Chord Overstreet – Homeland
Troye Sivan – Lost Boy
The Material – With One Voice (Acoustic)
Elina – Here With Me
Billy Lockett – Who I Am
Shy Martin – Lose You Too
Sondia – Adult
Elina – Champion
Isak Danielson – Power
Chase Atlantic – Friends
John Dreamer – Rise


Наступний ранок видався, що не дивно, тихим і напруженим. Із товаришками обмінявшись кількома словами-поясненнями (щоб знали, де їх потім шукати, раптом що) і поснідавши, кожна з нас попрямувала у якихось своїх справах (перед цим переодягнулися в ті білі одежі, що й носили учора, і про чорні стрічки не забули). Делайла, наприклад, яка давно жила з нами в одній кімнаті, як і зазвичай, пішла до Оміда, адже весь час має бути з ним. Разія, що вже трохи відновила магічний резерв, якось згадала про те, що під час відпочинку загадала для Актеона і попрямувала до нього, мовляв, щоб хоч трохи відволіктися таким чином. Зена ж, поспостерігавши за вампіршею, подумала про Крайса і пішла нагадувати йому про завдання, адже вчора не було нагоди його виконати. Та й взагалі, вони всі вилетіли у кожного з голови, як тільки почалася ця метушня з порятунком Амона… Чи Бенет буде таки, за наказом Кейна, залицятися ввечері до Оделії, не знаю, але Дарла своє завдання точно не виконає… А от Ірма з Егоном, певно, все ж навідаються до її матері і до старого будинку. Але то, само собою, вже не моя справа. Просто вірю, що це зміцнить зв'язок між ними.
Мелейна, до слова, пішла допомагати Брозові з реабілітацією і за одно бути корисною цілителям. Делора попрямувала туди ж, щоб проводити час із Амоном (до речі, на прощальній церемонії він не був присутній через свої поранення), хоч я не впевнена, що демон дуже хотів її бачити... Оделія з Бенетом вже з самого ранку перебували в лазареті, а старша з близнючок захотіла побути помічницею біля Лейли.
І все це лише для того, аби змінити свої думки хоч трохи іншими…

Такими темпами в приміщенні, через півгодини після того, як всі дівчата прокинулись, залишилися лише ми з Сарою.

— Що ж, піду-но я до Кейна. За самопочуття спитаю. Як-не-як після такої втрати треба бути біля нього… — Піднявшись із ліжка, спокійно заговорила жовтоока панянка, з якою ми вчора були чи не в однакових положеннях. — І ти до свого піди, щоб відволікти від сумних думок. — Порадила вона незмінним тоном і я кивнула, не розуміючи, чому ще досі цього не зробила. Коли ми покинули кімнату, збагнула, що це було тому, що весь той час я обдумувала події вчорашнього дня. І, на диво, це зайняло лише сорок хвилин...
Свого Кейна Сара знайшла швидко, а от я Амала повинна була ще трохи пошукати. Поки замислено бродила тунелями штабу, не помітила, що з кожною хвилиною вони стають дедалі більше порожніми. А усвідомила це аж тоді, коли до мене підбіг схвильований капітан і взяв за руку. Ця його дія немов вивела із незрозумілого трансу, в якому всі ті хвилини перебував мій розум.

— Я вже думав, що не знайду тебе! — Мимоволі обурився коханий, а я з радістю відмітила, що в його прекрасних сірих очах вже нема стільки того смутку, як було вчора. Напевно, справи цього хлопця трохи відволікли. — Ми вже відправили кожному повстанському штабу звістку про смерть Абеларда і про те, що вибрали нового генерала. Ходімо навулицю, він там якраз свою промову говорить, а то ти все проґавиш! — Поки чорнявий швидко вів мене за собою, я не могла відійти від здивування.
Новий генерал… Хто ж це буде?.. Навряд чи, він зможе бути таким, як пан Абелард… А може, це взагалі буде дівчина? Ні, сумніваюся… Чомусь стало страшно… Невже ця людина зможе здобути собі таку ж хорошу репутацію?.. А що, якщо ні? Якщо не завоює наших сердець? Ні, певно, вибрали того, хто вже має авторитет…

Покинувши скалу через телепорт, я замружилась від сонячного світла і на мить згадала прощальну церемонію з колишнім генералом. Тому вирішила запитати в капітана:

— А чому вчора генерала Абеларда в останню путь проваджали лише повстанці нашого штабу? І хто буде наступним носити це звання? — Млявість починала по трохи минати і я вже змогла йти в такт із парубком, не плентаючись за ним.

— Ситуація в Ліроні би не дозволила усім там бути. Ти ж уявляєш, скільки це повстанців? — Кинув він на мене швидкоплинний погляд і я зрозуміла, що спитала дурницю, — Старійшини би все зрозуміли, помітивши їхній рух, і вичислили би місцерозташування нашого штабу. — Продовжив репліку серйозний Ель, відпустивши мою долоню, коли ми вже прибули до потрібної галявини, — А щодо наступного генерала, то дивись. — Ставши у стійку "спочинь", мовив брюнет і я, повторивши за ним, зацікавлено глянула на того, хто твердим кроком ходив перед шеренгами з товаришів. — Кажуть, якщо Абеларда назвали батьком повстанців, то цього називатимуть сином. — Впевнено посміхнувся Амаліель, помітивши щире здивування на моєму обличчі. На промову я все ж трохи спізнилась…

— …Пам'ятаєте, як завжди говорив батько Абелард? "Ми всі брати і сестри! Різні чи однакові – ми сім'я. Неважливо – хто у кого вірить і якою магією володіє, у наших душах горить один вогонь! Саме ним ми спалимо своїх ворогів і освітлимо шлях тим, чиї серця заблукали!" Хочете мати наснагу боротися далі – продовжуйте вірити в ці слова! А також: "Якась там гордість! Якщо хтось із дорогих тобі людей постраждає, ти зовсім не будеш про неї думати, тому в багатьох випадках нею не можна, а треба знехтувати!" Ми всі знаємо, що в такі миті говорив не Абелард, а його серце! Тому давайте й далі слідувати цим настановам і ми зможемо докласти всіх зусиль, щоб здійснити те, про що весь час мріяло батькове серце! Здійснити те, віру в що воно розділило з усіма нами – привести Лірон до свободи і миру! А я – Егон Дейрінг, клянуся вам своєю честю, що нам усе вдасться! — Колишній перший сержант "Полум'я" із неймовірно серйозним виглядом різко підняв міцний кулак вверх, а за ним повторили й інші повстанці, захоплено щось вигукуючи і підтримуючи його слова. Я весь той час забула про будь-які хвилювання і лише з захватом спостерігала за другом (довелося трохи відхилятися від стійки, щоб нормально побачити, адже там було багато вищих за мене). Навіть усвідомила, що ще ніколи не відчувала такого духовного піднесення… Справді, ніколи ж не була на якихось промовах генерала Абеларда, напевно, вони були такими ж натхненними... І добре, що Егон – такий чудовий оратор! Ніколи б не подумала так про нього!

