No Resolve – Change It All
Boyce Avenue – Rise (Katy Perry acoustic cover)
NF feat. Brady Schmitz – Beautiful Addiction
The Material – Let You Down
Alec Benjamin – End Of The Summer
Shawn Mendes – Never Be Alone
Артем Півоваров – Говори
Declan J Donovan – Numb
Ryan Star – Don't Give Up
RED – Hold Me Now
RED – Pieces
Serezhadelal – Same Mistakes
Dante – Не Вздумай
Христина Соловій – Шкідлива Звичка



Не минуло й десяти хвилин, як Крайс зміг, повернути капітана до нас. Поки вони, не поспішаючи, йшли в нашому напрямку, можна було помітити, що кроки Амала набагато нестійкіші, ніж кроки його сусіда. Коли молодики врешті підійшли до всієї компанії, чорнявий вхопився за голову, в якій, вочевидь, різко штрикнуло болем.

— Амале, що з тобою?.. — Ближче підступивши до сіроокого, схвилювалась я. — Що це щойно було? Тобі хтось привидівся? — Торкнувшись трошки колючої щоки долонею, стурбовано заглянула у втомлені вічі.

— Ага.. коли довго ходиш під сонцем таке трапляється. Починають привиджатися ті люди, яких вже нема серед живих. — Іронічно й виснажено видихнув Амал, і турботливо забрав мою долоню від свого трохи спітнілого обличчя.

— Добре, що це вчасно минулося, а то ти міг би нам проблем створити. Бо не думаю, що двоє хлопців, які майже б'ються, змогли б довго не привертати уваги. — Роздратовано потер пальцями перенісся Крайс і вирішив продовжити рух до королівського палацу. — Най він назавжди залишиться в наших серцях, як спогад, і ніколи не вилазить назовні. — Співчутливо мовив зеленоокий до брюнета, поплескавши його по плечі, коли проходив близько біля нього.

— Твоя правда… — Якось неохоче погодився головний і, випрямившись, послідував за другом. А я тим часом підійшла до чорнявого й акуратно взяла його за руку. Від неочікуваності дії, сіроокий тут же ж подивився на мене, після чого як на моїх, так і на його губах з'явилась ніжна усмішка. Не знаю, що ще поганого йому довелося пережити, але я хочу стати тою, з ким він дозволить собі забути весь той біль…

— Йоуу.. а королівський палац тут більший, ніж у Ліроні. — Побачивши справді велику за розмірами споруду, констатував Броз. — Але це сам замок, йоу. Тут нема великої території ззаду чи спереду, а значить, і саду, як у нашого короля, також нема. — Проаналізував другий сержант і всі дружно закивали, погоджуючись.

Піднявшись по кількох сходинках і ставши перед високою аркою – входом у зовнішній коридор, що вів до головних у палаці дверей, ми навіть із цієї немалої відстані вловили на собі строгі погляди сторожів.

— Щось мені підказує, що навідатися до короля буде складновато. — Майже пошепки заговрив Актеон, поки Амал уже припинив стояти й рушив широким коридором. — Ей?! Ви хоч продумали, що охороні скажете, щоб вона нас пропустила? — Тихо обурився русал, а Разія лише швидко потягнула його за собою.

— Заспокойся і довірся капітанові. — Приємно усміхнувшись, мовила до шатена блідолица вампірша, але сумніви в його очах не поспішали зникати і ці почуття я з ним тоді розділяла.

Через п'ять хвилин, нібито, впевненої ходьби наш загін уже постав перед величезними двостулковими дверима. Коли Ель підійшов до одного зі сторожів, я відпустила його долоню. Два доволі молоді на вигляд фенікси, що перебували у людській подобі, окинули постать командира цупкими питальними поглядами. Дивно, але, напевно, ці двоє якісь особливі, якщо навіть, коли вони не в своїх істинних формах, колір їхньої шкіри майже сніжний і зіниці в очах білі, що не властиво людям.

— Вітаю, я Амал Алек, капітан найголовнішого повстанського загону в Ліроні. Ми подолали довгий шлях від свого королівства, щоб побачитися з вельми шановним, Його Величністю, королем Містріодісом. — Спокійно заговорив до одного з охоронців чорнявий. Фенікс оцінююче пройшовся по нас усіх своїми неймовірними очима й гострим поглядом перезирнувся з товаришем. Після чого кивнув і вони обоє відчинили нам двері в головний зал. Більшість із нас поводилися стримано, тому свою радість від цього висловили тільки легенькими посмішками.
Коли ми увійшли, то змогли лише ахнути від захоплення. Так, ззовні замок також виглядає красивим і незвично високим, але лише як опиняєшся всередині, розумієш, що сприйняття його тут зовсім інакше. Височезна стеля, до якої навіть складно голову задерти, красиві стіни з витіюватими узорами, невеликі, але численні вікна з золотими рамками, неперевершене тронне крісло (що розмістилося на значному підвищенні), оздоблене дорогоцінними синіми каменями і, найдивніше, великий і плоский виступ зі стіни ззаду від трону. "Найдивніше", бо я не змогла второпати навіщо він там зроблений. І до речі, короля щось ніде не видно…

— Чужоземці... — Раптово заговрив могутній чоловічий голос, констатуючи нашу присутність у приміщенні. — Серед яких є той, хто контролює легендарний пірокінез. — Зауважив для себе, ймовірно, очільник Флоґи, якого ми все ще не могли побачити. "Він що, відчув якою магією володіє Амал?.." – несвідомо розгубилася я від його здібностей. — Що вас усіх привело до мого палацу? — Досі невідомо звідки лунали звуки голосу, який був ніби просочений мудрістю і владою, аж мурашки по шкірі йшли й наче деформувалися в малесенькі голочки і впиналися в кожну клітину тіла, змушуючи завмерти від величі.
Не в змозі обернутися в боки, я спробувала акуратно підняти голову вверх, так як відчувала магічну енергію саме звідти. Але навіть не встигла до кінця виконати дію, як у наступну мить у залі здійнявся вітер і причина його виникнення плавно приземлилася на так званому високому виступі ззаду від тронного крісла. Великий птах, якого постійно огортало синьо-блакитне полум'я, не мав на собі ніяких прикрас, а лише унікальну корону-символ, яка була створена з того ж вогню й вільно "плавала" в правителя над головою.

— Ми з Лірона, прийшли до Вас, Ваша Величносте, щоб попросити допомоги. — Відійшовши від захвату неймовірним створінням, серйозно заговорив Амаліель і низько вклонився. Дію за ним зразу ж повторили всі інші.

— О, як неочікувано з вашого боку. — Висловив іронічне здивування пан Містріодіс і я мимоволі вловила зневірені думки друзів. З першої ж його такої фрази їм здалося, що нічого не вдасться і це було якось зовсім неправильно… Невже то аура короля Флоґи так сильно на них вплинула?..

— Для того, щоб здобути свободу для власного королівства, ми перебуваємо в пошуках деяких артефактів і один із них є у Вас. — Повідомив короля капітан і той у підозрі звузив свої майже білі й так вузькуваті очі. Після цих слів чорнявий вирівнявся й ми повторили за ним.

