— Це як так? — Машинально підбігши до нової (чи то насправді старої) знайомої, я почала з дикою цікавістю її розглядати.

— Та отак. Хід мислення, зовнішність, голос, характер – у мене все майже таке саме, як і в тебе. — Повторила Телі і риси її обличчя стали помітно чіткішими. "Дійсно! Чисто я, але вся у блакитному!" – ахнула тоді ж подумки. — Часу в мене дуже мало, тому давай я тобі швиденько розкажу, що змогла придумати для порятунку. — Дівчина без особливих зусиль вгамувала мене, поклавши свою долоню на плече й легенько стиснувши його. Я кивнула й приготувалася уважно слухати. — Значить так: стримуючий перстень у тебе забрали, до речі, дуже не люблю цього хлопця, а тому я нестабільна. Щоб вийти з-під контролю, мені треба, аби ти відчула сильний сплеск емоцій і, бажано, негативних...

— Стоп-стоп-стоп! — Перервала я її, насупившись, — Я не бажаю, щоб ти когось вбила моїми руками, якщо лише сама цього не захочу. Бо якщо вже ти вийдеш з-під контролю, то я тебе не вгамую. І не знаю, чи це вдасться комусь іншому… — Серйозно захвилювалась я, відповідним поглядом розглядаючи, фактично, своє обличчя.

— Довірся мені. Лише сьогодні. Я тільки допоможу тобі і не буду затьмарювати здоровий глузд. Обіцяю. — З теплотою мовила Телі, по трохи розвіюючи мої сумніви. — Розумію, що непросто вірити на слово, але прошу.. бо інакше ти можеш фізично не витримати до завтра, якщо ще раз проведуть такий допит…

— Але ж.. невже мої друзі не прийдуть на порятунок?.. — З надією я заглянула їй прямо в очі, але здригнулась від яскравої невпевненості в них.

— Я не.. можу сказати точно. Вони не застануть тебе живою… — Відвела погляд дівчина і я свій нажахано опустила. — Я на мить змогла зв'язатися з Піром, і він сказав, що Амал навряд чи прийде вчасно... Адже їм ще треба знайти місце, в якому тебе тримають. — І тут на моєму обличчі відобразилася відверта цікавість.

— "Піром"? — Навіть якась хитра усмішка на губах мимоволі з'явилася, адже я здогадувалась про кого йде мова.

— Угу. Маю на увазі Пірокінезом твого Амаліеля. Його звати Пір. — Широко посміхнулась Телі, а я лише іронічно захі-хікала. Дивовижно.. невже у Амала також є такий другий він... Як би хотілося поговорити з цією другою собою про те, які в неї з ним стосунки, але часу в нас, на жаль, обмаль…

— Гаразд. — Стиснула долоню в кулак я, — Я тобі довіряю, давай починати! — Моя магія твердо кивнула і вираз її обличчя набув цілковитої серйозності. А вже за мить неймовірна панянка почала говорити:

— Я зберегла у пам'яті всі ті больові відчуття, які ти відчувала під час допиту. І вивільню їх за один раз, аби змогти вийти з-під контролю.

— Чекай, а я хіба не помру від всього того болю?.. — Вражено витріщилась я на Телі. Страх знову починав окуповувати серце, але мене заспокоїли:

— Не бійся, Ерлайн, він буде страшним, але не смертельним. Я про це подбаю. Головне – не стримуйся від крику, який у тебе вирветься після усіх тих больових відчуттів. Він нам допоможе дезорієнтувати охоронця, що перебуває у кімнаті, а далі ми все зробимо так… — Дівчина повністю розкрила свій задум і в мене до голови дійшло усвідомлення того, що все справді вийде! Треба лише набратися терпіння! А не знепритомніти вона мені допоможе, на деякий час заглушивши больові відчуття. — …А коли я зникну, ти будеш сама за себе. І дивись, не помри там. — Насмішкувато тицьнула пальчиком мені в чоло Телі, а я впевнено агакнула і несподівано обійняла її. Панянка ж не тягнула й секунди зі своїми обіймами у відповідь, і тихо сказала "Звертайся", у відповідь на моє щире "Дякую".

А далі все навколо зникло і я повільно розплющила очі. Втомлене тіло нагадало про себе ниючим болем, і скривлення не оминуло мого лиця.