Коли повстанці вже почали розходитися, я все ще вражено і радісно спостерігала за засмаглим ельфом, досі не вірячи, що тепер його треба буде називати генералом… "Добре, що хоч на "Ви" можна не переходити. Напевно…" – подумки іронічно засміялась, поки довговухий блондин кинув у мій бік зацікавлений погляд, яким моментально змінився веселим. А в наступну мить хлопець почав підходити до мене і за той короткий час я лише встигла подумати про те, як добре, що навколо густий і великий ліс, інакше викрики повсатнців би почули вже в найближчому місті…

— Ерлайн, як тобі моя промова? Не занадто? — Зніяковів несподівано ще донедавна серйозний володар бурштинових очей, а я тепло усміхнулась.

— Я початок пропустила, — Винувато усміхнулась, — але не занадто. — Спершу спокійно відповіла, розуміючи, що в ній було багато цитат, а тоді не втримала радісних емоцій: — Вона була неймовірною! Ти сам її склав? — На розгублений кивок друга я широко посміхнулась і потім, раптово обійнявши його, тихо мовила: — Наступні будуть ще кращими. Вітаю зі званням… Вірю, що ти будеш чудовим генералом. — Егон ніжно обійняв у відповідь і сказав тихе "Дякую" після чого ми відсахнулись одне від одного. — Але в мене є одне питання до тебе. — Повідомила доволі серйозно я, а ельф помітно захвилювався, — Твоє прізвище…

— Так! Ти правильно почула і зрозуміла! — Поспіхом перервав мене блондин, а я почала нерозуміюче дивитися на нього, — Пробач, ще не звик… Весь час не хотілося афішувати цю інформацію… Про це знав лише Абелард і перед смертю він сказав, щоб саме я був наступним генералом і що від того часу можна буде про мою таємницю розказати іншим. Це я і зробив на початку промови. — Нервово потираючи шию, зізнався присоромлений бурштиноокий, а я збагнула, що ніхто його на цю посаду не вибирав… Цього захотів сам пан Морторо.

Я ласкаво йому усміхнулася, щиро дивуючись тому, що ще не впала в шок.

— Буду з радістю Вам служити, генерале Егоне. — Серйозно віддала я честь, на що так само відповів ельф. — І все ж.. напевно, лише ті, хто жив на території Емельресу, або пов'язані з ельфами могли б задуматися над твоїм прізвищем, чи не так? — Розслабившись, спитала я, а парубок видав напружене "Ага" і ми почали йти до штабу. — От знаєш, сама ще не знаю, як дар мови не втратила від цього усвідомлення... — Відверто зізналася я, а Егон лише нервово захи-хикав, — І особисто я тебе до нашої першої зустрічі бачила лише один раз, і то, це було дуже давно... — Замислено протягнула, звівши очі до ясного неба. — Але інші чому тебе не впізнали? — Молодик не розгубився, почувши таке питання.

— Правильно – якби ти мене запам'ятала, то б також не впізнала. І інші так само. Та й в люди я виходив дуже рідко, мені дозволяли це робити лише в особливих випадках. Берегли, так би мовити. — Почав він із ентузіазмом пояснювати, поки я уважно слухала, — І, щоб ніхто не помітив моєї схожості зі старшим братом, я підстриг волосся так, щоб воно було кострубате, а не пряме, і завжди його так усіляко зачісував. Також чубчик зробив, — Порухав пальцями згадані пасма, тим часом як я для себе відмітила, що він якийсь аж занадто обачний, і так ж рідко на людях показувався. — і почав зачісувати його назад, а так небагато ельфів чоловічої статі роблять. На додачу я ще добряче замаг, що також досить рідко у нашого народу зустрічається. — Немов хвалився цією особливістю хлопець, — А вже коли був у повстанців, то помітив, які у Броза є тіні й почав собі на повіки такі ж наносити й таким чином став ще менше схожим на Оморфіе́ля. І до цього всього можна доплюсувати ці мої світлі татуювання, які почали ставати набагато чіткішими після наших двомісячних тренувань. У таких, як я, вони символізують розвиток магічної сили. — Показав на собі Егон і я згадала, що раніше не помічала на ньому таких. Справді, значить, він став набагато сильнішим, ніж у нашу першу зустріч. На ходу роздивившись ті тату, я зенацька спинилась, а ельф із нерозумінням глянув на мене і також спинився.
•
— То що… — Замислено почала, — До тебе тепер на "Ви" треба звертатися? — Зі щирою питальністю в очах я подивилася на вродливого парубка, — Ну, ти ж ельфійський принц. — Пояснила свої слова, поки в Дейрінга молодшого від того око нервово сіпнулось.

— Фу! Ні, і не думай! Я на початку своєї промови попередив, щоб не звертався до мене ніхто ні на "Ваша Високосте" ні на "Ви". — Обурено і від цього не менш серйозно заявиви Егон, — Не люблю цих дурнуватих формальностей! — Довговухий, наче дитина, демонстративно скрвився, а я дзвінко засміялась. Після цього ми продовжили ходьбу мовчки але без ніякої напруги. Деякий час я дивилася на друга ніби вперше, не в змозі повірити, що всі ці місяці ніхто з нас не підозрював, що має в товаришах особу королівської крові. Схоже, якщо цей ельф і говорив комусь своє прізвище, то воно було несправжнім, інакше його таємниця була би вже всім відомою.

— А цей пояс… — Перервавши тишу між нами, яку порушувала лише природа, я вказала на предмет, що був достатньо високим, аби добре закривати живіт блондина. — Я ніколи не бачила тебе без нього.

