— Ліль, звісно, добре, що ти не захворіла після такого, але, ух, скільки ще разів ті дівчата будуть тебе ображати?? Думаю, Незі вже набридло з ними ворогувати і щоразу втихомирювати! Краще б вони відчепилися від тебе, врешті-решт, — небезпідставо обурювалася Меліна, щиро дивуючись нахабності тих кривдниць, які вчора приставали до Лілі. Неза підтримала її суворим киванням. — І вибачте, що не брала тоді слухавку, я справді в саду була з мамою. Так налякалася, коли побачила від вас стільки пропущених!

Подруги сиділи за столом у їдальні після другої пари. Меліна була вкрай стурбована тими поганими подіями, які сталися з найкращою подругою, адже нахабні дівчиська справді не вперше пакостили їй.

— Треба про це розказати кураторові. Він точно щось з ними зробить, — наполягала вона.

— Але Ліля каже, що не треб, уявляєш?? — роздратовано пирхнула старша сестра постраждалої, закотивши очі.

— Але чому?! — щиро здивувалась Меліна, через що Ліля з провиною зіщулилась. — Лишень подумай, що цього разу вони щось про наших новеньких придумали, тільки б із тебе познущатися!

— Просто, я вважаю, що це справді нічого не змінить... Та уже останній рік минає… — її пригнічена відповідь була очікувано перервана збунтованим голосочком найкращої подруги:

— Повинно змінити, тому що так далі тривати не може! Чи ти хочеш, аби одного разу вони дійсно тебе кислотою облили? Пробач, Лільо, але це вже загроза життю! Про таке аж ніяк не слід мовчати!

— Вона правду каже, — серйозно відгукнулась Неза, сплівши руки на грудях. — Якщо ти настільки несмілива, то до куратора піду я, адже вже давно треба було вирішити цю проблему, — дівчата очікувально глянули на Лілю, а та в неприємному сум'ятті опустила голову. Раптом до їхнього столу підбігла захекана одногрупниця Аня.

— Де ви пропадаєте?? Ми всі зараз повинні бути в одному з відділів медпункту! — «свята трійця» із подивом закліпала.

— Точно! Медогляд! — швидко підійнялася Ліля.

— А то! Він же ж перед кожною прощальною церемонією проводиться! Поспішіть, бо частина хлопців скоро завершить! — підігнала їх новоприбула, після чого вони всі квапливо зібралися і попрямували до потрібної частини академії.

Коли їхній квартет підходив до місця призначення, то почув досить цікаві розмови своїх одногрупниць:

— Дівчата, ви бачили, які у Даніеля м'язи на спині?! А про руки я взагалі мовчу! — мліла одна.

— Так-так! У нього такі біцепси, капець! Хотіла б я їх помацати! — єхидно хихотіла інша.

— А бачили, які в Евола кубики на торсі? — захоплено пищала ще якась дівчина.

— Ой, так! Він сам просто красунчик! — підтримала її решта.

— Тьху! Чого вже ці дівки накурилися? Ніби в нас більше хлопців у групі нема, — набурмосилась Неза, розлючено видихнувши.

— Меліно, а ти чого це почервоніла?.. — з цікавістю зауважила неприродно розпашіле обличчя подруги Ліля.

— Ем, я… Ні, тобі здалося! Мені просто спекотно! — трохи позадкувала Меліна, стараючись прикрити рожеві щоки.

Через хвилин п’ять із медичного кабінету вийшли всі представники сильної статі їхньої невеликої групи, тому дівчата миттєво припинили ті вульгарні балачки, витріщившись на молодиків.

— Заходьте, дамочки! — подала голос медсестра.

— Ідемо! — юрба студенток завалилася до приміщення, яке наскрізь просочилося запахом найрізноманітніших медикаментів, і почалося обстеження.

Кожну дівчину перевіряли на наявність певних хвороб, а за той час хлопці, як і тоді їхні одногрупниці, намагалися підглядати за ними. Евол дуже хотів непомітно зиркнути на приховані під одягом вигини Незиного тіла, вигляд якого вже довгий час його страшенно цікавив. Але це ні в нього, ні в інших, на дівоче щастя, не вдалося, тому що повз якраз проходив куратор і виганьбив парубків за таке сороміцьке заняття.

Повертаючись із академії, тріо подруг розмовляло про те, що час спільного життя Лілі й Нези з майбутніми «чоловіками» вже дуже близько.

Справді, так і було – вдома мама повідомила їм, що ті хлопці можуть переїхати до них навіть цієї суботи. Сестер сильно збентежив озвучений факт, тому вони вирішили після обіду відразу взятися за прибирання будинку, адже, як не дивно, їм хотілося справити про себе гарне перше враження. Та спершу зайнялися клопотом щодо славнозвісної церемонії прощання, яка мала відбутися уже завтра. Підготували сукні, туфлі і різне приладдя, щоб зранку нанести собі легкий макіяж і витворити щось із волоссям. Звичайно, під час цього процесу Меліна була разом із ними і всіляко допомагала визначитися із вбранням, оскільки сама вже все потрібне для свого образу зладила. І тільки по завершенню тієї коломийки дует розпочав «полірування» хати.

