Потяг рухався так швидко, наче кудись поспішав. Але Лілі все одно вдавалося роздивлятися краєвиди, які промаювали повз. Бодай у їхньому споглядання вона хотіла забутися. Погода надворі була сонячною, жодного натяку на дощ. Але, навіть попри це, настрій у дівчини був не найкращим.

Неза, Меліна і хлопці сиділи в іншому купе і про щось собі говорили. Вона не чула, щоб Евол чіплявся до сестри, і розуміла чому. Ріна, Елеазар і Айнер, здається, сказали, що підуть дещо обговорити і випити чаю. І Ліля знову не знала, куди поділася Мері, якщо вже з тим тріо не пішла. «Цікаво, чи скоро ті троє повернуться?» – їй не хотілося сидіти тут самій, але й до друзів іти бажання теж не було. Замислено підперши голову долонею, дівчина думала.

Думала про все, що трапилося за останні три дні. Лишенько, це було всього-на-всього три дні, а таке враження, що їй емоцій на все життя вистачить. Проте, мабуть, вона б ніколи не погодилася ще раз пережити те, що пережила за цей час…

Після того, як вони почули якийсь шум в одному з коридорів тієї незрозумілої великої будівлі, їхня група з усієї сили помчала туди. А згодом пролунав чийсь голосний крик. «Він був повний такого болю, що я подумала, що в мене серце від цього розірветься», – пригадувала Ліля, жалібно стискаючи вуста.

Тоді Ел злякано сказав, що це голос Нефа. Перш ніж всі дісталися до приміщення, з якого долинав шум, побачили, як брудний, втомлений і змордований Неф з обережністю поспішно йде до них і несе на закривавлених руках нерухоме тіло Еллі, очі якої були заплющені, і вона сама була накрита його плащем.

Вони всі відразу так зраділи, що знайшли і його, і її, хоч їх і напружив образ Нефа. Але принц не розділяв їхньої втіхи, а лише мовчав, уникаючи зустрічі їхніх поглядів. Коли ж за допомогою порталу Мері, який у той час оберігали Айнер, Евол, Неза і Меліна, всі опинилися в назначеному місці, у Нефа затремтіли руки, а сам він осунувся і впав на коліна, гірко заридавши.

«І тоді найгірші їхні страхи справдилися… – з болем згадувала Ліля. – Він сказав, що її більше… немає. Що та падлюка забрала її життя…».

Після того, як всі відійшли від жахливого й затяжного шоку, Ліля так розплакалася, що їй з самої себе було дивно. Ридала так, як ніколи раніше. Хлопці дівчат тоді ледве заспокоїли. Мері лише зло й ображено стискала посох, не маючи змоги втримати скорботу на лиці, а принцеса розчаровано зблідла, мов крейда.

Після довгого мовчання на шляху до будинку Еллі, Неф їм усе розповів. В ту мить його лице не показувало жодної емоції, ніби було кам'яним. Ліля ж була впевнена, що, зате, всередині його душа й серце просто розривалися на шматки. Він же лише мить показав тоді перед нами, коли сказав, що Еллі не стало.

В домі вони ще трохи поговорили з Нефом, поки не повернулася бабуся Еллі і Беатріс, а потім Айнер пішов з «дикими» до готелю, аби знову забронювати номери на ніч.

Все було настільки неспокійним і моторошним, що, здалося, післяобіднє на той час небо затягнули густі хмари, висловлюючи свою тривогу. Напевно, саме через це Ліля навіть втратила лік часу.

Не знала, що там робили Ріна, Ел, принцеса і Мері, але повернулися їхні так звані захисники лише в третій годині ночі (Селейни з ними не було). Молодшу Фрінке тоді, напевно, як і всіх, мучило безсоння.

Зранку тріо їм сказало, що вони продовжують свій шлях до столиці Міронези (по дорозі ж заглянуть до справжньої сім'ї Орігама).

На вокзалі їх проводжав ледве усміхнений Неф, тримаючи за руку Бі, і принцеса. Ліля ніяк не могла стримати сльози, дивлячись на дівчинку, яка усміхнено махала рукою майже незнайомим їй людям. Підійшовши до неї, молодиця подарувала малечі свої улюблені сережки – чотирилисні конюшинки, які завжди носила з собою. Її очі тоді так засвітилися… Ліля обійняла малу і на прощання сказала, щоб вона берегла свого любого татуся. Потім перекинулася кількома теплими словами з принцом і його сестрою, після чого обійнялася з ними і пішла до вагона.

Вже сидячи в купе, вона бачила, як Мері про щось із Нефом і Селейною говорила. Ліля подумала, що також довше з ними потеревенила б залюбки, але вчасно зрозуміла, що їй це було просто не під силу. Емоції б накрили і все.

«Не думаю, що він розказав дитині про матір, – дівчина зажурено дивилася у вікно, витираючи сльози. – Мабуть, зробить це пізніше. Ох, хоч би все було добре...».

Ліля важко зітхнула і хапнула ротом повітря.

— Лілю, ти плачеш? — здивований, але турботливий голос вибив дівчину з тужливих роздумів. Підвівши зчервонілі очі, дівчина витріщилася на Елеазара, який сидів навпроти. «Матінко, коли він встиг тут з'явитися??».

— Н-ні, просто щось в око потрапило... — по-дитячому виправдалася вона, відвернувшись і протираючи вічі.

— Слухай, ти чого? Невже ті події настільки на тебе вплинули? — запитав так, наче не бачив, як до того вона ридала біля Нефа.

— «Невже»? «Настільки»? Чому тебе це дивує?? — відразу обурилась вона на його бездушність, обернувшись і тим самим викривши свою брехню. — А... Так, ви ж чоловіки – вам легше! — ображено фиркнула.

— На що ти натякаєш? — щиро не зрозумів Ел.

— На те і натякаю! Ви не будете плакати через такі речі, ви ж звикли не показувати свої емоції! Ви як беземоційні машини! Це просто жахливо! — Ліля схрестила руки на грудях, поки він здивовано дивився на неї.

— Чому ти кричиш? — його спокійне запитання змусило її здригнутися і схвильовано подивитися на нього. — Можливо, тобі лише здається, що я до цього так стримано ставлюся? Ти ж навіть не знаєш, що я... — Елеазар хотів щось сказати, але запнувся, не змігши дібрати слів. — Та… забудь.

І тут Лілі здалося, що вона ще ніколи не бачила в чиїхось очах стільки смутку і туги.

Дідько! Яка ж дурепа! Та йому ж, певно, найтяжче з усіх!..

Дівчина відвела повинний погляд вбік, а по щоках, несподівано, покотилися сльози.

— Ну ось, знову, — здалося, що це зауваження було зроблене з певною насмішкою. З болючою насмішкою.