— Не дивно. — Усміхнувся довговухий, — Я знімав його лише на час сну, і то, коли ніхто не бачив. — Підморгнув він, — У мене на животі є мітка особи королівської крові, яка була там ще від народження. Доводилося її закривати, інакше всі старання зі зміною зовнішнього вигляду були би даремними. — Розвів руками Егон, — За нею ж мене би зразу розпізнали, адже багато хто знає, що така мітка є у короля Емельресу, хіба що, на грудях. — Шкода, що я не знаю, як вона виглядає. Проте тепер ж він може без поясу ходити, а значить – зможу її побачити. — Але тепер, я думаю, можна буде її не ховати. — Приємно посміхнувся друг і я розуміюче кивнула. Коли ми вже увійшли до штабу, захотіла спитати, чому ж цей брат Оморфіеля Дейрінга, фактично, втік із королівства і з чого це почалося, проте хлопець, вибачившись, швидко відкланявся. Вочевидь, справи з'явилися, що не дивно, адже він тепер генерал. Певно, вже набагато рідше буде ходити з нами на завдання…

— Ерлайн! — Неочікувано гукнула мене єдина дріада в нашому загоні (вона теж була в білій сукні), голос якої нагадував спів пташки, — Нам з тобою цілителі доручили піти по крамницях за деякими травами і ягодами, щоб було з чого готувати настоянки і мазі. А генерал це рішення задобрив. — Протараторила схвильована Оделія, поки я трохи болісно усміхнулась, зрозумівши, що на слові "генерал" у голові виник образ пана Абеларда, а не Егона… Що поробиш, ще треба трохи часу, щоб звикнути до цього, не плакати ж мені цілими днями…

— Гаразд, бажання наших цілителів – закон! — Весело мовила у відповідь незвичайній зеленошкірій дівчині, — Ти вже взяла кошики і гроші для цього? — Прямуючи за панянкою, яка кудись надумала летіти, спитала я.

— Так, вони в дівочій кімнаті. Я злітаю за ними, а ти піди до їдальні, адже Разія повинна бути там. — Направила мене товаришка і ми розійшлися. До потрібного великого приміщення я дійшла швидко і зразу ж помітила там потрібну вампіршу, яка заклопотано щось пояснювала знервованому Актеонові.

— Разіє, нам із Оделією треба в місто, допоможеш? — Заговорила я, підійшовши до досить-таки незвичайної парочки.

— Звичайно, але почекай хвильку. — Не хотячи відірвавшись від заняття, коротко відповіла блідолица дівчина. Як я зрозуміла, на самій кухні цим двом перебувати не дозволили, тому вони зайняли один невеликий стіл у самій їдальні. Сівши на вільний стілець, я почала спостерігати за ними, поки не прийшла Оделія. Виявилося, що Разія скасувала своє завдання і тепер вчила Актеона кулінарії. Показувала щось у товстій книзі і вказувала на ті чи інші овочі і фрукти, що розмістилися на столі. Цікаво, на скільки часу русала вистачить? А то помітно, що його терпіння незабаром закінчиться... Я старалась не засміятись із нервувань цього шатена, і мені це вдавалося кожного разу, як тільки він обдаровував мою персону обуреним поглядом.

— Ерлайн, я готова! — З'явилася в приміщенні моя компаньйонка на майбутні кілька годин і я поспішно підвелася. — Разіє, відкрий нам телепорт до столиці, будь ласка. — Зупинившись біля вампірші, попросила дріада, а тоді передала мені невеликий кошик і мішечок з монетами.

Відлучившись від роботи, Разія швидко начаклувала свій фірмовий фіолетовий портал і ми з Оделією зайшли до нього, перед тим подякувавши. Опинившись у якомусь із численних провулків, домовились, що потім зв'яжемося з зубастою білявкою за допомогою кристалу зв'язку, щоб так само повернутися назад.

Обіднє сонце приємно гріло своїми променями, а вітерець пестив оголену шкіру, змушуючи заодно й наші сукні ворушитися в різні сторони. Ми обидві, до речі, захотіли собі заплести однакові зачіски, що нашвидкоруч і зробили в провулку. Як результат: в обох розпущене волосся було скріплене тонкими косичками, що тягнулися зі скронь (вітер теж ним залюбки бавився).
Мовчання між нами не напружувало лише через гамір столиці, яка, як і завжди, зачаровувала архітектурою.
Коли наш дует крокував по одній з вулиць, які, як я розуміла, вели до потрібних крамниць, Оделія несподівано заговорила:
•
— Знаєш… Я не очікувала, що наступним генералом стане Егон. — Задумано глянувши у небо, вона стиснула ручку кошика, а я почала зацікавлено її слухати. — Якщо і були в моїй голові якісь кандидатури, то лише капітан Амал. — На слова товаришки я твердо кивнула, адже теж так вважала. Певно, якби не бажання пана Морторо, його б і вибрали наступним. — Але тоді я питала в нього про це, на що він відповів, що не хотів ним ставати. — Я мимоволі здивувалась і несподівано усвідомила, що така відповідь Еля цілком очікувана, — та й Егон розказував, що пан Абелард перед смертю просив його стати новим генералом. — Знову коваючи, я підтримала монолог незвичайної панянки, — Сьогодні зранку я вирішила поговорити про це з нашим капітаном і вияснила, що він повинен ідеально впоратися з цією посадою, адже має такий характер, що може з кожним знайти спільну мову, підібрати співчутливе слово, порадити щось… Тоді я усвідомила, що справді помічала таке за Егоном. Коли б не говорила з ним, завжди мене розумів і мав що порадити. — Тепло усміхнулась дріада, поки я обдумувала це. Якщо то правда, то Дейрінг дійсно чудово підходить на роль генерала, так як зможе знайти підхід до кожного повстанця...
По-доброму посміхнувшись Оделії у відповідь, я вкотре чітко кивнула, бо ж повністю підтримувала хід її думок.

А далі ми знову йшли мовчки. Чомусь не клеїлась нормальна розмова. Незрозуміло як, я відчувала, що зеленооку щось тривожить, але не могла зрозуміти що саме… Аж раптом вона судомно обійняла себе руками й захникала.

— Ей, Оделіє… Ти чого? — Надумала я заспокоювати товаришку, коли наш дует зупинився, — Не плач… — Тихо мовила, здогадуючись про причину, й притулила дівчину до себе. Тоді ж згадала як схвильовано вона почала літати кімнатою, коли Актеон повідомив про смерть генерала Абеларда, і вирішила спокійно запитати: — Ти звинувачуєш себе у чомусь?

— Угу… — Видавила Оделія крізь сльози, і поспішила їх витерти, — Давай сядемо десь, бо не хочеться ось так стояти… — Без жодних слів я повела її до найближчої лавки і, поставивши обидва кошика збоку, обійняла одною рукою за плечі.

— Розказуй вже, що тебе так мучить… — Тихо заговорила, коли товаришка сперлася головою на мене.