•

— Ей, дівко, їсти будеш? — Тут же ж привернув до себе увагу сторож, просуваючи в невеликий квадратний отвір миску з тою підозрілою кашею. Я повільно обернулася до нього, а далі погляд зачепився за його оголену долоню. Так швидко, наскільки тоді була здатна, я підскочила до нього й ухопила за руку.

— Що ти робиш?! Сказилась?! — Грубо висмикнув кінцівку чоловік, через що миска з їжею впала, первернувшись, на підлогу в моїй камері. "Ідеально! Тепер здійсненню нашого задуму нічого не повинно перешкодити." – стверджувала я сама собі, якось надто чітко відчуваючи дотик із охоронцем, так, ніби він і не висмикував руку.

Вартовий із жовтими очиськами зиркнув на мене, як на божевільну і, потираючи долоню, відійшов до апаратури. Більше він на мене за наступні кілька хвилин зовсім не звертав уваги, що для мене позитивно посприяло на наступні події.

І поки ми з Телі чекали, коли вже чоловік остаточно зосередиться на своїй роботі, я мимоволі згадала, як минали мої двомісячні тренування з друзями. Тоді ж також робила зі своїми здібностями різні експерименти. Найчастіше пробувала прочитати чиїсь думки, але вдавалося не дуже. Рідше намагалася використати сильніші заклинання, для чого треба було перед цим торкнутися до людини. Проте і це не тішило успіхами (вдавалося лише комусь передати свої думки, не більше). Я вже тоді зрозуміла, що поки на мені стримуючий перстень, достатньо оволодіти своєю магією в мене не вийде.

Поки згадувала той час, моя новоспечена подруга вирішила, що пора діяти і я постаралась морально підготуватися до наступних моментів свого життя.

"П'ять, чотири, – це, так Телі рахувала час до того, щоб вивільнити весь той біль, – три, два, один!". Одне з найжахливіших відчуттів у світі моментально розповзлося усіма моїми клітинами, вириваючи з горла такий лячний крик, що, напевно, навіть демони в пеклі би налякалися, якби почули його.

А черговий охоронець тим часом зі страху вхопився за серце і, різко обернувшись до джерела звуку, прилипнув спиною до апаратури. Ще б пак, все було практично у мертвій тиші, і тут пролунав такий вереск. Та хто б такого не злякався?

Больові відчуття майже не відчувалися, бо нова подруга їх значно затупила, і я, на додачу, помітила, як навколо тіла все світиться блідо-блакитним сяйвом, а на самому ньому слабо видніються невідомі символи.

"Ну ж бо, Ерлайн, оговтуйся, і дій так, як і заплановано!" – підганяла мене Телі до наступних рухів, коли вартовий уже почав підніматися й по трохи заспокоюватися. Чоловік, все ще налякано зиркаючи то на мене, то на двері, потягнувся рукою за ключами. Вочевидь, захотів вийти і повідомити, що зі мною щось не так. Добре, що хоч антимагічну пару не додумався використати… Все ж, паніка робить свою справу.

— Підкорення! — Раптово викрикнула я, застосовуючи заклинання, і на мілісекунди відчула якусь невагомість. А потім мотнула затуманеною враз головою і зрозуміла, що перемістилася в тіло охоронця. Супер! Значить, страх справді дуже послаблює ментальні бар'єри…

"Чудово, Ерлайн! Ти розумниця! – щиро зраділа Телі, досі сидячи в моїй свідомості, – А тепер відімкни свою камеру."

Долонею чоловіка натиснувши на важіль із багряною кулькою (так, я запам'ятала, що то саме він відмикає "клітку"), і виконала наступний пункт плану. Потім, аби ще полегшити собі подальший шлях, захотіла відчинити ті двері. Але помітила, що тіло слабшає і перед очима темніє.

"Ерлайн! Швидко біжи до вартового і наклади на нього заклинання сну, торкнувшись до його обличчя!" – пролунав дзвінкий голос моєї магії, коли я почала усвідомлювати, що повернулась назад у своє тіло. Що? Невже так мало часу змогла контролювати охоронця? Але чому? Може, вся справа в моїй недосвідченості?..

