Пісні для прослуховування:

SoMo – Beautiful Soul (Jesse McCartney cover)
Conor Maynard & Halsey – Closer (The Chainsmokers cover)
Bahjat – Hometown Smile
Avicii – Wake Me Up (cover by Tommee Profit & Fleurie)

Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.



— А де ми будемо проводити ці тренування? – поставила питання я брюнетові, який, вже як зазвичай, мовчки йшов біля мене. Його чорним густим волоссям бавився вітерець. Інколи сонце хотіло змусити хлопця примружити очі, але спроби світила були марними і з чим це було пов'язано, мені не відомо.

— Над тою печерою з Упніліями. Це хороша галявина. На ній багато хто з повстанців полюбляє відпрацьовувати свої бойові вміння, і переважно вони роблять це парами. Он, глянь. – звично спокійний парубок кивнув наперед себе, стимулюючи мою увагу сфокусуватися на парі молодих людей різної статі і раси. В голові одразу ж промайнула думка про те, що вони були одними з тих незнайомих членів загону, кого я бачила вчора в їдальні.

На перший погляд звичайний хлопець і явно ельфійського походження дівчина-дріада відпрацьовували удари звичайним одноручним мечем. Вони влаштували своєрідний поєдинок, аби уявити одне одного на полі бою. Із рухів молодика, в які він додавав елементи фехтування, можна було зрозуміти, що із них двох саме він має роль учителя, який допомагає напарниці. Мене це не здивувало, адже дріади завжди краще володіли магією (а саме цілющою), аніж зброєю.
Захопившись тренуваннями, незнайомі мені члени загону не помітили нас із капітаном, тому йому довелося власноруч привернути їхню увагу:

— Ей, Бе́нет і Оде́лія! Вибачте, що відволікаю, але попрошу вас познайомитися з нашою новенькою. – миттю зреагувавши на голос капітана, хлопець і дівчина здивовано зиркнули в наш бік, потім перезирнулись між собою і, схвовавши зброю, нешвидко попрямували до нас.


— Ерлайн Вердінг. – з милою посмішкою відрекомендувалась я і потиснула теплу долоню. Парубок був світлошкірим, не дуже високим і особливою тілобудовою теж не вирізнявся. Обличчя мав приємне, якесь дитячо-кругле, а очі з білими зіницями й райдужкою різного кольору – жовте і блакитне, такі добрі і з деякими смішинками. Недовге буйне волосся, яке ззаду сягало шиї, своїм кольором нагадувало висвітлену деревину сухого букового дерева.

— Бе́нет Вíрґо, радий зустрічі. – дещо розгубленим і здивованим голосом мовив він, забравши потиснуту руку. Потім цікаво глянув на капітана. – І скільки часу вона вже в нас? – через те, що це спитали не мене особисто, з'явилося відчуття того, що мою присутність майже проігнорували.

— Близько шести днів. – із звичною холоднокровністю відповів брюнет, подивившись на мене. Погляд затримався на моєму обличчі на кілька секунд і його пухких вуст торкнулась легка посмішка. Я на мить примружила очі й підняла брову в німому запитанні. Проігнорувавши міміку мого лиця, сіроокий звернувся до напарниці мого нового знайомого:

— Оделіє, ти теж іди привітайся. Ви ж родом із одної раси. – на прохання капітана дріада неспішно й несміливо підлетіла (так як, ці дивовижні істоти не мають ніг) до мене й ми обережно обмінялися рукостисканням.

— Оде́лія Мінг, приємно познайомитись, Ерлайн. – в мить привітно "защебетала" власниця довгого темно-зеленого волосся. Я дещо розгубилась такій зміні її настрою і це не лишилося непоміченим: – Не хвилюйся, просто.. коли я потиснула твою долоню, то відчула твій душевний стан і настрій думок. – щиро посміхнулась вона, – Ти дуже добра. – на ці слова я трохи почервоніла і ще більше розгубилась.

Нова знайома, як і всі істоти її виду, була наділена світло-зеленою шкірою, блакитно-зеленими очима без райдужної оболонки і спеціальною чутливою рослинністю, яка звисала з її бедер, стирчала на голові різним корінням із мерехтливими світлячками і обмотувала її груди й обидва передпліччя. На чолі в неї було особливе татуювання, яке трохи нагадувало ескіз голови дракона. Обличчя ж дівчина мала овальне, з курносим носом, пухкими губами й трохи завуженими очима, над якими розмістились майже чорні густі брови.
Дріада ще раз посміхнулася і на її щоках утворились милі ямочки.


