Ліля ніяк не могла припинити судомне тремтіння, яке повністю охопило її ураз знемогле тіло, тільки-но в голові чіткіше засвітилися жахливі слова вояків про можливість смертної кари.

«Що це щойно було?.. Убив радника короля в іншому королівстві? Тут… тут справді існує смертна кара?? Тоді Елеазар що, може по... Ні, не може такого бути… Ні, не вірю... Це брехня! Наклеп! Ці звинувачення точно хибні! Ел не здатен на вбивство!..» – такими сполоханими думками вона намагалася заспокоїти душевну тривогу, що з кожною секундою починала дедалі краще ламати віру у те, що все буде добре.

«А ти впевнена, що настільки добре знаєш його? – мов до нестями болючий ляпас, пролунав підступний голос підсвідомості, яка, здавалося, уже готова була змиритися із таким вироком для того, хто викрав серце її хазяйки. – Добре подумай, тобі ж так мало відомо про цього хлопця. І ти все одно так сліпо віриш, що він на таке не спроможний? Це не наш світ, тут все не так просто».

Знічев'я побілілою від страху щокою скотилася самотня сльоза. Та тремтлива долоня швидко витерла її, поки Ліля обірвано вдихнула.

«Ні, я не повинна втрачати віру в нього, щоб не було! Ел хоч і не любить знать і все, що з нею зв’язане, але ніколи б не вчинив нічого подібного. Він же не такий… Він не...» – безнадійне збентеження розуму перервали звуки чиїхось поспішних кроків, що долинали з коридору.

— Ріно?.. — Ліля підвела свої розчаровані очі на захекану подругу, яка щойно з'явилася на порозі. Новоприбула розгублено вдивлялася у налякане обличчя дівчини, урівноважуючи дихання. Її руки ледь помітно трусилися, а сама вона в одну мить теж сильно зблідла.

— Ліль… — нарешті видавила з себе Ріна, боязно ступивши крок всередину кімнати так, наче там далі було провалля. — Що ти тут робиш?.. Де Ел? Що з ним??

— Я… — заїкнулася молодша Фрінке, опустивши приречений погляд додолу. Потім щосили здавила тканину своїх штанів кулачками. — Ріно, його забрали охоронці…

— Вже забрали?! — перестрашено перебила та.

— Ти знала, що його мають забрати?? — відразу шоковано поставила запитання у відповідь Ліля, спрямувавши на неї нетямущі очі. — Ріно, що з ним трапилося? Він же не винен, чи не так? Ел же не вбивця?? — по щоках ще раз несподівано покотилися цівки гірких сліз.

«Вона сказала "вбивця"??» – Ріна налякано підійшла до неї і теж сіла.

— Його зараз, мабуть, спершу забрали до короля, щоби дещо вияснити. А потім відправлять до столичної тюрми, яка на краю Ассенгаусу, — почала поволі відповідати молодша Гіфгорн.

— Ти щось знаєш про те, у чому його підозрюють? — схвильовано взяла її за руки Ліля. Стурбована співрозмовниця якусь довгу, напружену хвилину помовчала, а тоді невпевнено заговорила:

— Я вчора, близько одинадцятої вечора, натрапила на нього, коли йшла від короля. Ел був весь із побоями, шкутильгав і болісно тримався за праве плече… — Ріна на мить пригнічено стихла, а потім продовжила: — Я якось допомогла йому дійти до його кімнати, а тоді швидко привела одного лікаря, який є у наших «Крил». Мене до приміщення не пускали, коли він його лікував, тому всіх подробиць цього я не знаю, якщо лише не чула болісних криків Елеазара. Але коли той завершив, то сказав, що в Ела будуть побічні ефекти у вигляді втрати свідомості. Попросив, аби я, за можливістю, трохи наглянула за ним певний час. От тоді, коли наглядала, ми з ним поговорили про те, звідки у нього ті рани…

— Він мені казав, що побився у барі з якимись непростими людьми, — Ліля відразу повідомила те, що знала. — Це правда? Його у тому барі так побили? Але хто і чому?

— Ні, це неправда, його не там так побили… — засмучено промовила Ріна, стиснувши її долоні.

— А що тоді трапилося?? Скажи, будь ласка!.. — благально попросила дівчина, а інша лише з тугою подивилася на неї.

— Якби я сама знала, Лілю... Він тобі збрехав, що був у барі. Мені з усього цього Ел розказав лише те, що мав важливе завдання, і саме на ньому так постраждав. Потім розповів, що по нього можуть у найближчому часі прийти охоронці і забрати до в’язниці… — молодиця тяжко зітхнула. — І, повір, як я не старалася, він не хотів мені говорити, чому… А тут ти щось сказала про вбивство і я дуже злякалася… — Ліля з прикрістю сплела пальці рук і глибоко задумалася. — Ліль, ми, нічого не знаючи, і змінити нічого не зможемо. Я не впевнена, що король буде дослухатися до думок таких, як ми. Та й ще не відомо – чи дозволять нам із ним поговорити, взагалі. Тепер у палаці буде дуже напружена атмосфера.

— Та як так?? Пан Еміт же добре знає Елеазара! Він має розуміти, що це якась помилка!.. — молодша Фрінке захотіла змінити хід думок подруги, але та її швидко перервала:

— Слухай, Лілю, — Ріна враз посерйознішала і поклала їй на плече долоню, — вам шістьом, певно, ще не казали, але в нашому королівстві є такий закон, який забороняє на ім’я звертатися до всіх, хто має так звану блакитну кров. Розумієш мене? Де б ти не була, з ким би не говорила і в яких би хороших стосунках не була з тією знатною людиною, ти нізащо не повинна говорити її ім’я, якщо ти, звичайно, сама не власниця блакитної крові, бо тоді можна. Запам’ятай це, будь ласка. Ми не знаємо, відколи у нас з’явилися схожі закони і чому вони такі строгі, але це не звільняє нас від відповідальності. Я про це тобі говорю, бо ти щойно назвала нашого короля на ім’я, і якби це почув хтось сторонній, тебе би ще могли якось покарати. Попрошу тебе й інших про це попередити, — Ріна напружено всміхнулася і забрала руку.

— Гаразд… — тихо погодилась Ліля.

— Я навіть не знаю, що нам робити з Елом і тим, що він натворив, — роздумувала вголос капітанша «Ромашки». — Може, потім піти до нього у в’язницю і таки випитати все?..

— Іншого виходу не бачу! — неочікувано викрикнула Ліля, різко підвівшись. — Я буду набагато впевненіша у своїх баченнях, якщо він мені все розкаже! Я уже збираюся і йду до нього! Покажеш, де ця тюрма? — Ріна здивовано витріщилася на неї, а потім і сама піднялася.

— Думаєш, тобі вдасться у нього все дізнатися? — засумнівалася дівчина, починаючи повільно йти до виходу.

