Shy Martin & Boy In Space – Still The Same
Bahjat – Hometown Smile
Astrid S & Brett Young – I Do
Calum Scott – If Our Love Is Wrong
Britt Nicole – No Filter
Rival & Cadmium & Veronica Bravo – Heartbeat
Katelyn Tarver – Somebody Else
Sondia – You Are Not Sad
Dylan Matthew – Don't Forget (Acoustic)
Arn Andersson – Farewell Life


— Що?.. — Лише й змогла видавити з себе, не припиняючи витріщатися на Оделію. В голові все враз наче переплуталося від цієї шокуючої новини.

— Так, тобі не почулося. — Знову видихнула дівчина, поправивши кошик у руці.

— Але ж Катарізмо в не найкращих відносинах із Ліроном… Хіба серед демонів не найбільше спільників старійшин? — Не могла второпати я, приклавши пальці до підборіддя й опустивши очі, коли шоковий стан вже трохи минув і ми почали йти вулицею. Дріада ж лише здвигнула плечима, мовляв: "Нічого про це не знаю. Сама гадки не маю, чому він так поводиться." 

Я попросила подругу нічого нікому не казати про це і після цього дорогою до того провулку, у якому і вийшов із телепорту Разії, наш дует майже весь час мовчав. Зрідка проскакували скупі фрази, але напруги, на щастя, ніякої не було. Ми дві зрозуміли, що маємо вкотре обдумати останні події. Та й для мене так було краще, адже я могла сподіватися, що про нашу зустріч із Теронісом ніхто не дізнається. І, до слова, тепер дуже страшно побачитися з ним знову. Набагато страшніше, ніж раніше…

Коли куплені рослини і ягоди були успішно передані в бліді руки одного з цілителів, я спокійно подякувала Оделії за таку собі прогулянку і покинула лазарет. Поки замислено йшла тунелями штабу, в голові не припиняли повторюватися події як сьогоднішнього, так і минулого днів. Безсонна ніч, хвилювання за друзів, шокуюча новина про Амона, звістка про смерть пана Абеларда, яку з собою приніс Егон, Телі з Піром, що мало не знищив усе, прощальна церемонія, щира розмова з Лейлою, обрання нового генерала, моя зустріч із Теронісом і несподіваним рятівником – Віллі… Стільки всього довелося пережити лише за два дні. Якби мені хтось кілька місяців тому сказав про мій теперішній темп життя, я б точно не повірила. Так і збожеволіти недовго, хіба ні? Добре, що є друзі, на яких можу покластися і яким можу довіритися. З ними нічого не страшно.

— Ерлайн! — Я здригнулась від гукання Делайли, яка зненацька з'явилася спереду, — Завтра в Оміда день народження! — Взявши за плечі, стурбовано зазирнула власниця червоних очей в моє налякане її раптовою появою обличчя. Чи, може, я настільки задумалась, що й не помітила, як вона мене кликала? — Бачу, що ти не знала. Як і я… — Демонеса відпустила мене й опустила очі, — Ніхто до сьогоднішнього дня нічого мені не говорив про це і тепер треба швидко думати, що я зможу йому подарувати… — Почала міркувати вголос багряноволоса, поки мої зелені озерця здивовано на неї витріщалися. Делайла так сильно хвилюється за день народження Оміда? Що б це могло означати? Звичайно ж – вона закохалася в нього! А я й не помічала... Певно, ця демонеса добре стримувала свої почуття до цього часу. Ну молодець, я б так довго щось таке приховати точно не змогла...

— Делайло, а чому ти так про це хвилюєшся? — Поклавши долоню на плече високої сукуби, невинно поцікавилась я, — Хіба Омід не дратує тебе? — Дівчина прикувала до мене погляд шокованих кривавого кольору очей і її щоки очікувано спалахнули яскравим рум'янцем. Вона несвідомо відійшла подалі і захитала головою.

— Ні, Ерлайн… Це не те, про що ти подумала. — Розгубленість демонеси мене то смішила, то змушувала шкодувати її, — Так. Справді. Якого диявола мене повинен хвилювати день народження цього гада? Ха, і що це зі мною? — Почала виправдовуватись чи того переді мною, чи то перед собою вона. Ой, а щоки ж червоніти ще більше почали.

— Делайло, не бійся. — Взяла я сукубу за руку, розуміюче зазирнувши у ще досі налякані очі, — Якщо ти не хочеш, щоб про це хтось дізнався, то я нікому не скажу. — Дружно підморгнула жахливо збентеженій дівчині, — Я, як ти вже казала, теж не знала про день народження брата. Тому давай разом підемо купувати подарунок. — Приємно усміхнулась демонесі і вона невпевнено кивнула.

Поки ми прямували до їдальні, у якій ще досі перебували Разія з Актеоном, зустріли Броза і Зену, які йшли в тому ж напрямку.

— Ви теж до Разії? Щоб у місто потрапити? — Зацікавлено спитала блакитноока дренея, після того, як відповіла на мої питання про Крайса і його завдання. Ми з сукубою мовчки кивнули. — Класно! Значить – всі разом підемо! — Зраділа дівчина, блондинське волосся якої за довжиною вже трохи починало сягати ключиць. "Як добре, що в друзів після смерті генерала Абеларда вже настрій трохи покращився", – з полегшенням подумалось мені, поки я спостерігала за їхніми емоціями.

— Йоу, то Делайла теж буде Омідові якийсь подарунок купувати? — Здогадався теж не менш веселий Броз, який тепер був у "Полум'ї" єдиним сержантом. Я мимоволі захвилювалась про те, щоб товариші нічого щодо демонеси не запідозрили і вже захотіла щось сказати, але вона випередила мене:

— Звичайно. То ж буде надто дико виглядати, коли всі з вашого цьому поганцю щось подарують, а я – ні. От і йду хоч якусь дурничку купити. — Безпристрасно відповіла червоноока дівчина, знизавши плечима, а я удруге за сьогодні здивувалась її вмінню приховувати свої почуття. Друзі ж тільки трохи нерозуміюче перезирнулися.

— Що ж, — Ненадовго замислившись над словами Делайли, строго заговорила Зена, — Найголовнішим буде: уникати зустрічей із королівською гвардією (то ж ще й ніхто не знає, хто в них новим капітаном став) і взагалі – не привертати до себе зайвої уваги. — Багатозначно зиркнула дренея на темноволосого сержанта, який лише те й зміг, що широко усміхнутися.

