Ззовні поволі наставав ранок, ненав'язливо будячи весь рослинний і тваринний світ. Непроглядним туманом вкривалося все довкола, починаючи тремтіти від ранньої прохолоди, що забирала з собою останні залишки тепла зимної дощової ночі, яке ховалося у кущах, під листочками і в дуплах дерев. Сонце, що лишень сходило над далеким горизонтом, невпевненими промінчиками прорізалося крізь густу сиву поволоку. Але вона ніяк не хотіла відпускати дрімаючий ліс із високими горами зі свого полону.

Хоч надворі та холодно-помаранчева куля ще не мала такої влади, та у досить віддаленій частині печери, що знайшла собі місце в одному з кам'яних створінь природи, все одно потрапляло світло, роблячи її яскравішою. Недалеко від пари молодих людей досі не припиняв свою дію вогнекуб, дбайливо оберігаючи їхні персони від навколишньої сирості й вологи.

Ліля стомлено розліпила тяжкі повіки і, смачно позіхнувши, раптом відчула, наче на її голову давить щось невидиме. На додачу до цього тіло пронизувала підступна слабкість, щоразу більше позбавляючи сил, і деякі місця неприємно нили від наслідків проведеної ночі на твердій поверхні. Знемогла дівчина повільно-повільно озирнулася, ніби все ще прокидаючись, а потім зауважила прямо біля себе вродливе парубоцьке обличчя, що було від неї на відстані розкритої долоні. Хлопець безтурботно сопів, поки його мімічні м'язи час від часу боязко сіпалися, а нелегка рука по-хазяйськи лежала на Ліліній талії. Його приховані за повіками блакитні очі були обрамлені довгими темними віями. Пухкі губи – акуратно відкриті, доволі прямий ніс був, здавалося, наче виліплений якимись умілими скульпторами, а густі рівні брови інколи несвідомо супилися. Пасма русявої чуприни, що беззаконно сколошматилась, розкинулися по його невисокому чолі.

Принцеса ніжно всміхнулася, прочуваючи, що неосяжне щастя розповсюджується її ослабленим тілом. Далі зауважила, що десь під його сорочкою є якась невеличка річ, товсті ниточки якої охоплюють міцну чоловічу шию. Ліля потягнулася до них пальчиками і дуже обережно витягнула цікавий предмет. Ним виявився мініатюрний амулет овальної форми, що складався із невеликого камінця, який мав світло-блакитне забарвлення і хаотичні чорні смужки.

«То це і є онікс?» – промайнула захоплена думка, а тоді Ліля згадала про свою срібну чотирилисну конюшину і, не знайшовши її у себе на шиї, засмутилася. «Невже загубилася, поки мене викрадали?» – розчарувалася вона, пригнічено погладивши місце, де мав би висіти її оберіг. «Отже, він тоді збрехав, що амулет йому мама подарувала, коли йшов на службу. Він же сирота… Звідки тоді цей камінь насправді взявся?». Потім, примружившись, старша Дрангедал доторкнулася до коштовності, адже спершу тримала лише за шнурочки, і тоді відразу відчула у всьому тілі різкий біль і задушливість, що змусили її тут же відсахнутися від медальйона.

«Він що, зачаклований?» – здивовано не збагнула вона того, що зараз сталося, стривожившись. «Цікаво, Ел знає про це?» – Ліля ще кілька довгих секунд пильно пороздивлялася символ назви першого загону їхньої королівської армії, а пізніше так само обережно, не дотикаючись до нього, запхала назад до чоловічої сорочки. Після цього продовжила з насолодою спостерігати за сплячим лицем господаря того цікавого амулета. Разом із цим ще, стараючись його не прокинути, почала лагідно гладити хлопчачу щоку.

Несподівано повіки капітана видно зморщилися, а далі їхній власник неспішно розплющив очі небесного кольору і повільно оглянув ними все, що його оточувало. В наступну мить він вп'яв їх у обличчя принцеси, схвильоване його нежданим пробудженням. Молодик боязко зазирав тим проникливим поглядом у найпотаємніші глибини її наївної душі, поступово відчуваючи дивне полегшення і незбагненну радість. Дівчина ж своїми сірими вічами збентежено дивилася на нього, розуміючи що нічогісінько приховати не зможе. Втім, і не старається.

— Мені б так завжди прокидатися, — пошепки мовив він, не припиняючи свого заняття. Знічев'я Ліля, яка розгубилася і почервоніла від такої теплої заяви, стулила повіки, не даючи лицареві далі поїдати її зором, і тихо-тихо запитала:

— Ти точно справжній? — спадкоємиця трону їхнього королівства серйозно й дещо налякано глянула на рятівника, а той, зі свого боку, вражено звів брови. Потім же, кілька секунд вивчаючи її стурбоване личко, не стримався і засміявся. — Справжній… — зачаровано сказала сама собі Ліля, отримуючи неземне задоволення від його щирого сміху. — Привіт, — вирішила нарешті привітатися вона, акуратно забравши кілька русявих волосин із його чола. Воїн одразу припинив хихотати і пильно подивився на неї, стараючись наче наскрізь пробити тим палючим позіром.

— Привіт... — після хвилини мовчання ледь чутно відповів Ел, а його глибокі блакитні очі враз налилися разючим сумом і жалем.

— Ей, такому красеню не личить смуток. Що трапилося? — спокійно мовила щаслива вона, ніжно торкаючись до його мужньої вилиці гарячою долонею, поки у самої червоним горіли щоки.

— Такому красеню недозволено було змушувати тебе страждати. Та й, узагалі, виродок він, а не красень, — із гіркотою буркнув хлопець, якось ображено відвернувшись від дівчини. Ліля зі здивуванням підняла тоненькі смужки брів, у той час як у її гарних вічах зібрався незвичний біль, а потім повільно й обережно наполовину вилізла на його цілий бік.

— Я тебе пробачила, чуєш? Про-ба-чи-ла… — ніжно прошепотіла йому на вухо Ліля. Через неочікувану близькість і дивні нотки її тонкого голосу його тілом пробіглися мурашки. Парубок несміливо глянув на неї і завмер, спостерігаючи за вродливим заспокоєним обличчям. — Безсумнівно, треба пробачати як іншим, так і самому собі. Розумієш? — вона по-дитячому строго глянула на нього. — Так – ти завдав мені багато нестерпного болю, і я ще довго страждала би, дивлячись на тебе, якби вчора ти мені дійсно не відкрився. Але сталося не так. І… Я досі не можу словами передати, наскільки щаслива... Визнаю, біль від тих слів і вчинків ще нікуди не зник, але він згодом розвіється, повір мені. Це інколи дуже складно, майже неможливо, але треба пробачати. Бо образи – вони ж, як отрута, потрохи роз'їдають нас, вщент знищуючи все людяне і добре. А я не хочу собі такої долі, — принцеса зібрала всю свою силу і якомога ширше всміхнулася. — Я ж кохаю тебе, а кохання все прощає і все стерпить, — Елеазар довгу хвилину невідривно дивився на неї, пропікаючи блакитними очима. А згодом знову ліг на спину, поволі підтягнув тіло молодиці ще ближче до себе і неспішно накрив маленькі рожеві губи своїми повними вустами. Від насолоди цим бажаним контактом у їхніх грудях знову розгорівся той знайомий жар, що ще вчора розпалював молоді серця.

