Композиції для прослуховування:
Dean Lewis – Waves (acoustic)
Bahjat – Hometown Smile
5 Seconds of Summer – Amnesia
Unlike Pluto – Villain Of My Own Story
Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.






Після того, як права рука Ліронського короля покинула жіночу частину гарячих джерел, я ще довго не могла прийти до тями й усвідомити, що це зараз було... Ми щойно що, ледь не померли?... Чи, може, я перебільшую?... Складалося враження, що з кожною хвилиною все навколо стає, як в тумані і нормально бачити вдається тільки широку, білу, хоч де-не-де й обшрамовану спину капітана. Чорнявий потер долонею обличчя, повернувся до нас і, вочевидь, збагнувши щось важливе, в наступну мить зразу ж виконав протилежну цій дію. Мій розсіяний і, чомусь, втомлений погляд зачепився за цікаве, до цього часу невідоме мені татуювання на його лівій руці і потім почав блукати по красивій натренованій спині, шрами на якій були різного розміру і по-різному розміщені... Я б, напевно, і далі так стояла, але, коли очі повільно опустилися нижче і побачили, що брюнет стоїть в одному рушнику, розум почав потроху усвідомлювати, у якому саме вигляді ми всі тут зараз є... Але в мене не вистачило часу, щоб щось сказати, чи якось обуритися на присутність хлопця в жіночій частині – дика втома різко накрила весь організм і останнім що я почула, було те, як мене хтось злякано гукнув. Після цього шкіра відчула на собі приємну і, можливо, надто гарячу цілющу воду…


В моїй свідомості все ще деякий час перебувало в мертвій тиші і непроглядній темряві. Потім на обличчя раптово вилили холодну воду.

Різко вдихнувши повітря, я широко розплющила очі і ними ж натрапила на дещо налякані лиця друзів. За мить в обличчя вилили нову порцію води і я вже просто не змогла не обуритись, після того, як вдруге відкашлялась:

— Ей!! Та що вже таке?! – голос, ще не повністю "прокинувшись", хрипів, тому звучав не дуже приємно. Побачивши, що зі мною вже все гаразд, дівчата накинулись на мене з криками радості і міцними обіймами. – Ем.. а що, взагалі, сталося?... – невпевнено і доволі злякано запитала я, не розуміючи поведінки товаришок і перебування в жіночому номері всіх друзів (особливо хлопців).


— Ти три години тому раптово знепритомніла і ми всі хвилювалися, що це з тобою. – відсторонившись від мене, повідомила Зена.

— Вона, напевно, просто перехвилювалась. – припустила Нора, багатозначно глянувши в бік капітана, і також відійшла від мене.

— Напевно. Ну, Слава Кіфарі, що вже все гаразд. – щиро посміхнулась дренея, дивлячись у мої великі від здивування очі. "Он воно що... – дійшло нарешті до мене і через кілька секунд, не вагаючись, прокинулась подружка цікавість, – Невже все справді так добре закінчилось? І що це за татуювання таке на руці в капітана?" – зиркнувши в сторону задуманого і від цього не менш серйозного чорнявого, я замислилась і, в мить усвідомивши те, в якому вигляді він перед нами тоді стояв, густо-густо почервоніла.

— Ерлайн? Ти чого це раптом? – здивовано запитала Мелейна, спостерігаючи за моєю яскравою реакцією на присутність брюнета.
Здавалося, що обличчя не може ще більше набути червоного кольору, але це тільки здавалося... В пам'яті, чомусь, нагадались моменти з недавнього сну і моє лице почало майже палати жаром, а серце прискорилось в раптовому хвилюванні.

— Може, ти захворіла? – з надзвичайно неочікуваною турботою поцікавився Броз і, підійшовши до ліжка, приклав свою широку долоню до мого чола. Спостерігаючи за жестами і поглядами темноволосого, я лише ширше вилупила на нього очі. Він помітив це і широко посміхнувся, світячи білими зубами. – Та ні... Все з тобою в порядку! Здорова! – хлопець, поплескаваши мене по спині, голосно засміявся і деякі з дівчат полегшено видихнули. Така незвична поведінка другого сержанта завела мене в нерозуміння. В голові і так було багато "різних" думок, а тут ще й він зі своєю турботою.. тепер той рум'янець не знати коли покине мої щоки!


Коли всі вже перестали стурбовано споглядати за моєю поведінкою, адже зрозуміли, що все гаразд, я змогла трохи заспокоїтись і, поки друзі були зайняті якимись розмовами, тобто черговим обговоренням того, що сталося, вийшла на невеличкий балкон, що відкривав вигляд на гарячі джерела. Спершись на перила, я голосно видихнула і відчула прохолоду нічного повітря. Раптом, як тільки розум усвідомив, що мене вже встигли переодягнути без мого відома, у голові пронеслися усілякі думки обурення, сорому і.. знову обурення! Але потім, сподіваючись на те, що цим зайнялися дівчата, я змогла заспокоїтись і звільнити в свідомості простір для інших, більш важливих думок.