Разію ніколи не доводилося довго просити про подібну допомогу, тож вона без зайвих питань відкрила нашому квартету телепорт до столиці. Хіба що, перед цим окинула мою персону здивовано-питальним поглядом, а я тільки стенула плечима і якось винувато посміхнулась. Вже через п'ятнадцять хвилин всі четверо дружно крокували повз різноманітні прилавки, що утворювали головний ринок міста. Поки інші роздивлялися усілякі товари, думаючи, що ж можна купити для Оміда, я несвідомо молилася про те, щоб не зустрітися з Теронісом знову. Або з Віллі. Розумію, що він нічого поганого не повинен мені зробити, але краще, щоб друзі не знали про наше знайомство. І сподіваюся, що Оделія справді не буде нікому про нього розказувати, щоб зайвий раз не тривожити.

— Я знаю, що Омід хотів колись стати відомим кулінаром, але через повстанські справи відклав цю мрію на невизначений термін. — Задумано заговорила Зена, коли ми почали йти попри прилавки з овочами і фруктами, — Сподіваюся, що незабаром ми звільнимо Лірон і він зможе віддатися цій справі. — Вже тихіше додала дренея, зупинившись біля будки з різними інструментами для готування їжі, — Ви собі думайте, що хочете, а я подарую йому щось із цього.

— Я теж! — Захотіла я, підійшовши ближче до блакитношкірої подруги й починаючи розглядати присутній товар, — Я обов'язково повинна допомогти братові із мрією! — Загорілася азартом, а блондинка лише усміхнулася, підтримуючи мою заяву. Делайла з Брозом трохи промовчали, а потім ангел вирішив, що подарує щось зі зброї. Демонеса ж засумувала, адже гадки не мала, що може купити ельфові, якого нерідко полюбляла дратувати. І думала, певно, чи він взагалі прийме від неї подарунок…

Всі четверо ще раніше домовилися не розділятися, тому єдиний хлопець у групі і сукуба терпляче почекали, поки ми з дренеєю придбаємо те, що хотіли. Накупили різних дрібничок, які повинні в майбутньому згодитися братові в кулінарії, і були задоволені. Звичайно, це не якийсь такий неймовірний подарунок, але Омідові повинно бути приємно його отримати.

Далі покрокували у напрямку прилавків зі зброєю і інструментами по догляду за нею. Броз неочікувано вимогливо все оглядав, старанно вибираючи подарунок. Спостерігаючи за незвичними емоціями друга, я мимоволі переймала від нього його настрій і склалося враження, що робила те ж, що й він. Потрібні будки вже закінчувалися, а сержант ще досі не міг визначитися... 
•
— Ей, Ерлайн, Брозе… — Зашепотіла схвильована Делайла, поки Зена заклякла, — Там королівські гвардійці зупинилися біля одного з прилавків! — Кивнула у їхній бік червоноока і ми з темноволосим схаменулися. Очі кожного налякано забігали в різні сторони, шукаючи найкращого сховку чи шляху втечі і демонеса пошепки вигукнула: — Бачу велику бочку! Ви всі в неї полізете, а я десь інакше сховаюся. — Розкомандувалась дівчина, поки ми ще навіть не натрапили на згаданий предмет поглядами, — Бігом туди! — Когось вона взяла за руку, а когось попхала, йдучи в потрібному напрямку, — Давайте, швиденько! — Прошипіла нам, розгубленим, і, озирнувшись до гвардійців, штовхнула Броза в бік діжки. Той скоро піднявся до неї на невеличкому підйомі й без зайвих зусиль зумів зняти кришку.

— Фу… Не буду я туди лізти… — Сержант машинально затулив носа від різкого запаху риби, але Делайла зовсім не слухала його і, пхнувши Зену на хлопця, змусила їх обох упасти в ту бочку. Я теж захотіла запротестувати, але фізично була слабшою за сукубу, тому за мить теж опинилася там, де й попередні двоє. Накривка зайняла своє законне місце, а я усвідомила, що ця бочівка лише ззовні здавалася такою місткою. Для нашого тріо і кількох великих рибин тут точно було затісно… Запах був просто "вау", якщо говорити з вираженим сарказмом. Ну пощастило ж, що наступним після зброї був рибний відділ!

— Зено... — Замимрив невдоволено Броз після кількох хвилин нашого спільного мудохання, — Я зараз задихнусь під твоїми персами… — Почувши останнє слово, я мало не зареготала, але змогла себе стримати, адже фізично не змогла би. На нещастя ангела, форми дренея мала не дуже малі… Навколо було темно і я не могла нормально оцінити ситуацію, проте почула, що голос сержанта не приховував сорому.

— Ну пробач, маєш потерпіти. — Теж засоромлена дівчина могла лише змиритися зі своїм незручним становищем. І Броз би не був Брозом, якби не надумав своїми фразочками ще більше погіршити ситуацію:

— Я, звичайно, не проти такої екзотики, але, мабуть, це вже занадто навіть для ме...

— Краще помовч. — Урвала подруга хлопця, ще більше ніяковіючи, а я знову мало не подавилася стримуванням сміху.
Певний час ми лише тихо сопіли і навіть не знаю, що саме намагалися розгледіти в тій непроглядній темноті.

— Зено, — Гукнула дівчину вже я, усвідомивши, чому моє положення вкрай некомфортне, — Бісова темрява! — Мимоволі вилаялсь, — Твій лікоть дуже тисне мені на живіт… — Врешті тихо заскиглила, а товаришка, очі якої, як виявилося, могли світитися в пітьмі, з провиною видихнула вже й не слухаючи ще якісь обурення Броза. Потім постаралася покрутити рукою, щоб змінити її розташування, але нічого не вийшло. — Цить, я чую знайомий голос! — Раптом зашепотіла я настрашено, зупинивши цим дії товаришки і бубоніння сержанта. В наступний момент наше тріо повністю затихло і до вух долинули нерозбірливі слова одного ненависного демона. "Невже він став новим капітаном королівської гвардії?" – чи то зі страхом, чи то з призирством промайнуло в голові, поки кроки ворогів пройшли повз наш сховок. А потім стривожено усвідомила: "Тепер королю Дірку треба бути біль обачним, адже "сліпими" залишилися лише Калісто і Тероніс…"

В той час, як голоси вже стихли, я ще встигла замислитися над тим, що в них доволі сильні цілителі, якщо так швидко змогли залікувати нецілу руку того покидька Зендала...