Цілував Ел ніжно-преніжно, наче вона дуже крихка і від сильнішого натиску може розсипатися. Однією рукою приобійняв витончений вигин її талії, а іншою акуратно торкався до тендітної шкіри дівочого обличчя.

Ліля ж мліла від його обережності й дедалі більше розслаблялася, відчуваючи, як скажено серце стукотить усередині. А ще несміливо простягла долоньки до його розтріпаної чуприни, м'якість якої так і хотілося ще раз відчути на дотик, занурюючи у неї пальці.

Обом досі не вірилося, що все вчорашнє – справді не сон. Ел весь час боявся, що дівчина в кінцевому результаті не пробачить йому, не повірить, таки зненавидить, зламається і навіки закриється у собі...

А вона ж боялася, що дійсно більше ніколи не зможе вільно доторкнутися до нього чи обійняти, не говорячи вже й про поцілунки.

Та й, правду кажучи, двоє багато до чого мали страх, але… Після вчорашнього порозуміння більше не було нічого, що могло би посіяти у їхніх душах бридкі сумніви щодо спільних почуттів.

Перервавши ту чарівну мить, вони умиротворено лежали, зігріваючи тіла одне одного власним теплом. Спадкоємиця трону Міронези поклала голову на його міцне плече, а лицар щокою притулився до її маківки. Їм зовсім не хотілося думати про те, що буде потім. Про ті складні перепони, які ще доведеться обом здолати, щоб вільно, без жодного сумніву й опору бути разом. Вони просто насолоджувалися цією приємною миттю, стараючись не замислюватися над найближчим майбутнім.

— Ти неприродно гаряча, — раптом занепокоєно заявив Елеазар, коли доторкнувся вустами до її чола. — Може, захворіла? — він серйозно зазирнув у її сонливі вічі.

— Мабуть, так і є, а то вчора було дуже холодно, а я ще й босою була і змокла вся… — протяжно промимрила принцеса, підвівши на нього голову, після чого стомлено опустила її йому на груди, а молодик лише провинно стиснув губи.

— У такому разі, нам треба якнайшвидше повернутися до палацу, — почав збиратися капітан, обережно підвівшись і трохи скривившись від болю, який виник у ще свіжій рані.

— Гаразд... — сумно погодилася Ліля, адже їй не хотілося йти звідси, тому що так вони могли довше побути наодинці, у спокої. — А хіба я тебе, думаєш, не заразила через цей… — старша Дрангедал дужче почервоніла, соромлячись, і зціпила вуста. Ел цікаво зиркнув на неї, а тоді трохи задоволено всміхнувся.

— Всяке може бути, але думаю, що ні. В мене загартований імунітет, — потім впевнено відказав. — О, і не підводься поки що. Не витрачай дарма енергію, ти і то не їла вчора ввечері нічого. Коли остаточно зберуся, тоді скажу, — зупинив її спробу встати парубок, поспішно одягаючи обладунки. Дівчина, нехотячи, повернулася до свого попереднього положення, як мішок упавши на його плащ.

«А ти-то їв, дурнику? Я спостерігала за тобою, тому знаю, що ти теж за той вечір нічого до рота не поклав... Це нечесно, мій любий імунітете, я так хотіла йому допомогти, ще про щось поговорити, а ти настільки невчасно ослаб… Сподіваюсь, та рана не дуже йому болить. А то я не знаю, чи зможу пробачити собі і своїй безпомічності. Він не повинен був постраждати, рятуючи мене», – Ліля стомлено стулила повіки, а потім тихо запитала:

— Ти… ти викликáвся, аби рятувати мене? Говорив із батьком про це?

— Так, говорив, — відразу відповів очільник «Оніксу», стурбовано глянувши на неї. — Почувши, що тебе викрали, я, не задумуючись, увірвався до тронного залу. Ніхто, крім короля, Мідаса, Мері і членів мого загону, більше не знає, що саме я – капітан першого загону нашої королівської армії. Тому й не міг відразу заявити, що я йду на твої пошуки, бо там були ще охоронці і слуги. Свою кандидатуру я представив несміливо, тому що, по-перше, як би це не звучало, я не хотів, аби король почав щось підозрювати про мої почуття. А, по-друге, я і так думав, що він збирається відправити когось із капітанів. Найбільше мене здивувало й образило те, що твій батько захотів відправити тобі на порятунок Атріса. А я б цього ніяк не стерпів. Він озвучив свою підозру щодо того, що я від нього щось приховую, а я зовсім не хотів йому про це розказувати… Одним словом, король вигнав мене звідти. Зізнаюсь, тоді я ледве міг стримати лють, — долоні стиснулися у кулаки, як тільки Елеазар згадував ті миті. — Та якою була моя радість, коли Джет через якийсь час прийшов до однієї з моїх кімнат і сповістив, що король хоче бачити у себе капітана «Оніксу». Відразу зрозумів, до чого це, і навіть, не тямлячи себе від щастя, налетів на Джета з обіймами, а потім же, швидко вбравшись у броню і випивши одного зілля, помчав до його величності. Ну і… — на мить стривожено замислився він, наче пригадав дещо важливе. — І зараз я тут. Завдання ще до кінця не виконав, але тебе врятував, — Ел дивним поглядом глянув на Лілю, яка весь час його уважно слухала. Дівчина кілька довгих секунд мовчала, пильно вивчаючи свого рятівника кришталево-сірими очима.

— Дякую тобі, Елеазаре... Ти – мій вічний герой, — далі впевнено сказала вона, лагідно всміхаючись. Обличчя хлопця, яке ще не було сховане за шоломом, у цю ж секунду налилося рожевим кольором. Він швидко підійшов до неї і повільно присів поруч.

— Я казав тобі не витрачати енергію, дурненька. Про все детальніше поговоримо трохи пізніше. О-бі-ця-ю, — прошепотів їй на вушко, а тоді йому довелося цікаво споглядати за і без того розпашілим лицем співрозмовниці. Парубок акуратно поцілував її у гарячу скроню і знову підвівся, аби продовжити збиратися.

«Це звучало досить егоїстично, але я все одно рада. Буду з нетерпінням чекати цього "пізніше"…» – щасливо промайнуло у рожевій голові.

— Скажи, а що за зілля ти тоді пив і для чого? — пригадавши його недавні слова, раптом спитала принцеса.

— Коли я повинен стати Бальтом, як би дивно це не звучало, я п'ю спеціальне зілля, яке трохи змінює голос і інтонацію, — без вагань узявся пояснювати Елеазар, складаючи вогнекуб. — Звичайно, бувають моменти, коли я не встигаю це зробити, але таке трапляється дуже-дуже рідко, тому що я завжди тримаю його десь при собі.