Зметикувавши, що чоловік зараз прийде до тями й закриє мене знову, я постаралась якнайшвидше вискочити з камери. А потім вона закрилась за кілька коротких секунд. Значить, уже трохи оговтався. Кинувши серйозний і водночас наляканий погляд на мою найголовнішу перепону, я, використовуючи свою дівочу спритність, шустро підбігла до розгубленого вартового. З силою приклала долоню до його лиця і, як тільки він уже вхопив мою руку, словом "Засни" змусила заклинання подіяти. Ух, як це все-таки прекрасно – могти отак вміло користуватися своєю магією і не боятися, що вона вийде з-під контролю і завдасть шкоди комусь із друзів чи рідних! Бути впевненою в тому, що зможеш нею захиститися у випадку небезпеки – чудове почуття!

Коли чоловік уже спав на підлозі, я присіла, щоб забрати в нього ключі від дверей. Але тільки-но потягнулася за ними, як почула пригнічений голос Телі:

•

— Пробач, Ерлайн, але мій час уже вийшов. — Лишень ця репліка пролунала в голові, до мого тіла почала повертатися страшенна слабкість і відчуття болю. — Не знаю, коли ми знову отак зустрінемось.. з тобою було цікаво співпрацювати. — Я хоч і не бачила, але буквально відчувала, як вона посміхається в цю мить. — Дякую за довіру. До зустрічі…

— Мені з тобою також було цікаво. І так, до зустрічі… — Прошепотіла я у відповідь, відчуваючи, як магія остаточно стихає в моєму організмі. Навколо більше нічого не світилося і на тілі не виднілося ніяких символів. Знову ця втома, біль і скривлена фізіономія при кожному русі. Ех, мені буде не вистачати Телі...

Тремтячими руками взявши ключі, я натрапила змученим поглядом на кинджал, що був закріплений у охоронця на стегні. Припустивши, що там, за дверима, ще один такий сторож може бути, вирішила взяти і його. А потім не без тихого стогону підвелася і поволочила за собою ноги до товстих залізних дверей. Дивом з першого разу вгадала, яким саме ключем із двох наявних треба їх відімкнути, і поклала в'язку на апарат із важелями.

Міцніше стиснула кинджал у долоні і спробувала відчинити двері. Довелося їх, важезних, пхати, на що я була майже не здатна. Проте, мої жалюгідні намагання помітив вартовий, що стояв із того боку від стіни. Він відчинив двері і я, так як трималася за ручку, потягнулася за ними. Запанувала тиша. Вочевидь, чоловік зовсім не очікував мене побачити. І слава Кіфарі, що я оговталася швидше за нього – підстрибнула до його обличчя, яке не закривав каптур, і одним трохи незграбним але цілеспрямованим рухом дряпнула вампіра по чолі. Сторож злісно але тихо вилаявся, коли кров почала заливати йому очі (багато її він не втратить, але вона достатньо зупинить його, щоб не дати погратися за мною), а я тим часом, як могла, побігла звідти. Кожен крок віддавав у тілі ниючим болем, руки тряслись, а в голові починало паморочитися від несподіваного навантаження на виснажений організм. Дихання забилося вже на третьому метрі бігу.

Сама від себе не сподівалася, що зможу "знешкодити" охоронця! Обернувшись на мить, побачила, що він справді не женеться за мною. Чудово, а зараз головне на другого такого не натрапити...

Поки я добігла до місця, де кам'яний коридор розділився на два, встигла вже кілька разів упасти і піднятися, тому тепер коліна "прикрашали" забої. Трясця, і куди тепер іти? Треба швиденько щось думати, поки ніхто мене не побачив, бо інакше всі зусилля будуть даремними…

Я, віддихуючись, заглянула до правого і до лівого коридорів. В одному з них недалеко від мене виднілися якісь двері, а в іншому нічого такого не було.

Раптово з лівого боку почулися чоловічі голоси і до мене тут же ж дійшло, що треба давати драла хоч кудись. Серце скажено застукотіло в грудях, а ноги мало не підкосилися від страху. Вибирати не довелося і я незграбно побігла до вищезгаданих дверей. "Хоч би там сховатися, хоч би сховатися й дочекатися приходу друзів!" – все, про що я могла молити вищі сили в той момент. Наївно потягнулася до залізної ручки, навіть не подумавши, що двері можуть бути замкнені на ключ. І тільки-но торкнулася до неї своїми де-не-де закривавленими пальцями, як із того боку хтось різко відчинив ті ж двері, тим самим відкинувши моє слабке тіло на холодну підлогу. Голова затріщала чи то від удару з кам'яною поверхнею, чи то від скрипучого сміху чоловіків, які оточили мене. Судомно розплющивши очі, я спробувала піднятися на лікті й роздивитися хоч щось навколо.