— Тут або пан, або пропав. Спробувати точно варто! А ще якщо це потім може врятувати його життя! — не відступала від свого молодша Фрінке.

— Гаразд. Якщо мені не вдалося, то, може, у тебе вийде витягнути з нього хоч якусь інформацію, а то я гадки не маю, що твориться у його голові, — Ріна підтримала подругу усмішкою. — Але нумо трохи пізніше, ти ж навіть не обідала нормально. Не дивуйся – я просто почула, як твій живіт недавно обурено гарчав, — вона хи-хикнула, а інша тільки зніяковіла. — До речі, ми ж уже близько місяця не бачилися. Ти як? — турботливо поцікавилася Ріна, поки вони вже крокували до їдальні. Почувши її питання, Ліля трошки повеселішала і почала завзято розповідати дівчині майже все про те, що в них відбувалося на тих тренуваннях і як їх Клайд мучив.

За пізнім обідом дует зустрів і іншу частину шостого загону, з якими Ріна тепло пообіймалася і яким ситуація з Елеазаром була невідомою, та ті дві не поквапилися їм про неї говорити. Тоді, після їхньої зустрічі, розказні про пригоди під час тренувань набули більш яскравого й емоційного забарвлення, які доповнювали ще різна міміка і жести всіх напарників, що поспішали поділитися із доброю подругою своїми враженнями.

Після смачної трапези Ліля вдяглася у щось тепліше, оскільки у темниці прохолодно, і з Ріною відправилася до потрібного місця, адже вони обидві були переконані, що винуватець їхньої тривоги вже там.

Шлях зайняв у них приблизно сорок хвилин. Під час поїздки Ріна, щоб уникнути напруженої тишею атмосфери, намагалася відвертати увагу попутниці від гнітливих думок тим, що розповідала про різні цікаві факти з історії Міронези або, знову-таки, проводила їй таку собі екскурсію, поки вони проїжджали повз прославлені чимось будівлі чи ще якісь пам’ятки.

І, по правді, Ріна зовсім не погано давала собі раду з тим уявним завданням, тому що через кілька хвилин після початку розмови Ліля значно менше думала про те, що їй належить зробити, внаслідок чого і настрій покращився, і дивна впевненість з’явилася.

— Ось і приїхали, — повідомила попутниця, коли карета зупинилася і їм ввічливо відчинили двері. Панянки поквапилися покинути транспорт і тому опинилися навулиці, яку повністю огортав теплий вечір.

Як пройшли кілька метрів, перед ними постала двоповерхова будівля з якогось темно-фіолетового, схожого на обсидіан, каменю.

— Це стереáт – такий камінь, який за міцністю майже нічим не поступається вашому алмазу, — мимоволі сказала Ріна, коли після невеличкої зупинки подруги почали знову йти. В’язниця була оточена високою залізною брамою, на гострих списах якої де-не-де були якісь незрозумілі для Лілі напівпрозорі багатогранні фігури, розміром з людську голову.

— Що це? — не затрималася із запитанням молодиця, з наляканою цікавістю проходячи повз охоронців, яким Ріна в той момент показала якусь карточку, тому вони їх пропустили без заперечень.

— Це такі механізми, які у радіусі п’яти метрів утворюють антимагічне поле, що тримається рівно десять секунд. Після цього їм потрібно зарядитися, а це займає близько п'яти хвилин часу, — серйозно пояснила молодша Гіфгорн, глянувши на ті штуковини. — До речі, там ще десь над самим дахом розміщені якісь кулі, що миттєво створюють захисний бар’єр, як тільки з'являється повідомлення, що сталася спроба втечі. Але той бар'єр з'являється лише тоді, коли ті антимагічні прилади не працюють і «приспана» магія втікачів ще не до кінця «прокинулася».

— Ого... — з неприємним здивуванням протягнула Ліля, глянувши вверх, а далі вони зайшли всередину. — То ті багатогранні штуки для того, щоб спинити в’язнів, які хочуть втекти, так? А на них що, немає кайданів, які б, наприклад, блокували магію чи щось таке? — погляд її сірих очей, поки дует кудись крокував, зачіпався за камери, різних людей (і не лише людей), що перебували в них, а ще за різнорасових сторожів у темно-багряній формі, які про щось безпечно теревенили або уважно ходили туди-сюди, час від часу пильно зиркаючи на ув’язнених.

— Мають. Просто бували такі вмілі, що незрозумілим чином знешкоджували їх. Але ті пута, по-перше, не дозволяють користуватися магією і, по-друге, якщо ти сильно агресивний, впускають у шкіру, проколовши її, таку речовину, яка пришвидчує виділення мелатоніну, хоч і працює це не у всіх випадках, — відповідала Ріна, коли вони спускалися сходами у щось, схоже на велике підземелля.

— Що це за місце? — зрозумівши, що тут обстановка більш темна і сувора, стривожено спитала Ліля.

— Нижня частина тюрми, що відведена для більш серйозних правопорушників і тих, кого може чекати смертна кара, — швидко відказала Ріна, коротко переговоривши про щось із якимось темноволосим ельфом, поки інша схвильовано розглядала моторошне приміщення, на стінах якого для освітлення кріпилися кулі зі світлом.

Щойно прозвучали слова про смертну кару, серце молодиці перестрашено затремтіло, а вона сама вмить утратила віру в себе, яка ще донедавна непогано допомагала опановуватися.

— Сказали, що він у сімдесят третій камері і в тебе є до години часу. Йтимеш оцими сходами, а вже там починається нумерація від п’ятдесяти. Зрозуміла? — вказвши на потрібний спуск, пояснила капітанша «Ромашки», а далі стурбовано подивилася на налякану подругу. — Ліль?

— Так, я зрозуміла. А ти не думала до нього навідатись? — з незвичною надією спитала вона, зловивиши на собі дивний погляд якогось ув'язненого чоловіка.

— Думала, але пізніше, бо є невідкладні справи. Та й мені дуже цікаво, що в тебе самої з цього всього вийде, — підтримуюче підморгнула їй Ріна, а Ліля лише зневірено опустила очі. — Ей, та не бійся ти так. Це ж Елеазар, пам’ятаєш? Ти не йдеш до якогось невідомого і страшного дядька. Ти йдеш до друга. А може, сама подумки хочеш, аби він був не просто другом… — зненацька замріяно підколола дівчину вона, а та враз почервоніла, мов печений рак.

— Звідки т-ти… — засоромлено заїкнулася молодша Фрінке, здійнявши на неї вражений позір.

— О, то я таки вгадала? — здивовано захи-хикала та. — Розумієш, я не думаю, що хтось, хто щиро не любить його, отак би переступав через власний страх і невпевненість, усіма силами добивався для нього справедливості. Ти молодець, люба. Лишень головне, щоб Ел це теж цінував. Я буду тримати за твої успіхи кулачки, тому давай – хвіст бубликом і пішла! — завзято зараджувала їй Ріна. — Як мине той час, я буду чекати тебе поза брамою.

