Ліля розплющила мокрі очі різко, ледь не підірвавшись із криком, поки її хтось схвильовано торсав за плече.

— Доню, все гаразд? — збентежено зазирнула в її злякані вічі мати. — Я прийшла тебе кликати вечеряти, а ти, виявляється, спиш. Тобі наснилося щось погане? Коли я увійшла, ти вві сні плакала…

— Сон... — шоковано видала Ліля, не маючи змоги повірити власним відчуттям. — Мамо, мені такий жах наснився!.. — дівчина по-дитячому пригорнулася до жінки і, сама від себе того не чекаючи, голосно заридала. Ненька здивовано обійняла її, починаючи лагідно гладити спину.

— Чш-ш… Знаєш, сонечко, часто погані сни є відображенням наших страхів і тривог, — чуттєво притуляючи дитину до себе, тихо заговорила Олівія. — Певно, тому тобі кошмар і наснився. Якщо не бажаєш – не розповідай. У мене теж таке буває, коли довго про щось переживаю чи багато нервуюся…

Ліля тихо угукнула і почала поволі заспокоюватися, уривчасто вдихаючи повітря. Прочувала, як її сполохана душа наливається неземним спокоєм, а стривожене серце урівноважує свій рух.

Коли траплялися схожі миті, дівчині завжди страшенно хотілося, аби час ураз зупинився і щоб вона навіки залишилася у теплих, добрих маминих руках, яка ніколи в світі не бажатиме їй бодай найменшого зла і від якої завжди віяло відчуттям дому.

У таких мирних і тендітних обіймах вони просиділи зо п'ять хвилин.

— Напевно, ти просто перехвилювалася і втомилася, але все позаду. Це був лише сон, — Олівія по-дитячому торкнулася до її носика, турботливо втішаючи.

— Так, мабуть, твоя правда, — зі щирою радістю пробелькотіла Ліля.

— Гаразд, доню, ще трішки відпочинь і йди вечеряти, — мама підвелася і всміхнулася.

— Обов'язково, мамо, а то я навіть не обідала. До речі, не знаєш, коли я приблизно заснула? — вона поспішила навести порядок із розпирханими рожевими косами.

— У годині другій дня, здається. Ти довго спала, адже зараз уже восьма, — ненька замислено глянула на годинник, а тоді покинула її кімнату.

«Певно, мені той папірець не наснився! – з дивною радістю збагнула Ліля. – Але ж наскільки емоційними іноді бувають наші сни, аж складно уявити...».

Вона ще хвилини три полежала, все ще оговтуючись і роздумуючи про сон із ранково-обідніми подіями. Згодом причепурилася і поквапилася до кухні.

«Досі не віриться, що мені наснилося власне весілля… І так само не віриться, що вони тепер житимуть із нами», – Ліля всміхнулася, дивлячись на те, як Евол хоче, щоб Неза його нагодувала. Це їй відразу підняло настрій і вона вже без жодної тривоги приєдналася до їхньої гамірної вечірньої трапези.

*****

Повільно йшов приблизно шостий день їхнього спільного життя. Лілі здавалося, що Евол і Неза встигли хоча б трішечки зблизитись. Але, скоріш за все, це таки здавалося. Неза часто зачинялася у себе в кімнаті і мало куди виходила, адже настільки сильно не хотіла, щоб Евол її дратував. Ліля ж за той час встигла дізнатися дещо нове про Орігама й Даніеля.

Наприклад те, що перший сильно боїться великих комах, а другий шалено любить солодощі, через що і вміє їх готувати. Коли дівчина згадала про його несильні прояви клаустрофобії, парубок запевнив – щосили намагається подолати цей дурний страх. Також до Лілі часто приходила Меліна і вони могли щось готувати на кухні або обговорювати хлопців.

У дану мить Ліля лежала на ліжку і, тримаючи у руках невеликий блокнот, щось на ньому малювала. Це було її таким собі хобі, якому вона залюбки могла приділити свій вільний час. Неочікувано до кімнати постукали.

— Заходьте, — завзято промальовуючи гілку дерева, дозволила вона.

— Слухай, тут до тебе якісь дівчата прийшли, — обережно прочинив двері Орігам і, зустрівшись із її питальним поглядом, продовжив: — і хотіли, щоб ти до них вийшла.

— Гаразд, зараз буду, — Ліля підвелася і, відклавши свій мініатюрний мольберт, поспішила до парадного входу.

Опинившись навулиці, взріла перед собою п'ятірку молодиць, обличчя яких пам'ятала добре, адже вони не раз бачилися їй у бридких кошмарах. Уся відразу зблідла, відчуваючи щось недобре тільки від однієї появи своїх одвічних кривдниць.