— Це через мене сталося… — Ну, я так і думала, що цим почнеться, — Якби я була ще стараннішою.. ще розумнішою… — Крізь різкі схлипування говорила Оделія, яку я вирішила не перебивати наступні кілька хвилин, — Генерал хворів, а я ніяк не могла його вилікувати, що б не пробувала, і до чого б не додумувалась… — На цій репліці я зупинила руку, якою погладжувала дівчину, і несвідомо стиснула її плече від шоку. "Хворів?.. – промайнуло в голові, – Так ось, про що я ще хотіла запитати в Лейли… Весь час, коли вона вчора говорила, мені щось не давало спокою, але я не розуміла що саме…" — Капітан говорив правду – генерала не могли так просто вбити, адже він був дуже сильним воїном… Тому я думаю, що на його смерть вплинула хвороба… Останні три роки я давала йому ліки, які заглушували той нестерпний біль у м'язах і кістках, але з кожними півроку дозу потрібно було збільшувати. А останні два місяці вони майже не допомагали і мене мучила безвихідь, коли я, дивлячись на пана Абеларда, розуміла, що тої чи іншої ночі він знову не спав, бо його все боліло… — Продовжувала жалісливо говорити дріада, а я з жахом усвідомила, що ніколи б не подумала, що мішки й синяки під очима в колишнього очільника повстанців були викликані такими чинниками… Значить, він часто не міг заснути через той біль і тому проводив ночі в кабінеті… — А ще цей страхітливий кашель кров'ю… — Закрила вона долоньками заплакане обличчя, — І згадувати не хочу… Слава Кіфарі, що хоч не цілодобово його ті симптоми мучили, а то він бив же давно не витримав. Думаю, що вони нагадали про себе в бою і саме через них генерала змогли вбити… І все ж чому мене не було в ту мить із ним? Я б змогла своєю магією допомогти залікувати рану, зробивши крововтрату мінімальною…

— Вочевидь, так того хотіли боги… — Стиха перервала я Оделію, порожніми очима дивлячись перед собою.

— Схоже на те… Адже ще давно пан Абелард сказав мені, що ця хвороба в нього спадкова і передається по чоловічій лінії. Проявляється в тридцять років і від того часу починає прогресувати. Інші цілителі йому говорили, що, максимум, у нього є сімнадцять років, але я все одно намагалася вилікувати його… — Приречено видихнула зеленоока, починаючи поволі заспокоюватись, — І за своїми спробами я й не помітила, як минув зазначений період… Певно, цього року йому й судилося померти і він захотів зробити це в бою, дочекавшись слушної нагоди. — Розмірковувала вголос співрозмовниця, вирівнявшись і звільнившись від моєї руки. — Як-не-як саме про це генерал часто говорив зі мною, виправдовуючись своєю бойовою натурою. — Несміливо усміхнулась дріада, поки я намагалася зібрати всі думки до купи, — Знаєш, у нього очі насправді ніколи не були фіолетовими. Їхній природній колір – синій, який через хворобу перетворився на ось такий. Проте іноді я помічала, як вони набуваюли того синього відтінку, який і повинен був бути завжди… — Знову з'явилась іронічна усмішка на вустах товаришки, а мою свідомість прошило чітке усвідомлення: "То от, чому Лейла, коли розказувала про їхнє знайомство, згадувала, що в нього сині очі!"

— А Кейн… Він ж його брат… Невже його чекає та ж доля? Він теж хворітиме на цю хворобу?.. — Налякано подивилась я на дівчину, очікуючи відповіді.
•
— На щастя – ні. — Підбадьорливо всміхнувшись, відповіла вона, — Думаю, ти помітила, що в нього очі різного кольору. — Після мого трохи розсіяного кивка Оделія продовжила: — А це означає, що він, як і Бенет, отримав Благословення Кіфари, а воно виконує одне твоє бажання і змінює колір одного ока на жовтий. Щоправда, і я, і вони, гадки не маємо, що ці хлопці такого зробили, що отримали його… — Хі-хікнула співрозмовниця і я запримітила, що настрій у неї став кращим, — От, і наш Кейн захотів, щоб ніхто в його роді більше ніколи не хворів на цю спадкову хворобу. Благословення Кіфари завжди здійснюється, але головне, щоб ти вчасно його отримав. І якби Кейнові вже було тридцять, тобто, хвороба в ньому би вже пробудилась, це Благословення йому би не допомогло. — Серйозно пояснювала панянка, хустинкою підтираючи мокрі очі, — Що, власне, і сталося з генералом Абелардом... Але ж Кейна не можна ні в чому звинувачувати, адже він і так молодець, що зміг отримати таку рідкісну річ. Шкода лише, що ти моментально забуваєш, як зміг здобути це благословення... І тепер, якщо пані Лейла народить сина, йому це захворювання не загрожуватиме. Я дуже цьому рада… — Полегшено зітхнула Оделія плеснувши в долоні і я легенького посміхнулась.

— Що ж.. сталося все так, як повинно було статися. — Підсумувала всю нашу розмову, піднімаючись із лавки і беручи кошика. — Тепер тобі легше? — Вдячна усмішка розтягнула губи подруги і вона, кивнувши, повторила мої дії. — Ходи, купимо, врешті, все, що потрібно. — Нагадала я їй про мету нашого виходу в місто і ми, вже без ніякого напруження і печальних думок, покрокували вулицею. Дорогою Оделія ще говорила, що іншим із повстанців про те, що минулий генерал хворів, розповість Лейла, або хтось із цілителів. "Тепер принаймні всі будуть в курсі. Можливо, їм від цього стане легше... Або ж ні…" – замислено подумалось мені в ту мить. Через десять хвилин побачивши перші крамниці з лікувальними рослинами, наш дует зупинився й домовився розділитися, аби було швидше. Дріада за допомогою магії створила мені тимчасовий зразок тих ягід і рослин, які треба було купити, щоб я знала, як вони виглядають. Потім ми зразу розійшлися, нагадуючи одна одній, щоб були обережними на рахунок королівських гвардійців, які патрулюють Софос, адже наші обличчя вже доволі впізнавані. А зустрітися домовилися через три години на тому ж місці.


                                 °°°°°°°°°
•
У повсатнському лазареті було спокійно. Набагато спокійніше, ніж минулого дня... Молоді цілителі сновигали поміж кількома пораненими, перевіряючи їхній стан. Броза з Мелейною вони давно вигнали звідти, адже ця парочка говорила надто голосно і весело, тому реабілітацію орчиха з ангелом проводили в іншому місці. Бенет же ж не був зацікавлений у лікувальній справі, якщо поряд не було Оделії, тому, лишень вона пішла в місто, покинув приміщення. Оміда (зразу ж і з Делайлою, звичайно) до себе викликав Егон, щоб вирішити якесь питання і в лазареті не залишилося нікого такого, через кого молодша з близнючок відчувала би себе незручно (інші повстанці їй не були настільки знайомі). Висока довговолоса білявка, з чудового кольору шкірою, таємничими світло-рожевими очима, тоненькими губами і акуратним носиком сиділа на невисокому стільці біля молодика, якого давно покохала. Скільки себе пам'ятала, ніколи настільки не хвилювалася перед розмовою з будь-яким представником протилежної статі, а цей демон із незвичайного кольору шкірою і рожевими очима змушував її долоні пітніти, серце пришвидшено битися, а нормальне мислення – відключатися. Ельфійка переводила схвильований погляд то на свої пальці, що стискали тканину простої білої сукні, то на де-не-де подряпане обличчя хлопця, який мовчав ось уже хвилин десять. Ніяк вона не могла наважитися заговорити з ним про свої почуття і то найбільше через те, що знала: він щось про це підозрює і тому не бажає аж так підпускати її до себе.