— Пробач… пробач мені, будь ласка. Я така дурна. Ти ж... ти ж… — через те, що вже почала схлипувати, Ліля не могла нормально говорити. Хлопець ненав'язливо пересів на її місце й обережно пригорнув до себе.

— Тихо, тихо. Все гаразд… Тебе ж ніхто ні в чому не звинувачує... Тож і плакати не варто, — він, ледь торкнувшись губами маківки, поцілував її, але дівчина цього не відчула. Його голос і обійми були такими теплими і затишними, що Ліля, тихесенько сказавши «Мені просто дуже сумно» і почервонівши, притулилася до нього й поступово почала заспокоюватися, а згодом навіть не зауважила, як заснула, незважаючи на те, що то була післяобідня пора.

*****

Приблизно о сьомій ранку Ліля, зморщившись, нехотя розплющила очі. На обличчя потрапляв промінчик сонця, інші друзі якого блукали по вагоні. Через голос Мері, який вона почула десь недалеко (в сусідньому плац-карті, вочевидь), усмішка відвідала заспане лице.

— Почуття свої ховаєш, геть від серця проганяєш. Чому ж ти так вчиняєш? Душу хлопцеві дряпáєш...

«Це вона, напевно, до Нези говорить», – усміхнулась дівчина, після чого почула незрозуміле виправдовування сестри і те, як Евол хвалив відьму за її слова.

Трохи «роздуплившись», Ліля привіталася з Ріною, що розглядала навпроти мапу, і відправилася привести себе до порядку.

«Чесно скажу, я зовсім не думала, що так швидко звикну до цього світу, – здивовано думала молодиця перед дзеркалом у вбиральні, вдягаючи плащ (Ріна попередила, що надворі може бути прохолодно). – Хоча людям властиво швидше звикати до хорошого. А мені, мушу визнати, тут дуже подобається. Я і мріяти не могла, що колись "вляпаюсь" у щось подібне. Це ж просто неймовірно! То що ж, тепер потрібно дякувати Орігаму за те, що він родом не з нашого світу? А взагалі, потрібно мамі подякувати за те сватання. Хи-хи. Тому що, якби не воно, я б із хлопцями не зв'язалася і зараз тут би не була. І ще, напевно, ніколи б не познайомилася з Елеазаром. Стоп. Чого це я зразу до нього звернула? І, до речі, як там мама, цікаво...».

— Лільо, ти йдеш?! — дзвінким голосочком гукнула дівчину Меліна, вивівши її з роздумів. — Потяг скоро зупиниться, всі вже чекають.

— Іду-іду! — Ліля застібнула останній ґудзик і вибігла з туалету. «Надворі дійсно похмуро», – промайнула думка в рожевій голові, поки її хазяйка дивилася у вікно.

— Куди тепер? — напружено поцікавився Орігам, йдучи по бруківці біля Ріни й Айнера, коли вони вже опинилися навулиці.

— Спершу попрощаємося з Мері, оскільки в неї є справи в іншому місці, — мовив Ел, сховавши руки до кишень плаща й обренувшись до відьми.

— Справді? Так шкода… Мені дуже подобається її компанія, — зажуреним тоном пробелькотіла Ліля, надувши губи, на що відьма лише мовчки всміхнулася. «Невже сталося щось серйозне?» – несподівано злякано подумала молодиця, зауваживши неспокій у салатових очах Мері.

— Нічого, Лілю. Я знаю, як вона вам всім встигла полюбитися. Не хвилюйтеся, ми ще зустрінемося з нею у палаці короля. Мері там повинна буде бути, наскільки мені відомо, — переконував Елеазар дещо засмучених товаришів, після чого звернувся до подруги: — Успіхів тобі. І вкотре дякую, — молодик тепло обійняв високу дівчину, поплескавши її по спині, а вона його у відповідь. Потім схоже повотрилося із Айнером і Ріною.

Із «диких» вона вирішила обіймати лише дівчат, а хлопцям стримано потисла руки.

«Аж дивно, що вона така мовчазна зараз… Можливо, це досі через Нефа?…» – стурбовано подумала Ліля, і інші розділяли її тривогу. Коли вже розвернулася і йшла, Мері вирішила наостанок мовити:

— Друзі мої, себе бережіть, а як зустрінемося знову, все мені розкажіть! Десь там можуть бути проблеми, але зараз це зовсім не в тему. Будьте, будь ласка, обережні, щоб не створювати мені помисли бентежні! — відьма щиро усміхнулася, махаючи їм вільною рукою, і пішла в напрямку лісу.

— І ти себе бережи, Мері! Ми сумуватимемо! — крикнула їй вслід Ліля, після чого вони всі продовжили свою ходьбу.

— Так, а зараз Ріна з Айнером нехай ведуть вас до будинку батьків Орігама, а мені потрібно зв'язатися з королем, аби дещо вирішити. Я потім вас дожену, — повідомив Елеазар, зупинившись і витягши з наплічника папірус для зв'язку.

«Цікаво, який той король із себе? Хоч старий чи молодий?» – замислилася Ліля, коли вони, послухавши Ела, пішли за Ріною і Айнером.

Хвилин зо двадцять їхній дует вів усіх «диких» до потрібного місця, подекуди дивлячись у мапу.

Сонце ніяк не хотіло визирати з-за сірих хмар, хоча, коли Ліля прокинулася, воно ще пестило людей своїми промінцями. Надворі не було холодно, але й тепло не було. Через таку тьмяну погоду все здавалося засмученим і неживим.

Ось зараз вони всі, понеже Ел вже приєднався до них, стояли перед великим двоповерховим маєтком.

— Стукати? — тривожно запитав Айнер, глипнувши на Елеазара.

— Та ні, будемо чекати другого Нового Часу, — насмішиливо пирхнув той, після чого погрюкав у великі дерев'яні двері.

Через кілька секунд по той бік почулися квапливі кроки.

— Вітаю, — спокійно привіталась висока дівчина, вбрана в темну домашню сукню, відчинивши двері і зупинившись на порозі. «Можливо, це занадто, що нас тут аж стільки?» – вмить із сумнівом подумала Ріна. — Чим можу вам допомогти? — турботливо, але трохи нервово поцікавилась володарка гострих зелених очей і короткого темно-багряного волосся, зупинивши свій питальний погляд на Орігамові, через що той нервово ковтнув.

— Тут живе сімейство Мейвольдів, чи не так? — дівчина впевнено кивнула на слова Айнера.

— Ми прийшли до них. Нам потрібно поговорити. Це стосується його величності, — додав Елеазар, глянувши на документи, які йому довірив король.

