Композиції для прослуховування:
Sasha Solan – Smiling When I Die
Night Traveler – 1984 (native)
Rival & Cadmium & Harley Bird – Seasons
Katelyn Tarver – Hate To Tell You
Walking On Cars – Two Straight Lines
Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.




— Та звідки Ви таке надумали? – спробувала я неістерично засміятись і вкотре зиркнула на зацікавлених представників різних рас. – Тут доволі спекотно, сонце гріє. От і почервоніла моя шкіра. – мені здалося, що це буде логічним виправданням. – А Ви зразу вигадуєте бозна-що. Невже Ви самі в такому положенні? Що, просто вирішили це на мене скинути, щоб самому легше було? – несподівано хитро усміхнулась я і рум'янець миттю зник зі щік. Склавши руки на грудях, чекала на відповідь і помітила, що інші "слухачі" ще зацікавленіше почали спостерігати за нами.

Капітан мовчки, уважно й із певною прискіпливістю подивився в мої вічі і з докором стиснув губи.

— Забудь. – відчеканив він, махнувши рукою, і впевнено покрокував уперед.

— Ей-ей! Що це має означати? – чесно кажучи, сама не очікувала від себе такої наполегливості. – Невже Ви щось приховуєте? Не будьте таким. Розкажіть нам. Ми ж всі друзі, чи не так? – я окинула поглядом інших товаришів по команді і вони дещо невпевнено, або, швидше, розгублено кивнули.

— Не буду я нічого говорити. – холодно обурився брюнет, сховавши руки в кишенях пальта.

— Але ж… – заїкнулась моя цікавість.

— Ніяких "але ж". Мені неприємні такі розмови. Тому відтепер ніхто ніколи в мене не питатиме нічого особистого. Це наказ. – серйозно проговорив головний, знервовано глянувши на стривожених нас.

— Вибачте… – лише й змогла змимрити я, усвідомлюючи свою дурну й нахабну помилку. Напевно, раз він так швидко розізлився, йому й справді неприємно про таке говорити. Переважно капітан завжди спокійний і його складно до злості довести, або навіть, якщо він і злиться, то це цілком можна не помітити за його маскою спокою, а тут.. таке якби обпікся чимось.
Коротше кажучи, своєю необдуманою поведінкою я зіпсувала собі настрій, і, що гірше, не лише собі.



Далі кілька довгих (особисто для мене) годин більшість із нас ішли мовчки. Принаймні, мені здавалося, що вони мовчать (або ж вони просто тихо говорили між собою). Я намагалася про щось думати, але виходило погано. Постійно на щось або на когось відволікалась.
Зиркнувши на інших членів нашого загону, я зрозуміла, що під час ходьби не всі з них мовчать (як і підозрювалося). Егон, вже як зазвичай, щось із захопленням розказував Ірмі, а вона лише раз у раз робила зацікавлений вигляд обличчя (чи справді їй були нецікаві розповіді ельфа, чи просто вона така дивна, це залишилося для мене загадкою). Актеон і Разія повільно йшли обіруч, деколи перешіптуючись про щось. Усвідомлення того, що в їхніх стосунках все потроху налагоджується мимоволі викликало усмішку. Омід весь час ішов поряд із Делайлою. Ця парочка трохи нагадувала мені Броза і Мелейну. Демонеса майже постійно якось нервувала брата, висказуючи йому своє незадоволення цим світом і тим, що в ньому існує він. Напевно,вїй добряче не подобалося те, що цей хлопець не ведеться на її спокушання. У свою чергу, Омід поводився терпляче. Старався не звертати на дівчину уваги, просто ігноруючи її, або відказуючи їй якимись уїдливими і короткими фразочками, що могло тільки більше обурювати Делайлу. Іноді ця панянка навіть намагалася зняти наручники, якими вони з моїм братом були пов'язані (саме через це він і не міг відійти від неї), погрожуючи тим, що її наречений (про якого ми всі дізналися відносно недавно) будь-якої миті може їх знайти і, образно кажучи, відлупцювати. На такі заяви Омід лише те й міг, що хмикати. Мені аж дивно було наскільки ця демонеса вже звикла до нас, адже спрешу вона здалася досить спокійною і сором'язливою, а тут, виявляється, в неї он, який кепський характер. Ну, добре, що хоч не дивиться на мене так, як раніше.
А от вище згадані напарники – орчиха і другий сержант, поводилися на диво стримано. Вони мало говорили, лише зрідка обмінюючись стислими словами. Те, якими очима ці двоє спостерігали за іншими, говорило, що вони аналізують поведінку друзів і обмінюються інформацією.
Зена з Крайсом не припиняли досліджувати дивовижну книгу з артефактами, тому дренея не могла скласти мені компанії, та й і я не мала бажання їх обох турбувати.