Менша стрілка годинника наполегливо наближалася до сьомої вечора. Після того, як причепурили дім, Ліля вирішила прибрати і в себе в кімнаті.

— Ох, я так хвилююсь!.. — не могла змовчати про свої думки вона, старанно витираючи пилюку на більшості горизонтальних поверхонь. — Цікаво, що то за хлопці будуть? І чи поладнаємо ми з ними, взагалі?? До речі, якого милого у мене тут такий безлад?!

— Лілю, коли завершиш, можеш спуститися до кухні – я заварю тобі чай, — обережно заглянула до неї Ріна.

— Угу, красно дякую! — із переживанням відгукнулася та, заметушившись ще більше.

— Якщо знадобиться допомога – крикнеш, — після згоди власниці кімнати так звана покоївка відкланялась.

Вікно було навстіж відчинене, внаслідок чого всередину ненав’язливо заглядало свіже вечірнє повітря, яке мало в собі насичений запах літа, що невпинно наближалося. Через те, що їхній особняк був у передмісті, де-не-де могла чутися мелодійна музика цвіркунів, які знаменували прихід чудової теплої пори.

Робота кипіла у тендітних Ліліних руках. Пізніше, як впоралася із пилом, дівчина заходилася наводити порядок із положенням книжок, різних дрібничок і ще якогось навчального приладдя. Знічев’я до вух, крізь неголосне звучання чергової пісні її плейлисту, долинув незрозумілий шурхіт. Та вона була настільки поглинена прибиранням, що не звернула на нього увагу. Натомість на мить спинилася і замислено звузила сірі очі, перекидаючи пильний погляд то на гору книжок, то на коробки і полицю.

— Допомога не потрібна? — почувся низький тембр позаду неї. Незнайомець із безцеремонною зручністю вмостився на підвіконні і чекав на її реакцію.

— Не потрібна, дякую, — чітко відізвалась Ліля, навіть не звернувши увагу на те, що в її кімнаті з'явився хтось іще. Почувши впевнену відмову, хлопець грайливо схилив голову набік:

— Чому ж? — через таке, на її думку, дурне запитання акуратні тоненькі брови зійшлися над переніссям, поки їхня хазяйка почала дбайливо сортувати всілякі коробки.

— Буде кумедно звучати, — вирішила таки не залишати «гостя» без відповіді, — але я повинна сама з цим впоратися. Слухай, ти ж бачиш, що я доросла дівчина, тож такі речі не повинні завдавати мені зайвого клопоту. Ще й при тому, що скоро я повинна буду створити власну сім'ю. Тут навіть нема про що говорити, — посерйознішала Ліля, все ще не дивлячись на незваного молодика, який цікаво спостерігав за кожною її дією.

— Чому це ти так про сім'ю заговорила? — він звів густі брови з невеличким здивуванням, а Ліля трохи нервово зітхнула.

— Та ось, влаштували мені з сестрою таке собі «Одруження наосліп», якщо ти чув про схожу телепередачу. Не думаю, що з цього буде щось путнє, проте прибрати вдома все одно варто. Та і я не маленьке дівча, щоб сама з цим не впоралася, — вона не мала великого бажання розповідати йому більше, тому стихла.

— Зрозуміло, — пробубнів той, над чимось задумуючись. Потім його повні вуста вкрила загадкова усмішка і він більше нічого не говорив, але й залишати територію помешкання не збирався.

З прибиранням Ліля переважно добре давала собі раду. Хоча поміж тим не раз відчувала у своїй кімнаті присутність ще когось. Проте, на диво, згодом це її зовсім не хвилювало, навіть якщо спершу міг бути незбагненний дискомфорт.

— Можливо, ти вже здогадався, що я цим попередньо спланованим заміжжям, м'яко кажучи, не дуже задоволена.

Її тоненький і небезпідстав зім’ятий голос неждано долинув до парубка, змусивши його прикувати до неї знаттєлюбний погляд, який до цього моменту шастав по приміщенню. А та, продовжуючи порядкувати, і не думала зупинятися на тих словах:

— Ну, знаєш, у суботу до нас повинні прийти хлопці. І ми все літо матимемо з ними якийсь «випробувальний термін». Мені відомо, що це все абсурдно звучить, особливо, якщо врахувати той факт, що ми з сестрою анічогісінько не знаємо про своїх, назву їх так, наречених, — уже за тими реченнями незнайомець несподівано второпав, що дівчина, колір волосся якої нагадував йому колір рожевої солодкої вати, зараз буде ділитися з ним усіма думками, що пов'язані з тим сватанням.