— Зрозуміло, — вона повернула голову вбік і раптом гукнула: — Мамо, тату, тут до вас прийшли якісь люди від короля! — потім звернулася до них: — Можете заходити всередину. Вони зараз будуть, — молодиця розвернулася і зникла на другому поверсі.

Всі «дикі» здивовано перезирнулися.

— Вона що… — хотів підтвердити свої здогадки шокований Орігам, та Ел його перебив:

— Так, це твоя сестра, хіба що на три роки молодша.

— Ви знали?..

— Так, — одночасно й трохи провинно відповіло тріо.

— Чому не сказали?!

— З самого початку було забагато інформації, а далі якось не знаходили вдалого моменту. Пробач, — пояснив Ел, важко видихнувши.

— Люди, в мене є сестра! — Орігам, мабуть, навіть не знав, які саме емоції його переповнювали в цю мить.

Через певний час у одній з великих кімнат маєтку сиділи всі «дикі», разом з незнайомкою-сестрою, поки тріо провідників говорило з власниками будинку.

Орігам раз у раз кидав напружений і цікавий погляд на дівчину, яка сиділа недалечко.

— Можливо, познайомимось? — несміливо запропонував Евол, щоб розвіяти мовчазну напругу.

— Аскеза, — коротко видала молодиця. І, коли кожен представлявся їй у відповідь, покивала їм, притуливши долоню до грудей. Лише з Орігамом нова знайома на мить зупинилася.

Раптом двері скрипнули і до приміщення увійшли Ел, Айнер, Ріна і двоє старших людей. На багряному волоссі чоловіка і короткому чорному жінки де-не-де виблискувала сивина. З під прямокутних окулярів на всіх дивився стомлений погляд синіх чоловічих очей, в той час як його дружина мала ледь веселі зелені.

— Добридень, — привіталось подружжя і сіло біля дочки. — Ми дуже раді вас тут бачити, але не могли б ви залишити нас, Аскезу й Орігама наодинці на певний час? — схвильовано попросила жінка, дивлячись на всіх. Останні, хтось упевнено, а хтось – не дуже, кивнули і покинули кімнату.

— Як думаєте, про що вони будуть там говорити? — бентежно запитала Меліна, замислено сидячи на кованій лавці, яка була в саду. Інші теж сиділи на лавочках: Ліля з Незою, Меліна з Еволом, Ріна з Айнером, а Даніель з Елеазаром.

— Вони, мабуть, розкажуть йому все, що він повинен знати про себе, свою сім'ю і наш світ, — трохи невпевнено відповіла Ріна, склавши руки на грудях і перекинувши ногу не ногу.

— А що ви знаєте про це все? — Даніель хотів більше дізнатися про свого, нехай нерідного, брата.

— Нам вони досить багато розказали перед тим, як ми йшли на цю місію, — почав Елеазар, не відмовивши його цікавості. — Колись давно Мейвольди жили не тут, а в місті, яке на краю королівства. В ті часи, наскільки я знаю, Вареногор ще не вів війни з Міронезою. Згодом у Мейвольдів народився Орігам – спадкоємець їхньої сімейної справи, — хлопець на мить задумався, а потім продовжив: — Та, якщо не вдаватися у деталі, сталося так, що в нашій державі почалася громадянська війна, яка насправді була підбурена Варнегором. Зразу там же, крім повстанців, влада Варнегору теж втрутилася, почавши забирати в спеціальні місця маленьких дітей для того, щоб виховати в них таку свідомість, яка б у майбутньому стала їм у пригоді. Батьки Орігама спершу ховали його, а потім зрозуміли, що довго так робити не вийде. Через якийсь час і їхній бізнес почав занепадати. Сім'я боялася, що може втратити все, до чого так довго йшла. Тоді вони, якщо не помиляюся, набили малому таке татуювання, про яке ми вже говорили, і, дивом потрапивши на територію, непідвладну Вареногору й повстанцям, дісталися до столиці. Але і там не було спокійно. Взагалі, в ті часи ніде в Міронезі спокійно не було, і виїхати з королівства кудись було майже неможливо… А графам звідкись було відомо, що король і його чаклун-радник володіють такими магічними предметами, що можуть кудись телепортувати, — хлопець замовк і подивився на Ріну, мовляв, аби вона продовжила.

— Насправді, я не дуже розумію, для чого вони відправили маленького хлопчика в інший світ, — спокійно повела напарниця. — Може, не було можливості відправити в інше місце у Фоверо Вельті. Або, можливо, вони думали, що Вареногор зайде ще далі і вони не зможуть врятувати ні свій бізнес, ні дитину… Напевно, Мейвольди доручили довіреній людині те, щоб він там зробив усе можливе, аби їхній син був у безпеці. Мабуть, таким чином згодом його всиновили ваші батьки, — Ріна кивнула на Евола з Даніелем, а ті перезирнулися. — Я навіть не знаю, відомо їм це все чи ні… Коли його батьки зрозуміли, що дитина в безпеці, відправилися додому, щоби рятувати власний бізнес. А потім вийшло так, що Міронеза дещо обговорила й узгодила з Вареногором, через що останні віддали нам нашу територію і втихомирили повстанців. Тому в ті часи війна не почалася, а сталося це пізніше, але то вже інша історія, — Ріна зітхнула, зачавши досліджувати свою чорну косу. — Через два роки після того, як вони, можна сказати, віддали свого сина чужим людям, у них народилася дочка – Аскеза. Якщо чесно, вона не дуже приємна в спілкуванні і, можливо, на це вплинуло те, що вона виховувалася в тяжкі часи для їхньої сімейної справи. Подружжя думало, що якщо все вже добре, то вони можуть повернути свого сина, але, по-перше, більше не було такої можливості, адже сталося так, що пан Мідас більше не мав змоги користуватися телепортом у інший світ, і, по-друге, вони зрозуміли, що зараз це може бути великим стресом для дитини, якщо вони її заберуть, — дівчина зітхнула. — Мабуть, саме тому вони вирішили зробити це зараз, коди з'явилася така можливість і коли сам король запропонував їм свою допомогу. Адже це йшло і на його користь.

— Але, по правді, мені здається, що Орігам ще певний час повинен буде побути тут, у своїх батьків. Тому ми, швидше за все, продовжимо дорогу без нього. Та не хвилюйтеся, через якийсь час ви зустрінетеся з ним в палаці. Думаю, його вже туди довезуть, — повідомив Ел, скуйовдивши своє волосся.

«Дикі» важко зітхнули.

— Я думаю, що йому про це скажуть, — роздумував уголос Айнер.

— Ем... пробачте, що перебиваю, але який він, ваш король? А то ми, коли приїдемо, підемо до нього в палац, чи не так? Знаєте, хотілось би більше дізнатися про цю важливу людину, перш ніж зустрінемося з нею, — Ліля питально подивилася на трьох друзів, які перезирнулися між собою.

