Композиції для прослуховування:
Alexandra Porat – Don't Watch Me Cry (Jorja Smith cover)
A Great Big World & Christina Aguilera – Say Something
You Me At Six – Take On The World
Villain Of The Story – Peace Of Mind
Друга – П'ю з твоїх долонь
Прохання: не сприймайте зміст кожної пісні надто буквально.





Звідки й коли в мене взялося стільки рішучості? Думаю, що варто було королю відвести погляд від мого обличчя, як я тут же ж почала нормально мислити, що й було причиною її появи. А то його очі чомусь туманили мій розум. Гм.. може, це в нього така магічна здібність є? Так от, цих нещасних кількох секунд для мене було достатньо, щоб витягнути холодну зброю з чохла, що був закріплений ремінцем на правій нозі і прикласти до шиї ворога, коли він підняв голову. В серці в одну мить зародилася люта ненависть до цього чоловіка, адже саме через нього страждають люди цього ні в чому не винного королівства. Чиїсь сини чи батьки, що йдуть до повстанців, не повертаються живими й жінки роками оплакують їх. Діти залишаються сиротами, іноді й зовсім круглими. Люди бояться спокійно ходити вулицями і… Та це можна ще довго перераховувати! Якщо народ страждає, то чому ж його правитель має влаштовувати усілякі бали?!

Факт того, що мені ще ніколи не доводилося когось вбивати дещо лякав свідомість і "тормозив" мої дії. Але серце, шалено стукаючи в грудях, ясно й чітко говорило мені, що людину, яка зараз переді мною не потрібно жаліти. Зовсім. Смерть цього чоловіка стане початком налагодження життя в королівстві, а я, на додачу, ще й героєм можу стати.

Різко видихнувши, я сильніше притиснула лезо зброї до шиї ельфа, який дивився на мене спокійними, але повними жалю очима. Для мене було неочікувано побачити саме такі емоції на його обличчі, тому я не змогла одразу виконати своє завдання, а лише з кожним разом сильніше вдавлювала кинджал в горло Його Величності.

Володар смарагдово-блакитних очей повільно закрив їх, закусив нижню губу й гірко посміхнувся, тихо сказавши:

— Хочеш мене вбити?… Давай, вбивай… Ти ж заради цього сюди й прийшла, а я довго на це чекав. Мені тут і так надто складно жити, під всіма цими поглядами, які стежать, щоб я не зробив щось не те, бо інакше мені нічого, окрім смерті не світитиме. Тому краще, щоб вбив мене хтось із вас, аніж їхні люди.

— Що?… Про що.. Ви говорите?.. – від нерозуміння слів чоловіка я трохи розгубилася й тому послабила тиск леза. – Що означає "хтось із вас"?… – З рани виступили великі краплі багряної крові й потекли по його шиї, капаючи на мене. Я в цю мить не зводила очей з обличчя правителя, стараючись знайти в ньому відповіді на питання.

— Ти ж із повстанців? Тебе підіслали, щоб вбити мене, адже кожен з вас носить в серці ненависть до моєї особи. – все ще тихо говорив король, а я тільки ширше відкривала очі від шоку.

— Що?... Звідки.. звідки Ви знаєте?!… – тремтячим голосом викрикнула я й рука, в якій перебував кинджал затремтіла сильніше.

— Т-с-с.. тихіше, а то тебе почують і тоді нам обом буде непереливки. – застережливо, але спокійно повідомив рудоволосий ельф і в наступну мить швидко, різким рухом вихопив холодну зброю з моєї руки.

— Ні, будь ласка.. тільки не вбивайте… – в раз жадібно попросила я, замружившись в очікуванні болю, і, як тільки до вух долинув звук дзвінкого падіння кинджала на підлогу, розмлющила очі й почала переривчасто дихати. В мене навіть склалося враження, що я задихаюся.

— Заспокойся. Ніхто не буде тебе вбивати. – так само спокійно мовив Його Величність, а я лише продовжила величезними очима дивитися на нього. – Я хочу, щоб ви допомогли мені. Морально я ще зможу витримати весь тиск, який на мене чинять, але фізично моє тіло більше, ніж півроку не протягне. Вже кілька ночей поспіль я не міг заснути, все думав, як мені попросити у вас допомоги, якщо ви так мене ненавидите… – з одного його ока на мене впала холодна сльоза і я затамувала подих. Обличчя короля не було схоже на обличчя того, хто плаче. Це виглядало зовсім інакше: він говорив спокійно, з жалем в голосі й очах, і ніби не міг стримувати сльози, які просто крапали з них. – В глибині душі я підозрював, що повстанці щось придумають із цим балом і тому, коли я побачив, як в саду ти говорила з їхнім головним капітаном, в мені прокинулася надія на те, що мої здогадки правдиві. Я знаю на вигляд більшість повстанців, тому мені було не складно здогадатися, що ти в їхніх рядах недовго, та й…

— Невже Ви знали про все й тому так поводилися зі мною?… – злякано припустила я, не даючи йому договорити і все ще лежачи під чоловіком, що нависав наді мною.