•

— Ви лише подивіться на неї! Ну й сміливиця. Змогла сама втекти з камери! — Пролунав біля мого обличчя знайомий голос і я, врешті, змогла нормально побачити ненависного демона. Він сидів навпочіпки і хижо шкірився, показуючи ікла. — Визнаю – ти мене вразила! І це не сарказм! Як так вийшло, що ти змогла покинути ту кімнату та ще й пройти попри двох охоронців? — Цікаво схилив голову набік червоноокий, а я лише насупились і мовчки спробувала підвестися. — Е ні, нікуди ти більше не втечеш. — Глузливо заявив чоловік і з силою штовхнув мене назад на підлогу. Від сильного зіткнення спина неприємно занила, а про голову і зовсім мовчу… Тихий болісний стогін мимоволі зірвався з сухих губ.

Ні.. таки даремно це все було.. даремно я так хвилювалася і знову переживала весь цей біль… І що тепер? Так і помру в цьому місці? Чи може, вони використають мою напів живу тушу, як приманку для найголовніших із повстанців?..

Я зойкнула й захникала, коли кат схопив мене за волосся й, під супровід глумливого сміху своїх приятелів, захотів підняти високо в повітря. І тільки-но в мене виникло бажання жалюгідно просити про якесь помилування, на що б ніхто навіть уваги не звернув, за тою стіною, що була ззаду від ворога, почувся якийсь підозрілий шум. Мій втомлений погляд вловив те, як зіниці демона навпроти звузилися і він скрипнув зубами, поки в інших почали проявлятися маленькі ознаки паніки.

— Що це за звуки? То наші тренуються? — Припустив хтось зі спільників старійшин, із нерозумінням зиркнувши на напарників.

— Ні… — Прошипів тихо той, хто тоді допитував мене і зараз тримав за волосся, — Це прийшли по неї. — Злісно приблизив він моє обличчя до свого так, що ми стукнулися чолом до чола. Я зумружилась від болю, а потім здивовано відмітила, що мої коси відпустили і тому голова впала на підлогу. Йому захотілося зробити мене непритомною таким чином, чи що?..

І, перш ніж я змогла оговтатися від нової порції ниючого відчуття, і розплющити очі, стіна, що була зліва від зловісних дверей феєрично рознеслася на уламки під дією чиєїсь магії. Я ледь встигла закрити голову чи то від шуму, чи то від всього пороху й каміння і машинально скрутилась кулачком. А далі на краю свідомості, крізь галас, що здійнявся, почула знайомий голос і сльози мимоволі потекли з ледь відкритих очей, в які линуло світло знадвору.

•

— Йоу-у-у, то ми маємо знайти Ерлайн і ті білі пігулки? — Броз, розмитий силует якого я помітила, очевидно, був переповнений азартом. — О, першу знайшли зразу ж на вході! — Схоже, він мене помітив і це його неабияк тішило.

А потім хтось грубо підняв моє практично нерухоме тіло на руки, а за мить перекинув через плече й почав бігти з місця події, поки я тихо і радісно шепотіла собі: "Прийшли.. вони прийшли за мною…" І вже за лічені секунди той чоловік, що ніс мене, скрикнув від якогось удару й почав падати, а моє тіло турботливо й ніжно перехопили чиїсь сильні руки. В ніс проник до болю рідний запах лісових ягід і сушеного листя, що змусило мене обережно розтулити очі.

— Дякувати богам, ти жива... — Тремтячим голосом заговрив Амал, поки я втомлено дивилася на його схвильоване і зблідле обличчя. — Я так хвилювався, поки ми бігли сюди! — "Знаю, дурнику, знаю…" – подумала я і захотіла торкнутися ширшавими пальцями до його щоки, але слабкість тоді ж досягла апогею. — А я знав, що ти не будеш просто так сидіти й чекати нас. Адже ти б тоді не була нашою Ерлайн, якби не спробувала сама втекти звідси.

— Еге ж! — Весело кинув нам Егон, коли помітив капітана, що швидким кроком покидав те жахливе місце зі мною на руках. А я, не знаю з яких сил (певно, геть останніх), обійняла коханого за шию і спробувала усміхнутися на його здивований позір. А коли ранкове сонце вдарило в очі, не змогла не замружитись. Протриматись у свідомості вдалося лише наступні кілька хвилин, за які я краєм вуха вловила чийсь відчайдушний крик, потім слова розлюченого Крайса про допомогу Брозові, а згодом голос Делори біля нас із Ельом, який нагадав хлопцеві використати свою особливу ангельську здібність, змінивши спосіб її дії. Тому вже за мить я відчула на своїх сухих і холодних вологі і теплі Амалові губи, які наче передали мені потік гарячої енергії, що і спричинило остаточне відключення.

