— Довго ще думаєте боки гріти? — протягом одного з численних ранків почув увесь шостий загін роздратований голос свого тренера, який уже повним ходом крокував туди-сюди перед їхніми мовчазними наметами. Меліна тихо пробурмотіла щось незрозуміле, байдужо перевертаючись на бік.

«І жодного тобі "доброго ранку"! та де там! – сонно нервувалася Ліля, обурено вилізаючи з-під ковдри. – Добре, що хоч не звірячим чином нас розбудив, але чому так рано??».

— Меліно, вставай, а то ще отримаєш від цього демона, — стривожено будила найкращу подругу дівчина, штурхаючи її у плече. Та незадоволено засопіла, але таки розплющила очі й теж почала збиратися.

— Як спали? — задоволено схрестивши руки на грудях, спитав Клайд, коли всі вже рівною лінією стояли навпроти нього, час від часу хитаючись від слабкості. Орігам широко позіхнув, а потім мовив:

— Поки ви не збудили, добре. Дякую.

— Якщо «добре», значить ви маєте сили для подальших тренувань. Чудово!

Тоді ж усі напарники з непідробною люттю зиркнули на свого капітана, наче готові були роздерти його. Той нервово ковтнув.

— А я от не виспалася… — зітхнула Ліля, уявно проливаючи сльози за дуже гарним і романтичним сновидінням, яке бачила цієї спокійної ночі. Сподівалася, що її слова хоч якось вплинуть на думку Клайда.

— Ей, скоро буде ж лише сьома ранку, — награно здивувався Гонзо, таки зауваживши щирий сум молодиці.

— Воно-то правда, але ж не ви вчора зі шкіри лізли через ті бісові завдання, — гаркнула йому у відповідь Неза, розлючено пропалюючи очима його високу постать.

— Гаразд, мовчу, — виставив руки перед собою чоловік, із відчаєм звівши брови. — Перед початком вам слід вимитися, тож шуруйте до річки. А то товче вами добряче, а смердите, певно, так само.

— Ай, знову в тій зимній воді митися… — заскиглив Евол.

— Не повіриш! Виявляється, у цієї ріки є така особливість, що з певним проміжком днів її вода нагрівається до теплої, навіть гарячої, лише на годину зранку й увечері. Поки ми ці дні тренувалися, я зміг це визначити, тож тепер, думаю, ви зрозуміли, для чого я вас підняв майже о сьомій? — він питально пройшовся по їхньому ряду гострими карими очима. Всі розуміюче кивнули, а тоді пішли швидко готуватися до купальні. Додатково наказавши, аби хлопці цього разу милися окремо від дівчат, Клайд полегшено видихнув, розвернувся і попрямував до ватри.

— Ох, ну і тепленька водичка! — задоволено крикнула Неза, коли одна нога по коліно занурилася у світло-блакитну рідину.

— Не можу повірити, що я на це погодився, — обурено бурмотів Даніель тихим голосом, у плавках пробираючись крізь хащі за братом, а позаду нього так само, навприсядки, переставляв ноги Орігам, на обличчі якого була емоція накшталт «я просто за компанію, на себе гріха не беру». — Ви хоч би йому щось сказали, любий капітане, а то не знати чого ще й мене потягнули за собою, — продовжував пихтіти хлопець, зиркаючи на спадкоємця сім'ї Мейвольдів, а той лише безцеремонно його ігнорував, відвертаючись.

— Тихо ти, а то нас почують. Тоді буде непереливки, — махнув рукою Евол, не дивлячись, а потім зупинився, через що Данік стукнувся у його спину і гепнувся п'ятою точкою на землю.

— Зараза! Попереджай, коли зупиняєшся! — тихо гаркнув він, повернувшись у попереднє положення, але брат вже його, певно, не чув.

— Лишень дочекатися миті, коли вони вилізуть з води, — з пекучим нетерпінням промовив головний затійник, крізь кущі спостерігаючи за представницями прекрасної статі, які насолоджувалися життям. Кожна з панянок майже по шию плавала у теплій річці, проте Евол не знав, що дівчата насправді були в купальниках.

— Благодать, — промуркотіла Ліля, а потім вмостилася на якійсь каменюці, починаючи намилювати тіло. «Добре, що Клайд дав нам натуральні мила, їхні, аби ми свою хімію не пускали в річку», – втішено думала вона.

— В нас є лише година, не забувайте, — досить строго нагадала подругам Неза, вище плечей занурена у воду. Раптом дівчина почула якийсь шурхіт у недалеких заростях і підозріло подивилася туди. «Здалося чи що?» – збентежилась вона.

— Вже думав, мені кінець, — лежачи на землі, видихнув Евол так, наче уникнув смертної кари.

— От і добре. Казав же, що не треба туди пхатися, — ховаючись за стовбуром дерева, нервово відказав Дан.

— А от і ні, я отримаю своє, — із азартом протараторив брат, а далі трохи висунувся з-за куща, і у цю ж секунду йому в голову полетів добрячий кусок мила. Через різкий біль зіткнення засобу гігієни і твердого чола хлопець голосно зойкнув і впав на траву. Інші двоє здивовано вирячили очі.

— Ага! Я так і знала! — по пояс вилізла з ріки Неза і переможно спрямувала вказівний палець на схованку трьох молодиків. — Що цього разу?! — Меліна з Лілею, зауваживши це все, злякано відповзли до берега.

— Та ми просто... — жалісливо почав Евол, провинно посміхаючись і потираючи постраждале місце. «Бляха-муха, певно, непогана ґуля буде. І чому це вона в купальнику??» – обурювався він, вилізаючи з кущів.

— Говори! — вимагала обраниця, серйозно пропалюючи його гострими очима.

— Може, нам втекти, поки і нас не побачили? — благально прошепотів до Орігама Даніель, поки ті сперечалися, адже ніяк не хотів отримати на гріхи від старшої Ліліної сестри.

— Раз прийшли сюди разом, то піти теж мусимо разом. Не можна напарника залишати одного в біді, — впевнено мовив капітан, починаючи підійматися, а густі брови іншого лише приречено підскочили, коли зрозумів, що його вже не переконати. — Та й він нас вже видав, якщо ти не зрозумів, — Даніель на мить задумався, а тоді тріснув себе по чолі, зрозумівши, що той має на увазі. — Гм? — Орігам питально зиркнув на ноги, по яких уже зграями повзали лісові мурахи.

