2.3 ПІД ВІКНАМИ (03. 09. 2015)
Я пішла до подруги на ніч. Удень усе було, як завжди: ми спілкувалися, дивилися телевізор, ходили гуляти…
Темрява опустилася швидко. Коли я вже лягала спати, почула, що за вікном голосно виє собака. У моєї подруги собак не було, у близьких сусідів теж.
Я пішла до її кімнати, де ще горіло світло, і спитала:
— Хто там виє?
— Без поняття. Цей звук з’являється щоразу, трохи пізніше заходу сонця.
Це мене здивувало.
— І ти не виходила подивитися, хто або що це?
— Та ні. Я вже звикла.
Я не могла спати під сторонні звуки, тож вийшла на вулицю перевірити, чий пес міг забігти у двір.
Я кілька разів обійшла будинок, світячи ліхтариком. Нічого не знайшовши, зібралася йти всередину, але раптом почула рик прямо позаду себе. Я швидко обернулася й побачила два палаючі червоні очі.
Не пам’ятаю, як забігла до будинку. У проході стояла моя подруга.
— Ну що? Знайшла щось?
Її голос був якимось дивним. Я спочатку не звернула на це уваги, як і на те, що коли вона говорила, дивилася в стіну.
Я розповіла їй, що бачила. Мені здалося, що подругу це зовсім не здивувало. Я поклала руку їй на плече — і вона обернулася до мене. Її очі світилися червоним…