Ретельно рзмірковуючи над тим, що з нами сталося за останні кілька годин, я й не помітила, що мені все більше хочеться зустрітися з тим, про кого говорила права рука короля… Чомусь, страху перед цією зустріччю майже не було. Серце відчувало, що це от-от повинно статися. Я мимоволі дивувалася сама собі: "Всього-на-всього кілька днів… І як у мене виходить так швидко змінюватися? Невже це все завдяки їм?" – обернувшись у сторону друзів, яких можна було побачити через вікно, я помітила, що капітан чимось стривожений і щось випитує в Егона. "Може, це мене стосується?" – якось злякано подумалось мені, тому я вирішила стати так, щоб мене не було видно з приміщення.
Знову втомлено спершись на перила, я схвильовано спостерігала за рухом листя на деревах і крутила кільце на пальці. Миті першої зустрічі і знайомства з капітаном самі виринули на поверхню пам'яті і усмішка неочікувано відвідала моє обличчя. Потім, у тій же ж голові з'явилися фрагменти дивного сну, який ніяк не хоче забуватися! На щоках вже в черговий раз за цей день виступив якравий рум'янець і руки самі по собі потягнулися спершу до щік, а потім до волосся, починаючи його мучити. Серце почало битися швидше і навіть трохи нити. "Заспокойся, Ерлайн. Пора вже це все забути. Такого ж не може бути в реальності, чуєш?" – старалася втихомирити мою шалену фантазію свідомість, поки серце продовжувало схвильовано битися в грудях.



— Надворі ж прохолодно.. тоді, чому ти почервоніла? – неочікувано запитали приємним, ніби теплим, парубочим голосом і я різко обернулася в бік незнайомця, який навприсядки сидів на перилах і схилив голову до плеча в цікавості.

— Ви хто т.. – вже було хотіла крикнути, але теплою долонею неочікувано закрили рот, скасувавши мою спробу.

— Т-с-с.. а то зараз інші прибіжать, і, знаєш, мені б цього не хотілося. – тихо проговорив власник синього волосся і я лише поглядом змогла виразити своє обурення. Жовті очі непроханого гостя раптом підозріло засвітились, примружились і з цікавістю "пройшлися" по мені згори донизу. Хлопець повільно забрав долоню від мого рота і я нарешті змогла запитати:

— Ви.. хто ви такий?! – довелося шепотіти, адже самій теж не хотілося тривожити друзів. Тільки тепер, коли обурений погляд натрапив на невеличкі, темно-бурі, закручені до центру роги на голові парубка, серце зрозуміло, що, напевно, цієї зустрічі, все ж, варто було боятися... Нічний вітерець нишком бавився його досить довгим волоссям, яке сягало ключиць, таким чином відкриваючи вигляд на гострі вуха. "Без сумніву демон." – звичайно ж, мені це вдалося зрозуміти, ще до того, як я помітила досить великі чорно-червоні диявольські крила у нього за спиною. "Такому зросту можна тільки позаздрити.. та й взагалі, він красунчик!" – весело оцінила цікавість жовтоокого, що стояв за метр від мене і, чомусь, не відповідав на запитання.

За мить незнайомець якось привітно і тепло посміхнувся своїми тонкими губами, оголюючи невеличкі ікла. Потім зіскочив із перил і приклав долоню до грудей, ніби, церемонно вказуючи нею на себе і мовив:

— Я? Ах, хто я такий, кажеш? – "Що це за інтонація, взагалі, така?" –   Я – твій.. твій таємний шанувальник. Во! – радісно закінчив він відповідь і одна з моїх брів недовірливо й здивовано злетіла вгору:

— Мій хто?

— Таємний шанувальник. Я той, хто таємно стежив за тобою весь час, який ти була із членами "Полум'я". Тепер зрозуміло? – хлопець поставив руку на бік і схилив голову в ту ж сторону. Після його слів я ледь дар мови не втратила. "Стежив за мною?! Свята Кіфара! Невже це справді один з тих, хто в мені зацікавлений? І нащо я їм, взагалі, здалася?" – мій погляд став розгубленим і тіло, ніби, саме по собі зробило крок назад. Думки в голові потроху починали плутатися між собою.

— Навіщо.. навіщо ти прийшов? – до диявола ті манери! Мені зараз набагато важливіше дізнатися, що йому від мене потрібно! Будь сміливою, Ерлайн!