— Що ви хочете?.. — боязно промимрила Ліля, притиснувшись до дверей. Свідомо розуміла, що тут і зараз вони не повинні би були їй нашкодити, але страх все одно сильно зв'язував тіло. Дівчата стривожено перезирнулись і одна з них почала:

— Послухай, будь ласка, — вона нервово зім'яла рукави своєї сорочки, — я знаю, що це звучатиме дивно, і в тебе є повне право не повірити нам, та ми… Ми прийшли сюди, щоб попросити у тебе пробачення за всі ті мерзенні вчинки, які робили весь цей час...

— Так, вона має рацію, — погоджено захитали головами інші. — Ми багато про це думали і, нарешті, зрозуміли, що жахливо чинили з тобою… Вибач нам це, якщо зможеш. Нам справді дуже шкода...

Ліля стояла, мов укопана, і вражено витріщалася на тих, які все не припиняли говорити жалісливі слова і просити пробачення за скоєне.

— То… — замулялася якась із них, зауваживши чималий подив Лілі. — Ми заслуговуємо на твоє прощення?..

Ліля довго нерозуміюче кліпала і тремтіла від хвилювання, проникливо вдивляючись у очі кожної з них. Згадувала всі їхні образи і, відчуваючи неприємний щем у сонячному сплетінні, усвідомлювала, що ті, які зараз стоять перед нею, це не ті самі дівчата, які знущалися з неї. Вона розуміла, що, яке б зло вони їй не зробили, всі ці їхні слова зараз звучали щиро і розгублені погляди дійсно прагнули що швидше дізнатися її відповідь.

Ліля повільно прикрила рот долонями і не зуміла стримати дрібненькі горошинки сліз, які зволожили її рожеві щоки.

— Е-ей, чому ти плачеш?.. Ми ж не зробили нічого поганого... — не без підстав стурбувалися вони. — Лілю, перестань плакати, будь ласка. Заспокойся. Нам справді дуже прикро за наші вчинки. Вибач нас... Нумо… Нумо від сьогоднішнього дня будемо дружити? Що ти про це думаєш?..

— Вибачаю... — ледь чутно, стримуючи схлипування, прошепотіла Ліля.

— Що ти сказала? — не розчули дівчата, зніяковіло підійшовши ближче.

— Пробачаю… Я вас пробачаю, — вже більш розбірливо мовила вона, витираючи сльози.

— Справді? Справді пробачаєш?? — вони шоковано вдивлялися у її червоне обличчя.

— Угу, — впевнено кивнула Ліля, а тоді боязко всміхнулася: — гайда дружити.

— Ура! Нумо дружити! — швидше за все, колишні студентки самі не очікували, що їм буде настільки радісно від її прощення. Внаслідок чого аж налетіли на неї з міцними й затишними обіймами. Кожна з дівчат потім подарувала їй якусь дрібничку й, обмінявшись номерами, новоспечені товаришки натхненно розійшлися.

— Що там було? — визирнула з кухні Неза, попиваючи каву, коли Ліля уже була всередині.

— Та нічого такого... — знічено бовкнула вона, щасливо всміхаючись. — Просто, дівчата прийшли попросити пробачення.

— Дівчата? — не допетрала Неза, легко насупившись і оцінюючи вигляд сестри. — Які дівчата?

— Ті, що мене кривдили, — з огидним осадом на душі відповіла Ліля.

— А-а-а... Чекай, ти сказала «попросити пробачення»??

— Так, — вона вкотре розтягнула губи в усмішці, повністю розуміючи її здивування.

— Справді? — здалося, наче в Нези очі полізли на чоло.

— Справді, — не могла припинити всміхатися задоволена Ліля.

— Аж не віриться… То, боюся, щось у лісі здохло, — вона обвела вітальню враженим позіром. — Капець просто. А вони точно нічого не задумали?

— Знаєш, я теж спершу не повірила тому, що чую. Але вони справді прийшли, щоб попросити пробачення. Я бачила їхні щирі очі і, повір мені, – ці очі не брехали, — з дивною серйозністю заявила Ліля. — Я їх пробачила і тепер ми офіційно подруги. В мене навіть їхні номери є, — вона покрутила в руці папірчиком.

— Ого... Що ж, я рада за тебе. Чесно – рада. Але, якщо що, все-таки будь із ними обережна. Зайва обачність тут не завадить, — строго попросила Неза.

— Гаразд-гаразд, — розвела руками молодша Фрінке, пригадуючи, наскільки сильно іноді нею печеться її старша сестра.

