Композиції для прослуховування:
Britt Nicole – Walk On The Water
Flight Paths – Weathered & Broken
My Darkest Days – Save Me
Fall Out Boy – Novocaine
From Ashes To New – Lost And Alone (acoustic)
Ruelle & Zayde Wølf – Walk Through The Fire
Jason Walker – Hope You Found It Now

Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.

Позначення «•» означає зміну композиції (може, потім я додам його і до попередніх розділів).




Коли я прийшла до тями, надворі ще повністю світило сонце. Значить, пробула у відключці не більше двох годин. Всередині вже нічого не боліло, слабкості не відчувала і.. я дико захотіла до вбиральні! Різко встала й покинула галявину, на якій зупинилась наша дружна компанія, прямуючи до найближчих кущів і дерев. Поки бігла, чітко відчувала в роті незрозумілий присмак, який нагадував.. кров.

— Ей, Ерлайн! Не поспішай так, а то впадеш! – крикнув мені вслід капітан і деякі засміялись.


Коли я вже повернулася до друзів, відчуваючи значне полегшення, то змогла нормально всіх роздивитися, і розпитати все, що цікавило.

— В туалет ти захотіла, тому що отрута, за годину після того, як почала діяти сироватка, повинна вийти з організму. – пояснив брюнет, сидячи на траві. Я й собі тоді сіла. Його волосся було трохи смішно скуйовджене, а білок очей рожевуватим. Одну ногу він зігнув і сперся на її коліно ліктем. – І почервоніння очей теж є одним із показників одужання. – випередив ще одне моє питання хлопець і я кивнула.

— Йоуу, Ерлайн, а з тебе точно все вийшло? Може, тобі ще раз треба так збігати? – розшурхавши моє волосся на голові, глузливо поцікавився Броз і сів біля командира, схерстивши ноги. Я змогла тільки обурено фиркнути у відповідь на жарт друга.

— О, а скажіть, – нагадалось мені дещо важливе, – чию кров ми використали для протиотрути? Просто цікаво, а то я ж навіть не знала, що в нашому загоні є ангели! – захоплено заговорила швидше моя нестримна цікавість, а не я і ззаду мене почулися чиїсь кроки.

Переді мною став Крайс і витягнув одну долоню з кишені. Потім протягнув до мене і я побачила на її внутрішньому боці неглибокий поріз. Спершу витріщалась на нього деякий час, а потім, ще досі великими очима, подивилася на спокійного товариша і здивовано захапала ротом повітря.

— Та що в тебе за реакцієя така? Заспокойся. – легко усміхнувшись, порадив білявий.

— Але.. чому ти зразу не сказав?! – не розуміла я, а парубок лише здвигнув плечима:

— Я не зобов'язаний при першій зустрічі з людиною називати свою расу, та й не люблю цього.

— Йоу, я теж! – вискочив ззаду Крайса сержант номер два. – І мені б було краще зберегти це в таємниці, але що поробиш, якщо довелося рятувати всі наші дупи? – засміявся Броз, махаючи мені долонею з таким же ж порізом. Тепер мої очі округлились ще більше. Ну на цього хлопця я такого подумати точно не могла! Крайс хоч на ангела схожий, а він.. ну, якось складно віриться.

— А де тоді ваші крила? – розгублено запитала я й подумала, що добре зробила, що сіла, а то від такої несподіванки й ноги підкоситися могли.

Броз із Крайсом стримано перезирнулися й кивнули один одному. В наступну мить хлопці, кожен сам, одночасно виконали незнайому мені комбінацію пальців і в них зі спин ніби вирвалися крила. Це сталося з такою силою, що мені довелося замружитися від великого потоку вітру. І лише розплющивши очі, я змогла побачити істинну подобу своїх друзів. Щоправда, змінилося в них небагато – ті ж крила за спинами (в когог білі й широкі, а в когось – темно-сині й вузькі), невеликі німби над головами (знову-таки, в одного білий, а в іншого – темно-синій), яскраві стрілки відповідного кольору на нижніх і верхніх повіках і магічне світіння в очах.

— До слова, робимо це вже четвертий раз і, сподіваюся, він стане останнім. – склав мужні руки на грудях Крайс і втомлено видихнув.

— Ух-ти.. клас.. ви такі красиві! Неймовірно! – щиро висловила я свої думки й піднялася на ноги, щоб підійти ближче до хлопців. – І чому б вам завжди так не ходити? – зачаровано обійшла я їх обох, ледь торкаючись пальцями до пір'я крил.

— Надто виділяємось на фоні інших, йоу, а це не дуже круто. – чесно зізнався Броз за двох і якось винувато почухав потилицю.

— Ясненько… – задумано тим часом протягнула я, все ще ходячи навколо них. Потім зупинилась навпроти другого сержанта й придивилася до нього. – Брозе... – несподівано хитро кликнула я темноволосого й він спокійно підняв брови, – А твоє ім'я, воно ж скорочене, чи не так? – широко усміхнулась я, сама не знаю чому.

— Йоу, Броззаель Соуейк, якщо тобі цікаво. Але мені більше подобається скорочена версія. – підморгнув він мені і я швидко закивала головою, прикусивши губу від захоплення.

— Клас! Так гарно звучить! – підстрибувала я біля них обох, плескаючи в долоні, як дитина. Ну не виходить в мене бути стриманою в такі моменти!

