Зранку Неза прокинулася в не дуже зручному положенні: міцно обійнявши її за живіт, з нею спав Евол, одягнений лише в одній спальні штани.

«Трясця собаче, що ж робиться?» – відразу знервувалась вона, намагаючись тихо відчепити його від себе, адже припускала, що година рання, тому Елеазар ще спить. А отже, кричати на нахабу було не найкращим варіантом. Раптом Евол розплющив очі, понеже, напевно, вдавав, що спить, і подивився на Незу.

— Ах ти! — прошипіла дівчина, намагаючись зробити це якнайтихіше.

— Щось не так? — він з лисячою посмішкою заплющив карі очі.

— Звичайно! Ти якого біса спиш у моїм ліжку??

— Самому холодно, — відказав коротко, немов надувся при тому.

— Ах, он як... А до Елеазара чому не пішов? — нервово запитала.

— Біля нього місця мало, а тут більше, — вагомий аргумент.

— А може, ти вдівся б краще, аби холодно не було?! Ану пішов геть звідси! Я не посмію таке терпіти!

— Пф-ф... Мені все одно, що ти смієш, а що не смієш терпіти. Я не збираюся нікуди йти. Я хочу тут спати, значить буду.

— Ти подиви, яке воно вредне! Я сказала: «пішов геть»! — Неза на перший раз легко стукнула його по голові рукою, після чого хлопець різко подивився на неї і, звільнивши її зі своїх міцних обіймів, підвівся. Вона повільно поправила спальну сорочку і насторожилась.

— А ви, пані, я бачу, собі щось зайве дозволили, — схриплим в одну мить голосом мовив він, оцінивши цікавим поглядам всі параметри її тіла.

— Що? Зайве дозволила? Це хто ще тут собі зайве дозволяє! Та й хіба це не норма в нас? — дещо розгублено не зрозуміла Неза.

— Ні – тепер вже не норма, — аж надто серйозно сказав Евол, наблизившись до її лиця.

— Чого б це раптом? Відсунься від мене... Чи ти досі не розумієш, що таке особистий простір?! — тихо гаркнула недавня полонена і, впершись долонями в його напружені груди, постаралась відіпхати від себе.

— Що ти робиш? — запитав хлопець, насмішкувато спостерігаючи за її марними намаганнями.

— Як «що»? Намагаюся позбутися тебе. Йди геть!

— М-м-м... А що будеш робити, якщо я зроблю так? — підло поцікавився Евол і в наступну мить швидко забрав її руки і розмістив їх у неї над головою, знерухомивши однією своєю рукою і поваливши дівчину на ліжко так, що також знерухомив її ноги.

— Що… що ти робиш?! Відпусти негайно! — шоковано намагалася пручатися вона, потрохи червоніючи під його задоволеним поглядом.

— Не така ти вже й сильна, правда ж? — цікаво спитав він, переможно посміхнувшись. «Коли я серйозний», – додав подумки, прикусивши губу.

— Гад! А що, якщо Елеазар з-зараз прокинеться?

— Та нічого страшного не буде, не бійся. А ти, я почув, щойно заїкнулася?

Неза лише нервово цокнула язиком.

— Відпусти мене!

— Не хочу. Ти ніяк не можеш зрозуміти, що я з тобою не бавлюся, а що налаштований цілком серйозно! Як ще я повинен тобі це доводити?! — пошепки крикнув він, стиснувши її руки міцніше, що старша Фрінке аж трохи скривилась від тієї сили.

— Не знаю... Але точно не так, як зараз... — розгубилась вона, несподівано приречено і налякано дивлячись на нього.

— Можливо, тебе на побачення покликати? Хоча зараз воно буде не в тему. А що, тобі такі нахабні хлопці, як я зараз, не подобаються? — серйозно запитав Евол, ближче присунувшись до неї.

— Не подобаються... Ти лише зараз це зрозумів? — дівчина повернула голову вбік, далі червоніючи.