Вже під вечір капітан наказав нам зупинитися і починати готуватися до ночівлі.

— Розділіться. – строго мовив брюнет, – Хтось піде по деревину для багаття, а хтось займеться розкладанням наметів.

— Як скажете, капітане. – відповів замість усіх Кейн, широко посміхнувшись. Я вже давно помітила, що цей орк дуже часто усміхається. І це добре, коли в загоні є такі люди, адже вони завжди можуть підняти настрій своїм товаришам.

Одна половина хлопців і дівчат вибрала собі перше заняття, а інша залишилися виконувати друге.

— Ерлайн, – звернулася до мене Зена, коли ми забивали в землю кілки, щоб натягнути з їх допомогою намет. – ти не переймайся через капітана. В кожного з нас таке буває, що ми раптово скажемо комусь щось не те. – дренея щиро посміхнулася, здвигнувши плечима.

— Та я ніби й не переймаюся… – несміливо хотіла говорити я, як вона тут же ж мене перебила:

— Скажеш теж. – набула губи дівчина, – Я спостерігала за тобою, поки ми йшли. І ти, повір мені, дуже часто зиркала на Амала. Цього було достатньо, щоб зрозуміти, що ти думала про те, що сказала йому. – після цих слів подруги я опустила голову й закусила губу. Все ж, це правда. Я справді весь час картала себе за ті слова, адже мені не хотілося погіршувати стосунки з капітаном.

— Невже це справді було так помітно?… – понуро заговорила я, повільно піднявши на Зену свої очі. Блондинка тільки розуміюче посміхнулась і кивнула.

— Капітан, як і кожен із повстанців, має своїх демонів всередині. Якщо так можна називати все неприємне, що колись із ним ставалося. – погляд дренеї посумнішав, а на губах з'явилася тепер вже гірка посмішка.– Йому справді не хочеться говорити про деякі речі, особливо про особисті. Адже він така людина, що, якщо вже й прив'язується до когось, то дуже сильно. А потім, якщо з цією людиною стається щось погане, йому неймовірно складно пережити це. – поки я слухала дівчину, в моєму серці починало зароджуватися відчуття жалю до нашого капітана. Але мені вдалося вчасно усвідомити, що цьому хлопцеві би це точно не сподобалося, адже він завжди хоче виглядати незламним у наших очах, і тому я постаралася відкинути це почуття. – Амал вважає це найгіршою рисою свого характеру і старається її позбутися, поводячись холоднокровно. Але, у кожного з нас був такий момент, коли ми розуміли, що насправді капітан зовсім не такий, а лише прикидається. Думаю, така мить і в тебе настане, якщо, хіба що, вже не відбулася. – закінчила говорити Зена й піднялася, щоб перейти до розміщення іншого намету. Біля нього ми почали робити те саме, що й біля попереднього.

—  Зен.. – несміливо гукнула я дренею і та зразу ж подивилась на мене. – як думаєш, капітан ще довго буде думати про те, що я йому сказала? Ну, я ж ніби й не говорила нічого поганого. – спохмурніла я і з надією зазирнула в блакитні очі подруги.

— Я думаю, що…

— Недовго. – несподівано перебив Зену головний герой теми нашої розмови, який, очевидно, стояв позаду, спершись на дерево. Особисто я нервово прикусила губу, але поглянути на брюнета не посміла. Капець, такими темпами я собі всі губи пообкушую. – І досить вже про мене говорити. – на цю репліку дренея змогла тільки винувато усміхнутись і розвести руками. – Ерлайн, – хлопець мене гукнув, але я змогла тільки на одну мить зиркнути на нього, не більше. – не бери такі дрібниці близько до серця, а то здоров'я собі зіпсуєш. З власного досвіду знаю, що такого роду переживання до добра не доводять. – чорнявий пройшов повз мене, поплескавши долонею по голові.