— Ось воно що… — замислено протягнула Ліля. — А я навіть не надала значення тому, що твій голос був якимось, дійсно, іншим тоді, коли ти зустрівся зі мною у тому коридорі. Пам'ятаєш?.. — вона невпевнено зиркнула на хлопця, що надів уже майже всі обладунки.

— Пам'ятаю… — відповів лицар, з неприємним осадом згадуючи ту мить. — Я тоді ще не встиг випити потрібну сироватку, яка скасовує дію того зілля. Для мене як те, так і інше спеціально винайшла Мері, за що я їй дуже вдячний. От… А я ще потім, чомусь, захотів підтримати тебе в образі Бальта. Сім Братів, це була найбільша в світі дурість. Гадки не маю, що зі мною було. Пробач, будь ласка, я так розгубився… — він збентежено скуйовдив русяву чуприну і з провиною опустив погляд.

— Здається, тоді це не було зайвим, повір мені, — спокійно запевнила його дівчина, стараючись усміхнутися.

— Якщо ти так кажеш, тоді я дуже радий, — щасливо мовив Ел, підвівши на неї сяйливі очі. — Ей, пані, я ж казав вам приберегти сили, а ваша високість мене заговорила, — насмішливо дорікнув їй молодик, помахавши пальцем.

— Пробачте, капітане… — грайливо відказала та, перехопивши його цікавий настрій. — Просто, хочеться якнайшвидше дізнатися про вас більше.

— Я так і подумав. Але припиніть це, щоб зберегти енергію, — турботливо попросив молодик, витягнувши із поясної сумки маленьку баночку і зробивши два ковтки. Зразу після цього він натягнув на голову шолом. — Пам'ятайте, що в такому образі я – Бальт. І якщо ви випадково назвете мене не так, я боюся уявити, що буде. Тому будьте дуже уважними, — його голос із кожним наступним словом ставав нижчим і стриманішим, відразу нагадуючи їй тембр капітана «Оніксу». — А ще не забувайте, що на людях ми завжди на «ви».

— Гаразд, — спокійно погодилась Ліля, захоплено спостерігаючи за ним. — Я дуже старатимусь бути уважною, пане Бальте, — пообіцяла вона, а тоді раптово закашлялася і знову знесилено лягла, позаяк до цього часу трішки піднялася.

— Казав же не говорити багато, — невдоволено мовив Елеазар, причіпляючи алебарду на спину й несхвально хитаючи головою. — Я піду поки коня відпущу, щоб трохи попасся, а потім будемо рушати, — він попрямував до тварини, яка вже давно не спала і, відв'язавши її від каменя, повів навулицю.

«Якщо зараз туман, значить далі буде тепло й сонячно», – зробив висновок Бальт, оцінивши погоду.

Жеребець пасся чемно і, з насолодою смакуючи соковиту травицю, нікуди не збирався йти без свого вершника. Трохи поспостерігавши за ним, чоловік повернувся до печери з думками, що сам зараз був би зовсім не проти щось поїсти.

— Як самопочуття, ваша високосте? — лицар уважно присів біля дівчини, яка із заплющеними очима лежала на його плащі.

— Голова і горло болять, а ще у мене, мабуть, гарячка. Одним словом – кепське самопочуття, капітане... — ледве промимрила принцеса, не розтуляючи повік і тяжко дихаючи. Бальт тихо вилаявся і, обережно загорнувши її тіло у свій плащ, взяв на руки.

— Посаджу вас на перед. Хоч не дуже маєте сили, але постарайтеся хоч якось триматися за мене, — тільки-но вони опинилися біля коня, сказав очільник «Оніксу». Дівчина погоджено пробелькотіла щось, а тоді він поспішив сісти в сідло разом із нею, що було не дуже простою справою. — Спершу будемо так їхати, а потім спробую застосувати магію, щоб вам було легше, — повідомив він знесиленій принцесі план своїх подальших дій, стривожено зиркнувши на неї. Коли краще прилаштував її біля себе, то однією рукою вхопив вуздечку і наказав коню рушати.

Бальт дуже старався керувати норовливим жеребцем акуратно, щоби дівчині було якнайкомфортніше, хоча це було зовсім не легко. Проте, вони мусили дістатися до палацу якнайшвидше.

Хоч їй нічого не сказав, та сам воїн підозрював, що це непроста недуга. «Швидше за все, на неї наклали ще якесь кляте заклинання, що спеціально почало діяти лише недавно. А то звичайний грип не активізувався би настільки швидко», – роздумував він, іноді схвильовано поглядаючи на ослаблену дочку короля. І нікому краще не знати, наскільки сильно головний «Оніксу» себе за це картав...

Досить! Він більше ніколи не дозволить, щоб із нею таке робили! Тепер вона знатиме і цілком відчуватиме, що він на її боці. Ліля повинна повністю усвідомити, що той, хто нехай і завдавав їй стільки жахливого болю, тепер буде ціною власного життя захищати її від будь-яких його проявів. Зробить все заради її щастя, адже дуже хоче, як колись, бачити гарну усмішку на її вродливому обличчі.

Вже давно пообіцяв сам собі, що не дозволить їй більше страждати, що нізащо не зробить боляче, не повторить тих страшних помилок. Так – вони обов'язково все пройдуть разом, яким би нездоланним не був їхній довгий шлях...

З плином часу вершник таки вирішив застосувати магію, попередньо переконавшись, що їх точно ніхто не переслідує. Він створив зі своїх здібностей і навколишнього вітру затверділі повітряні дуги, які потім обережно причепив до своїх обладунків разом зі знесиленою принцесою.

Відчувши, що її щось підтримує, Ліля, нарешті, змогла цілком розслабитися і, припиняючи триматися за лицарську броню, краще сховалася у його великому плащі від холодного подиху природи, що інколи бив по обличчю. Поки вони скакали, принцеса була поглинена всілякими думками про свій теперішній стан і про те, наскільки незвичного хлопця вибрало її серце.

«Той, хто каже, що не заслуговує на тебе, якраз є тим єдиним, хто заслуговує», – дівчина туманно згадувала одну душевну розмову з мамою, яка в них була ще в Людському світі. «Думаю, твоя правда, мамо. Хоча я тоді і поважала ці слова якимись нелогічними…» – Ліля на мить виглянула з-під своєї схованки і подивилася на шолом свого стурбованого рятівника, який намагався не відривати зору від дороги.

«Якщо ще я сама його варта, мамо. Якщо ще я варта…» – з дивною тугою подумала вона, поволі усвідомлюючи, що в ній немає нічого особливого, що могло би зрівнятися із багатогранністю його душі.

Радше, Ліля сама це собі просто придумала, накрутила через власну невпевненість, тому що обранець її серця думав зовсім по-іншому. Він знав, що особливішої для себе, ніж вона, точно не знайде, хоч би пройшов увесь Фоверо Вельт. Втім, Ел і не збирався таку шукати. Для нього було достатньо того, що вона вже тут – поруч із ним. І подумки, забуваючи про всі очікуючі перешкоди, наївно мріяв, аби так було завжди...