— Що там таке?? — здивувалася Неза, коли всі почули з хащів гучні парубоцькі крики і лайку. Потім вже саме джерело звуків вилетіло з гущі й кинулося у річку, намагаючись якнайшвидше позбутися кусючих комах. «А я й забув, що він жуків, та й, узагалі, комах боїться», – співчутливо дивився на друга Данік, коли той у воді змітав із себе мурашню.

— Хлопці, що ви тут робите? — злякано запитала Ліля, пішовши вглиб ріки. «Добре, що хоч не ведмідь якийсь, а то всяке могло бути», – подумки втішила себе дівчина.

— Ну, готуйтеся! Ми прийшли за вашими купальниками! — чітко оголосив причину появи Евол, завзято здійнявши палець догори.

— Ах ти ж, бісів збоченцю! — оскаженіла Неза, відійшовши від короткого шоку, який наступив унаслідок нахабності сказаних ним слів.

— Не так швидко, люба, — молодик узявся старанно бризкати супутницю водою, коли та почала наближатися. — Зараз я вам усім дещо покажу! — він впевнено вискочив на плоский мокрий камінь і до чогось приготувався.

— Еволе, не треба! — і Дан з'явився на «полі бою», схвильовано простягнувши до нестримного брата руку, таким чином намагаючись зупинити його.

— Та не печися ти! Все буде до..! — не встиг він договорити, як нога зрадливо ковзнула по слизькій каменюці і її високий власник тушею полетів у воду, не встигнувши нормально зреагувати.

— Я ж попереджав. Але він ніколи не слухає, — похитав головою Даніель, роздратовано заплющивши очі. Несподівано для всіх течія річки ще більше пришвидшилась, рівень води стрімко зріс.

— Ей, ей, що відбувається?? — перестрашилася Ліля, коли і їх з Меліною ріка захопила у свій полон.

— Може, завдання, про яке нам не сказав тренер? — припустила Неза, намагаючись опанувати страх. — Або ж іще одна властивість річки, про яку він змовчав. Де Евол? З ним все добре? — дівчина озирнулася і зауважила знайомий білявий чуб, але його господар не збирався покидати воду. Вона подумки вилаялася і почала старатися зменшити між ними відстань, хоча його тіло й так потім припливло до неї. «Якого біса він непритомний? – злякалася Неза, побачивши, що її хлопець ніяк не реагує. – Невже так сильно гепнувся об камінь? Трясця, треба якнайшвидше звідси вибиратися, інакше йому не жити».

— Дівчата, хапайтеся за цю лозу!! — прокричав Даніель, біжучи десь збоку берегом, адже його течія не зачепила. Почувши голос свого, як виявилося, рятівника, подруги постаралися наблизитися до потрібного боку і через якийсь час таки схопилися кожна за товсту рослину. — Орігам з вами? — побачивши друга, Данік почав якнайміцніше зав'язувати ліану до стовбура, аби ті могли вилізти, а то би ще і його туди потягнули.

— Хай не мучаться, — спокійно мовив Клайд, неочікувано з'явившись десь над ними, поки сидів на грубій гілляці, яка йшла від того дерева, за яке Дан прив'язав лозу. Демон рухом руки витягнув з іншої багаторічної рослини добрячу галузяку, спустив її вниз, підібрав нею збідованих членів шостого загону і виставив їх на землю.

— Здається, він не дихає! — Неза стривожено підповзла до Евола, коли вони вже були в безпеці.

— Оце накупалися, — Гонзо присів біля непритомного хлопця. Потім перевернув того на живіт, на своє коліно, пригнув до землі його голову з грудьми і почав робити поштовхоподібні натискання на спину. Після п'ятого разу постраждалий добряче закашлявся, таким чином очищаючи організм від води. — О, навіть штучне дихання не довелося робити, — зрадів Клайд.

— Думав, помру… — простогнав Евол, досі відкашлюючись. — Дякую.

— Будь ласка, — чоловік підвівся. — Радий, що ви так весело скупалися. Течія річки здуріла, швидше за все, тому що наближався час зміни температури води. Нумо, йдіть сохнути, а потім розпочнемо, — мовчки погодившись із його словами, «дикі» стали на ноги і почали повільно крокувати до своїх наметів. Данік на всяк випадок ще тримав Евола під плече, поки вони йшли по дерев'яній доріжці, яку створив Клайд, аби не перетинати ріку.

«І чому ніколи не вдається нормально відпочити? От так, щоб нічого не заважало. Ні, дідько, завжди станеться якась маячня», – стомлено зітхала Неза, адже їй справді хотілося перевести подих у приємній воді, а то тренування висмоктували всю енергію.

Коли ж всі привели себе до порядку і поснідали, тренер знову зібрав їх разом, посадив кожного перед невеликою скринею і почав говорити про перше завдання сьогоднішнього дня:

— Отже, нині початок буде трохи відрізнятися від тих днів, коли ви тренували витривалість. Ви не будете бігати, скакати, ухилятися від монстрів, присідати, лазити чи плавати, — напарники радісно перезирнулися між собою, почувши його слова. — Я вважаю, що, нехай з усіх вас лише один капітан є родом із Фоверо Вельту, вам усім слід ближче познайомитися з основними стихіями, які будують магічний баланс у нашому світі, — друзі знову зиркнули одне на одного, але тепер із тривожною цікавістю. — Відкрийте скриньки, які стоять перед вами, — всі поспішили виконати його прохання. Коли зробили потрібну дію, побачили перед собою чотири залізні мисочки. В одній була вода, в іншій грудка землі, в третій палахкотів дрібний вогник на смолі, а остання була порожньою. — Думаю, вам відомі всі ці стихії, тому не треба їх називати, — Гонзо хотів говорити далі, та Ліліне запитання його зупинило:

— А чому в одній із мисок нічого немає?

— Хіба не зрозуміло? Мила моя, я би не зміг вам матеріалізувати повітря, чи-то вітер, — іронічно засміявся чоловік, а та лише тихо мугикнула і бентежно поправила на голові кепку. — Отож, від цих елементів йдуть більшість магій нашого світу. Я знаю, що лише Орігам, гіпотетично, може мати якісь магічні здібності, але якщо ви їх не маєте, то це не привід засмучуватися. У нас існують такі люди, які не мають магії, але змогли «видобути» її в собі шляхом багаторічних досліджень і зусиль. Їхні магічні здібності не мають стільки потужності, що є в природжених магів, проте і закономірностей, які би їх стримували, теж переважно не мають. Такі особистості в нас часто звуться «опанувальниками» чи «панівниками». Відьма Мері, з якою ви вже маєте бути знайомі, – одна з них. Але зараз не буде вам цим дуже голову забивати. Хочу сказати, що у вас всередині має бути щось таке закладене, що тягнеться до одного з цих чотирьох елементів, навіть якщо ви не звідси.