— Все ж, він з нами більше як із дітьми поводиться, ніж як із товаришами по команді. – якось стомлено видихнула дренея й подивилася на Броза, що задирався до Мелейни. – І, думаю, це не просто так. Адже серед нас є і дорослі діти. – закінчила думку Зена й ми обидві захі-хікали.

Було неприємно усвідомлювати, що капітан чув деяку частину нашої з дренею розмови, але з цим нічого не поробиш. Зате він дав мені хорошу пораду і сказав, що недовго, ще буде думати про ті мої слова. І все-таки.. невже цього хлопця настільки легко можна зачепити чимось таким?… Мені справді дивно з цього, адже він весь час виглядає, як і говорила Зена, таким холоднокровним(а іноді й злим), що аж не віриться, що насправді в його серці існують і інші емоції.

Після смачної вечері біля багаття, наш загін  "розповзся" по наметах. Вони в нас були тримісні, і в загальному їх було п'ять. Жіноча частина була по один бік від ватри, а чоловіча по інший. Щоб спати спокійно, знаючи, що ніхто на нас не нападе зненацька, ми затушили вогонь і поділилися на пари, що будуть стійкувати по дві години. "Відкривали" це нічне стійкування Егон і Ірма, тому що, як вони казали, їм потім серед ночі буде дуже складно прокинутися. Коли ці двоє "відпрацюють" потрібний час, то підуть будити наступну пару стійкових. І судячи з години, яку зараз показують годинники в Ліроні, це буде десь о першій ночі. А потім о третій, о п'ятій і так до восьмої ранку.

                 
                                             °°°°°°°°°

Та ніч була надзвичайно зоряна. Настільки, що, коли Егон дивився в небо, йому здавалося, що то хтось висипав різного розміру перлини на темне полотно. Нічна прохолода в кінці літа не давала задрімати, а тиша, що панувала в лісі навколо змушувала насторожуватися.
Навідміну від свого напарника, Ірма в небо зовсім не дивилася. Її замислений погляд бдукав поміж деревами, які вона нормально могла роздивитися в тій темряві, адже агони з народження мають зір, що пристосований до мороку підземелля.

— Ірмо... – обережно і неголосно, щоб не розбудити друзів, кликнув дівчину ельф, що сидів поряд. Ці двоє вже кілька разів обійшли навколишній ліс по черзі, тому зараз вирішили посидіти на дерев'яній колоді. – Чому ти ніколи не дивишся на зоряне небо? Стільки разів я вже з тобою стійкую, а ще ніколи не бачив, щоб ти на нього дивилася. Воно ж таке неймовірне. – цього парубка справді цікавило це питання, і доволі довго. Він вже давно зрозумів, що відчуває до цієї дівчини, щось особливе, тому завжди старався привернути її увагу до себе. Але агонка не виявляла ніяких схожих знаків уваги, з усіма з загону поводилася однаково. Щоправда, іноді вона задумувалася, чому цей ельф завжди старається перебувати біля неї, але не надавала цим думкам ніякого значення.

— Я знаю, що воно неймовірне. – через тишу, що панувала навколо, Егон добре зміг розчути сум у її голосі. – Але не хочу про це говорити. І дивитися на то небо не хочу... – Ірма підсунула коліна до грудей і обійняла їх тонкими руками. Її довгі заокруглені вуха опустилися, демонструючи зажуреність хазяйки, а яскраві багряні очі перестали роздивлятися природу, опустившись донизу.

— Чому не хочеш? – невимушено запитав ельф, із цікавістю поглянувши на подругу. Йому дуже хотілося, щоб вона поділилася з ним цими переживаннями, адже так вони б стали ближчими одне з одним. Але…

— Бо тому. Не твоя справа. – Ірма сперлася головою на коліна, відвернувшись від хлопця. – Та й хто ти мені, взагалі, такий? Тільки те й вмієш, що завжди тинятися біля мене. Набридаєш. – ці слова напарниці гострою голкою вп'ялися в добре юнацьке серце, але Егон навіть не здригнувся.
В наступну мить він тільки болісно усміхнувся:

— Якщо споглядання нічного неба завдає тобі болю, так би й відповіла. Навіщо приховувати свої справжні почуття? – підсунувшись ближче до дівчини, довговухий погладив її по голові. Від його дотику власниця синього волосся здригнулась, опустивши коліна й подивившись на блондина.