— Все, годі вже, а то провалишся під землю від власного тупотіння. – пожартував так званий Крайсаель, погладивши мене по голові. Я трохи вгамувалась, але усміхатися не перестала. А друзі тим часом виконали ще одну невідому мені комбінацію пальців і їхні доволі великі крила, які, до речі, візуально збільшували їхній зріст, зникли так само раптово, як і з'явилися.

— Зі всіх, кому не була відома ваша раса, Ерлайн відреагувала найбільш бурно. – тепло усміхнулася Сара й інші підтримали її слова кивками й агаканням, а я лише засміялась, досі не відійшовши від всіх цих емоцій.

— Якщо ви вже все всім показали, давайте рухатися далі, бо артефакт сам нас не знайде. – скомандував головний, піднявшись і давши ангелам із нашого загону якусь маленьку баночку. Хлопці відкрили її і прмастили вмістом свої порізи, напевно, щоб вони швидше гоїлися.


Перевіривши, чи ніхто нічого не забув на галявині, ми рушили. Всі були достатньо ситими, адже перед тим, як покинути територію Безодні, посиділи в забігайлівці і смачно пообідали. Крокували не поспішаючи, й це дозволяло розслабитися. І не тільки це. Також було спокійно через те, що ми не в Ліроні й не повинні постійно бути насторожі, щоб бути готовими до появи королівської гвардії.
До речі, все повторилося: я йшла сама, ні з ким не розмовляючи, а інші між собою так теревенили, що дивно було, як їхні язики ще свого місця тримаються. Ну, хіба що, капітан також мовчки йшов. Хай там як, та мене ця ситуація не гнітила. Раз у раз підстрибуючи в чудовому настрої, було цікаво роздивлятися навколишню природу й відчувати, що в думках немає нічого поганого.

•
Але, на жаль, це тривало недовго. Однієї миті всередині мене поселолися якесь неприємне й тривожне відчуття. Не розуміючи, чим воно спричинене я вирішила озирнутися. Нічого незвичайного. Всі друзі поводяться так, як і хвилину тому. Але що ж це тоді таке?… Я міцно вхопилася за тканину своєї темно-зеленої сорочки і спробувала застосувати магію. Коли зрозуміла, що нічого не виходить, зняла стримуючий магічну енергію перстень, і повторила спробу. Все вийшло. В цей момент я, дозволивши частинкам магії розповсюдитись навколо (що вони зробили з неймовірною швидкістю), відчула, що до нас швидко наближається якийсь предмет, який за формою схожий на…

— Капітане! – голосно і зі страхом практично зірвала голос я, сподіваючись попередити друзів про небезпеку. Але потім і слова вимовити не змогла, а лише затремтіла від холодного поту, шоковано затуливши рота долонями.

З руки командира, якою він тримав, очевидно, спійману стрілу, повільно крапала кров. Навіть крізь рукавицю гострий наконечник розпоров шкіру долоні.
Всі зупинилися і так само як я дивилися на брюнета, і тільки Омід, біля шиї якого головний перехопив предмет вбивства, злякано відскочив убік. Братова шкіра зблідла настільки, що його зелене волосся почало занадто виділятися на її фоні.
Я від розгубленості несвідомо осіла на землю і вхопилася пальцями за траву, важко дихаючи. Німий страх роздирав із середини.. спустошував усе… Якби не капітан не зловив... І думати не хочу, що б сталося. Слава Кіфарі, що він у нас є! А то я б навіть не встигла нічого сказати… У цього хлопця просто неймовірна реакція! Та це просто неможливо! Не-мо-жливо! От скажіть, скільки ще разів мені доведеться переконатися в його силі?!

— Трясця... – з люттю в голосі вилаявся сіроокий, зламавши вже криваву стрілу. – Дивовижно, Ерлайн. – заговорив він до мене. – Ти теж змогла відчути, що ми тут не самі. Молодчинка. Твоя сила росте просто на очах. – після цієї репліки чорнявого я піднялася, трохи невпевнено кивнула й наділа перстень назад на палець.

— Я був за мить до смерті! Чуєте?! – істерично скрикнув Омід, вдруге за сьогодні вхопившись за голову. – Амале, дякую, що врятував мені життя... Якби не ти, я би вже просто…

— Досить. – твердо перервав ельфа командир, кинувши на землю те, що залишилося від стріли, – Потім подякуєш. Готуйтеся до бою, друзі. – якась не властива головному скажена усмішка розтягнулася на його губах, і мені стало ще страшніше, ніж було до цієї миті. Серце й так швидко билося, а тепер взагалі оскаженіло.. до бою готуватися?… – По наші душі прийшли королівські гвардійці…

— На чолі зі своїм капітаном власною персоною. – закінчив за брюнета речення той самий капітан, і всі ми майже одночасно обернулися на його пихатий голос. І не дивно, що він із перших секунд звучання видався мені знайомим… Амон. Такий собі друг лівої руки короля. Ну не думала я, що він виявиться очильником найсильнішого в королівстві гвардійського загону. Що ж нас тепер чекає?…

Розгублено почавши відходити подалі від ворогів, я почула ззаду дивний звук. Обернувшись, зрозуміла, що це Мелейна своєю магією змусила вилізти з землі великі брили, які слугували хоч і тимчасовим, але непоганим укриттям.

