада з вами познайомитись, — тихо проговорила я і спробувала видати щось на подобі усмішки, але вийшло, напевно, не дуже.
Крім уже трохи знайомих мені Броза і Мелейни, у приміщенні перебували ще четверо чоловік: один масивний русал і три ельфійки. У всіх дівчат волосся було сніжно-білого кольору, але сестрами, швидше за все, вони не були(хоч спершу, у мене виникла саме така думка). Такі висновки я зробила, судячи з того, що дві з них – близнючки. Ці дві дівчини дійсно ну дуууже схожі між собою, і розрізнити їх можна було лише за татуюванням на правій частині обличчя в одної з них. Мені ще ніколи не траплялося бачити близнючок, тому я з великою цікавістю роздивлялася цих ельфійок, хоч і виглядало це не надто культурно…

Тим часом русал "підійшов" до мене, і, привітавшись, відрекомендувався:

— Привіт, я – Актеóн Мíджіс, звертайся так, як тобі буде зручно. — Потиснувши мужню простягнуту руку, я, незвичним для себе, оцінюючим поглядом подивилась на високого русявого хлопця.
Видно, що ходити у будь-якому одязі він не звик (так, як і інші русали), тому виглядав не досить, а навіть дуже привабливо: світло-каштанове волосся було зачесане назад і трохи доверху й де-не-де стирчало, зелені очі з темним білком були підкреслені помаранчевими тінями (у них що, ці тіні в моді, чи що?), брови були не дуже густими, невеликий ніс прямим, а вуха загостреними (так, у Тон Космо не лише ельфи мають гострі й довгі вуха), руки прикрашали татуювання, які складалися зі світлокоричневих витіюватих квізерунків, і плавники відтінків жовтого, хвіст хлопця був довгим, жовто-помарачевого кольору. Всю сексуальність образу доповнювали вісім.!? (Тут мої безцеремонні цікаві очі затрималися на найдовший час) Аж вісім сильно виділених кубиків пресу і невелика щетина на обличчі.

Повільно червоніючи під спокійним і таким же ж оцінюючим поглядом русала, я знітилась, а він, у свою чергу, лише єхидно посміхнувся.
"Так, Ерлайн, зараз зовсім не той момент, щоб закохуватись! Ти ж про нього нічого не знаєш! А може, у нього вже дівчина є, чи навіть дружина? І про що я взагалі думаю!?" – труснувши головою і таким чином трохи відігнавши нав'язливі думки від голови, я змогла познайомитись і з дівчатами.

За їхніми представленнями у мене в голові навіть виникла невеличка таблиця. Не дивуйтеся, я люблю так систематизувати знання, якщо маю змогу.
Близнючки:
Дáрла (старша) і Делóра (молодша; має тату у формі блискавки) Зíддіг.
Очі чисто білого кольору, тобто в них майже не видно де відділяється білок від зіниці й райдужної оболонки.
Волосся довге, сніжно-молочного кольору.
Брови білі і також незвичайно-довгі.
Вуха гострі, набагато довші, ніж у мене.
Ніс тоненький і дещо курносий.
Губи бліді й тонкі з красивим контуром.
Шкіра дуже світло-рожевого відтінку.
Зростом високі (до метра з вісімдесятьма сантиметрами).
Вага невідома.

Інша "ельфійка":
Рáзія Íллі.
Раса – вампіри. Так, на моє величезне здивування, вона виявилася вампіршою, а не ельфійкою. Її схожість з довговухими пояснювалася тим, що батько у неї – ельф(це дівчина сама мені сказала).
Є дрібне татуювання у формі кількох квіточок на лівій щоці, що тягнеться від шиї.
Очі світло-світло сірі з жовтими переливами. Коротше – жовто-сірі.
Волосся довге такого ж кольору, як і в Дарли з Делорою.
Брови доволі густі й темні (це надає її образові певної строгості).
Вуха не дуже довгі й загострені.
Ніс непоказний і курносий.
Губи тоненькі якогось тьмяного рожевого кольору.
Шкіра дуже біла, що досить часто спостерігається у вампірів.
Зріст – до стосімдесяти сантиметрів.
Вага невідома.