— Що ж... — вирішив узяти слово Ел. — Він уже похилого віку, але колись був гарним бійцем. Так в давнину сталося, що дотепер його величність неодружений… Як на мене і мого батька, він мудро править. Хоча сенсу з оцим експериментом досі не можу вловити. Ну, а ім'я і прізвище вам і так нічого не дасть, — він допитливо глянув на Лілю, затримавши на ній проразливий погляд, через що та раптово почервоніла.

— А як він збирається вирішити питання зі спадкоємцем, якщо неодружений? — поцікавилась Ліля, намагаючись перебороти дурну бентегу. — Чи в нього є діти?

— Ні, дітей нема... Над передачею престолу він поки що не говорив ні з ким, навіть із моїм батьком, — Ел зітхнув. — Хоча в такий час, коли в державі війна, різне може статися, і вже варто би було вибрати спадкоємця…

— Це справді важливе питання. Сподіваюся, скоро він за нього візьметься, — підтримала напарника Ріна, замислено глянувши на небо.

З плином часу густі хмари почали рідшати, а далі зовсім розійшлися, давши місце сонцю. Так і розмови у банди товаришів пішли більш веселі. Ще, може, з пів години вони сиділи на лавках, чекаючи, поки господарі дому їх покличуть.

Згодом так і сталося. З будинку виглянула Аскеза і кликнула всіх молодих людей в дім.

— Ми не можемо передати словами вам нашу щиру вдячність за те, що ви привезли нашого любого синочка здорового і неушкодженого! — щиросердно казала жіночка, після чого обережно обійняла Елеазара, Ріну й Айнера, через що ті здивувалися. Орігам стояв збоку від батька з сестрою і всміхався самими кутиками губ.

— Пані Мейвольд, не нам потрібно дякувати, а, перш за все, королю, — усміхнувшись, мовив Ел.

— Так, звичайно, ваша правда. Пізніше ми обов'язково йому віддячимо, — пообіцяла вона, витерши сльози.

— Ну що, сину, можеш попрощатися з друзями, адже приєднаєшся ти до них трохи пізніше, — по-доброму повідомив чоловік, легенько плеснувши парубка по плечі. Всі, хто до цього часу подорожував разом, вийшли надвір і зупинилися біля кованої брами, яка відгороджувада територію маєтку.

— Що ж, Орігаме… — трохи сумно почав Даніель. — Будемо тепер якось без твого гострого язика, чи не так? — хлопець, криво всміхнувшись, поклав свою руку на плече іншому.

— Ага, — журливо підтримав брата Евол. — Ти не сумуй без нас і тримайся там, гаразд? — теж постарався видавити з себе усмішку.

— Хлопці, я ж так зараз заплачу, — хникнула Ліля. — Ідіть сюди, — дівчина міцно обійняла їх трьох, після чого до неї приєдналися Меліна з Незою.

— Люди, ви ж не на все життя з ним розлучаєтеся. Чого ви? — трохи насмішиливо запитав Елеазар.

— Та тихо ти! — гаркнула Ріна, тупнувши ногою, на що той лише гмикнув, а Айнер захи-хикав.

— Орігаме, постарайся потім із нами зв'язатися, якщо зможеш. А ми зробимо те саме, гаразд? — усміхнено попросила Меліна.

— Обов'язково, — впевнено відповів молодик.

— Потяг відправляється приблизно за десять хвилин, тож ми повинні вийти зараз, аби встигнути, — серйозно заявив Ел, і на його слова Ріна кивнула.

— Бережи себе! — мовила вона, обійнявши Орігама, а він, здалося, обійняв її сильніше, ніж інших, тихо сказавши: «І ти себе».

— Все буде добре, не переймайся, — Ел з Айнером мужньо потисли Орігаму руки.

— До зустрічі, Орігаме! — кричали «дикі», йдучи від його нового-старого дому в напрямку вокзалу. — Ще обов'язково побачимось! — парубок усміхнено махав їм рукою, а через деякий час зник із поля зору.

«І ось ми знову на пероні, – думала Ліля, розглядаючи величні потяги, які гордо красувалися, кожен стоячи на своїй колії, – Знову потяг і знову дорога. Дякувати богу, мене це ще не дуже втомило».

— І довго нам до столиці вашого королівства їхати доведеться? — поцікавилась Неза, підперши щоку долонею, коли вони вже були всередині.

— Согодні ми вже маємо бути там, десь опівночі, — замислено відповіла Ріна.

— А де ночуватимемо, як приїдемо? — стурбовано спитала Ліля.

— В гуртожитку для королівських бойових загонів, — відповів Елеазар. — Там хороші умови і, до того ж, платити не доведеться. Ми вже десь знайдемо вам кімнату.

— А й справді, — підтримав друга Айнер, поки «дикі» здивовано на них дивилися. — Ріно, мабуть, ми переночуємо на території твого загону, якщо ти не заперечуєш?

— Звісно. В мене якраз є вільні місця.

— Слухайте, народе, — Ел несподівано звернувся до своїх напарників. — Мені потрібно з вами дещо обговорити. Ми можемо вийти?

Після того, як ті двоє серйозно кивнули, всі троє відійшли подалі від їхнього купе. Поки їх не було, «дикі» змогли обмінятися короткими репліками про те, що гадки не мають, що на них чекає далі, а втім, їм тут уже не так страшно, як було спершу.

— Друзі, — несподівано звернувся до них Айнер, звернувши на себе увагу, коли тріо провідників повернулося на своє місце. — Ми маємо розповісти вам дещо важливе. Мусили б раніше, але, як із сестрою Орігама, вдалої нагоди не знаходилось.

— Слухаємо… — з осторогою видала Ліля, зиркнувши на Ела, який схвильовано грав жовнами.

— Зараз попрошу адекватно поставитися до інформації, яка згодом прозвучить, — погляд Елеазара, коли він почав, посерйознішав. — Суть у тому, що я, коли вам розказував про наш світ, спеціально дещо приховав. Але зроблено це було для того, аби не навалювати на вас ще більше шокуючих фактів, тож прошу зрозуміти мене, — парубок стомлено зітхнув, поки «дикі» тривожно перезирнулися між собою. — Знаєте, тоді я говорив про те, що про переміщення в інший світ знало лише наше королівство. А потім казав, що, за моїми спостереженнями (це я про Адама), про нього знає вже й Вареногор. Але річ якраз у тому, що Вареногор насправді вже дуже давно знає про переміщення з нашого світу у ваш. Можливо, давніше, ніж Міронеза, — хлопець раптом злісно стиснув кулаки. — А знаєте чому? — на його риторичне запитання всі «дикі» насторожено захитали головами. — Дивіться: я впевнений, що ви знаєте такого, як Віктор Філлеан, чи не так? Він у вас, здається, якимось провідним діячем був і на його честь названо академію, в якій ви вчилися.