— Ерлайн, за мною! Швидко! – несподівано наказав мені капітан і, з'явившись поруч, вхопив мене за руку й почав тягнути до одної з земляних брил. Через страх складно було рухатись, бо коліна весь час тремтіли, але за брюнетом я таки змогла якось поплентатись. – Слухай мене уважно, – швидко почав говорити сіроокий, коли ми сховалися за укриттям, і до мене дійшло усвідомлення того, що я ще ніколи його таким серйозним не бачила. – не вилазь звідси, не висувай голову і не тікай. Так ти будеш у безпеці. Біля тебе будуть Омід із Делайлою, тому не хвилюйся, якщо що, вони тебе захистять. – головний погладив бліду мене по голові і кинув злий погляд мені за спину.

— Чекайте, а як же інші? Вони всі що, будуть битися?… – затремтів мій голос, коли моє тіло сіло на землю від якоїсь раптової слабкості, і я подивилася в очі командира.

— Так, звичайно. Я лише боюся, що…

— Тільки не помирайте! – перебила я парубка, вхопившись за його штанину.  Сльози так невчасно почали душити, що й не знаю, чи втримала б їх ще хоч хвилину.

— Чому ти так зі мною, Ерлайн? – присів він навпочіпки навпроти мене й дуже несподівано тепло усміхнувся. – Невже ти не віриш у мене? – я швидко заперечно замотала головою і шморгнула носом. Аж соромно уявити, наскільки страждальним у мене тоді був вигляд… – От і молодець. Не хвилюйся, не планую я тут помирати. Й іншим не дозволю. – капітан витягнув щось із внутрішньої кишені свого палата і, обережно сховавши цю річ у моїй долоні, ще раз посміхнувся і підвівся. Потім попрямував до ворожого лідера і я, най пробачає, не змогла не виглянути з-за тої брили. Чомусь, зовсім не звернула уваги на те, що дав мені брюнет, але відчула, що це якийсь зім'ятий папірець. Швидко сховала предмет до кишені штанів і, попри страх, який, вочевидь, ще не був аж таким великим, вирішила поспостерігати за сутичкою двох капітанів.


— Кажи, чого ти від нас хочеш, Амоне? – з неймовірною неприязню спитав наш командир, торкнувшись правою рукою до руків'я свого меча. – А то давно ми з тобою на мечах не сходились. – хлопець вже хотів, було, витягнути свого, як він якось сказав, красунчика з чохла, але завдяки болю згадав, що неушкоджена в нього лише ліва рука. Тому в наступну мить нею ж за ручку зброї і вхопився.

— Як це "чого"? – саркастично перепитав безкрилий демон з рожевими очима, і одночасно з чорнявим із дзвоном вивільнив свій довгий меч. – Невже незрозуміло, що в нас є завдання – не дозволити вам отримати наступний артефакт і забрати той, що ви недавно здобули. – прийнявши боюву готовність, хлопець кивнув своїм підопічним, яких було близько тридцяти.
•
Мої очі навіть не встигли прослідкувати, як Амон із капітаном Амалом зникнули зі своїх місць і з'явилися в зовсім інших. Їхні мечі, супроводжуючись відповідним звуком, схристилися так, ніби мали зуби і впнули їх один в одного, й у наступну ж мить розійшлися. І так було разів десять, поки запеклі вороги не зупинилися, уривчасто дихаючи. Ні.. ну такої швидкості я ще ніколи не бачила…

— А я знав, що ти це зробиш. – хижо усміхаючись, заговорив до чорнявого Амон і здув із чола пасмо волосся. – Ти ж зупинив стрілу, до речі, мною випущену? Зупинив. – наступної секунди вороги знову зірвалися з місць, зійшовшись на мечах.

— Я міг не встигнути… – процідив крізь зуби брюнет і зброя в його лівій руці ледь помітно здригнулась.

— Але ж встиг. Ти не розчарував мене. – демон, скориставшись незначним ослабленням руки капітана, одним лише копняком змусив хлопця впасти на землю.

Я мимоволі пискнула і перестала за ними спостерігати, затуливши вуха. Стало жахливо страшно і, якщо з нашим лідером щось і станеться, мені не хотілося цього бачити, щоб потім ця картина стояла в мене перед очима. Я навіть не знала, як там інші друзі, чи вони б'ються, чи вони поранені, чи їм потрібна допомога… Моє тіло мало на що здатне, не думаю, що зможу комусь тут допомогти.. навіть своєю магією. Що я нею можу? Правильно, практично нічого.
Поки такі думки і самосуд не почав поїдати мене з середини, у голову закрилися спогади про Еля. До біса невчасно! І взагалі, чому саме зараз?! Я б цілком могла їх обурено відкинути й забути, але здоровий глузд, який ще трохи залишився в мені, почав дещо говорити. "Це його молодший брат, Ерлайн. Пам'ятаєш? Як думаєш, як Ель почне до тебе ставитися, коли дізнається, що з капітаном щось сталося, а ти могла допомогти, проте, нічого не зробила?" – ці слова ніби розбудили мене. Я забрала долоні з вух і, не знати звідки набравшись сміливості, знову визирнула із схованки. Прокляття! І чому я забула взяти з собою свій лук?! А то хоч чимось була б корисна!