Пізніше дівчина теж взяла собі щось попити і відправилася до себе. Сіла на килимок і, спершись на ліжко так, що була обернена спиною до вікна, продовжила малювати, попиваючи сік.

Вікно було навстіж відчинене. Знадвору до кімнату проникало вже літнє повітря, що було просочене цвітом найближчих дерев і квітів. Збоку шаруділи дрібні листочки крони липи, що вже давно росла під самим вікном. Ззовні гуляв теплий обідній легіт. Він інколи захоплював фіранку у якийсь ніжний танок або несміливо підглядав за юною художницею, хоча сама Ліля не любила, коли її так називали, адже вважала себе ще далеко не досконалою. У приміщенні голосно звучала весела і приємна пісня. А джерелом звуку був подарований на вісімнадцятий день народження Меліною невеличкий магнітофон, який був у формі яблука і їй дуже подобався.

— Гей, а непоганий у тебе смак у музиці! Скажеш, що то за пісня? — несподівано прозвучав радісний парубочий голос ззаду, змусивши Лілю від раптовості пискнути і швидко сховатися за ліжко, що вона зробила зовсім несвідомо.

— Хто т-тут?? — з перестрахом видала Ліля, готуючись зарепетувати на все горло. Та від цього її стримало те, що баритон хлопця здався їй доволі знайомим.

— Я… — зненацька заїкнувся незнайомець. — Не бійся, я не маніяк! — з награним переляком долинуло до її вух. — Я тобі не нашкоджу! Тут вікно було повністю відчинене і з кімнати грала музика, я згадав, що вже давно не був у тебе, тому й вирішив завітати, — він трохи брехав їй, але вона ж то цього не знала. — А взагалі, раджу не відчиняти так вікно. Бо хтозна, що може трапитися. Ще дійсно якийсь маніяк залізе...

— Хто би говорив, — надулася дівчина, поки страх змінювався на нерозуміння.

«"Давно не був"? Та що за маячня?! Я його ледь не вперше чую! Хоча чекайте… У цьому голосі є щось знайоме… Стоп. Невже він – це той самий хлопець, з яким я тоді говорила?? О боже!».

— А ти чому ховаєшся? Покажися, — завзято забажав незваний гість, через що Ліля важко звільнила легені і таки підвелася, нервово хи-хикаючи.

— Пробачай за відвертість, та тебе батьки хоча б найменших манер вчили? Якщо вже й заліз через вікно, господи мій, то мав би принаймні постукати! Як ти взагалі примудрився сюди вилізти?? — не без причин обурювалась вона, дивлячись на масивного у статурі молодика, що мав на собі стильне вбрання і безцеремонно всівся на підвіконні. У нього були блакитні, мов незабудка, очі, які пильно стежили за нею. Кострубате волосся кольору каштанового морозива нечемно скуйовдилось і змушувало свого власника час від часу себе поправляти. Поголені вилиці трішки виступали, ніс був чимось схожий на невелику картоплинку, а широкі смуги темних брів ідеально доповнювали чоло.

«Та ну, рідко коли маніяки бувають такими гарними...» – недовірливо усвідомила Ліля і, зрозумівши, що занадто довго його розглядає, відвела погляд вбік.

— Та що зробити – не вчили мене «дамських» манер, — він спокійно знизав широкими плечима.

«Дамських? – пирхнула та. – Постукати перед входом – це для нього дамські манери??».

— Так уже сталося, що я сирота з чотирьох років – батьки загинули в автокатастрофі. Найближчих родичів не було, тож у той час мене до себе забрав один чоловік, у якого була така робота, що, на жаль, не дуже дозволяла йому витрачати час на моє виховання.

— Ох, пробач, будь ласка, я ж не знала... — не на жарт знітилася Ліля, відірвавши від нього цікаві вічі, які у якусь мить вже встигла до нього причепити. Їй справді було його шкода. Адже краще жодній дитині у цім світі ніколи не знати, що це таке – жити без батьківської турботи і любові...

— Облиш, це ж давно було. Я нічого про них не пам'ятаю, — вродливий парубок замислено озирнувся у вікно.

— Все одно, вибач, — не могла не повторити Ліля, стараючись якнайкраще уявити, як непросто йому тоді жилося.

— Мені приємно зустріти людину, у якої так добре розвинена емпатія, але справді – годі просити пробачення, — кутик його повних губ усміхнено сіпнувся, намагаючись запевнити її, що все дійсно в нормі і її слова зайві. — До речі, сюди я виліз за допомогою дерева і того дерев'яного павільйону.

— Павільйону? — сконфужено вигнула брову вона, усвідомлюючи, що такої споруди на їхньому подвір'ї нема, поки хлопець вказав униз, біля тополі. — А-а, ти про альтанку?