— Ей, ви там як? — Почувся голос Делайли, збивши з думок, і кришка діжки зникла, — Бачу, що Ерлайн тут третя зайва. — Захі-хікала дівчина, запримітивши позу, в якій перебували Зена з Брозом. Примружившись від сонячного світла, друзі почали обурюватися, на ходу за допомогою демонеси вилізаючи зі схованки.

— Йоу, нарешті свіже повітря! — Вільно видихнув сержант, ставши на ноги, а потім невдоволено додав: — Якщо вчасно не помиємося, то запаху риби ми позбудемося нескоро… — Тріо "постраждалих" дружно і сумно зітхнуло, погоджуючись.

— Годі киснути. Брозе, вибирай подарунок і повертаймося до штабу. — Вдруге за цей день скомандувала власниця хитрих червоних очей, змушуючи темноволосого діяти швидше. "Схоже, вона вже купила те, що хотіла", – здогадалась я, аналізуючи поведінку представниці демонів.

Завдяки порадам товаришів і продавців сержант за мінімальний відрізок часу придбав те, що, вважав, сподобається Омідові. Чудовий артефакт – щит, що може змінювати розміри від великого, до мініатюрного, використовуючи при цьому магічну силу того, хто його тримає. Що ж, у брата, напевно, буде багато схожих подарунків. Сподіваюся, що він їм всім буде дуже радий!
•
Усміхнувшись приємним думкам, я останньою увійшла до відкритого телепорту і опинилася біля його ініціаторші. Разія, закривши своє магічне творіння, повернулася до розмови з Актеоном. І так, ця парочка ще досі була у їдальні (певно, весь день там провела). Русал вже, на моє превелике здивування, не виглядав роздратованим. Ця його емоція змінилася цікавістю, а це означало, що вампірша – хороша вчителька.

Після того, як залишили подарунки в надійних місцях, я, Броз і Зена вийшли за межі скали й побігли до найближчого озерця. Воно розмістилося десь за триста метрів від штабу. Повстанці частенько купалися в ньому, проте зараз там нікого не було. Сержант слухняно почекав, поки ми з дренеєю закінчимо водні процедури, а потім і сам поспішив. На жаль, неприємного запаху повністю не позбувся ніхто, але зате хоч відчували себе чистішими. Поки поверталися назад і розходилися по кімнатах, за згадками і жартами про сьогоднішій казус у бочці зовсім не помітили, як настав глибокий вечір. Перед тим, як лягти спати я і Зена розказали подругам про цей смішний випадок, а Делайла лише мовчки дивився на нас і наче аналізувала весь час. Того дня я так і не спитала в неї, що за подарунок вона приготувала Омідові, але сподіваюся, що він вибраний вдало.
З раннього-ранку до дівочої кімнати нагло зайшов Броз, розбудивши всіх своїми викриками і наглим стяганням покривал. Не слухаючи ніяких обурень, наказав усім з'явитися до генерала (ніяк не можу звикнути, що це не пан Морторо), адже маємо нове завдання. Нашвидкоруч привівши себе до ладу, більшість членів "Полум'я" сонно побрела до потрібного місця.

— Всім доброго ранку. — Привітався Егон, діловито спершись руками на стіл, і ми те саме в'яло сказали у відповідь, — Не час розслаблятися. Генерал Абелард говорив, що наша перемога вже дуже близько і я його підтримую. Адже подумайте: нам залишилося знайти лише один артефакт. Меч Кіфари. — Потім Дейрінг почав говорити про нього і його місцерозташування детальніше, але я майже не вслухалась. Слова ельфа про близьке звільнення Лірона поселилися в душі яскравою зіркою надії, яка не думала згасати наступні кілька днів. У голові зразу ж зринули уявлення того, як і коли це відбудеться, що буде під час і після… Після… Ми всі розійдемося? Чи ні? Що з нами стане? Не будемо ж більше всім загоном ходити на всілякі завдання…
"Так, Ерлайн, ви ще не перемогли, почекай із цим. От коли настане потрібний час, тоді й дізнаєшся, як воно все буде." – вгамувала сама себе і мимоволі глянула на Амала, що був, як і Егон, до речі, сильно невиспаним, але легенького усміхався. "Ну, цього хлопця я точно від себе не відпущу, що б із нами не сталося." – впевнено подумала, із теплотою розуміючи, що капітан, вочевидь, думає про мене так само.

Не дивно, що вони з новим генералом мало спали. Напевно, багато вирішальних питань мали узгодити. Очевидно, саме тому вчора, після того, як повернулася з міста, я й не змогла натрапити на коханого у жодному з коридорів, адже він весь час проводив у кабінеті друга.

Отже, стало відомо, що той останній артефакт є на території Емельресу. За той короткий час, який нам дали на збирання речей у похід, ми з дівчатами домовилися вручити Омідові подарунки вже під час завдання (як будуть вчиняти хлопці – не знали). Можливо, деякі з них навіть згодяться йому там.

— Наша ціль – одне з найбільших дерев у найгустішому лісі Емельресу. — Серйозно підбив підсумок до розповіді Егона Амаліель, коли половина загону вже крокувала в тому напрямку. За допомогою телепортів Разії ми швидко дібралися до кордону з королівством ельфів, де б він не був.

— Всередині нього росте велика квітка, в пуп'янку якої, згідно з інформацією в книзі, раз на п'ятсот років формується магічний артефакт. Він зберігається там доти, доки його хтось не здобуде. — Продовжив за командиром Броз, переглянувши потрібні сторінки нашого незамінного довідника, — І от, древні друїди-пророки передбачили, що за три роки до нашого року там з'явиться саме меч Кіфари, який могтиме за один удар вбити будь-якого представника темної раси. — Стриманий сержант окинув наші зацікавлені обличчя питальним поглядом, а потім неочікувано повернув звичного всім Соуейка: — Йоу.. але ніхто з нас і гадки не має, як змусити ту диво-квітку остаточно розквітнути. — Зневірено і немов награно видихнув темноволосий і учасники місії стривожено перезирнулися.