— Все ж.. я… – сіроокий був побитим, весь у порізах різної глибини і забоях, але він стояв на ногах! Може, біль і заважав йому, але на це цей хлопець і наш командир, щоб бути таким витривалим! – Ніколи не пробачу тобі. Ти зрадив нас. А значить, зрадив Лірон. – твердо закінчив чорнявий репліку і сплюнув кров на траву.

Що?… Він колись був повстанцем?... Невже таке можливо? Людина ж коли вибирає повстанський табір, про зраду більше й мови не йде, а тут, виявляється, що й такі поганці бувають...

— Та мені не потрібне твоє пробачення! – демон був пораненим набагато менше, – Що воно мені дасть?! Та нічогісінько! – голосно засміявся Амон, закинувши голову, і брюнет, довго не роздумуючи, вирішив цим скористатися. Зрушив з місця і, наставивши меча, вже з меншою швидкістю побіг до ворога. – А ось це ти неправильно зробив. – спокійно мовив Амон, вхопивши лезо зброї долонею прямо біля своєї шиї. І наступне тривало кілька мілісекунд: вірний меч капітана просто почав плавитися на очах, а згодом і взагалі, розтікся якоюсь рідиною. Все, більше в нього не було чим битися...

— Покидьок! – гаркнув наш головний. Вочевидь, йому надзвичайно шкода було своєї зброї, адже він не в одному бою з нею бився. – Але нічого, я й без меча можу боротися! – вирішивши, що зараз не час розчаровуватися, капітан кулаком так "вмастив" демону по щоці, що останній аж похитнувся, відійшовши назад. 

— Ух, це було сильно. – констатував рогатий, витерши кров із губи. – Але не достатньо. – білявий тої ж миті перехопив наступний кулак сіроокого і, міцно утримуючи його, почав нараховувати копняки в живіт командирові. Вже від другого такого чорнявий якось спромігся ухилитися і, викрутившись, вирватися від хватки ворога.

— Гаразд, тоді я зараз зроблю так, щоб тобі було "достатньо". – в черговий раз сплюнувши багряний згусток крові, надто сміливо для свого положення заявив брюнет. Він вже навіть присів, щоб із більшою силою кинутися на супротивника. Але той на кілька секунд випередив його, буквально зникнувши і з'явившись перед хлопцем, із шаленою усмішкою схопив за шию і з силою повалив капітана на землю, від чого на ній утворилися тріщини.
Я від страху вкотре забула, як дихати і не змогла й кроку ступити.

— Що ж ти скажеш тепер, як славетний капітан головного повстанського загону – Амал Алек? – міцно зімкнувши пальці на горлянці командира, саркастично спитав Амон. – Або.. як там твоє повне ім'я.. Амаліель? Ах так, але ж ти ще більше відомий як Ель. Чи не так? – вишкірився рожевоокий демон і в наступну мить подивився прямо на моє закам'яніле від шоку лице. Всередині щось болісно тьохнуло… – І ця мила ельфійка, виявляється, не знала цього. – я зовсім не могла поворухнутися, так і завмерла, витріщившись порожніми очима на нашого лідера. Ель.. і капітан.. не брати.. це одна й та ж особа?… Як так.. не може такого бути.. він ж не міг бувати в двох місцях одночасно… Та й волосся в них обох різного кольору, як і очі... То, може, цей ворожий гад просто хоче ввести мене в сум'яття.. чому я так легко маю вірити йому?…

— А це… – злісно заїкнувся брюнет, все ще вириваючись із хватки суперника. – Тебе ніхто говорити не просив! – волосся сіроокого через злість загорілося яскравим полум'ям і енергія, яку він при цьому вивільнив, відкинула ворога на кілька метрів. …Ні, ні в яке сум'яття мене ввести не хотіли, а сказали чистісінька правду… Хлопець піднявся і, якось ліниво поправивши волосся й рукавиці, сказав: – Зараз я покажу тобі, Амоне, чому ти вчинив погано, знищивши мій меч. – пальто командира почало рухатися в слід за вогняним волоссям і навколо нього почала формуватися якась неймовірно могутня магічна аура. І хто б тепер сказав, що ще кілька хвилин тому він ледве міг ухилятися від ударів...
•
"Якщо це дасть тобі натхнення, – згадала я раптом слова генерала в той день, коли він розповів мені про мій Телекінез і про те, як складно його контролювати, – то я наведу тобі приклад людини, у якої магія схожа на твою, і яка змогла її собі підкорити. Наш загадковий повстанець Ель. У нього з дитинства були проблеми з самоконтролем. Через сплески емоцій, він навіть кілька разів чуть не вбив свою сім'ю. Але завдяки довгим тренуванням йому, так би мовити, вдалося налагодити зв'язок зі своєю норовливою магічною енергією і тепер він вселяє страх у своїх ворогів. Думаю, тобі також вдасться цього досягти." Ось, він переді мною, хлопець, могутність якого відчувається навіть на відстані. А я навіть не уявляла, що колись зможу стати свідком того, як він користується магією без особистого стримувального артефакту (свого меча).
Аж не віриться, невже Ель і капітан і справді одна людина?… Як же ж інакше пояснити цю неймовірну магічну силу, яку цей хлопець зараз звільнив?... А ще й при першій нашій зустрічі говорив, що природа наших магій схожа…

Поки Ель.. чи то Амал.. не знаю, ще не усвідомила цього… Так от, поки він вже повністю використовував проти суперника свої магічні заклинання, майже кожним своїм ударом змушуючи його обпектися й "поцілуватися" з землею, я згадала про невідомий предмет у кишені штанів і швидко витягнула його. На полі бою в прямому сенсі через магію нашого командира стало так гаряче, що спостерігати за ходом битви можна було тільки першу хвилину, а далі це стало неможливо. Тому я, маючи час, вирішила дізнатися, що ж таке він мені віддав.