— Як ви вже змогли помітити, ми прийшли сюди тренуватися, – заговорив чорнявий і парочка друзів кивнула. – і було б добре, якби ви залишили нас на одинці. Тому що ці тренування незвичайні, а Ерлайн у нас сильно сором'язлива. – парубок поклав долоню мені на голову, а Оделія з Бенетом тим часом цікаво перезирнулися між собою. – Не подумайте нічого такого і вибачте за тимчасові незручності. – серйозно мовив головний заступник генерала Абеларда і парочка вдруге перезирнулась між собою.
Білявий видав досить голосне "Пфф" і, ніби натякаючи на щось, сказав:

— Гаразд, капітане. Ми вас покидаємо. – пройшовши попри нас, він торкнувся плеча брюнета долонею й додав: – Будь із нею обережним і ласкавим, вона ж новенька. – хитро посміхнувся парубок.

І що ця інтонація повинна була б означати?…

— Бенет! – дзвінким голом обурилась дріада і, ховаючи волоссям свої від чогось почервонілі щоки, швидко підлетіла до напарника.

— Ну що я вже не так сказав? – обурився він у відповідь, стримуючи сміх, який викликав вираз обличчя дівчини. Завівши руки за голову, хлопець, расу якого я не змогла визначити, почав вислуховувати її докори.

Я вже хотіла було насторожити слух, щоб краще все почути, але велика й тепла долоня швидко схопила мою й повела в протилежному від нових знайомих напрямку.

— Капітане?… – розгубилась я.

— Просто йди за мною. – "відрізав" він і наступні кілька метрів ходьби ми якось напружено мовчали. Емоції на його обличчі мені розгледіти не вдалося, бо він намагався йти попереду, але там точно було щось цікаве...

Хай там як, та коли ми вже зупинилися, він обернувся до мене і звичним тоном і, тим більше, зі звичним лицем заговорив:

— Зараз ми спробуємо відтворити варіант подій на випадок того, якщо тобі доведеться вбити короля зброєю. І, я думаю, це єдине, що нам потрібно відпрацювати ідеально. – брюнет спочатку присів, а потім ліг на траву біля підніжжя одного дерева, стовбур якого слугував місцем для покращення техніки ударів як руками й ногами, так і мечами й кинджалами.

— Що ви робите? – з не без підставним нерозумінням дій напарника спитала я, ставши близько біля нього й дивлячись зверху вниз.

— Як, "що"? Лежу. Я просто уявив себе в ролі короля. Ти теж уяви, що тобі доведеться вбити його саме в такому положенні. – порівняно з його мімікою, слова були зрозуміліші.

— Тобто.. я повинна вилізти на вас? – відчуваючи, як сильніше червонію з кожним словом, спитала я, щоб переконатись.

— Так, а потім і навпаки спробуємо. – він поклав руки біля себе й зробив довгий видих. – Ну? Чому стоїш? Давай, не соромся. Ти ж знаєш, що я нічого поганого тобі не зроблю.

Щоб не нервувати капітана, я почала рухатися трохи швидше. Переступила через нього одною ногою, присіла, потім поклала долоні з обох боків від його голови і так я вже нависала над ним на своїх "чотирьох". Мені здалося, що пройшло більше, ніж п'ять хвилин, поки я нарешті перейшла в це положення. Принаймні, тепер можу сповна роздивитися очі напарника, адже завжди здається, що саме в них можна побачити його "справжнього".. хоча хто сказав, що він прикидається кимось?…

— Тепер, – мовив хлопець і я швидко закліпала, щоб не забути де і в якій позі зараз перебуваю. – візьми кинджал і покажи мені, як би ти вбивала ним короля.

За його проханням я витягнула холодну зброю з чохла і почала по-різному, під різними кутами прикладати її до шиї брюнета. Захопившись, навіть не помітила, як легенько шарпнула його кинджалом і з рани дрібними крапельками виступила кров.
Цокнувши язиком, я прикусила губу й тепер не відривала погляду від шиї парубка.

— Тільки ти дивись, обережно там. Не поранься, а то цей кинджал дуже гострий. – турботливо й спокійно проговорив він і на кілька секунд зиркнув на мене. Ух.. ну я ж не поранилась.. все якраз навпаки. І що тепер робити?... Не буду ж я чекати, коли він відчує біль.