— Хм… Навіщо ж я прийшов?… – явно вдав хлопець забудькуватість, підперши рукою бороду і подивившись доверху. – Пам'ятаєш, що тобі недавно наснилося? – попри моє неусвідомлення його слів, він помітив мій невпевний кивок і тут же ж продовжив: – Так от.. я прийшов для того, щоб повідомити, що це, моя дорогенька, був аж ніяк не сон. – голос хлопця набув серйозності, не залишаючи по собі й сліду від привітності. "Що?… Як..не сон?… – у відчаї лунали єдині думки в голові. – Це правда?…". В пам'яті в мить відтворились фрагменти того "сну", нагадуючи жахливу поведінку капітана і його дивні слова... Напевно, словами не описати, що за ураган пройшовся по моїй душі в цей момент, в мить все в ній перевернувши… Очі округлились настільки сильно, що, здавалося, зараз випадуть, а по тілу пробігся такий мороз, що холод навколо здався нікчемним. Якою б шокуючою для мене ця інформація не була, серце, чомусь, не прискорилось. Воно, напевно, ще не до кінця прийняло цю новину… Не віриться, що він справді такий, як звичайнісінький підліток! Чому він так зі мною вчинив? Що йому хотілося цим показати? Невже він справді відчуває до мене якусь симпатію? Стоп, чим більше я про це думаю, тим більше мені в це не віриться! Цей демон може брехати і мені не треба на це вестися!
Все навколо в раз стало якимось нечітким, ніби, розум затуманився через велику кількість думок, тому я не зразу зрозуміла, що незнайомий демон вже скористався чудовою нагодою мого так званого трансу і нагло поліз цілуватися. Ця його поведінка викликала в мене дивне і якесь не без підставне відчуття того, що таке вже було... Проте, я йому навіть вдячна за це, адже невідомо, чи скоро змогла би, так би мовити, прийти до тями. Спершу зреагували щоки, до яких прилила кров. Потім я, сама того від себе не очікуючи, вкусила жовтоокого за губу і він тут же ж відсахнувся від мене. Уявити тільки! Все так просто! Навіть відпихати не довелося!
Зустрівшись із моїм вже не розгубленим, а дуже обуреним поглядом, рогатий швидко облизнувся і ображено сказав:

— Чому ж ти зразу кусаєшся? Невже тобі зовсім не сподобалось? – скажу чесно: від його дурнуватих питань захотілося істерично розсміятись, але, вчасно опанувавши себе, я різко відповіла:

— Я, взагалі-то, не дозволяю цілувати себе всім підряд. – сплюнула вбік, церемонно склавши руки на грудях. "Ого, Ерлайн! Звідки в тебе така рішучість і сміливість? Ростеш ти, дівчинко, ростеш…" – непомітно посміхнувшись на похвалу власної свідомості, я продовжила свердлити поглядом синьоволосого демона.

— А там.. в кабінеті.. ти дозволила… І не дивись на мене такими очима! В мене магія ілюзій, тому я зміг прикинутися твоїм капітаном і поцілувати тебе! Так, то справді був я! Ти вгадала! – "Що це, взагалі, за нотки такі в його голосі? Він що, плакати хоче?!" – Мені що, не можна цілувати дівчину, яка подобається? – парубок присоромлено опустив голову і навіть його крила опустилися, а я тільки більше вилупила на нього здивовані очі. "Свята Кіфара! Так то був він! Не капітан Амал, а цей наглий демон!" – усвідомлення того, що, все ж таки, брюнет зовсім не впав у моїх очах, неабияк тішило, тому я навіть не помітила, що легко посміхнулась. "Недарма поведінка цього хлопця мені нагадувала вередливого хлопчика. Він ж саме так зараз і поводиться! Але.. але того разу, в кабінеті, його дії мені такими зовсім не здалися. Ну, хіба що, слова. Невже він став таким тільки "одягнувши" на себе образ капітана?.." – старалася я хоч якось аналізувати ситуацію, думаючи, як саме з ним тепер потрібно говорити. От, як дитина поводиться! Чесне слово! Головне, що тілом виріс, а розумом – ні! Та хто він, взагалі, такий?
Врешті, голосно і багатозначно видихнувши, довелося мовити:

— Просто йди геть звідси, якщо не хочеш потрапити моїм друзям на очі.. вони чужих не люблять. Я пізніше придумаю, як саме ти відповіш за свої вчинки. – поки я намагалася говорити якомога серйозніше, хлопець злякано подивився на мене, намагаючись триматися на відстані, не підходити ближче. Після трьох хвилин мовчанки, дивом послухавшись мене, незнайомець вискочив на перила балкону і сказав на останок:

— До речі, клич мене Віллі і знай, що я не здамся! Ми ще побачимось і тоді ти в мене закохаєшся! До зустрічі, Ерлайн! – "Ага.. теж мені: “до зустрічі”… Не збираюсь я в тебе закохуватися, тільки тому, що ти так захотів." – іронічно подумалось мені в цю мить.
Коли цього демона-дивака вже не було видно, я змогла задумано спертися на ті ж перила і, тепер вже повністю усвідомивши, що саме зараз сталося і що саме мені стало відомо, щиро розплакатись в пустоту ночі. Хотілося навіть кричати, але все шкодування і гіркота від власної неуважності й довірливості твердою гулькою застрягли в горлі…  "І що це за день такий?! Звідки цей демон, взагалі, взявся?! І чому це відбувається саме зі мною?…" – сама не знаю, чому це в мене викликало таку реакцію.. просто.. все ж, перед самою собою було жахливо соромно за власну необачність і наївність.. мені ж так нічого в цьому жорстокому світі не світить…


Цей випадок залишиться тільки між нами. Ніхто з друзів не повинен дізнатися…

— Ерлайн?… Сестричко, що трапилось?... – не на жарт стурбовано спитав Омід, зачинивши за собою двері до кімнати. Мовчки обернувшись і зразу ж натрапивши на теплі груди хлопця, у відповідь я змогла лише голосно схлипнути, шморгнути носом і з новою силою заплакати. Брат мовчки обійняв мене сильними руками, здавалося, ховаючи від навколишнього світу, але це було лиш від нічного холоду. – Тихо.. тихо... Знаю, нам всім треба час від часу поплакати. Душа іноді хоче таким чином вийти на зовні, звільнитись від всього зайвого і болючого. Але ж, зараз все добре.. люди в првстанцях, ніби, друженюбні… Тоді, чому ж ти плачеш? – у відповідь я нічого не сказала, а тільки схлипнула і сильніше вчепилась у його білу сорочку. – Гаразд-гаразд… Якщо не хочеш – не говори.. головне, що зараз я поруч. – ніжно прошепотів довговухий і, сперши підборіддя на мою голову, міцніше притиснув мене до себе.






Не пам'ятаю, коли саме я тоді встигла заснути (напевно, ще в обіймах Оміда), але прокинулась досить рано і, як тільки згадала, що вчора сталося, підбадьорливо поплескала себе по щоках, щоб відігнати поганий настрій. Вже через п'ятнадцять хвилин, привівши свій зовнішній вигляд до порядку, я трохи злякано і зацікавлено блукала коридорами "Ельфійського топазу", боялася натрапити на когось із знаті, хоч і розуміла, що когось такого можу навіть не впізнати. Через пів години таких досліджень вишуканого готелю, здоровий глузд підказав, що краще буде повернутися в номер і сидіти там, поки хтось із подруг не прокинеться. Тому, я вже четверту годину підряд читала якийсь детективний роман, який знайшла на тумбочці біля Зениного ліжка. За цей час із дівчат прокинулись тільки Дарла і Делора, які мовчки, після всіх потрібних водних процедур, вирішили послідувати моєму прикладу. Я, звичайно, помітила, що Дарла вела себе якось дивно, розсіяно і задумано, але вирішила нічого не казати з цього приводу, адже це, напевно, не моя справа.


— Підйом! Йоу, дівки, прокидаємось! – буквально увірвався до кімнати і голосно викрикнув Броз, змушуючи мене від неочікуваності здригнутись і випустити книгу з рук. – В нас, як завжди, є справи! Сьогодні ми повин… – подушка, яку в хлопця запустила сонна і роздратована Мелейна, не дала можливості закінчити репліку. Спостерігаючи за тим, як сержант номер два поспішно витягує пір'я із волосся і рота, близнючки дзвінко засміялись. – Так от, – продовжив він, потріпавшись, – сьогодні ми нарешті підемо до... – друга, вже більша, подушка полетіла в його сторону і дівчата ледь на землі не валяються від сміху.

— А ну котися звідси! – гаркнула орчиха і добре, що темноволосий, тріпаючись, слухняно поспішив покинути приміщення, а то хто знає, що могло би бути далі. Як тільки Броз зачинив за собою двері, з того боку стіни почувся тепер вже чоловічі насмішки з приводу його зовнішнього вигляду. Вочевидь, це був Едуард і інші хлопці. – Агрх! Ненавиджу, коли він ось так приходить і верещить з самого ранку! – обурено буркнула Мелейна, накрившись ковдрою, як своєрідним захистом від всього навколишнього світу. Згадавши мій перший, майже такий самий, ранок у готелі з повстанцями(особливо Брозом), я повністю зрозуміла орчиху і тому тихо хі-хікнула.




Через дві години різноманітних зборів і підготувань, смачного сніданку і оплати за перебування в готелі, наш загін вже крокував якимось проспектом Чудес, слухаючи настанови головного, який на вигляд був вкрай невиспаним. Хоч волосся і не було розтріпане, але під трохи червоними очима "красувалися" невеличкі мішки, які говорили про явно безсонну ніч брюнета.