•

Прокинулась я вже у повстанському лазареті, в якому було найбільше вікон із усіх можливих кімнат. Навіть, якщо тримала вічі закритими, зрозуміла, що в кімнаті було доволі світло. А значить – надворі панував сонячний день. Я була на чисто переодягнена й перебинтована. Чітко відчувала від себе запах різних лікувальних мазей, які чомусь одразу пробудили апетит. Шлунок зажадав їжі і я, нарешті, розплющила одне око.

— Оо, та живіт Ерлайн швидше від неї самої прокинувся! — Засміявся пан Абелард, якого я зовсім не очікувала побачити. Розплющила і друге око й помітила, що дебелий орк присів біля мого ліжка навпочіпки. Під його очима "розмістилися" потемніння і мішки, волосся було недбало розтріпане, а на губах грала добра, немов батьківська усмішка.

— Сер… — У певному хвилюванні заговорила я, ледь повернувши голову в його бік.

— Чшш, краще не говори, Вердінг. — Вгамував він мене, на секунду приклавши пальця до губ, — Твій організм ще відновлюється. Ти ж у нас така героїня, нічого не видала. — Складалося враження, що теплота його слів лине прямо в серце, а велика долоня, якою генерал акуратно погладжував мою голову, лише підтримувала цей немовби магічний процес. Уже за мить, коли більше оговталася, я помітила, що, сидячи на стільці і спершись на моє ліжко, спить мама й тримає за долоню. Лишень мій погляд затримався на її обличчі, як жінка повільно відкрила очі і глянула на мене.

— Ерлайн, люба! — Кинулася мені в обійми матуся, починаючи переповідати, як сильно вона хвилювалась. А пан Морторо тим часом вчасно відійшов від нас, все ще усміхаючись. Чесно кажучи, поряд із ним я почувала себе якоюсь дитиною, іноді здавалося, що він не сприймає мене серйозно, а іноді – все було зовсім навпаки. Дивний чоловік, наш генерал. Думаю, що його сміливо можна назвати “батьком усіх повстанців”.

— Мамо, задушиш… — Посміхнулася я все ще втомлено і жінка, в якій від ельфів залишилися лише чуть загострені вуха, винно відсахнулась від мене, перед тим поцілувавши у чоло.

— Ей, Арусе, прокинся! Скільки можна спати?! Твоя донечка до тями прийшла! — Штурхнувши ліктем батька, що дрімав на підлозі, мовила матінка. Сонні зелені очі чоловіка моментально витріщились на мою персону і він поспіхом підвівся, щоб скраю сісти на ліжко.

— Доню, ми й не сподівалися, що ти в нас така сильна виростеш… — Лагідно прошепотів своїм басом татусь, погладивши мене по голові і стиснувши одну з долонь. А я тим часом із певною гордістю подумала, що зовсім не виросла такою, а лише недавно стала. Це повстанці мене такою зробили…

— Мамо, тату.. дякую, що захотіли, аби я вступила до повстанців… — Щиро зізналася я, приємно здивувавши рідних, — Це все завдяки моїй дружбі з усіма ними.. інакше я б такою не стала. — Акуратно витерши дрібну сльозинку, що раптово захотіла скотитися щокою, я глянула на генерала, який лише підтримав мене веселим підморгуванням.

Батьки знову взялися мене вихваляти й обіймати, що тривало хвилин десять, а потім покинули приміщення у своїх справах, коли один із цілителів насварив їх за здійняний шум. А пан Абелард тихо засміявся з цього, зиркнувши за ширму, що розділяла моє ліжко з іншим.

— Зараз ще одні такі шумні прийдуть. — Запевнив мене орк, прямуючи до дверей, — Набери повітря, бо є загроза задушення. — Широко усміхнувся власник дивовижних фіалкових очей, беручись за дверну ручку і запускаючи всередину друзів.

— Ерла-айн! — Прокричали вони разом, і накинулися на мене з обіймами і тоннами слів хвилювання й гордості. Пан Морторо тоді ж покинув кімнату у справах, перед порогом зустрівшись із капітаном і перекинувшись із ним кількома фразами.

