ЕМІ
Жила собі в одному місті дівчинка на ім’я Емі. Звичайна блакитноока дівчинка з коротким світлим волоссям.
Діти, які жили по сусідству, казали, що бояться ходити до неї в гості, бо нібито чують у її кімнаті дивні звуки.
Одного разу Емі запросила до себе додому подругу Риту, і та погодилася за умови, що гратися вони будуть на вулиці. Але, як на зло, пішов дощ, і довелося йти до будинку.
Спочатку вони малювали на кухні, потім у залі дивилися телевізор. Зрештою вирішили піти на другий поверх, у кімнату Емі. Спочатку, звісно, Рита не хотіла йти до її кімнати, але вибору не було — парасольку вона з собою не взяла.
Вони зайшли до кімнати. Увімкнули фільм на комп’ютері, потім читали, розфарбовували розмальовки.
Вже був вечір, але дощ усе ще лив. Рита подзвонила мамі й сказала, що залишиться на ніч у Емі.
Уночі Риті захотілося до вбиральні. Вона сходила, а коли повернулася, на ліжку біля вікна хтось сидів. Рита подумала, що до неї зайшла Емі, але це була не вона. Її очі були червоні й блищали в темряві. Довге волосся було чорним.
Рита не надала цьому значення й лягла назад спати.
Вранці, коли Рита пішла вмиватися, на дзеркалі вона побачила напис:
"Завтра я прийду по тебе".
Рита злякалася й побігла до кімнати Емі.
Емі лежала на ліжку. Її обличчя було понівечене. Побачивши це, Рита закричала. На крик прибігла мама Емі й, подивившись на тіло доньки, тихо сказала:
— Якби не смикалася, не було б так боляче.
Рита не розуміла, як їй вдалося так швидко бігти, але, схоже, змогла. Вже за кілька хвилин вона була у себе вдома. Рита розповіла своїй мамі про те, на що перетворилася мама Емі. У відповідь мама Рити сказала, що вона теж часто чула дивні звуки в їхньому домі.