— Та не хвилюйтеся. Егон мені сказав, що на місці ми зрозуміємо як це зробити. — Підбадьорливо усміхнулася багряноока Ірма, що спровокувало настовбурчення її агонських вух. Всі знову перезирнулися і вирішили повірити дівчині, тому схвильованість із облич зникла.
До слова, про тих із "Полум'я", хто брав участь у тому завданні. То були я, Амал, Ірма, Разія (наша безцінна вампірша), Омід (і Делайла, звичайно), Зена, Броз і Мелі. Ті, яких я не перерахувала, мали інші справи: хтось допомагав у лазареті, хтось тренувався, хтось мав якесь завдання, а хтось просто був на побігеньках у Егона (аж незвично йти на місію без нього).

Чим далі ми йшли в ліс, тим дрімучішим він ставав. Масивні представники хвойних і широколистяних гордо височіли над нашими головами, заступаючи промені передобіднього сонця. Вітру не чулося й близько – він не мав змоги пробратися через усі хащі. Лісові звірятка раз у раз безстрашно проскакували біля нас, а мелодійні голоси пташок наче в душу зазирали, дьоргаючи її славнозвісні струни. Коли-не-коли Броза кортіло зірвати ту чи іншу апетитну ягоду (ніхто з нас не встиг поснідати), але Мелейна вчасно била його по руці, як дитині вкотре повторюючи, що не варто класти до рота невідому їжу. Схоже, сержант не звик приховувати своїх емоції, тому й поводився так. Інші ж старалися бути стриманішими, відволікаючись від голоду на розмови або розглядання природи, яка в таких вражаючих розмірах існувала лише на території ельфів.

— Брозе! Скільки ще разів повторювати?! Не можна їх їсти! — Далеко не вперше крикнула на друга орчиха, а він лише знітився на мить від її голосу, а потім по-дитячому показав язика й дременув уперед. — Ще й тікаєш?! Та я тобі зараз!.. — Збурена Мелейна погнала за сержантом, а ми всі тим часом подумки відмітили, що вона прекрасно ведеться на його провокації. І чому ці двоє все ще не парочка?

Наш загін (за винятком двох вищезгаданих) спокійно пробирався через різноманітні зарості, намагаючись якнайменше подряпатися. Хто що б не казав, а говорили ми трохи менше, ніж зазвичай. І причиною цього були далеко не найвеселіші події останніх днів. Сподіваюся, що незабаром цей осад у наших душах зникне і веселий гомін під час місій повернеться.

                              
                                  °°°°°°°°°
•
Делайла швидко бігла лісом. Тікала. Сподівалася, що вибрала ідеальний час для цього. Раз у раз озиралась, аби знати чи не помчався хтось із повстанців за нею.
Лишень вчора демонеса усвідомила, що зовсім не байдужа до того зеленоволосого ельфа, який так її дратує. Ніби й хвилювалася, вибираючи подарунок, ніби й вибрала, ніби й наважилась зізнатися в почуттях… Але тільки глянула на нього, як зрозуміла: та що вона може? Нічого. Катарізмо в поганих відносинах з Ліроном, хоч і не в стані війни. Її батько, капітан армії демонів, страшенно не любить ельфів. Хіба він дозволить їй кохати Оміда? Ніколи. Тому краще най вона й надалі діє цьому довговухому на нерви (або краще взагалі зникне з його життя), але цей хлопець не повинен дізнатися про її кохання. Сміху ж скільки буде… Демонеса в ельфа закохалася, та ще й по самі вуха… Хіба не смішно звучить? Хоча, їй дуже подобається як Омід сміється. Настільки невимушено і по-дитячому, що несвідомо хочеться самій засміятись і обійняти. Вочевидь, вона почала любити його ще відтоді, як він захистив її під час бою з королівськими гвардійцями… Коли згадає, як хвилювалась тоді через те поранення у нього, то немов знову все це переживає... Звичайно, під час відпочинку на Теплому озері Омід нічогеньке завдання їй загадав, але вона вже давно не ображається на нього.

Цю втечу Делайла запланувала ще тоді, коли вибирала подарунок для до недавнього часу нестерпного їй ельфа (ну ненавидять ж сукуби, коли їхні спокуси не діють). Як тільки сховала тріо напарників у бочці, то й зрозуміла, що якраз чудова нагода для хвилюючої покупки. А зараз бігла й стискала цей предмет у спітнілій долоні. Хотіла якнайшвидше викинути, але ніяк не могла – немов приклеївся. То був маленький, вилитий із деревної смоли жолудь, що висів на тонкому ланцюжку. Така дурничка, а вона так довго її вибирала – вагалася, думаючи: "А чи сподобається йому?.." А тепер і жбурнути подалі готова, та не може.

— Дела-а-айло! — До гострих вух долинуло схвильоване гукання до болю знайомим і дратуючим голосом. Це Омід. Його відправили за нею… Зловлять і знову можуть закувати в антимагічні кайдани, адже вона хотіла втекти. Краще не давати їм на це шансу і бігти ще швидше!
Дівчина стиснула зуби і напівпрозорий жолудь у руці. Звичайно, демонеса могла би не робити цього, залишитися. Але легше їй буде бути подалі від того, хто тепер змушує її серце битися зовсім не в звичному темпі.

— Та стій ти, Делайло! — Крик був уже більше роздратованим, ніж схвильованим. Невже в неї таки не вийде втекти? Ні, вона зможе… Просто треба бігти ще швидше! Але куди вже швидше, якщо ноги скоро не витримають і серце не в змозі більше качати кров? Через шум у вухах червоноока сукуба не могла почути, чи Омід достатньо далеко. Ну, в неї хоча б є з собою невеликий кинджал, тому, якщо що, вона зможе… Що зможе? Вбити його? Ха, та хоч би професійною вбивцею була – не зможе зашкодити тому, кого любить…

Все перед очима починало розпливатися від безвиході, сили почали покидати тіло і  біг сповільнився. Тонке зап'ястя акуратно перехопили і розвернули жахливо стривожену дівчину до себе обличчям.

— Відпусти мене! — Злякано вигукнула Делайла, вп'явшись сльозливими очима у вічі ельфа.

