2.9
ІСТОТИ (10. 10. 2015)
Усе почалося з того, що я побачила одного з них у дзеркалі. Цю істоту неможливо описати. Навіть якби можна було намалювати таку потвору, малюнок виглядав би приємніше.
Ці тварі всюди супроводжують мене. Ніхто, крім мене, їх не бачить.
Коли я намагалася розповісти про цих створінь, мене примусово повезли до лікарні. Пощастило, що не поклали.
Вони виглядають по‑різному: у деяких немає очей; хтось ходить — точніше, пересувається на передніх кінцівках…
Нічого більш огидного я в своєму житті не бачила.
Ці виродки не видають жодних звуків, не намагаються напасти, але вони зробили б це, якби з’явився шанс. І шанс таки з’явився.
Учора я залишилася одна вдома. З‑під столу виглянули мерзенні очі, жахливіші за які, здавалося б, може бути лише тіло цього "ожилого кошмару".
Воно хвилину дивилося на мене, потім вийшло з‑під столу й тихо сказало:
"Нас не визнають у вашому світі. Нас бояться й ненавидять. Ми нападаємо на вас лише для самозахисту.
Ми не бажаємо вам зла, ми просто хочемо жити в цьому світі".
Тепер я не впевнена, наскільки насправді вони небезпечні. І чи небезпечні взагалі?
Коментарі