Ох, ну і довго всі розповідали про те, як шукали мене і як боролися з ворогами. Дівчата переповідали все більш акуратно, а от хлопці – без цензури, що змушувало то гидитися від різних описів, то сміятися з їхньої міміки. До речі, про хлопців. Коли моя пам'ять почала ставати чіткішою, в голові зринув образ Броза і його слова про якісь пігулки. Як тільки я запитала про це в друзів, вони раптово спохмурніли й знітилися. Моє серденько той же час відчуло, що щось негаразд.. погане передчуття поселилося в ньому і не захотіло покидати його, як би я не старалася змінити свої думки більш оптимістичними.

•

— Пігулки невидимості. Це був наш наступний артефакт. — Стомлено заговорив Амал, коли всі вже розмістилися по краях мого ліжка, — Ми не змогли його знайти у тій лабораторії, хоч він повинен був бути там. І тепер гадки не маємо, де шукати... — Видихнув чорнявий, сівши й собі на ліжко, де йому наперед залишили вільне місце. Сіроокий хлопець взяв мою долоню в свою і тепло усміхнувся. Склалося враження, що він навіть не зрозумів, що зараз сказав і в якій ситуації повстанці опинилися, адже хвилювався лише за мене. В його невиспаних очах я помітила щиру вдячність богам за те, що зі мною все гаразд.

— А Броз? Що з ним? Це ж його крик я тоді чула? — Захвилювалась я і навіть чомусь захотіла злізти з ліжка. Друзі стурбовано перезирнулися й мій погляд мимоволі зачепився за Мелейну, руки якої помітно затремтіли. — Мелі?.. — Злякано гукнула я, боячись власних здогадок, які так і нав'язували себе розумові. А потім раптово відчула, як усім тілом пройшлося страхітливе тремтіння. Орчиха опустила очі, не бажаючи відповідати. — Ні.. тільки не кажіть, будь ласка.. не кажіть, що Броз…

— Йоуу, Ерлайн, ти тільки не плач! — Вигукнув хлопець своїм вічно веселим голосом і сльози в мене таки виступили з очей. Від радості за те, що з цим диваком усе гаразд. — Ці дурнí чомусь такі паузи витримують, ніби я вмер! А зі мною ж усе добре! — Другий сержант відсунув ширму, що розділяла наші ліжка й осяяв моє зблідле обличчя своєю усмішкою. — Та й із тобою, дівчино з пророцтва, все в порядку, я бачу. — Мало не скривившись від того, як темноволосий мене назвав, я іронічно посміхнулася й мимоволі прикусила губу, коли помітила, що його також чомусь перев'язали. — Йоу, знаєш, я взагалі в шоці був! Як ти ті катування витримала?! Я й не здогадувався, що ти така сильна! — Захоплювався моєю особою Соуейк, поки усмішка поступово покидала губи, як тільки я дедалі більше намагалася оглянути парубка. Була ж причина тому, що друзі такими сумними виглядали. Чи ні?.. — А той із хижими червоними очиськами і іклами.. це ж він тебе допитував? От я вже мав бій із ним! Ще б трохи і перем…

— Це він.. тобі її так?.. — Тихим і схриплим від гнітючого відчуття голосом запитала я, ледь вказавши пальцем у потрібне місце, яке й було найбільше перебинтоване. Броз миттю замовк і ми з ним несподівано зустрілися очима. І знали б ви, що я в них побачила… Немов усі його думки через ті очі прочитала. Біль, сум, відчай і страх там запанували. І всі ці емоції наче дзеркально відобразилися в моїх зелених озерцях, але там додалося ще й неймовірне шкодування. Здалося, що усмішка покинула губи парубка, але то було лише на крихітну мить, тому цього ніхто й не помітив. Окрім мене.. тої, хто наче дивився в саму душу другого сержанта. З'явилося відчуття, що це тягнулося кілька годин, а не лічені секунди.

Темноокий молодик різко розірвав зоровий контакт, рефлекторно звівши густі брови над переніссям.

— Брозе, я… — Злякано заїкнулась я і вже тремтячою рукою потягнулася до хлопця. — Пробач, будь ласка.. це все через мене. Якби я була уважнішою, якби не відстала від вас, цього б не сталося! — З середини буквально роздирало почуття провини перед таким хорошим другом і гіркі сльози покотилися з очей. На місці мене втримувала лише долоня Амала, який рішуче не пускав до сержанта номер два. І певною мірою я була вдячна йому за це.