— Н-на що ти натякаєш?.. — настрашено запитав Даніель, підозрюючи неладне.

— Ось що хочу сказати: ця людина насправді з нашого світу. Саме тому, наскільки знаю, вам про нього мало відомо. І найголовніше те, що він – дід теперішнього правителя Варнегору, Ніколаса Філлеана, тобто нашого найзапеклішого ворога, — в очах Елеазара спалахнула лють.

*****

— Ще хвилин десять і ми будемо виходити. Готові побачити столицю? — невпевнено усміхнувшись, запитала Ріна. Було видно, що вона хотіла підняти настрій стривоженим людям, але їй це не дуже вдалося. — Там, напевно, познайомитеся з деякими членами інших загонів.

Після недавно почутого ніхто з них ще довго не міг прийти до тями і повірити, що це справді не жарт, ніякий не розіграш. Троє стурбованих захисників хотіли «диких» якось підтримати, але змогли лише ніяково відповідати на їхні несміливі запитання на кшталт «Наскільки він жорстока людина?», «Звідки їм це відомо?» «Якщо він жорстокий, то чи всі загони армії Варнегору такі ж?». Жоден з них не бажав приймати те, що це все правда. Втім, Ел, Ріна й Айнер запевняли, що це правда, як правда те, що вони зараз у Фоверо Вельті. Елеазар вкотре каявся, що не сказав про це раніше, але капітанша четвертого загону запевняла його, що він не винен у цьому і що навряд сприйняття «диких» було б іншим.

— Невже вони справді не знають деталей його перебування у нашому світі… — тихо й вражено бубніла собі Ліля, залишаючи їхнє купе і краєм ока зауваживши, що надворі дощить. — Як тоді ми маємо їм повірити, що це не вигадка?..

— Лілю, не стій, — поквапив дівчину Ел, торкнувшись рукою спини. — Дозволь допоможу з речима.

— Дякую, — збентежено відказала та, передавши йому свій багаж. Попри те вирішила, що пізніше дасть волю думкам про цю новину.

— Вибачте, парасоль не маємо, тож… — почала Ріна, проте Айнер її перебив:

— Нічого, не змокнемо – я створю над нами тоненький шар землі, — хлопець, варто було всім опинитися на пероні, «зачерпнув» ґрунту з того, що їх оточувало, і, рухаючи руками, сформував з неї такий собі тент.

— Чудово! Потримай її, поки не зловимо карети до гуртожитку або поки не станемо десь під дахом.

— У вас тут вони їздять в такий пізній час? — здивувалася Ліля.

— Так. Їх не так багато, як вдень, але їздять, — спокійно мовив Елеазар. — Піду зв'яжуся з деякими з гуртожитку, аби вони знали, що в них будуть гості, — повідомивши це, парубок відійшов недалечко і розгорнув папірус.

— Ви не бійтеся. Наші загони, радше, їхні люди, не кусаються, — заспокоювала схвильованих товаришів Ріна.

— Хіба що... другий загін не дуже привітний. До нього краще не наближатися, — трохи нервово заявив Айнер, схрестивши руки на грудях.

— До речі, Айнере, а ти член якого загону? — несподівано поцікавився Евол, через що очі кольору рубінового каменю цікаво глянули на нього.

— Першого.

— Ого! І складно тобі було туди потрапити? — висловила своє здивування Неза, через що всі були дещо шоковані.

— Чесно кажучи, не дуже, — хлопець, ледь усміхнувшись, спокійно сперся на стіну будинку, під яким вони вже встигли знайти дах. — Елеазар як радник королівського чаклуна завжди допомагає знайомим йому людям потрапити до того чи іншого загону. І всі йому за це дуже вдячні. Хоча він, щоправда, гризеться, можна сказати, з другим загоном. І я збрешу, якщо скажу, що не знаю, чому вони так недолюблюють одне одного.

— Ага... То ти знаєш причину? — Лілі раптом захотілося більше дізнатися про буденні справи Ела.

— Знаю, але вам цього знати не треба.

— Гаразд... — дівчина ображено надула губи.

«Сподіваюсь, нас там справді не з'їдять…» – налякано думала вона, при тому навіть не підозрюючи, що інші «дикі» думають так само.

За час очікування карети новоприбулі намагалися роздивитися нічну столицю. А вона, як вони й думали, зачаровувала своєю величчю і красою. Ассенгаус зустрів нових гостей і старих друзів де-не-де нічними вогниками й запахом мокрих квітів, які росли на вуличних клумбах, тим самим прикрашаючи могутнє місто. Краплі холодного дощу тарабанили по вікнах і дахах високих старовинних будинків, по темній прямокутній бруківці і де-не-де по молодих людях, які ховалися від нього біля стіни зачиненої крамниці, повз яку стояла висока нічна охорона – ліхтарі.

Після десяти хвилинного очікування їм таки пощастило їхати в кареті, проте одній і невеликій, тож про «комфорт» подорожі не забували казати всі, кому лише не лінь.

— Тут дуже тісно, трясця! — скаржився Евол, відпихаючи Даніеля від себе подалі.

— Брате, дякуй богові за те, що нам хоч ця карета трапилася, — огризався Дан, відпихаючи його у відповідь.

— Ага. Данік правду каже, — трохи зніяковіло підтримала його Ліля, сидячи біля Ріни і ледь не в Елеазара на колінах. — Добре, що ти хоч сидиш.

— Та тому, що тут стояти неможливо! — випалив нервовий хлопець, через що Меліна лише тихо хи-хикнула.

— Ага, з твоїм-то зростом, — Неза насмішиливо схрестила руки на грудях і повернула голову вбік. Всі інші хто голосно, а хто – не дуже, розсміялися з Евола, який в наступну мить витіснився з поміж стіни з Даніелем і вмостився на підлозі. Зробивши це, молодик лише гмикнув і довів те, що він не хоче слухати жодні їхні слова. Тоді вже ніхто справді нічого йому не говорив, а лише де-не-де тихо посміювався.

Дорога зайняла хвилин зо двадцять. Майже весь цей час кожен з пасажирів мовчав і лише іноді хтось із «диких» міг щось запитувати у своїх захисників-провідників. Дощ за вікном не припинявся.