— Точно, альтанка! А то я забув, що воно так називається, — він розгублено потер потилицю.

«Взагалі-то, нормальним людям для входу зробили двері, але якщо ти в нас не такий, то бог тобі в поміч», – дівчина по-дитячому розчаровано здійняла брови, утворюючи на чолі ледь помітну зморшку, а згодом таки наважилася підвести на нього серйозний погляд:

— Гаразд, що тобі від мене треба?

— Я прийшов поцікавитися, чи ти…

Договорити йому не дозволив звук стукотіння у двері.

— Лільо, можна ввійти? — почувся мамин голос і в цей момент хазяйка кімнати раптом, неочікувано навіть для самої себе, перелякалася і вичікувально глянула на того дивака (ким уже встиг для неї стати). Молодик і собі питально покосився на неї.

— Ходи сюди, я тебе заховаю! — пошепки закликала Ліля, думаючи: «Ну не стрибати ж йому зараз із другого поверху!».

— Навіщо? — він нерозуміюче звів одну з густих брів.

— Йой, як «навіщо»?? Я просто тебе сховаю, щоб мама не побачила! — дратувалася дівчина. Пізніше підбігла до нього, взяла за руку і поспішно повела до своєї чималої шафи, пошепки наказуючи: — Залізай!

— Гаразд-гаразд, — все ж погодився він, обережно пробираючись у самі нетрі дівочого гардеробу.

— Лілю, ти там? Я заходжу, — знову долинув до них схвильований жіночий голос.

— Швидше! — тихесенько квапила його Ліля. — Рухайся!

— Йой, тут купа всякого шмаття, я не можу швидше! — нервово огризнувся молодик.

— Як так? Я ж недавно прибирала! — неприємно вразилась вона. Та тут двері почали відчинятися і Ліля у паніці сама не зрозуміла як, але запхала хлопця у шафу так, що якось і сама там опинилася. «От халепа...».

— Доню, ти тут? — Олівія насторожено ввійшла всередину. — Мені здалося, що я її чула... Може, вона у ванній? І чому вікно повністю відчинене? То ж недобре, скільки разів їй ще про це говорити?

— Бачиш, я ж казав, — ледве заворушивши губами, зауважив її друг по нещастю.

— Цить! — Ліля постаралася зачепити його обличчя рукою, але трішки не влучила і торкнулася до м'якої чуприни.

— Гм, почекаю, поки повернеться, — пробубніла собі мати, тоді зачинила вікно і залишила кімнату.

«Боже, біда минула... Я вже думала, що помру з сорому через те, що ми в тій шафі так здавилися... Добре, що це таки скінчилося», – полегшено зітхнула Ліля, сідаючи на своє ліжко.

— Непогані в тебе форми, я тобі скажу, — знічев'я відверто заявив хлопець і з хихотанням вмостився на крісло біля столу.

— Йой, міг би про таке і помовчати! Ти що, збоченець?? — фиркнула Ліля, обурено червоніючи.

— Ні, на мене таке погане думати не треба, — потішно засміявся він. — Та й, що не кажи, а ти теж помітила, що в мене тут не жир, еге ж? — задоволено поцікавився незнайомець, показово плескаючи себе по твердому торсі, що був вкритий синьою футболкою. Це зразу викликало у Лілі ще дужче червоніння.

— Угх, кажу ж, краще помовч!..

Після цього у приміщенні на певний час запанувала тиша, яка майже нікого не тривожила, а якраз навіть допомагала осмислити все, що щойно відбулося. Наскільки дівчина зауважила, симпатичний незваний гість із цікавістю досліджував інтер'єр її кімнати. Пізніше Ліля вирішила таки перервати те мовчання:

— Тебе тоді мама перебила. Може, продовжиш? — вона питально зиркнула в його бік.

— А? Так, дійсно, — було видно, що її раптова пропозиція вивела його з короткочасних роздумів. — Як і говорив, я прийшов поцікавитися, чи ти читала того листа?

— То це ти його написав?? — миттєво озвучила свої думки Ліля.

— Так, я… — неочікувано зім'явся він. — Пробач за поганий почерк... То це означає, що ти читала? — блакитні очі з дивним сподіванням подивлися на її особу.

«Як на мене, той почерк був дуже гарний...» – мимоволі промайнула у неї швидка думка.