Амон, попри старання цілителів, ще не повністю відновився після катувань і удару кинджалом, тому все ще перебував у лазареті. Вже яку хвилину лежав і замислено вдивлявся у стелю, сплівши пальці на животі. Щойно вони з Делорою говорили про Абеларда, про те, як складно прийняти його смерть, і про те, чи стане Егон гідним звання генерала (цей демон скептично до нього ставився, адже не чув тої натхненної промови). Ще кілька хвилин тому Амон знову почав лаяти себе за те, що винен у смерті кращого друга, але молодша Зіддіг під впливом емоцій дала йому ляпаса, зупинивши той безглуздий монолог. Тому зараз він, після того, як подумки обурився на її дії, мовчав і відчував, що ельфійка ось-ось щось скаже, але ніяк не наважується. І це, і її постійна присутність починали дратувати молодика. І от, коли демон своїми рожевими і вже не такими втомленими очима, врешті, кинув на дівочу персону позір, то зразу ж згадав, як Абелард розказував йому про цих двох близнючок…
•
Це сталося ще перед тим, як Амал вступив до їхньої дружної повстанської ватаги. Амон часто ділився з другом-генералом своїми думками й переживаннями і тому останній добре був свідомий і про його сердечні справи, і про проблеми з тренуваннями, і про ангела-підлітка, якому демон був наставником. Одного разу так сталося, що, зайшовши до орка в кабінет, він побачив двох молодих дівчат, які, судячи з зовнішності, були з раси темних ельфів. Вони, худі і трохи зморені але серйозні, уважно слухали кожне слово Абеларда, який розказував про деталі їхнього наступного завдання. Амон так і завмер, не зводячи здивованих очей із юних облич, адже на той час давно не бачив, щоб хтось так струнко стояв і настільки стримано слухав.

" — Що це за дівчата? — Зі щирою цікавістю поставив питання другові рогатий, коли ті дві вже покинули кабінет.

— Та ось, три дні тому натрапив на них у одному з провулків, в одному з міст, що на кордоні з Емельресом розташовані. — Почав відповідати Морторо, ставши з-за столу, а демон вже й не дивувався тому, де генерал може "знаходити" нових повстанців. — Вони мене пограбували і мало не зарізали, коли я погнався за ними. — Іронічно зареготав орк, поки Амон лише брови підняв від здивування і глузливо пхикнув, — Слава богам, що я зміг цих красунь переконати вступити до нас і вже дорогою до штабу розпитав про їхнє минуле. Уявляєш – їм лише вісімнадцять, а вони вже стали вигнанцями у своїй провінції?! Кілька років працювали найманими вбивцями, але через чийсь підступ і обман все життя пішло шкереберть. Їх почали переслідувати і так ці дівчата потрапили до Лірона. А на момент нашої зустрічі вже не мали ніяких грошей і тому я надумав завербувати їх до нас, щоб жили хоч на ті, що нам на підтримку дають ліронці. І ось, вже з другого завдання повернулися. — Задоволено вишкірився Абелард, продовжуючи походжати кімнатою, — Такі шустрі, що не надивуюсь. І здібні дуже. А про їхню вдячність можна теж довго говорити, видно, що добре батьки виховали. — Поки головний повстанець розхваляв новеньких ельфійок, Амон приклав кігтисті пальці до підборіддя і задумався: "То у них справді було таке скрутне становище, чи це все через здатність Абеларда до переконань?" — Хочеш, вони до твого загону вступлять? — Раптом цікаво вигнув брову дебелий орк, назад сідаючи за стіл, а демон тим часом оговтався від замисленості. "Ніколи не думав, що матиму в загоні колишніх найманих убивць, але…" – завагався на секунду молодик.

— Якщо ти про них такої хорошої думки, то чому б ні? — Все ж трохи невпевнено усміхнувся він і після цього наступні дві години вони тих ельфійок не згадували."

Коли Амон покинув кабінету друга, той уже склав план того, як залікувати його розбите серце. Абелард припустив, що одна з близнючок може товаришеві сподобатися, тому і запропонував взяти їх до загону (звичайно, були на це й інші причини). Дівчата хоч і мовчазні й відсторонені, але він був упевнений – незабаром вони стануть більш говіркими і навіть друзів зможуть завести! Та й постійний оптимізм оркові підказував,  що Амон точно зможе полюбити одну з тих ельфійок і забуде про Сайміну, а з нею і про душевне картання. А то, бачте, все в нього було би чудово, якби не ці любовні переживання.

Від того моменту, коли юні Дарла і Делора почали ходити на завдання разом із членами "Залізного присмаку свободи" минуло півроку. Час від часу Абелард розпитував у дівчат про їхні стосунки з товаришами по команді і щиро радів, коли чув, що вони завели собі друзів там. А як молодша з них (орк на той час вже почав їх трохи розрізняти) говорила щось про їхнього капітана, себто Амона, то таким милим рум'янцем вкривалась, що генерал не зміг нічого не запідозрити. Йому було не важливо, чому демон їй сподобався, головне – факт залишався фактом. Тоді очільник повстанців обережно розпитував у свого друга про ельфійок, щоб помітити, чи відчуває він до одної з них щось схоже, але нічого особливого не помічав. Хоч Морторо і був із тих, хто не здається, але того разу вирішив усе залишити так, як є, не витручатися. І вже через три-чотири місяці зауважив, що у Амона, коли вони говорили про близнючок, на губах "проскакувала" тепла усмішка. Як-не-як спільні завдання, тренування і розмови дали свої плоди. А Абелард був дуже спостережливим, тому не міг не помітити змін у другові. А з кожним наступним тижнем все ставало дедалі краще, і орк навіть був упевнений, що все налагодиться. Але раптова смерть Сайміни все скасувала, знову закувавши серце демона в крижані ланцюги шкодувань і самокартань...
•
Ці спогади поглинули Амона на кілька довгих хвилин і він усвідомив, що весь час дивися на Делору, яка цього зовсім не помітила, бо ж перебувала у власних роздумах. Поки дівчина з них не вийшла, рогатий швидко відвернувся від неї, заодно відчуваючи, що серце якось схвильовано б'ється, а він такого не зауважував уже довго… Бувало, думав про ельфійку, коли грав роль зрадника… Згадував, як відчайдушно вона хотіла його, пораненого, врятувати, коли наближалися королівські гвардійці, але ж ні. Амон злісно наказав їй самій рятуватися, адже її там ще сестра чекала. Радів тоді, що зміг те молоде дівча переконати цими словами і воно таки залишило його… З кожним новим тижнем на боці ворога демон думав про Делору дедалі менше, але от коли його викрили… Ті її ніжно-рожеві очі чомусь тої ночі ніяк не хотіли покидати його голову. Він лише тоді усвідомив, що справді щось відчуває до цієї ельфійки, але повважав, що надто пізно… Поки, піднявши втомлені повіки у повстанському лазареті, не побачив її схвильоване обличчя над собою. Вона виросла такою гарною жінкою, що спершу й не впізнав навіть… І від тоді він не розумів і не знав, як має поводити себе поряд із нею... Що дозволити собі відчувати?..