— Дуже дякую, Ріно, — все ще червоніючи, щасливо пробелькотіла Ліля. — Я буду старатися… Щиро вдячна тобі за підтримку і за те, що провела. Я зроблю все можливе, щоб допомогти йому. Обіцяю! — молодиця впевнено стиснула кулачок і, побачивши усмішку й серйозний кивок співрозмовниці, розвернулася і чітким кроком попрямувала вниз.

«Сімдесят третя, сімдесят третя, сімдесят третя», – повторювала й повторювала дівчина, уважно переглядаючи номер, що був на кожній камері. І тільки-но побачила, що вже почалися сімдесяті, душа захотіла страхітливо сховатися у найглибші надра свідомості і ще довго звідти не вилазити.

«Спокійно, Лілю, пам’ятай, що це всього-на-всього Ел, а не якийсь там страшний чоловік. Це просто Ел. Так, Ел… Той самий Ел, у якого ти закохана по самі помідори, чорт забирай!» – від цих думок уже заспокоєне серце знову схвильовано застукотіло, а щічки вкотре налилися полуничним кольором.

Мабуть, через те, що почала отак невчасно ловити ґав, дівчина не зауважила, як проходила біля потрібної казні. А там-то й різко здригнулася і стала, мов укопана, коли почула до щему в грудях знайомий парубочий голос:

— Лілю? Що ти тут робиш?

Елеазар підійшов до ґратів, теж виготовлених зі стереату, і шоковано досліджував її перелякане обличчя стомленими блакитними очима.

— Елеазаре, я прийшла поговорити, — заявила вона так серйозно, ніби секунду тому дала собі міцного уявного ляпаса для підбадьорення. А тоді повільним кроком підйшла до нього. Стала біля самісінької решітки і впевнено подивилася прямо йому у вічі. Хлопець майже непомітно насупився. — Як ти?

— У мене все добре, якщо не враховувати того, що я у в’язниці і весь трохи побитий, — іронічно засміявшись, чесно відповів він, після чого сів на невисоке ліжко, що було вкрите чистим покривалом і стояло під стіною. А їй уже додало більшої сміливості те, що друг був хоч трохи у настрої.

— Рани не дуже болять? — стурбовано спитала молодиця, зауваживши ті самі бинти на руках і ледь помітні на шиї, що, певно, переходили і на тулуб.

— Та ні, не дуже. Ріна тобі, як я здогадуюся, розповіла, що мені з ними вже допомогли. Це ж вона тебе сюди привела, еге ж? — поцікавився Ел, замислено поправляючи тюремну форму шафранового кольору. Інша лише тихо агакнула, прикувавши тривожний погляд до тих славнозвісних кайданів, що були в нього на зап’ястях і виглядали з-під штанів на щиколотках. — Ти хотіла поговорити?

— Так, я хочу, щоб ти розповів мені про все, що сталося, — намагаючись пам’ятати про обмеження у часі, заявила Ліля, а той здивовано на неї глянув, не очікуючи таких слів. — Ріна казала, що тебе не в барі так побили, що ти був на якомусь важливому завданні. Ти ж не вбивав того радника, правда ж? Елеазаре, розкажи, що то було за завдання? — акуратно схопившись за тонкі стереатові прути, попросила вона, а в’язень лише стомлено видихнув, знехотя відвернувшись. — Благаю. Я хочу допомогти.

— Ти не зможеш мені допомогти, — зневірено перебив її парубок. — Тобі ж навіть не дадуть поговорити з королем.

— А якщо поговорити з паном Мідасом?? Він же твій батько – точно допоможе! — не припиняла горіти надією Ліля.

— Я не знаю, Лілю, ти його зараз можеш просто не знайти у палаці… — Ел, зі свого боку, дедалі сильніше давив її впевненість у світлому майбутньому.

— Все одно! Я обов’язково щось придумаю, от побачиш! Тільки розкажи мені про все, будь ласка… — розчулено благала дівчина, зі сподіванням вдивляючись у його скорботливе лице. — Розкажи, прошу… — Елеазар важко зітхнув, а тоді відвів очі.

Тиша між ними тривала, може, з хвилини три, поки її не порушив його знесилений голос:

— Гаразд, — врешті, погодився він, а обличчя співрозмовниці тут же просто засвітилося від невимовного щастя. — Я гадки не маю, що ти зможеш зробити, проте розповім тобі, що зі мною відбувалося останні кілька днів, — і взявся-таки хлопець розказувати їй причину того, чому, власне, зараз перебуває тут.

Виявилося, що Ел, як і говорив Ріні, кілька днів виконував дуже важливе завдання, лишень було воно у сусідньому королівстві. Король наказав йому оберігати радника їхнього короля, тому що попросив сам глава Елорнеусу, підозрюючи, що останнім часом у замку неспокійно, наче хтось щось задумав і готується до чогось поганого. А позаяк керуючий Міронезою мав товариські стосунки з королем Елорнеусу, незважаючи на певну минулу ворожнечу, то той преговорив із ним, що йому потрібна людина для охорони радника на п’ятірку днів, адже відчував, що щось неладне планують скоїти саме з ним (тоді ж можуть націлитися і на короля), а ще якщо враховувати те, що там на носі був бал на честь дня народження принца. І було бажано, щоб той сторож був не з Елорнеусу і впродовж усього часу не давав тому чоловікові знати, що його оберігають.

Король, після певних роздумів, погодився на важливе прохання друга і вирішив, що доручить цю місію Елеазарові. Глава королівства хлопцеві все детально пояснив і сказав, що той у жодному разі не повинен себе видати, тому і магію нехай не використовує теж.

Перші чотири дні парубок чудово давав собі раду з виконанням цього важливого завдання. Але ледь не напередодні того самого балу він випадково довідався, що дійсно є такі люди, які планують убити радника. Ел дізнався, яким саме чином вони хочуть це скоїти, тому, коли настав день свята, на якому мало відбутися вбивство, весь ходив, як на голках, у кожному перехожому підозрюючи спільника злодіїв.

І ці його нервування були недаремними. Тому що, коли на танцювальному майданчику зібралося багато людей, у величезному позолоченому світильнику, що тяжко висів саме над радником короля, який у цю мить танцював із жінкою, щось підозріло затріщало, а вже потім він почав потрохи від’єднуватися від стелі, через що Елеазар стривожено на нього подивився.

Будова того бального залу була такою, що мала два поверхи. І з другого поверху, наче в опері, з таких собі балкончиків можна було спостерігати за тим, що відбувається внизу.