— Моє дорогоцінне перо. Я вгадав? — Найвеличніший із феніксів ледь посміхнувся, а наш командир тим часом твердо кивнув, стійко витримуючи різкий погляд строгих очей. І тут я усвідомила, що страх на мене напав ще на багатозначному слові "дорогоцінне"…

— Щиро Вас просимо. — Низько вклонився Амал, а за ним і інші. Вочевидь, невпевненість у наших серцях була такою великою, що вдавалося лише повторювати за парубком. І як він може так спокійно говорити з цим феніксом, практично не реагуючи на його ауру?.. — Немає значення, що для цього треба зробити. Я згоден на все, лиш би отримати це перо. — Твердим незворушним тоном хотів переконати Його Величність сіроокий і в моєму серці моментально оселилося погане відчуття. "Невже Амалові дійсно байдуже, що треба буде зробити?.. А що, якщо Містріодіс захоче щось жахливе натомість?.. Наприклад, віддасть нам перо в обмін на життя капітана?.." – я відчувала, як із кожною думкою на чолі дедалі більше виступає холодний піт, а зіниці очей у жасі звужуються. Піднявши до смерті наляканий погляд на величного птаха, зустрілася з його проникливими очима.

— Так і буде, дівчино. Раджу тобі підготувати до цього своє серце. — Серйозно звернувся до мене фенікс і я усвідомила, що йому якось вдалося дізнатися, які саме думки зараз літали в моїй голові. А поітм я відчула раптовий приступ слабкості, але дивним чином змогла встояти на ногах. — Всі, окрім капітана, покиньте приміщення. — Наказав Його Величність і я помітила, як інші, відвівши від мене нерозуміючі погляди, вирівнялись і мовчки попрямували до виходу з палацу.
•
— Ні, почекайте, він ж хоче його життя забрати! — Запротестувала я, навіть не побачивши, як Амал в цей момент стиснув кулаки.

— Вибачте її. Вона, певно, перехвилювалась. — Обережно мовив Актеон і, підійшовши до мене, взяв за руку й почав силою тягнути звідти. — Ти що таке вигадуєш, Ерлайн? Хочеш нам створити неприємності? — Пошепки випитував зеленоокий русал і навіть рота рукою затулив, щоб більше нічого не могла викрикнути, поки я з усіх сил намагалася протистояти його фізичним здібностям і щось закричати.
Жах за життя коханого в моєму серці оселився такий, що описувати його можна було б довго. Щоб втримати мене на місці, вже і в коридорі, я була обхоплена Брозом і тим же ж Актеоном.

— Пустіть мене! Ви нічого не розумієте! — Відверто злилася, але не плакала я.

— Ерлайн, та що з тобою таке?! Заспокойся! Хто тобі все це наплів?! — Починав нервуватися русал, поки другий сержант надавав перевагу мовчанню. А адреналін у моєму тілі тим часом від страху виплеснувся в кров із новою силою, як тільки уявила, що можу більше ніколи не побачити найдорожчої в світі усмішки. І тут я в пориві хвилювання додумалась витягнути з піхов подарований генералом кинджал і без вагань встромити його в ногу одному з хлопців. Актеон, який відчув різкий біль, відпустив мене й засичав, ухопившись за стегно. А Броз і собі наляквно відійшов подалі, щоб не потрапити під гарячу руку.

— Амалові не обов'язково приносити в жертву власне життя! Можна придумати інший спосіб! Я повинна їх зупинити! — Вигукнула я, й трохи незграбно помчала до величезних дверей, але мене зупинили без особливих зусиль. Вхопили за передпліччя й розвернули до себе. Чиїсь сильні руки акуратно обійняли, притуливши до теплих грудей і над вухом голосом Егона співчутливо прошепотіли:
•
— З ним все буде в порядку. Просто вір у це. — Мої зіниці від чогось розширились і в очах з'явилися сльози, коли в тілі знову відчувся приступ слабкості. Незрозуміло чим затуманений розум прояснішав і я згадала, що говорила ельфові те саме, коли ми з ним стояли в лазареті біля непритомної Ірми. Дійсно.. ми ж майже постійно про це говорили. Треба просто вірити в капітана й усе буде добре.
Обійнявши першого сержанта у відповідь, я тихо заговорила:

— Пробачте, будь ласка… Я не хотіла… — Вже надумала плакати, але друзі поспішно мене зупинили:

— Та що ти, Ерлайн! З ким не буває. Перехвилювалась, от і все. — Заусміхався, трохи кривлячись від болю, Актеон, а Броз тим часом віддав мені в руки закривавлений кинджал, на який я вирячила очі. Здалося, що це була не я, ну не могла ж так вчинити з другом! Відійшовши від Егона, підбігла до русала, який уже встиг перейти в свою істинну подобу.

— О боже, вибач! Я справді не навмисно! Я не хотіла нікому робити боляче! — Присівши біля шатена, почала неспокійно оглядати його масивний жовто-помарачевий хвіст.

— Йоу, а виглядало так, ніби ти вже би проти цілого світу йшла, щоб Амала врятувати. — Засміявся сержант номер два й додав: — Не переймайся Актеоном, у формі русала в нього рани швидко гояться. Лише рухатися йому не треба. — Броз мені підморгнув, а шатен згідно кивнув, усміхаючись, після чого я радісно обійняла останнього. — Що ж, тепер залишається лише чекати на капітана. — Видихнув темноволосий, коли я відійшла від Актеона. — І все ж, Ерлайн, може це й від хвилювання, але вже надто бурна в тебе поведінка була… — Задумався молодик, поки я витирала хустинкою кинджал від крові.

— Містріодіс наклав на неї одне закляття, коли подивився в її настрашені очі. — Раптово пояснив Амал, який щойно вийшов із найголовнішого залу. Тоді ж майже всі підбігли до нього й міцно обійняли. Схоже, насправді не лише я сильно хвилювалася за нього. — Ой-йой, задушите… — Простогнав брюнет і ми трохи розійшлися через кілька хвилин. Поки друзі починали розказувати парубкові про те, що тут відбувалося, я крадькома кинула на нього радісний погляд (який не залишився непоміченим) і побігла до входу в тронний зал. Охорона мене не зупинила, тож я спокійно змогла увійти. До речі, за всіма подіями в коридорі ті сторожі спостерігали аж надто безпристрасно.

— Дуже дякую Вам за перо й за те, що зберегли життя капітанові! — Щиросердно висловилась я здивованому королю, ставши перед ним на коліна.

— Коханий, значить. — Заговрив своїм неймовірним голосом величний птах і я моментально почервоніла й кивнула. — Це кохання.. чудове почуття… Воно може як витягнути душу людини з безодні, так і кинути її туди. Дивовижно, чи не так? — Задумано протягнув Його Величність, а я лише підняла на нього цікавий і збентежений погляд. Коли тихо угукнула у відповідь, король зміг вловити в моїх очах невпевненість і вигнув брову в німому питанні.