— Я не звикла говорити щиро. – як завжди коротко відказала Ірма, і глянула перед собою. Почала спостерігати за тоненьким димом, що піднімався з загашеного багаття.

— Знаю. – розуміюче видихнув товариш по команді, – Повір, я розумію, як це: коли ти не можеш так просто як інші дивитися на щось, бо воно навіює тобі болючі спогади. – Егон продовжував гладити дівчину по голові, а вона тим часом із деяким здивуванням подивилась у його виразні бурштинові очі.

— Ми.. ми з татом.. були дуже близькими. – несміливо почала зізнаватися агонка і ельф навіть забрав свою долоню з її голови. Не хотів відволікати її, а то ще передумає говорити. – Наша сім'я жила в тому місті, жителям якого не дозволялося виходити на поверхню. Але тато все одно не раз, через таємні тунелі, виходив зі мною нагору і показував зоряне небо. Йому вдавалося провести мене тільки вночі, тому я довгий час не знала, як воно виглядає вдень. – блондин слухав так уважно, що, здавалося, ніщо в світі не здатне його відволікти. Йому було дуже важливо дізнатися про хоч якісь душевні таємниці подруги, адже вона справді ніколи не була з ним щирою. – Тато говорив, – вела далі дівчина, сумними очима дивлячись перед собою, – що колись ми обов'язково всією сім'єю зможемо вільно вийти з підземелля і разом завжди милуватимемось тим зоряним небом… – Ірма зупинилася й прикусила холодну губу. – Але наша мрія не змогла здійснитися. Його нестало за кілька днів до того, як усім жителям міста дозволили перебувати на поверхні. Тато ніколи не любив показувати себе слабким.. напевно, тому й мовчки терпів ту родову хворобу, що поїдала його з середини. Мені було вісімнадцять, коли мама стала вдовою. Нам обом було складно, але добре, що ми були разом. А то я б не пережила, якби і її втратила... – давчина знову підсунула коліна до грудей і обійняла їх руками. – Від того разу я ще жодного разу не дивилася вночі на небо. Це нестерпно для мене, зразу тато згадується і я не можу стримати емоцій. – вона поклала голову на коліна і її вуха ще більше притиснулися до волосся.

— Ходи, обійму. – по-доброму покликав ельф агонку, а вона лише обурено зиркнула на нього й заперечно мотнула головою. – Гаразд, я сам підійду. – на здивування дівчині вирішив Егон. Парубок піднявся з дерев'яної колоди і, підійшовши до Ірми збоку, акуратно взяв її на руки. – Отак. Тепер тобі буде затишніше. – блондин широко усміхнувся щирій здивованості напарниці, що сиділа в нього на колінах. Обійнявши її одною рукою за плечі, довговухий видихнув.

— Ей, що ти таке робиш? Ти хоч питав, чи мені зручно? – тихо обурилась Ірма, а її вуха настовбурчились.

— Якби тобі було незручно, ти би вже злізла. – констатував факт ельф, тоді як дівчина у відповідь лише фиркнула і трохи почервоніла, мовчки визнавши свою неправоту. Вона склала руки на грудях і невдоволено дивилася вбік. – А тепер.. – несподівано ніжно заговорив її товариш по команді, і затулив їй очі теплою долонею. – підніми голову вверх. За моєю командою подивишся в небо. Тс, тільки нічого не кажи. – зупинив її хлопець, коли відчув, що агонка хоче щось заперечити. – Ти ж хочеш ще раз побачити тата? Зустрітися з ним очима, відчути, що він дивиться звідти на тебе? – тихо говорив Егон, поки Ірма від хвилювання мнула свої тонкі пальці.

— Я.. я… – заїкнулась дівчина, не спромігшись закінчити думку. Надто тяжко було в неї на серці цієї миті, складно було думати про щось, чи навіть дихати, що тут вже говорити.

— Ні, нічого не кажи. Не змушуй себе. – обережно поцілував ельф її в маківку. – Просто уяви, що весь цей час твій тато спостерігав за тобою, і хотів, щоб ти подивилась у небо, щоб побачила його в тих незліченних зірках. Він ж уже скільки років хоче, щоб ти це зробила.. щоб його дівчинка знала, що тепло його душі завжди оберігає її. – пошепки вимовив парубок подрузі на вухо останнє речення, і повільно забрав свою долоню з її очей, коли відчув, що вії на них змокли.