Коли ж той освітлювальний прилад загас, музиканти відразу затихли, а від усіх гостей, тільки-но ті зауважили це, прозвучали невдоволені репліки. Та лишень підвіска світильника остаточно зламалася, він почав падати на жертву, що якраз стояла під ним. У той же момент Ел, який тоді якраз був на одному з таких балконів, вистрибнув із нього й правою рукою ухопив ту тяженну люстру, а іншою втримався за поручень. Люди враз із наляканими вересками взялися розбігатися хто куди, коли ще один такий світильник теж загас і почав небезпечно хитатися, згодом із гуркотом упавши.

Лишень більшість людей у паніці покинули танцювальний зал, Елеазар припинив до межі зціплювати зуби і, нарешті, відпустив ту люстру, внаслідок чого вона з тріском розбилася об підлогу. У наступну секунду молодик голосно закричав, відчуваючи різкий, пронизливий біль у плечі. Якось ставши на ноги, хлопець зрозумів, що не може нормально ворушити постраждалою рукою, тому що її верхня частина відразу починає нестерпно боліти. Він усвідомлював, що з пошкодженим плечем його боєздатність різко падає, але все одно вирішив халатно не звертати на це уваги і кинувся на пошуки радника, тому що збагнув, що той кудись утік, як і інші, і що план злодіїв про нещасний випадок не вдався, а тому вони зараз, поки паніка не вщухла, постараються якнайшвидше його знайти і знешкодити. І тут ці люди мали значну перевагу, тому що їх було кілька, а Ел – один, і покликати на допомогу нікого не міг.

Біжучи одним із не конче освітлених коридорів, тілоохоронець із чергової кімнати почув перестрашений голос королівського радника, який уже за ті дні зумів добре вивчити. За четвертим чи-то п’ятим разом вгативши по дверях, він вибив їх і жахнувся – важлива особа королівства замертво впала на підлогу, а з її серця жорстоко витягнули зубчастий кинджал і відкинули його вбік. Тоді ж душу Елеазара націло заповнив нескінченний відчай і розчарування, що зразу почало ненаситно поїдати впевненість у собі і найменшу надію.

Він не зміг виконати таке важливе завдання. Такий, як він. Не зміг... Шкодування почало нещадно ятрити приречене серце, хазяїн якого звик усім, чим може, віддячувати Мідасу за те, що той прихистив його. Й однією з таких віддяк була вірна служба королю, про яку не раз батько просив сина. А тут… Людину, яку він весь цей час пильно оберігав, щойно вбили на його ж очах, і тепер по підлозі розтеклася калюжа невинної багряної крові.

Парубок перевів оскаженілий від люті погляд на вбивць, що були в масках, і ледве встиг ухилитися від швидкого удару одного з них, який уже кинувся на нього з мечем. Чомусь, саме у той момент до голови прийшла думка, що жоден із них не володіє магією, бо ж усі мають холодну зброю. Не маючи при собі нічого для бою, Ел був змушений швидко зметикувати і підхопити з підлоги той самий кинджал, яким убили радника.

Запекла боротьба дедалі сильніше виснажувала молодика, а ще якщо згадати, що він нормально не спав кілька останніх днів і мав, як потім виявилося, вивихнуте плече. Сили були зовсім не рівними – один проти трьох. Поки Ел нападав на одного, інші встигали завдати йому різних подряпин, від деяких із яких він ухилитися не зміг.

Та бійня припинилася, як тільки з коридору почулися швидкі гупання охорони замку. Злодії відразу кинулися тікати через відчинене вікно, що було на висоті двох-трьох метрів. Елеазар у ту мить захотів зупинити їх, тому надумав скористатися магією, на яку з самого початку не розраховував і використання якої король заборонив. Сконцентрував її у долоні, яка тримала кинджал, і спрямував на них.

Та не встиг він нормально скерувати її, як ті зникли з поля зору, а йому залишалось лише підбігти до вікна і цупко простежити за їхніми силуетами, що розчинялися у темноті ночі й королівського саду. За кілька секунд до кімнати забігла охорона, але Ела там вже не було, тільки на підлозі лежала та славнозвісна закривавлена холодна зброя.

Елеазар не став говорити, як він опинився у палаці, але сказав, що, з моменту його появи там, до короля ще не навідувався, бо ж так не хотілося йому перед ним з’являтися із настільки невтішними новинами. Якби хоч тих зловмисників спіймав, а він і цього не зміг зробити…

Ліля довгих кілька хвилин мовчки сиділа навпочіпки, обережно складаючи у голові якнайчіткішу картину тих подій. А потім ураз підвелася і виголосила:

— То це ж виходить, що ти не винен! — у її очах світилося щире сподівання на безперешкодне звільнення парубка. Та раптом вона спохмурніла. — Але чому вони тоді тебе звинувачують, Елеазаре? Хтось тебе там бачив? Хтось підставив? Ти щось знаєш про це?

— Так, маєш рацію – то не я вбив його. Але коли ми були у тронному залі короля, то перед усіма, хто там був, люди з Елорнеусу повідомили, що на тому кинджалі, який я там необдумано залишив, знайшли сліди чиєїсь магії. І як думаєш, чия це була магія? Правильно – моя. Саме тому я зараз найперший підозрюваний у цій справі, — Ел скуйовдив чуба і тихо вилаявся, а запал дівчини миттєво погас. — Можливо, якби я тоді не тією рукою зчаклував або, взагалі, не скористався магією, як і наказував король, а потім таки відзвітував йому, то все було б простіше. Сім Братів, утік звідти, як останній боягуз… А тут мені навіть слова не дали, хоча що би я там говорив? Наївно казав, що не винен, не маючи переконливих доказів? От не знаю... У таких випадках краще не намагатися відстояти свої права, якщо мова йде про когось настільки важливого, як радник глави іншого королівства.

— Але ж… Якщо тебе не виправдають, то стратять! — вона чітко нагадала йому про те, що вже чималий час гризе її крихку душу.

— Я розумію, але все одно вірю, що король із Мідосом не дадуть цьому трапитися. Я змолоду служу його величності, тому він такого не дозволить. Чесно кажучи, можу сміливо сказати, що знаю, хто чим приблизно дихає у цьому палаці. І вони не можуть так просто втратити того, хто «носить» у собі таку велику кількість інформації, — заспокоював схвильовану співрозмовницю Елеазар. — Щоправда, я не усвідомлюю, як вони збираються довести те, що там немає моєї провини… — безсило схиливши голову, зізнався він. — Ото вже вляпався… Через це навіть війна може початися. І саме цей факт мене зараз найбільше хвилює. Що ж робити з тим розслідуванням?..

— Еле… — гукнула його та. — Довірся мені, я... Я займуся цим, — сміливо заявила Ліля, хоча десь всередині теж сильно вагалася, чи вийде у неї з цього бодай щось, чи зможе вона хоч якось йому допомогти?.. Та чітко знала, що спробувати варто.

Молодик уже хотів щось говорити щодо цього, але його раптово перервав строгий голос охоронця, що наближався до них:

— Через п’ять хвилин в’язницю зачиняють. Пані, ви ще досі тут? — він цупким поглядом зміряв ув’язненого, а тоді її.