— Амоне? Ей, ти чуєш? — Схоже, не вперше гукнула його молодша Зіддіг, стурбовано зазирнувши в очі.

— Так, що ти хотіла? — От, демон ніби й не хотів, а відповісти вийшло якось нервово…

— Хотіла.. дещо сказати… — Знітилась тоді ж вона під поглядом не навмисно вимогливих рожевих очей, — Я… Я… — "Невже наважилася вимовити те, що тут уже півгодини нерозбірливо бубонить собі під носа? – вражено подумав власник білого волосся і тоді наказав собі: – А ну, Амоне, розслабся, а то своїми поглядами знову її злякаєш!" Молодик гучно видихнув, а Делора таки не знайшла в собі сміливості завершити репліку. Продовжила мнути сукню.

— Що "я"? — Вирішив спокійно підштовхнути дівчину рогатий, безпристрасно зиркнувши в її бік, а далі знову продовжив дивитися у стелю. Йому хотілося, щоб вона швидше це сказала і не створювала між ними напруження, яке його дратувало.

— Я… — Знову заїкнулась і замовкла, глянувши мимоволі на Амона. "Та йому байдуже на те, що я хочу сказати! – обурилася подумки ельфійка, проаналізувавши емоції демона, і потім допетрала: – Краще діяти, ніж намагатися щось вимовити…" Делора сама від себе тоді такого не очікувала… Все ще несміливо поклала долоню на край ліжка, спершись на нього, і почала нахилятися до обличчя співрозмовника. Амон помітив це і, різко повернувшись до неї, завмер від їхньої практично інтимної близькості. Її почервонілі щоки, налякані очі, гаряче дихання, що виривалося з привідкритих губ і яке він відчував шкірою… Все це почало його невимовно приваблювати. І цей факт, що підтверджувався поглядом молодика, не залишився не поміченим молодшою з близнючок. За секунди зрозумівши, що хлопець не збирається її відпихати, а лише очікує наступних дій, вона ще більше наблизилася до його вродливого обличчя. Стуливши очі, обережно торкнулася тих сухих і потрісканих вуст, які приємно подряпали її вологі й ніжні губи. Не розриваючи неймовірно чуттєвого поцілунку, за допомогою якого вони висловили одне одному всі ті несказані за довгі роки слова, Амон сплів свої пальці з дівочими.

— Я… Кохаю тебе. — Врешті, пошепки зізналася Делора, коли вони повільно відсахнулись одне від одного, і засоромлено заглянула в рожеві очі. Рогатий, звичайно, коли думав про те, що вона там хоче сказати, не сподівався, що це буде зізнання в коханні. І тому вирішив, що най ті інші припущення йдуть до біса. Це йому подобається найбільше!
Як тільки ельфійка захотіла відхилитися від білявого молодика, він одним рухом долоні наблизив її голову назад до себе.

— Я тебе теж. — Доволі хитро усміхнувшись, мовив Амон і тепер вже сам із несподіваною для дівчини пристрастю поцілував її. Ці слова, мабуть, прозвучали не надто переконливо, але від терпкого поцілунку вона не відмовилась. Все ж демон зміг визнати ті почуття і озвучити їх, а з часом вони стануть лише сильнішими. Вони обоє змогли пережити всі негаразди і зберегти їх у серці. А це як для нього, так і для Делори було найголовнішим.


                                  °°°°°°°°°

•
Через дві з "дріб'язком" години я вже купила всіх потрібних рослин і ягід. Задоволено йшла людною вулицею, роздивляючись будівлі. Слава Кіфарі, ні на кого з королівських гвардійців поки не натрапляла. До зустрічі з Оделією залишалося ще достатньо часу, тому я вирішила не зразу йти до домовленого місця, а ще трохи побродити Софосом. Відчувала, що це допоможе мені заспокоїти розум і втихомирити різноманітні почуття, що останні два дні вирували в душі. Частково, правильно відчула. А тоді сталося дещо, чого я точно не очікувала і що змусило мене забути про спокій.

— Ей, мала! — Радісно окликнув мою персону, як вже стало очевидно, Тероніс, — Не думав, що побачу тебе тут! Ми аж два місяці не бачилися. — Підійшовши до мене, заціпенілої, хлопець із волоссям попелясто-білого кольору сперся на моє плече. Святі боги, ще з ним не вистачало зустрітися… — Що ти мовчиш? Скажи щось. — Вельми зацікавлено зазирнувши в моє налякане обличчя, ледь обурився зеленоокий.

— Пробачте... Але я не думаю, що маю право ось так просто говорити з Вами. — Врешті, трусонула я настрашений розум і згадала, з ким, взагалі, маю честь говорити. Щоб він точно не запідозрив мого зв'язку з повстанцями, покірно стулила очі, вклонившись, най парубок і стояв не переді мною.

— Та йой, тобі все можна, мала. — Після того, як з хвилину ошелешено дивився на мене, весело мовив ліва рука короля. Я ж поспішила спокійно кивнути і вирівнятися. Тоді акуратно забрала руку Тероніса зі свого плеча і досить-таки безстрашно поглянула на нього.