— Так. А ти що.. думала, що сподобатися королю так просто? Авжеж ні. Був би на моєму місці хтось інший, у тебе б навряд чи щось вийшло. – і тут я зрозуміла наскільки наш загін "проколовся". Його Величність вміло обійшов наш задум і використав на свою користь. Що тут скажеш.. цього вечора ми обоє були лицемірними, обоє грали чужі ролі.

— Що такій жахливій людині, як Ви, треба від нас? – нервуючись, спитала я і насупила брови. Сльози з його очей помалу переставали крапати й він заговорив:

— Я не жахливий, не вважай мене таким. Я всього лишень виконую те, що мені накажуть. І на цьому все. В мене нема ніякого права давати якісь доручення підданим без їх відома.

— Без чийого такого відома? – все ще не вірила я чоловікові, досі нервуючись.

— Старійшин. Не я керую ними, а навпаки. – я завмерла й витріщилась на ельфа. "Як?… Старійшини?… Але ж мені казали, що вони мало що вирішують і все залежить від думки й дій короля… Як таке може бути?…" – розгублено думалось мені, поки Його Величність продовжував говорити: – Так триває вже сотні років. Вони зробили себе безсилими проти моєї влади в очах простих людей, які зовсім не підозрюють, що все зовсім не так.

— А права і ліва рука? А капітан королівської гвардії? Вони-то кому підкоряються? – невпевнено знову перебила я чоловіка й тут же ж отримала відповідь:

— Ніхто. Ніхто в цьому замку не знає про справжню владу старійшин. Всі думають, що я керую королівством. Права і ліва рука, капітан королівської гвардії, так, ми з ними в дружніх стосунках, але мені строго заборонено давати їм якісь накази без відома ради старійшин. – вже й із рота ельфа почала маленькими крапельками текти кров і падати мені на обличчя, від чого я миттєво здригнулася й акуратно відштовхнула чоловіка від себе.

— Якщо я вже не збираюся Вас вбивати, то треба залікувати чимось поріз, щоб потім не виникло непотрібних питань. – серйозно і якось схвильовано водночас мовила я, піднявшись, і почала шукати очима щось, що зможе допомогти.

— Тобі не варто про це хвилюватися. Я своєю магією цілком можу залікувати себе сам. – запевнив мене співрозмовник і зробив відповідний жест рукою біля шиї, від якого поріз майже моментально загоївся. А я лише те й змогла, що відкрити рота в здивуванні й підбігти до ельфа, щоб краще все роздивитися. Рудоволосий сидів на ліжку і застібав сорочку.
Спостерігаючи за його діями, я усвідомила, що сама тут бюстгальтером "свічу", тому поспішила знайти корсет від сукні і хоч якось закріпити його на собі.


— То.. чому я повинна Вам вірити? – вирівнявшись, поставила я логічне питання і чоловік гірко посміхнувся, на мить опустивши голову.

— Я зможу відповісти тобі тільки завтра. А зараз ти повинна лягти спати і перебути тут цю ніч. Він піднявся і, підійшовши до одного краю ліжка, почав знімати з себе ще якийсь одяг.

— Ви що, жартуєте? – іронічно обурилась я, зовсім не червоніючи.

— Сприймай це як мій наказ, якщо тобі так буде простіше. Як наказ твого правителя, а інакше…

— Пфф, дуже смішно. Я з повстанців, пам'ятаєте? – розвела я руками й підняла брови. – Ми не слухаємось коро…

— Інакше тебе можуть спіймати, якщо ти звідси просто так вийдеш. – серйозно попередив мене Його Величність і я зам'ялася. – Якщо таке станеться, тебе будуть допитувати і ні мені, ні тобі буде не уникнути жорстокого покарання. Тоді нам ніхто не допоможе. Ніхто. – ще серйозніше наголосив він на цьому слові і я змогла тільки злякано обійняти себе руками, так, ніби це захистить мене від чогось. – Думаю, що задля нашої спільної безпеки, ти вже зможеш поспати цю ніч тут. – сказав він так, ніби вибору в мене не було зовсім. Хоча, що ту вже говорити? Так і було.

Голосно видихнувши, я зняла корсет, а тоді спідницю сукні, розплела зачіску і вже потім, підійшовши до ліжка, обережно залізла під ковдру.