Свідомість спадкоємиці трону Міронези довго бути при ній не змогла, через що її хазяйка рух їхньої трійці усвідомлювала десь ще зо п'ять хвилин. А пізніше вона таки не дізналася – чи заснула тоді так міцно, що більше нічого не відчувала, чи просто знепритомніла.

*****

Розплющила очі старша Дрангедал уже в себе в кімнаті, прочуваючи лише легку слабкість і неприємне запаморочення. Її ліжко здавалося дівчині найм'якішою периною у світі після твердої землі в печері. Не встигла Ліля до пуття отямитися, як двері приміщення відчинилися і всередину тихо ввійшла Неза, тримаючи у руках тацю із баночками і наповненою чимось мискою.

— Ох, я зайшла без стуку, бо думала, що ти досі не прокинулася. Слава богу… Видно, лікарі таки правду казали, — ощасливилася гостя, зауваживши її стан і підійшовши ближче. Тоді поставила тацю на найближчу тумбу і сіла на край ліжка. — Як почуваєшся? — почувши її запитання, Ліля кілька довгих хвилин аналізувала свої відчуття і згадувала все, що з нею трапилося до цього моменту.

— Трохи краще, ніж раніше... А коли пан Бальт мене повернув? Скільки часу я так лежу? — поволі припіднялася вона, розуміючи, що плече і стегно більше не болять, поки інша підставила їй під спину подушку.

— Ти не приходила до тями цілий день після того, як десь зранку капітан першого привіз тебе, — відповіла молодша сестра, взявши до рук одну з невеликих банок, яка була наповнена зеленкуватою рідиною.

— Ого… — вражено протягнула Ліля. — А що з його раною? — умить стривожилась, вп'явши у співрозмовницю схвильований погляд.

— Якою раною? — не второпала Неза.

— Пан Бальт був поранений. Хіба ти не знала??

— Ні, не чула нічого такого... — глибоко задумалася дівчина, пригадуючи деякі події.

— Як же так? А якщо йому ще не допомогли?! Рана була серйозною! Треба негайно сказати це комусь із тутешніх лікарів! — старша принцеса вже би підривалася з ліжка й бігла, та організм строго наказав їй залишатися на місці, разючим болем штрикнувши у скронях.

— Ні, ти зараз нікуди не підеш, — спокійно мовила Неза, побачивши, як інша скривилася. — Ліль, подумай логічно. Невже ти забула, хто він такий? Я думаю, пан Бальт вже давно сказав тутешнім лікарям про це і вони йому допомогли. Не хвилюйся дарма, — почала заспокоювати її вона, а Ліля лише замислено підтягнула на себе тепле покривало. «Це якраз недарма…» – трохи ображено подумала, легко насупившись.

— Що це? — врешті, зауважила на тумбочці зборище різних скляних банок спадкоємна принцеса.

— Твої ліки. На, випий до дна, — сестра простягнула їй спеціальну настоянку, а та, без зайвих запитань, поспішила її залити в себе обережними ковтками. Далі Ліля вручила їй уже порожню баночку і, повільно оглянувши себе, з німим запитанням витріщилася на співбесідницю. — Це я перевдягала і мила. Ти до тями не приходила, та не залишатися ж тобі брудною, — трохи зніяковіла Неза, відвівши очі.

— Дякую, Незо, — засоромлено знітилась інша, перебираючи тоненькими пальцями.

— Та будь ласка, ми ж разом виросли. І не раз милися разом. Що я там не бачила, — насмішливо знизала плечима молодша сестра, нервово всміхаючись. — Ще трохи поїж, щоб енергія відновлювалася, — вона подала їй керамічну ложку з такою ж мискою, наповненою ароматною юшкою. Та кивнула і заходилася потрошки смакувати гарячу страву.

У процесі її трапези дівчата змогли поговорити про те, що сталося після викрадення Лілі. Про страх усіх гостей і жахливі переживання батьків. Розказала про те, як Евол заспокоював її, говорячи, що старшу сестру обов'язково знайдуть і що з нею не станеться нічого поганого. Поділилась інформацією про всілякі чутки щодо відправлення деяких загонів на патрулювання вулиць Ассенгаусу. А ще розповіла, наскільки легше їй стало на душі, коли почула, що за Лілею батько відправив капітана «Оніксу». Без сумніву, дівчина вірила, що ця довірена людина сильна і точно не дозволить, щоб щось трапилося зі спадкоємною принцесою. Також Неза усміхнено передала сестрі теплі побажання від усіх друзів щодо швидшого одужання.

— Тим, хто не є членами королівської сім'ї і лікарями, не можна тебе навідувати. Не знаю, чому так, але мені про це сказала мама, — відповіла на її чергове запитання дівчина, взявши до рук тацю і готуючись іти.

— Зрозуміло... Передай їм мою подяку і те, що я буду старатися не затриматися у такому становищі надовго, — радісно всміхнулася Ліля, проводжаючи гостю добрим поглядом.

— Обов'язково, — усміхнулася у відповідь Неза. — Бережи себе і виконуй всі настанови лікарів. Може, я до тебе сьогодні ще раз загляну, хоча тобі й не дуже бажано так багато говорити, але не лишати ж тебе саму, — її обличчя ще раз відвідала ніжна усмішка, а після цього вона вийшла з кімнати.

З плином часу до старшої дочки короля завітала пара молодих цілителів, які обережно дослідили її тіло і повідомили, що, нехай їй вже стало легше, та повністю збудник поганого самопочуття вони ще не вигнали. Для цього їй треба більше залишатися у ліжку, пити спеціальні ліки і їсти потрібну їжу. Один із них, який був ельфом, сказав, що все необхідне їй буде приносити молодша принцеса, аби чужі люди не тривожили її поки що не стійкий емоційний стан. Вкотре залишаючи принцесу наодинці, помічниця гостровухого напів відчинила двері балкона, аби до приміщення потрапляло свіже повітря.

Погода надворі була казковою. Такою, як інколи кажуть, що аж хочеться жити. Сонце дбайливо припікало своїми промінцями все, що йому траплялося. Теплий вітер акуратно гуляв вулицями, розносивши повсюди найрізноманітніші запахи, якими була наповнена столиця. Територія міста була не дуже людною, тому що тривога, яка пройшлася ним у ніч балу, досі не минула, через що лише деякі жителі виходили зі своїх домівок. Небо було вкрите дрібними білими хмарками, наче їх хтось по ньому просто незграбно розсипав. І ті мешканці, що були надворі, і ті, що сиділи по хатах, схвильовано гомоніли про недавні новини і повернення принцеси до палацу.

Ліля ще трошки посиділа, замислено дивлячись у прочинені двері, що мали в собі скляну вставку, а тоді знову лягла, заплющуючи очі і вкриваючись ковдрою. «Хоч і спекотно, але казали, що треба під нею бути, тому маю терпіти. Уф, складно», – надула рожеві щоки вона, пригадуючи серйозні слова цілителів.

Несподівано збоку балкона почула якийсь шурхіт, а коли цікаво обернула туди голову, то побачила блакитноокого молодика, який щось невдоволено бубнів собі під ніс і поправляв русяву чуприну. Він мав на собі лляну сорочку на довгий рукав і прості коричневі штани, як зазвичай, завужені донизу.