Так воно і сталося – за ту частину вечора, що Ліля займалася генеральним прибиранням кімнати, вона щиро, нічого не приховуючи, повідала йому про своє різнобарвне ставлення до всієї цієї ситуації, яка нещодавно просто звалилася їй на голову, тим самим зруйнувавши її спокійне життя. Розказувала про те, наскільки сильно її шокувала ця дивна новина, що вона кілька днів після цього ходила у напів туманному стані, який коли-не-коли вдавалося розвіювати завдяки близьким людям. Молодша Фрінке і досі гадки не має, як воно все, врешті, складеться.

Робилося враження, що дівчині на підсвідомому рівні хотілося комусь виговоритися, вилити душу, як кажуть, знаючи, що тебе принаймні не засудять. От буває ж таке, що абсолютному незнайомцеві, звичайному перехожому, якого ти можеш більше ніколи в житті не зустріти, відкритися значно легше, ніж найближчій людині.

— Дуже тішить хоча б те, що ми не зобов'язані з ними одружуватися, якщо ніхто з них нам за той випробувальний термін не сподобається. Інакше би вже, взагалі, якась нісенітниця була… — після таких багатослівних висказнів Ліля відчувала дивний спокій усередині, що дозволив їй бодай на мить вільно видихнути.

Було близько десятої вечора, і за весь той час вона, як на зло, була поглинена розмовою (чи то монологом) і своїм клопітким заняттям, тому таки ні разу не поглянула на свого уважного й чемного слухача, який інколи міг ненав’язливо їй щось радити щодо покращення психічної рівноваги або прийняття того положення. Дівчина дійсно так цим всім захопилася, що зовсім не надавала значення тому, кому вона це все говорить і, зрештою, навіщо.

— Знаєш… Дякую, що поділилася переживаннями. Та, на жаль, уже пізно, тому я мушу йти, — зненацька, тільки між ними на довгу хвилину-дві застигла тиша, прозвучав приємний досить низький баритон незваного гостя, а тоді його власник поспішив якнайнепомітніше залишити її кімнату.

— Ох, це тобі дя… — Ліля заїкнулася, коли, врешті, розвернулася на звучання його голосу і нікого не побачила, лиш вітер бавився фіранкою. — Дякую… Що це було, чорт забирай?? — вона швидко підбігла до ймовірного місця перебування її «гостя» і, спершись на підвіконня, вражено визирнула назовні. — Лишенько! Певно, з цими нервами я вже сама з собою почала говорити. Якась шиза пробивається! — гнітливо припустила вона, повільно зачиняючи вікно. — Але ж я чула, як хтось говорив до мене! Невже це було якесь марення? Та ніколи! Чого б це раптом?.. Або це хвилювання на мене так повпливало, що я його не помітила, або ще казна-що… — з тривогою промимрила дівчина, прямуючи до дверей.

— Ідеш, нарешті, на чай? — попередньо постукавши, усміхнено виглянула Ріна, а інша зніяковіло кивнула і відправилася з нею до кухні.

Після того легенького вечірнього перекусу Ліля вляглася у ліжку, підозрюючи, що, навіть попри втому від прибирання, швидко заснути їй не вдасться. Дівчина збентежено думала, чи правильно вона вчинила, нікому не розповівши про той дивний інцидент, що з нею нещодавно відбувся. Може, все-таки варто було розказати хоч Незі?.. Хоча тоді, мабуть, їй би довелося переповідати все-все з найменшими подробицями, а цього робити Ліля не бажала, тому таки залишилася при думці, що мовчатиме про це до слушного часу.

*****

Наступного дня наше тріо подруг зуміло не спізнитися на прощальну церемонію, хоча Лілю Неза все одно повинна була підганяти, адже та часто замислювалася над подіями вчорашнього вечора, все ще вагаючись, чи не з'їхала вона таки з глузду.

Погода була чудовою: яскраве сонечко наполегливо не дозволяло пухнастим білим скупченням заступити себе, з турботою даруючи тепло всім, хто потрапляв під його опіку. Вітер ділився з людьми ароматом пахучих клумб, які квітли неподалік, і різноманітних парфумів, а ще час від часу колошматив парубоцькі чуприни і розтріпував дівочі зачіски.

Ректор академії, за традицією, виголосив святкову промову, яка багато кому з присутніх здавалася занадто довгою, і нагородив певними відзнаками найкращих студентів минувшого навчального року. До цього невеликого списку ввійшла і Меліна, яку подруги пізніше щиро вітали з такою приємною подією.

А вже незабаром у відокремленому місці відбулося вручення дипломів випускникам, у якому наші дівчата теж брали участь, жваво радіючи тому, що їм вдалося гарно скласти більшість екзаменів.