Гадки не маю, чи заснула я тої ночі взагалі. Судячи з мого жахливого вранішнього вигляду – ні. Розтріпане волосся, тіні на очах, здавалося, стали синіми колами під ними ж, ніби даючи колір набряклим мішкам. Навіть попри те, що ліжко було неймовірно комфортним і затишним, зімкнути очей хоч на п'ятнадцять хвилин в мене не вийшло. Та і як тут заснеш, коли в голові небачена кількість думок гуде, як рій бджіл, і більшість із них зовсім мені не зрозумілі. Ох.. мушу визнати, що такої мучливої ночі в мене ще ніколи не було...
По правді кажучи, не знаю чи й король заснув хоч на мить... Коли я зранку подивилась на нього, виглядав він страшенно втомленим. Справді.. Його Величність ж говорив, що вже кілька ночей поспіль не спить. Жах якийсь…

На деякий час мені навіть здалося, що через незрозумілість власних думок і ситуації, в якій опинилася, я забула де перебуваю, звідки я, як називаюся і взагалі, хто я, в біса, така…
Лише ставши перед дзеркалом, мені ця інформація нагадалась. А так, мозок абсолютно точно відмовлявся обробляти будь-які думки і приймати рішення. Та й серце також було поглинене якимось сум'яттям і невизначеністю – зовсім не розуміло, бідолашне, що йому в даний момент відчувати. В загальному, почувалася я як мрець, який піднявся з могили, але не знає й не може усвідомити для чого.


Того ранку ми з королем не сказали одне одному жодного слова. Мовчки вділися, привели до порядку обличчя і волосся й парою вийшли з кімнати. Він тримав мене під руку, а я лише слухняно слідувала за ним коридором, навіть не маючи сили розтягнути губи хоча б у подобі фальшивої усмішки, коли нам доводилося повз когось проходити. Я була настільки виснажена й збита з пантелику, що мені було абсолютно начхати на те, куди цей чоловік мене веде.

Напевно, якби зараз хтось подивився в мої очі, в них би не було видно нічого крім байдужої порожнечі до всіх і всього, що відбувається навколо.

Весь шлях ми йшли мовчки і лише, коли зупинилися перед великими старими дверима, очевидно, до якогось такого ж великого залу, Його Величність сказав тихим голосом:

— Побудь тут кілька хвилин і я тобі поясню, чому ти маєш мені повірити. – після цих слів він відпустив мою холодну руку й, не поспішаючи, увійшов до невідомого мені просторого приміщення, з якого, до речі, лунали чиїсь голоси, що одразу стихли, як тільки двері за королем зачинились.

Цей звук був достатньо голосним для того, щоб певним чином отверезити мене. Відчуття з'явилося таке, ніби на голову вилили відро холодної води. Я, щойно "прокинувшись", різко видихнула й розгублено пробіглась поглядом по порожньому коридору. Все ще не розуміючи, де я і що мені зараз треба робити, я захотіла піти геть від невідомих дверей, але в наступну мить саме з них до моїх вух долинув чийсь болісний і затяжний крик.

Я злякано й різко обернулася до них і підійшла ближче. Очі опустилися до масивної ручки й рука чомусь почала повільно тягнутися до неї. І ось, коли я вже торкнулася до предмета, жахливий крик, хоча, радше, стогін, повторився і моя долоня відсахнулась від дверної ручки, як від чогось дуже гарячого. Від тієї миті моє тіло більше не ворухнулось. Страх охопив свідомість і мені не вдавалося навіть крока назад зробити.
Не знаю скільки часу я там простояла, із завмерлим серцем слухаючи чиїсь болісні переривчасті крики й думаючи: увійти мені туди чи ні, але точно немало. Можливість того, що я можу допомогти людині за дверима, змушувала мене стояти там. Але що я можу зробити?… Як протягнути руку допомоги?… Невідомо. Від чого врятувати?… Від кого врятувати?… І знову невідомість.

Тремтячими ногами я ледве зробила кілька кроків назад і впала на коліна, закривши вуха долонями, щоб якнайменше чути той страждальний звук.
Довго мені в такому положенні перебувати не довелося – великі двері почали повільно відчинятися і я, на диво швидко зреагувавши, відскочила вбік і сховалася за одну з товстих колон, що підпирали височезну стелю в коридорі.

Із невідомого мені залу вийшла група людей в темних каптурах. Невідомо, якої статі, віку чи раси. Вони йшли мовчки, іноді озираючись по боках. Пішли ці люди в протилежному від мене напрямку, тому мені, напевно, пощастило не бути поміченою. Коли незнайомі персони відійшли на достатню відстань, я змогла більше висунути свою голову з-за колони.

Вхід до приміщення в цей момент почав зачинятися і моє тіло майже моментально, не гаючи часу, метнулося до нього. Розум як не встиг оговтатися від виконаних дій, а я вже встигла підбігти до Його Величності й перестрашено дивитися на нього, врівноважуючи збите від хвилювання дихання.