— Капітане Рірі-і-і-і! — почули молоді люди дзвінкий дівочий голосочок, варто було їм вийти з карети. Всім назустріч бігла низенька усміхнена дівчина і позаду неї спокійно йшов дебелий хлопець. — Я так сумувала за вами! — продовжила кричати незнайомка, наближаючись до них. Хвилясте середньої довжини сіро-блакитне волосся було мокрим і хаотично розкинулося по її маленькому обличчю і військовому вбранні, що мало колір калини й піску. Дрібний носик був прямим, брови, які підскочили догори, тоненькими, а акуратні губи з ніжно-персиковим відтінком розтягнулися в широкій усмішці, утворюючи на мокрих рожевих щічках ледь помітні ямочки. Сині очі незнайомки світилися щирою радістю, а невеличкі собачі вуха теж сіро-блакитного кольору були зацікавлено підняті.

Всі «дикі» здивовано глянули на неї, зауваживши не лише вушка, а й доволі довгий блакитний хвіст із синьою китицею.

— Дóріс! — радісно викрикнула Ріна і, коли та остаточно підбігла, міцно обійняла її. — Я також сумувала.

Коли Доріс привіталася і з Елом і Айнером, встиг підійти і її напарник.

— Капітане, — стримано звернувся до щасливої дівчини незнайомий парубок, відразу звернувши її увагу і на себе. — Радий бачити, що ви в порядку, — чуприна молодика була помаранчевою, дрібними пасмами закривавши вузькувате чоло і чітко окреслені не дуже грубі брови. Його карі очі були холодними, а губи зібрані в одну терплячу лінію. Можна було зауважити, що вуха в нього були загострені, а отже, він – ельф. Червоно-жовта броня, яку носили всі в четвертому загоні, підкреслювала його натреновану статуру.

— Навзаєм, Дайоне, — усміхнулась вона йому, після чого підопічний обережно обійняв її. — Ви були на завданні? — спитала вона, коли всі знову продовжили свій швидкий крок до гуртожитку. Першим почав говорити ельф:

— Так, капітане. По правді, щойно повернулися. Якщо не заперечуєте, ми вам пізніше розкажемо деталі, — хлопець цупким поглядом оцінив всіх незнайомих йому людей.

— Звісно, — раптом Ріна схаменулася і сказала: — Я ж повинна вас із ними познайомити!

— Так, Ріно, але нумо ми перше зайдемо до гуртожитку, — попросила Ліля, невпевнено посміхнувшись.

— Гаразд, — після згоди капітана четвертого загону королівської армії Міронези всі ще більше прискорили свою ходьбу.

Через кілька хвилин молоді люди були біля входу у великий п'ятиповерховий будинок, дизайн якого точно говорив про те, що в ньому живуть небідні люди.

— На першому поверсі живе п'ятий загін, на другому – четвертий, і так із вищим поверхом живе вищий за званням загін, — пояснив Айнер, коли всі проходили першим поверхом повз табличку, яка висіла біля входу в довгий коридор, з написом «СТАЛЕВИЙ ЛИСТ. Капітан – Прáзiно Нерóу».

— Ага... — замислено протягнули «дикі», цікаво роздумуючи над назвою цього загону й дивним ім'ям його капітана. В цей момент ім'я Елеазара здалося Лілі квіточками.

— А ось і наш поверх, — повідомила вухата дівчина, зупинившись коло подібного входу, біля якого була схожа табличка.

— Що ж, нумо я вас познайомлю, — почала Ріна, ставши поміж двох своїх підопічних. — Це мої вірні напарники. Дайон Вáллен, — вона вказала на спокійного молодика. — Ельф і єдиний хлопець у моєму загоні. А ця мила дівчинка, — перервала руку на іншу напарницю. — Доріс Свíттілн, вона ефтіáрка. Їхній расі притаманна наявність пухнастих вух і хвостів. Ця панянка любить називати всіх милими іменами чи прізвиськами. Моє повне ім'я Ріріáнна, а Доріс називає мене Рірі, — після її слів ефтіарка широко всміхнулася. Потім їм двом представили всіх «диких». Дехто був трохи наляканий стриманістю Дайона, а когось вводила в неспокій емоційність Доріс. Та, зрештою, спільну мову вони начебто знайшли.

Після того, як всі розмістилися по своїх місцях, трохи розклали речі і висушилися від вологи, Ліля запитала в Ріни, де ванна. Коли опинилася в потрібному місці, то з цікавістю досліджувала все, що бачила. А пізніше залізла в круглу керамічну форму, в якій дуже скоро нагрілася вода, і насолодилася миттю повного розслаблення.

Вийшло так, що Ліля, Меліна, Неза і Ріна спатимуть в одній кімнаті, а Доріс уже буде окремо – в сусідній. Якщо ж говорити про хлопців, то Даніель з Еволом житимуть в одній кімнаті з Дайоном і Елом. А Айнер сказав, що піде в свою, яка є на п'ятому поверсі, позаяк він член першого загону їхньої королівської армії.

«Цікаво, які це люди в тому першому загоні? Мабуть, сильні…» – поміж тим замислилася Ліля, пускаючи бульбашки під водою.

Коли вийшла, то закуталася у вручений Ріною халат і боязко пішла довгим коридором. По дорозі до кімнати вона натрапила на задуману Доріс і Дайона, який щось їй говорив, поки вони, не поспішаючи, йшли їй назустріч.

— Привіт, — тихо привіталася молодша Фрінке, коли вони зупинилися перед нею. В наступну мить дівчина зразу повеселішала, а хлопець замовк.

— Привітики! — вона взяла її руки в свої і усміхнено мовила: — Якщо ти Ліля, то в мене будеш Лілюсею або Лількою! Чи просто Лілі!

— «Лілюсею»? «Лількою»? Ем…

— Вона завжди так, не звертай уваги, — заспокоїв своїм крижаним тоном Дайон, поки Ліля подумки зауважила, що на них навіть легше дивитися, коли вони без броні.

— Гаразд, я вже піду... — пробурмотіла вона, поправивши мокре волосся.

— Солодких снів, Лілюсь! — попрощалась Доріс, коли вони розминулися.

— Тихої ночі, — долинув до неї ще стриманий голос Дайона.

— І вам… — стурбовано протягнула Ліля, відчиняючи двері своєї кімнати.

Коли зібралися лягати спати, світло в приміщенні вимкнули. За вікном дрібними листочками шуміли крони рослих дерев, час від часу торкаючись до вікон будинку. На високих блідо-жовтих стінах кімнати де-не-де відбивалося світло повного місяця, який велично освітлював вулиці могутньої столиці після того, як рясний літній дощ закінчився і густі хмари розійшлися.

Всі тихо лежали у своїх ліжках, легенько накрившись теплою ковдрою, але не спали. Мозок кожного був наповнений різноманітними думками, як вулик бджолами.

«Цікаво… Ел зараз теж не спить?» – Ліля повільно перевернулася на інший бік і несподівано зустрілася з дивним і також спантеличеним поглядом сестри, на який боязко, але лагідно всміхнулася.