— А що нам робити, аби зрозуміти, що в нас є особливий зв'язок із якоюсь із цих стихій? — нерозуміюче насупилася Ліля, досі думаючи, що це все якось нелогічно, адже звідки їм щось таке могти, якщо вони навіть дрібки магії не мають?

— Ви самі маєте це відчути. А якщо такого не станеться, тоді холодна зброя – ваш вічний попутник. Просто, перш ніж приступати до вибору зброї для кожного з вас, я захотів провести такий експеримент. Хтозна, а може, щось із цього таки вийде. У нас магія має таку природу, що її не можна створити з нічого. Потрібно завжди мати щось під рукою. Але, що дивно, бувають такі випадки, коли люди можуть чаклувати і без підручних засобів. Все залежить від магії, її виду, походження. — демон розвернувся і почав прямувати до дерева, на якому зазвичай дрімав, коли вони тренувалися. — Сконцентруйте всю свою увагу на вибраному вами елементі, заплющивши очі, постарайтеся очистити розум і пропустити енергетику стихії крізь своє тіло й свідомість, — Клайд виліз на товсту гілку і ліг, спершись на стовбур. «Ага, сказати-то легко, а зробити?» – промайнуло в кожного в голові. — Всім, кого я тренував, найскладніше завжди було впоратися із вогнем, навіть якщо мали до нього хист. А ще з вітром, адже його зовсім не видно. Хоча… Наскільки я знаю, ті, у яких магія зв'язана з повітрям, можуть бачити вітер. Самому цікаво, як він виглядає. Втім, якщо ви за природою маг, то повинні мати неповний зв'язок з усіма чотирма елементами, а не лише з одним.

— А скільки у нас на це часу? — поцікавився Даніель, уважно спостерігаючи за водою у мисці.

— До обіду. Орігаме, я потім, можливо, буду вчити тебе бачити рівень магічної енергії і фізичної сили супротивника. Але це ще не точно, — хлопець на слова тренера схвильовано кивнув і продовжив заспокоювати розум. — Я вашого друга, Елеазара, теж колись давно-давно цьому вчив, та й не лише його. Але йому чомусь нічого не вдавалося, хоч потенціал до магії у ньому я бачив. Тому, якщо нічого не вдасться, Орігаме, не бійся, ти будеш не перший. Гаразд, не буду заважати. Очищайте мозок, — після цих слів він заплющив крі очі й потроху провалився у сон.

«То, значить, Елові не вдавалося? Гм, може, він мені збрехав, що в нього є магія? – попри слова тренера, роздумувала Ліля, час від часу зиркаючи на кожну мисочку. – Адже в них не рідкість, коли ти користуєшся зброєю, яка має якісь магічні властивості, як-от Рінин лук. Може, Ел щось таке мав на увазі, коли говорив про магію?.. Так, все! Треба зосередитись».

Кожен з молодих людей зручно вмостився навпроти своєї скриньки і старався зосередитись на власних відчуттях і емоціях, згадуючи, як це могло відбуватися у якихось фільмах чи книжках. Не думати ні про що було, мабуть, найскладнішим завданням зі всіх. Як тільки здалося, що у твоїй голові вже порожньо, до мозку тут же ж приходила думка про це, і все починалося спочатку. Хтось міг показувати невеличке дратування через це все, хтось щось собі тихесенько бубнів під ніс, а хтось ззовні залишався спокійним, хоч всередині все не збиралося втрясатися, як не старайся.

Ліля, аби швидше зрозуміти, чи вийде у неї з цього щось, спробувала уявити могутню природу, яка заспокоювала дівчину в потрібні моменти, поволі пропустити крізь тіло, відчути хоч найменший її несміливий дотик.

Шум вітру, який грайливо гуляв у гущі величного лісу й допомагав промінням сонця висушити мокре волосся «диких», бавлячись із ним, нагадував дивну музику, яку більше ніде не почуєш. Щебетання пташок і духмяний запах різнотрав'я змушували пригадати різнобарвне дитинство, через що серце легенько тремтіло, адже в ньому була як радість, так і журба.

Час від часу шкіра ніг відчувала, що по ній лізе якась комашка, але Ліля не заважала. Намагалася злитися з природою, най вони думають, що повзають по якісь горбинці. У сліпій, непроглядній темряві, у якій її уже довгий час тримали заплющені очі, уявила ніжне, блакитне небо, що по-батьківськи носило пернатих птахів, ватоподібні хмаринки, багатослівні погляди людей і трепетну надію. Від несказанного спокою, який згодом утворився у душі, всередині зародилося дивне тепло, яке тоді ж, наче ниточки з клубка, розлилося усім тілом, очищаючи розум.

Відчувши щось, як казав тренер, незвичне, дівчина боязко розплющила очі. В наступну мить побачила перед собою лише густий-густий сивий туман, який ніби нізвідки з'явився довкола, змушуючи вважати себе самою-самісінькою у цілому світі.

Через неочікувану білизну природного явища дівчина примружилася. Далі повільно схилила голову, і з цікавістю подивилася на скриньку. Найчіткіше з усіх виділялася миска із землею, поки інші немов частково поглиналися туманом. Ліля обережно, ніби думала, що злякає, взяла той кусочок до рук. Почала його досліджувати, намагаючись розгледіти в ньому щось незрозуміле, щось ще раніше ніколи не пізнане. Коли поставила знову на місце, то побачила, що з ґрунту з'явився малесенький паросток тендітної рослини.

«Он воно що», – замислено подумала вона, і туман тут же розвіявся, наче його здуло над сильним струменем вітру, через який вона зіщулилась. Все повернулося до свого попереднього положення.

«Значить, земля? Хоча та рослинка теж зацікавила… То я, тякби, така сильна, міцна, так? Чи як? Поясніть», – дівчина допитливо роздивлялася грудку землі, яка була перед нею серед інших трьох елементів. «Чесно кажучи, хотілось би побачити вітер», – сумно зітхнула молодша Фрінке, глипнувши на порожню мисочку.

— Лілю, що в тебе там? Як успіхи? — тихо поцікавився Даніель, який сидів зліва від неї, зауваживши, що вона вже не намагається з'єднати розум і природу.