Король Дірк сидів на колінах, одною рукою опираючись об підлогу, щоб не впасти. Інша ж у нього просто висіла так, ніби він зовсім не може нею рухати. Зі стогоном піднявшись, чоловік з гіркою усмішкою подивився на моє побіліле від страху обличчя й сказав:

— Не лякайся так. Це не вперше для мене. Просто вкотре поставили тавро розпеченим залізом, але ще й з ефектом посилення болю. Я ж знову не послухався їх, влаштувавши бал-маскарад. – він по-доброму потріпав мені волосся на голові й продовжив: – Я – єдиний із всіх королів Лірона, який чинить їм настільки великий спротив. Так, в таких умовах неможливо створити нормальну сім'ю, чи спокійно керувати королівством, адже кожен твій рух контролюють. Тому я намагаюся ні до кого не прив'язуватися, щоб старійшини потім не використали цю людину, щоб впливати на мене.

Благородний ельф, який зараз аж ніяк не виглядав благородним, повільно, але стійко покрокував до виходу і я в цю мить побачила жахливий слід від тавра на його правій руці, саме на тій, якою він не міг поворушити. Від усвідомлення того, як багато разів йому доводилося таке терпіти, у мене з'явився твердий комочок в горлі й почав душити. От шкода стало короля, просто шкода.
Те, що періодично відбувалося в цьому приміщенні стало доказом того, що мені слід повірити Його Величності. Повірити в те, що він весь час був змушений виконувати чужі накази під страхом смерті, навіть, якщо йому не хотілося. Його не можна в цьому звинувачувати, адже він людина, як і ми всі, відчуває страх і розпач, які, я впевнена, не одну ніч ятрили йому душу.

Підбігши до короля, я допомогла відчинити двері й ми разом вийшли звідти.

— Я допоможу Вам. – раптово для ельфа сказала я й рішучо подивилась в його втомлені, але від цього не менш здивовані очі. – МИ допоможемо. Я впевнена, що, якщо Ви зможете нормально все розказати іншим повстанцям, вони також Вам повірять і згодяться допомоги.

У відповідь на ці сміливі слова король тихо засміявся й мовив:

— Якщо ти говориш з таким вогнем в очах, думаю, я можу тобі вірити. – вже в наступну мить він посерйознішав і стиснув губи в тонку лінію, очевидно, щось обдумуючи. – А зараз тобі потрібно вийти з палацу непоміченою.

— Ви щось придумали? – одразу припустила я і уважно придивилася до Його Величності.

— Давно вже. – все ще серйозно відповів ельф і я насторожилась.


Вже через кілька хвилин виявилося, що правитель хоче сказати своєму раднику, що йому захотілося виїхати на одиночне полювання і щоб той про це нікому не казав. А якщо хтось буде питати, то най говорить, що до Його Величності прийшло натхнення і він у себе в покоях пише вірші.

— Всі знають, що я ненавиджу, коли мене турбують в цей час, тому навіть не сміють щось від мене хотіти. – мовив король Дірк, помітивши мїй здивований вираз обличчя. – Знати про те, що я насправді нібито на полюванні, зможе лише радник і охорона, так як попри неї доведеться проїхати. – ми зараз йшли якимось старим таємним коридором, який вів, як мені говорив Його Величність, до такого ж таємного виходу з палацу. Перед цим він мені приніс змінний одяг, щоб я могла переодягнутися в щось зручніше, ніж пишна сукня.

Як тільки ми підійшли до якихось невеличких дверей, які, напевно, й були тим самим таємним виходом, чоловік мене зупинив і сказав почекати його, а сам вийшов на зовні.
Через лічені секунди я змогла почути чиїсь голоси й іржання коня.

— Виходь. – тихо наказав пан Волкер, привідчинивши двері, і я слухняно покрокувала навулицю.

Його Величність вправно вискочив на красивого чорного коня і, застережливо озирнувшись довкола, допоміг і мені вилізти на нього.

— Якнайщільніше притулися до мене ззаду. – наказав рудоволосий ельф і я, слідуючи нашому плану, зробила відповідні дії. Слава Богам, плаття на мені вже не було, а тільки червона футболка й чорні штани, тому сидіти на коні було доволі зручно. Мешти також довелося залишити в кімнаті короля, замість них мені дали якісь сандалі, розмір яких був трохи завеликим.
Його Величність накинув на мене свою довгу червону мантію і я, вхопившись за неї, спробувала краще нею прикритися, щоб мене не змогли помітити.

Правитель почекав поки я припиню ворушитися і дав коневі команду до руху. Коли ми проходили повз, як мені підказало чуття, охоронців, я якнайкраще притиснулась до спини чоловіка, щоб бути якнайнепомітнішою.

— Вдалого Вам полювання, Ваша Величносте. – тільки й змогла почути я слова одного з тих, хто стояв біля воріт. Потім ельф тільки лівою рукою вдарив коня за допомогою вуздечки і той швидко поскакав убік густого лісу, в який і виводили задні ворота палацу.