— Як шкода... А можна я зроблю отак? — риторично запитав він, після чого повільно провів гарячим язиком по Незиній вилиці, одночасно обпікаючи її жарким диханням. Остання здригнулася від таких неочікуваних дій і зачала пекти раків. Внизу живота і в районі сонячного сплетіння з'явилося якесь дивне відчуття, яке їй було зовсім невідомим. Вона спробувала не звертати на нього увагу і постаралася відвернутися від Евола, швидко закрутивши головою.

«Дідько! Що цей йолоп собі дозволяє?! І чому я ніяк не можу вибратися?! Та й чому так страшно стало? І якого біса він такий сильний?! Ще й заслинявив! Аргх!» – подумки скиглила Неза, безпорадно намагаючись звільнити хоча б якусь частину свого тіла. Задоволений її розгубленістю хлопець почав запускати вільну руку під її сорочку і був готовий продовжувати далі, але збоку, недалеко від них, демонстративною кашлянули.

— І довго ви збираєтесь цим займатися? — після кашлю почулося цікаве запитання. В проході стояв Елеазар і здивовано спостерігав за парочкою, схрестивши руки на грудях. Зауваживши його, Евол нервово видихнув і повільно звільнив Незу від себе. А та, зі свого боку, швидко поспішила витерти щойно «постраждалу» вилицю і поправити спальну сорочку. — Пробачте, звичайно, що перервав, але ну ж бо потрохи збиратися в дорогу. Вже десята ранку. Можливо, будемо згодом вирушати. А я поки що піду поговорю з Нефом щодо цього всього, — повідомив він, після чого розвернувся і вийшов з кімнати.

«Йой! Пощастило ж мені зазнати такого фіаско! Особливо перед ним! Я думала, що той Елеазар ще спить! Хоча, насправді, навіть добре, що він з'явився. А то не знаю, що той дурень міг далі зробити. Ще бракувало того, щоб він мене поцілував! Це ж домагання! Ну, грім його побий, я тому Еволу ще покажу! Взагалі знахабнів!» – обурювалась Неза, піднімаючись і чітким кроком ідучи до ванної, як раптом головний герой недавніх думок схопив її за руку.

— Можливо, продовжимо розпочате? — запитав він, усміхнувшись і нахабно притиснувши її до себе.

— Та щоб тебе! — гаркнула вона і швидко вирвалася, пхнувши його в ногу. Хлопець похитнувся, ледь не впавши, і скривився.

— Ого…

— Може бути й не «ого», якщо ще раз під ногу попадеш, — пригрозила Неза, вказавши стопою на місце між його ногами. Тоді фиркнула, розвернулася і нарешті пішла до ванни.

А от у Лілі ранок видався набагато спокійнішим. Трохи невиспана дівчина піднялася з ліжка в десятій, поки Ріни й Орігама вже не було. Розібравшись із усіма ранніми процедурами, вона вирішила теж не затримуватися тут надовго.

На своєму недовгому шляху дівчина раптом зустріла Нефа, у якого вигляд був явно «не дуже». Темні мішки під червоними, напевно, що від сліз очима говорили про те, що цієї ночі пан Морфей про нього зовсім забув, тому той анітрохи не виспався. «Хоча навряд вони тут чули про Морфея», – з сумнівом подумала Ліля.

— Доброго ранку... — обережно привіталась вона, зразу згадавши всю вчорашню історію Грегора. Хлопець подивився на неї сонним поглядом.

— Так, доброго... — згодом мовив тихим, розбитим голосом. Він жодним чином не намагався приховати свій душевний стан, і це чомусь імпонувало Лілі. Немов вона розуміла, що в таких випадках чинила би так само.

— Все… гаразд?

— Так… все нормально, дякую... — якось приречено відповів він. Здалося, що Ліля ще ніколи в житті не чула в голосі людини стільки смутку, болю і тривоги.

— М-можливо, я можу вам чимось допомогти? — захотілося бодай чимось бути корисною бідолашному.

— Ні, дякую... Тут я повинен вас обслуговувати, а не ви мене... Йдіть, будь ласка, поснідайте. Якщо не помиляюся, майже всі ваші друзі вже там… — повідомив Неф, повільно кивнувши головою вбік холу. Ліля спершу нічого не відповіла, а просто жалісно дивилася на нього, стривоженими очима шукаючи в ньому відповіді на невідомі їй запитання. Пізніше пригнічено подякувала і сумно пішла до інших.