— Ох, то ви вже не спите, ваша високосте, — здивовано мовив Елеазар, перевівши очі з підлоги на неї.

— Що т-ти тут робиш? До мене ж не можна заходити всім, крім лікарів і сім'ї, — стурбувалася Ліля, не забуваючи слова молодшої сестри.

— Якщо вам неприємна моя компанія, я можу піти, — відразу провокативно розвернувся хлопець, маючи намір покинути її кімнату.

— Ні-ні, не йди, — частково підвелася вона, налякано намагаючись спинити його.

— Та я б і не пішов, принцесо, — знову обернувся до неї він, широко всміхаючись. — Дивіться, що в мене є, — Ел підійшов до її ліжка, присунув найближчий стілець і, сівши не нього, витягнув із кишені штанів чотирилисну конюшину, що виблискувала сріблом. Ліля вражено застигла, а тоді щасливо простягнула до неї долоньки, внаслідок чого той вручив їй її оберіг.

— Звідки ти…

— Король віддав її на зберігання Мідасу, а той доручив мені, коли я збирався за тобою. Казав, щоб я потім повернув тобі, — неждано перейшов на «ти» Ел, не припиняючи всміхатися і розділяючи дитячу втіху дівчини. — Але тоді я забув це зробити.

— Дякую, — радісно прошепотіла вона, а тоді парубок обережно допоміг їй надіти медальйон. — Але ж ті закони щодо… — зауважила його звертання принцеса, схвильовано подивившись на співрозмовника. Поміж тим усвідомила, що в тодішні миті його одкровення за це геть забула.

— Та ну їх, — стенув широкими плечима він, досліджуючи незвичним поглядом її покої. — Ви такі впевнені, що ваша сестра з Еволом їх дотримуються, коли вони повністю-повністю наодинці? Щось сумніваюся. Я говоритиму по-різному, тож звикайте, — легенько підморгнув їй молодик, а дівчина задумалася.

— Гаразд, але будь обережним, — вона занепокоєно всміхнулася, відчуваючи якусь дивну маленьку перемогу.

— Ох, чесно кажучи, поки йшов до тебе, то ледве відчепив від себе Айнера, який від мене щось хотів. До того ж біля твоїх дверей стоїть охорона, тому іншого виходу, крім як непомітно потрапити через балкон, у мене не було, — Ел роздратовано почухав потилицю і спантеличено витріщився на Лілю, тільки-но почув її тихий сміх.

Дочці короля було досі не зрозуміло, як саме такому різносторонньому хлопцеві вдалося викрасти її серце. А ще її душа грілася спогадами того моменту, коли він так само завітав до неї під час її недужання у Людському світі.

— Ти б завжди так сміялася, Ліль, — щасливо сказав радник чаклуна, замріяно спостерігаючи за нею, а та відразу почервоніла, засоромлено притихнувши.

— Ой, Еле, як там твоя рана?? — стривожено спитала Ліля, лишень у голові засвітися гарячі спогади позаминулої багатоемоційної ночі.

— Шарлотта зцілила її, хоча невеличкий рубець все-таки залишився. Не бійся, все гаразд, — він швидко задер сорочку, відкриваючи їй вид на рельєфний торс і доволі помітний шрам, який красувався на його правому боці. Дівчина спершу схвильовано оцінила слід від загоєної рани, а тоді залилася рум'янцем, сконцентрувавши всю свою увагу на натренованих м'язах його тулуба.

— Я дуже рада, що все гаразд! — коротко пискнула принцеса, акуратно відвернувшись від нього. Хлопець знизав плечима і відпустив тканину вбрання.

— Ну, я тобі обіцяв, що пізніше ми про все поговоримо. Тож... Питай те, що хочеш знати, — засукавши рукави, спокійно мовив Ел і приготувався до її допиту, уважно дивлячись. Старша Дрангедал спершу не на жарт розгубилася, а згодом сильно задумалася, по-дитячому заломивши брови, що викликало в іншого тихий смішок.

— Мені багато що спадає на думку, але я постараюся не скакати між темами, — збираючись зі словами, почала вона. — Чому ти став капітаном «Оніксу»? Як це сталося? Ти був ним із самого початку чи насправді когось прикриваєш? Розкажи, будь ласка, — Ліля вчепила у нього цікаві очі й нетерпляче чекала на відповідь.

— Чомусь, не дивуюся, що ти зразу про це спитала, — за звичкою, зніяковіло чухаючи потилицю, зізнався Ел. — Якщо чесно, з цим не пов'язана жодна цікава історія. Я нікого не прикриваю. Мені запропонував бути кепом першого сам король, коли очільник для цього загону лише шукався. Це було десь років п'ять тому… Пам'ятаю, я тоді трохи відмовлявся від цього задуму. До того ж до пуття не розумів, чому повинен буду не показувати нікому, крім власного загону, свого лиця. Його величність розповів, що так у нас буде більша перевага перед Варнегором, тобто вони не знатимуть його зовнішнього вигляду, а тому у певні моменти можна буде зіграти їм на зло. Все-таки я погодився, най і не до кінця второпав саму причину, але розуміння прийшло з часом. Тоді ж мені Мідас порадив взяти ім'я «Бальт» і трохи розказав, який саме образ я повинен підтримувати, хоча мені це не завжди вдавалося.

— Зачекай секунду, — обережно зупинила його розповідь Ліля. — А чому саме «Бальт», а не якесь інше?

— Я навіть не знаю... — чесно відказав той. — Напевно, тому що повністю буде «Бальтаза́р», а воно, погодься, трохи схоже на моє справжнє ім'я. Хоча, я ніколи не представлявся нікому повною формою. Просто тримав той факт у голові і через це, якоюсь мірою, було легше звикнути до другого імені.

— Ага… То що, всі у першому загоні знають, що саме ти – капітан «Оніксу»?

— Так, — впевнено кивнув Ел. — Нових людей я набираю рідко, але якщо й набираю, то всі вони слухняно мовчать про це.

— Точно! То тоді ви, ой… — дівчина скривилася від раптового болю і схопилася за голову.

— Ей, краще не будь такою енергійною. І говори тихіше, а то охоронці щось запідозрять – і мені доведеться надшвидко звідси тікати, — молодик ще більше накрив її ковдрою і всміхнувся одним лише кутиком повних губ.

— Гаразд… — мугикнула Ліля, більше лягаючи на подушку.

— То що ти хотіла спитати?

— Я згадала вашу сварку з Джетом на балі у день народження короля. То ви що, так завжди вар'ятів граєте, чи як?

— Ух, мала що згадати, — іронічно видихнув Елеазар. — Ну так – досить часто граємо, але не завжди... Принаймні інколи доводиться, а то всі, хто в моєму загоні, повинні поводитися так, наче ми з Бальтом – різні люди. Час від часу я навмисно кажу такі різні провокативні речі, перевіряючи їх.

— Оце так! Але невже ні в кого ніколи не з'являлося жодних підозр щодо того, що саме ти можеш бути капітаном першого? — здивовано запитала Ліля.