Сподіваюся, у нас все вдалося і ми нормально доберемося до головного повстанського штабу. І не питайте, чому я так легко змогла відкрити Його Величності його місцезнаходження. Ну, а куди ще я мала його відвести? От-от, тільки туди, щоб безпосередньо генерал Абелард зміг вислухати короля.
А якщо говорити про ті магічні кульчики, які я носила весь вчорашній вечір, то я вже давно їх зняла й поклала до кишені штанів, щоб ніхто з друзів не зміг нічого мені сказати, адже я навряд чи змогла би їм пояснити все так, щоб вони повірили.. тільки хвилюватися би більше почали і ще й підіслал  би когось до палацу мені на допомогу. Шуму би лише наробити могли, а нам цього зараз не треба.


— Яке твоє справжнє ім'я? – несподівано запитав володар смарагдово-блакитних очей і я чомусь завагалась, але вже через півхвилини відповіла:

— Ерлайн. – дивина. І про це теж здогадався. Я, швидше за все, не перестану дивуватися його як і магічним так і розумовим здібностям.
У відповідь чоловік нічого не сказав, а лише ще раз вдарив коня вуздечкою і останній побіг ще швидше.

— Мені от цікаво.. – знову несподівано заговорив рудоволосий, – ти та сама дівчина з пророцтва?

— Що? З якого ще пророцтва? – зовсім не зрозуміла я, тому щиро здивувалася його питанню. Відчуття таке, ніби десь мені вже доводилося це чути.. чи, точніше, бачити… Дійсно! В одному з проходів у штабі, на стіні світився напис про якусь дівчину з пророцтва, це було прямо перед тим, як я познайомилася з Ельом. Але невже ці слова якось мене стосуються?

— Зрозуміло. Значить, це або не ти, або тобі ще нічого не говорили про це. І я більше вірю в другий варіант, адже аура твоєї магії саме така. – знову король заговорив про щось незрозуміле для мене.

— Тобто, "саме така"? – починала я обурюватися, але Його Величність більше нічого про це не сказав, як би я його не просила.
Потім лише задумано притулилася до спини чоловіка й, трохи відкривши мантію, вдивлявся в дерева, повз які ми їхали.


— Ви точно зможете знайти дорогу до штабу? – через довгий час мовчання невпевнено спитала я, визирнувши з-під тої ж мантії, каптуром від якої король накрив голову.

— Не переймайся, я надто добре знаю цей ліс, щоб щось в ньому не знайти. – запевнив мене він і визнав наступне: – Але, тим паче, я ніяк не міг відшукати ваш головний штаб, як би не старався. – мені здалося, що ельф обурився через цей факт і я лише тихо засміялась із цього.


Пора дня наближалася до обідньої, тому з кожною хвилиною сонце дедалі більше пробиралося своїм промінням через щільні гілки дерев. Ставало спекотно. Навіть надто. І це, напевно, було через те, що ми з королем були надто близько одне до одного.

Їхали ми так достатньо довго для того, щоб кожен зміг осмислити хоча якусь частину того, що сталося за останній вечір і ранок. Мені було страшно. Страшно за те, як сприймуть це все друзі. Чи не подумають вони, що Його Величність якось мене зачарував і використав у своїх цілях… А що? Таке було цілком можливо. От тільки він не такий. Нехай я лише зараз почала це відчувати, але він зовсім не злий, а якраз навпаки.

Всі мої думки збилися, коли ельф раптово зупинив коня й прислухався до звуків лісу. Я підняла з себе мантію і, поглянувши довкола, побачила знайому місцевість. А це означає, що зараз ми були дуже близько до тої скали, в якій і є головний штаб повстанців і це не на жарт насторожувало.

— Хто тут? – серйозно і з засторогою спитав король Дірк, повільно обертаючи голову то в один бік, то в інший. Невже він когось почув? – Хто посмів ховатися від мене? – після цього питання я повністю накрилася мантією, щоб уникнути можливих і цілком непотрібних непорозумінь.

З обох боків від нас і спереду заворушилися кущі й звідти вийшли знайомі мені люди, оточивши коня.

— Набагато важливішим буде питання: хто привів Вас до території нашого штабу? – з люттю в тоні, але спокійно заговорив капітан, голос якого я одразу ж впізнала й потім навіть одним оком глянула на друзів, які там зібралися.

— Так, цінуй те, що в нашого капітана ще є якась повага до тебе і відповідай на питання! – не менш злісно обурилась Мелейна і в її руках із землі почало формуватися щось схоже на сокиру.

— Як тобі це вдалося? Як ти розкрив наш план? – спокійно поставив питання Крайс, навколо якого вже починав кружляти магічний дим, який виходив із люльки.
Окинувши поглядом інших товаришів по команді, я зрозуміла, що вони налаштовані серйозно, але з'являтися не поспішала – відчувала, що ще не час. Кожен відомий мені член найголовнішого повстанського загону був у бойовій готовності, хтось готувався атакувати магією, а хтось надавав перевагу зброї.