«Цікаво, Елеазар з ним вже про це говорив? – думала вона, привітавшись із товаришами і сідаючи за стіл. – Навіть уявити собі не можу, що там далі буде...».

— Слухайте, а що ми зараз будемо робити? — поцікавилась Меліна, обережно і трохи здивовано попиваючи фіолетовий запропонований їй чай.

— Зараз ми повинні зібрати всі свої речі і, позаяк я вже все з Нефом узгодив, відправитися до Акваріонесу, — відповів Елеазар, доїдаючи свій сніданок.

— Куди-куди? — не второпала Неза, прийшовши і сідаючи за стіл.

— О, і Неза вже тут. Доброго ранку! — привіталась до подруги Меліна, всміхнувшись.

— Доброго. Хоча, може, й не доброго? Чесно кажучи, я вже подумала, що не виживу цього бісового ранку, — зізналась вона, стомлено видихнувши і підозріло подивившись на Елеазара, який сидів навпроти. «Чи, радше, моя невинність, а не я», – подумки додала, скривившись.

— А що трапилося? — поцікавилась сестра, пробуючи з'їсти запропоновану їй страву, в той час як Ел ледь не захлинувся чаєм, який допивав.

— Краще не питай... — відказала старша Фрінке, здивованим поглядом подивившись на Елеазара.

— То... куди ми зараз будемо відправлятися? — знову запитала Меліна.

— Акваріонeс – королівство світлих русалок, — коротко пояснив Ел, вже відкашлявшись і вставши з-за столу. Після чого попрямував до сходів, які вели до їхніх номерів.

— А-а… Чекайте, якщо є світлі русалки, то є і темні, чи не так? — припустила Неза, примруживши очі. Айнер вирішив узяти слово.

— Так, все правильно. Зараз світлі русалки воюють із темними, і то вже доволі довгий час. Точно не знаю, скільки... Але в них відносно пасивна війна, не як у нас, хоча нічогенькі перепалки теж трапляються. Ну, ми будемо сподіватися, що не потрапимо в якусь із них, — говорив він, смакуючи м'ясо оленя. В той час «дикі» лише налякано перезирнулись між собою.

— А взагалі, наскільки нас тут планують затримати?.. Ну, саме у цьому Фоверо, чи як його там, — поцікавився Даніель, глянувши на Ріну.

— Пробачте, але цього ми вже не знаємо. Я гадки не маю, від чого це залежить... — трохи пригнічено зізналась вона.

— Ріночка багато що не знає і через це завжди переживає. Хоче вона всім допомагати, але не можна ж від себе стільки вимагати. Ти й так молодець, адже дуже вправна пані полководець, — неочікувано прозвучав голос Мері, а пізніше вона, залишивши свій посох біля входу, «з'явилась» біля них, мов спалах.

— Мері! Як давно ти тут? — щиро здивувалась Ліля й інші разом з нею. — Ходи сюди, дай обійму, навіть якщо ти така дивна. Я така рада тебе бачити!

— Ну, обійми – це приємно, і колись так ємно, — і собі втішено сказала відьма, обережно обійнявши Лілю.

— Що-що? Я, як не дивно, знову тебе не зрозуміла, — захи-хикала дівчина, відійшовши від неї.

— Це нормально, що ти не розумієш Мері. Вона таке всяке іноді верзе, що мозок плавить, — заявив Грегор, відірвавшись від паперів і подивившись на них.

— Неправда. Мері просто таким незвичайним чином виражає свої думки. Чесно кажучи, мені це дуже подобається! — пискнула від захоплення Ліля, радісно усміхнувшись. Завідуючий пирхнув.

— А мені це зовсім не подобається, тому що я її ніколи не розумію. Такими вона всякими премудрими фразочками говорить, що перш ніж зрозумієш… — чоловік покрутив пальцем біля скроні і стенув плечима. Мері ж захи-хиала, акуратно прикривши рот долонею.

— Грегор часто зухвалим виступає, але, водночас, і часто правдиве слово має. Чомусь, не розуміє він те, як моя думка звучить, хі-хіх, і мені в цьому щастить.