— А чому Ви наклали на мене закляття, Ваша Величносте? — Відкрито надумала дізнатися причину його дій я, адже, якби не це, не психувала би так і ніхто б не постраждав.

— Тільки-но ви всі увійшли, я відчув твою й вашого капітана незвичайну магічну силу. У нього я особисто розпитав про неї, а у випадку з тобою вирішив провести експеримент. Але він, я бачу, не вдався. Бо якби таки вдався, то ти б втратила контроль над своїми емоціями, а цього не сталося. Очевидно, щось тобі допомогло підкорити ті переживання. — Висловив свої здогадки могутній фенікс, а я з теплою усмішкою згадала про дії й слова Егона, а також торкнулася стримуючого артефакту у вигляді перстня на безіменному пальці. "Ех, але й люблю я всіх своїх друзів!" – радісно подумалось мені.

— Дякую, що розповіли. — Вкотре за сьогодні схилила голову я, плануючи на цьому закінчити розмову. — Сподіваюся на Вашу подальшу підтримку. Дозвольте покинути приміщення. — Підвівшись, вдячними очима зустрілася із загадковим поглядом, який прекрасно уособлював значення імені птаха. Правитель розімнув крила, махнувши ними, і схвально кивнув.
Вийшовши в коридор, я усміхнулася стривоженим друзям і вони перезирнулися.
•
— Ти там все налагодила? — Весело поцікавився Амал, незвично близько нахилившись до мого обличчя, а я лише чітко агакнула. — Отже, прямуймо до готелю, а то незабаром почне вечоріти. — Вирішив хлопець, вирівнявшись, і ми поспішили покинути територію замку. Після виконаного завдання все навколо сприймалося дещо по-іншому, більш позитивно. І місцеві жителі не здавалися якимись пихатими, як це могло були раніше. А також, слава Кіфарі, рана Актеона встигла повністю загоїтися і він звично йшов разом з усіма.

Лишень наша компанія, весело гомонячи, повернула направо, після того, як опинилась на бруківці міста (а то на території палацу Містріодіса доріжка була викладена великими плоскими каменями), нам зустрілися ті, кого ми вже точно не очікували побачити. Королівські гвардійці Лірона у всій своїй красі, та ще й на чолі зі своїм улюбленим капітаном (бо як тут без нього?). Всіх нас в мить переповнив страх і напруження, адже сили були зовсім не рівними і тому ніхто й гадки не мав, чим саме цього разу обернеться нам сутичка з ворогами…

— Що це ви не такі вже й веселі? — Вкрадливо запитав добре знайомий нам рожевоокий демон, діловито поставивши руки в боки.  — Невже налякалися? Ой, та невже? Ви ж маєте бути такими хоробрими! Як-не-як повстанці, який сором! — Провокував своїх ворогів цей молодик, а я лише думала: "Як ж він мене дратує!!" І не лише мене – як вдалося помітити, на разі руки в кулаки постискали всі товариші чоловічої статі, окрім Амала. А це означало, що провокації у нього вдаються добре. Так, Ерлайн, а ну не ведись на це!

— Що ти робиш у Флоґвілі? — Явно напружився наш головний і тепер і до нього дійшла черга сформувати з розкритих долонь кулаки.

— Ми прийшли за артефактом і тут такий збіг – ви вже його забрали для нас! Дякую. А то ця стара пташка наврядчи би погодилась. — Думаю, можна й не говорити про те, що ця фраза сильно збільшила рівень моєї дратівливості в даний момент. — Знайти вас було доволі просто, адже тепер ти, вельми шановний, нічим не можеш стримувати свою магічну силу і я добре її відчуваю. — Не знаю як іншим, але особисто мені від цих слів чомусь стало так страшно, що моє роздратування кудись зникло, звільнивши місце для відчаю…

А чорнявий тим часом, припинивши слухати те, що там верзе його минулий наставник, шустро зметикував і поліз рукою до внутрішньої кишені свого плаща.

— Якщо ви прийшли за пір'їною, то давайте перевіримо її в дії. — З певним азартом заявив сіроокий, витягнувши небесного кольору предмет, в стержні якого вже можна було розгледіти його кров. Очі ворога мимоволі примружились, а брови насупились. Невже Амон не очікував такого повороту подій? Щось не віриться. Стовідсотково, у нього ще й якийсь план щодо цього приготований. Не може ж бути, що я переоцінила цього демона...
Наступної миті наш командир підняв руку з пером, щоб із силою вткнути його в землю (а капітан гвардії навіть захотів його зупинити), але його наміри вже через лічені секунди неочікувано були перервані.

— Що це ви тут таке влаштували? — Грізно прозвучав могутній голос самого Містріодіса над нашими головами, знову примушуючи завмерти, і я побачила, як зіниці в очах Амона різко звузились й навіть встигла вловити те, що деякі з його ментальних бар'єрів зникли. Ого, здається, навіть він злякався. Все ж, правитель Флоґи з'явився, а не абихто.

— В-ваша Величносте?! — Майже одночасно здивувалися гвардійці і стримано вклонилися у виявленні поваги.

— О, навіть ніяку силу використовувати не довелося. — Мимоволі зрадів-знахабнів уголос Амал, сховавши артефакт назад, а я тоді ж подумала, що ліпше б він залишив радість при собі, а то виглядало це в присутності величного фенікса зовсім не гарно. — Амоне, що це з тобою? Не пригадую, щоб ти колись поводився так необдумано. Прийти за нами й погрожувати на території іншого королівства. Ба більше – недалеко від самого палацу короля! — Ель задоволено склав руки на грудях, спостерігаючи за щирим збереженням на обличчі безкрилого демона, коли той вирівнявся. Спершу, коли коханий говорив, мені захотілося застережливо смикнути його за рукав, аби він не провадив таким тоном, але як тільки сама узріла ті емоції на обличчі ворога, якось рука не піднялася. А ще як згадала, що через нього поранені Зерна, Ірма й Омід, подумала, що так тій заразі й треба.

— Капітан повстанців правильно підмітив. — Знову заговрив Містріодіс і мені навіть здалося, що від цього голосу навколишнє повітря затремтіло. Птах не поспішав приземлятися, тому весь цей час здіймав своїми вогненними крилами спекотний вітер, який ми всі старалися витримати. — Поки ви всі перебуваєте на моїй території, про якісь сутечки й мови бути не може. Сподіваюся, я зрозуміло висловився? — Окинувши всіх-всіх уїдливим і серйозним поглядом, поставив король питання. І все, що ми змогли, це прикусити губи й слухняно опустити голови. Й так зробили всі – не лише наш загін, а й гордовиті королівські гвардійці. Відчувши наше смирення, король відлетів назад до замку, навіть не озираючись.
•
Можливо, наше зіткнення з ворогами закінчилося би на нашу користь (хоч це й малоймовірно), бо ми мали артефакт, але все одно добре, що фенікс з'явився. "Фух, не думаю, що змогла б іще простояти під цими гарячими потоками повітря, які він здіймав..." – з полегшенням подумала я, махаючи долонею на своє розчервоніле від температури обличчя.