— Мені здається, що моє єство близьке до землі, — стенула плечима вона, ще раз глянувши на ґрунт. — У тебе що?

— Схоже, до води тягнеться, чи що… — він обдарував нерозуміючим поглядом зелених очей миску з рідиною. «Тягнеться? – повторила для себе та. – Може, це енергетика цього магічного світу так випливає на нашу свідомість?».

— Гаразд, скоро буде полудень, тому нумо завершувати, адже зараз сидіти тут буде неможливо. Он, як сонце палить, — повідомив про завершення завдання Клайд, зіскочивши з дерева. «Вже стільки часу минуло?? Як?!» – очманіла Ліля, і, мабуть, не одна вона. — Ну, капітане, ваше вчення з баченням магічної і фізичної сили будемо проводити іншого разу. Звикайте до того, що до вас, певно, будуть на «ви» звертатися. Хоча... чи повинні це робити члени загону – вирішувати спершу королю, а тоді вам, — тільки-но всі черговий раз лінією стояли перед ним, тренер цікаво запитав: — Ну що? У когось вийшло побачити чи відчути щось дивне? — новоспечений шостий загін занурився у роздуми, ще раз прокручуючи у голові те, що недавно відбувалося з їхньою свідомістю.

— У мене щось із вогнем, — першим досить невпевнено підвів руку Евол, звернувши на себе всю увагу. Клайд допитливо звузив карі очі й подивися на решту, аби вони продовжували.

— У мене, мабуть, вітер, а то нічого до інших елементів я не відчула… — сконфужено вголос думала Меліна, перебираючи тканину футболки пальцями.

— Мене потягнуло до води, — мовив Даніель, досі вагаючись, чи дійсно це було те, що мало бути.

— А я, виявляється, як і Евол, трохи споріднена з вогнем, — нервово засміялася Неза, а хлопець лише щасливо оголив білі зуби, почувши її слова.

— У мене земля, — одночасно сказали Орігам із Лілею, і після цього обоє миттєво замовкли, витріщившись одне на одного. «Теж однаковий елемент?» – щоки дівчини порожевіли, хоч, може, це було від спеки, і вона продовжила стежити за тренером.

— Он як… — той замислено почухав сувору бороду, спрямувавши дивний погляд у яскраве небо, через що зіниці добряче звузилися. — Гаразд, зараз розімніться, як це робили раніше, і обід. І за присідання не забудьте.

— Що? Знову?? — обурилися ті, сподіваючись, що не будуть якийсь час фізично напружуватися. Далі стомлено зітхнули і таки приступили до виконання завдання, інколи щось нервово бурмочучи.

«Цікаво, пан Гонзо нам збирається детальніше говорити про стихії, які з нами зв'язані? – переживала Ліля, нараховуючи потрібні рухи. – Може, це щось важливе для свідомості? Характеру? Другої половинки? Долі?? Ех, було б добре, якби хоч щось сказав. Чи-то потім мені у Мері детальніше запитати, у Ріни чи в Елеазара? До речі про Елеазара! Треба буде з ним про це обов'язково поговорити, адже в мені почали зароджуватися якісь сумніви щодо його слів… Хоч тут і не дають сумувати, але коли згадаю його, то й на душі прикро стає від розлуки. Швидше би цей місяць завершився, так хочу зустрітися з ним! А то набридло вже кожної ночі про нього лише думати». Дівчина почервоніла, хоча, можливо, це було через фізичні навантаження, а не внаслідок власних думок.

Коли вони завершили вправу, то смачно поїли, адже сили й енергію звідкись треба було брати. Не очікували, що різні махінації зі свідомістю і духовними штуками можуть настільки виснажити, як і купка хороших фізичних вправ.

— Зараз ви поділитеся на пари – хлопець із дівчиною, і відправитеся до лісу, що за моєю спиною, — почав Клайд, вказавши на рослинну гущу великим пальцем. — Говорити, що там, я не буду, адже самі все побачите. Лишень вам знадобляться ось ці гострі дерев'яні списи і мотузки, що лежать он там, біля ватри, аби впоратися із тією «перешкодою». Справжню зброю вам ще в руки дати не можу, а то випадково нашкодите одне одному. Вперед.

Тривожно перезирнувшись, загін почав ділитися на пари. Позаяк всі швидко визначилися зі своїми партнерами, Даніель і Меліна вкотре були змушені працювати разом, хоч і, по правді, не дуже хотілося це робити, бо ж неприємна ніяковість сковувала рухи і слова. Як вони за таких обставин можуть підтримувати одне одного, як можуть довіряти?

— Як думаєш, що там буде?.. — боязно запитала дівчина, взявши до рук спис із мотузкою і поспішно крокуючи за швидким молодиком.

— Не знаю, просто треба швидше з цим розібратися, і все, — коротко відказав він, не обертаючись назад.

«Навіть про завдання зі мною нормально поговорити не хоче, – гірко думало дівча, відвівши сумні очі. – Нехай на минулих завдання ми були в різноманітніших парах, але коли доводилося працювати разом, то все такий глухий кут виходив… Ми що, навіть друзями нормальними бути не можемо? Чому? Все через те непорозуміння з поцілунком? Невже для нього це було щось настільки значуще? Але ж… Ех, а сама?.. Я ж не пам'ятаю, як його поцілувала і про що тоді думала, взагалі?».

Думки дівчини різко перервав звук пронизливого, гучного сичання. І, тільки-но її погляд був спрямований на джерело звучання, всім лісом пролунало ехо дзвінкого вереску, через який навіть птахи здійнялися в повітря з гілок дерев.

Як не дивно, такі крики були не останніми. Згодом вони дедалі частіше повторювалися. А справа була в тому, що пари зіткнулися із п'ятиметровими товстими темними зміюками, які почали повзти до них, раз у раз виставляючи свого роздвоєного червоного язика. Згодом Клайд розповів, що це людоїдні змії і що їхня отрута паралізує пів тіла жертви. Також сказав, що вбивати їх не варто, бо сповзеться ще більше.

Через те, що не могла ніяк опанувати страх, який почав дедалі більше наповнювати жили, Меліна почала плакати і труситися, як листок на вітрі, від жаху, застигнувши на місці і відпустивши її єдину зброю з рук. Ага, хтось через страх біжить, а хтось – просто завмирає.