— «Щастить» кажеш? — нервово зауважив він, поки Ріна з цього розсміялася.

— Грегоре, не нервуй, і так марно. Її вже навряд щось змінить.

— Ви готові до відправлення? — раптово запитав Елеазар, з рюкзаком на плечах з'явившись у холі. Потім зауважив Мері. — О! Пані відьма вже тут. Радий бачити. Як ти? Всі свої справи вже владнала?

— Так – все вже вчора зробила, хоча трохи по місту бродила, шукаючи той дім. Вже думала, що не знайду його в цім… — старша Гіфгорн на секунду замислилася, а потім продовжила: — В цім місті, а то таке враження, що тих будинків там було аж двісті.

Ел усміхнувся на її слова.

— Чудово. Тож, всі готові? Хех, по обличчях бачу, що ні. Йдіть збиратися, і постарайтеся недовго, — попросив далі він, після чого всі інші швидко встали з-за столу і побігли до кімнат.

— Сподіваюсь, що той бісовий Інврерí нас там не «перехопить»…

Спускаючись сходами вниз, до холу, «дикі» почули стривожений голос Елеазара, який розмовляв з Айнером, що вже був зібраний, і з Мері.

— Ага… все ж саме його часто відправляють на патрулювання до світлих русалок. Трясця! А це проблема... — вперше за довгий час злився і нервував Айнер, чухаючи потилицю рукою.

— Ваша правда, друзі мої. Дуже вже сильний цей Інврері... Будемо працювати обережно, щоб не натрапити на нього. А то я не знаю, чи ми разом переможемо такого… — висловила свою тривогу Мері, приклавши руку до підборіддя.

— Маєш рацію, Мері. Дідько, як

же бісить мене цей Лейк! Щоб йому кисло було! — гаркнув Ел, стукнувши кулаком по столі реєстраційної стійки. Пізніше зауважив всіх інших і заразу втихомирився. — Ви вже?

— Ага... — збентежено відповіла Ліля. — А про кого ви говорили? Це хтось небезпечний?..

— Так. Ми говорили про Лейкáнгера Інврері, — сухо й трохи знервовано відповів Айнер.

— А це хто?

— Це капітан першого загону імперської армії Варнегору, який носить ім'я «Ангели Хаосу», — пояснив Елеазар, розплачуючись із Грегором за перебування в готелі.

— Тобто… він дуже сильний? — з острахом припустила Неза.

— Ага, й одного «дуже» тут навіть замало… — Айнер спохмурнів. — Нам буде непереливки, якщо ми його там зустрінемо. Хоча, по суті, якщо ми будемо не на їхній і не на нашій території, то, можливо, його загін нам нічого не зробить…

— Він справді такий небезпечний? — стривожилась Ліля.

— Справді, — Ел кивнув, розвернувшись до них. — Та й не лише він, його загін – це просто якісь демони. Хоча в наших загонах теж є такі, які можуть впевнено себе так назвати, але зараз не про це, адже з ними ви ще встигнете познайомитись. Що ж… навіть якщо з нами Ріна, а вона капітан четвертого бойового загону Міронези, ми не можемо бути впевнені, що зможемо йому нормально протистояти. Головне, щоб ви нікуди не йшли без нашого дозволу. Одним словом, щоб не губилися, а ми будемо робити все можливе для того, щоб не натрапити на «Ангелів», — серйозно настановив Елеазар, на що інші перестрашено і невпевнено кивнули.

— Ну, Грегоре, спасибі за ночівлю! Якось обов'язково ще заглянемо! — вже весело кричав Айнер, махаючи рукою. — На все добре!

— Ага-ага, тільки досить кричати! Ти в своєму репертуарі. Бережіть себе і приходьте ще!.. О! І подбайте там про мого найкращого працівника, будь ласка. Я на вас розраховую, — мовив Грегор, слабо всміхаючись.

— Звичайно, не переймайся, — пообіцяв Елеазар, після чого вони всі покинули «Північного демона».

За весь час дороги до вокзалу, де на них чекав потяг, ніхто не сказав ні слова. Всі «дикі» обмірковували недавно почуту інформацію, а інші думали про те, як вони будуть вирішувати цю всю історію з Нефом.