Коли величного птаха вже не було в нашому полі зору, ми з гвардійцями ну дууже стримано перезирнулися, не приховуючи в поглядах ознаки відрази, й поспішили розійтися. Обійшлося без озирання й лайливих фраз чи особливо лютих поглядів наостанок. Схоже, аура Містріодіса сильно вплинула на всіх, без винятку, змусила затихнути деякі з емоцій. Справді, коли говориш з ним, складається враження, що він нею тисне на твій духовний простір і розум взагалі. Й від цього несвідомо робиться лячно, хочеться кудись сховатися або зовсім утекти. Напевно, лише якісь неймовірно сильні духом, можуть протистояти цим відчуттям...

Коли члени "Полум'я" відійшли вже достатньо далеко, я усвідомила, що певною мірою, в моїй голові вирують думки типу: "Що це зараз, взагалі, було?", "Як так вийшло?" або "Нічого собі, ми зустрілися з гвардією Амона й обійшлося без бійки…" Розумію, що я не настільки довго з ним знайома, щоб знати, чи часто можна уникнути бойового зіткнення з цим рогатим, але все одно, в якомусь сенсі це можна назвати дивом.
•
Навулиці тим часом темнішало, й наш пункт призначення повільно з'являвся на горизонті.

— Амале, — Звернулась до капітана Разія, своїм холодним голосом перервавши сконфужене і водночас тривожне мовчання членів групи, — Ти нам так і не розказав, в обмін на що король Містріодіс віддав тобі своє перо. — Нагадала хлопцеві вампірша, натякаючи на всі можливі пояснення з його боку. До слова, така цікавість була присутня у кожного, адже ніхто не чув того, про що вони тоді розмовляли.

— Правду кажуть, він нікому свої пір'їни за дурно не віддає. — Видихнувши, почав Ель і запхав руки до кишень штанів, а я несвідомо підійшла ближче до нього. — Не знаю, чи то так у всіх, чи то лише мені він такий ультиматум поставив, але Містріодіс забрав у мене сто років життя за цей артефакт. Ангели довго живуть, тому я й погодився. — Без особливих емоції проговорив командир, а інші лише замислено пробубоніли "Он як…"

— Це означає, що ми з тобою будемо жити приблизно однаково? — Тоді ж обдумавши тривалість життя у кожній расі, радісно запитала я в коханого. Спершу мені було страшно через те, що в Амала зникло аж сто років його життєвого часу, але тепер вдалося розгледіти в цьому доволі велику позитивну сторону.

— Виходить, що так. — Щиро усміхнувся парубок, трохи показавши білизну зубів, і взяв мою долоню в свою. І про будь-які попередні тривоги можна було зразу ж забути. — І ще дещо маю вам сказати про особливості зв'язку Містріодіса і того, хто отримав його перо. — Вирішив поділитися й цією інформацією капітан і ми знову приготувалися слухати. — Візьмемо, як приклад, мене. Тепер я і він можемо називатися так званими напарниками. Його Величність може викликати мене до себе будь-якої миті, або зв'язатися зі мною, якщо забажає. А я натомість можу коли завгодно використовувати його блакитне полум'я, але воно поїдатиме не його, а мій магічний резерв. І це навіть, якщо ти маг води. Але все ж найкраще з його вогнем можуть впоратися, відповідно, вогняні маги. Ще не знаю, наскільки могутнє полум'я Містріодіса, але я впевнений, що це цілком непоганий плюс цього невинного на вигляд артефакту. — Здвигнув плечима Амаліель а Броз тут же ж із упевненістю затараторив:

— Йоу, думаю, його вогонь так само сильний, як і він сам! Тому тобі ще, ймовірно, доведеться навчитися його контролювати. — Поплескавши друга по плечі, вишкірився темноволосий, а Ель лише якось розгублено заусміхався.

Напружений натрій у загоні завдяки цій розмові зник і до місця нашої сьогоднішньої ночівлі ми дійшли доволі радісними, згадуючи дорогою цікаві ситуації з життя одне одного.

Як подивилися на ціни за двомісні номери (які надумали зайняти), мороз пройшовся по.. ні, не по шкірі, а по наших гаманцях. Але тоді командир дуже вчасно згадав про один бонус від короля феніксів – групова знижка на один день перебування в цьому чудовому місці, який отримав при розмові, і ми без заперечень ним скористалися. А поки розходилися по своїх кімнатах, я усміхнулась, згадавши, як Амаліель вирішив не забирати від друзів гроші, коли ми з ним перемогли на перегонах.
Інтер'єр приємно тішив око неразючими відтінками блакитного, бежевого і темно-коричневого. Хол, коридори й номери були ідеально чистими й повітря всередині них було наповнене мені невідомим, але солодко-свіжим ароматом.
•
Цієї ночі я люб'язно погодилась ділити номер із Дарлою. На вечерю ми дві одностайно замовили трав'яного чаю і, випивши його, повлягалися спати. Говорили за цей час небагато, більше думали над чимось своїм. А от коли в приміщенні стало темно й лише місяць знадвору заглядав до вікна, нам раптом захотілося потеревенити. Ми одночасно звернулися одна до одної, але потім, після того, як засміялися з цього, ельфійка сказала, щоб першою говорила я.

— Дарло, розкажеш мені щось зі свого досвіду про стосунки з хлопцями? — Чесно – сама не очікувала, що запитаю це. Певно, часто думала сьогодні про все з цим пов'язане, тому й зірвалося з вуст питання саме такого роду.

— Ой-йой, вибач, але ні. З таким не до мене. — Винно пискнула білява дівчина і я, навіть, якщо й не бачила, зрозуміла, що вона затулила долонями обличчя. — В цій темі краще розуміється Делора, адже вона завжди була шустрішою за мене. Та й зв'язків із хлопцями я мала зовсім не багато і ще й до того несерйозних, тому не маю про що розповісти. — Пояснила подруга, ввівши мене в кількох секундний ступор.

— Он як.. не очікувала я таке почути. — Щиро зізналася, мимоволі задумливо приставивши пальці до підборіддя. — Ну, нічого не поробиш, в когось іншого поради спитаю. — Усміхнулась я товаришці, хоч вона й не побачила цього. Після цієї репліки між нами запанувала трохи незручна тиша. Але тривала вона недовго, так як мені знову прийшло на думку одне вельми цікаве питання.

— Дарло, а ти, часом, не знаєш хто сьогодні здався капітанові? Якийсь Нейріз, здається. — Я обернулася вбік ельфійки й нетерпляче чекала її відповіді. Довговуха протяжно видихнула й мовила:

— Нейріз був для Амала.. стоп! Ерлайн, а чому б тобі в нього самого не спитати? — Завзято запропонувала дівчина, а я в свою чергу насупилась.

— Але ж, уже пізня година… — Завагалась уголос, зімнувши в пальцях ковдру, й навіть захотіла накрити нею голову, так, наче вона мала би захистити мене від чогось.