— Ви мене недооцінили. – спокійно заговорив король, а я тільки й змогла, що сильніше вхопитися за нього ззаду так, ніби застерігаю його від чогось. Не хотілося, щоб він наговорив чогось зайвого. Друзі напружились і були готові слухати його наступні слова. – Невже ви думали, що короля зможе зацікавити така проста дівчина? Кумедно. – незмінним спокійним тоном мовив Його Величність і до мої вух долинув звук того, як хтось від злості скрегнув зубами.

— Де вона? Що Ви з нею зробили? – майже загарчав капітан Амал і я побачила, як в його очах спалахує вогонь, коли він наставляв на благородного ельфа меч, а на лицях інших друзів відображається певна розгубленість. Напевно, вони більше звикли до того, що він вміло контролює свої емоції. І тут я зрозуміла, що пора вилазити зі своєї схованки.

Як тільки капітан почав робити кроки до короля, я заворушилася.

— Стійте! – стривоженок викрикнула, зіскочивши з коня, і друзі завмерли, всі як один витріщившись на мене. – Зі мною все гаразд. Бачите? Я в порядку. – спробувала посміхнутися я здивованим товаришам і вони в мить перестали оточувати себе магією й кинулися до мене.

— Ерла-а-а-айн! – заверещала Зена найголосніше й кинулася на мою шию. – Ми такі раді, що з тобою все добре… Ми дуже хвилювалися. – висловила дренея почуття всіх інших і в наступний момент я ледве не задихнулася від групових обіймів. Навіть сказати нічого не змогла, просто міцно обійняла їх всіх у відповідь.

— Як Ви це поясните? – вже спокійно запитав у Його Величності капітан, що стояв збоку від нас.

— Вона мене не вбила і я її не став. Розгадати ваш задум було не так складно, та й мене на це вже давно наштовхнули події в житті. Адже вічно бути під ЇХНІМ тиском мені зовсім не хотілося. – володар смарагдово-блакитних очей повільно зліз із коня й ближче підійшов до головного.

— Що? Під чиїм ще тиском? – насупив густі брови сіроокий і Його Величність почав все грамотно пояснювати.
Друзі уважно слухали і їхні очі збільшувалися з кожним його словом. Розумію, їм, напевно, ще складніше повірити в правду, ніж мені… Адже вони ж роками вважали, що у всьому винні королі, а не рада, а тут, за сотні років приховування, виявляється, що все навпаки.

— І чому ми повинні Вам повірити? – цілком очевидне питання поставив капітан і я заговорила вже я:

— Ось чому. – Його Величність, ніби знаючи, що я збираюся зробити, обернувся до них спиною і я підійшла до нього спереду й допомогла зняти одяг. Товариші по команді здивовано спостерігали за нами й у наступну мить тільки затамувала подих від шоку – на спині короля не було гладенького місця, всюди були шрами або сліди від розпеченого тавра. Потім я вийшла до друзів і з максимально серйозним виглядом дивилася на них.

— Звідки.. звідки у Вас ці сліди, Ваша Величносте?… – злякано заговорила Ірма, шоковано прикриваючи рот руками.

Король обернувся до них обличчям і япочала допомагати йому одягатися.

— Це покарання за кожен непослух старійшинам. – спокійно відповів чоловік, – А ви не задумувалися, чому помирали попередні правителі Лірона? – несподівано поцікавився він і присутні лише розгублено перезирнулися.

— Ну.. – спробував відповісти Актеон, – в більшості від хвороб, але не від старості.

— От. Ви ж ніколи не задумувалися над тим, звідки в них з'являлися ті хвороби, а було би добре. – Його Величність вказав на себе великим пальцем і продовжив: – Старійшини. Вони нас всіх карали за будь-яку непокору і найрізноманітнішими методами, щоб ми знали, що означає не підкорення наказу. Могли доводити до напівсмерті, але не вбивати. Хтось витримував довго, а хтось – ні. Тому й з'являлися в королів ті різні хвороби, від яких ті помирали практично на наступний день. – з рішучістю в очах і словах говорив ельф і в так званих слухачів жах тільки більше відображався на обличчях. – Тільки я зараз можу вам допомогти здобути те, за що ви так довго боретеся. Але ніхто крім вашого генерала і найголовнішого загону не повинен дізнатися про нашу співпрацю.

Коли Його Величність замовк, у повітрі зразу ж пробралося мовчання, здалося, що навіть вітер, що ворушив рослини стих. Всім справді було неймовірно складно ось так зразу цю всю інформацію осмислити, але я сподіваюся, що вони, як і я, спробують довіритися, бо що інакше нам залишається?…

— Напевно.. у нас не залишається вибору. – через якийсь час серйозно, але ще не повністю впевнено заговорив капітан і всі одразу ж звернули всю свою увагу на нього.