— Не відпущу. Ти ж хотіла втекти. — Спокійно відказав Омід, врівноважуючи збите дихання, — Добре, що я вчасно це помітив і побіг за тобою. Невже зовсім дурна і не розумієш, що без нас ти б у цьому величезному лісі заблукала? Делайло, тут десятки кілометрів дерев і кущів навколо! Думаєш – якби знайшла цивілізацію, ельфи б тебе прийняли? — З кожною хвилиною дедалі більше обурювався парубок, спостерігаючи за тим, як демонеса спершу шоковано витріщається на нього, а потім опускає погляд. І справді, вона ж не подумала про це… От дурепа, він правду каже.

— Байдуже. — Сумно перервала його, вже й не стараючись вирвати руку з хватки, — Мені було найголовнішим – втекти від вас. — Невідомо звідки набралася серйозності і з нею ж зазирнула в трохи злі зелені очі. Серденько виспівувало пісню про те, що цей хлопець, очевидно, хвилювався за неї, а розум твердо говорив вдавати холоднокровну і незламну.

"Он воно що… – промайнуло в думках Оміда і парубок відчув, як у серці неприємно закололо, – Звичайно, я би міг їй це дозволити, але чомусь дуже не хочу... Хоча, що тут поганого? Зможу мати більше спокою, адже більше не доведеться її охороняти."

— Якщо тобі з нами було так погано, — Без особливої надії в голосі заговорив ельф, відпускаючи сукубу, — то тікай. Не триматиму. Тебе й так вже перестали вважати нашою полонянкою. І сподіваюся, що ми переможемо швидше, ніж інформація про нас від демонів дійде до старійшин. — Очі, колір яких прекрасно уособлював навколишній ліс, зі шкодуванням опустилися, — Тільки не плач потім. Тобі сльози не пасують. — З насмішкою додав наостанок Вердінг, розвернувшись і махнувши рукою. Він, як ельф, магія якого тісно пов'язана з рослинами, ніяк не міг загубитися в цьому лісі, а от вона – запросто. Проте, це його вже не хвилювало. Правда ж?.. Нехай іде своєю дорогою, і байдуже, що з нею станеться. І так очевидно, що вони більше ніколи не побачать одне одного. Він забуде її так само швидко, як відчує спокій без її надокучань і нервувань. Але… Чи дійсно безболісно буде викреслити з пам'яті її прикольні жарти, веселу усмішку, щире хвилювання за його життя і постійну присутність біля нього? Схоже, що ні… Вони будуть нагадувати про себе кожного дня, кожної години, провокуючи глухий біль. То ж виходить, що він не готовий нічого забувати... Не готовий більше ніколи її не бачити і не чути того, такого ніби й набридливого голосу. Делайла ж стала йому справжньою подругою (та й як не подружитися, коли ви майже цілодобово разом)… Чи, може, кимось навіть більшим? Не дарма ж при битві з королівською гвардією не зволікав і захистив її… Чи це було пов'язано з чимось іншим? З відчуттям якогось обов'язку чи ще чогось?

Омід зупинився і опустив голову, закусивши губу. Ліс байдужо шурхотів листям, а пташки продовжували співати, не звертаючи уваги ні на кого.
Думки довговолосого ельфа вже не роїлися в голові настільки скажено й обурено і це дозволило йому почути тихий плач. Невже він не лунав раніше? Чи то замисленість не дозволяла йому дійти до вух? Склалося враження того, що якби вона плакала голосніше і уривчастіше, це б не було так боляче для серця… Але чому Делайла плаче? Та й чому йому це так неприємно чути?

Повільно обернувшись до головної героїні своїх роздумів, Омід побачив демонесу, що сиділа на колінах і плакала в долоні. Не знав же ж, що бідолашна не витримала тої безвиході й дозволила почуттям вилізти на поверхю. Вочевидь, вдосталь наплакавшись, Делайла підвелася й розвернулася. Неспішно поволочила ноги, вже ні на що не сподіваючись. Розкрила в змоклій долоні жолудь на ланцюжку й від цього знову захотіла плакати. Ну і ну, дуже давно в неї такого не було… Її невеликі крила, за допомогою яких вона навіть літати не могла, від усього цього суму вже й не знали, як опуститися ще нижче.

— А я й не знав, що тобі жолуді подобаються. — Замислено протягнув Омід, змушуючи червонооку здригнутися від раптовості. Хлопець намагався приховати незрозуміле тремтіння в голосі, але виходило не так добре, як йому хотілося. Проте, Делайла, здається, навіть не помічала цього. Він не знав чому вона плаче і гадки не мав – як втішити… Але бажання допомогти було просто непереборним. Вже не хотілося ні залишати її, ні забувати, ні ставати байдужим до неї.

Вони зупинилися зразу ж після його слів і дівчина тоді ж машинально сховала подарунок у долоні.
•
— Чому ти повернувся? — Сухо та ще й схриплим голосом пробубоніла, відвернувши голову.

— Ех… — Несподівано навіть для себе здраматизував ельф, — Зрозумів, що твоєї надокучливої персони мені надто сильно не вистачатиме. — Легенького торкнувшись пальцями, обернув її почервоніле обличчя до свого. Густий чубчик трохи закривав прекрасні і здивовані очі, а все інше волосся ще досі не звільнилося від усілякого листя й дрібних гілочок, що заплуталися в ньому під час бігу.

— І що? — З вираженою недовірою подала голос сукуба, ще не до кінця усвідомивши те, наскільки сильно його слова втішили її, — Хочеш, щоб я до кінця життя за тобою ходила? — Голос Делайли став уже впевненішим і рівнішим, гордість хотіла щось комусь довести, а серце мало на меті кинутися цьому парубкові в обійми й у сльозах розказати, що вона його любить.

— Якщо б тобі так було добре, то можу сказати, що так – хочу. — Іронічно всміхнувшись, відповів Вердінг і відчув, як йому стало легше від того, що співрозмовниця вже не плаче. Стоп, це ним зараз серйозно сказано було? Чи жартома? Ще сам не розібрався, а вже треба думати, як вона це сприйняла…

Почувши слова ельфа, Делайла прикусила губу й поспішно витерла нові сльози. Але вже від щастя, якогось такого крихкого і до нестями наївного. Вона тремтячими від небувалого хвилювання пальцями взяла долоню зеленоволосого молодика й акуратно поклала в неї подарунок. Поки Омід здивовано і з сум'яттям розглядав його, підійшла ближче й ніжно обійняла.