— Чого стала?! — Даніель встиг зреагувати, перш ніж зміючище кинулося на дівчину, і потягнув до себе. Далі закинув її тіло собі на плече і, коли Меліна з переляку міцно вчепилася за нього, почав лізти на високе дерево.

Зрозумів, певно, що вона ще якийсь час не буде розуміти, що відбувається. «Дарма я був такий впевнений, що тут все буде нескладно», – стиснув зуби хлопець, ледве видряпуючись на багаторічну рослину.

— А в чому суть завдання полягає?! — закричав до тренера він, коли вже опинився на безпечній висоті і посадив напарницю біля себе.

— Ви виконаєте завдання, якщо протягом двадцяти хвилин не дасте себе вбити, при тому тікати з лісу не можна, або ж коли знерухомите цих красунь, — чітко відповів демон, аби всі точно почули. «Красунь?» – пирхнула одночасно шістка, продовжуючи ховатися від небезпечних плазунів, хто куди.

— І як їх можна знерухомити?! — долинув десь крик Евола, а всі вирішили вслухатися у відповідь тренера.

— Як хочете, — байдужо здвигнув плечима Гонзо, ніби йому було байдуже, що хтось із них може тут загинути. — Можна, звичайно, дивом схопити їх і зв'язати або відірвати язика, щоб вони не могли вас знайти. А ще можна їх увести в тимчасовий транс гарною піснею, — розважливо повідомив він.

— Піснею? Знущаєтеся?? — очманів Даніель, розізлившись через абсурд почутих слів. — Знерухомити, значить. Не знаю вже, може, легше було би вбити. Але це, вочевидь, не головне... — почав уголос метикувати він, а потім схвильовано подивися на свою подругу по нещастю. — Ти як? Не поранена? Нічого не болить? — хоч і розумів, що їй не дуже подобається з ним говорити, адже дівчині неприємний той факт, що вона поцілувала його, але позбутися почуттів до неї так легко не міг.

Меліна перевела свій оторопілий погляд зі змії на нього і боязко кивнула.

— Все добре, я ціла.

Почувши відповідь, той знову почав спостерігати за супротивником, бо ж йому здавалося, що так зможе швидше щось придумати. Щастило, що змії не квапилися вилазити на дерева.

— А ти? — прозвучало несміливе, але тривожне запитання збоку.

— Що? — відвернувся від думок парубок, здивовано глянувши на її перелякане обличчя.

— Ти не поранений? — вже зрозуміліше повторила Меліна, доторкнувшись до його великої долоні. Той перевів зелені очі з її вродливого лиця на тендітну дівочу кінцівку, і кілька довгих секунд дивився на неї. Потім забрав свою руку і спокійно мовив:

— Не хвилюйся, все гаразд.

Меліна приречено видихнула, притиснувши правицю до грудей, і знову почала думати про те, що йому таки неприємна її компанія. А хвилювався, мабуть, лише через те, що вони напарники по команді.

— То… як нам виконати це завдання? — вирішила відмахнутися від неприємних помислів, спитавши.

— Треба знерухомити її або просто залишитися живими. Думаю, зміюки скоро докумекають, що можуть дістати нас на дереві, тож знерухомлення, вочевидь, єдиний вихід. Або ж цілих двадцять хвилин тікати від них. Весело, скажи? — риторично запитав Даніель, іронічно сміючись.

— А як її можна знерухомити?

— От я якраз над цим і думаю, поки є час, — нервово протараторив той у відповідь. — Є варіант із піснею, але я його відразу відкинув, адже звідки тут пісню взяти?

— Піснею? — цікаво перепитала Меліна, підсунувшись ближче до напарника.

— Так, але краще навіть не думай про це, — серйозно мовив Данік, досі уважно наглядаючи за змією.

— Чому? Я у нас три роки ходила на вокал, ще якісь пісні та й тримаються голови. Трохи вмію співати, — досить впевнено заявила дівчина, поклавши руку на його широке плече. Справді хотіла допомогти, вони ж разом у цій біді, та й непогана нагода показати ще одні свої вміння.

— Вокал? — з неочікуваною радістю і навіть сміхом перепитав напарник, обернувшись до неї. — Класно, це ж може спрацювати! Нумо, ти спробуй щось співати, а я стежитиму, аби змія до нас не залізла.

— Гаразд, я текст пісні чітко не пам'ятаю, тому додаватиму щось своє. Сподіваюсь, вийде, — обнадіялась дівчина, потім відсунулася від нього і почала готувати горло, а то вже давненько так не співала.

«Може, вийде навіть про свої почуття через пісню розповісти, як я це завжди любила робити, от би тільки вдалося», – почала переживати Меліна, але тут же подумала, що повинна заспокоїтися, інакше може не впоратися. Через кілька секунд, опанувавши себе, нарешті, розпочала:

— Надворі буйна весна, а я ходжу, ходжу сумна,

Бо ж відвідуєш ти мене лиш у снах.

Обернися, любий, ззаду стою, усміхаюсь (най і неприємна твоя відраза).

До найтихішого слова боязно прислухаюсь (хочу бути разом).

Тримаєш у руках моє крихке серце, вважай! Не відпусти!

Інакше нізащо не уникнути мені страшної темноти!

Голос манить, змушує тремтіти (наче обіймає).

І я розумію, що кращого немає на світі (немає, немає).

Не топчи почуття, прошу́.

І не бійся розказати провину – все тобі прощу.

Її напарник припинив дивитися за плазуном і прикував до напарниці здивований погляд. Слова пісні змусили серце болісно стиснутися, защеміти. А вона тим часом не зупинялася:

— Те, що в грудях, лише ж задля тебе б'ється, зрозумій (зберегти зумій).

На спільне щастя не припиняю пелекати я надій (ніби це останній бій).

Як метелик, що летить на красивий вогонь,

Боюся ніжно торкнутися твоїх беззахисних скронь.

Боюся, обпалиш, але хочу шалено горіти (згадаю нічку дощову).

Навіть якщо буде дуже сильно боліти (якось уже переживу).

Бажаю зігрівати побиту душу твоїм вогнем,

Доти, доки навіки не заснем і разом неба не сягнем.

Давно хотіла, аби ти тепло обійняв (нумо, підійди).

Не засуджував і, якою є, прийняв (нумо, до себе притисни).

Тоненький голосок, наче ніжна мелодія арфи, безупинно розходився лісною гущею, змушуючи листочки, квіти і пташок на мить завмирати, пильно вслухаючись. Хоч і співала акапельно, але незвичне повівання вітру, тихий шурхіт крон дерев і ледь помітне тремтіння голосу додавало мелодійної музики, яка заманювала слухача, викликаючи бажання вічно насолоджуватися. Змія ж уже давно ввійшла у транс, хоча, варто визнати, не вона одна була в такому трансі.