— Я зараз піду. Дайте нам хвилинку, будь ласка, — знітившись, боязко попросила дівчина, а чоловік лише незадоволено видихнув, трохи відійшовши.

— Скажи, чому ти це робиш, Лілю? Чому хочеш ризикувати заради мене? — він стривожено підійшов до ґратів, міцно ухопившись за них. — Ти не повинна…

— Ми ж друзі, Елеазаре, — ненав’язливо перебила його вона, стараючись при тому щиро всміхнутися, хоч і по серцю у ту мить щось болісно різнуло, адже ж, певно, не таку причину хотіла насправді озвучити. — А друзі одне за одного і в вогонь, і у воду, як кажуть, — Ліля акуратно поклала свою долоню на його і проникливим поглядом зазирнула у здивовані блакитні вічі. — Та і, взагалі, я тобі ще два порятунки винна, тому не смій мене відмовляти, — на додачу, нагадала про випадок із «таємним шанувальником» і викраденням, а тоді до них знову звернувся сторож:

— Ви завершили? — після його слів Ліля, наче востаннє, зворушливо провела по Еловій руці пальцями і, прошепотівши «до зустрічі», повернулася до чоловіка.

— Бережи себе, — на мить схопивши її за тендітну кінцівку, так само тихо попросив Елеазар, а та лише секунду вражено подивилася на нього, а далі мовчки кивнула, потрохи червоніючи, після чого він відпустив її передпліччя.

— Так, я закінчила. Дякую, що почекали, — молодша Фрінке з провиною легенько схилила голову, а тоді ще раз прощально зиркнула на Ела, який не припиняв стурбовано стежити за нею, і разом з охоронцем поспішила до виходу з тюрми.

Надворі, як і обіцяла, на неї чекала Ріна. Капітанша «Ромашки» дуже зраділа, що Лілі таки вдалося вивідати в радника королівського чаклуна стільки інформації. Дорогою до палацу дівчата детально обговорили все, про що вона дізналася. Найбільше Лілю розчарувало те, що молодша Гіфгорн теж гадки не мала, як інша може йому допомогти, навіть якщо знає про те, що він точно не винен.

— Я ще подумаю над цим, Лілю, — обіцяла Ріна, коли вони були біля палацу, понеже вона мала йти до гуртожитку. — Гарних снів.

— Добре, Ріно. Навзаєм, — подруги прощально обійнялися і розійшлися.

За кілька хвилин Ліля вже стояла перед великими дверима тронного залу, підозрюючи за голосами, що долинали звідти, що глава королівства ще не спить, а година вже була доволі пізньою. Броньований охоронець, що стояв перед самим входом, інколи очікувально зиркав на дівчину, що, зі свого боку, робила й вона.

— Пробачте, можна ввійти? Я Ліля Фрінке, — коли більше не було сили терпіти, спитала у нього вона. Чоловік стримано кивнув, а потім витягнув із поясу якийсь папірець і щось на ньому начеркав. Ліля нерозуміюче підняла брови.

— Я повідомив того охоронця, що всередині, що ви прийшли до короля, — пояснив він, а тоді кілька секунд невідривно вдивлявся у той аркуш пожовклого паперу і далі знову підвів на неї свої спокійні очі. — Його величність сказав, що можете заходити, але у вас є не більше десяти хвилин, — повідомив їй вартовий, після чого повільно відчинив двері і дівчина напружено ввійшла всередину, мимоволі зауваживши, що тут справді є такий самий охоронець.

— Добрий вечір. Пробачте, що турбую вас у такий пізній час, — вона відразу низько схилила голову, побачивши сивоволосого чоловіка, який вичікувально сидів на троні. Коли вирівнялася, зрозуміла, що в залі більше нікого немає, крім них трьох.

— Що тебе сюди привело, дитино? — по-дивному звернувся до неї він, а дівчина тут же подумала, що чоловік так, певно, до всіх говорить, наче вони всі йому – як одна велика сім'я.

— Я би хотіла поговорити з вами про Елеазара, — зразу почала Ліля, пильно досліджуючи його зморшкувате обличчя. Аметринового кольору очі тоді ж стали уважнішими і ледь помітно звузилися.

— На жаль, ти не маєш жодного відношення до слідства, тому не можеш зі мною про це говорити, — серйозно сказав їй те, про що вона і так із самого початку здогадувалася.

— Але ж я знаю, що… — захотіла хоч якось заперечити, але глава королівства не дав їй такої можливості:

— Розумієш, — стримано почав він, — зараз усі дуже стривожені тим, що відбувається, тому що може повторитися історія з Елорнеусом і Даркдіоном (якщо ти про неї чула), а цього мало хто хоче. Але попри те, є такі люди, які можуть «підсунути» неправдиву інформацію, таким чином підставляючи або нас, або те королівство і ще більше заплутуючи. Саме тому я не можу говорити про це ні з ким, крім тих довірених людей, які розслідують це діло, — чоловік стомлено видихнув і знесилено стулив очі.

— Я розумію, ваша величносте, але я говорила з Елеазаром. Тому хочу сказати, що…

— Ти говорила з ним? — щиро здивувався Еміт. — Але ж я недавно дав наглядачам тюрми наказ, аби вони нікому не дозволяли з ним розмовляти, — через цю шокуючу новину дівчина зрозуміла, що, можливо, встигла це зробити до того моменту, як наказ прийшов до них. — Більше ні слова про це не хочу чути, — строгим голосом, у якому навіть чулися розгнівані нотки, він урвав ще одну її спробу щось сказати. — Я говоритиму з радником мого чаклуна тоді, коли настане час. А зараз, якщо це все, що ти хотіла, прошу тебе покинути мене.

Ліля приреченими очима витріщалася на нього, а потім слухняно схилила голову і швидко вийшла з тронного залу. Коли великі двері за нею із гримотом зачинилися, дівчина кілька довгих хвилин непорушно стояла, а тоді замислено поплелася до кімнати. І як тільки опинилася у своєму ліжку, то ще довго не заснула, схвильовано роздумуючи, що ж їй зробити, щоб допомогти Елеазару.

*****

Наступного дня Ліля з самого ранку ще раз прийшла до короля і знову просила його вислухати її. Та чоловік, що б вона не казала, не хотів цього робити. Весь час повторював, що вона не має права з ним про це говорити і щоб більше навіть не думала про таке. Через те, що дівчина не захотіла самотужки залишити тронний зал, її за двері силоміць виставили охоронці, поки вона все ще благала, аби глава королівства її послухав.

— Якщо так, то я відтепер сяду перед дверима і чекатиму, поки ви не вислухаєте мене! І мені все одно, скільки часу це займе! Я буду сидіти тут і дожидати моменту, коли ви дозволите мені з вами поговорити! — із рішучістю у сповненому образою голосі прокричала Ліля, тільки-но її поставили на підлогу і зачинили ті зловісні двері. Потім глибоко вдихнула, одним обертом розвернулася і, сівши на коліна під самою стіною коридору і покірно схиливши голову, дійсно почала чекати того вирішального моменту. Так, що кажіть-не-кажіть, а молодиця вирішила дотриматися свого слова, як би це довго не було.