— Вибач, але я зараз маю зустрітися з подругою і боюсь, що вона вже зачекалась на мене. — Без докорів сумління прибрехала та ще й усміхнулась, аби відчепитися від нього. Але не тут то було! Забула ж, що цей хлопець може похвалитися своєю нав'язливістю…

— О, супер! То давай я тебе до неї проведу. А там, може, й познайомиш нас. — Підморгнув парубок, не помітивши мого нервування в переміш зі страхом на обличчі.
Жах… І що ж тепер робити?.. Не відмовлятися ж… Сподіваюся, що, якщо Оделія все зрозуміє за моєю поведінкою, то не буде аж так панікувати…

Дуже невпевнено кивнувши на пропозицію лівої руки ліронсьокго короля, я почала йти в потрібному напрямку. Він же ж мовчки покрокував поряд. Що ж, тепер у мене не залишилося сумнівів того, що я йому сподобалася… Інакше б, напевно, міг би легко відчепитися від мене. І чому мені з ним так не щастить? Як виходжу в місто, мушу на нього натрапити… А Оделії потім як усе пояснювати?.. А якщо вона погана актриса і не зможе підтримати мою гру? А якщо іншим потім випадково розкаже?.. Це ж буде не до добра… Мене в такому випадку можуть і до зрадників записати… Хоч і знаю, що друзі не повинні допустити такого, але…

— Мала, повернись до мене. — Раптово попросили збоку і я за інерцією виконала потрібну дію. Потім відчула, як до обличчя щось приклали, а волосся ззаду підібрали до верху. — Ага! — Вигукнув Тероніс і забрав від мого лиця, як змогла побачити, бальну маску. Потім відпустив волосся і, поки я великими очима витріщалася на нього, затараторив: — Так то ти! Ти таки була на королівському балу! Та ще й до Дірка в наречені записалася! — Швидко дихаючи від хвилювання і обурення, хлопець вказував на мене пальцем. Невже він ще не забув тих подій?! Вже з моєї пам'яті вони почали вивітрюватись, а з його ще ні… Наскільки ж довго Тероніс думав тоді про мою відмову… Невже я так сильно йому сподобалася?!
•
— Що? Чому ти так подумав?.. — Почала я виправдовуватись, але на думку не спадало ніяких путніх відмовок… А білявий тим часом свердлив мене в підозрі примруженими очима.

— Ах, значить, ти таки гуляла зі своїм нареченим? — Нервово перервав потік безглуздих слів він, поки в мої голові запанувала порожнеча. "Яким ще нареченим?.. Я тоді йому про нього набрехала?" – відчайдушно намагалася пригадати, але не вдавалося.

— Тааак… — Зовсім невпевнено протягнула, по-дурному усміхнувшись, — Гуляла… — Ну все, Ерлайн, ти себе спалила по всіх фронтах… Все ж не приводить брехня до добра…

Розізлившись, Тероніс грубо вхопив мене за плече й швидко повів до одного з небагатьох затемнених провулків. "Ні-ні-ні, що він надумав робити?! – панікувала я, не в змозі вирватися від сильної хватки, – Невже то все тому, що впізнав мене через маску?!"

— Значить так, мала. — Розгнівано звернувся хлопець і, піднявши мої руки й притиснувши їх до холодної стіни, заблокував моє тіло між нею і собою. Стало страшно. Дуже страшно… — Чому ти мені збрехала?! Чому вибрала Дірка, а не мене?! – "Он воно що... – почала по трохи розмірковувати, поки зеленоокий вдивлявся в моє зблідле обличчя, – Він не подумав, що я з повстанців, як мені могло здатися. Його хвилювало те, що на балу я була з королем." — Я ж думав, що ти не така, як більшість дівчат! А ти, виявляється, так само женешся за красивим личком і грошима! — Поки він переводив дихання, я змогла помітити в нього невеличкі верхні ікла й миттю нагадала собі – вампір… Його обличчя було розлюченим, а очі сумними. Мені враз стало шкода того, наскільки Тероніс нічого не розумів і не розуміє… І саме через ті його безглузді слова я повернула собі сміливість і змогла тихо мовити:

— Пробач, але ти нічого не знав і не розумів тоді… Я не хотіла нікого ображати… — Винувато відвела погляд, щиро бажаючи не розізлити білявого ще більше.

— Не хотіла ображати? — Обурився він, показуючи, що не вірить мені, — Ха, все одно образила! Моє серце! — Зеленоокий різко взяв мою долоню й притулив на місце життєво важливого органу, який швидко бився в хвилюванні. Я ж, нажахана швидкими діями, дивилася то на його обличчя, то на свою долоню. — Я нічого не розумію і не знаю?.. А як можу дізнатися?! Що мені зробити, аби ти розказала?! — Прошипів хлопець в моє розгублене лице і запнувся в очевидному, відомому лише йому, усвідомленні, — Ні.. ти не повинна нічого говорити… — Майже прошепотів він, а в мене від паніки тіло затерпло, — Адже я сам можу про все дізнатися, випивши твою кров! — Його голос в момент став неймовірно впевненим і губи кольору темного помідору відвідала єхидна усмішка, яка чудово відкрила вигляд на ті білосніжні ікла, які враз загострилися. Та усмішка була такою, як у хижака, який впіймав свою жертву і зараз нею поласує… Тероніс відкрив рота ширше й моментально опинився ним біля моєї шиї, якою я тут же ж відчула його уривчасте гаряче дихання. Навіть, якби й могла, я би просто не встигла зреагувати. Хлопець лизнув місце майбутнього укусу і сльози в мить наповнили очі, починаючи безпорадно витікати з них. "Як так?.. Він же ж зараз дізнається про розміщення нашого штабу.. та взагалі, про все, що мені відомо, дізнається! Таким чином та інформація і до старійшин дійде… І що тоді?.. Невже це означатиме, що смерть генерала Абеларда була марною?.. Ні.. будь ласочка... Тільки не це! Не треба!.." – кричало все всередині мене, поки тіло ніяк не могло поворухнутись.
•
— Ей-ей, Теронісе! — Рівним і знайомим голосом гукнув хтось ліву руку короля і той зупинився, вже торкнувшись зубами шиї. Стрелив різким поглядом убік невідомого, а я тим часом шоковано кліпнула, випускаючи на волю чергові сльози з повних відчаю очей. "Він не вкусив мене! А це означає, що не зміг нічого дізнатися! – втішилась мимоволі я і тут же ж задумалась: – Стоп, а як Тероніс, власне, дізнався би все? Невже в нього така здібність є?.. Ну і ну, я була така нажахана, що навіть не подумала над цим…"

— А ну відійшов від неї. — Строгим, але наче ще не до кінця сформованим басом наказали роздратованому вампірові і мої очі мимоволі розширилися від наглості цього хлопця. Не те, щоб я не була рада несподіваному порятунку (навіть дуже була), всього лише не хотіла вплутувати в це ще когось, щоб уникнути невинних жертв… А стримуючий перстень тим часом світився так сильно, що навіть не треба було дивитися на нього, аби помітити це. Який жах.. а якби його не було, магія би вже вийшла з-під контролю від усіх тих емоцій…
Тіло, врешті, почало тремтіти і Тероніс повинен був чітко відчути це. "І як він дозволив собі так поводитися зі мною, якщо я йому подобаюсь?.." – промайнула можливо й не доречна, але все ж логічна думка.