І лише після цього вся гучна юрба новоспечених випускників поділилася на своєрідні групи і відправилася до найближчого кафе планувати їхнє офіційне масштабне свято.

Але плануванням там, по правді, мало хто займався. Попри тріумфальний дух і захват, як не дивно, наша «свята» трійця алкоголем не зловживала. Дівчата більше спілкувалися із усіма, тільки іноді намочуючи губи вином. Під час цього «планування» схожих людей було небагато, внаслідок чого подругам і потеревенити з кимось тверезим із одногрупників не дуже вдавалося. Лишень десь-не-десь Меліна змога трішки пощебетати з Даніелем, поки Ліля вела розумову з Анею і Орігамом. Можливо, тим двом ще добре велося, а ось Незі пощастило не настільки – вона була змушена терпіти приставання Евола, сама не знаючи, як уже повинна відчепити його від себе. І до того ж дівчині не дуже подобалося ловити на собі заздрісні погляди її ж одногрупниць.

Та після того, як наші подруги зрозуміли, що вже доволі пізня пора, вони попрощалися з більшістю товаришів і прямували до своїх домівок.

— Як цей недолугий «принц» мене сьогодні задовбав, ви навіть не уявляєте! — дорогою уже більше десяти хвилин невпинно скаржилася Неза. — Ну чесно! «Чи можна тебе запитати те? А се?», «Чи можна сісти біля тебе?» і ще «Чи будеш їсти це? А се?», «А що ти не любиш їсти?», «А які хлопці тобі подобаються?», «А як ти ставишся до таких, як я?». Тоді хотілося сказати: «Так і ставлюся, що, не бачиш?!». Дівчата, реально, то був просто жах... — з тяжким видихом припинила передражнювати нахабного хлопця вона, а подруги тільки неголосно захихотали з неї і того, наскільки сильно її дратують Еволові залицяння. — Але, дякувати богові, цей навчальний тиждень (ну і весь рік) закінчився. А це означає, що я більше його не побачу. Хоча б нерви собі збережу, — насуплено додала Неза.

— Незо, невже Евол тобі настільки не подобається? — із розчарованою цікавістю зиркнула на сестру Ліля. — Він принаймні щиро показує тобі свою симпатію. Чесно кажучи, мені здається, таких хлопців зараз дуже мало...

— Мало?? Та таких телепнів і в іншій галактиці не знайдеш! Він мене до смерті бісить! Яке там «подобається»! — обурено відрізала Неза.

— А я думаю, що він милий, — зненацька бовкнула Меліна, задля чогось ховаючи очі.

— Милий?! — вирячилася на неї та. — Ні! Ти що! Та він!.. Ух, навіть не знаю, з якого пекла виліз цей гад! Краще би заліз назад, а то я його сама туди скоро запхаю! — скрививши фізіономію, пирхала дівчина з неслухняним волоссям, що мало забарвлення темно-фіолетової грозової хмари. Дві її попутниці ніяк не змогли стриматися, тому за секунду знову сміялися з її ставлення до того кароокого молодика.

Згодом тема розмови звернула в інший бік. Подруги говорили трохи про Ліліних кривдниць, про навчання, яке вже минуло, і про плани на майбутнє, загалом. Хоча сестри самі невтішно розуміли – що вони тут можуть говорити, якщо їм спершу потрібно пережити цей «випробувальний термін», а тоді вже будувати думки про те майбутнє.

— Ну, до зустрічі, — з маленькою тугою на душі мовила Ліля до найкращої подруги.

— Угу, гайда. Успіхів вам завтра! — завзято стисла кулачок Меліна, стараючись позитивно налаштувати їх обох.

— Дякую, вони нам знадобляться, — все ще доволі пригнічено в унісон відказали сестри.

Потім оминули декілька будинків і переступили поріг свого дому. Коли пройшли до кухні, то здивованими поглядами зустрілися із враженими зеленими очима їхньої «покоївки», яка сиділа за столом і щось писала у зошиті. Ріна кілька хвилин мовчки пороздивлялася їх, а тоді спокійно поцікавилась:

— Ну що, як там прощальна церемонія? Святкували?

— Все непогано, Ріно, — досить стомлено почала Ліля, наливши собі в стакан звичайнісінької води. — Церемонія, як завжди, на висоті, лишень промова ректора знову-таки, як завжди, була занадто розтягнутою. Взагалі, зібралися потім, аби спланувати випускний, але всі ж знали, що будемо насправді святкувати… — вона несильно всміхнулася. — Та хто ж знав, що так знатно… Хіба що… Боюся, Незі бути під час його проведення не дуже сподобалося.

— Звичайно! — без вагань відгукнулась старша Фрінке. — Той ідіотський блондин мені весь вечір спокою не давав! А потім, коли трохи напився, то, взагалі, вкрай знахабнів! Трясця, мене від нього тіпає!