Після обіду до Лілі прийшла Меліна, але коли не знайшла її у кімнаті, то почала стурбовано шукати всім палацом, адже та нікому не сказала про таке відчайдушне рішення. І от, коли помітила її на колінах зі схиленою головою перед дверима тронного залу, відразу схвильовано підбігла до неї і почала стурбовано випитувати, що трапилося і що вона тут таке робить.

Внаслідок цього Меліна дізналася головні деталі тієї справи, через яку Ел зараз у темниці, а Ліля так сидить перед цим приміщенням. Найкраща подруга розуміюче поговорила з нею, а потім почала її несміливо відмовляти від цього задуму, хоча все ж знала, що не зможе нічого вдіяти. Після двадцяти хвилин отаких безрезультатних умовлянь Меліна таки здалася і просто попросила, аби Ліля не сиділа весь час у одній позі, а то їй буде погано. Та пообіцяла, що послухає, а тоді Редберг розчулено зітхнула, сіла поруч і, щоб тій не було сумно сидіти, просто почала говорити з нею про всякі дурниці, які вони завжди думали розказати одна одній, але ніяк не було нагоди.

Згодом дівчина пішла на обід і принесла порцію Лілі, яка за це їй люб’язно подякувала, хоч і з'їла з того дуже мало. Потім Меліна ще трохи потеревенила з нею і сказала, що домовилася із Даніком піти погуляти містом, тому повинна йти. Ліля ще раз подякувала їй і за обід, і за те, що посиділа з нею, а тоді дівчина пішла.

«Не розумію, коли саме я встигла в Елеазара настільки сильно закохатися, що готова заради нього отаке робити?.. – інколи роздумувала молодша Фрінке. – Добре, що вдалося з ним тоді поговорити до того моменту, як це було заборонено... До речі… А якщо мене за таку непокору чи "фокуси" можуть якось покарати?.. Ну і нехай. Нехай. Я добиватимусь для Ела справедливості всіма можливими способами, який би результат це для мене не лишило».

Через якийсь час до неї приходили інші члени шостого загону, так само говорили з нею, просили припинити, а то це потім може погано для неї закінчитися. Але дівчина нічого не хотіла чути, відмовлялася або, коли такі їхні приходи повторювалися, просто бойкотувала. Всі зрозуміли (чи-то Меліна їм розповіла), що Ліля вже давно віддала своє серце Елеазарові, усвідомлювали її почуття і переживання, проте все одно не хотіли, щоб із нею щось трапилося через такі вибрики. Вони ж зовсім не знали, який у керуючого Міронезою характер. А якщо його це розізлить і він дійсно якось покарає її за нахабність? Друзі боялися за дівчину, тому протягом того дня ще не раз умовляли її не робити цього, але та нічого їм не відповідала, а потім вже навіть їсти не хотіла те, що вони їй приносили. Мабуть, бажала, щоб король, попри всю свою жахливу зайнятість, побачив її відчайдушні старання.

Отак би просиділа вона, напевно, і всю ніч біля тих дверей, але нічна охорона палацу силою нагнала стомлену молодицю до її кімнати. Там Ліля заснула, тільки-но голова, що вже тріщала від стривожених роздумів, торкнулася м’якої подушки.

*****

Лишень промінці раннього сонця почали пестити сплячу землю, дівчина вже була перед тими дверима, до землі схиливши голову і не звернувши увагу на здивування вартового. І день знову повторився. До неї вже вкотре приходили друзі, разом із Ріною, просили її відмовитися від таких діянь, але в них, як учора, нічого путнього з цього не виходило.

Через мінімальну рухомість її шлунок не настільки просив поживи, як міг би, зате горло нестерпно сушила спрага. Якось по обіді вона почула знайомий голос короля і Мідаса, які, вочевидь, крокували коридором і щось обговорювали. Дівчина відразу підвела погляд і вп’яла благальні сірі вічі в обличчя вельможного чоловіка, який у цю мить замовк.

— Прошу, вислухайте мене. Я знаю, що Елеазар не ви… — вже почала приречено говорити вона, та її зупинила простягнута рука короля, яка свідчила про те, щоб молодша Фрінке не продовжувала.

— Тихо, — коротко й чітко сказав Еміт, а тоді вони з чаклуном беземоційно пройшли повз. Лишень Мідас в останню мить обдарував її до болю засмученим і розуміючим поглядом, через що страждальне серце Лілі дуже неприємно защеміло. По її не конче виділених вилицях знічев’я покотилися солоні струмочки, крапаючи на вбрання.

«Навіть його батько нічого не може зробити? – тут же промайнула розчарована думка. – А що тоді можу я?.. Може, я дійсно дарма тут сиджу?.. Але не схоже, що король збирається мене якось карати… То, мабуть, ще є шанс. Най мізерний, але все-таки шанс».

Блище до ночі Ліля стомлено думала про те, що того разу її знову можуть нагнати геть, але все одно вирішила сидіти до кінця, трохи налякано очікуючи на прихід нічної охорони. І от, коли це таки трапилося, і двоє міцних чоловіків напружено проходили біля неї, то дівочі вуха змогли вловити їхню тиху розмову про те, що пан Мідас говорив не чіпати її, саме тому у наступну мить вони просто пішли далі, кинувши на її персону незрозумілі погляди.

— Дякую… — стискаючи тканину футболки, щиро прошепотіла вона, а лічені секунди після того її захопив безпорадний тихий плач, який вона зуміла зупинити лише тоді, коли збагнула, що організм хоче відпочити, через що свідомість поглинув незвичний сон.

— А мама казала мені добре поводитися з дівчатами, тому я хочу, щоб ти зі мною побавилася, — трохи нечітко защебетав хлопчик, якому, на перший погляд, було зо три-чотири рочки. Його кришталево-блакитні очі світилися впевненістю, а русяві кучері неслухняно стирчали в різні боки.

Ліля здивовано подивилась на нього, а тоді залилася щирим сміхом, адже малеча, вочевидь, неправильно зрозуміла настанови матері.

— Гаразд. У що хочеш бавитися? — лагідно всміхаючись, цікаво спитала вона, а хлоп’я демонстраційно задумалося, через що інша тихо захи-хикала.

— У м’яча! — згодом щасливо викрикнув він, а тоді пояснив їй нашвидкоруч придумані правила і вони почали за ними грати. Пізніше гра змінилася ще якоюсь, а дівчина й не зауважила цього. Непомітно змінювалися локації, погода, звідкись бралися різні речі.