— Можливо, в когось вони іноді з'являлися. Якось були такі часи, що підозрювався кожен другий, навіть без логічних доказів. Але я думаю, що такі думки відразу зникали, коли ті люди тверезо оцінювали наші персони. По-перше, Мідас мене спеціально давно вчив не показувати свою магію перед усіма. Пробач, та він мені самому не говорив причину, тому не можу нічого щодо цього сказати. Тобто в Елеазара магія, трохи схожа на магніт, лише не тільки з предметами, які мають у собі залізо. Ну, знаєш, я ж можу повітрям відсунути і присунути якісь речі чи людей? Можу. Чесно кажучи, радий, що зміг до такого додуматися… — Ел вже який раз сколошматив своє волосся, показуючи хвилювання. — Ось, а Бальт має добре розвинену магію повітря, яка не зрівняється зі здібностями чаклунського радника. До того ж я, тобто Елеазар, володію мечем, а Бальт – алебардою. Взагалі, коли тренувався з Клайдом (він не знає про мою другу особистість), я випробував майже всі види зброї. Лишень лук мені не піддався, тому я часто захоплююся Ріною, адже вона стріляє з нього дуже круто, — зізнався парубок, схрестивши руки на твердих грудях. — Та ще й ми, тобто король, батько і я, зробили Бальта вічно зайнятим і його величність відправляв мене на завдання із кимось із іншого загону дуже рідко.

Коли він затих, Ліля почала поволі розуміти, що цей хлопець зовсім не дарма був майже завжди стомленим, коли вона зустрічалася з ним у коридорах. «Ага, жити двома життями вкрай непросто…».

— То це тому ти тоді був настільки впевнений, що тато не дозволить тебе стратити? — спитала дівчина, згадуючи події, пов'язані з його ув'язненням.

— Це було не лише тому, що я – Бальт. Є ще багато різних причин. Та й, взагалі, я був не винен у тому злочині, хоча цей факт мені тоді ніяк би не допоміг... Мене могли не стратити, але тоді б точно розв'язалася ще одна війна, а цього, повір, Міронезі зовсім не хотілося. Я інколи картаю себе за те, що тоді на повну не скористався своєю магією, адже точно зловив би тих злодіїв. Але і так порушив наказ короля щодо використання магії на тому завданні. І, напевно, саме це мене стримало…

— До речі, а як же блок на твоїй магії? Ти ж тоді... Боже мій, дійсно! Це ж ти бився з нами проти тих «Зброєносців» у Везертауні! — коли второпала сенс своїх спогадів, то шоковано вилупилася на нього.

— Чш-ш, казав же не шуміти, — приклав до рота палець він, нервово зиркаючи на вхід.

— Ваша високосте, з вами все добре? — почувся стурбований голос охоронця з того боку дверей. І лишень вони почали відчинятися, Елеазар швидко зіскочив зі стільця і, якнайакуратніше вистрибнувши з балкона, зник із поля зору принцеси.

— Пробачте, можливо, я у сні говорила... Мені якийсь жах щойно наснився, — збрехала Ліля, не зовсім показово скривившись і краще лягаючи у ліжку. Чоловік, що заглянув усередину, спокійно кивнув і зачинив за собою двері. — Ей, ти де? — пошепки гукнула молодика вона, схвильовано дивлячись на балкон. У наступну мить гість тихо ступив на поручні і присів навпочіпки. — Хіба тобі не страшно бути на такій висоті? Ти ж зараз упадеш!.. — налякано зашепотіла до нього принцеса.

— За це вам точно не варто боятися, ваша високосте, — він легенько стрибнув на підлогу і, знову підійшовши до неї, сів уже на край ліжка. — Що ж... Так – це я тоді був там. Треба ж підтримувати свій образ, — він несміливо посміхнувся, а потім продовжив: — Блок на моїй магії ще перед тим завданням зняв Мідас. Зрештою, він його і наклав. Взагалі, ми зовсім не думали, щоб він на мені був так довго, як мусив би. Все ж таки я капітан «Оніксу», тому не зміг з ним ходити стільки часу. Саме тому його скоро остаточно зняли. І тільки Елеазар повинен був завжди пам'ятати, що «насправді» його ще не зняли. Ох, це іноді так складно, навіть не уявляєш… — молодик тяжко видихнув,ї змучено потираючи очі.

— Прийми мої співчуття, а то більше не знаю, що сказати, — пригнічено зізналася Ліля, опустивши засмучений погляд. — Але, що б там не було, тоді ти був до біса крутий! — стараючись не крикнути, випалила вона. Ел здивовано витріщився на неї.

— Ну дякую, чи як… — зашарівся воїн, перевівши позір зі співрозмовниці на тумбочку, що раптом дуже зацікавила його.

— Точно… — знову згадала одну мить вона. — Ти ж після того, пам'ятаєш, у гуртожитку шукав Джета для однієї справи. А я йшла до кімнати, у якій була Шарлотта. Лихо, і ти знав, що вона там! А я, мабуть, смішно виглядала, коли перед тобою випендрювалася, адже я дійсно хотіла саме її навідати, — зніяковіло засміялася Ліля.

— Ти що, зараз будеш згадувати всі моменти, коли я вдавав, що чогось не знаю? — потішно запитав хлопець, насолоджуючись швидкими змінами її настрою.

— Ні, я ж ненавмисно… — надула губи спадкоємиця трону Міронези, засоромившись, і вкотре сіла, спираючись спиною на подушку. — Слухай... — за якусь секунду замислено почала вона, але стихла, не наважуючись продовжити.

— Гм? — цікаво підняв брову парубок, очікуючи на її слова, які точно умисно затримувалися. Дівчина вже певний час думала над дечим, що ніяк не хотіло давати їй спокій.

— Я знаю, що ти вчора (чи позавчора) говорив про те, що не думав, що колись у когось настільки сильно закохаєшся, але... — зауваживши його непідробно здивовані очі, старша Дрангедал трохи запнулася і небезпідставно почервоніла. Та потім все одно закінчила думку: — Але, розумієш, ти ще не сказав мені напряму… І це мене, чомусь, тривожить… Ось, що я хотіла сказати, — вона вкрай збентежено сплела пальці і взялася розглядати їх, аби лишень не зустрічатися із його поглядом.

Безсумнівно, він зовсім не чекав такої заяви, тому вона його дуже добре розгубила. Довгу хвилину-дві Елеазар напружено мовчав, уважно прокручуючи у своїй голові все щойно почуте. В ньому тоді змішалися дуже різні почуття. Це був і сором, і страх, і незвична радість, і навіть журба.