Я, дивлячись на капітана, задумалась про свій "сон", знайомство з тим дивакуватим Віллі, події вчорашнього вечора і сама не помітила, як машинально торкнулася, вже, чомусь, тремтячими пальцями губ і різко почервоніла, як тільки чорнявий, питально піднявши брову, глянув у мій бік. Варто було лише згадати, що насправді в тому кабінеті був не він, а той демон, і мене тут же ж, сіпнуло. Схаменувшись, я випрямилась, чомусь, діловито склала руки на грудях і вирішила, все ж, поцікавитись, чому капітан не виспався.


— Капітане Амал, у вас була безсонна ніч? – вираз обличчя хлопця говорив про те, що нотки турботи в моєму голосі його неабияк здивували.
Він, закривши очі, на кілька хвилин забарився з відповіддю, потім потер пальцями перенісся і сказав:

— Щось таке... Довелося обдумати твоє майбутнє завдання і зустріч із Абелардом. – по-доброму подивившись на мене, мовляв, не варто його боятися, брюнет легко і якось втомлено посміхнувся. "Завдання?…" – пролунало в голові, але на це не було звернено уваги і, як виявилось згодом, дарма... Поки що, мене цікавило лише питання зустрічі з головним повстанським генералом – людиною, яка всім і всіма керує, роздаючи накази командирам інших загонів.

Саме так, із слів капітана, я і дізналася, що сьогодні ми відвідаємо найголовніший штаб повстанців і мене, як новеньку, познайомлять з цим, загадковим для мене, генералом, тому всю наступну дорогу моя голова була переповнена різними питаннями до цього чоловіка, адже в мене давно було бажання з ним зустрітися.

Передобіднє сонце царювало на безхмарному небі і щохвилини більше пригрівало, а весняний вітерець радісно блукав між старовинними будівлями, розносячи приємний аромат квітів. Щоб сильно не виділятися з-поміж звичайних громадян, ми всі одягнулися в більш простий і вільний одяг і таке ж взуття.

Про свою нічну "пригоду" я вирішила нікому нічого не говорити, щоб не тривожити, адже впевнена, що в них є й важливіші справи і їм не варто займатися ще й моїми проблемами... Цей демон ніяк не може вилізти з моєї голови! Ну чесно! Таких диваків мені ще не доводилось зустрічати! Серце чує, що добра з цього не вийде.. тому мені потрібно швидше викинути ці яскраві жовті очі зі своєї голови...


Більшість часу наша компанія весело гомоніла, але в одну мить всі, чомусь, затихли і це мене не на жарт насторожило. Я вже було хотіла спитати в капітана, що сталося, але ззаду хтось приклав до рота хустинку з ароматом якогомь сонного зілля і останнім, що вдалося нормально почути було: "Разія, давай! Довго спати вона не зможе!".




Різко прокинувшись від сонячного проміння і знайомих голосів, я помітила, що лежу на невеличкій галявині посеред густого хвойного лісу. Деякі з друзів уважно дивилися на мене, а деякі щось серйозно обговорювали між собою.

— Де ми? І що ви зі мною зробили? – піднявшись на ноги, вирішила зразу ж задати питання.


Відірвавшись від розмови з сестрою і глянувши на мене, Дарла розуміюче й по-доброму посміхнулась і пояснила:

— Вибач, люба, але нам довелося тебе не на довго усипити. – ці слова мене збентежиили, але я вирішила промовчати, дослухати ельфійку до кінця і вже потім вирішити: обурюватись мені, чи ні. – Ми ж ще не можемо повністю тобі довіряти, тому, щоб без ніяких пояснень переміститись до нашого головного штабу, довелося тебе, так би мовити, знешкодити. Не хвилюйся, наступного разу все буде нормально, ми не будемо тебе усипляти. – в черговий раз винувато посміхнулась білявка, а я змогла тільки тихо пробубніти: "Ясно...".


— А.. а як ви це зробили? Ну, перемістились? – вирішила я згодом задати ще одне питання, коли вся наша компанія вже заходила вглиб лісних хащів.

— Все завдяки Разії! – радісно повідомив Актеон, підбігши до нас із старшою Зіддіг, – Вона має магію телепортації і якраз змогла телепортувати нас сюди, а то, повір, йшли би ми ще ой, як довго! – русал виглядав так, ніби пишається вампіршею, і це, вочевидь, так і було.