— Ні, не читала... Того дня у нас передавали сильний вітер, а я забула про це і захотіла відчинити вікно нарозтвір. Як ти зрозумів, коли тепло, я так часто роблю. Тоді побачила твій лист, та коли взяла його до рук, знадвору зірвався сильний вітер і папір вислизнув із пальців. Я би могла піти його ловити, звичайно, але зрозуміла, що з такою вітровою погодою його й до іншої області може занести… Тому не читала, пробач, — молодша Фрінке пригнічено видихнула і з'єднала долоні у замок.

— Зрозуміло... Це я дурний, що забув про погоду і відправив його саме тоді. Ех, та нічого страшного. Це був знак, що так робити я більше не повинен, — він потер плече і над чимось замислився.

— А що це був за лист? Для чого? — вона вирішила не втрачати нагоди дізнатися про це особисто від відправника, з видним хвилюванням подарувавши йому зацікавлений погляд.

— Ну, як би це зрозуміліше пояснити... — вже, бувало, тягуче почав хлопець, вагаючись, але його знову перервав стук у двері.

— Лілю, ти там? Негайно йди до кухні! Незі з Ріною потрібна твоя допомога! — мама дівчини була доволі розлюченою, тому що тоді таки не знайшла доньку у ванній.

— Певно, я вже піду. До речі, добре, що ти тут знову безлад не зробила, як того разу. І я порадив би навести порядок у тій шафі. До зустрічі! — незнайомець прощально блимнув зубами і, хутко наблизившись до вікна, якнайшвидше відчинив його і без секунди сумніву вистрибнув.

— Ей! Зачекай! — пошепки крикнула йому вслід Ліля, підбігши до того місця, але коли оглянула вечірній двір, то нікого не побачила.

«Що? Як він це робить? Невже справді стрибнув? Там же ж високо! Цей хлопець що, якийсь акробат?!» – вона шоковано намагалася знайти його силует, проте, скільки б не шукала, таки не змогла на нього натрапити.

— Доню, що це ти робиш? — ненька ввійшла всередину. — Я хіба ніколи не говорила, що навстіж відчиненими вікна краще не тримати?

— Ти ж знаєш, як я це люблю, мам, — зніяковіло всміхалася до неї дочка, стараючись бодай якось виправдатися.

— Знаю-знаю, не переймайся. Ходи, допоможеш дівчатам з вечерею, — Олівія несхвально подивилася на неї. Ліля розтягнула вуста у невинній посмішці і почимчикувала за жінкою на кухню.

Після вечері вона знову повернулася до себе, але дуже швидко до неї в кімнату постукали. І, лишень дозвіл на вхід був озвучений, усередину завітали Неза з матір'ю.

— Дівчатка, я знову зібрала вас, щоб дещо повідомити, — сестри звично насторожились і припекли до неї свої пильні очі. — Завтра я повинна поїхати за кордон через роботу. Це буде приблизно на місяць. Я впевнена, що ви тут дасте собі раду, та й із хлопцями краще зблизитися зможете, якщо мене не буде. Я залишу вам певну суму на ваші витрати (та якщо не буде вистачати, дайте знати), але прошу поставитися до цієї ситуації серйозно, адже ви будете з ними сам-на-сам цілий місяць, і я хотіла б, аби нічого такого за час моєї відсутності не сталося. Зрозуміли? — вона з неабиякою строгістю глянула на своїх доньок, які її уважно слухали. Дівчата спершу мовчали, а далі стверджувально, але не конче впевнено кивнули.

— А чому тобі раптом відрядження влаштували за кордоном? — виявила несміливе здивування Ліля.

— Мені це невідомо. Головне, що кілька мов знаю, тому вже не пропаду, — запевнила їх спокійною усмішкою Олівія.

— Це все чудово, але, мам, той гад Евол буде ще більше до мене клеїтися, коли ти поїдеш! Він мені вже страшенно набрид! — не змогла стриматися від скарг Неза. — Коли вже можна буде закінчити той випробувальний термін??

— Доню, невже він тобі анітрохи не подобається? — розчаровано поцікавилась мама.

— Анітрохи... Можете собі обидві уявити? — ображено пробубніла дівчина, а Ліля з ненею лише смутно перезирнулись.

«Відчуваю, що ти насправді не зовсім байдужа до нього, сестро, але твоя жіноча гордість категорично забороняє тобі це визнати як перед кимось, так і перед самою собою. Втім, на все свій час», – заспокоювалася молодша Фрінке, досліджуючи обличчя головної героїні своїх думок пильним поглядом.

Згодом Ліля знову була сама в кімнаті і продовжила читати книжку, від якої її відірвали.

«Цікаво, що з того всього вийде? Думаю, що нічого такого, як сказала мама, не станеться і ми точно дамо собі раду. До речі, той хлопець, який до мене нині навідався, якийсь справді дивний. Шкода, що він так і не договорив, що було в тому листі... Дійсно! Я ж навіть не знаю, як його звати! Сподіваюсь, ми ще зустрінемось, от тоді в нього і запитаю…».