— З днем народження... — Прошепотіла настільки чуттєво, що хтось інший би точно повважав це сукубським звабленням. Але не цей хлопець, на нього ніщо подібне не впливало. Проте зараз серце дико забилося, тіло спітніло, в думках усе перемішалося і захотілося її дуже міцно обійняти й ніколи не відпускати... Невже, невже вона таки змогла на ньому щось застосувати?! Чари? Заклинання?? Ні, цього не може бути, адже він у змозі це усвідомлювати. Значить – все набагато складніше за якусь магію…

— Я... Закохався в тебе. — Нарешті обійнявши дівчину у відповідь, неймовірно вражено мовив Омід, наче врешті-решт зізнався собі, — Ха, і коли тільки встиг? — Іронія так і грала в його голосі. Хотілося сміятися із цього усвідомлення, із самого себе, із цих несподіваних почуттів… Сильніше і від цього не менш ніжно притискаючи червонооку панянку до себе, молодик почав усміхатися немов десятирічний хлопчисько.
Вона ж тепер змогла ідеально чітко чути, в якому пориві б'ється його серце, розуміючи, що її власне нічим не гірше.

— А я в тебе… — Думала, що вже перестане хотіти плакати, але як ту радість стримати? — Закохалася. — Делайла посміла відсахнутись від ельфа й заглянути в його добрі очі. В них бушувало море емоцій: здивування, щастя, цікавість, невпевненість, сором і ще багато інших, які сукубі було дуже приємно бачити. Демонеса взяла з долоні парубка амулет і турботливо повісила йому на шию. Можливо, її батько й не прийме його (не "можливо", а "точно") можливо, немає між ними тої бажаної всіма дівчатами романтики (адже вона ніяк не нижча за нього), можливо, їм буде складно вжитися разом… Та що там! Скільки б тих "можливо" не було, Делайла готова бути з ним завжди. Подолати будь-які перешкоди! Пережити які хочеш радощі і які не хочеш біди! "А він? Чи готовий так само? – схвильовано проскочило в дівочій голові, а потім будь-які сумніви розтанули під теплом його зацікавлених губ: – Точно готовий…" Емоційний шквал пройшовся тілом сукуби в мить їхнього першого поцілунку. Їй здалося, що вона й не цілувала нікого до цього часу… Все відчувалося так, немов це Омід тут відіграє роль спокусника, а її єство вже не в силах стримуватися і йде на таку бажану провокацію…
Не збрешу ж, якщо скажу, що Вердінг почуття Делайли відчував так само чітко, як ї вона його. Згадував усе, що між ними відбулося і розумів – не міг би він залишитися до неї байдужим. Ніяк би не міг. Тому й цілував її так незвично жадібно, наче був не в змозі напитися тими вустами.

Коли ж обоє збагнули, що зараз не те місце й час для ще більшої близькості, то повільно відпустили одне одного і, мовчки хвилину дивлячись у очі, заусміхалися. Потім взялися за руки й, домовившись перед друзями поки нічого не показувати, весело побігли до них. Може, на її душі й залишилися якісь побоювання щодо майбутнього, а от він був повністю впевнений у тому, що зробить все, аби воно в них було щасливим!


                                   °°°°°°°°°

•
Коли дерев на нашому шляху врешті почало ставати менше і сонце змогло вже краще продиратися крізь їхні гілки, наперед всього загону вибіг найенергійніший дует у "Полум'ї". Ну як, вибіг… Швидше, хтось когось притягнув.

— Ми знайшли те величезне дерево! — Вигукнула радісна і захекана Бестлі, заодно привівши за волосся Броза, який не припиняв щось обурено мугикати. Капітан ствердно кивнув і ми всі швидшим кроком попрямували за орчихою й ангелом. Темноволосий сержант намагався вивільнити чуба з її хватки, але однією рукою це було доволі проблематично. Проте він не хотів здаватися, тому додумався до хитрощів: на одному з дерев, поки згорблено волочився за подругою, запримітив якогось жука й миттю взяв його в руку. Тоді акуратно поклав на шию дівчини, яка тоді ж здригнулася від доторку волохатих лапок і машинально відпустила волосся Броза. Вереску, як очікувала більшість, не почулося. Мелейна, як виявилося, не боїться комах (і це з певних причин не дивно), проте на цього жука відволіктися змогла, що означало свободу для Соуейка. Мелі глянула на хлопця поглядом а-ля: "Завдання зараз важливіше, але я ще встигну тобі за ті нервування помститися!" і тоді зупинилася, вказуючи рукою на велике-велике із не дуже розлогою кроною дерево.

— Ви ж знаєте, що таких є кілька. Це точно воно? — Захотів переконатися Амал, поки інші все ще із захопленням позадирали голови, роздивляючись творіння могутньої природи.

— Воно-воно. — Відказав Броз, поставивши руку на бік, — У книзі сказано, що те дерево повинно мати тоненькі рожеві жилки на стовбурі. Так от, це має такі. — З виглядом всезнаючого повідомив сержант, не забувши демонстративно підняти пальця вверх.
•
Командир вирішив його жест не коментувати й більше нічого не уточнювати і підійшов ближче до велетенської рослини. Оглянув її уважно, побачивши підтвердження Брозових слів.
Великого дупла, як імовірного входу в дерево, видно поки що не було, тому довелося ще хвилин десять обходити це творіння природи, щоб знайти його.

Як тільки ми це зробили і увійшли всередину, то зразу ж побачили гігантську квітку, пурпурові пелюстки якої утворювали щільний на вигляд пуп'янкок. Його довгаста форма і коливання повітря навколо (що, очевидно, спричиняла магічна енергія) давали зрозуміти, що перед нами та сама рослина, в якій є меч Кіфари.

— То.. що там було про "на місці ми зрозуміємо як це зробити"? — Щиро не розуміючи, як зараз треба діяти, нагадала Зена Ірмі її слова. Наша група вже кілька разів обійшла ту неприродно високу й велику квітку в пошуках якихось підказок, але поки що нічого не знайшла.