Розкрила папірець і побачила всередині нього ланцюжкову підвіску з понищеним залізним сердечком. Коли придивилася до нього, то згадала, що в мене колись було таке саме, але ціліше. А потім перед очима з'явилися розмиті спогади нашої най-найпершої з Амалом зустрічі… Він ще тоді був підлітком і, здається, казав, що покаже мені Лірон, коли ми знову зустрінемось... А маленька я йому подарувала цей амулет, щоб потім впізнати його…

Коли я знову поглянула на сердечко, мої губи вперше за ці кілька годин страху відвідала якась дивна усмішка. Вона висловлювала всю гіркоту від того, наскільки невчасно я згадала про це.

“Ерлайн, думаю, що ти ще пам'ятаєш нашу першу зустріч. З того часу багато чого змінилося, тому тепер ця підвіска буде відображенням моєї душі. Прошу, бережи її. Щиро, Амал.” – мовчки прочитала написане на зім'ятому папері і до болю стиснула його й амулет у долонях.

— Проклятий.. що ж ти коїш із моїм серцем?… – щиро заплакала я, піднявши голову до блакитного неба. – Та хто ти, взагалі, такий, щоб я так кохала тебе?!… – крикнула від відчаю моя душа до байдужих білих хмар, поки пальці вже стискали тканину сорочки в районі сонячного сплетіння. Я давно зрозуміла, що відчуваю щось до капітана, але не хотіла цього для себе визнавати, бо знала, що йому це непотрібно. А потім з'явився так званий Ель і я дуже скоро закохалася в нього, адже він був добрішим. І як так взагалі могло статися, що я полюбила одну й ту ж саму людину два рази?…
Від цього безглуздого, але дивовижного факту я істерично засміялась, давши собі по чолі, а потім знову заплакала. Хах, а Амал ще й знає про мої почуття, най вони й лише на початку свого розвитку. І як мені тепер йому в очі дивитися?!..
Ніяк я не могла зрозуміти, що діється з моїм серцем – воно то страждало, то раділо, то завмирало, то билося в невідомості…


— Ерла-а-а-айн! – чула я, як у тумані, схвильований голос Делайли. Невже вона мене гукає? Дивно… Таке вперше відбувається… – Ваш капітан наказав покинути поле бою! Давай, вставай! – сукуба підбігла до мене і вже хотіла взяти мене за руку, щоб кудись тягнути, але зупинилась, побачивши моє заплакане обличчя, і заговорила вже спокійніше: – Не знаю, чому ти плачеш, але зараз не час для цього. Омід сильно поранений, – ці слова, як ніщо інше протверезили мою розсіяну голову, – треба якнайшвидше йому допомогти. І ще: поки що, я єдина, хто зміг підібратися до цього Амала на відстань чотирьох метрів, і то, тільки тому, що мені дозволила моя раса. Він велів нам всім йти геть звідси. Сховатися в лісі. Чуєш? – демонеса злякано взяла мою голову в свої долоні й подивилася в очі, а я повільно кивнула і шморгнула носом. Потім піднялася, витерла сльози з розчервонілого обличчя, і, сховавши папірець із амулетом назад до кишені, побігла за дівчиною.



— Нарешті ви тут. – роздратовано констатував Крайс, битнуючи руку Зени. Білявий, напевно, ще на початку сутички з гвардійцями випустив свої ангельські крила, адже вони допомагають повністю використовувати магічний резерв. – Це дівчисько встигли підстрелити з лука, але все вже позаду. – заговорив хлопець про дренею, яка тільки скривилась від болю, коли він закріпив бинт.

— Сам ти дівчисько. – обурилась ослаблена подруга й стукнула Крайса кулачком у міцні груди. – Ерлайн, а ти чого плакала? Думала, що Амала можуть вбити? – звернула вона в наступну мить свою увагу на мене, і я повільно кивнула, щоб таким чином відповісти їй хоч щось. – Ооо, знаєш, це останнє, про що тобі варто хвилюватися. – Зена втомлено посміхнулась, а я тільки стиснула в пальцях тканину штанів, опустивши голову.

— Оміде, друже, як ти так дозволив себе поранити?… – схвильовано і водночас спокійно поставив питання ельфові зеленоокий ангел, і розрізав своїм кинджалом його верхній одяг. Я злякано дивилася на те, як із рота мого родича помаленьку витікає та така потрібна нашому організму багряна рідина, і починала тремтіти дедалі більше.

— Та так.. – крізь стогін ледве вимовив парубок, – довелося захищати одну сукубу... – брат подивився на незвично збентежену Делайлу й ледь усміхнувся, а вона тільки опустила очі.
Потім Омід голосно закричав від різкого болю і сильно вкусив губу. Крайс тим часом витягував невеличкий уламок якогось меча з його правого боку і він починав інтенсивніше кровоточити.

— Таак-с, а тепер треба хоч витікання крові уповільнити, а то кепсько тобі буде. – заворушився друг дитинства капітана швидше, і в легкій паніці озирнувся довкола.