— Капітане.. я.. – краще буде зізнатися в цьому зразу. – царапнула вас кинджалом по шиї. Пробачте… – потупила очі в його груди й всередині з'явилося бажання  зникнути звідси. Просто розчинитися в повітрі, щоб він зараз не дивився на мене. – Мені справді дуже шко…

— І що? – я різко подивилася на нього, адже такий тон голосу неабияк здивував. – Навіщо ти цим так переймаєшся? Це ж цілком нормально – отримувати якісь рани при тренуваннях. От і в нас з тобою так вийшло. Не варто вибачатися. – пояснив він із легенькою посмішкою й мені стало набагато легше дивитися на нього. – І ще.. ти неправильно зброю тримаєш. 

Широко відкритими очима я різко подивилася на предмет в руках, потім на брюнета, а потім знову на ту ж зброю і вкотре почервоніла. Через все це хвилювання вже зовсім розгубилась.

— Вибачте… – тихо вимовила й знову сховала очі.

— Та годі тобі. Головне – тримай кинджал у тій руці, в якій зручніше. В нашому випадку великий палець повинен лежати вздовж ефеса, а вказівний має бути трохи припіднятим, в той час, як інші три мають повністю обхопити руків'я. – капітан трохи підвівся, перейшовши до напівлежачого положення, я підвела голову, аби краще стежити за його рухами. – Твої дії  повинні бути виваженими, непередбачуваними й смертоносними. В тебе не буде права на похибку. Ти маєш змогти вбити короля максимум за два удари, не більше. – з кожним наступним словом капітана мені ставало дедалі страшніше, чи взагалі в мене хоч щось вийде… А що, якщо я взагалі не зможу з Його Величністю нормально заговорити?… І що тоді? Місію вже буде не виконати… Свята Кіфара, я ж усіх так підведу… Чому вони мені таке довірили, це ж не…

— Ей, – перед очима несподівано клацнули пальцями і я здригнулась. – ти мене чуєш? – кілька швидких кивків у відповідь і моє обличчя відразу ж обхопили дві чоловічі долоні. – Навіть не думай щось собі надумувати! Ти молодець. Ти смілива. Ти сильна. Твої друзі вірять у те, що в тебе все вийде. – впевнено, серйозно й голосно сказав він і я завмерла. – Говори собі це кожного разу, коли починаєш сумніватися у власних силах. Зрозуміла?

На секунд десять між нами запала мовчанка, а потім я, оговтавшись і усвідомивши всі слова командира, рішучо відповіла:

— Так! – ох, ну такою бадьорою, як після цих слів, я ще не почувалася! – Давайте продовжимо! – сміливими очима глянувши на чорнявого, я стиснула зброю в руці, а він лише щиро посміхнувся й кивнув.


І як ми тільки не тренувалися наступні кілька годин! Капітан показав мені стільки способів тримання зброї, що, напевно, й уві сні не побачиш. Наші тренувальні пози були різними: і лежачи (то я над ним, то він наді мною), і стоячи (я то нападаю, то захищаюся), і наприсядки, і бігали по тій галявині й навіть спробували уявити про що я з королем зможу говорити і як правильно й виховано відповідатиму на запрошення до танцю. Так, так, ми навіть до цього дійшли! Капітан по кроках вчив мене гарно й повільно танцювати. Зізнаюсь – це було якось так романтично і чаруюче.. от тільки я була не в сукні. На мій подив, весь цей час у мене не було ніякого сорому перед цим хлопцем ні при вивченні танцю, ні при тренуванні вбивства короля. Все відбувалося настільки звично, що мені просто було приємно проводити з ним час.
Хоч це й були серйозні тренування, але нам було якось так весело разом! Так, ви вгадали, капітан також сміявся, особливо з моїх зойків і нібито злісних викриків, хіба що, робив він це не настільки сильно і щиро.  Завдяки його словам, я змогла ще краще налаштуватися на майбутнє завдання і спокійніше поставитися до цих тренувань, щоб все пройшло без зайвого хвилювання і сорому. А під кінець в голову навіть полізли якісь мрійливі думки. Тепер весь час здавалося, що на тому балу я буду говорити й танцювати тільки з капітаном. І коли я згадувала, що це буде зовсім не так, всередині щось обривалося, відгукуючись незрозумілим болем.