— Ти стомився? — турботливо поставила запитання Ліля, коли хлопчик сів на кольоровий килим і тяжко зітхнув. Почувши її слова, він змучено угукнув. А далі раптом швидко піднявся і викрикнув:

— Ой, мама кличе! Треба йти! — його мова була трохи нерозбірливою, але суть молодиця зловила, хоч і сама нічийого голосу не почула. — Дякую, що побавилася зі мною. До зустрічі, принцесо! — радісно попрощалося хлопча, після чого почало швидко кудись чимчикувати.

— «Принцесо»? — здивовано підняла брову Ліля.

— Ага! Ти дуже гарна, тому й принцеса! — усміхнено пояснив свої слова він, обернувшись, тоді ж молодиця хотіла ще щось сказати, та дитина миттєво зникла.

За вікном уже був пахучий літній ранок, а її зі сну вирвав звук поспішних кроків якихось слуг, що пробігали повз. Несподівано шлунок жалібно застогнав, внаслідок чого його хазяйка відчула неймовірну слабкість у тілі й фізичне знесилення, яке непогано доповнило моральне.

«І чого це мені снився маленький Елеазар? – пригадуючи миле сновидіння, цікаво думала вона. – Такий хороший хлопчик, то чому ж доля з ним настільки жорстока?.. Бач, і там мене принцесою назвав, якщо навіть цей Ел не любить знать, то чому ж він мене у нашому світі так називав? Інколи не можу знайти жодних пояснень деяких його слів чи дій, і це часто викликає у мене сум’яття...».

Дівчина підвелася, оскільки лежала, і зауважила на собі невеличке покривало. Збагнувши, що то, певно, хтось із друзів його приніс, вона краще накрилася ним і знову взялася сидіти, терпляче вичікуючи, коли король дасть їй слово.

Протягом того дня до неї прийшли дівчата і принесли води, запевняючи, що якщо їсти не хоче, то хоч попити повинна. Молодша Фрінке погодилася з їхніми словами, щиро подякувала і почала розпитувати, чи не змінилася ситуація і що вони про це знають. Та ті не мали жодних новин щодо цього. І Ріна сумно підтвердила наказ короля, адже вчора хотіла провідати Ела, але її вже не пустили до нього.

Після того, як поговорила з Меліною про її прогулянку з Даніелем і дівчата пішли, Ліля далі продовжила так сидіти, поки всередині жевріла надія, що глава королівства таки вислухає її і вжиє хоч якихось заходів щодо сказаного нею. Найбільше неприємно дивувало те, чому вони не давали жодного слова обвинуваченому. Це ж до біса несправедливо!..

Коли-не-коли до її виснаженої свідомості приходило певне усвідомлення, чому Ел так недолюблює ту знать і, взагалі, всю владу в цілому. Цю ніч Ліля знову планувала провести тут, адже охорона того часу доби її більше не гнала геть.

В один момент її хтось збудив, обережно торсаючи за плече. Сонно розплющивши очі, Ліля повільно підвелася і побачила перед собою вкрите дрібними зморшками обличчя Мідаса, який сидів навпроти неї. Потім зауважила, що біля дверей немає охоронця, який кожної ночі мав би там бути, тому здивувалася.

— Чш-ш, — зупинив її він, тільки-но дівчина хотіла щось мовити. — король сказав вислухати вас. Розказуйте, — раптово заявив чоловік, а Ліля, почувши ті слова, ще кілька довгих секунд шоковано дивилася на нього.

А далі, ледве поборовши хвилю щасливих сліз, яка могла невідворотно накрити її, почала детально розповідати доброму старцю все-все, що тоді довідалася у його сина. Той ні разу не перебивав схвильовану дівчину, уважно слухаючи і відразу аналізуючи почуту інформацію.

У кінці розмови Мідас довго мовчав, замислившись, а тоді важко зітхнув.

— Я вдячний вам, що ви так мужньо відстоюєте гідність мого сина, але, хоч і дізнався всі подробиці того випадку, я не знаю, як ми зможемо довести, що там немає його провини. Спробуємо щось придумати, спираючись на ваші слова. Дякую, леді. Чесно кажучи, мені цими днями почало здаватися, що я втрачаю віру у власного сина, але ви знищили ті підлі сумніви. І я дуже вдячний вам за це.

Ліля несподівано міцно обійняла королівського чаклуна, через що він замовчав.

— Це вам дякую, що вислухали. І, будь ласка, передайте мою щиру подяку королю, — щасливо прошепотіла Ліля, а тоді відпустила його зі своїх обіймів.

— Я обов’язково йому передам, не хвилюйтеся, — пообіцяв Мідас, а тоді легенько всміхнувся і поволі підвівся.

— А не скажете, що змінило його думку? Чому він вирішив таки послухати мене? — стурбовано поцікавилася вона.

— Цього вам сказати не можу. Але зрозумійте, що наш король – хороша людина. Думаю, він нізащо не дав би Елеазарові померти, хоч і треба би було для цього добре посушити голову. До того ж його величність сам знає, що відправив мого сина для того, щоби він захищав радника короля Елорнеусу, тому той точно не міг його вбити. А заборонив він навідувати Ела через те, що люди з Елорнеусу стежать за кожним його кроком, тому король не повинен показати, як і їхній король, що він має до когось прихильність. Через це до вас прийшов я, а не він особисто. Можливо, тепер його величність буде шкодувати, що не вислухав вас трохи раніше, але все ж таки ніхто не знав, яку саме інформацію ви нам дасте, і за ним постійно стежили, що дуже сковувало будь-яке рішення. А ще й на додачу те, що ви не входите у число людей, які розслідують це діло, проте чомусь узялися допомагати Елеазарові. А ви думали про те, якби хтось сторонній дізнався, що ви знаєте якусь інформацію щодо цього? А може, в Елорнеусі є люди, які хочуть зробити мого сина винним і в жодному разі не дали б вам шансу поговорити з королем? Вони могли б убити вас, розумієте? Будь ласка, пам’ятайте, що ваш світ не такий, як наш, і надалі будьте більш обачною і розсудливою у своїх вчинках і словах, — серйозно попросив її чоловік, а молодиця лише з провиною опустила голову, ледь помітно кивнувши. — Раз я вас вислухав, то можете вже йти до кімнати. Та й завтра ваш загін планують відправити на перше завдання, якщо плани не поміняються, тож раджу добре поспати. Не хвилюйтеся, це все якось вирішиться, — Мідас допоміг їй підвестися і мовчки провів до покоїв. Ліля зніяковіло подякувала і вони розійшлися. Потім вона переодяглася і знесилено лягла у ліжко, що після твердої підлоги коридору здавалося ватою. Проте, заснути не змогла ще довго, бо переживання продовжували їсти її...

*****

— Ліль! Ліль! — наполегливо будив хтось її. І коли дівчина, нарешті, розплющила очі, то побачила перед собою схвильовану Ріну, ззаду якої стояла легко усміхнена Мері.