На годиннику була пізня година, коли дівчина відклала книжку на тумбочку, смачно розтягнулася і відправилася спати з трепетним відчуттям, що завтра у неї може бути цікавий день.

*****

З самого ранку мати дівчат зібрала завчасно складені речі і відправилася за кордон.

— Ми тебе любимо, мамо! Бережи себе! — з тугою кричали доньки.

— Я теж вас дуже люблю, дівчатка! І ви себе бережіть! Скоро зустрінемось, любі! Не сумуйте! — Олівія розчулено всміхалася їм із вікна потяга.

— Ми будемо чекати, мам! І ти не сумуй! Успіхів тобі! — вони теж усміхалися, хоч їм було непросто прощатися з нею на такий довгий час, адже найчастіше її відрядження не затримувалося більше, ніж на тиждень. Пізніше члени сім'ї обмінялися ще кількома щирими словами і просто зворушено махали одні одним, поки потяг рушав.

Дорогою додому в сестер неждано зав'язалася розмова про їхнє спільне минуле. Вони рідко розмовляли на схожу тему не лише з мамою, а й одна з одною. Можливо, саме від'їзд неньки вплинув на те, що дівчатам раптом захотілося поділитися своїми переживаннями і думками щодо цього.

— Вважаєш, тато покинув нас саме через те, про що каже мама? Ти ніколи серйозно не думала про це? — після кількох хвилин тиші замислено відгукнулася Неза. — Я знаю – дурне запитання. Звичайно, ти роздумувала над цим і, напевно, не раз. Я також. Ми, просто, майже не говоримо про це… Що скажеш?

— Твоя правда – звісно, я про це думала... І мені іноді здається, що відсутність батька у нашій сім'ї не зовсім пов'язана з незгодою його рідні, як колись могла розказувати мама... — і собі вдумливо крокувала Ліля. — Знаєш, я підозрюю, що батько просто не був готовий до таких стосунків, у яких будуть діти. Не був готовий працювати вдвічі більше, щоб забезпечити новостворену сім'ю, до того ж мама казала, що в них тоді були складні часи… Та що б там не було, це його вибір, нехай він і не розділив його з нею... з нами... І як би мені не було образливо, що я все життя росла без тата, я справді дуже-дуже стараюся не засуджувати його... Хоча інколи мені до смерті шкода, що я не можу запитати у нього якоїсь чоловічої поради чи почути слова батьківської підтримки… Він так вирішив для себе, і ми досі достеменно не знаємо справжніх причин таких його дій. Або ж нам просто не хочеться думати, що той, хто подарував нам життя, був останнім гадом, який посмів залишити нас…

— Але, розумієш, мама кохала цього гада, якщо вже він ним справді був, — пригнічено видавила з себе Неза.

— І то правда… — сумно кивнула Ліля. — Не віриться, що він був таким, адже я вважаю, що, якби він теж так само сильно любив маму, як вона його, то ніколи б не покинув нас, наскільки б складно не було. А тут… Ну подумаєш – батько просто не був упевнений, що впорається. Значить, у нього була занадто слабка віра в себе і в маму… Думаю, ми вже достатньо дорослі, щоб одного разу відправитися на його пошуки і тоді з ним зустрітися. Щоправда, мама дуже неохоче про нього розповідає, через що знайти його нам буде складно… Але якщо це все-таки станеться (а я всією душею вірю, що станеться), то я хотіла б просто дізнатися, що він за людина, чим зараз живе. А ще є бажання серйозно поговорити з ним про той жорстокий вчинок, бо ж мама дійсно дуже рідко згадує про ті події...

— Звичайно, варто лише поставити себе на її місце, — ненав'язливо перебила її Неза. — Я впевнена, що тобі тоді теж було би боляче про таке говорити. Мабуть, саме тому ми в неї про це майже не питаємо...

— Твоя правда… Та, знаєш, я хоч і думаю, що у нашому світі кожна людина має якийсь вибір, тобто не треба тата засуджувати за той вчинок, але іноді в мене складається враження, що це неправильно. Так – у кожного з нас є вибір, але коли ти створюєш сім'ю, дідько забирай, то тоді твій вибір може вплинути на долю інших її членів. Тоді егоїзм і гордість повинні відходити на задній план. А в нього так не сталося, що мене до сліз ображає... Його вчинок цілком можна назвати нелюдським! Та як він так міг, взагалі?! Залишив маму саму з двома маленькими дітьми на руках! Я навіть і приблизно уявити собі не можу, наскільки їй було боляче і складно у той час. Коли усвідомлюю це все, мені стає її дуже шкода... Я їй безмежно вдячна за все, що вона зробила для нас, та не можу змиритися із мерзенним вчинком її чоловіка!.. Невже його пізніше зовсім не мучила совість?? — завершивши висловлювати своє хвилювання, яке довгі роки назбирувалося у Ліліному серці й гнило, вона повільно зупинилася і несподівано розплакалася. Неза співчутливо зітхнула і притулила сестру до себе.