— То твоє ставлення до нього ні на грам не змінилося? — допитливо вигнула чорну брову співмешканка.

— А повинно було? — нерозуміюче покосилася на неї Неза. — Ох, ні! Таки змінилося – він почав мене ще більше дратувати! — інші лиш обмінялися зім’ятими позірами і тихо зітхнули.

— Гаразд, ви, впевнена, втомилися, тож ідіть спати, а я пізніше ляжу, — лагідно всміхнулася Ріна.

— Ну а ти чому не йдеш? Скоро ж за дванадцяту піде, — звернула її увагу на пізній час Ліля, залишаючи територію кухні.

— Та… Маю записати дещо важливе. Це по роботі, — кутики її рум’яних губ вигнулися у боязкій усмішці, поки їхня хазяйка поставила долоні на той зошит, у якому донедавна щось шкрябала. Дівчата помічали, що Ріна доволі часто так сиділа, щось записуючи, але рідко проявляли сильну цікавість, адже вона ледь не завжди відповідала, що це щось із роботи.

— Не затримуйся довго, хоча завтра і так вихідний. На добраніч, — сестри попрощалися з нею і поплелися до своїх кімнат.

«Йой, і що ж завтра буде?.. – крутилася з боку на бік у ліжку Ліля. – Як все складеться?.. О котрій саме годині вони до нас прийдуть? Та й які ті хлопці, врешті-решт? Чи нормальні, взагалі? А може, вони пихаті багачі, які будуть робити з нас своїх служниць?? Боже, щось моя уява вже занадто розігралася! Але мене бентежить те, що мама недавно говорила, що їх троє. Чому? Щоб ми мали з кого вибрати, чи як? Пф, що ще за дурня! Так, тільки не варто забувати, що, якщо вони нам не сподобаються, ми це припинимо. Дідько, а що, не можна було, взагалі, це все не влаштовувати?? Що ж це у мами за причина така, цікаво...».

Ліля замислено вдивлялася у стелю, нібито намагаючись розгледіти у її обрисах відповіді на ті запитання. Місячне проміння відбивалося у сірих очах і, стелячись на її волосся, перетворювало його рожевий колір у ще світліший, навіть близький до білого.

Цієї ночі до неї, як і до Нези, сон не дуже збирався заходити в гості. Швидше за все, сестри просто не хотіли його до себе впускати, адже досі не могли збагнути й осмислити всю складність і абсурдність пригоди, у яку були вв’язані... Та пізніше той магічний дядько таки переміг у цій ментальній боротьбі – і Ліля з Незою покірно віддалися світу могутнього Морфея.

*****

Минулого вечора наші «принци» довго збирали речі для спільного життя із дівчатами, тому вляглися пізно і дуже виснажені, та й гуляння давало про себе знати.

Але, навіть попри те, що з усіх трьох на святкуванні перебрав найбільше, Евол підірвався найперший (або то, радше, його підірвали біологічні потреби). Хлопець завжди був ранньою пташкою, тому і цей не дуже приємний початок дня не став винятком.

Вже через десяток хвилин, шастачючи по кухні у пошуках бодай чогось їстівного, він почувався добре, чи то через спеціальний препарат для легшого перенесення похмілля, чи то через вроджену здастність до цього. Переважно, коли Евол прокидався, то згодом будив Даніеля і вони разом піднімали вічно сонного Орігама, до якого наближатися комусь одному з намірами позбавити перегляду солодких картинок було досить небезпечно.

Якийсь час понишпоривши повсюди, парубок дещо таки знайшов, але це була не їжа. Річ у тому, що у них в домі був гучномовець (щоправда, невідомо – для чого). І як думаєте, що ж зробить наш Евол, натрапивши на нього? Впевнена, що здогадатися неважко.

Коли молодик цікаво роздивився цей пристрій для збільшення гучності, то спробував увімкнути його. І тільки-но йому це вдалося, прилад видав дуже пронизливий пискливий звук. А пізніше хатою пролунало:

— Прийом-прийом. О! Бачу, він працює! — почувши задоволений і гучний голос брата, кожен з уже не сплячих співмешканців прогарчав собі під ніс щось нерозбірливе. А Евол тим часом і не думав припиняти балакати, діловито походжаючи будинком: — Час прокидатися, хлопці! Для чого ж так довго спати? Чи ви забули, що ми сьогодні переїжджаємо до тих дівчат? Мені дуже цікаво, які вони, тому нумо – піднімайте свої ліниві дупи з ліжок і починайте збиратись у дорогу! Ми ж лише знаємо, що вони живуть у цьому ж місті, а де приблизно – і гадки не маємо. Можливо, нам доведеться довго до них діставатися, а я вирішив, що ми маємо прибути туди десь о дванадцятій. Зрозуміло всім? Отже, піднімайтеся! Всім доброго ранку! Я відчуваю, що у нас сьогодні буде прекрасний день! — захоплений юнак радісно всміхнувся і вимкнув гучномовець. Коли відклав його на найближчу тумбу, то побачив Дана, який швидко наближався до нього і в якого на сонному обличчі була досконало вимальована гримаса роздратування.