— Ей, тут щось пише! — Привернув до себе увагу всіх уважний Амаліель, задерши голову вверх й примружившись, — Тут на пуп'янку виведено: "Лише світанкове кохання змусить квітку вічності розцвісти". — Чорнявий ще кілька разів повторив звучання напису, а потім опустив голову, замислившись.

— Думаю, що це і є те, про що говорив мені Егон. — Радісно висловила своє припущення синьоволоса представниця раси агонів.

— Згодна, але я навряд чи хтось із нас розуміє, до чого тут світанок і кохання. Щодо "квітки вічності" питань нема, адже це про саму рослину говориться. — Почала вголос роздумувати Зена.

Прислухавшись до слів Зени, я серйозно замізкувала про це. "Світанкове кохання"… Що це за кохання? І чи взагалі тут йдеться саме про нього? Може, щось зовсім інше мається на увазі? Але гаразд, подумаємо над першою версією – що то за кохання таке? Раннє? Хтось зранку мав у когось закохатися?? А якщо не в буквальному значенні? Світанкове кохання… Схоже, якесь дуже раннє, у значенні таке, що зовсім недавно виникло...

— Друзі, в мене є думка! — Вигукнула завзято я, — Може, під світанковим коханням мається на увазі те, яке недавно виникло? Ну, кілька днів тому, наприклад? — Окинувши кожного питальним поглядом, я закусила губу в якомусь невпевненому очікуванні.

— Я теж думав про такий варіант. — Мовив після кількасекундних роздумів капітан, а інші підтримали його кивками, — Але у кого ти пропонуєш таке кохання знайти? Може, нам пощастить і серед учасників завдання буде така парочка? — Скептично поставив питання коханий, а я поспіхом оглянула всіх присутніх тривожними очима. Броз із Мелейною не думаю, що підійдуть. Ірма?.. Тут Егона нема. Зена? Ні. Разія? Точно ні (кохання в них із Актеоном, який ще й не бере участі в місії, точно не "світанкове"). Я і Амал? Навряд чи наша любов настільки недавно зародилася. Треба щось більш раннє…  "Якщо ми таких людей не знайдемо, то ніяк не зможемо дістати меч, або хоча б перевірити свою теорію…"
•
— Ей, то ви вже знайшли цю квітку?! — Захеканий Омід забіг всередину дерева й подивився на кожного з нас незвичайно збудженими очима, — Друзі, чому ви так на нас витріщаєтесь?.. — Нерозуміюче і вже налякано спитав брат, а потім усвідомив свою помилку і шустро відпустив долоню Делайли, яку обережно тримав весь той час. — Вона якось заблукала, от я і побіг за нею… — Достатньо невпевнено, щоб йому не повірили, хотів запевнити нас зеленоволосий, а демонеса додала:

— Так, я ненавиджу ці ельфійські ліси. Вони немов проти мене налаштовані. Добре, що це дурне додумалося піти за мною. — Зневажливо зиркнувши на хлопця, пирхнула червоноока, а потім я ледь помітила, як її різкий погляд пом'якшав. Не знаю, як іншим товаришам, а мені ця історія здалася лише на половину правдивою. Делайла ж недавно закохалася в Оміда, хіба ні? Це ж такий шанс! А він? Що відчуває до неї? Обов'язково треба дізнатися, адже інтуїція підказує, шо те їхнє тримання за руки було геть не випадковим!
Поки друзі мовчки напружено аналізували слова і поведінку сукуби й ельфа, я запримітила амулет у вигляді напівпрозорого жолудя на шиї двоюрідного брата. "Він був без нього, коли ми покидали штаб, а значить – то подарунок Делайли!" – втішено пролунало в голові і щаслива усмішка мимоволі на мить розтягнулася на обличчі.

— Оміде, Делайло, — Несподівано серйозно звернулась я до парочки, — на пуп'янку квітки пише: "Лише світанкове кохання змусить квітку вічності розцвісти". Ми вважаємо, що це стосується кохання, яке рано, тобто дуже недавно виникло. Як думаєте, серед нас є такі, про любов яких можна так сказати? — Явно натякаючи на щось, зацікавлено спитала я та ще й руки на грудях склала. Друзі тепер не відривали від тих вдох очікуючих поглядів, а вони спершу почали щось нерозбірливо мугикати і ховати очі, поки Омід враз не вп'явся в Делайлу серйозним позіром.

— Виходить, що не так довго, як нам здавалося, ми будемо це приховувати від них... — Несміливо заговорив довговухий до крилатої, на обличчі якої відобразився щирий страх і сором. Потім дівчина легенько кивнула і взяла парубка за руку. — Кохання, яке виникло менше, ніж годину тому вам підійде? — Гордо спитав Вердінг, а я лише неймовірно мрійливо заусміхалася. Душа немов розцвіла, адже вірила, що почуття Делайли такий добрий хлопець не зможе відвергнути. Захотілося заплескати в долоньки, як дитина, і міцно обійняти цих двох.
•
Інші ж спершу вражено перезирнулися, а потім почали завзято гомоніти про цю новину. Хтось не втримувався від шокованих лайливих висловів, хтось взявся вітати закоханих, а от капітан напружено тримав руки в кишенях і з недовірою спостерігав за цим усім. Після того, як сама обійняла і брата, і сукубу, я підійшла до брюнета і стала мовчки свердлити його питальним поглядом.

— Амале, ти зараз згадав про свої стосунки з Касандрою? — Підозрюючи, що моє припущення стовідсотково правильне, звузила очі я, в той час як хлопець навіть не подивився в мій бік.

— От бачиш, як легко ти про все здогадалась. — Якось хитро усміхнувся сіроокий і несподівано обійняв мене, кладучи підборіддя на маківку, — Переживаю, щоб Делайла не повелася з Омідом так, як Касандра зі мною. Все ж, вона – сукуба, а вони зазвичай дуже непостійні. — Мимоволі зміцнивши обійми, тихо промовив коханий. Я на хвилину замислилась, а потім шумно видихнула і почала погладжувати чорнявого по широкій спині.