— Я дуже радий нашому об'єднанню. – щиро усміхнувся король і протягнув не пошкоджену руку чорнявому і, коли той обережно її потиснув, знову заговорив: – А зараз, відведіть мене, будь ласка, до генерала Абеларда. Я повинен з ним багато про що поговорити і якнайшвидше, щоб ніхто не помітив, що мене насправді немає в палаці.



Якщо описувати моральний стан моїх друзів, то можна сказати, що на вигляд вони були такими, як і я сьогодні зранку, але в трошки кращому стані. На лицях розгубленість і сум'яття, в очах легкий страх, кроки невпевнені, а думки в голові змішані.

Бути присутніми в кімнаті генерала дозволили лише капітанові й сержантам, тому всі інші пішли по свої справах, або, точніше, кімнатах. Ми з дівчатами сиділи мовчки. Кожна обдумувала те, що сталося. Іноді мені хотілося щось їм сказати, якось допомогти у цьому, але розум підказував, що краще нічого такого не робити.
І от, коли я, лежачи на ліжку й дивлячись у стелю, прокручувала в голові події вчорашнього дня, мені згадався Омід, адже його не було серед друзів, коли вони оточили короля.


— Дівчат, – звернулася я до подруг, піднявшись з ліжка, і вони одразу ж прикували до мене свої розгублені очі. – ви не знаєте де зараз Омід? – від їхнього зовнішнього вигляду в мене на серці було страшенно неприємно і й страшно уявити, що в них на душі коїться…

— У відділі з полоненими він весь цей час стеріг ту сукубу, яку ми спіймали на кордоні. Ти зможеш знайти його тільки там. – якимось байдужим тоном відповіла Разія й знову обернулася до вікна, біля якого сиділа.

Маючи на меті піти до брата, якому, напевно, ще ніхто нічого не сказав, я покинула кімнату й попрямувала до потрібної частини печери. По дорозі туди мені доводилося питати в інших повстанців дорогу, так як заблукати було дуже просто, тому я змогла доволі швидко й без зайвих проблем туди дібратися.
Вже біля входу до приміщення я побачила капітана, який одразу ж мене помітив, хоч і стояв спиною.

— О, Ерлайн. – легенько посміхнувся він, але сум'яття і очах приховати не зміг. – До брата прийшла? – хлопець підійшов ближче і сховав свій записник, який до цього тримав у руках, до внутрішньої кишені пальта.

— Так, захотіла дізнатися, як у нього справи. Ви ж йому ще нічого не говорили? – спокійно спитала я, легко піднявши одну з брів.

— Ні... – видихнув чорнявий і сконфужено зарився пальцями в волосся. – Якраз думаю над тим, як йому це все нормально розповісти. Ти ж не збиралася це робити зараз? – сіроокий цікаво глянув на мене і я заперечно мотнула головою.

— Думаю, буде краще залишити це на Вас. Я не так довго у повстанцях, тому не зможу його реакцію так добре зрозуміти, як це можете зробити Ви. – гірко посміхнулася я й підійшла до невеликих залізних дверей, щоб увійти до приміщення. Але, як тільки моя рука торкнулася до ручки, ззаду мене вхопили за руку й, розвернувши, притулили до себе.

— Слава Кіфарі, що ти не постраждала. – несподівано щиро заговорив капітан, обійнявши мене. – Ми всі дуже хвилювалися. – його дії були для мене такими неочікуваними й новими, що я лише те й змогла, що широко розкрити очі і завмерти. Що це з ним?… Дивно. Мені самій він його обіймати не дозволяє, видно що, лише йому в цьому плані можна проявляти ініціативу.

— Знаю.. і щиро дякую за підтримку. Без вас у мене б навряд чи вийшло хоча б щось. – як тільки я захотіла обійняти головного у відповідь, він відпустив мене й сказав:

— Давай разом Оміда навідеємо. Я теж до нього прийшов. – парубок відчинив двері і ми увійшли до темного приміщення, в якому чітко відчувалася сирість.

Пройшовши кілька метрів повз ув'язнених, що сиділи за гратами, я очима натрапила на знайому зелену чуприну й пришвидшила крок.

— Омід! – гукнула я зеленоокого ельфа й кинулася на його шию.

— Оу, сестричко, не очікував тебе тут побачити. – приємно здивувався він і міцно обійняв мене. – Як ти? Із завданням впоралась?

— Нуу.. – завагалась я, відсахнувшись від хлопця.

— Я потім тобі все розповім. – твердо мовив капітан і Омід кинув на нього стривожений погляд.