— Любий наш балакучий Еволе, я дуже радий, що ти вже все вирішив! Але ти часом не забув спитати нашої думки?! — скаженів він, прискорюючи твердий крок.

— А яке ж це має значення? І так вже час вставати! — весело плеснув у долоні Евол.

— Ах, «яке це має значення», та? А може, ми хотіли трохи довше поспати! І звідки ти ту штуковину дістав?? Ну постривай у мене! — Даніель зірвався з місця і погнався за непосидючим братом, який уже почав від нього тікати.

— Лови його, а я зараз допоможу, — невиспано пробубнів Орігам, спускаючись сходами і протираючи лице. Коли він випив горнятко води і більш-менш прокинувся, то, як і обіцяв, узявся допомагати Даніелю з «полюванням» на Евола. А втікач лише реготав, забавляючись цим, і дуже вправно уникав їхніх атак.

— Прудкий, поганець! — нервувався Данік, ледь не схопивши того за рукав футболки.

Та згодом вони все ж зловили його, хоча для цього довелося хвилин дванадцять нестримно ганяти по всій хаті. Тоді ж добре насварили брата і, перепочивши, сіли смакувати сніданок, який уже встиг нашвидкоруч зварганити Даніель.

— Слухай, — звернувся до кухаря винуватець їхньої недавньої біганини, — дякую тобі, що зібрав мені речі, а то я вчора таки трохи забагато випив, — далі Евол із провиною засвітив зубами.

— Будь ласка, — стенув плечима інший. — Ну що? Думаєте, це будуть якісь багатенькі нахабки? — Данік стривожено досліджував вміст своєї миски.

— Та чому ти так зразу звернув до негативного? А якщо вони дуже хороші і приємні дівчатка? — усміхнено защебетав Евол, попиваючи гарячий чай.

— Ти, як завжди, все сприймаєш із позитивом, — спокійно зауважив Орігам.

— А ти що думаєш? — збентежено глянув на нього Даніель.

— Я, певно, стану поміж вами. Одним словом, буду дотримуватись нейтралітету, — сперся на спинку крісла хлопець і, вдаючи якогось філософа, схрестив руки на грудях.

— Зрозуміло. Ти рідко підтримуєш когось із нас. І, знаєш, це навіть добре, — з ностальгією замислився Данік.

— Я знаю, — лукаво посміхнувся Орігам, — я ж навмисно.

— Агов! — брати в одну мить обурено встали з-за столу, а потім отямилися і всі разом росміялися.

Коли все було готово до так званого від'їзду, хлопці вийшли з дому. Даніель попередив, що недавно йому дзвонила мама і розказала, де саме живуть ті їхні наречені. Виявилося, що автобусом їхати їм не доведеться, позаяк це було досить близько, тож Дан уважно, не поспішаючи, повів братів до назначеного місця, стараючись нічого не сплутати.

*****

У центральній кімнаті будинку сім’ї Фрінке на диванах сиділи Евол, Даніель, Орігам, Неза і Ліля, а ненька сестер і Ріна щось готували на кухні.

Між ними всіма вже добрі п'ятнадцять хвилин грізною тіткою стояла могильна тиша. Ніхто не міг підібрати нормальних слів, щоб почати говорити бодай про щось. Розмова просто не клеїлася.

Зате, Евол весь ледь не світився від щастя і, широчезно всміхаючись, задоволено витріщався на Незу. Спершу його ввело в сум’яття те, що їхнє тріо заглянуло саме до цього дому, але коли він все збагнув, то не міг натішитись.

Проте, його обраниця у цьому випадку могла лише мовчки, невдоволено огризатися у відповідь.

Ліля, попри хороші стосунки з цими хлопцями, почувалася не конче комфортно, адже її непогано гнітив той факт, що це їхні з Незою одногрупники. Вони ж то, чомусь, думали, що це будуть якісь зовсім не знайомі їм молодики...

Даніель теж сидів не дуже радий такому повороту подій, а Орігам увесь час дивився по сторонах, навмисно уникаючи будь-чиїх поглядів, і час від часу позіхав.

«Справді, я багато чого очікувала, але це було занадто несподівано, – все стискала губи в розгублену лінію Ліля. – Це дійсно вони? Я розумію, що ще тиждень-два тому ми могли їх не знати, але все ж!».

«Вони? Чесно? – досі не могла відійти від неприємного шоку Неза. – Вони – наші наречені на той термін? Повторюся: вони? Чесно-пречесно? Ну триндець! Такий збіг обставин, узагалі, можливий?! В які ще забавки доля хоче з нами зіграти? Ох, я не думаю, що зможу це витримати!.. І чому саме він, га?? Нехай вже ті двоє, але ж не він!».