— Ерлайн, та не парся ти так! — По-доброму усміхнувся Соуейк, а в мене всередині все аж занило від цієї усмішки… — Це я сам винен. Повинен був більше тренуватися, тоді б і пильність краща була, і удару не пропустив би. — Аналізував уголос темноволосий, а я в прямому сенсі відчувала, що раніше ці слова у своїй голові він промовляв тисячі разів, картаючи себе за це. — Ох і ненавиджу я битися з мечниками! Щоб їм у пеклі горіти! — Броз тоді ж запнувся і швидко зиркнув на Амала, зрозумівши, що бовкнув, а той лише махнув рукою. — Тож, не переживай так, Ерлайн. Адже як би ти не хотіла, час назад не повернеш. — Можливо, ці слова повинні були мене заспокоїти, але погано їм це вдалося... Лише тремтіння з тіла забрали, але не з серця. — Йоу, до слова, ви говорили про пігулки невидимості! А це, часом… — Хлопець нахилився до свого плаща і лівою рукою поліз до однієї з кишень, — Не вони? — Витягнув він маленьку циліндричну баночку з білими довгастими таблетками, і потряс ними. Я ж лише почула, як товариші затамували подих. А в наступний момент із радісними криками кинулися до другого сержанта. Амал здивувався і втішився не менше інших тому, що ті пігулки таки були знайдені, але залишився біля мене. Інші ж не зважали на зауваження обурених такою поведінкою цілителів і продовжували вихваляти й обіймати тепер уже Броза, а хлопець незграбно але щиро старався відповісти на ці обійми своєю лівою й тепер уже єдиною рукою.

Коли я схвильовано глянула на Еля (який на той час уже відійшов від здивування), він лише тепло усміхнувся й продовжив погладжувати великим пальцем мою долоню. Мені це, що не дивно, не допомогло і я повернула голову вбік темноокого парубка, в якому й була причина всіх переживань. Другий сержант, як тільки ми зустрілися очима, широко мені посміхнувся і кілька секунд я змогла чути його думки:

"Справді, не хвилюйся, Ерлайн. Все буде добре, от побачиш! Лишень протез я не хочу собі робити, а наш Едуард точно змусить мене. Доведеться всіляко відмовлятися і, знаючи його, це буде непросто…" Коли друг, судячи зі зміни мого погляду, зрозумів, що я ненароком залізла в його голову, то заусміхався ще ширше, і в моє серце почав повільно пробиратися спокій. А потім молодик почав казати іншим, щоб, нарешті, відійшли від нього й дали нормально подихати. Друзі слухняно виконали прохання і оточили ліжко темноволосого. Я дозволила легенькій усмішці поселитися на губах і опустила все ще трохи тривожний погляд на наші з Амаліелем долоні.

— Якщо напруга між усіма зникла, я б хотів повідомити вам хорошу новину! — Несподівано відпустивши мою руку, Ель піднявся і заліз пальцями до внутрішньої кишені свого пальта. Дістав звідти трохи зім'ятий красивий конверт і знову заговрив до збентежених нас: — Ще кілька днів тому хотів це зробити, але ситуація з Ерлайн усе відтягнула. Так от, одні добрі ельфи, яким я колись дуже допоміг, врешті, виконали свою обіцянку про винагороду (тоді в них не було такої можливості). Надіслали запрошення на відпочинок у мальовниче місце з озером, на території Емельресу, й дозволили взяти необмежену кількість друзів. Також, саме за допомогою цього запрошення, — Капітан демонстраційно помахав конвертом, — ми зможемо телепортуватися туди й навіть оплатити ночівлю в місцевому готелі. Як думаєте, можна дозволити собі трохи відпочити від усього цього? — Незвично багатозначно усміхнувся брюнет, а його підопічні лише стримано перезирнулися перед новим вибухом радісних емоцій. Дівчата тоді ж, коли достатньо натішилися чудовою новиною, почали обговорювати всі деталі, а хлопці й собі приступили до таких розмов. Я, пам'ятаю, як трохи розгублено озиралася навколо, немов не розуміла, що діється, а потім разом із іншими почала насолоджуватися передчуттям хорошого відпочинку. В серці у ту мить було відчуття того, що його ніщо не зіпсує, і це, напевно, був єдиний раз, коли воно було правдивим. Хоч і не повністю…