Навколо буяла найрізноманітніша лісна зелень і радісно виспівувало свої пісні тутешнє птаство. Нехай, ці землі мені незнайомі, але почувалась я тут неймовірно затишно, знову відчуваючи таку рідну атмосферу лісної природи…


Спостерігати за капітаном мені тепер було цілком нормально і звично, обходилося без миттєвого червоніння щік, як тільки він погляне на мене у відповідь. Я ж тепер знаю, що тоді, в кабінеті, був зовсім не він і від цього стало набагато легше, нехай мене і насильно цілував чи навіть домагався якийсь незнайомий демон. Нехай, зі мною щось таке й сталося, але головне, що, добре ім'я чорнявого не було заплямоване і що він нічого про це не знає. Впевнено крокуючи біля брюнета, я подивилася на нього і мимоволі посміхнулась, а головний, в свою чергу, кинувши на мене спокійнтй погляд у відповідь, на мить питально підняв брову.



Чим далі ми йшли, тим глибше заходили в ліс і він ставав все густішим, тихішим і темнішим. Як згодом стало зрозуміло, наша компанія перейшла його найгустішу частину і вийшла на невеличку галявину, опинившись десь за п'ятдесят метрів від високої кам'яної гори, що була "щедро" осипана мохом з усіма відтінками зеленого. Повністю усвідомити її розміри і відкрити рот в здивуванні я змогла лише тоді, коли наш загін якнайближче підійшов до неї.


— Нарешті ми на місці! – якось нетерпляче повідомив Егон і я різко обернулася в його бік, "випаливши":

— Тобто: "На місці"? Десь тут є ваш головний штаб?

Підійшовши до нагрітої обіднім сонцем скали, Крайс приклав до неї свою широку долоню і, прошепотівши якесь заклинання, сказав:

— По-перше: НАШ головний штаб. – іронічний погляд із жартівливою злістю в мою сторону і на щоках уже "горить" рум'янець. – По-друге: так, він тут, прямо в цій старій скалі, добряче схований за всілякими сильними заклинаннями, щоб ніхто з королівських "псів" не зміг його знайти. – пояснював високий білявий парубок, поки перед тою ж скалою відкривався портал, який, швидше за все, викликала Разія. Обличчя вампірші було, як ніколи, зосередженим, а очі світилися через використання магії. Актеон, напевно, ще довго би задумано спостерігав за її діями, якби його не покликали заходити в той же ж магічний портал, який, до речі, переливався відтінками фіолетового.



Всередині цієї гори було досить затишно, не відчувалося ніякого надлишку вологи і світла від ліхтарів було достатньо, щоб добре бачити все навколо. Кам'яними проходами ходили повстанці різного віку, статі і раси, раз за разом зиркаючи на нашу групу і привітно вітаючись до найвідоміших із нас. Пройшовши немалий шлях такими собі печерними провулками, я зрозуміла, що цей штаб ого, який великий!
Перш ніж наш квартет, який включав мене, капітана, Егона і Броза, прийшов до своєрідної кімнати генерала, пройшло вже близько двадцяти хвилин. Нас було тільки четверо у зв'язку з тим, що інші попрямували іншими ходами, прагнучи вирішити свої справи. Не всі вони пішли поодинці, більшість поділилися на пари: Актеон пішов із Разією (хоч вона й дала йому знати, що його компанія їй неприємна), близнючки-ельфійки й так були практично нерозлучними і Едуард з Норою також пішли в одному напрямку, адже вони є напарниками по одній справі.
Перед тим, як відлучитися від нашої групи, Зена, обійнявши мене і сказавши: "Не хвилюйся, все пройде чудово. Він у нас добрий чоловік.", забезпечила мені оптимістичний настрій перед важливим і, крім того, особистим знайомством із генералом.

Як тільки ми увійшли до кімнати (також названої головним кабінетом Абеларда), яка просто була закрита темно-бурою шторою, пара досить вузьких, окреслених навколо темними тінями, фіолетових очей чоловіка відірвалась від якогось, напевно, важливого чтива і питально глянула в наш бік. На якусь хвилину в приміщенні запанувала мертва тиша… Чути було тільки хід досить старого невеличкого годинника і чиїсь голоси по ті боки кам'яних стін.


— Які люди! – в мить радісно вигукнув, вочевидь, той самий генерал, вставши з-за столу. – Áмал! Éгон! Броз! Давненько я вас не бачив! – після дружніх чоловічих обіймів і плескання по спині з кожним із своїх вірних підопічних, чоловік, зріст якого був майже під два метри, цікаво глянув на мене. Помітивши, що зараз він одягнений лише в штани і не застібнуту шкіряну безрукавку, я намагалася стримати рум'янець, адже світлі татуювання у формі різних смужок на його загорілому тілі виглядали дуже привабливо... Та й крім того, цей власник досить довгого, м'якого на вигляд, темно-коричневого волосся, яке було заплетене в хвіст, міг похвалитися хорошою статурою. Усвідомивши, що в його достатньо зрілому віці він вже, напевно, одружений, я вирішила зовсім не думати про нього, як про привабливого представника протилежної статі і продовжила вже з іншим настроєм досліджувати його зовнішній вигляд: мужні вилиці і невеличка борідка(того ж кольору, що й волосся) прикрашали його добре обличчя. Брови в чоловіка були грубими і майже чорними, ніс досить великим і прямим, а губи повними. Судячи з невеликих ікол, що в момент посмішки виглянули з-під його нижньої губи, я зробила висновок, що раса генерала – орки. І мені з цього навіть не дивно, адже, якщо вірити книгам, вони по своїй природі є великими любителями свободи, тому кому, як не орку(причому симпатичному) командувати повстанцями, які хочуть здобути свободу прав у своєму королівстві.