Даніель застиг і, не відриваючи від Меліни зачарованих очей, пропускав крізь душу кожне слово. «І це вона називає "трохи вмію співати"? Та я не чув милозвучнішого виконання!» – хлопцеві здалося, мелодія настільки чуттєва, що до неї от-от можна доторкнутися рукою.

Намугикуючи ще якісь звуки, дівчина завершувала:

— Можливо, не судилось це мені,

Але завжди хочу бути поряд, коли очі твої сумні.

Я досі не знаю, як у душі лад навести,

Хоч і причина неспокою проста – ти.

Любитиму, хоч що б ти не думав, не казав (зараз краще мовчи).

Адже нічого не повернути назад (просто до себе тихо притули).

Скажи: «Я з тобою назавжди».

Коли голос дівчини стих, усе довкола ще кілька довгих секунд не рухалося, наче замерзло, поступово відходячи від приємного ступору, а вже згодом наново ожило і продовжило займатися своїми звичними справами.

«Нічого ж, що ця пісня була схожа, радше, на якийсь вірш?» – Меліна зі страхом глянула на велику зміюку і щасливо всміхнулася.

— Вдалося! Ми її знерухомили! Даніелю, нам вдалося! — дівочі вічі швидко перевелися на німого напарника, який досі пропалював її незрозумілим поглядом, і заклякли. Ох, скільки емоцій можна було прочитати у цих зелених очах! Скільки почуттів!

Через нерозуміння ситуації, а, швидше, тривожне мовчання друга, душа Меліни болісно тенькнула.

«Що трапилося? Що з ним? Чому він на мене так дивиться? Невже не варто було??» – дівчина злякано витріщалася на його незворушне обличчя, намагаючись збагнути, що у нього на думці. Раптом молодик різко вдихнув, повільно наблизившись до неї, через що та здригнулася від несподіванки і вже хотіла відповзти назад.

— Ні, не йди, — благально прошепотів Даніель, схопивши її за тендітне плече. Меліна збентежено забігала очима по його лицю, стараючись прочитати у ньому подальші дії, але нічого не вийшло. Не очікувала вона, що він у наступну мить обережно доторкнеться до її вилиці і настільки близько опиниться поруч, що їхні роти розділятимуть декілька сантиметрів.

Губи дівчини затремтіли у передчутті чогось магічного, відчуваючи його уривчасте дихання на собі. Цитрусовий аромат хлопчачої футболки пробивався у ніздрі, затуманюючи розум. Його сильна рука відпустила її плече й, обхопивши худеньку талію, поволі притягнула тісніше до себе. Через скажену близькість тіло вкрилося мурашками, та молодик не поспішав більше нічого робити.

Меліна повільно підвела на нього блакитні, як саме небо, очі, у яких, здавалося, відбивалася її душа, та сама крихка душа, і наївне, добре серце. А далі вона вкотре за цей день заціпеніла, зустрівшись із його багатогранним поглядом, який наче щось просив у неї, шукав відповідь на якесь запитання.

Певно, дівчина вже довго не дихала, адже зараз секунди тягнулися довго, наче години. Щоки обох давно горіли полум'яним рум'янцем, неминучо видаючи переживання хазяїв. Через кілька секунд парубок знову акуратно зменшив відстань між їхніми обличчями, залишаючи вустам якісь нещасні міліметри, наче випробовував свою вродливу напарницю.

Як тільки Меліна різко хапнула повітря і заплющила очі, Даніель швидко припав до її бажаних губ, міцніше притискаючи мініатюрне тіло до твердих грудей. Редберг лякливо потягнулася до його голови руками, а коли відчула, що він поглибив поцілунок, зробив його палкішим, сміливо обійняла однією рукою мужню шию, а іншою занурилася у м'який чорний чуб.

Скільки всього говорили їхні губи, ненаситно смакуючи одні одних, наче заборонений плід, – словами ніколи не сказати. Можливо, якби не це завдання, якби не ідея з піснею, якби не її виконання і слова, вони б ніколи так і не зрозуміли одне одного.

Данік завжди був несміливим у прояві почуттів до неї. Складалося враження, наче весь час боявся налякати таке миле й боягузливе дівча, мучився у невідомості – чи відчуває вона щось схоже до нього, чи та доброта просто через дружбу?

Хтось назве це дурістю, та у Меліни була така ж проблема. Її часто відвідувало дивне сум'яття щодо думок, які щоразу виникали голові, коли вона бачила усміхненого хлопця. Якби він знав, наскільки дівчина любила його усмішку, дитячі ямочки на щоках, які утворювалися від неї, і глибокі, яскраво-зелені очі, що іноді цікаво затримувалися на ній, але коли вона допитливо зиркала у відповідь, зразу відверталися.

Хоч і був наш молодик певним боягузом, але коли почув її мелодійну пісню, яка вивернула його зім'яту душу навиворіт, зародила у ній сліпуче світло, зрозумів, що він вирішить недоговорювання між ними або зараз, або ніколи! І яким же було його щастя, коли збагнув, що вона не збирається його відштовхувати, що він їй не неприємний, що вона теж хоче, цього разу тверезо, спробувати, які на смак його вуста.

Довго. Несказанно довго вони обоє чекали цієї миті. І от, коли та, нарешті, настала, ніяк не могли наїстися одне одним, забувши про все, що відбувається довкола. Зараз важливими були тільки вони і їхні шалені почуття, які змушували серця тьохкати і дурманили свідомість.

— І як давно ти… — на одному видиху запитав Даніель, підвівши на неї очікувальний і навіть наляканий погляд, коли вони нарешті відірвалися одне від одного й переводили подих.

Меліна ще дужче почервоніла, цікаво глянувши у відповідь, а потім тихо мовила:

— Думаю, все почалося відтоді, як ти приніс мені ті конспекти… — чесно зізналась вона, опустивши сором'язливі очі, а чубчик світлого волосся закрив чоло.

Несподівано почула істеричний парубочий сміх, через який схвильовано витріщалася на свого напарника.

— Я настільки довго нічого не бачив, жах! — здалося, що у цих словах було не стільки насмішки з власної дурості, як болю за її почуття. Далі хлопець затих і знітився. — Пробач мені, через мою сліпоту ти страждала...