— Про що думаєш, Нез? — тихо спитала дівчина, запхавши одну руку під подушку. Їхні ліжка були достатньо близько, щоб сестри могли добре чути одна одну.

Старша Фрінке задумано надула губи, що іншій ледь вдалося зауважити, а потім невпевнено відповіла:

— Та ось… Про... Евола… — Неза нерозуміюче і наче благально глянула на молодшу сестру, на що та лише усміхнулася.

«Який дивний збіг: в хлопців, які нам подобаються, імена починаються на однакову літеру», – через кілька секунд ця весела думка завмерла в рожевій голові, що змусило її власницю вмить залитися густим рум'янцем і повністю накритися ковдрою, наче таким чином могла сховатися від правди.

— Ліль? — стурбувалася сестра. — Що трапилося?

— Н-нічого… — тихо пискнула та у відповідь. «Я щойно визнала те, що мені подобається Елеазар! Боже! І те, що Незі справді подобається Евол! Матінко ж моя! Хоча останнє і так давно відомо, навіть якщо вона це не визнає».

— Ти щось дивне знаєш про Евола? — Неза з цікавістю подивилася на Лілю, яка досі ховалася під ковдрою.

— Н-ні... не знаю, чесно… — ледь показавши очі з-під своєї схованки, молодиця один раз швидко глянула на сестру, а потім розгублено «забігала» очима по темній кімнаті.

— Ліль, ти скажи мені, якщо щось сталося... — співрозмовниця обережно вилізла з ліжка і спокійно сіла біля сестри навпочіпки, турботливо погладивши її по голові, що трохи збило з пантелику останню. Подумавши над її недавніми словами, Ліля боязко розтулила рота в бажанні сказати, та її раптом перебили гучні парубоцькі крики, які були для всіх величезною несподіванкою. Дівчата нерозуміюче глянули на двері.

У наступні кілька секунд, поки намагалися зрозуміти, звідки саме долинають ті верески, до цієї самої дівочої кімнати ввірвався молодик, під два метри зростом і років двадцяти шести на вигляд, засліпивши їх світлом з коридору, і дуже швидко помчав у протилежний від дверей бік приміщення. Шоковані погляди персон прекрасної статі прослідкували за його діями.

— Рятуйте! Та вона мене вб'є! — волав хлопець з ельфійськими вухами, які Ліля вже встигла побачити, і короткою темною чуприною, ховаючись за одну із довгих штор, що частково закривали велике вікно.

— Джéте? — здивовано мовила Ріна, трохи піднявшись з ліжка і спантеличено дивлячись на незваного гостя. — А ти що тут робиш?

— Капітаншо «Ромашки», Вíві мене зараз вб'є! — заявив незнайомець, перестрашеними жовтими очима дивлячись то на Ріну, то на відчинені двері.

— Та як вб'є, якщо ти…

— Не кажіть нічого! Ви ж все знаєте! Вона б убила мене кожної можливої нагоди, якби могла!

Дівчата нерозуміюче перезирнулися між собою.

«Якась дівчина лякає такого міцного парубка?» – вражалась Ліля, намагаючись розгледіти його. Незабаром до їхньої кімнати ввірвалися стурбовані хлопці, серед яких не було лише Айнера.

Дайон відразу оголив довгий меч, який приніс із собою, і спрямував його на штори.

— Що тут відбувається?! — швидко запитав Елеазар, нервуючись через те, що нічого не розуміє. Потім (можливо, несвідомо) глянув на Лілю, яка трохи прикрилася ковдрою і розгублено дивилася на нього.

Як тільки їхні погляди зустрілися, палкий рум'янець в мить загорівся на дівочому обличчі, а сірі очі засоромлено відвелися вбік. «Що ж трапилося?» – не міг збагнути Ел, зауваживши її дивну поведінку.

— Ка... — заїкнувся той незваний гість, зауваживши новоприбулих. — Ка-карнавальні дзвоники, бери їх морока! Народе, я просто вкрав її карнавальні дзвоники!

— Чиї карнавальні дзвоники? — не зрозумів Елеазар.

— Він про Віві говорить, — пояснила Ріна, сівши на ліжку.

— І для чого ти це зробив, Джете? — нервове запитання знову прозвучало з вуст молодика, поки його око сіпнулося.

— Та я, просто… — почав Джет, повільно вийшовши з-за шторів, що змусило настороженого Дайона перестати спрямовувати в його бік меч.

Стривожені люди зауважили, що його світла футболка була ледь не наскрізь мокрою, через що виділяла рельєфні контури натренованих спинних м'язів і м'язів торсу. Риси лиця були не дрібними, але й не грубими. Чимось цей хлопець міг нагадувати лиса, хитрого і підступного.

— Ти ж знаєш, як вона любить мене лупцювати... — мабуть, він вирішив трохи відійти від теми. — Їй лише треба дати привід.

Через мить до приміщення забігла худенька дівчина, одразу звернувши всю увагу на свою персону і змусивши незваного гостя замовкнути.

Була вона зростом приблизно, як Меліна. Коротке волосся кольору малини було розхристаним, немов його хазяйка потрапила під буревій. Коли очі швидко знайшли потрібну особу, представниця прекрасної статі впевнено попрямувала в його бік, насупивши тоненькі брови над маленьким носом.

— Та щоб ти вмер, поганцю! — несподівано злісно гаркнула незнайомка, перед тим як з усієї сили вдарити своїм дрібним кулачком у його міцний тулуб. Обличчя високого молодика розтягнулося у задоволеній усмішці.

— Це єдине, що ти можеш мені бажати. О, де ж твій гострий меч, Віві? — цікаво запитав він, хтиво дивлячись за її марними спробами завдати йому болю.

«Чому ж цей пан тоді її боїться, якщо вона нічого не може йому зробити?» – дивувалася Ліля, мовчки спостерігаючи за ними, що робили й інші.

— Джете… — люто прошипіла дівчина і вже хотіла відійти, та той раптом схопив її за руки, швидко підняв і перекинув тендітне тіло через своє широке плече. — Якого біса?! Демоне, відпусти мене!! — почала кричати вона, щосили лупцюючи його м'язисту спину.

— Циц, дитинко. Сьогодні ти – моя, що б ти не казала, — ельф почав йти до виходу, а його полонена досі пручалася, поки всі, не кажучи ні слова, проводжали цю дивну парочку нерозуміючими поглядами. — Ах, так! — схаменувся парубок, переступивши поріг, після чого, ледь обернувшись, кинув: — Мені дуже прикро, що завадив вашому солодкому сну. Пробачте, будь ласка! Сподіваюся, капітан мене завтра не вб'є, — після цих слів він залишив територію дівочої кімнати і двері зачинилися. В приміщенні знову запанувала темрява з частинами місячного світла.