— Ну скільки разів тобі ще повторювати? – втомлено видихнув сіроокий і я в черговий раз повернулася до реальності, вийшовши зі своїх мрій і роздумів. – Ти повинна переставляти свої ноги за ногами партнера граційно й плавно, а не тупати з усієї сили. – мої щоки в який раз почервоніли через неуважність хазяйки і ми ще раз вже правильно повторили потрібний рух. Потім капітан мене покрутив за руку і притягнув до себе. На крихітну мить ми здивовано завмерли, роздивляючись очі одне одного, так як наші обличчя опинилися надто близько. Його дихання відчувалося на шкірі так точно, як у тому так званому сні. От тільки зараз я була впевнена, що нічого поганого він мені не зробить.
В наступний момент брюнет мене відпустив і відійшов на кілька кроків.

— Думаю, що поки що вистачить. – незвичним тоном проговорив парубок, – Ти велика молодчинка, Ерлайн. Ще й на додачу вчишся швидко. Такими темпами тобі зовсім не треба буде хвилюватися перед майбутнім завданням. – вкотре легко посміхнувся він, надягаючи свої шкіряні рукавички.

— Дякую! Я стараюся! – мимоволі віддала я честь, радісно усміхаючись.

В мить капітан зацікавлено подивися вбік, а я тим часом помітила ту царапину на його шиї. Захотілося її обробити, аби хоч якось позбутися відчуття провини. Тихо витягнувши з ременевої сумочки лікувальну мазь, я підійшла до хлопця й вже майже торкнулася рани, щоб акуратно помастити її, але:

— Дякую, але не варто. – різко перехопив брюнет мою долоню і з таким холодом подивився в очі, що я несвідомо здригнулася. – Із такими подряпинами я й сам можу розібратися. – друга репліка серйозним і переконливим голосом і мою долоню відпустили так само швидко, як і перехопили.


— Йоу, новенька, Амал! – пролунав позаду вічновеселий знайомий голос і я одразу ж відскочила від чорнявого й обернулася в сторону друзів. Сержант номер два, як завжди, був у хорошому настрої.

— Брозе! Та досить вже її так називати! В неї ім'я є! – виступила на мій захист Делора й смикнула хлопця за волосся. Він на це поморщився й припинив махати мені рукою, потираючи "місце ураження".

— Ми вже зараз підемо до тої старої відьми? – ліниво поставив питання доволі сонний Крайс, потягнувшись. Видно, що він недавно прокинувся від післяобіднього сну, адже виглядав відповідно. Я подивилася на сержанта номер два й, спираючись на відомі мені риси його характеру, зрозуміла, що цією людиною, яка збудила білявого, точно був він.

— Звичайно. – серйозно відповів його друг дитинства і за сумісництвом капітан нашого загону. –  Ми не повинні з цим тягнути. Часу майже не залишилося. – хлопець різкими рухами поправив рукави своєї чорної сорочки й з тою ж метою запустив пальці в волосся і провів ними по ньому. – Дорогу до тої знахарки знаємо лише я, Крайс і Мелейна, тому всі інші повинні слідувати за нами. – сховавши свої великі пальці в кишенях штанів, мовив чорнявий.

Озирнувшись довкола, я зауважила, що не всі присутні, а лише деякі з друзів, серед яких був і Бенет. Поки я думала, чи прийде ще хтось чи ні, інші вже встигли зрупуватися: Броз із Делорою й Мелейною, Бенет із Егоном і Ірмою, а я з капітаном і Крайсом.

Як виявилося згодом, шлях був не таким довгим, як я собі уявляла, але коли ми вже прийшли до цієї, буквально, обросшої мохом халупи, вже почало сутеніти. В повітря пробиралася прохолода, а на зміну птахам починали "співати" цвіркуни. Будиночок відьми був розташований у густій частині лісу, тому складалося враження, що майже ніхто не знає про її існування. Поки ми йшли, я встигла запитати Крайса (так як із капітаном було говорити дещо незручно) навіщо нам потрібна та відьма. Зеленоокий в цю мить закурив люльку й сказав, що вона – стара лісова знахарка, яка вміє варити дуже різні зілля і має допомогти нам приготувати чай із Упнілій так, щоб ніхто ніяким чином не дізнався, що вони входять в його склад. На відповідь товариша я зиркнула на одну з його долонь і побачила в ній мішечок із знайомими квітами, які досі випромінювали неяскраве світло.