— Невже ми схожі? — Зі щирим здивуванням спитала Делора, коли дізналася, що спершу у мене навіть була думка, що всі три дівчини – сестри. Разом із трьома новими подругами я сиділа за столом і скромно пила чай, де-не-де вставляючи поодинокі репліки.

— Нууу… — Я нервово засміялась, — Не робіть з мене винну. Я вас вперше бачу... — Почала правдиво виправдовуватись, ховаючись за невеликим горнятком із теплим напоєм.

— Не хвилюйся, все гаразд. Я просто ще досі не звикла до того, що кожен новий член команди спершу вважає нас трьох сестрами... — Ельфійка розчаровано видихнула і відпила чаю зі своєї чашки.

— До речі, Ерлайн, ти не ведися на усілякі спокусливі замашки Актеона. — Холодно заговорила Рáзія і мій уже стривожений погляд зупинився на ній. — Він працює моделлю, позує у різних художників і, відповідно, вважає себе центром світу. — Вона іронічно вигнула брови і скривилась, — Так, можна навіть не сперечатися, він має багато шанувальниць, але це добре лише для нього. Багатьом із нашого загону це не дуже подобається, хоча, він не один такий. Як ти вже помітила, у нас всі хлопці симпатичні, тому не виключено, що майже кожен з них має власну групу шанувальниць. І я собі іноді думаю: "Це що, тільки мене одну нервує?" — Вона втомлено видихнула і відкинулась на спинку дивану.

— Ні, не тебе одну. Мені це теж не подобається, але я над цим не зациклююсь, а просто ігнорую. Так от, велике число фанаток є в таких, як: Актеон, Егон, Амал, Бéнет… — Мелейна, яка щойно підійшла до нашого квартету, продовжила перераховувати знайомих і незнайомих мені парубків, а я трохи задумалась. Неочікувано якось, що в є свої шанувальниці… Хоча, що тут неочікуваного? Вони ж красені. — Але, по правді кажучи, — Продовжила пізніше орчиха, — Завдяки тому, що наші хлопці є повстанцями, проблеми з цими дівчиськами поступово втихають. — Задоволено розвела блакитноока брюнетка руками і присіла поруч із холоднокровною вампіршою.


— Дівчата, а ви до всіх своїх начальників звертаєтеся на ім'я? — Поставила я питання, яке раптово мене зацікавило, коли згадала, як дехто з них говорив до капітана на "ти". Мої новоспечені подруги спершу здивовано зиркнули на мене, вражені тим, наскільки різними можуть змінюватися мої думки.

— Так. — Відповіли всі четверо хором і, перезирнувшись, засміялися зі своєї синхронності. — Перші дні в команді ми поводились майже так само, як і ти, але потім все стало звичним і кожна з нас зовсім не помітила, як почала говорити з усіма вільно, без всіляких "викань". — Продовжила за всіх Дарла, а я тільки кивнула в знак позитивної реакції на її відповідь.


Насолоджуючись на диво смачним чаєм і різними розмовами, я змогла ближче познайомитися з дівчатами. Також, мені стало відомо, що всі, хто зараз є в готелі, це ще не всі члени команди – багато з них на різних завданнях у інших містах і повинні незабаром повернутися, а інші, взагалі, на території інших королівств.


— Ерлайн! — Почула я знайомий голос зразу ж із входу в готель. — Як тобі в нас? Ніхто не ображає? — Зена підбігла до мене й міцно обійняла, а Егон, тим часом, мовчки проходячи повз, потріпав мене по голові і посміхнувся, кинувши на нас добрий швидкоплинний погляд.

— Дякую, що спитала. Все добре. Ось, бачиш, вже з деякими дівчатами познайомилась, — я показала рукою на нових подруг і вони посміхнулись (ну, хіба що Разія, на пару з Мелейною, старалася зберігати серйозність).
Після моїх слів Зена їх також обійняла.
Вони, напевно, давно не бачилися, бо Делора навіть "сльозу пустила":

— Ой, Зеночко, ти так виросла за ці два дні! Вже зовсім дорослою стала! Ти ж тепер, може, навіть хлопців "водити" почнеш! Що ж ми робити будемо?

