ТУНЕЛЬ (05. 09. 2015)
Був травень. Навчання вже закінчилося, і ми з моєю подругою Кірою думали, чим себе зайняти.
Нам з дитинства подобалося ходити по дивних місцях і колекціонувати незвичні речі. Цього разу ми вирішили піти в старий напівзруйнований тунель неподалік.
Наступного ранку ми зібралися і пішли. Вхід у тунель був повністю завалений камінням та якимось незрозумілим мотлохом, який нам довелося довго розгрібати.
Через якийсь час ми нарешті зайшли всередину і увімкнули ліхтарики. Здавалося, звичайний тунель. Принаймні, на перший погляд.
У далині ми побачили тьмяне світло і пішли вперед. Дивно, але в цьому, здавалось, давно покинутому тунелі високо на стінах горіли лампи.
Ми йшли довго, поки не натрапили на розвилку на два окремі проходи. Ми вирішили розділитися: пройти трохи вперед, а потім повернутися й уже разом піти туди, де буде щось цікаве або безпечніше.
Я пішла лівим проходом, а Кіра — правим. Нічого незвичного не було, крім того, що лампи працювали. Земля під ногами була нерівна, стіни повільно руйнувалися, але чомусь у тунелі досі було електрику. Я продовжувала йти вперед. Не знаю, скільки часу пройшло, але тунель навіть не думав закінчуватися.
Раптом я почула крик подруги і кинулася назад. Бігла швидко й довго, але так і не побачила входу, через який ми прийшли. Зелені ліхтарики постійно миготіли.
Крик стих. У цей момент я відчула на собі чиєсь пильне спостереження. До мене вибігла Кіра.
— Ти бачила його?! — запихавшись, спитала вона.
— Кого?
— Його…
Вона так і нічого не пояснила. Але я не наполягала. Повернутися в той тунель, щоб перевірити, що це було, я більше не хочу.