— Вибачте, що турбуємо, але чи можна нам увійти? – виховано поставив питання капітан, попередньо постукавши в старі дерев'яні двері. Інші з нетерпінням чекали на появу власниці хатини й тому відразу ж звернули увагу на те, як ті ж вхідні двері трошки відчинились. У щілині з'явилася маленька частина зморшкуватого лиця старої знахарки.

— Ви хто й чого вам треба? – якось нервово прозвучав і так не найприємніший голос і наш командир заразу ж серйозно заговорив:

— Ми члени повстанського загону "Полум'я Правосуддя". Прийшли до вас із проханням про допомогу. – стара на це тільки звузила свої почервонілі блакитні очі.

— Заходьте. – фиркнула вона через хвилину й різко відчинила двері. – Але ви всі тут не влізетесь. Якісь повинні бути ззовні. – наказала низенька відьма в темному плащі з дивакуватим орнаментом. На її слова ми перезирнулися й вирішили, що назовні залишаться Мелейна, Крайс і Делора. Двері залишили відчиненими, аби інші ті троє також могли спостерігати за діями жінки.

У її домі справді для нас всіх було надто тісно. На численних полицях стелажів розмістилися баночки і з чиїмись очима, і з якимись зеленющими грибочками, і з незрозумілими рідинами різної густини й кольору, і з кажанячими крильцями, і з чиїмось волоссям, і з різними відрізаними язиками, і з обстриженими нігтями чи то людей, чи то якихось тварин. Дивлячись на все це я багато що відчула, але серед усіх почуттів переважала огида й страх від того, звідки це в знахарки.

В кінці темного приміщення був розташований великий чорний казан, від якого і йшло найбільше світла. Вогонь під ним горів неспішно, підтримуючи сталу температуру того, що в ньому було. Незрозуміла рідина спокійно булькотіла, ваблячи різноманітними кольорами.

Поки капітан і Крайс говорили з відьмою про наше прохання, ми з Брозом і Ірмою мали нагоду краще роздивитися предмети на полицях.

— Йоууу, – прошепотів темноволосий, – ви тільки подивіться на це! – він хотів потягнутися до одної з баночок, яка переривалася тьмяними кольорами веселки, але стара його зупинила:

— А то не рухай, молодий чоловіче, – помахала вона на нього своєю дерев'яною паличкою, – бо проклянеш себе так, що не зможеш говорити до кінця своїх днів! – почувши це, Броз миттю відсахнувся від невідомого предмета, тим самим зачепивши і розбивши якусь баночку позаду себе. На підлогу вилилася якась яскраво зелена рідина, яка потім стала червоною і роз'їла дірку в підлозі. За цим дійством ми троє спостерігали мовчки, та й власниця будинку це не помітила.

Ірма змогла лише десять секунд промовчати, а потім зразу голосно заговорила:

— Ей, пані знахарко, – з якимось азартом звернулася вона до жінки, вказуючи на Броза, – цей хлопець тут дещо роз…

— Та тихо, ти! – закривши рот представниці агонів, гаркнув на неї сержант номер два. Потім нервово зиркнув убік відьми й із полегшенням видихнув, зрозумівши, що вона не почула звертання товаришки. – Йоу, Ірма! Ти що, взагалі з глузду з'їхала?! – прошепотів, кричачи, Броз і відпустив веселу подругу.

— Сержанте, та що ти так скипів? – кепкуючи з його схвильованого вигляду мовила вона.

— Скипів, кажеш?! – знову пошепки "випалив" він,  – Та ти просто не знаєш, що ця стара би нам зробила, якби дізналася. Вона не просто знахарка, їй такі прокляття відомі, що й у кошмарі не насняться!

— Ти кажеш "нам"? – іронічно поставила вона питання і Броз насупився. – Пане Соуейк, – "увімкнула" багряноока агонка діловий тон, – взагалі-то, влетіло би тільки тобі, ми ж із Ерлайн нічого не робили. – вона хитро посміхнулася, вказавши на мене й себе пальцем, а другий сержант тільки нервово засопів і вже хотів потягнутися до товаришки, яка вочевидь спеціально його провокує, але я вчасно перехопила його руку й тихо мовила:

— Брозе, краще не треба. Вона просто хоче, щоб ти пішов на її провокації, що ти зараз і робиш. – серйозно проговорила я, – Якщо вже й захочеш їй щось зробити, то почекай, поки ми хоча б не вийдемо звідси. – хлопець і дівчина здивовано подивилися на мене, а я тим часом відпустила руку друга. В наступну мить вони тільки мовчки обмінялися багатозначними поглядами, мовляв, потім поговоримо, і темноволосий сховав долоні а кишенях свого темно-синього пальта.