— Я вважаю, що хвилюватися не варто. На Оміда ж не діють ніякі спокуси… — Врешті, сказала, бажаючи переконати Еля, — Та й подивись, якими очима Делайла на нього дивиться. Не думаю, що колись вона зможе його зрадити. — Відсахнувшись від командира, я зазирнула в його не дуже впевнене обличчя і приклала долоню до трохи колючої щоки, — Просто вір Омідові. Він її змінить. Я і так відчуваю, що Делайла не така, як усі сукуби, тому не треба переживати. — Тепло усміхаючись, я забрала долоню від лиця коханого, яке вже виражало більшу віру в мої слова, і розвернулася. Помахала ельфові з демонесою, закликаючи їх підійти ближче.

— Давайте, перевіримо, чи справді вийде за допомогою вашого кохання отримати меч Кіфари. — Амаліель заохочуюче поплескав мого брата по плечі і кинув уважний погляд на сукубу. Новоспечена парочка схвильовано перезирнулася, а потім впритул підійшла до стебла рослини.
Ми з брюнетом покрокували подалі звідти, ставши біля інших друзів.
•
Всі почали стримано спостерігати за діями головних героїв сьогоднішнього завдання. "Думаю, що якщо Делайла усвідомила, що кохає Оміда лише вчора, а він – сьогодні, то вони двоє ідеально підходять для цієї місії" – зробила для себе висновок я, споглядаючи те, як вони беруться за руки і сідають на коліна. Тоді ж на інтуїтивному рівні прикладають до товстого стебла долоні і зосереджуються. Броз їм кричить подумати про те, чому вони одне одного люблять, і вже в наступний момент їхні тіла починають світитися пурпуровим сяйвом, яке з кожною секундою стає дедалі яскравішим. А далі все поглинає приємна темрява і я навіть не відчуваю, як падаю. В голові, немов найсолодший сон, починають проскакувати всі можливі найщасливіші миті життя… Мої дні народження; вечори з маминими казками і мудрі татові повчання під час тренувань; знайомство з кращими друзями і довгождана зустріч зі справжніми батьками; незабутні враження від екскурсії Софосом; знайомство з паном Абелардом, а потім і з Ельом; цікавий похід до знахарки, а там і святковий фестиваль; королівський бал і довгі тренування; розкриття правди про Амала і його щирі розповіді; наше зізнання одне одному; пошуки інформації на території Орків і веселі перегони; зустріч із захоплюючим королем Містріодісом і ніжний поцілунок із Ельом; знайомство з Телі і щира радість від того, що друзі прийшли рятувати мене з полону; чудовий відпочинок на Теплому озері і щастя за розмову коханого з батьком…

Отямилися я зі сльозами на очах. Вражено закліпала, відчуваючи, як серце пришвидшено б'ється від усіх тих позитивних емоцій, і швиденько витерла горошинки солоної рідини. Думаючи, що пролежала так недовго, повільно піднялася на лікті й озирнулася – всі інші, окрім Оміда, перебували у схожому стані. "Що це було? – розум конче хотів знати, – Чому я зараз згадала всі ті моменти?"

— Йоу, у вас те саме? — Збентежений Броз, який лежав недалеко від мене, протер обличчя долонею і почав підводитись. Друзі взялися говорити про те, що бачили, поки лежали непритомними і я зрозуміла, що у нас це сталося одночасно і всі пригадали ті найщасливіші миті.

— Це хтось магію використав? Чи тут вороги якісь є? — Трохи нервовий голос командира змусив усіх насторожитися, — Такі жарти не смішні. Це ж те саме, що послабити ментальний захист людини і вдертися в її розум. — Схоже, Амаліель сприймав це аж ніяк не радісно. Певно, тому він і є нашим капітаном – навіть у таких ситуаціях мислить розсудливо.

— Стоп-стоп, заспокойся, Амале. — Спинив потік слів друга сержант, починаючи поспіхом гортати сторінки незамінного довідника, який попередньо поклав на землю, — О, йоу, так я і думав! Це через меч Кіфари! "Коли він вибирає свого власника, то всі, хто є біля нього в радіусі тридцяти метрів непритомніють і протягом трьох хвилин бачать найщасливіші моменти зі свого життя." — Процитував темноволосий ангел і закрив книжку. Ель полегшено видихнув і повністю встав, після чого допоміг підвестися мені і Зені. Інші товариші також дозволили собі розслабитися і з усмішками прокручувати згадане в голові.

— Виходить, що власник меча – я? — Витріщаючись то на зброю в своїх руках, то на здивованих нас, поцікавився Омід. Очевидно, саме тому він і не був непритомним… — Не думаю, що вмілий у володінні мечем, тому най ним буде хтось інший…

— Ні-ні, — Зразу ж перервав Броз ельфа, — В книзі писало, що меч не змінює власника, поки той не помре. Тому поки що ти можеш гордитися тим, що такий давній артефакт вибрав тебе. — Підтримуюче вишкірився власник очей синьо-фіолетового кольору. Невпевнений Омід же ж продовжив здивовано дивитися на доволі вузький, довгий і вишуканий предмет вбивства представників темних рас. Сама зброя і її руків'я грали яскравим білим кольором, який де-не-де переходив у блідо-жовтий. "Напевно, меч міг вибрати лише когось із них двох і обрав Оміда", – подумалось мені, коли я почала спостерігати за тим, як Делайла щиро тішиться за досі збентеженого зеленоволосого.

— Що ж, останній із артефактів ми здобули. — Голосно і з неабиякою втіхою заявив капітан, поставивши руки в боки, — Тепер пора йти назад до штабу, відзвітувати Егонові і готуватися до фінальної місії. — Почувши ці чіткі заповітні слова, члени "Полум'я" обмінялися радісно-наляканими поглядами і вже потім поспішили за Ельом, який впевнено пішов до виходу з гігантського дерева. Наостанок озирнувшись до величезної і дивовижної квітки, я помітила прекрасний фіолетовий цвіт, який вже за мить безслідно зник, розвіюючись магічним пилом. Нового пуп'янку не з'явилося а значить – через кілька десятиліть він лише почне рости і в ньому формуватиметься новий артефакт...
Дорогою до рідного королівства ми обговорювали сьогоднішій день, заодно вітаючи Оміда з днем народження і даруючи йому подарунки. А вже коли під вечір (ще вирішили пообідати, тому шлях зайняв більше часу, ніж міг би) наближалися до знайомої скали, усіх перехопило дивне хвилювання в очікування завтрашніх подій. І, звичайно ж, у мене це відчуття було найбільш нестримним, адже саме я повинна відіграти головну роль у вирішальному завданні…