Зненацька в парадні двері постукали, що змусило всіх присутніх здригнутися від нежданості того звуку. Ліля напружено оглянула сестру з гостями і, стримано підвівшись, пішла до виходу. Коли відчинила двері, взріла свою найкращу подругу, її серце раптом болісно тьохнуло.

— Привіт, Ліль! — натхненно всміхнулась дівчина.

— Привіт, Меліно... — остовпіло протягнула та, порожніми очима витріщаючись на те, що було позаду іншої.

— Все добре? Мені можна ввійти? — схвильовано закліпала Меліна, зауваживши незвиклий стан подруги, яка, ставши у проході, навмисно заступила те, що робилося усередині.

— Все гаразд. А чому ти так раптово вирішила до нас завітати? — від переживання пискнула Ліля, відразу усвідомивши, наскільки дурним виявилося поставлене нею запитання.

— Як це «чому»? — непідробно здивувалась молодиця. — Ліль, мені Неза ополудні написала повідомлення. Сказала, щоб я до вас зайшла через п'ять-десять хвилин. Ти не знала?

«Що? – її сірі очі стали ще більшими. – Неза попросила її прийти? Але навіщо? І чому вона мене не довела до відома?».

Поки Ліля виходила з роздумів, її мама вже встигла підійти до дверей.

— О, так це ж Меліночка! Проходь, дитино, не стояти ж тобі на порозі, — запросила її в дім жінка, ласкаво усміхаючись. Меліна теж всміхнулася у відповідь і ввійшла, та коли вона це зробила, з її личка миттєво здуло радість, а натомість з'явилося дивне нерозуміння. На її німе запитання про майбутніх чоловіків Ліля тільки тяжко зітхнула і несміливо відвела вічі. Пізніше Редберг сіла на диван біля Нези і, як і всі у цій просторій кімнаті, не могла знайти собі місця. Тим часом молодша Фрінке покрокувала до кухні.

— Ну що, доню? — зауважила її заклопотана мати. — Може, вже сподобала собі когось із цих молодиків?

— Мамо, тут таке діло… — замулялася дівчина. — Розумієш, вони наші колишні одногрупники. Ті самі новенькі, про яких ми тобі говорили. Тому я не знаю, чи варто щось починати… — після її слів жінка з Ріною збентежено перезирнулися.

— Донечко, — почала мати, — я думаю, що тут немає нічого такого. Ну і що, що колишні одногрупники? До того ж вони лише недавно перевелися, чи не так? — Ліля непевно кивнула. — От тому я вважаю, що все повинно бути добре. До того ж скоро настане літо, та й до академії ви більше ходити не будете. Це означає, що у вас вийде з ними гарно зблизитись. Я не хочу припиняти цей випробувальний термін, якщо він ще навіть не почався. Просто пострайтеся бути такими, як зазвичай.

— Гаразд, мам, — трохи сумно змирилась Ліля, а далі, за проханням Ріни, поспішила запитати у всіх присутніх, що вони хотіли би пити. Результат ніякового опитування був таким:

Евол – молоко.

Меліна – зелений чай.

Орігам – банановий коктейль.

Неза – води з валер'янкою.

Данік – чорний чай.

— Окей… — стиха мовила молодша Фрінке. — Зараз принесу все, що зможу, а ви спробуйте хоч трішки розговоритися, — несміливо попросила вона, прямуючи до кухні і підозрюючи, що ця справа все одно марна. Евол уже, було, хотів роззявити рота, але Неза присікла це бажання лютим поглядом в його бік.

Згодом усі, крім Нези й Орігама, отримали своє замовлення, а ті двоє пили просто яблучний сік.

— Дівчатка, будьте добрі, покажіть хлопцям їхні кімнати і допоможіть розпакувати речі, — підійшла до них хазяйка дому. — А Мелінка поки допоможе мені з готуванням.

— Добре, — після Ліліної згоди хлопці почали збиратися, а Меліна почимчикувала за жінкою.

— Божечко, що ж це за біда така? — злісно промимрила Неза. — Ходи, ідіотський «принце», покажу тобі твої нові «покої»! — вона швидко скочила на ноги і, махнувши рукою до Евола, пішла в напрямку його кімнати. Хлопець хутко схопив свої сумки і радісно поквапився за нею.

«І чому вона вирішила саме йому показати кімнату, а не комусь іншому?» – сконфужено не могла збагнути Ліля, проводжаючи цю невгамовну парочку дивним поглядом.

— Гаразд, — розгублено звернулася до двох інших вона, — прошу́, за мною, — гості підхопили свої речі і вже за кілька кроків розглядали своє нове житло. — Якщо хочете, можете пересунути меблі в інше місце. Одним словом, робіть все так, щоб вам було зручно. Почувайтеся, як вдома, — боязно всміхнулась Ліля, коли обоє почали розбирати свій багаж.