— Байдуже. Я думаю, що Амал тебе прийме будь-коли. — Хі-хікнула старша Зіддіг, підбадьоривши мене. Прислухавшись до слів подруги, я вилізла з-під покривала й так і в нічній сорочці (яка була в мене доволі довгою) попрямувала до виходу з кімнати. — Успіхів. — Побажала наостанок Дарла і я, кивнувши, зачинила за собою двері.
•
"Так, вона однозначно має рацію, адже хто розповість мені краще, ніж сам Амал? І крім того, це ж чудовий шанс дізнатися про нього більше!" – думалося мені по дорозі до номеру командира, який був не так вже й далеко від нашого. "Ох, ні. А якщо він там не сам? Тоді що? Доведеться відкласти це на завтра? – очікувано запанікувала я, зупинившись перед дверима потрібної кімнати, – Що ж, не дізнаюся, поки не побачу!" Рішуче зробила кілька чітких стуків кулачком у дерев'яні двері і відійшла від них на крок. Відповіддю мені послугувала тиша. Подумавши, що, можливо, мене не почули, я вирішила постукати вдруге. Після цього тиші вже не було, а по той бік дверей почулися чиїсь кроки й у мене мимоволі завмерло серце.

— Ерлайн? — Трохи захриплим голосом здивувався Амаліель, коли побачив мою постать. — Що ти тут робиш? Вже північ, чому ще не спиш? — Одразу ж занепокоївся парубок, обхопивши руками мої плечі.

— Еемм.. я.. ну.. захотіла.. цей... — Почала заїкатися я, несвідомо то витріщаючись на голий торс чорнявого, то намагаючись не дивитися на нього. — А ти б міг одягнути щось наверх? — Випалила, навіть не подумавши, й очі капітана несподівано розширились. Після чого він зиркнув на себе й, швидко відпустивши мене, попрямував до стільця, на якому висіла його сорочка. Потім, коли одягнув її, запросив мене увійти, що я й зробила, хоч і маленькими несміливими кроками, сором'язливо озираючись довкола. Мені пощастило, в номері Амал був сам (це також означало, що всі інші були по двоє), отже, вийде в нього все розпитати. От тільки чи захоче він розказувати?..

— То.. що тебе до мене привело так пізно? — Сидячи на вищезгаданому кріслі, стурбовано поставив питання головний, а я тим часом акуратно вмостилася на його ліжку, щоб бути навпроти.

— Захотіла спитати в тебе про того.. Нейріза, здається. — Без зайвих слів відповіла я й у хвилюванні почала мнути тканину нічної сорочки. — Це ж він тобі привидівся сьогодні, коли ми йшли до королівського палацу? — Брюнет кивнув і, глибоко вдихнувши, вирішив трохи освітлити приміщення, що зробив за допомогою магії, створивши кілька невеликих вогняних кульок, що почали літати в повітрі. А волосся й очі сіроокого тим часом набули полум'яного кольору.

— Ти знаєш, що в Аахені…

— Чекай! — Раптово перервала я хлопця й він здивовано закліпав очима. — А ТИ чому не спав? — Запитала тоном турботливої квочки і поставила руки в боки.

— Мав безсоння, от і почув, як ти стукала в двері. — Здвигнув плечима Амал, — Це, напевно, пов'язано з тим, про що я хочу тобі розповісти. То.. думаю, я можу продовжити розповідь. — У відповідь на мій чіткий кивок коханий дещо втомлено усміхнувся й удруге почав: — Отже, ти знаєш, що на одному із островів Аахену є місце, яке називається Кривавою галявиною. — Я вкотре за сьогодні кивнула, згадуючи, що в одній з книг про імперію ангелів йшлося про це. — А чи відомо тобі, як виникла ця назва? — Спитав сіроокий так, ніби знав, що в мене точно є що відповісти (і не помилився), і я тут же ж зрозуміла, що він хоче "зайти з далеку".

— Гм.. я читала, що виникла вона недавно. Близько десяти років тому там відбулася кровопролитна битва між ангелами й демонами, у якій перші здобули блискучу перемогу. В результаті чого кров воїнів вкрила навколишню рослинність і навіть кристалізувалась, дивним чином утворюючи химерні шипи. О, а ще температура повітря на тій галявині завжди нижча за норму. — Поділилась я дріб'язком знань про це місце і здивувалась, запримітивши чи то гірку, чи то іронічну усмішку на губах співрозмовника.

— "Кровопролитна битва"? "Кров воїнів вкрила навколишню рослинність"? Ха-ха-ха… — Несподівано тихо засміявся Амал, спершись на свої ноги ліктями і сплівши пальці в замок. Він опустив у цю мить голову, тому мені не вдалося розгледіти його емоцій. — Чого вони тільки не понавигадували, щоб приховати правду.

— Що має означати "понавигадували"?.. — Нерозуміюче спитала я, відчувши, як серце чомусь кольнуло й забилося швидше.

— Те й має означати. Влада в Аахені не розповіла нікому правди про ту подію. Вона всього лиш вирішила замінити її тою вигаданою історією, яка була їй вигідна. — Розчаровано видихнув капітан і, своїми сумними вогненними, прочитав у моїх зелених очах збентеження на пару зі страхом. — Так, не дивуйся, Ерлайн. Так воно було, є і буде. Представники влади завжди вписують у історію те, що їм вигідно, а народ у це вірить. Справжня історія зовсім не така "приваблива", але, я думаю, ти все одно хочеш її почути. — Питально вигнувши густу брову, глянув на мене парубок і я несміливо кивнула, ще більше зімнувши в уже спітнілих пальцях нічну сорочку. — Події того часу пов'язані з тим, чому я зненавидів рідну імперію і полюбив Лірон.

— Ти.. ненавидиш Аахен?.. — В шоці запитала я, як тільки він закінчив свою безпристрасну репліку.

— Так, тобі не почулося. — Розвів руками молодик і знову сплів пальці.

— Стоп-стоп, тобто ти знаєш, як все було насправді?? — Не відходячи від здивування, я витріщила очі, а Ель лише ствердно кивнув. Після цього, оговтавшись, у мене вийшло лише нервово закусити губу й чекати, що ж хлопець скаже далі. Не заставляючи мене довго чекати, коханий взявся плавно і спокійно вести:

— Думаю, офіційно мою розповідь можна почати з того, що в дитинстві моїм другом був не лише Крайс. Нейріз – другий, кого я можу назвати своїм нерідним братом. Веселий, але розсудливий хлопець зі світло-помаранчевими добрими очима й багряного кольору куструбатим волоссям. Його характер, якщо коротко, можна було описати поєднанням мого і Брозового. Знаю, що складно уявити, але це так. Попри наші тодішні тренування з Амоном, я завжди знаходив час і для допомоги мамі, і для ігор з друзями. До речі, саме другим я майже постійно прикривався, щоби батько не знав про мої зустрічі з екс наставником.
Нейріз жив у тому ж місті, що й ми з Крайсом і тому в нас виходило часто бачитися. Спершу і Алеки, і Рідреки старші не хотіли, щоб їхні діти спілкувалися з цим, як вони казали, бідним сином демонів-біженців, але потім, коли самі з ним познайомились, зрозуміли, що варто таки дати нам усім здружитися. Напевно, їх вразила його чесність і доброта, адже саме цим він вирізнявся з-поміж інших представників своєї раси. Завжди говорив правду й проявляв доброту до всього живого. Наше тріо було нерозлучним, разом бешкетувало й разом відповідало за свої вчинки. Між нами не було ніяких підступів, образ і брехні. Тільки шкода, що поки були дітьми, ми багато не розуміли й багато над чим не задумувалися, хоча варто було… Наприклад, взяти хоч те, чому ні Нейріз, ні його батьки ніколи не переходили у свою істинну подобу, а завжди перебували в людській. Лише згодом я і Крайс дізналися, що сім'я Нейріза таємно переховується в нашому місті, так як її за якісь проступки переслідує правління Катарíзмо, їхнього рідного королівства. І головною небезпекою для них було те, що й ангели також не знали про їхнє перебування на своїй території. До речі, батьки Нейріза спочатку також не хотіли, аби їхня дитина товаришувала з, як кажуть демони, ангелочками, але все ж дозволили нам усім бачитися, коли зрозуміли, що синові потрібні друзі й здорове спілкування з однолітками.
Безтурботно наша трійця проживала дні десь десять років. Разом медитувала і тренувалась контролювати магічну силу. Нейріз був на рік старшим від нас обох, тому його магія була трохи потужнішою за наші. І саме він з усіх трьох найгірше нею володів, тому батьки завжди застерігали його, аби стримував свої емоції і щоб ми нічого такого в нього не викликали. Для тренувань наше тріо обрало симпатичну галявину, на якій і проводило багато вільного часу. Щоб знати, що з нами все гаразд і попри те трохи виховувати, ще з найперших днів нашого знайомства, до нас "приставили" наглядачку – молодшу мамину сестру, яка була лише на три роки старша від Нейріза. Не знаю, чи звітувала вона перед усіма батьками, але не думаю, що особисто ми троє сприймали її за ту, хто повинен був нас контролювати, адже, частіше за все, ця дівчина розважалася разом з нами. Коли ми всі стали дорослішими, мені навіть здавалося, що Нейріз нерівно дихає до цієї блондинки. А потім, перед переїздом моєї сім'ї до Лірона, я зрозумів, що його почуття були реальними. На жаль, ця дівчина про це так і не дізналася, бо в новому місті в неї з'явилося багацько нових знайомств, та й не доводилося більше їм із Нейрізом пересікатися, а він так і не наважився їй у всьому зізнатися. Крім того, хоч я і мав з маминою сестрою хороші стосунки, та як тільки ми переїхали, то почали віддалятися одне від одного. Я неабияк зацікавився ліронськими повстанцями, а вона чомусь навпаки – вирішила служити тодішньому королю, й через кілька років стала відома, як його права рука. А потім отримала цей чин і в теперішнього, Дірка Волкера.
•
На цих словах я машинально затулила рот долонями, шоковано вилупившись на цілком спокійного і ледь усміхненого Амала, який спеціально зупинився, щоб дати час обдумати це. "То он, хто йому Калісто…" – дійшло до мене усвідомлення, коли на поверхні пам'яті випливли спогади єдиних їхніх зустрічей, свідком яких я змогла побувати. Цікаво.. що ж так вплинуло на цю жінку, що вона вибрала протилежний Амаловому шлях?..

— Ну гаразд, зараз не про неї. — Знову заговрив командир, коли за моїм поглядом зрозумів, що може продовжувати. — Через певний час після переїзду, добре освоївшись на новому місці, я вирішив відвідати своїх друзів у Аахені. І почав таке робити три рази на місяць. Наше тріо тоді збиралося на улюбленій галявині й весь день обговорювало події, що з нами відбулися за період розлуки. Якщо я й був далеко від тих двох, дружба у нас ніяк не слабшала, а навпаки – міцнішала. І от, якраз під час одного з таких моїх гостювань у рідному містечку, сталося те, що, здавалося б, давно вже мало статися. Влада в Аахені дізналася про переховування сім'ї Нейріза на своїй території. А так як ангели завжди вели війну з демонами і ставилися до них з особливою неприязню, це було вкрай погано. Пригадую, того дня наша трійця безтурботно теревенила на галявині і раптово з навколишнього лісу вийшов невеликий загін імперських воїнів на чолі зі своїм капітаном, тоді одним із найжорстокіших у Аахені.
•
“— Двох із сімейки демонів ми вже вбили, залишився третій. — Лишень цей темнокрилий ангел заговрив своїм скуреним голосом, і ми одразу ж зрозуміли про кого йдеться, а Нейріз лише стиснув долоні в кулаки і скрипнув зубами. — Що поробиш, такі закони нашої прекрасної імперії. Ніхто з громадян Катарізмо, а тим більше біженці, аж ніяк не повинні перебувати на цій території, інакше їх чекає смерть. — Чоловік вимовив це все таким бездушним тоном, ніби зацитував правило з якогось "сухого" статуту.

— Амале, Крайсе, відвернеться від них. Вони не повинні запам'ятати ваші обличчя... — Тихо промовив до нас друг-демон і ми з Рідреком тут же ж послухалися. Краєм ока я тоді помітив, як у очах Нейріза блищать сльози й серце болісно занило. Стало неймовірно шкода його батьків, адже вони були хорошими людьми. — Довго тут не стійте, біжіть якнайдалі. Щоб ці ангели не змогли вас наздогнати. — Ввів і мене, і Крайса в сум'яття хлопець.

— О! А хто це там ще з тим диявольським виродком? — Гидливо поцікавився ангел, а Крайсом аж сіпнуло від обурення за друга. — Якщо це ангели, то їх доведеться запроторити до в'язниченьки, аби вони зрозуміли, як погано спілкуватися з ворогами імперії. — Вишкірився він, витягнувши з піхов страхітливого меча й мені в ту ж мить здалося, що ці ангели нічим не гірші за демонів. Їхні серця такі ж чорні…

— Тікайте звідси. Зараз же! — Серйозно шикнув на наляканих нас Нейріз, і на серці в мене стало дуже лячно.

— З глузду з'їхав?! А з тобою що буде? Давай разом втечемо! — Тихо, але від цього не менш обурено висунув ідею син Рідреків, намагаючись не обертатися до імперських гвардійців, а демон лише мотнув головою, тужливо усміхнувшись:

— Їх повинен хтось відволікти... Вибачте, що втягнув вас у це. — Почав вести більше монолог, ніж діалог наш друг, і я помітив, як його руки почали вкриваттся кривавою кригою, яка й була його магією. — Забирайтеся звідси, щоб я знав, що не дарма прожив це коротке життя. Живіть довго і щасливо й збережіть свої життєві цінності. Я був радий дізнатися, що не всі ангели ненавидять демонів. Ви були чудовими друзями.. дякую вам за все. — Усміхнений Нейріз на мить обернувся до нас і по його щоці покотилася сльозинка. — А зараз.. настав час проща…

— Ні. Не смій цього казати… — Злісно прошипів роздратований я, — Ми ж іще стільки мали зробити разом у цьому житті! Ти не можеш…

— І зробимо! — Впевнено заявив друг, сформувавши зі своєї дивної магії химерного меча і готуючись відбивати атаки суперників, що наближалися. — Все зробимо! Разом! Просто ви не будете мене бачити й чути, от і все! Це не так страшно! — І саме на цих словах я не зміг стримати своїх емоцій, від безвиході ситуації і через бажання самопожертви демона, сльози з'явилися в очах і я вже, було, захотів кинутися до нього, але Крайс міцно вхопив мене за плече, витримавши на місці. Чесно кажучи, я тоді навіть був готовий побитися з Рідреком через це.