Обіднє сонце гріло жителів Везертауну своїм теплим промінням. Сьогоднішня погода поки що не квапилася «тішити» мешканців своєю непостійністю, що багато хто сприймав як хороший знак. Вулицями міста прогулювалися ельфи, звичайні люди, ангели, представники раси русалок чи де-не-де демони, а прилавки магазинів були переповнені різноманітними речами: від незвичайних древніх книг до дивної форми і смаку фруктів.

На самому вокзал, який був закритий величезним дахом-сферою, було небагато «люду», тому захисникам не довелося дуже пильно стежити за «дикими». Час від часу гуділи потяги, повідомляючи готовність до відправлення чи прибуття і змушуючи мандрівників підвищувати голос, щоб співрозмовник міг почути. Величні гіганти нерухомо стояли на коліях, очікуючи на своїх тимчасових мешканців.

Сам винуватець цієї поїздки, тобто Неф, зустрів їх лише на вході до потяга. Молодик щиро дякував і здавався усміхненим, хоча кожен розумів, що на душі у нього зараз казна-що твориться.

З самого початку заплативши за дорогу, всі поспішили зайняти свої місця. «Дикі» подумки зауважили, що все-таки вікна в цьому потязі були не темними, як в «Аметрині», а звичайними. Хлопці розмістилися в сусідньому від дівчат місці, після чого допомогли їм перемістити речі до спеціального схову.

— Невже Мері знову кудись пішла? Чи, радше, зникла? — зауважила чергову відсутність відьми Неза.

— Можливо, їй просто потрібно дещо владнати. Думаю, вона згодом повернеться, — мовила Ріна, трохи розгублено посміхнувшись. — Вона загадкова не лише у висловленнях…

— До речі, Ріно, ти капітан четвертого загону вашої королівської армії, так? — цікаво й несподівано почала Ліля, захотівши більше дізнатися про те (тих), ким вони самі повинні будуть стати.

— Так. А чому питаєш?

— Просто цікаво, як називається твій загін, і як у вас там все минає. Ми ж як-не-як теж будемо в такому загоні, адже так?

— Так, планується саме те, що ви будете в такому ж загоні. Вам, звичайно, потрібно буде багато що пройти перед тим, як стати повноцінним загоном, який зможе брати участь у війні. Але я впевнена, що ви якось із цим дасте раду, — Ріна з надією всміхнулася. — Принаймні ми завжди будемо поруч з вами... А, так! Ти питала, як загін називається? — спам'яталась дівчина, а після кивка подруги продовжила: — «Кармінова Ромашка».

— Класна назва! Чому саме «Кармінова»?

— Дякую. Знаєш, певно, тому що мені подобається цей колір. Він нагадує кров. Я не хотіла називати загін «Кривава Ромашка», бо, можливо, надто страшно звучить, тому назвала «Кармінова». Та й іншим подобається.

— А як ти стала капітаном? — далі спитала Ліля, усміхнувшись. — У тебе нормальна дисципліна в загоні? Кого там більше: хлопців чи дівчат? Можливо, ти спершу була просто членом загону, а потім стала капітаном? Чи ти сама його створила? І як це, взагалі, робиться, ви пропонуєте королю ідею зі створенням загону, чи як? Не поясниш? Мені і, думаю, іншим дуже цікаво! — після того, як засипала свою співрозмовницю запитаннями, дівчина широко усміхнулась, а інші молодиці її підтримали. Ріна ж здивовано й розгублено закліпала, подивившись на них. Пізніше трохи подумала і спокійно почала:

— Я не знаю, чи зможу відповісти на всі запитання, але спробую. Отже, спершу про те, як ми створюємо загони… Це буває по-різному, але найчастіше король кличе вибраного ним одного з найсильніших воїнів-новобранців, який вже встиг заслужити його довіру, і повідомляє йому про те, що хоче назначити його капітаном ще одного загону нашого королівства. Якщо на ту мить є вже чотири такі загони, то новий буде п'ятим, і так із іншим. Звичайно, багато хто, коли чує це, не може стримати емоцій, тому що всі знають, що це дуже відповідальне і важливе звання, яке далеко не кожному дається. До речі, щоб ви знали, у нас можна «перегнати» свого напарника-капітана, і бути вже, наприклад, капітаном не третього, а другого загону. Назва не змінюється, просто піднімається звання, збільшується шана і складність завдань. Само собою, що це все залежить від роботи в команді, виконаних місій, відгуків інших воїнів чи магів й іноді важливі навіть думки жителів самої Міронези. Ну, коли ти погодився стати капітаном, тобто нового загону, то ти сам придумуєш йому назву. От пізніше вже набираєш осіб (хоча буває таке, що король зразу когось до тебе приставить), після чого ви всі разом виконуєте різні завдання і служите його величності. Це так коротко я вам про наш так званий устрій розповіла (нехай і не все). Отже, ви ще питали про хлопців у моєму загоні… Знаєте, кожен загін має якусь свою особливість. І, що дивно, це виходить зовсім не навмисно. Наприклад, мій загін особливий тим, що там п'ятеро дівчат, враховуючи мене, і лише один хлопець.

— То, виходить, у нього там гарем? — засміялася Неза, знехотя перебивши її розповідь.

— Багато хто так каже. Але ні – це не так. Дайóн – відданий короні воїн, який дуже чемно (якщо це можна так назвати) служить мені як його капітанші.

— А не розкажеш, чим інші загони особливі і як вони називаються? — Меліна вирішила також не бути пасивною у цікавій розмові.

— А ви не хочете про це трохи згодом дізнатися? Маю на увазі поступово, а то я зараз вам все розповім, а запам'ятаєте ви з цього небагато, ще й переплутаєте все, Тому я вважаю, що поки що не треба. Пробачте, — Ріна з провиною посміхнулася, після чого коротким рухом схилила голову.

— Та нічого, Ріночко, все добре. Якщо ти вважаєш, що так буде краще, то нехай так і буде, — безобразливо мовила Ліля, а всі дівчата її підтримали, киваючи.

— До слова, Ріно, а скажи нам, де є то королівство русалок? — поцікавилась Неза, розпаковуючи перекус. — Я не маю на увазі мапу, якщо ти розумієш, про що я…

Молодша Гіфгорн на якусь мить задумалась, зауваживши, що хлопці нарешті повернулися з місця для сховку речей, а потім відповіла:

— Менша його частина є на суші, а більша – під водою, щоб ви змогли собі уявити. Ми будемо туди прямувати приблизно пів дня, точно не знаю. От тільки, Незо, і всі, хто не знає, попрошу вас обов'язково уточнювати те, королівство яких саме русалок ви маєте на увазі.

— Ой, ну добре. Постараюсь... А мені дуже цікаво, як же ми там будемо дихати, якщо там ледь не все під водою? А з нашими речами що, нічого не станеться, якщо вони будуть у воді??

— Не хвилюйтеся, з речами нічого не буде, — Ріна трохи посміялася. — А якщо говорити про дихання під водою, то ми просто дамо вам випити (і самі вип'ємо) спеціальне зілля, яке дає змогу певний час так дихати. Ну, це якщо доведеться шукати Еллі і в підводній частині.

— Ух ти! Це ж так круто і дивно! Завжди хотіла спробувати щось таке! Ніби дайвінг, але без оцих всіх прибамбасів. Уже не можу дочекатися! — в Ліліних очах горів запал.

— Справді, як дайвінг! Так цікаво! — вигукнула Меліна, підтримавши азарт найкращої подруги.

— Рада бачити ваше захоплення, дівчат, але не забувайте, для чого ми туди їдемо, — веселий тон Ріни відчутно посерйознішав, тоді дівчата трохи вгамувалися і чемно й стримано кивнули, зрозумівши сенс її слів.

За вікном тепла сонячна погода поступово змінилася холодною і хмарною, пізніше взявся падати густий дощ, зимними краплями намочуючи все навколо. У вагонах увімкнулося світло.