— Йооуу! – почули ми зразу зрозуміло чий голос. – Я зараз допоможу, а то погано буде, якщо він помре. – Броз, який також перебував у своїй істинній подобі, підбіг до хлопців і присів. Потім вони з білявим двома пальцями торкнулися скронь ельфа.

— Засни. – ніби наказали йому ангели одночасно, й Омід тут же ж підкорився дивному заклинанню.

— Давайте, пане Соуейк, дійте. – відійшов від пораненого Крайс, давши другому сержанту свободу дій. Останній із незвичайно серйозним лицем миттю сформував у долонях смоляний згусток і, буквально приліпивши його до відкритої рани, змусив затверднути.

— На деякий час йому цього вистачить. – кивнув Броз і взяв ельфа на руки. – Ама-а-ал! Закінчуй з ним! Скільки ще можна чекати?! – рикнув темноволосий і потім подивився на нас. – Де Разія? Най вона відкриє телепорт, щоб ми могли переміститися в більш безпечне місце.

І, ніби знаючи, що потрібно Брозові, з кущів раптом вибігла захекана й подряпана Мелейна, привівши за собою вампіршу.

— Свята Кіфара, нарешті я знайшла вас! – вигукнула орчиха і незабаром ззаду неї з'явився й Актеон. – Ну ж бо, зубаста, чаклуй.

Разія на її слова твердо кивнула і, все ще віддихуючись, відкрила магічний портал, який вів невідомо куди.

— Ми вийдемо в центрі столиці Авусу. – повідомила всіх серйозна дівчина. – А що з капітаном? Він як до нас приєднається?

— Амал вже йде! Худчіш заскакуйте, а то Амон не буде чекати! – на ходу висловившись, вбіг до телепорту Кейн і Сара зразу за ним.

Дивно.. а я думала, що наш головний, звільнивши свою силу, легко зможе перемогти того демона. Невже він настільки сильний? Все ж, не дарма свою посаду обіймає…

Ми перезирнулися між собою. Хтось продовжив виглядав командира, а хтось вже заліз у телепорт. Я була серед тих, хто залишився. Хоча й не розуміла, чому. В мене ж не вийде через сором чи то страх навіть дивитися на капітана.. то навіщо мені чекати на нього.

— Ерлайн, ти ж теж здивована тим, що той Ель насправді є нашим Амалом? – якось натягнуто усміхнувшись, спитала вампірша і я тихо угукнула. – А в Зени, Броза й Дарли ще якось завдання було про його пошуки. Смішно аж до істерики. – пхикнула дівчина, – Виявляється, такий відомий повстанець весь час був у нас під боком, а ми й не підозрювали! Жах який! – саркастично мовила Разія, вдавано насупившись, а Актеон, що стояв збоку від неї, зміг тільки хмикнути. Безсумнівно, для нього це теж було несподіваною новиною.


— О, Разія?! Молодчинка, що досі утримуєш телепорт і не залишила нас тут! – вигукнув чорнявий, прибігши до нас разом із Егоном, який тримав на руках поранену Ірму. Збуджений капітан  подивився на мене й наші погляди несподівано зустрілися. Його палаюче волосся й такого ж вогняного кольору щетина і яскраві очі виглядали дуже незвичайно-привабливо. В мене мимоволі перехопило подих. Я довгий час мріяла побачити Еля під його капюшоном і ніколи б не змогла собі уявити, що це станеться саме так.
Потім моє серце несподівано занило і я, не витримавши тих нещасних кількох секунд, відвела свій погляд. Наступної ж миті заскочла до порталу й опинилася в центрі Іпогеї. Вже в підземеллі, поки бігла, якимось чином нагадала собі події під час королівського балу і густо почервоніла. Йой, та ми ж тоді з ним танцювали й майже поцілувалися!! О, боги, помилуйте мене!

Побачивши перед собою Крайса, я уповільнилась і намагалася хоч якось заспокоїти думки. А очі тим часом ще досі пекли від того, що недавно плакала. "І все ж, як цей хлопець міг тоді так швидко рухатися?! Він ж, коли був капітаном, то був одягнений у інший камзол, а не в такий, як Ель.. як так-то?…", – обурювалась я, поки білявий нерозуміюче споглядав моє насуплене обличчя.
•
— Ерлайн, слухай, – звернувся до мене хлопець, перервавши мислення, – Оміда більше не буде з нами на наступній місії, і Зени також. Вони певний час побудуть у місцевому лазареті, а потім по них прийдуть інші з повстанців. І так, Делайла буде з ними. – розповів мені все зеленоокий і закурив люльку. Напевно, багато магічного резерву використав під час бою, та й крил у нього вже не було видно. Ну, головне, що з друзями все буде добре і вони в безпеці, а все інше якось буде.. дуже сподіваюся…

— Ясно… – тихо погодилася з цією інформацією я і згадала дещо: – О, там ще Ірма поране…

— Це означає, що вона також залишиться в лазареті. – випередив мене Крайс, – Не знаю, чи можна повністю довіряти їхні життя тій сукубі, тому, напевно, доведеться з ними ще й Егона залишити. – видихаючи магічний дим, роздумував мій товариш.

Наступної миті до потрібної будівлі, біля якої ми двоє стояли, забіг щойно згаданий стривожений ельф із синьоволосою агонкою на руках. А потім і Разія, і Актеон, і капітан підійшли.