— Нейрізе, прошу тебе, не вигадуй. — Благально звернувся я до багряноволосого друга, а він лише сильніше стиснув руків'я своєї зброї.

— Якщо я цього не зроблю, вас двох і ваші сім'ї постійно будуть переслідувати. Не думаю, що вас тішить така перспектива. — Гаркнув на нас демон і рішуче кинувся до ворогів, — А тепер біжіть! І ще раз дякую за вашу дружбу! — Нейріз із капітаном того імперського загону зійшовся на мечах, а ми з Крайсом, до болю зціпивши зуби, погнали геть звідти, крикнувши на останок: "Ми будемо пам'ятати тебе, друже!"”
•
І тільки після того, як хоч трохи відбігли від місця події, ми обоє усвідомили, що весь той час Нейріз ледве контролював свою силу. Землю під нами в одну мить затрясло, а в повітря проник запах крові й здавалося, що воно набуло червоного кольору. Звуки бійки тоді ж стихли, та й не лише вони – навколо не було чути ні пташок, ні якихось інших диких тварин. Пам'ятаю, Крайс і я, оговтавшись від цього, вирішили тихо піти й глянути, що там сталося. Й коли прийшли на місце події, то лише з жахом застали те, що зараз знають усі тамтешні жителі – закривавлену галявину зі страхітливими шипами багряного льоду, які й зараз охолоджують місцеве повітря. Не знаю, чи залишився хтось живим, після дії магії Нейріза, але нічиїх тіл поблизу ми того дня не знайшли. Жодних, як би не шукали, як би не старалися. Й залишилося невідомим, чи то в демона відбувся неконтрольований викид магічної сили, чи то він спеціально використав таке заклинання з самопожертвою. Я завжди більше схилявся до першого, бо в ті миті йому, певно, було дуже складно володіти своїми емоціями. І навіть не уявляю, наскільки боляче йому було в останні миті свого, як він говорив, короткого життя.
Спершу я з Крайсом банували за другом разом, а потім вирішили побути окремо один від одного й подалі від тих місць, які б могли нагадувати про минулі роки, в яких Нейріз ще був живим.
От, а ще через якийсь час піддані тодішнього короля Лірона вбили мою матір… Тому я й казав, коли розказував тобі про Амона, що на той час у мене було аж два горя. Втрата одного з друзів стала першим, а втрата мами – другим.

Амал закінчив говорити, а я все ще сиділа практично зі скляними порожніми очима. В них, ніби, не було ніяких емоцій, а вже через секунду з'явилися сльози, як тільки голос Еля затих. Я повільно приклала долоньки до серця, яке болісно билося в грудях і схлипнула. Чорнявий, вочевидь, зрозумівши, що його дівчина-плакса зараз буде рюмсати, тут же ж підсів збоку й обійнявши рукою за плечі, притулив до себе.
"За що йому таке?.. Стільки болю… За що?.." – з відчаєм питала я у вищих сил, поки руки чомусь ніяк не наважувалися потягнутися й обійняти коханого у відповідь. Якщо й хотілося плакати, то лише від жалю до цього хлопця. І слава богу, що він не був із тих, які ненавидить, коли їх жаліють. І ні, я зовсім не голосно рюмсала, хоч і очікувала, що так буде. Просто тихо всхлипувала, більше й нічого.
•
— Ми з Крайсом досі не знаємо чому батьки Нейріза були біженцями, чому вирішили знайти собі притулок саме в Аахені і як саме та імперська гвардія тоді про все дізналася. — Тихо заговрив сіроокий, погладжуючи мене по спині. — Та й не хочемо вже нічого з цього дізнаватися, адже що тоді зміниться? Ця подія всього лише відкрила нам очі на те, наскільки недосконалий наш світ і істоти в ньому. Відчувши ненависть до рідної імперії, ми вирішили щиро служити тому королівству, в якому неважливо, з якої ти раси, ніхто тебе не осудить за колір шкіри і наявність крил чи ікол. Слідуючи моєму прикладові, Крайс також вирішив приєднатися до повстанців, але лише тоді, коли рана після втрати друга хоч трохи загоїлась. — Щойно Амаліель закінчив говорити, я повністю усвідомила наскільки Лірон дивовижне королівство, без жодної расової дискримінації. І зараз йому як ніколи потрібна наша, а точніше МОЯ допомога, щоб зберегти свою свободу й існування загалом.

— Яка я жалюгідна. — Вимовила раптом я, акуратно відсахнувшись від обіймів збентеженого цими словами Еля. — Тут не ти повинен мене втішати, а навпаки. — Серйозно проговрила, витерши дрібні сльози, і ніжно обійняла брюнета за шию. Перші секунди парубок був у певному сум'ятті, начебто, не знав що робити, а потім обійняв мене у відповідь, зарившись носом у моє волосся і тихенько засміявшись.

— Ти б точно сподобалася Нейрізові, Ерлайн. — Несподівано повідомив Амал і я відчула, як у серці вкотре за нинішній день і боляче, і приємно тьохнуло. — Боюся, що навіть більше, ніж мені. — Щиро, без натяку на біль і сум, усміхнувся мені капітан, коли ми відсторонилися одне від одного. Й тут я, ніби, знову закохалася в нього – теплий погляд неймовірних вогненних очей і прекрасна посмішка на повних губах. Як я раніше не помічала, що так хочу їх поцілувати?..
Тільки-но в мене з'явилися ці думки, як вуста капітана зустрілися з моїм чолом, наче даруючи таким чином спокій розуму.

Аж не віриться, що лише за один день ми з Амалом змогли так зблизитися… Він відкрив мені своє поранене серце, нічого не соромлячись. Невже справді настільки кохає мене й довіряє, що зовсім не боявся якогось осуду з мого боку?.. Чесно кажучи, від такого аж трохи лячно робиться, адже жодного разу мені ще не доводилося усвідомлювати, що хтось плекає в собі такі сильні почуття до мене…
Ну а я тоді що? Що я могла зробити, коли дізналася про минуле Еля? Повністю зрозуміти його вистраждану душу й так ніколи не вдасться, тому мені можна лише залікувати її, намагаючись не завдавати більше болю і приносячи йому радість.

Після того, як поцілував моє чоло, Амаліель притулився до нього своїм і втомлено стулив очі, а я взялася зблизька розглядати його красиве обличчя.
Все ж, коли говориш з людиною так, як хочеться серцю, не приховуючи справжніх почуттів, аж цвіте все на душі, навіть, якщо розмова аж ніяк не весела. Тоді просто тішишся думками, що той, кого так любиш, має ті ж почуття, і ви можете вільно ділитися ними.