— Я – Ерлайн Вердінг, дуже рада нашому особистому знайомству і зустрічі. – стараючись бути привітною, я легко посміхнулась і ледь поклонилась в знак поваги.

Чоловік після моїх слів неочікувано розсміявся і мовив:

— Не думав я, що в тебе, дівчинонько, є манери! Це вже дуже добре! До мене звертайся, як захочеш, або: генерале, або: пане Абелард, або: пане Морто́ро. – тепер уже найголовніший головний (як би дивно це не звучало) підійшов до мене і раптово міцно обійняв, піднявши таким чином в повітря. – Я дуже радий, що і наш загін, і ряди повстанців загалом, все ж таки, поповнилися! Думаю, ми спрацюємось! – від привітного й веселого тону чоловіка на душі стало якось світло і тепло, всі тривоги, як вітром здуло. Від неочікуваних обіймів я вириватися не стала, адже це, напевно, було би своєрідним проявом неповаги до лідера повстанців. Як згодом виявилося, обіймами його вітання не закінчилися: опустивши мене на землю, чоловік мене щиро розцілував у щоки, ніс і чоло. Я була дещо спантеличена такою поведінкою, але, знову-таки, обурюватись не стала. Мені просто було дивно з того, що він настільки радий новим повстанцям у свому загоні. Чи, може, це я одна така особлива?…

— З нами було те саме, коли ми вперше сюди прийшли, так що не думай, що в цьому випадку ти якась особлива. – вочевидь, згадуючи минуле, з іронічною посмішкою повідомив Егон і потріпав мене рукою по голові. Думаю, що в них всіх хороші стосунки з генералом, якщо він так радів кожному новому повстанцю. Аж не віриться, що я вже з ним познайомилась! Зена говорила правду: нема чого боятися, адже це дуже добрий чоловік! Але інтуїція мені також підказує, що до ворогів його ставлення зовсім протилежне і ще й збільшене в кілька разів...


Пан Абелард підійшов до свого столу і, взявши звідти кусочок вугілля, який, напевно, слугував олівцем, закликав до себе двох сержантів і капітана. Тріо хлопців, підійшовши до генерала, почало уважно його слухати. Мені стало цікаво, що саме вони таке обговорюють, тому я спробувала ненав'язливо підійти до них і глянути на стіл. На ньому лежав великий старий папір, на якому була зображена карта якихось територій. Прочитавши деякі позначення, а саме міста, я зрозуміла, що це карта Лірона і територій, що є навколо нього.

— …Ви повинні будете пройти цим самим лісом і опинитися на галявині Блакитних Квітів... – продовжував тим часом генерал, тепер вже показуючи тим "олівцем" на шлях, який їм треба буде пройти.

— Стоп-стоп-стоп.. звідки ми маємо гарантії того, що зможемо спокійно там пройти і не натрапити, наприклад, на нежить? Адже їхні території десь там, недалеко. – дещо схвильовано запитав Егон, поки Броз із капітаном щось серйозно обдумували.

— Я не даю вам ніяких гарантій. У нас немає карти міграцій населення і військ Аката́рто, тому ми нічого не можемо знати точно. Хоча… – замислився генерал на хвилинку – Навесні вони найбільш активні у справах із Вáтосом, тому, можливо, ніхто з них на вашому шляху й не зустрінеться. – зробив висновок чоловік, проганяючи побоювання сержанта номер один. – Повторюю ще раз: будьте пильними, адже на карті та печера ніяк не позначена. Ми знаємо лише її приблизне місце розташування, тому вам також треба буде подумати головою і, можливо, скористатися магією Мелейни. На це завдання я відправлю вас чотирьох, включаючи Ерлайн, Актеона, Разію, Мелейну і Íрму, її магічні здібності теж можуть стати вам у пригоді. – скомандував генерал і вручив капітанові карту того самого лісу.

Я вже було хотіла запитати навіщо ми йдемо на це завдання, але мене випередив приємний жіночий голос, заговоривши швидше з іншого боку стіни;

— Абеларде, любий, ти не бачив моїх кинджалів? – за мить з-за штори висунулась голова кароокої шатенки і окинула всіх нас, особливо мене, питальним поглядом. – Ох, невже це Ерлайн!  Новий член нашої команди! – радісно вигукнула вона, вочевидь, забувши, що шукає. – Мене звати Ле́йла, якщо офіційно, то Лейла Фо́рдін. Я з феніксів. Тут працюю радником Абеларда і водночас є його жінкою. Рада знайомству. – мила посмішка, маленький курносий ніс і невисокий зріст робили обличчя зрілої красуні ще більш милим. Вона простягнула мені свою долоню і в наступну мить я її обережно потиснула.