— Так, краще послухай капітана. – порадила я братові й він якось невпевнено кивнув. – То, як ти тут? Невже весь час цю сукубу охороняєш? – з непідробною цікавістю спитала я й, нахилившись, глянула за спину ельфа, щоб побачити демонесу.
У цьому приміщенні не було такого яскравого світла, як у інших, тому її яскраво-червоні очі сильно виділялися. Дівчина уїдливо зиркнула в мій бік і фиркнула, відвернувшись.

— Ага, і ви навіть не повірите, наскільки часто вона провокує й спокушає мене на різні дії. Я вже й сам не знаю, як мені вдається не піддаватися її чарам. Добре, що хоч книжку з собою взяв, щоб відволіктися. – іронічно усміхаючись, почухав парубок потилицю, а капітан лише хмикнув.

— А ти що думав? Це ж сукуба. – розвів руками чорнявий, – Вони профі в цій справі. Справді дивно, як ти ще тримаєшся. Напевно, генерал знав, що ти з цим завданням впораєшся, тому й поставив саме тебе її охороняти, а то когось іншого вона би вже давно спокусила і втекла. – сіроокий з насмішкою зиркнув на представницю демонів, яка тепер з непідробною неприязню дивилася прямо йому в очі.

— Приємно знати, що генерал мені довіряє. – усміхнувся Омід, притулившись до холодних гратів.

— До речі, брате, – звернулась я до хлопця й він питально глянув на мене своїми зеленими очима, – ти часом не знаєш, чи можна зараз із Брозом поговорити? – згадавши про те, що я під час балу радила другові, захотілося дізнатися, що з цього вийшло.
Гостровухий зробив довгий видих і склав руки на грудях.

— Гм.. він приходив до мене недавно. Скаржитися. – розвів руками ельф і я вже хотіла ще щось питати, але подумала, що краще не перебивати. – Говорив про те, як він хотів запросити Мелейну на танець на королівському балу, але йому не вистачило сміливості. Та й хтось інший встиг її запросити. Мені навіть в певній мірі здалося, що наш другий сержант трохи п'яний. – після цієї репліки хлопець замовк, задумавшись. – Думаю.. зараз його краще не рухати. Най побуде наодинці зі своїми думками. – порадив брат і я, опустивши засмучений погляд, тихо сказала: "Ясно…".

— Не хвилюйся ти так за нього. – поплескав мене по плечі капітан і я з якоюсь надією подивилась на нього. –  З ним все буде гаразд. Броз, напевно, чи не вперше переживає щось подібне, і йому зараз точно краще буде побути на самоті. По собі знаю. – якось гірко посміхнувся чорнявий і я, попрощавшись з Омідом, вийшла звідти, щоб залишити їх самих для важливої розмови.

Другого сержанта справді було шкода, адже тієї миті, коли він зі мною радився, його почуття виглядали надзвичайно щирими і думаю, це мені не здалося. Та й взагалі, неочікувано, що в нього нічого не вийшло… Я думала, що він буде сміливішим… Що ж могло на нього так вплинути?…



Вже ввечері, коли всі дівчата з нашої кімнати повернулися з їдальні, мені вдалося з ними нормально проговорити й із захопленням, а іноді й страхом, розповісти про події на балу. От тільки про розмову з Брозом і про зустріч з Ельом я змовчала. До слова, цікаво, де ж він зараз? Поговорити б із ним...
Подругам від моїх розповідей стало трохи краще, їхні думки змогли відволіктися від шокуючої інформації. Це було помітно за виразами їхніх облич, вони стали якимись.. вільнішими. Дехто навіть посміхався. Коли дівчата такі мені набагато легше з ними говорити, а то інакше страшно хоч якесь слово сказати, щоб бува, їхній стан не погіршити.

— Дівчата, можна увійти? – пролунав після неочікуваного стуку в двері голос генерала Абеларда.

— Так, звичайно. Заходьте. – мовила Ірма й підтягнула до грудей ковдру.

— Вибачте, що так пізно. – зразу почав вибачатися чоловік, увійшовши. – Я прийшов забрати свій кинджал у Ерлайн, – замовкнувши на мить, багатозначно зиркнув він на мене і я, заметушившись, почала шукати потрібний предмет. – і повідомити вам, що вже завтра у вас, тобто у всіх присутніх у штабі членів найголовнішого повстанського загону, почнуться тренування. – я нехотячи поклала зброю в відкриту долоню орка й сіла на ліжко. Кинджал справді не було бажання віддавати – він надто мені сподобався і я навіть не знала, що він належить генералові. Це було неочікувано. – Ми точно повинні могти протистояти старійшинам і їх спільникам, яких немало за межами Лірона. А для цього треба буде відшукати всі інші артефакти, що буде непросто, і змогли використати їхню могутність за допомогою нашої таємної зброї. – статний володар фіолетових очей серйозно подивився на мене й у мене в душі зародилося якесь дуже неспокійне відчуття...