— Ріно? Мері?? Що сталося?? — відразу стривожилася вона, а потім швидко підвелася.

— Прекрасна новина! Мері й ти довели, що Елеазар не винен у тому вбивстві! — радісно викрикнула капітнаша «Ромашки», а Лілю наче облив холодною водою. Далі вона вражено закрила рот руками і витріщилася на дивну відьму, що спокійно сіла на край її ліжка. — Сьогодні, біля п’ятої ранку, Мері прибула до палацу з новинами про те, що має ті потрібні їм докази його непричетності. Вони всі їх детально розглянули і, ще уважно обдумавши й проаналізувавши твої слова, вирішили зняти з нього звинувачення. І бік Елорнеусу не був проти, адже не мав як заперечити ті свідчення, — краще пояснила Ріна, а по щоках Лілі тут же раптово полилися щасливі сльози.

— Мері… — до нестями втішено простогнала дівчина, а потім швидко підповзла до жінки і щосили обійняла її. — Дякую! Дякую! Дякую тобі!..

— Що не зробиш друга доброго заради? Я, як і ти, хотіла добитися для нього правди. Рада дуже, що допомогла. Все ж королівський слідопит я недарма. Просто використала одне заклинання, аби знайти відповіді на ті важливі запитання. І все. Лише шкода, що не кожен його знесе... — мелодійно промовляла Мері, чуттєво обійнявши Лілю у відповідь.

— Не знесе? — жахнулася молодиця, відсахнувшись від співрозмовниці. — Що це означає?

— У Мері є таке заклинання, яке дозволяє переглянути те, що бачила певна істота протягом кількох днів, — взялася пояснювати Ріна. — А ще це можна показати іншим, тільки переважно після цього створіння, спогади якого ти відображаєш, гине. І, як ти вже здогадалася, моя люба сестра десь зо дві ночі не спала, шукаючи повсюди когось із тваринок, хто міг би бачити те, що тоді відбувалося. Звичайно, Мері могла нікого не знайти, до того ж час у неї на пошуки був обмежений, але доля їй всміхнулася і вона таки знайшла одну сову, яка того вечора зручно сиділа на гілці дерева, що було навпроти того самого вікна, і все бачила, нехай і дуже розмито. От ти уяви, як їй пощастило! Як нам пощастило! — щасливо вхопивши Лілю за плечі, проговорила вона. — Річ у тому, що бачення сови було дуже нечітким, але з допомогою твоїх слів люди, що також вели слідство, могли роз’яснити головні незрозумілі деталі, які якраз були вирішальними у тому, винен Ел чи ні.

— Ріно… — шоковано протягнула Ліля, досі не маючи змоги повірити, що таки змогла допомогти Елеазарові. — Уявляєш, а якби Мері не встигла знайти ту тваринку? А якби такої тваринки, яка це бачила, взагалі не було?? Ох, дякувати богу, все вийшло на добре, хоча сови шкода...

— Не можу не погодитись із тобою. Через те заклинання я сама часто не задоволена собою, — несхвально похитала головою сама Мері, звернувши увагу дівчат на себе. — До речі, я вражена, Лілю, мужністю твоєю. Не зрівняється вона навіть із найяскравішою зорею. Головне, щоб ти завжди залишалася такою. І, сподіваюсь, колись Ел точно буде з тобою. От побачиш, чесно я кажу́ – ви якось обов’язково перейдете ту межу, — підбадьорювала її жінка, а згодом наостанок додала: — А зараз тобі краще хутко зібратись і до тієї темниці якнайшвидше дістатись. Бо ж випускати скоро будуть його і, я думаю, ти не можеш пропустити цього.

— Так, ти маєш рацію. Я вже лечу туди! Тільки вдітися треба, — Ліля почервоніла від певних слів Мері, зіскочила з ліжка і підбігла до шафи, після чого почала поспішно вдягатися.

— Якщо бажаєш, Мері може телепортуватися з тобою до в’язниці, адже теж хоче зустріти Ела, — запропонувала Ріна, а її старша сестра лише спокійно кивнула. — А я пізніше з ним зустрінуся, а то що більше людей вона телепортує, то більше магічної сили йде, а Мері зараз, як ти зрозуміла, добряче виснажена.

— Телепортує? Це ж чудово! Вже й не знаю, як тобі дякувати, Мері. Ти просто диво! — остаточно зібравшись, Ліля підійшла до відьми, яка вже щось малювала на килимі своїм добрезнайомим місяцеподібним дерев’яним посохом, і, коли та взяла її за руку, все навколо засвітилося зелено-білими візерунками, а тіло на мить відчуло невагомість. І тільки-но ті різноманітні узори зникли, залишаючи після себе перед очима тимчасові темні плямки від незвички, дует уже стояв перед самою брамою, що обгороджувала тюрму.

Коли перетнули територію темниці, то побачили, як із будинку виходили, щось полегшено обговорюючи, король, Мідас, ще кілька охоронців з невідомими людьми й Елеазар, який змучено розтирав зап’ястя, звільнені від кайданів.

— Елеазаре!! — з радістю, що просто розривала єство, прокричала Ліля, внаслідок чого його блакитні очі допитливо спрямувалися на неї і Мері, що стояла поруч.

— А ось і твої справжні рятівниці, — усміхнено мовив до сина Мідас, підштовхнувши його трошки вперед. Парубок ще раз здивовано зиркнув на людей, що були біля нього, а тоді, знову збираючись подивитися на подруг, ледве втримав рівновагу від того, з якою швидкістю і силою Ліля кинулася йому на шию.

Ел спершу вражено застиг, а тоді міцно обійняв зморену молодицю у відповідь, на саме вушко щиро дякуючи і дедалі тісніше притискаючи до себе. Вже потім до них спокійно підійшла відьма, яка ніяк не могла припинити широко усміхатися.

— Мері, ти ж моє золото, — хлопець добряче дав жінці «краба» і, як тільки Ліля відпустила його, теж тепло обійнявся з нею.

— Як ти? — зі щасливим обличчям спитала Ліля, коли їхнє тріо трохи віддалилося від інших і почало крокувати бруківкою, покидаючи межі в’язниці.

— Я в нормі, тут хоч зігріюся трохи, а то там холодно. От лишень король наклав тимчасовий блок на магію, тому що я не впорався із завданням, але це нічого. Я ж, як ти знаєш, все одно більше прихильний до звичайної зброї, — відповів Елеазар, криво посміхаючись.

— Ой, а Ел би менше таке говорив і більше діла робив. А то, бач, докотився до чого. І, певно, лише я не можу не побачити цього, — з награним чи-то щирим розчарованням заговорила Мері, а молодик знову почав по-дитячому до неї огризатися.

Ліля йшла поруч і щасливо поглядала за цим, інколи задумуючись, що на неї сьогодні чекає відправка на найперше воєнне задання. І, підозрює вона, буде не так вже й просто, як може здатися на перший погляд.