— Ти хто, в біса, такий? — Не хотячи відхилившись від моєї сконфуженої персони, неголосно прогарчав володар брудно-зелених очей. — Якого дідька з'явився тут? — Відпустивши мої зап'ястя, на яких уже почервоніння встигли з'явилися, почав поволі підходити до знайомого мені незнайомця (якось абсурдно звучить). Тероніс ліниво запалив цигарку одними лише пальцями й швидко закурив. А в мене тим часом з'явилося відчуття того, що це ой, як недобре. Виходить – він володіє магією, що пов'язана з вогнем?..

— Простий перехожий. — Ні, ну в "простого перехожого" не міг бути такий знайомий голос… І чому він несвідомо викликає в мене роздратування? — Прийшов урятувати цю беззахисну дівчину від твого вторгнення у її особистий простір. — Прозвучало без найменшого страху і я, нарешті, змогла обернути голову вбік мого рятівника. Примружилась, адже інакше хлопця було не роздивитися, так як ззаду нього світило сонце і тому обличчя було трохи затемнене тінюю.
"Віллі?!" – ошелешено усвідомила я, помітивши демонічні крила, закручені роги, досить довге синє волосся і яскраві жовті очі.

— Не думаю, що комусь такому, як ти, можна звертатися до мене таким чином. — Видихнувши дим у обличчя демона в напів людській подобі, все ще розгнівано заявив ліва рука короля.
•
Я відчувала неймовірний страх у ті миті, коли Тероніс, який здавався звичайним диваком, починав серйозно злитися, тому, маючи нагоду, поспішила втекти звідти. Тихенько нахилилась за кошиком, трохи позбирала те, що висипалося з нього і, на мить зиркнувши на двох хлопців, які про щось на диво стримано сперечалися, рвонула в кінець провулку. Потім швидко повернула в єдиний бік і продовжила бігти, аж поки не відчула, що опинилася достатньо далеко. Тоді перевела дихання і вже спокійніше вийшла з тіні, починаючи поспіхом іти до домовленого місця. Коли-не-коли озиралась, адже було лячно – чи не погнався Тероніс за мною… На щастя, я його не помічала. Але думки тим часом заполонив дивний демон, у якого психіка здалася мені дитячою ще при першій нашій зустрічі. Щойно ж цей рогатий зовсім на такого не був схожий… Хто він, все-таки, такий? Що там робив? То справді випадково сталося? Про що зміг поговорити з тим вампіром і чи взагалі лишився живим після зустрічі з ним?.. Навіть, якщо в мене ставлення до цього Віллі не найкраще, все одно хотілося б подякувати йому за такий неочікуваний порятунок. Хоча, по суті, він і не зробив нічого такого. Лише з'явився в підходящий момент. 

Я мимоволі посміхнулась, уповільнивши ходьбу, і в роздумах зовсім не помітила, як хтось мене кликав.

— Ерлайн! — Сильні руки розвернули до себе і я розгублено зазирнула в жовті очиська. — Ти як? Все гаразд? Тероніс тебе таки вкусив? — Не на жарт спереживався Віллі, починаючи мене оглядати, що викликало приступ здивування.

— Відпусти, все добре. — Іронічно всміхнувшись, відповіла я, — Він не встиг мене вкусити…

— О, слава богам. — Зразу полегшено зітхнув парубок, починаючи йти поряд, — А то, знаєш, у деяких вампірів від народження є особливі здібності, як то і в ангелів часто буває. Тероніс теж таку має – може отримати знання тої істоти, в якої вип'є кров. — Пояснив синьоволосий своїм приємним і ніби теплим голосм, а я зрозуміла, що не дарма тоді так налякалась…

— Дякую, Віллі, що врятував… — Зніяковіло відвівши погляд, мовила і тоді ж нагадала собі нашу останню розмову. Хоч як би давно це не було, та такого наглого демона складно забути. Я тоді обіцяла, що пізніше придумаю, як він відповість за свою витівку… Що ж, виходить, доведеться порушити обіцянку. Адже що би стало з повстанцями, якби не цей "простий перехожий"?

— Звертайся! Я не дозволю цим гадам дізнатися про ваші повстанські справи. — Вишкірився крилатий, поки я якось захоплено дивилася на нього. Значить, він підтримує нас? Але ж… — Хоч я й не належу до вашої ватаги. — Здвигнув плечима і я передумала ставити питання.
Виходить, що Віллі – звичайний мешканець, що входить у так звану групу підтримки… — До ре-ечі, — Раптом потягнув рогатий, поклавши на мою маківку долоню, від чого я миттю питально зиркнула на нього, — Закоханість до тебе в мене вже минула. — Коли хлопець це так неочікувано спокійно сказав, до мене дійшло, що він, вочевидь, також згадав нашу останню розмову. — І пробач, що так дурнувато себе поводив. В мене так завжди, коли раптово закохуюсь… — Винувато відвів очі співрозмовник, поки я зненацька для себе по-доброму йому усміхнулась.

— Не переживай, все тобі пробачаю за цей порятунок. — Підбадьорливо плеснула рогатого по плечі, — О, і в мене вже з'явився коханий. Потім зможу навіть познайомити вас, якщо захочеш. І давай ми з тобою станемо хорошими друзями! — Я взяла долоню Віллі у свої й радісно подивилась у веселі жовті очі, — А зараз вибач – мушу йти. До зустрічі! — На бігу помахала усміхненому демонові рукою і повністю обернулася до товаришки, яка терпляче чекала на мою появу.

— Ерлайн… — Зашепотіла схвильована Оделія, коли я підбігла до неї, — Коли ти встигла з ним познайомитись?.. — Кивнула дріада в бік Віллі, який, завівши руки за голову, впевнено віддалявся від нас.

— Ну… — Не знала як почати я, — Досить давно. — Винувато захі-хікала під трохи осудливим поглядом незвичайної дівчини.

— Як я зрозуміла, — Втомлено видихнула подруга, — Ти не знаєш, що цей хлопець, Вільямоніс Шенрі, – син короля демонів. — Поклала руки в боки Оделія, усвідомлюючи, що має рацію, адже моє обличчя не виражало нічого окрім шоку. Що?! Як таке можливо?.. У Катарíзмо з Ліроном ж не найкращі стосунки…