— Яка ти в нас все-таки плакса… — по-доброму прошепотіла вона. — Я підтримую твою думку, Ліль, але запам'ятай, що це все вже давно в минулому. Зараз нам потрібно дивитися вперед, а не гризти себе за те, що ніяк не зможемо змінити... Так, схожі розмови інколи дуже допомагають позбутися душевної журби, і я рада, що ми поговорили про це… Може, ми колись все ж із ним зустрінемося. І тоді я теж хотіла би багато про що розпитати у цього чоловіка... Розумію, що мама, як би не старалася, та все одно не змогла б замінити нам батька. І після цього всього я усвідомлюю, що буду робити все можливе, аби у моїх дітей такого нізащо не сталося… — Неза лагідно торкалася долонею до рожевої маківки і сама ледве стримувала сльози розчарування. — Ну все, Лільо, годі плакати – цим зараз точно нічим не допоможеш. Хоча я знаю, що це полегшує той противний душевний біль… — вона невпевнено заїкнулася. — Ех, гаразд, ще трохи поплач і йдемо додому, — Ліля тихо погодилася і почала потроху заспокоюватися.

Цей день видався дуже сонячним і привітним. Теплі промінці пестили ранкову землю, а метелики і бджоли збирали пилок різного цвіту, дозволяючи нахабному вітрові розносити їхні запах. Притаманний цій порі гамір і шум столиці зароджував усередині дивну втіху, через яку хотілося вдихнути життя на повні груди.

Ліля з Ріною прогулювалися поміж переповненими різним добром прилавками у пошуках продуктів. І вже за певний десяток хвилин наплічник, який мала Ліля, був набитий усім потрібним добром для їхнього пожитку. Тоді ж дует вирішив відправитися на базар з одягом, та коли одна з них зауважила кавун, дівчата з двосторонньою згодою захотіли його купити.

— Ріно, взагалі-то, кавуни не дуже корисно брати на початку літа. Невже не знаєш, що у них тоді є багато різних хімікатів? А це, як не дивно, не конче добре для нашого організму, — неочікувано прозвучав збоку знайомий низький голос.

— Привіт, хлопці! — всміхнулися подруги до Орігама й Даніеля, які стояли поруч. — Думаю, ти маєш рацію, Орігаме. Дякую, що нагадав, а то щось я про це забула, — зніяковіло зізналася Ріна.

— До речі, що ви тут робите? — зиркнула на них Ліля, коли їхній новоспечений квартет почав мимохіть тікати подалі від недоброго погляду продавщиці.

— Мені захотілося приготувати домашній йогурт, тому ми прийшли за продуктами, — Даніель уважно розглядав прилавки.

— Овва! Буде цікаво скуштувати! — захоплено пискнули молодиці. — А Евол не з вами?

— Він пішов купувати молоко. Чесно кажучи, я і сам не знаю, де його чорти понесли, — роздратовано озирнувся Орігам, стараючись відшукати синіми очима в невпинному натовпі знайомий біляво-золотистий чуб.

— Е-ей! Люди добрі! Хтось із вас часом липучку-ідіота не замовляв?! — знічев'я на горизонті з'явилася розлючена Неза, приковуючи до себе погляди перехожих. — Особисто я – ні. Але воно, чомусь, до мене при-че-пи-ло-ся! — дівчина натякала на славнозвісного білявого нахабу, який міцно і безпардонно тримався за її живіт.

— Он він де! — безпристрасно зауважив брата Орігам.

— Ти молоко купив? — Дан із підозрою звузив темно-зелені вічі.

— Купив! — впевнено відповів Евол, кивнувши на свій рюкзак. — О, привіт, дівчата! — на його широку усмішку дві інші теж зробили радісно-нервові фізіономії.

— Незо, а ти тут що робиш? — Ліля повільно підійшла до сестри.

— Я хотіла приготувати на обід плов, але виявилось, що в нас закінчилась олія, тому я пішла за нею. А тут – хто б сподівався! До мене ось ця бісова липучка причепилася! Заразо, ану відстань від мене! Дратуєш!