Ірма повільно відкрила багряні очі, з яких покотилися дрібні сльози і вперше за кілька довгих років вільно поглянула на нічні небеса. Вони манили своєю глибиною, заставляючи губитися серед мільярдів дивовижних зірок.

— Егоне, ти.. чортів романтик. – усміхнулася дівчина й витерла нові сльози, що з'явилися в очах. – Воно неймовірно гарне! – Ірма протягнула руки до неба, ніби хотіла зловити одну з незліченних зірок. Нарешті її серце змогло вільно до болю стиснутися в грудях. Занити так, що аж в кінчиках пальців відчулося. Тепер воно змогло відчути те стільки років бажане відчуття…

— Бачиш його? Відчуваєш, як він дивиться на тебе, як посміхається, бачачи твою посмішку? – усміхнувшись, спитав Егон і акуратно обійняв тендітну дівчину за талію.

— Бачу... – тремтячим від сліз голосом відповіла агонка й повільно опустила руки. – Тату, я сумую за тобою.. дуже сумую. Ти б тільки знав… – Ірма не стрималася й заплакала так щиро, як тільки могла. Обернувшись до ельфа, вона обійняла міцну спину й схлипувала на його теплих голих грудях.

— Повір, він знає.. і теж не менше сумує за своєю донечкою. – заспокійливо проговорив напарник і більше притулив дівчину до себе, знову поцілувавши в маківку. – Ти молодець, що нарешті зробила це. Що змогла звільнити свої щирі почуття від тих ціпких кайданів. – хлопець ніжно погладжував спину подруги, яка дедалі тихіше схлипувала, аж поки зовсім не затихла. – Невже заснула? – тихо, але щиро здивувався Егон, відчувши, що в одну мить обійми Ірми стали слабшими. – Ну і ну. – посміхнувся він, і обережно забрав пальцями пасмо синього волосся дівчини, що прилипло до мокрої щоки. Потім погладив великим пальцем її шкіру, яка була на кілька тонів світліша за волосся, і поцілував у чоло. – О, якраз прийшов час зміни. – констатував для себе ельф і, піднявшись із агонкою на руках, повільно попрямував до одного з дівочих наметів. Там він поклав її, накривши покривалом, і заодно розбудив наступну з другої за чергою парочки стійкових – Зену.

Після цього Егон збудив Крайса, а сам пішов спати. Цей хлопець був повністю задоволений тим, що вони з Ірмою змогли зблизились, і що він допоміг їй впоратися з усіма тими почуттями, які дівчина тримала в собі кілька років. Адже саме так і повинні вчиняти будь-які хороші друзі. Допомагати одне одному в складних життєвих ситуаціях, навіть, якщо самим боляче. Таких людей дуже непросто знайти, але можливо. Хоча, швидше, їх і не треба шукати, вони самі вас знайдуть, якщо так записано долею у вашій книзі життя.

                
                                               °°°°°°°°°


Ранок був звично прохолодним. За останні два  місяці тренувань мій організм вже добряче звик до сну в наметі. Тому нічого особливого за цю ніч я не відчула.

Коли всі з нашого загону були бадьорими після водних процедур біля місцевого струмка, ми почали збиратися. І вже за годину спільної роботи були готові йти далі.

— Сьогодні ми вже будемо в Авусі. Особливо прошу деяких з вас поводитися адекватно. – звичним командирським тоном заговорив капітан Амал, йдучи і на ходу дивлячись на карту.

— А який саме артефакт ми повинні знайти в Безодні? – поцікавилась я, підійшовши до чорнявого. Сподіваюся, він більше не думає про мої слова.

Хлопець виглядав задуманим, але почув мене. Кинув на мою скромну персону короткий погляд і кивнув у бік Крайса:

— Пов'язку правди. У нього є книга з описом цього артефакту. Якщо цікаво, йди спитай, Крайс тобі розкаже. – у відповідь на слова я вдячності кивнула і зі своїми питаннями попрямувала до друга дитинства капітана.