— А що ми будемо робити відразу, як прибудемо туди, куди їдемо? — згодом поцікавився Даніель, заглянувши до дівочих «покоїв». За ним прийшли й інші хлопці, зайнявши певні місця біля подруг. Та трійця, якій було поставлене запитання, кілька хвилин думала, після чого Ел почав говорити:

— Ми плануємо прибути в одне з крайніх міст Акваріонесу, що є на кордоні з Міронезою, а тоді пересядемо на потяг до...

— Ні, ми будемо їхати в Неалóрн, — раптово заявив Неф.

— Що? Чому? Не думаю, що буде доречно почати пошуки Еллі зі столиці…

Почувши ім'я коханої, портьє непомітно здригнувся. Пізніше, трохи помовчавши, почав говорити, важко видихнувши:

— Слухай, Еле… це лише Грегор і Мері знають... І, якщо вже так виходить, що я і вам повинен розказати, то нічого не вдієш...

— Ти це про що? — Елеазар з нерозуміння подивився на нього. Його напаркників теж зацікавили недавні слова хлопця. Останній трохи пригнічено почухав потилицю рукою і почав:

— Річ у тому, що спершу я повинен зайти до батьків, оскільки вже дуже давно в них не був…

— І що? Ти ж зайдеш до них по дорозі, які проблеми? — далі не розумів Елеазар. — Для чого до столиці?

— В тому то й річ, що до батьків я так «по дорозі» не зайду...

— Тобто? Твої батьки в столиці живуть?

— Ага… Ще б пак... — знітився Неф, відвівши очі. — Король із королевою не жили би в столиці…

— Ага, зрозуміло. Що ж, тоді будемо… — Ел несподівано запнувся, ще раз повільно прокрутивши слова портьє у себе в голові. — Що ти щойно сказав?..

— Те й сказав… — зам’явся Неф, остерігаючись його реакції.

— Ще раз, — досі не второпав Елеазар, зі свого боку, остерігаючись підтвердження правдивості почутого.

— Я… я – принц Акваріонeсу.

— Хто-хто?

— Принц світлих русалок – Нефел Акваріон, спадкоємець трону королівства світлих русалок, тобто Акваріoнесу. Але… я відрікся від престолу, коли одружився з Еллі, — більш упевнено розтлумачив він, а блакитні очі його співрозмовника розширилися ще більше. — Прізвище «Менольре» я використовував, щоби ніхто не дізнався про моє походж…

— Ти знущаєшся?! — закричав Елеазар так неочікувано, що інший аж здригнувся. Деякі пасажири, що були у вагоні, нерозуміюче на них покосилися. — Який ще, в біса, принц?

— Тихо, тихо. Не кричи, а то ще інші почу…

Неф не зміг договорити, тому що Елеазар різко зірвався з місця і, з люттю схопивши його за барки, притиснув до стіни коридору.

— Якого дідька ти мені це не сказав, га?! — рикнув у його розгублене лице Ел і сильніше натиснув на груди, через що тому стало тяжче дихати.

— Просто… я не хот-тів проголошувати цю інф… інформацію... — ледве вимовив Неф, раптом відчувши, як Ел надавив і на горло. — Будь ласка... від… відпусти...

— Щоб тебе Варн забрав! Ти ж знаєш, яке в мене ставлення до блакитної крові! І все одно мовчав?! — знову крикнув Елеазар, проігнорувавши його прохання і відчувши незрозумілу образу всередині.

— Тому я і мовч…

— Мене дуже обурює, коли мене обманюють! Не кажи, що не знав цього! Скільки ще ти збирався це приховувати?! Говори!.. Дідько! А проблема саме в тому, що я не знав, як принц, тобто ти, виглядає! Інакше, я б тебе зразу викрив!.. Трясця! І я що, зараз… — молодик різко замовк, відчувши, як дівочі руки обережно обійняли його напружений торс. Його злий погляд перевівся на Лілю, яка стривожено заплющила очі і тремтіла, намагаючись зупинити розлюченого друга.

Зрозумівши, що її ніхто не жене, дівчина почала невпевнено і тихо попросити Ела, щоби він припинив, адже це лише справа Нефа, чому він приховував те, що він принц.