— Ох… Я далеко не романтик, але спробую сказати гарно… Будь ласка, подивись на мене, — згодом тихо попросив Ел, неочікувано приклавши широку долоню до її неприродно теплої щоки. Коли вона несміливо виконала його прохання, він зазирнув у її страшенно схвильовані сірі очі своїми серйозними блакитними. — Лілю, я тебе… — його щоки знічев'я добряче порожевіли, а їхній хазяїн затих. — Дідько не думав, що це буде настільки складно… — хлопець на довгу секунду зніяковіло відвів свій зір, а далі знову вп'яв його у неї. — Ліліанно Дрангедал, я… Я кохаю тебе. І кохаю так сильно, що готовий обіймати і цілувати кожної клятої миті... Знаєш, твоя усмішка настільки мила, що інколи я боюся – через неї у мене може зупинитися серце. Є непереборне бажання сховати це диво від усього світу і щоб лише я один його бачив... Погоджуся – я останній виродок, який змушував тебе страждати, відпихав, робив боляче і після цього всього аж ніяк не заслуговує на тебе, але... Я клянуся – такого більше ніколи не буде. Знай, що я готовий завжди бути поруч і без вагань перегризти горлянку будь-кому, хто зазіхне на твою душу і тіло. Скажи, ти справді приймаєш такого егоїстичного і грішного хлопця? — Елеазар насторожено не відривав від неї проникливих очей, чекаючи на відповідь із підступним острахом, що з кожною секундою дедалі більше зароджувався у нестримному серці, безжалісно поїдаючи будь-яку віру.

«Люди добрі, і ти кажеш, що далеко не романтик?!» – до неможливості почервоніла Ліля довго нічого не говорила, намагаючись розгледіти у його вічах щось більше, ніж просто відображення тривоги і своїх власних очей. Вона думала, згадувала, аналізувала все, що вони пережили разом і таким чином починала розуміти, що вже не уявляє свого життя без цього, нехай егоїстичного і грішного, молодика.

— Так – я приймаю, — пізніше пошепки чесно відповіла принцеса, мрійливо стуливши повіки і ніжно торкнувшись своєю долонькою до його руки. Та тільки-но знову зустрілася із його обличчям, як одразу завмерла від тієї скаженої кількості емоцій і почуттів, яка вирувала у його небесних очах, що пропікали її ледь не наскрізь.

Складалося враження, наче він і знав, і не знав її відповіді. І боявся, і був упевнений, що вона скаже. Та все одно такі її слова його настільки ощасливили, що навіть сам цього не очікував.

— Дякую, — тихо мовив Елеазар, а тоді наблизився до її гарного лиця і обережно з'єднав їхні вуста в солодкому танці, який із плином часу почав ставати дедалі палкішим і невтримнішим. Він акуратно поклав іншу долоню на її спину і поволі притягнув до себе, відчуваючи весь жар її тіла, який виник і від недуги, і від їхнього гарячого поцілунку. Ліля неспішно підвела тремтячі руки й обійняла його шию, до знемоги насолоджуючись наполегливістю і тендітністю, із якою він торкався її губ.

Вони смакували одне одного, наче найкращий у світі смаколик, який ніколи не вдавалося спробувати до цього моменту. У грудях навіжено калатали розбурені серця, а десь унизу живота швидко наростало розпечене бажання ще тіснішого контакту. І нікому з них аж ніяк не хотілося переривати таку надзвичайну мить.

Згодом Ел обережно відсторонився від неї, тяжко дихаючи, а вже потім, не маючи сили відвести від її личка очі, простогнав у самі губи:

— І чому ти зараз хвора, скажи мені?

Через його несподіваний, але акуратний, натиск Ліля впала на м'яке ліжко і з дивною провиною залилася пекучим рум'янцем, усвідомлюючи сенс його риторичного запитання. Та не встигла вона нічого сказати, як той навис над нею, спершись на один лікоть, і знову взявся невпинно цілувати, загарбницько ковзаючи іншою рукою по вигину її талії, прикритому спальною сукенкою. Цими діями відразу викликав у дівочому сонячному сплетінні пристрасний щем і дрібні мурашки, що бешкетливо пробігалися тілом. Ліля старанно відповідала на бажання його вуст і навіть, трошки піднявши парубоцьку сорочку, взялася спітнілими долонями торкатися до чітко окреслених виступів на його напруженому торсі.

Принцеса свідомо розуміла – через кілька секунд вона остаточно піддасться цьому пориву і не зможе себе контролювати. Але нічого зробити проти цього не мала сил. Та й знала, що його зупинити точно не зможе, ще й при тому, якщо сама не хотіла, аби він спинявся.

Зненацька у двері хтось постукав і до них долинув дівочий голос:

— Лільо, я ввійду, можна? — Неза схопила клямку і готова була нагнути її у будь-яку секунду.

— Трясця, — роздратовано вилаявся Елеазар, звільнивши дівочі губи від блаженної пастки і цупко подивившись на двері. — Мушу йти, принцесо, а то ще й Мідас мене потім уб'є. До зустрічі, — молодик швидко цьомнув її у гаряче чоло і підвівся, поправляючи сорочку. Тоді хутко попрямував до балкона і, востаннє зиркнувши на неї, зістрибнув геть.

Кілька чималих хвилин Ліля непорушно лежала, поки свідомість і тіло відходили від недавніх дотиків і слів. З'явилося відчуття, наче щойно її жорстоко позбавили якоїсь дивовижної події, яка би ще міцніше поєднала не тільки їхні душі, а й тіла. Проте, як не дивно, вона через це не відчувала жодної нестачі.

— Ліль, ти як? — Неза стурбовано підійшла до старшої сестри. — Що з тобою? Невже гарячка повернулася?? — зауважила її розпашіле обличчя вона.

— Ні, все добре... Я, просто, думала… — ледве промовила та, не припиняючи вилуплятися у дах балдахіна.

— «Думала»? Про що ти таке думала, що настільки червона й гаряча? — сконфужено спитала молодша Дрангедал, доторкнувшись до її чола. — І чому ти так лежиш?

— Пробач, мені якийсь кошмар наснився, поки спала, тому, напевно, я в такому стані… — стараючись приховати сором, промимрила Ліля і почала повільно повертатися у нормальне положення.

— Хоч не дуже страшний? — вона допомогла їй, а тоді сіла поруч.

— Що? — не второпала та.

— Та кошмар.

— А, та ні, не дуже… — полегшено відмахнулася Ліля.

— Я тобі ліки принесла, — вона поставила чергову тацю на тумбочку і взяла з неї баночку.

— Дякую, Незо. А що мама з татом роблять? — поцікавилась принцеса, відпиваючи не дуже смачної рідини.

— Недавно вони трошки гуляли садом, а зараз мама допомагає татові з якимись військовими справами. Щоправда, він її від цього відмовляв, але вона наполягала на тому, що хоче допомогти, — забираючи від сестри порожню баночку, усміхнено відповіла Неза.

— Зрозуміло, — Ліля сама не змогла стримати усмішки, уявляючи, як сильно ненька весь час розлуки за нього переживала і гризла себе через те, що не може ніяк допомогти. «Нехай у Міронезі зараз далеко не найкраща ситуація, але саме тому, мабуть, мама дуже щаслива, що може хоч якось підтримувати тата».

— Гаразд, ти тут ще цю настоянку випий і повечеряй, але багато в себе не пхай. Мені здається, що сьогодні до тебе лікарі більше не прийдуть. Просто відпочивай, — Неза підійшла до балкона і зачинила його. — Прийду зранку і відчиню. Гарних снів.