— Крайсаель Рідрек до ваших послуг, міледі. – демонстраційно вклонився біловолосий, коли я поставила йому свої питання. Від цього стало трохи ніяково і мені навіть згадалися моменти нашої екскурсії Софосом. – Отож, пов'язка правди… – протягнув зеленоокий, витягнувши люльку з рота, і почав гортати книгу. – Є, знайшов. "Пов'язка правди. Вдягається на одне око (не важливо яке). Дозволяє бачити чи брешуть інші люди, а також читати правду в голові людей." Задоволена? – легенько усміхнувся Крайс, процитувавши текст із книжки.

— Так, вельми вдячна. – з таким же ж офіційним і привітним тоном відповіла я, і відійшла від хлопця.

Судячи з того, що може цей магічний артефакт, він нам може добряче пригодитися, навіть, якщо і не є таким сильним. А особисто мені, напевно, не треба буде користуватися цією пов'язкою, коли я навчуся читати думки. Проте, в будь-якому випадку, це буде ще не скоро.


— Ось ми й на місці. – всі зупинилися через стверджувальний тон капітана і деякі глибоко й стривожено видихнули.

— Ей, не хвилюйтеся! – вибігла наперед нас сяюча Ірма, – Вам у моєму рідному королівстві сподобається! – нам було незвично бачити цю дівчину такою рухливою й веселою, тому ми в перші хвилини лише здивовано витріщалися на неї. І тільки Егон, ніжно усміхаючись, дивився на агонку своїми добрими очима. "Може, між ними щось відбулося, поки вони стійкували?, – промайнуло в мої голові, – Справді, нічне стійкування, це ж такий чудовий спосіб дізнатися одне одного краще, поділитися чимось потаємним і відверто поговорити. Треба буде і мені якось спробувати постійкувати з кимось! Думаю, буде цікаво! От якби ще з Ельом так вийшло… Ех, от тільки це мало ймовірно. Так, щось я замріялась. Досить.


— Ого, тут неймовірно красиво! – несподівано щиро скрикнула Сара, сплеснувши в долоні. – Дивись, Кейне, на ці різнокольорові кристали! – дівчина потягнула збентеженого її поведінкою молодого орка за собою, й вони разом дивувалися цим мінеральним утворенням.

— Чекай, ми ще навіть до першого міста не дійшли. – радісно усміхнулась Ірма, задоволена реакцією подруги.


Ще на поверхні ми зупинилися перед невеликим входом в підземелля, який був офіційною територією Авусу. Всередині нашу групу чекали довгі сходи вниз, біля яких на стінах росли, як я відчула, магічні кристали. Сходинками ми йшли десь пів години, адже рухалися швидко, і вже скоро перед нами відкрилася панорама одного з прикордонних міст агонського королівства.

Одні з нас ставилися до міських пейзажів стримано, адже вже не раз за своє життя встигли тут побувати, а інші дивилися на все великими й цікавими очима, бо бачили ці чаруючі краєвиди вперше.


— Краса… – ахнула зачарована Разія, – Коли потрапляєш у таке місце, спрешу навіть не віриться, що воно існує в нашому світі. – іронічно засміялась вампірша, продовжуючи йти з Актеоном під руку.

— Чистісінька правда, я так само подумав. – здивовано озираючись довкола, протягнув Кейн і посміхнувся такій же ж здивованій Сарі.

— Це місто називається Місíдія, в його центрі повинен бути міжміський телепорт, яким нам треба скористатися, щоб потрапити до столиці. – пояснив нам капітан і, відірвавшись від дослідження карти, підняв погляд кришталево-сірих очей наперед себе. – Про перетин кордону можете не хвилюватися. Громадянам Лірона дозволено вільно перебувати на території Авусу, і навпаки. Наші королівства давно вже уклали договір про це. – запевнив нашу групу чорнявий, – І вам навіть не доведеться показувати місцевим органам охорони свої посвідчення громадянина Лірона, адже вони за допомогою магії можуть відслідковувати вашу належність до того чи іншого королівства.

Поки говорив капітан Амал, ми якраз проходили повз, як я зрозуміла, місцевих охоронців порядку. На одного з цих статних агонів я, напевно, надто довго дивилася, що він, ніби усвідомивши щось, захотів підійти до нашої компанії.
Але зупинився. Цієї миті я відчула, як мене хтось акуратно обійняв за плечі. Розгублено підняла голову, і побачила, що це наш головний. Брюнет твердо кивнув на німе запитання охоронця, і останній відійшов, так само мовчки кивнувши у відповідь.