— Ми візьмемо цей дозвіл до уваги, дякую, — серйозно відказав Даніель.

«Він, як завжди, в певну міру строгий», – нервово здійняла брови дівчина. Пізніше залізла до себе в кімнату, яка була поруч із Еволовою, і лягла на ліжко, починаючи вилуплятися на стелю.

«Цікаво, що ж то все ж таки за хлопець був, який приходив до мене позавчора?..» – думки були готові закрутитися із шаленою швидкістю, але це перервав гуркіт у коридорі. Коли визирнула з-за дверей, то змогла спостерігати цікаву картину: її старша сестра наполегливо дубасила рушником білявого парубка, який лежав на підлозі.

— Ти вже дійшов до ручки, негіднику! Митися він разом хоче! Ще чого! Ти мала дитина, чи що?! Без мене вже не вмиєшся?! Занадто багато хочеш! Шуруй до ванни сам, поки я добра! — викинувши на нього той потік люті, Неза фиркнула і гучно зачинила за собою двері. Евол лише розчаровано видихнув, після чого підвівся і засмучено поплівся до ванної.

«Чому ж вона так з ним? Хлопець же, ніби, хороший, – подумки співчувала йому Ліля, заходячи назад. – Хоча, визнаю, я б теж не полізла разом митися, але ж можна було й людяніше відмовити...».

Через кілька хвилин до неї заглянула Меліна.

— Ну що, Ліль, когось собі вже вподобала? — сіла на край ліжка новоприбула, криво посміхаючись.

— Ти це так само, як мама, спитала, — нервово хи-хикнула Ліля. — Якщо чесно, я не знаю. Евол непоганий хлопець, але він вже націлився на Незу. А з тих обох мені, певно, більше Данік подобається. Але, знаєш, я зараз зовсім не хочу над цим задумуватися. У нас ще багато часу є, аби збагнути, чи вийде з цього щось путнє.

— Зрозуміло... — з помітною скорботою опустила очі подруга. Ще трохи так посидівши у доволі напруженому мовчанні, Меліна піднялася і залишила територію її кімнати.

«Люди добрі, я навіть із нею не можу нормально поговорити...» – зів’яла Ліля, а згодом відправилася на кухню по чай, попередньо відмовившись від обіду.

Коли повернулася, то поставила на стіл склянку і, зробивши певні приготування, взялася малювати. Несподівано захотіла відчинити вікно нарозтвір, аби знадвору потрапляло більше травневого тепла, і зауважила на підвіконні якийсь зім'ятий папірець. Зробивши те, що хотіла, дівчина взяла ту річ у руки і, прочитавши каліграфічне «Для тебе», вже хотіла її розгорнути, як всередину ввірвався нахабний вітер і несподівано вирвав карточку з її рук.

— Ей! Ти куди?! — спробувала схопити вкрадене Ліля, проте білий аркуш уже піднявся високо у повітря і закружляв із цвітом яблуні, що росла неподалік. — Дідько! — не на жарт обурилася вона.

«Точно, зранку ж пориви шквального вітру передавали… Ех, не думаю, що я зможу його дістати... – зачинивши вікно, розчаровано сіла на ліжко Ліля. – Цікаво, що ж це таке було? Якийсь лист? Мені? Як загадково! І несправедливо…».

Дівчина ображено лягла, тіжко зітхнувши, і ще кілька довгих хвилин роздумувала про те, що сталося, наче це могло допомогти їй повернути той вкрадений вітром лист. Згодом вона відчула неземну втому і сонно прикрила очі, поглинаючись темрявою.

*****

Сукня була неможливо білою, світилася діамантами і приковувала погляди десятків гостей, лиця яких Ліля не могла розрізнити.

— Чи згодні ви стати дружиною… — ім'я чоловіка навпроти вона не розчула, але після того, як священик подивився на неї з очікуванням відповіді, відчула категоричне внутрішнє заперечення, відразу. В залі промайнула постать, від якої Ліліне серце так по-справжньому защеміло. Ні, перед нею не той!

Дівчина з острахом роздивилася маленьку кімнату, яка щойно була просторим залом, і впала очима на живіт, який почав різко рости. Вона вагітна?!

— Ти мусиш стати моєю дружиною! Від мене не сховаєшся! — люто кричав її наречений, коли Ліля взялася тікати від нього лабіринтами коридорів.

— Не чіпай її! — від цього голосу все всередині неї перекрутилося. Здалося, вона відчула таку любов і надію, яких ніколи в житті не відчувала.

Але було надто пізно… Зрадливий наречений душив того чоловіка, а Ліля не могла поворухнутися, закам'яніла, лише кричала німим криком і ковтала сльози. А кров із-під неї все текла й текла…