— То скільки часу потрібно на те, щоб чай був готовий? – спокійно запитав Крайс і підготував записник і олівець капітана.

— Три години. – коротко відповіла відьма, яка, як я зрозуміла, була не дуже багатослівною. Потрібну інформацію друг дитинства брюнета відразу ж занотував у записник.

— Три години?! – тихо прошипів Броз, хапаючись за голову. – Вона ж не думає, що ми тут весь цей час сидіти будемо? – тепер він розмахував руками в різні боки. Коли хлопець поставив це риторичне запитання я зрозуміла, що наш другий сержант і справді така людина, яка ненавидить просто сидіти на одному місці і їй завжди потрібно мати якесь заняття.

— Йой, скільки в тебе паніки. Нічого-нічого, потерпиш. – кепкуючи з друга, мовила Ірма.

Коли стара знахарка помішувала потрібний нам чай у другому невеликому казані, по черзі досипаючи туди необхідні інгредієнти, капітан підійшов до одного зі стелажів і цікаво роздивлявся зілля на ньому. Кожне з них мало свою назву, от тільки прочитати її було вкрай складно, бо почерк у цієї жінки був надто закручений.

Парубок потягнувся до одної з баночок із вмістом світло-блакитного кольору й тут же ж отримав дерев'яною паличкою по руці.

— Ану руки геть! – скрипучим голосом крикнула нервова відьма і Крайс, сіпнувшись, аж записник із рук випустив від несподіванки.

— Ей?! За що? – обурився хлопець, потираючи місце удару.

— За то, шо лізеш до того, шо тобі ше не мож бачити і знати. – стара злісно тупнула по підлозі паличкою й насупила негусті сиві брови.

— А що в цьому такого? – знову запитав чорнявий і припустив: – Це ж, здається, зілля, що допомагає зрозуміти бажання дорослих. Так? – всі ми зразу щиро здивувалися тому, як він зміг хоч щось там прочитати й насторожили слух.
В приміщенні стало раптом надто тихо, тільки рідини в казанах булькали. Присутні прикували погляди до старої жінки й командира і навіть ті, що були на дворі тепер зацікавлено заглядали до хатини.

— Я чув, що воно дуже рідкісне. - пошепки сказав Броз так, щоб почули лише я й Ірма. Остання задумано, але стверджувально кивнула. Цікаво, що це за таке зілля, що допомагає зрозуміти бажання дорослих? Та й взагалі, як людина, яка його випила, починає їх розуміти? Це, напевно, щось дивне. О, ось і цікавість не забарилась.

— Саме так. І ти ще замалий для того, щоб знати такі непристойності. – впевнено заявила відьма і вкотре вказала на нього паличкою. Чекайте.. непристойності?… Так, Ерлайн, спокійно, дивись, щоб тебе не туди не понесло з думками.

— Ей, мені двадцять сім, взагалі-то. Я вже давно не дитина. – у тихій кімнаті його бас прозвучав так серйозно й впевнено, що я мимоволі почервоніла, чи то від його звучання, чи то від значення слів…
Дідько! Все-таки понесло не туди! Все-все, заспокоюємось, Ерлайн, а то всі тут нормальні і лише ти, як дурна, почервоніла... Ну а що? А може, тут спекотно? Во, яка пара з казанів підіймається, та й нас у кімнаті немало!

— Правильно. А щоб бути достатньо дорослим, ти маєш мати хоча б сто років. – на ці слова знахарки брюнет тільки закусив губу й примружився. Потім відвів погляд від гострих блакитних очей жінки й мовив до нас:

— Найближчі три години ми повинні бути тут, поки чай не звариться. Так, Брозе, і ти теж. – на цю репліку другий сержант тільки обурено тупнув ногою по старій дерев'яній підлозі і сплюнув. – І постарайтеся тут нічого не чіпати. – капітан кинув короткий погляд на Броза і останній тільки винно посміхнувся.