Елеазар спершу не хотів її слухати і бажав якнайшвидше вирватися з її зовсім не міцної хватки, але через хвилину таки послухав і відпустив наляканого принца. Той повільно сповз на підлогу, впираючись спиною об стіну. Після чого трохи відкашлявся і, так само повільно піднявшись, обережно сів на найближче ліжко. Решта народу шоковано і налякано дивилися то на одного, то на іншого. Ліля відійшла від Елеазара.

— Пробач, Нефе… я... Просто я...

— Нічого… я розумію... це я винен, що не сказав тобі… Я мусив… — несміливо перебив його пригнічені вибачення Неф, після чого Ел провинним поглядом подивився на друга, на що той лише змучено посміхнувся.

В наступну мить на лиці Елеазара зникли всі емоції, а згодом він, змучено видихнувши, несподівано мовив:

— Дякую, що розумієте, ваша високосте... Пробачте мені, будь ласка, мою поведінку...

— Елеазаре... — через шок почутих щойно слів Неф не зміг договорити, а лише приречено подивився на Ела. Пізніше останній вклонився і, розвернувшись, швидко покинув їхній вагон. В приміщенні запанувала тиша, більш моторошна, ніж у домовині, і лише звук руху потяга розвіював її.

— Нефе, ти як? — обережно запитав Даніель, переживаючи за нового товариша. — Я ж можу до тебе так звертатися?

— Звісно. Все гаразд... Лишень мене дуже здивувала така різка зміна його манери спілкування зі мною… це налякало... — ображено зізнався Неф, повільно прийнявши запропонований Ріною чай. Молодша Гіфгорн сіла навпроти і почала говорити:

— Мені звичайно, теж дуже складно повірити в те, що ти принц Акваріонесу, але… Якщо кажеш, що зрікся престолу, то тоді зрозуміло, чому про тебе небагато відомо. А вигляд тим паче. Хоча так, прізвище справді видавало б усе, якби ти ним користувався далі, — Ріна зітхнула. — І поведінку Елеазара я могла б, напевно, передбачити. Адже подібне вже не вперше відбувається... Коли йому з самого початку не говорять, що вони блакитної крові, це може тягнути за собою не дуже приємні наслідки… А зміна його манери говоріння... Він, розумієш, дуже вірний королю, і взагалі законам й установам королівства. Нехай Елеазар і ненавидить багатіїв, але пан Мідас вчив його, щоб він поважав будь-яку знать. Тому він, напевно, так і заговорив з тобою.

— Якщо так виходить, то.. він і до мене не дуже люб'язний буде? Чи вже є? — збентежено припустив Орігам.

— А й справді… Та ні, останнім часом за ним такого не бачила. Напевно, тому що ти сам ще повністю не усвідомлюєш своє положення.

— І що, він тепер завжди так буде до мене говорити? — з журбою запитав Неф. Ріна задумалась, а далі невпевнено мовила:

— Я не знаю, якщо чесно. Можливо, так і буде... А мені от самій цікаво, до тебе ми всі теж повинні так говорити? Чи ні?

— Ні-ні, не треба. Ви ж мені не чужі. А Елеазара хтось повинен переконати, а то мені буде ніяково з ним розмовляти...

— Слухайте, можливо, я піду до нього, щоб поговорити з ним про це? — несміливо запитала Ліля, коли вони всі на хвильку замовкли. Раптово до купе прийшла Мері, чи, радше, повернулася, і, сівши біля рожевоволосої дівчини, почала мовити:

— Я не знаю, Лілю, люба. Гм… це з твого боку сміло буде. А що ти будеш йому говорити? Що, може, не треба так чинити? Чи що? В цьому випадку ж не можна казати казна-що… — ці слова відьми змусили Лілю сумно опустити голову, замислившись, і водночас насторожитись фактом, що слідопитка вже про все знає. Мері повільно всміхнулась і погладила її по маківці.

— Ну, якщо так хочеш, то йди. Ти ж саме це хотіла зараз сказати? — запитала Ріна в сестри, після чого та впевнено кивнула. Ліля з дивною надією подивилась на подруг. Пізніше піднялася і, сказавши, що згодом повернеться, пішла в тому ж напрямку, в якому недавно зник Елеазар.