— Делоро! Ти що, знущаєшся? — Істерично перепитала дренея і я, разом з усіма, дружно засміялась із жарту білявої ельфійки, яка була молодшою з близнючок.

Поки ми продовжували говорити я все більше розуміла і дивувалася тому, наскільки їхня команда привітна, весела і дружня, наскільки вони вміють співпереживати одні одним і наскільки вони поважають цінності одні одних. Атмосфера, яку весь їхній загін створює, просто неймовірна. Вона дуже надихає. Із нею вже навіть не помічаєш, у якому старому і занедбаному готелі перебуваєш. Я такого, ще ніколи не відчувала…
Чомусь мій розум впевнений у тому, що, не всі тут такі адекватні, як говорив капітан (особливо, якщо згадати Броза), але подружитися з ними у мене, в будь-якому випадку, повинно вдатися.

•
Коли раптово, у холі запанувала дивна тиша, через те, що надворі раптово пролунав звук грому, хтось голосно клацнув пальцями і всі швидко подивилися на ініціатора цього звуку. Капітан стояв у центрі приміщення і тримав у руках свій записник із, напевно, нікому невідомим вмістом.

— Прошу хвилину вашої уваги. — Спокійно заговорив він, — Хочу вам повідомити, що завтра після обіду ми відправимось у Центральний район Лірона, тобто до столиці. Щоб до цього часу ви закінчили всі свої справи у Стін Акрі і, зібравши речі, були готові. Для вас поки що все, а Ерлайн прошу підійти до мене. — Здивовано перезирнувшись із дівчатами, я підвелась і невпевнено попрямувала до брюнета.

— Що сталося? — Стривожено спитала в нього, підійшовши.

— Нічого страшного, я просто отримав від генерала наказ про те, що повинен розказати тобі про наше угруповання і не тільки. — Почав він нормальним тоном і вже тихішим додав, чуть закотивши очі й цокнувши язиком: — Тц, я й без цього наказу розказав би. — Через це мені здалося, що капітан з генералом перебувають не в найкращих стосунках, хоч насправді це припущення було неправдою. Але на той час я ще цього не знала.

Ай справді, мені ж про їхній загін майже нічого не відомо. Знаю лише назву, кількох людей, які входять до його складу, те, що на них полюють королівські гвардійці і те, що кожен член команди має їхнє татуювання, а більше й нічого.
До речі, про тату. Я побачила його ще у деяких (не враховуючи Егона) людей: у Дарли, наприклад, воно є на внутрішньому боці одного із стегон, у Делори розміщене на плечі, у Броза – на язику, (і як я взагалі це тату побачила? Так, іноді він надто багато говорить), а в Актеона на шиї.

Як згодом стало зрозуміло, капітан залучив до цієї розповіді також і Едуарда, й вони вже разом мені все пояснювали. Тривало це достатньо довго, щоб мої вуха втомилися – близько двох з половиною годин. Поки ці двоє говорили, я навіть не уявляю скільки емоцій встигло помінятися на моєму обличчі. Там встигли побувати і страх, і відчай, і здивування, і нерозуміння, і співчуття, і осуд, і розчарування й багато інших, які не буду перераховувати, адже це не має суттєвого значення.