Зрозумівши, що ці найближчі години ми не будемо нікуди йти, я знайшла в цій кімнатці маленький стільчик, присунула його до столу, на якому теж було багато предметів, серед яких переважали дивакуваті спеції. Вмостивши свою п'яту точку на кріслі, я змогла поставити одну руку на той самий стіл і підперти нею голову. Сидячи, було набагато комфортніше спостерігати за друзями. Особливо за тим, як нудно бідолашному Брозу. Він спокійно простояв лише три хвилини й потім вийшов на вулицю, як не дивно, для того, щоб понервувати Мелейну. Наступні кілька хвилин я чула, як орчиха щось йому відгаркує, а згодом і не помітила, як через втому, цю напівтемну кімнату і різні запахи, полинула в солодкий сон.



"Допоможіть.."

"Чому ми не можемо нормально жити?…"

"Я більше не витримаю!"

"Чому це відбувається саме зі мною?…"

"Де в цьому житті справедливість?…"

"Мамо.. тату.. чому ви мене покинули?…"

"Ні! Будь ласка, не треба!"

"Чому мав загинути саме він?…"

"Мамо, чому ти не повернулася?…"

"Любий.. як ти міг нашого сина залишити без батька?…"

"За що ми це все заслужили?..."




Різко здригнувшись, я зразу ж усвідомила, що перебуваю в когось на руках, а саме в Крайса. Озирнувшись довкола, стало зрозуміло, що перебуваємо ми вже в головному штабі, в одній із житлових кімнат.

— Йоу! То ти вже прокинулась! – надто голосно зауважив Броз, близько нахилившись до мого обличчя. Мляво відіпхнувши його від себе, я поморщилась і приклала долоню до чола. Біль, біль і ще раз біль відчувався в голові. І що це за слова недавно в ній лунали?… Це що, уві сні відбувалося? Мені щось снилося? Зовсім не пам'ятаю нічого такого…

— Ти вся в поті, Ерлайн, і тремтиш. – помітив мій стан капітан, який щойно увійшов до кімнати. – Гарно попрацювала сьогодні, тому, напевно, втомилася сильно, адже це не звично для тебе. – він розтріпав мою маківку, – Вже пізній вечір, краще йди поспи. Тут тобі дівчата чай для хорошого сну заварили, вип'єш його.

— До речі, Ерлайн, ти доволі легка. – запримітив єдиний білявий хлопець із цієї трійці й обережно поклав мене на ліжко. – Дівчата ще не прийшли до кімнати, так як у них ще залишилися справи, тому ти засинатимеш одна. – на ці слова я змогла лише втомлено кивнути.

— Гарно поспи, Ерлайн, бо завтра важливий день. – по-доброму наказав чорнявий командир і вийшов із приміщення. А слідом за ним і інші двоє, "кинувши" на останок щось типу  "Солодких снів" і "На добраніч, новенька".

Як тільки за хлопцями зачинилися двері, я припіднялась і почала знімати з себе одяг. Жар був вже не таким великим, як десять хвилин тому, а голова боліла ще досі. Кілька разів сьорбнувши чай із склянки, я накрилася покривалом і вже навіть хотіла обдумати всі ці дивні слова, що звучали в свідомості. Всі вони незнайомі й незрозуміло звідки лунали. І чому раніше зі мною такого не відбувалося? І з чим це, взагалі, пов'язано?
Через кілька хвилин я помітила, що зроблений подругами чай справді допомагає заснути.
Тільки-но вмостившись на подушці зручніше, я почула, що та трійця парубків ще не відійшла від дверей дівочої кімнати. Їхні голоси лунали дещо приглушено, але зрозуміти вдалося досить багато. І, перш очі втомлено стулилися, я змогла почути таку розмову:

— …Ей, Амале, ти ж не думаєш, що це в неї просто від втоми? Весь цей піт і тремтіння? – схвильовано спитав, очевидно, Броз і додав: – Вона ж уві сні говорила! І то так зрозуміло, що аж лячно робилося…

— Саме так, я просто мав їй сказати про втому, щоб вона не хвилювалась. – серйозно відповів капітан.

— А що це тоді може бути? – не менш цікаво й стурбовано поставив питання вже, напевно, Крайс.

— Боюся, що це щось більш серйозне, ніж якась там втома. Це може бути тільки вплив її магії на її свідомість, і через це король може швидше вистежити Ерлайн. Тому нам потрібно робити щось із цими її приступами... Диявол! – тихо вилаявся капітан, – Я знав, що вони в неї будуть, але ж не думав, що так скоро…