— Надовго нам тут затримуватися не можна. – серйозно заговорив брюнет, і я зі здивуванням помітила, що від порізів на ньому залишилися тільки подряпини. Його волосся й очі вже мали природний колір і не так виділялися. – Най сюди вийдуть ті, що можуть нормально рухатися й ми зразу вирушимо в дорогу. – закусив парубок перо, яким щось занотовував до записника. Коли він закінчив, то підняв на мене погляд і я свій тут же ж відвела.

— Йоу, ну і ну, капітане. – покинув будинок Броз із орчихою, і вони стали поряд із Крайсом.  – І чому ти ніколи не говорив нам про те, що маєш іншу особистість? – судячи з того, що сержант номер два склав руки на грудях, у ньому вирувало невдоволення й обурення.

— Так, щодо цього… – запхав руки в кишені штанів сіроокий, почавши дивитися вбік, – Найближчим часом вам забороняється у мене щось про це питати. І ніяких "але". – твердо наказав командир і більшість із нас змогла тільки насупитись і роздратовано засопіти. – Вам ця інформація нічого не дасть, тому не думайте про неї багато. – спробував заспокоїти нас головний і потім подивився на Разію. – Відкривай портал, і, якщо зможеш, то хоча б на сто метрів дальше від того місця, в якому відкривала його останнього разу. Зможеш? – уважно придивився до вампірші чорнявий і вона впевнено кивнула.

Таким чином вже через кілька хвилин вся наша група, яка складалася з тих, що залишилися більш-менш в нормальному стані після сутички з королівською гвардією, бігла лісом. Вороги могли бути ще десь недалеко, тому ми ні на секунду не зупинялися. А коли подолали близько кілометра, Разія знову відкрила телепорт, який перемістив нас на десять кілометрів ближче до пункту призначення. І вже тоді наша команда змогла зупинитися й відхекатися.

— Далі йти ми не будемо, бо вже вечоріє. Розкладайте намети, поїжте й визначтеся зі стійкуваннями. – скомандував капітан і потім впевнено додав: – Про гвардійців не думайте. Вони навряд чи за нами будуть слідувати. Їх надто мало. Ви їм дали перцю, тому зможете спати спокійно. І Амонові, сподіваюся, також доведеться деякий період часу відлежуватися в лазареті. – переможно видихнув головний і ми всі мимоволі усміхнулися, взявшись до роботи.

Намети розклали швидко, попередньо витягнувши і їх, і все потрібне з особливої магічної торбинки-артефакту, яку носив з собою Броз. У неї можна було сховати багато доволі габаритних речей, проте вона зберігала їхню спільну вагу. Пізніше Актеон і Разія пішли по хмиз і якісь колоди. Коротше кажучи, все повторилося, от тільки з нами деяких товаришів не було, і це трохи навіювало на мене сум, адже великою компанією завжди веселіше.
•
Після того, як поїли кожен зі свого пайка, ми "розповзлися" по наметах. Майже всі мовчали, лише Кейн із Сарою раз у раз перекидувалися короткими фразами. Хоч ми й вийшли з тої битви нібито переможцями, але напруження з нас ще не спало, і це відчувалося. Кожен тихо займався якимись своїми справами, аж поки не настав час відбою й перша пара не пішла на стійкування. Це були Актеон і Разія. За ті дві години я, попри свою фізичну втому, не стулила очей. Постійно в мене в голові крутилися думки про сьогоднішній насичений емоціями день, і про те, що Ель з нашим капітаном – одна й та ж людина. Таке враження, що досі не віриться… І навіть не "враження" зовсім, так і є… Ніяк моє серце, чи то розум, не можуть цього прийняти і я, як і раніше, не розумію, що тепер повинна відчувати… Погано, бо і з самим винуватцем цього всього не можу наважитися поговорити, бо мені то жахливо соромно, то лячно, то боляче, то образливо. І ця нерозібраність у власних почуттях і емоціях викликала безсоння. Тілу хотілося відпочити, а розум не давав йому цього. І це ще більше виснажувало мене.

До речі, цікаво, чому капітан взяв собі псевдонім "Ель"? Може це якось пов'язано з його минулим? Чи, може, просто з іменем? Гм.. Амал – скорочене. Повне – Амаліель. Гм.. Ель… Дійсно! Це ж закінчення з повної версії його імені! Принаймні зараз я думаю, що саме цим він керувався, коли вирішив назвати себе Ельом, але, може, сам командир зробив це з інших причин. Хто знає…

— О, Ерлайн, не спиться? – пошепки запитав русал, заглянувши до нашого з Мелейною намету.

— Так, трохи є. – таким самим тихим тоном відповіла я, й подивилась на орчиху, що спала поряд. – Ти прийшов її будити? – Актеон кивнув і я заговорила знову: – Не треба. Я хочу вийти замість неї, на мене ж і так безсоння напало. – змучено посміхнулася і шатен, знову кивнувши, мовляв, як знаєш, зник із поля зору. Сподіваюся, це не було поганою ідеєю, адже, дивлячись на зірки, в мене має  швидше вийти заспокоїти себе.