— Хтось із вас пояснить, що це щойно було? — сконфужено запитала Неза, порушивши тишу, коли хтось із присутніх нарешті ввімкнув освітлення, що змусило інших відразу примружитись.

— Це була найгаласливіша команда першого загону, — спокійно і трохи роздратовано пояснив Дайон, спершись на двері.

— Вони часто так байдики б'ють, коли завдань не мають, — почала Ріна, розчаровано зітхнувши. — Хоча... Коли їм доручають якусь місію, то з нею вони завжди дають раду «на ура». І я ніяк не можу зрозуміти, як це їм вдається. Адже вони жахливо ладнають...

— Це вже, мабуть, треба в їхнього капітана запитувати, — сказав стриманий ельф, на що інші лише стверджувально кивнули.

— А що, у вас люди в загонах діляться на певні команди, чи як? — не розумів Даніель.

— Так, і вони складаються з двох людей. Ці команди має право утворювати лише капітан того чи іншого загону, — спокійно пояснила молодша Гіфгорн. — Інколи на певне завдання відправляють весь загін, а іноді лише одну або дві команди. Хоча буває й таке, що завдання доручають лише капітану.

— То… — несміливо почав Евол. — Коли в нас буде свій загін, нас теж поділять на команди?

— Так, — підтвердив Елеазар, на додачу кивнувши.

— Ох, хоч би я був зі своєю Незонькою в команді! — білявий хлопець радісно плеснув у долоні.

— Мрій далі, поганцю! І я не твоя! — відрізала дівчина, рознервувавшись.

— Це поки що, люба, — усміхаючись, мовив молодик, на що старша Фрінке лише фиркнула і гордо відвернулася.

— До речі, — звернув на себе увагу присутніх Ел, — завтра опівдні ви всі повинні бути в королівському палаці, а то я ледь не забув вам це сказати... Звичайно, я з Ріною і Айнером там будемо раніше, ніж ви, щоб відзвітувати ці всі справи… Мабуть, попрошу Доріс і Дайона, щоб вони вас відвели. Або Джета з Віві, тобто тих, які недавно влаштували тут балаган.

— О боже! Ми будемо знайомитися з королем?! — щиро злякалася Ліля.

— Звичайно. А ви що думали? Без цього ніяк, — чаклунський радник переважно відразу робився серйозним, коли розмова заходила про щось, що стосується королівських справ.

— А треба, щоб ми були в щось незвичайне вбрані? — стривожено спитала Меліна.

— Що тут трапилося?! — схвильовано скрикнула Доріс, ввірвавшись до кімнати. — Ой, пробачте, що так залетіла. Хлопчики, а ви що тут робите?

— Знову Джет і Віві буянили, — спокійно відказав Дайон, схрестивши руки на грудях.

— Ох, у цьому весь Джеті…

— Тож повернемося до теми про одяг. Вам з самого ранку дадуть потрібне вбрання, яке повинне вам підійти. Тому можете не хвилюватися, — Елеазар розвернувся і відчинив двері приміщення. — А зараз було б добре, щоб ми всі лягли спати, адже день був складний. Можливо, завтра буде трохи легше. Що ж, добраніч, — парубок затримав погляд на Лілі, через що вона знову почервоніла і відвернулася.

«Я їй щось зробив?» – стурбовано подумав він, покидаючи їх.

— Пухнастих снів, люба Незонько! — розцвів Евол, зауваживши на дівчині гарну спальну сорочку.

— Ой, шуруй вже! — гаркнула та у відповідь, вкотре відвернувшись.

— Тихої ночі, друзі, — після цих Ріниних слів всі вийшли з кімнати, залишивши там лише її мешканців. Хтось по дорозі вимкнув світло, тому дівочі покої знову заполонила темрява і, як не дивно, тиша.

«Хоч би завтра все було гаразд…» – переживала Ліля, обіймаючи м'яку подушку. Їй досі не спалося, що можна було сказати й про інших. «І чого це Ел на мене так дивився недавно?.. Ох, напевно, те, що я визнала про мою чималу симпатію до нього, мені тепер буде ускладнювати спілкування з ним… Щось мені цього не дуже хочеться…».

Щоки дівчини вкотре порожевіли, а серце почало відбивати в грудях прискорений ритм.

«І не дивно, що він мені подобається в такому плані. Адже Ел стільки для мене зробив... Можливо, саме тому я до нього так звикла… Досі не розумію, для чого доля це все вчинила, але цей хлопець так неочікувано з'явився у моєму житті, що я навіть не встигла зауважити, як він став для мене кимось настільки важливим… Та й після його появи моє життя перевернулося з ніг на голову, інколи в прямому сенсі цього слова… Звичайно, спершу було неймовірно страшно, але я відчувала, що якщо він буде поруч, мені нічого боятися… Дуже сподіваюся, що так буде і надалі... Хоча я досі не до кінця розумію, що то за загони і як це все працює? Наскільки складно там буде? Сподіваюсь, якщо що, Ел мені допоможе…».

Обличчя Лілі відвідала ніжна усмішка, а потім душа знову стривожилася.

«А я ж навіть не знаю, на скільки ми тут. Коли і як повернемося додому?.. Ця невідомість сильно лякає, а відповідей на ці запитання ніхто точно й не знає... Ех, тому буду намагатися менше про це думати, а жити тими моментами, які є зараз. Поки що мені цього досить...».

Дівчина перевернулася на бік і стомлено видихнула, прикривши очі.

«Хоч би Ел був завжди поруч, адже, мабуть, більшого й не варто просити… Можливо, зараз моє бажання буде складно втілити в життя, тому що ми, скажімо, розділимося. Елеазар же не буде з нами в загоні… Він буде робити свою роботу, а ми – свою... А може, в нього взагалі вже є дівчина, але він цього просто не каже? Тому мені нема на що сподіватися і не варто придумувати собі нічого "захмарного"?.. Все ж я ненавиджу марні надії, адже це залишає страшенно неприємний осад на душі, невимовний біль у серці і несамовиту образу незрозуміло на кого… А якщо… А якщо в Ела немає дівчини? Тоді… В мене є шанс?.. І знову ж таки – невідомість… Дідько, як же все складно… Обов'язково треба буде з кимось поговорити про це, адже сама себе я, мабуть, зажену в глухий кут. Та поки що буде краще таки, якщо я приховуватиму свої почуття, щоб все залишалося так, як зараз є. Не хочеться мені знищити нашу дружбу…».

Після ще кількох довгих хвилин таких роздумів, дивний сон спокійно захопив дівочу свідомість, змусивши її заснути. З іншими ж сталося те саме, давши їм змогу нарешті відпочити.