— Ні, це ти мені пробач! — одразу перебила його пригнічене мовлення вона, схопивши за руку. — Якби я раніше зауважила, що ти до мене настільки не байдужий, ти б не мучився, — Меліна провинно опустила голову, поки її долоня почала легенько тремтіти.

— Все, не варто звинувачувати у цьому лише себе, — молодик ніжно обійняв її, спершись на маківку. — Мабуть, ми обоє дурні, тому це провина обох. Просто добре, що все вже позаду. Не треба більше про це переживати, воно того не варте. Те, що в минулому, – в мунилому. Використовуймо це лише як досвід для подальших учинків. Гаразд, Меллі? Можна, я буду тебе так кликати, будь ласка? — цікаво запитав він, взявши за плечі і зазирнувши у її гарні очі, в яких уже стояли горошини-сльози. Дівчина радісно кивнула, витерла солону рідину, широко всміхнулася і вони знову щасливо обійнялися. — А якщо транс змії скоро мине? — прошепотів їй на вушко Даніель, нагадавши про виконання завдання. Напарниця тихо пхикнула, а тоді весело мовила:

— Тоді накиваємо звідси п'ятами, — після звучання її дзвінкого голосу пара гучно розсміялася, тим самим проганяючи геть напругу і сором.

*****

«Невже вона таким чином вирішила розказати про свої почуття? – вражено подумала Ліля, варто було їй почути Мелінин мелодійний спів і зачаруватись. – Давно час! А то щось ці дні вони самі на себе не схожі». Вона і здивований Орігам, який теж був захоплений співом Меліни, вирішили ні про що не говорити, поки дівчина розповсюджувала свою гарну пісню лісом, адже ще й побачили, що зміюка, яка їх переслідувала, застигла і провалився у потрібний транс.

— Супер! — обоє дали «краба» і щасливо показали зуби, втішившись, що частина роботи виконана. Тоді швидко спустилися, сяко-тако зв'язали змію і дременули назад до наметів.

Дорогою до них Орігам розказував, що з ним вже кілька разів зв'язувалася Ріна, розпитуючи про те, що у нас тут відбувається. Лілі здалося, що друг, коли говорив про неї, немов виглядав щасливішим. Ніби ставав якимось сонячним. «Гм… Він-то з нею спілкується, мабуть, особливо через те, що теж один із капітанів. Але все ж… чує моє єство, що тут причина ховається трохи глибше».

— Незо, ви теж з Еволом чули Мелінину пісню? — цікаво спитала Ліля, коли вони зустрілися з найзапальнішою парочкою їхнього загону. Старша сестра спокійно кивнула і всміхнулася, а далі, як і вони всі, спрямувала свій погляд до зелених лісних хащів, із яких досі лунав голос подруги.

Вирішили не чекати, поки вони завершать своє завдання, тому сіли і стали насолоджуватися підвечірком, чим було тепле какао і пісочне печиво.

— Щось вони затримуються… — вголос хвилювався за брата Евол, тривожно дивлячись у той бік, звідки мала би вже вийти остання пара. Та треба було хлопцеві сказати про це, як Данік із Меліною виринули з рослинної гущі, тримаючись за руки, такі веселі і задоволені.

— Зрозуміло все з вами… — насмішливо констатувала Неза, коли вони остаточно всілися на колоду і почали трапезу. Інші розсміялися з її слів, а ті двоє стали такі, як печені раки. Потім почали якось невпевнено виправдовуватися, бурмотіти щось незрозуміле і ще дужче червоніти.

Після того, як всі поїли, тренер знову їх зібрав. Похвалив Меліну за прекрасну роботу, адже вона іншим нею теж допомогла, і розповів про останнє випробування сьогоднішнього дня. А суть завдання пролягала в тому, що їм треба було з визначеного місця мчати рівною поляною до високого стовпа. «Ох, любить же пан Клайд дивитися, як ми бігаємо!» – розчаровано зітхнула Ліля.

Складалося враження, що виграти тут повинен був той, хто у них непогано займався спортом і має дійсно хорошу витримку. Тому вона, хоча теж брала участь, але робила ставки на Незу або Евола. «Це повинен бути хтось із них!» – впевнено вирішила дівчина. Чомусь, чи то через швидке мовлення тренера, чи через те, що вони ще не «відійшли» від пригод зі зміями, ніхто не спитав, що отримає переможець, яким буде приз. «Хоча, якщо це тренування, то якого біса постійно мають бути призи», – спустилася з небес на землю Ліля, озирнувшись.

Коли почали бігти, вона зрозуміла, що здобуде перемогу тут не найшвидший, а найспритніший і найзавзятіший! І її думки так змінилися через те, що, варто було їм перетнути лінію старту, як з-під землі почали, наче ні звідки, з'являтися коріння дерев, тим самим значно заважаючи їм швидко перебирати ногами.

Ліля зрозуміла, що на п'ятій хвилині той шлях, що ще недавно був невеликим, здавався уже недосяжним. Вона вже давно ні за ким не дивилася, що робили, мабуть і інші, адже випадково зламати ногу через необачність, бо ти дивився за супротивником, ніяк не хотілося. Лише могла чути, як Данік кричить до хлопців щось про якусь гру, яку вони грали ще у Людському світі, через що ті сміялися. Та довго вони так теревенити не змогли, адже тренер гаркнув, аби мовчки змагалися, а то так тільки складніше. Дівчина думала, що не здивується, якщо після цього змагання у всіх будуть різні синяки, подряпини і забої на ногах. «А м'язи як завтра болітимуть, йой!».

Ліля не знала, скільки часу вони так гнали-шпонталися, але прийшла до тями лише тоді, коли почула гучний свист Клайда.

— Ліля перемогла! — його чіткі слова подіяли на дівчину, наче крижана вода у спекотний день. Вона витріщила на нього шоковані очі, бо ж не вірилося, що насправді змогла втерти всім носа. Далі побачила, як деякі з друзів добігали, і щасливо заверещала. Дивна вона – радість від перемоги. Ліля ж навіть не знала, якої кари уникнула чи що заробила, але все одно страшенно тішилася. — Ті, хто програв, будуть облиті смердючими екскрементами тих змій, з якими ви боролися, — оголосив вирок демон, а всі, навіть переможниця, вирячили на нього зачерствілі від розчарування погляди. Потім ж галявиною почали лунати жалісливі крики про «не хочу-не буду», різне «нікання», прокльони і навіть плач. Лілі-то шкода їх було, але в той же час реготала з них, адже тепер ще більше раділа, що виграла.