— Амале, я завжди буду поруч із тобою і допоможу витерпіти будь-який біль. — Турботливо провівши пальцями по трохи колючій щоці, тихо мовила я і співрозмовник повільно розплющив наповнені вдячністю очі.

— Дякую тобі, Ерлайн, за те, що ти відчуваєш до мене. Це найбільше щастя в моєму житті, яке я лише міг пізнати... — Видихнув щирі слова хлопець і, забравши від своєї щоки мою долоню, обережно її поцілував. Потім багатозначно подивився на ту ж засоромлену ельфійку і вирішив неспішно скоротити відстань між нашими обличчями до мінімуму. Поки зрозуміла, що шкіра мого лиця почала ще більше пашіти від близького дихання Амала, серце вже такі дикі танці там, у грудях, витанцьовувало, що аж здалося, наче у вухах віддає. Добрі насичено-помаранчеві очі, блиснувши певною хитринкою, збеджено дивилися то на мої губи, то на "зелені озерця" навпроти. Поглядами ми з Ельом дали зрозуміти одне одному, що не бажаємо зупинятися, а лише продовжити й зробити те, чого давно бажали. В передчутті чогось надзвичайного я заплющила свої вічі й трошечки подалась вперед і, як тільки мої губи ледь торкнулися Амалових, наші вуста зійшлися в довгоочікуваному поцілунку. В ньому ми повністю змогли насолодитися почуттями одне одного, відчувши тих славнозвісних метеликів у животі, як змушували все всередині тремтіти.

І зовсім не важливо, чи цілувалися ми з кимось іншим до цього моменту, як я з тим дивакуватим Віллі, чи з королем Дірком, чи Амал зі своєю колишньою... Адже зараз є лише ми й наші закохані серця, а те, що було з іншими, а ще й, якщо нещиро, безслідно зникає, поглинаючись небуттям.
Від того моменту, як тоді, зранку, друзі не дали нам поцілуватися, я навіть не усвідомлювала, наскільки сильно весь сьогоднішній день хотіла цього, тільки-но мій погляд зачіпався за губи Амаліеля…
Ох, і які лише почуття я не відчула за цю довгожданну мить! Їх було ціле море! Збудженість, трепет, радість, захват, ніжність, захоплення, ейфорія і, врешті-решт, сором. І це всього лишень за одну-однісіньку мить! А що буде далі?.. Все-таки, кохання – дивовижне почуття! Вірю, що ні моя, ні Ельова душа не буде кинута ним у безодню…
•
Коли нам з Амаліелем не вистачало повітря, ми неохоче зупинялися, віддихуючись, і знову незвично жадібно поєднувалися в поцілунку, ніби кохали одне одного дуже давно й до цього моменту були в розлуці сотні років. Я зарилася пальцями в м'яке, полум'яне волосся коханого, відчуваючи, як він все ближче підтягує мене до себе.

— Ерлайн… — Тихо гукнув капітан, уривчасто дихаючи, коли відсахнувся від моїх губ. — Я не знаю, чи зможу стриматись, але ти не бійся… — Рішуче дивлячись у мої потемнілі від збудження очі, Амал почав повільно розстібати свою сорочку. Спершу я неабияк збентежилась і його словами, і поведінкою, але потім, серцем відчуваючи всю ту пристрасть, яка зараз палала як і в ньому, так і в мені, відкинула будь-які страхи. Адже чого мені боятися? Чого тягнути? Якщо наші почуття правдиві, то навіщо терпіти до якоїсь миті? Може, лячно було від того, що в мене це буде вперше, але все одно, треба лише довіритися Ельові, от і все.

— Ерлайн?.. Ти точно згодна? — Забажав пересвідчитися в моїй думці чорнявий, відклавши предмет одягу вбік. І, як тільки мій погляд опустився до натренованих м'язів на його торсі, відповідь стала очевидною. Сама не помітила, як пальцями обережно торкнулась гарячого міцного рельєфного живота, на якому де-не-де виднілися то великі, то маленькі шрами. Ох, а це татуювання у формі вогню на його лівій руці, яке світилося від використання магії! Я аж подих затамувала від захвату. Потім впевнено кивнула, перевівши позір на обличчя Амала, на якому благополучно царював рум'янець. Парубок нахилився до мене й палко поцілував, міцно обійнявши. Я тоді ж обхопила його лице долонями й уже хотіла прикрити очі, але те, що волосся Еля почало набувати природнього кольору, ввело мене в конфуз.
•
— О, ні.. видно що, сьогодні не вийде… — Несподівано змучено зізнався сіроокий, а я тільки звела брови докупи і стривожилась, лишень його руки навколо моєї талії ослабли. — Пробач, але моє виснаження досягло піку саме зараз… — Сонно пробубонів капітан і відключився, похилившись на мене, коли створені ним вогняні кульки зникли.

— Ей, Амале, ти як?.. Що це з тобою? — Не на жарт схвилювалась я, поклавши тіло хлопця на ліжко. Торкнулася чола – ніби, не гаряче, хоч на ньому і виступив піт. Потім прислухалась і зрозуміла, що відповідати на мої питання ніхто не планує – Ель сопів, най і ледь чутно. — Он воно що... — Пошепки заговорила я сама до себе, коли до голови почало доходити усвідомлення ситуації, — Значить, магічне виснаження. Звичайно, довго підтримувати ці кульки і той підігрів для наших наметів минулої ночі – не так уже й просто, навіть для такого сильного мага, як ти. — Обережно поцілувавши теплу щоку хлопця, я, наскільки змогла, накрила його ковдрою й лягла поруч. "Ну нічого, в нас ще буде час для того, щоб зблизити не лише свої душі, а й тіла." – із впевненістю подумалось мені тоді, й здалося, що то була не я, а якась зовсім інша дівчина...  — Хоча, не лише магічне виснаження. Ти ж мало сьогодні спав, а день виявися довгим і насиченим емоціями. І, напевно, ще те, як Містріодіс тобі своє перо передав, також внесло свою долю в цю неймовірну втому. Дивовижно, навіть ця буря почуттів не допомогла. Ну і ну… Що ж, от і безсоння твоє минуло. — Усміхнулась я, підперши рукою голову і досліджуючи пальцями волосся коханого, — Вочевидь, цього вечора ти міг поринути в сон будь-якої миті. Що ж, спи, і най ніщо не тривожить твій сон... — Турботливо прошепотіла Амалові на вухо і його губи навіть відвідала легенька усмішка, яка буває у дітей, коли їм сниться щось хороше. Поки пальчиком малювала візерунки на мужніх грудях і придивлялася до гарного татуювання на руці хлопця, я й не помітила як моя голова опинилася на його подушці, а очі втомлено стулилися, не супротивляючись раптовому нападу сонливості. "Думаю, Дарла пробачить, якщо цю ніч я посплю в номері Амала…" – останнє, про що змогла нормально подумати, перед тим, як поринути в такий бажаний сон.