Тихо вдягнувшись, я обережно вилізла з намету і попрямувала до одної зі старих дерев'яних колод, що були розміщені одна навпроти одної. Надворі було темно, але мої очі швидко пристосувалися.
"Думаю, Мелейна не образиться, якщо я постійкую з Брозом замість неї.", – подумалося мені в ту мить, коли я підійшла до хлопця ззаду і присіла з лівого боку. Але от, не пофартило мені! Варто було обернутися до напарника, як я шоковано витріщилась на капітана, а він на мене.

— Ерлайн? Що ти тут робиш? – із щирим нерозумінням спитав сіроокий і я чомусь зрозуміла, що піти звідси так просто вже не вийде.

— Безсоння? – прозвучали одночасно моя відповідь і його питання.
Ми ще раз витріщились одне на одного, і вже за мить я відвела очі. Постараюся просто мовчати, а то щось немає в мене ніякого бажання з ним говорити.
Піднявши голову до неба, я почала розглядати незліченні зорі і раптово зрозуміла, що не зможу заспокоїтись, так як причина того самого безсоння сидить біля мене.

— Ерлайн.. повір, я не хотів тобі збрехати, чи образити тебе. – зі шкодуванням напівпошепки заговорив командир і я різко піднялася. Напевно, все ж, краще буде всю ніч пролежати в наметі. Треба йти Мелейну будити. Я вже зробила два кроки від дерев'яної колоди, як мене тут же ж схопили за передпліччя, зупинивши. – Не йди.. дозволь мені все тобі пояснити. – відчуваючи свою провину, попрохав хлопець і я тремтячо видихнула. Це кепсько, бо сльози починають підступати до очей, а мені не хочеться, щоб він їх зараз бачив.
Я слухняно повернулася до сидячого положення і, сплівши пальці в замок, дивилася тільки перед собою.
Думки починали поступово впорядковуватись.

— Пояснюйте, якщо хочете. Я ж тепер навіть не знаю, як мені до Вас ставитися. Чи як до капітана Амала, чи як до Еля. – розвівши руками в сторони, обурилась я тремтячим голосом. Потім моє дихання стало уривчастим і шморгання носом теж якось саме собою почалося. – Я ж весь час сприймала вас, як двох різних людей, а насправді просто жила в омані…

— Ерлайн… – тепер я почала здригатися від того, як звучить із його уст моє ім'я. – Якби я був всесильним, мені б не довелося цього робити. – сумно видихнув хлопець і почав мнути свої пальці. – Я почувався спокійніше, коли говорив із тобою, як Ель, бо про це майже ніхто не знав. А от у ролі капітана я не міг із тобою так поводитися, тому що ти б опинилася у великій небезпеці, так як у мене багато ворогів. – гірко усміхнувся чорнявий, коли я зиркнула на нього. – Мені дуже хотілося хоч якось нагадати тобі про те, що ми вже колись зустрічалися, але ніколи не було вдалої нагоди. Ми ж повстанці, в нас завжди багато різних справ і не завжди є час на щось особисте. – брюнет раптом розбурхав своє волосся і втомлено провів долонею по обличчю. – Все, більше не буду нічого говорити. Скажу лише, що я постійно був справжнім із тобою, просто колись більш відкритим, а колись навпаки. Сприймай і називай мене так, як тобі хотітиметься. Мій характер від цього не зміниться. – капітан сперся ліктями на свої коліна й на мить задумався. – І не плач більше через таке. – обернувся він до мене з якимось невинним виразом обличчя, – Все буде гаразд. Я ж не помер. А то тобі би гірше було. Уяви: і без капітана, і без Еля би жити довелося. – сіроокий тепло і водночас іронічно посміхнувся, поки я стримувала сльози. Чомусь, саме через ці слова мені стало набагато спокійніше й обурення зникли самі по собі. Справді, головне, що з ним усе добре, а до всього іншого можна звикнути.

— Добре.. постараюся не плакати. – щиро посміхнулась я і, зовсім не підкреслюючи свої слова, захникала, вочевидь від того, що все прояснилося. Потім витерла пальцями сльози і глибоко вдихнула. Про те, що він хотів мене поцілувати на тому королівському балу, і про всі інші дрібниці можна й пізніше спитати. А зараз треба дати нервам час, щоб заспокоїлися.

Я, все ще легенько усміхаючись, сперлася головою на плече чорнявого і повністю відчула приступ втоми. І фізичної і моральної. Склалося враження, що вона постійно чекала моменту, коли їй можна буде з'явитися, і він у раз настав. Очі повільно стулилися й сон почав пробиратися до свідомості. Після цього довгого й насиченого дня, я нарешті відчула розслаблення. Найголовніше те, що він поряд.. такий теплий.. добрий.. живий.. і ми ні від кого не ховаємося.
Мені захотілося доторкнутися до подряпаної руки командира, але просто-напросто не вистачило сил. І як тільки в нього загоїлися всі ті глибокі порізи?… Неймовірно… Боги, аж не віриться, що все це сталося сьогодні.. всього лишень за один день…

— Ерлайн.. – о, вже й не здригаюся більше, – знаєш, ти давно… – не змогла розчути я наступних слів хлопця, бо так невчасно заснула.
Хех, мріяла з Ельом постійкувати? Ось і постійкувала... Як кажуть, обережніше з бажаннями.
Безперечно, призвичаїтися до того, що до капітана можна ставитися так, як і до, знову-таки, Еля, буде непросто. Але в мене все вийде і, напевно, навіть швидше, ніж здається...