Після того, як всі переможені були з голови до ніг вкриті смердючим слизом, вони хутко пішли митися до річки. Вода у ній якраз нагрілася на годину. «Чудово ж наш тренер влучив у часові рамки, ні? – спантеличено думала Ліля, і собі вирішивши вмитися. – І як йому це вдається?».

За смачною вечерею усі ділилися емоціями від сьогоднішнього дня і говорили, що він був хоча б не таким складним, як кілька попередніх. Згодом «дикі» позалазили до своїх наметів і заснули.

Ну як «заснули»? Лілі щось сон не йшов до голови і не йшов. Вирішивши, що тренер не спить, адже досі горіла ватра (та й він останнім часом часто вночі охороняв їх), дівчина надумала вилізти до нього.

— Чому не спиш? Кожного дня так легко не буде, як сьогодні. Треба назбирувати сили, — зауважив її чоловік, повертаючись із обходу і сідаючи на колоду.

Вона взяла з собою покривало і сіла навпроти, ховаючись біля вогню від нічного холоду.

— Та... щось не хочеться. Безсоння якесь, чи що... — замислено відповіла Ліля, задивившись на те, як вигинаються яскраво-помаранчеві язики полум'я, огортаючи трійку міцних полін. А поліна ті були дещо дивними – по краях, де, за ідеєю, мали би бути рівно зрубані боки, тягнулися гілочки. Склалося враження, немов ці колоди не рубали, а виривали. — Звідки у вас ці дрова? — несподівано спитала, не пригадуючи, що бачила, як тренер користується сокирою.

— У цьому лісі є дерева, які такими відносно рівними частинами позбуваються того куска себе, який вже не можуть «прогодувати». Дивно, скажи? — він сів навпроти неї, патичком помішуючи грань з попелом. — У цьому весь Пандеріон. Лише на території цієї провінції є такі дива.

— Дивовижно... — вражено потягнула Ліля, досі невпинно спостерігаючи за вогнем.

— Може, поговоримо про щось, якщо ти вже тут? Чи будемо отак сидіти, доки ти спати не підеш, чи до самого світанку? — спокійно запропонував Клайд, подавши дівчині стакан зеленого чаю. Вона, взявши його до рук, вдихнула ароматний запах і спитала:

— Ви довго тренували Елеазара?

— Та, може, зо три тижні. Недовго. Чому питаєш? — і собі взявши чаю, почав трохи попивати його.

— Просто хотіла би більше про нього дізнатися, — чесно сказала, відвівши погляд убік, адже все ж трохи зашарілася. Рогатий коротко захи-хикав, а тоді стомлено видихнув.

— Трохи складне в нього життя, я скажу. Хоча, мені здається, Мідас тобі би більше про це розповів, ніж я.

— Ви часом не знаєте нічого про його справжніх батьків? — спитала Ліля, згадавши їхню з хлопцем розмову на балконі потяга.

— Мені Мідас щось про них розповідав, коли я теж поцікавився. Ти маєш знати, що Міронеза межує з багатьма державами. На півночі у нас імперія Даркдіóн, на сході є королівство Елорнéус, Нентаріéлла розмістилася, здебільшого, на півдні, розділяючи кордон ще з королівством світлих русалок, і любі вороги, себто Варнегор, – на заході. В ті часи, коли ще чаклун нашого короля був досить молодим, Міронеза дуже тісно співпрацювала з Даркдіоном. Все було добре, але сталося так, що останній розв'язав війну з Елорнеусом, причиною чому став замах на вбивство свого імператора. Через те, що почалися воєнні дії, відбулася мобілізація людей до армії з обох держав. Міронезі було невигідно вести цю ворожнечу, перебуваючи в союзі з Даркдіоном, тому вона бажала якнайшвидше загасити вогонь війни. І, скажу чесно, через рік їй вдалося утихомирити двох ворогів, але задля цього багато людей віддали свої життя. І серед таких людей були й справжні батьки Елеазара. Потім вже Мідас казав, що коли виконував одне доручення від короля у центрі однієї з провінцій – Дартегíлі, який, як і Везертаун, аби ти змогла уявити, є на кордоні з Варнегором, то зустрів там навулиці збідованого малого хлопчика, який тулився до стін забігайлівки, з якої його попередньо вигнали, як потім виявилося. Добре, що він хоч зміг нормально назвати своє ім'я, а то більше мій друг про нього нічого не дізнався. Той не міг нормально сказати, що з ним трапилося і де його дім. Та що й хотіти від наляканої чотирирічної дитини... Тоді була люта зима, і Мідас говорив, що взагалі здивувався, як таке мале ще вижило. Недовго думаючи, він вирішив забрати його до себе, адже нічого путнього про батьків не дізнався навіть від тутешніх мешканців. Лише пізніше, як мені казав, коли обшукував архіви того міста, аби знайти інформацію за його іменем, то побачив, що такі люди, у яких був син з таким ім'ям, були мобілізовані до армії у ті роки, коли Міронеза й Даркдіон воювали з Елорнеусом, і загинули на війні (мати його була цілителькою). Мідас вирішив дати йому своє прізвище і з того дня зробити його дитинство щасливим, аби той забув жах, який міг залишити травму в дитячій душі. Взагалі, чаклун нашого короля – дуже хороша людина, все ж недарма він його найкращий друг, — чоловік завершив говорити і легенько всміхнувся, що спровокувало помітні зморшки на засмаглому обличчі.

Ліля ще кілька довгих хвилин сиділа мовчки, ретельно обдумуючи почуту інформацію. «Добре, що Ел не пам'ятає тих часів, оскільки був малий, а то би ще його щось незрозуміле ятрило, – про себе усвідомила вона. – Чому ж він тоді казав, що не міг нічого знайти про своїх справжніх батьків? Може, пан Мідас не розповів йому про архів?».

Усвідомивши, що навряд зможе надалі нормально з ним говорити, дівчина підвелася.

— Щиро дякую, що розповіли. Гарно вам постійкувати, — кивнула і покрокувала до намету, поки тренер проводжав її розуміючим поглядом. Коли опинилася всередині, залізла під ковдру і ще довго не зімкнула очей.

А коли зімкнула, то їй снилася холодна зимова завірюха, чуже темне місто і кришталево-блакитні оченята маленького самотнього хлопчика, який плакав надворі біля стіни старого будинку, жалісливо гукаючи до себе маму з татом…