— Ерлайн Вердінг.. ну, ви вже й так знаєте. – невпевнено посміхнулась у відповідь.

— Він тебе теж розціловував? – якось іронічно це звучало.. я зробила легенький кивок в знак відповіді. – Ох, а я вже думала, що обійдеться без цього. Ну, видно що, його не змінити. – дещо приреченого видихнула жінка, закривши очі. Її густе темно-коричневе волосся було трохи хвилястим і по довжині сягало ліктів. Брови були темними і досить грубими, лице круглим, губи трошки повними, а щоки пухкенькими. Вигляд у цієї пані Фордін був надзвичайно добрим і привітним. – То, любий, де мої кинджали? – знову задала вона питання генералові своїм оксамитовим голосом і той, довго не думаючи, відповів, що вони лежать у сусідній кімнаті на одному з стільців.


— А в чому полягає суть нашого завдання? – "відійшовши" від спостереження за жінкою генерала, нарешті спитала я, коли Лейла покинула приміщення.

— У одній підземній печері ми повинні знайти деякі квіти під назвою Упнілії. Їх так ще за довго до нас назвали жителі Авуссу. Якщо понюхати одну таку квітку, ти швидко заснеш, а якщо випити сік або чай з цієї рослини, то заснеш, але більше ніколи не прокинешся. – пояснив Броз, сховавши руки в кишенях своїх темно-синіх штанів. – Тому їхня назва походить від давнього слова "сонливість".

— І навіщо нам ці дивні квіти? – здивовано запитала я, на що відповів уже генерал:

— Ти це пізніше дізнаєшся, Ерлайн. А зараз тобі потрібно присягнути на вірність Лірону і повстанцям, промовивши нашу присягу. – чоловік вручив мені папір із словами присяги і я, зосередившись, мовчки прлчитала написане. – Потрібно стояти рівно, руку тримати на серці і по закінченню різко поклонитися й подивитися мені в очі. – зробив інструктаж пан Абелард і я, налаштувавшись і прочистивши горло, почала голосно і чітко читати:

— "Я – Ерлайн Вердінг, присягаюся служити на благо королівства Лірон і його народу. Заповідаю на боротьбу з його ворогами свім розум, своє тіло і свою душу разом із магією, яку вона в собі несе.
Присягаюся, що не зраджу батьківщини, і завжди гордо йтиму в бій за неї. Для мене ніколи не буде нічого милішого за неї. І нехай мене навіки прокляне Танатіфора і я вічно горітиму у пекельному вогні Інферно, якщо колись порушу цю клятву." – виконавши всі наступні дії, я завмерла під надзвичайно суворим і серйозним поглядом генерала. "Він, напевно, найсерйозніше з усіх ставитися до своєї справи, тому зараз так і виглядає…" – тільки й змогло пронестися в голові.

— Молодець, Вердінг. Не думав, що ти будеш настільки серйозною. – зробив мені своєрідний комплімент чоловік, коли риси його обличчя пом'якшали. Чомусь, я трохи розгубилась від його слів, але це було не на довго. Перервавши мої думки, капітан мовив:

— Ерлайн, якщо ти хочеш знати, навіщо нам Упнілії, то слухай: вже післязавтра почнеться щорічний фестиваль в честь заснування Лірона. Ввечері, в королівському палаці буде великий бал-маскарад із цього і ще одного приводу. До наступного дня ми повинні сходити в ту підземну печеру і роздобути ці квіти, щоб потім сходити до одної відьми-знахарки і заварити в неї чай із них. І вже там, на балу, потрібно буде зробити так, щоб король випив цей чарівний чай…

— Стоп.. ви що, таким чином хочете його вбити? – здивувалась я їхній винахідливості і неабиякій сміливості.

— Так. А що, ти, може, знаєш інший, кращий спосіб, як нам позбутися нашого головного ворога? – підняв брову Броз, наперед знаючи, що я негативно покручу головою. Тим часом капітан, чомусь, присівши переді мною на коліна і серйозно вп'явшись своїми кришталево-сірими очима в мене, продовжив:

— Головну роль в нашому плані зіграє другий привід для королівського балу – пошуки нареченої для його величності. – через зуби процідивши два останні слова, повідомив брюнет і раптом вже по-доброму подивився на мене, взявши мої долоні в свої. – Хоч-не-хоч, але роль цієї нареченої зіграєш ти, Ерлайн…