— Що це було? – нерозуміюче спитала я, коли капітан відпустив мої плечі і продовжив спокійно йти.

— Він побачив, що ти з королівства ельфів, а з Емельресом Авус такого договору, як із Ліроном не вкладав. – відповів сіроокий, зовсім не дивлячись на мене. – Особисто я в цьому місті знаю багатьох прикордонників, чи звичайних охоронців. Тому й сказав йому, що все в порядку, адже ти в моєму загоні і я за тебе відповідаю. – після цього я на мить задумалась.

— Сказали? Та Ви ж тільки кивнули. – моя обурена з нотками іронії репліка викликала в капітана легку усмішку. І це тішить, бо означає, що він більше Нічого поганого на мене не думає. – До слова, дякую за таку послугу. – весело крокуючи біля хлопця, я й собі усміхнулась, а він тільки запхав руки до кишень пальта.


— А ось і телепорт. – зупинив всіх чорнявий і вказав головою на магічний об'єкт.

— Що, вже? – щиро здивувався Кейн словам головного.

— Так, це місто маленьке. Навіть дуже, в порівнянні з іншими в Авусі. – розвів руками хлопець, і вказав на пурпурового кольору портал. – Ну ж бо, заходьте до нього, не гаймо часу.

Як тільки наша команда опинилася в столиці під назвою Іпоге́я, стало зрозуміло, що ми ще мало надивувалися. Тут було неймовірно гарно. Всюди росли ті магічні мінерали: на дахах невисоких будинків, на стінах, при дорозі, на шипастій стелі(там їх було найбільше), і навіть із деяких карет, що проїжджали повз, стирчали. Деякі з них періодично змінювали кольори, але більшість залишалися однотонними (в більшості фіолетовими). Маленькі казкові квіти, що росли біля кристалів, яскраво світилися, також створюючи неймовірну атмосферу. Королівський замок – взагалі окремий витвір мистецтва. Від нього подих перехоплює. Гострі шпилі його конусоподібних дашків, здавалося, впираються в стелю, а величезні ворота на вході в палац стоять так непорушно, ніби ніколи й не відчиняються. Цей замок набагато більший за той, в якому мені вже доводилося побувати, та й набагато старшим виглядає, що не дивно, адже Лірон – молоде королівство, в порівнянні з Авусом.

— Прошу вас, – невдоволено заговорив капітан, вийшовши з телепорту останнім, – не витріщайтеся на все так відверто. Поводьтеся стриманіше й культурніше, бо ми не "в себе вдома". – чорнявий поклав руку набік, оцінивши нас всіх уважним поглядом. – А тепер, – знову мовив він, побачивши, що ми трохи вгамувалися, – нам треба дійти до магічної гільдії…

— Кого я бачу! – долинув не тільки до моїх вух незнайомий грубий голос і головний шоковано подивився на його власника. – Давно я не чув, як ти своїми підданими командуєш. – хижа посмішка "заграла" на обличчі незнайомця і деякі з нас злісно насупили брови.

Це був міцної тілобудови високий темний ельф. Його світла шкіра чудово гармоніювала з темно-коричневим волоссям(серед якого було одне біле пасмо), що було зав'язане в хвостик, і блакитними очима, над якими красувалися густі брови. Ніс невідомого був доволі прямим, а губи повними. На лиці цього чоловіка також розмістився великий шрам, очевидно, від холодної зброї. Підборіддя ельфа було мужнім і це на ньому ще й підкреслювала невеличка борідка. Особисто я, судячи з зовнішнього вигляду, могла б дати цьому незнайомцю близько тридцяти п'яти років.

— Якого... – вже хотів було вилаятися брюнет, – Що ти тут робиш? – в сірих очах хлопця несподівано загорілася злість. Він стиснув долоні в кулаки, коли усмішка чоловіка стала ще ширшою, ніж була до того. – Не змушуй мене двічі повторювати питання. – вже більш роздратовано пригрозив брюнет, і деякі з нас, перевівши погляди з незнайомого ельфа, здивовано подивилися на чорнявого.

— Ух-ти, наскільки ж ти виріс за останні кілька років, що так сміливо погрожуєш власному батькові? – у хижих блакитних очах чоловіка блиснув сарказм, і капітан тільки те й зміг, що скрегнути зубами. А в моїй голові тільки дзвоном відбивалося слово "батькові"…