Ось що найголовніше і найзрозуміліше я для себе виділила з їхніх слів: Лірон – невелике молоде королівство(скоро йому буде вісімсот сімдесят років), єдине у Тон Космо, в якому можуть проживати всі раси. Колись давно (близько ста п'ятдесяти років тому) черговий король, який був тоді при владі, поділив Лірон на округи, але все не так просто – він зробив окремий округ для кожної раси. Спершу, люди це сприйняли без ніякого обурення, але потім, десь через один десяток такого життя, вони зрозуміли, що у цьому нема нічого хорошого, адже можливість подорожувати іншими округами королівства, вести з ними торгівлю, або навіть спілкуватися з істотами, які проживали на їх території, повільно, але впевнено зникала. Тому з часом громадяни Лірона здогадалися, що король, незрозуміло чому, захотів поділити королівство для того, щоб у майбутньому воно перестало існувати й бути єдиним місцем, де в мирі можуть жити представники будь-якої нації.
Щоб хоч щось змінити, люди почали створювати угруповання – повстанські загони, і пішли проти короля, усілякими способами протестуючи проти його влади. Собі вони хотіли повернути свободу дій, а Лірону звання королівства всіх рас.
Кожнен наступний король, що мене сильно здивувало й увело в ще більше нерозуміння, продовжує справу свого попередника (невже вони всі згодні з одною ідеєю?). І, що вже було зрозуміло, його головною "зброєю" є королівська гвардія.
Також, мені було дуже дивно, що ці збройні виступи тривають так довго, і досі майже нічого суттєво не змінилося. Як пізніше виявилося, все так, тому що за всі ці роки у повстанців не було таких поміркованих і сміливих генералів і капітанів, які є зараз. Повстання деякий час відбувалися, але згодом придушувались на один чи два десятка років, і знову продовжувались, коли підростали нові покоління. Так, "перерви" між повстанськими виступами були довгими, адже жертвами були сотні й навіть тисячі. Людям було страшно.
Кожне повстанське угруповання має свою назву, свого генерала, капітана і двох сержантів. Вони вирішують які люди повинні входити у склад команди і скільки їх повинно бути.
"Полум'я Правосуддя" – це найголовніший такий загін, і його очільник нерідко роздає поради або всілякі накази повстанцям, які навіть не входять до його ватаги. Недавно, так званий Абелáрд (найголовніший повстанський генерал) віднайшов один, можливо, дієвий спосіб, як можна скинути короля з трону і припинити ці повстання, але поки що, мені про це нічого не відомо.

На даний момент повстанці, як і їх противники, "притихли". Це можна пояснити тим, що наближається вісімсот сімдесятий фестиваль на честь дня заснування королівства, а в цей період, як мені сказали, будь-які суперечки й сутечки припиняються.

Так от, завтра я повинна буду офіційно вступити до дружньої когорти "Полум'я Правосуддя". Мені наб'ють їхнє тату, яке у всіх, незалежно від загону, однакове, а вже потім, коли особисто зустрінуся з паном Абелардом, заприсягнуся на вірність Лірону, процитувавши повстанську присягу. І все це через те, що так хочуть мої кровні батьки.

Мушу визнати – я очікувала почути більше про їхній загін, а натомість ці двоє розказали мені ще й великий і важливий фрагмент з історії Лірона.
І ось зараз, я лежу в ліжку під ковдрою і, вдивляючись у чорну порожнечу ночі, обдумую цю всю інформацію, якої точно виявилося забагато на один раз. І тепер мій мозок повинен пів ночі не спати, щоб все обміркувати. І чому я не можу спокійно заснути, залишивши всі роздуми на завтра? Бо тому що ти така є, Ерлайн. Отак будеш себе мучити, але не заснеш! І тут почалося: Поділив королівство на округи? Повернення свободи дій? Повстанські загони? Сотні, а то й тисячі жертв?.. Вісімсот сімдесятий фестиваль? Мої батьки хочуть, щоб я була серед повстанців? Що ж той генерал таке віднайшов? У чому полягає його план? І цікаво, до чого тут моя персона? Щось підказує, що я не просто новий член їхньої команди.. і від цього стає лячно…

Через півторигодини роздумів я зловила себе на тому, що вже обернулася на бік і схвильовано стискала подушку.
Завтра буде не менш насичений день. Я в цьому впевнена, тому потрібно виспатися, щоб мати багато сил. Вже завтра.. у мене буде можливість побачити своїх справжніх батьків… І гадки не маю, чого від неї очікувати, але я не можу дочекатися цієї зустрічі!