— І тобі, Незо. Дякую за все, — гостя кивнула і вийшла з кімнати. «Справді, сестро, дякую. От боюся подумати, що би було, якби ти не постукала... Ай, мамцю, як це все-таки бентежно!».

Ліля засоромлено підтягнула ковдру під самий ніс, начебто ховаючись від усього світу. Згодом, ще трішки подумавши про недавні події, принцеса заходилася пити неприємні ліки і смакувати маленьку порцію рідкої каші.

Пора за вікном уже дійсно була наполовину нічною. На вулицях запалювалися високі ліхтарі, а повітря просочувалося ароматом тепла літнього вечора, що вже давно почав захоплювати територію Ассенгаусу. Листя дерева, що росло неподалік її кімнати, іноді дрібно шелестіло, створюючи одну з багатьох мелодій природи, підхоплену її зачинателем – вітром.

Ліля повністю змогла вмоститися у ліжку лише тоді, коли виконала всі настанови молодшої сестри і на силу зробила деякі ванні процедури.

«Цікаво, чому мене той лікар із третього загону не лікує? – розмірковувала вона, вкриваючись покривалом. – Точно – він, швидше за все, зараз на якомусь завданні. Тоді... А Шарлотту чому не попросять? Бо це буде підозріло? Можливо…».

Дівчина повернулася на інший бік і, пройшовшись замисленим поглядом по темних покоях, вп'яла очі в двері балкона, з якого на підлогу м'яко стелилося місячне світло.

«До речі, то наші з паном Клайдом тренування почнуться після мого одужання? Ой, напевно! Цікаво, що ми на них будемо робити? Сподіваюсь, він не дуже мене мордуватиме», – Ліля нервово хихотнула, а тоді стомлено стулила повіки, поволі поринаючи у світ снів і чарівних мрій.

*****

Ще два наступні дні спадкоємиця трону Міронези повинна була залишатися у ліжку і вживати все, що їй говорили.

Під час тривалості цього часу до неї інколи заходили батьки і сестра, не даючи дівчині засумувати. Але, як не дивно, у будь-яку мить вона з нетерпінням чекала на одного вродливого хлопця, майже щосекунди зазираючи до прочинених дверей балкона.

І Ліля несказанно тішилася, коли в тому проході з'являлася його до болю знайома постать. Дуже часто він скаржився їй на свою зайнятість і просив пробачення за те, що не може з нею сидіти весь день.

Час від часу Ел навмисне переходив до неї на «ви», аби потім на людях раптом не забутися. Ліля розказувала йому про свою розмову з Клайдом, щось про її магію і майбутні тренування. А молодик говорив їй слова підтримки і подумки обурювався, чому не він буде її тренером. Також повідав їй про те, кого з їхньої королівської армії відправляли на яке завдання чи які вибрики хто робив у гуртожитку, користуючись відсутністю капітанів.

Ще він серйозно обіцяв дівчині, що надалі старатиметься стримувати себе, щоб недавній інцидент більше не повторився. А принцеса могла лише схвильовано щось белькотіти, в думках незвично засмучуючись через таке його рішення.

Під кінець другого дня Елеазар повідомив їй, що не впевнений, чи зможе і завтра прийти.

— Але сьогодні, здається, останній день мого ліжкового режиму, — нерозуміюче здивувалася його словам Ліля. — Ми ж після цього зможемо й так зустрічатися…

— Знаю, але від когось чув, що на тебе сьогодні Річард, лікар із «Крил», якесь цілюще заклинання накладе. І через нього ти будеш дуже міцно спати приблизно десять годин, — парубок задумано оглянув її покої.

— Он як… — знехотя мовила Ліля. — А все одно, чому ти завтра не зможеш прийти? — вона збентежено подивилася на нього.

— Бальт має деякі справи, тому мене не буде, — чесно відповів він, спокійно глянувши на неї.

— Зрозуміло… — невесело випустила з себе тяжкий видих дівчина.

— Та чого ви, ваша високосте! Не засмучуйтеся. Я ж не назавжди йду, а лише на день. Можливо, навіть завтра ввечері повернуся, — спробував розрадити свою обраницю Елеазар, лагідно погладивши її по щоці.

— Я буду чекати на твоє повернення, — примирено пообіцяла вона і несподівано торкнулася гарячими вустами до внутрішнього боку його долоні, викликавши у чоловічому тілі трептне відчуття.

— Ось і добре. Ну, я мушу йти, — хлопець підвівся із крісла і любляче поцілував її у чоло.

— А сюди? — благально спитала Ліля, приклавши палець до своїх губ.

— Якщо буде туди, то, підозрюю, я не зможу стриматися, тому ви повинні обійтися, ваша високосте, — зніяковіло звів темні брови Ел, крокуючи до дверей балкона.

— Ну гаразд, — по-дитячому набурмосилась дівчина, ледве змирившись із його теплою відмовою.

— Не сумуй, принцесо. Я кохаю тебе, — він подарував їй свою найширшу усмішку і, насолодившись виглядом її почервонілого обличчя, поспішив залишити приміщення.

«Лише одна фраза, а я наче вже весь світ підкорювати готова», – усвідомила свій піднесений настрій Ліля, щасливо всміхаючись і лягаючи.

Зразу під вечір до старшої дочки короля завітав цілитель третього загону і наклав на неї потрібне заклинання, наперед розповідаючи, для чого він це робить і яким повинен бути ефект.

Цієї ночі Ліля, справді, спала дуже міцно. Здавалося, що там хоч би що творилося надворі чи в кімнаті – її би це не розбудило. Коли на годиннику була приблизно північ, до покоїв принцеси через навмисно залишені відчиненими двері балкона завітав схвильований лицар, із ніг до голови вбраний у броню із білими і золотисто-зеленими кольорами.

Він поспішив зняти свої шкіряні рукавиці і шолом, тихо підходячи до ліжка, на якому глибоким сном спала принцеса. Потім сів на його край, обережно взяв її долоні у свої і, нахилившись, залишив на них боязний поцілунок.

— Маю іти на зустріч із однією неприємною людиною. Ти б це точно не схвалила, але я повинен, тому тобі нічого детально про це не сказав, — він ніжно стиснув її пальці і ще раз притулився до них теплими губами. — Я постараюся швидше вирішити з ним усі питання і без проблем повернутися до тебе. Ох, його величність таки мав рацію щодо твого викрадення... Та й зараз у нашому війську щось неспокійно, і це не на жарт тривожить мене... Я маю недовго бути відсутній, але все одно, що б не сталося, бережи себе, — капітан ще кілька хвилин мовчки посидів біля неї, акуратно погладжуючи її тендітні руки, а тоді піднявся і покрокував до виходу, назад надіваючи шолом і рукавиці.

Тільки-но зранку свідомість Лілі почала повертатися до звичного стану, її хазяйка несміливо усвідомила, що їй снився дивний сон. Наче хтось їй щось стурбовано говорив. Говорив щось важливе, але вона ніяк не могла згадати, що саме це було. І через те сновидіння її серце відвідував неприємний тихий біль, який немов повідомляв про втрату. Втрату чогось цінного…