— Не хо-о-очу! — Евол заперечно похитав головою, надувши губи, а «жертва» тільки злісно шикнула і почала вкотре наполегливо відривати його від себе, викликаючи у їхньої компанії сміх, а в перехожих – сконфужені позиркування.

Пізніше, коли Незі все ж таки вдалося звільнитися від його рук, Ріна віддала їй завчасно придбану олію і та, подякувавши, поспішила додому. Та лишень вона зникла за одним із будинків, Евол попрощався з ними всіма і помчав за дівчиною. Тоді і юрба молодих людей розійшлася по своїх справах.

Ріна хотіла купити собі якісь зручні штани, а Ліля дивилася за різними футболками. Приміщення було просторе і людей – чимало. Певний час вони спокійно перебирали різний одяг, та раптом Ліля різко присіла.

«А той дивак тут що робить??» – розхвилювалася дівчина, швидко усвідомивши, що побачила саме того хлопця, який до неї нещодавно приходив.

Ріна нерозуміюче закліпала, зауваживши дії подруги, а тоді і собі присіла.

— Ліль, щось трапилося? — вона стурбовано оцінила її збентежене обличчя.

— Н-ні, нічого, — розгублено замахала руками та. — Просто, шнурки розв'язалися...

— Шнурки? — здивовано підняла чорні брови Ріна. — Але ж ти у босоніжках, і вони на липучку, — натяк дівчини на абсолютну відсутність тих мотузочків на її взутті змусив Лілю дуже нервово захи-хикати.

— Точно, я й забула!.. Пробач, мене просто зненацька коліно заболіло, — вона демонстраційно потерла суглоб.

— Що, Ліль, старість – не радість? — підіймаючись, насмішливо дорікнула Ріна.

— Ну припини, — обурилась Ліля, — це все через босоніжки, напевно… Десь ногу не так поставила, та й маєш…

«І чому я, взагалі, ховаюся від нього? Я ж йому нічого не винна!..» – не могла дотумкати вона, теж поволі вирівнюючись. У наступну мить Ріна несподівано попрямувала до якогось недалекого прилавку.

«Куди це вона?» – аби нагодувати свою цікавість, Ліля обережно визирнула з-за одягу і побачила, що Ріна підійшла до того молодика, від якого вона якраз ховалася. Пізніше вони тепло обійнялися і почали мило теревенити.

«Може, це її хлопець?» – припустила Ліля, відчуваючи від цієї думки незвичний щем усередині. Ріна, щось йому повідаючи, весело вказала на Лілю, а далі вони обоє попрямували у її бік, що відразу зародило в душі молодшої Фрінке тривогу.

— Ліль, хочу познайомити тебе з моїм хорошим другом, — усміхнено почала Ріна, коли вони підійшли. — Його звати Елеазáр, але найчастіше всі скорочено кличуть «Ел».

— Я – Ліля, дуже приємно познайомитись, — мовила вона, стараючись привітно всміхнутися, проте це в неї вийшло не дуже вдало. А хлопець узявся пропікати її дивним поглядом своїх проникливих блакитних очей.

«Чого це він на мене так дивиться?.. – дівчина знічено опустила пригнічені вічі. – До речі, ну в нього й ім'я! Ніде ще такого не чула…».

— Мені теж дуже приємно знатися, — згодом він вивів її з роздумів, внаслідок чого вона прикувала до його стриманого лиця боязний позір.

— Що ж, — звернула на себе увагу занепокоєна Ріна, зауваживши між ними невелику напругу, — нам із Лілею, думаю, уже потрібно йти. Рада нашій зустрічі, Еле. Коли буду вільна, я з тобою ще обов'язково зв'яжуся.

— І я радий знати, що в тебе все добре. Не перепрацюйся, — парубок наостанок ще раз допитливо оглянув Ліліну постать, а далі розвернувся і, тримаючи руки в кишенях, покрокував.

— Дивак, — не змогла промовчати Ліля, проводжаючи його широку спину сконфуженими очима. Ріна з певним здивуванням глянула на неї.

— Буває, — розуміюче всміхнулась вона. — Певно, пізніше купимо собі новий одяг, бо вже час обідати, — інша підтримала її і вони неспішно почимчикували до свого особняка.

*****

Неза поспішно робила приготування до страви, поки кухнею лунала запальна пісня, покращуючи настрій молодій кухарці.

— Ти чого сюди приліз? — невдоволено видала дівчина, боковим зором зауваживши Евола, який сперся на одвірок і цікаво спостерігав за нею.

— Хочу з тобою варити їсти,— спокійно заявив він, схрестивши руки на грудях.

— Гм, то ти вмієш готувати? — з презирством крякнула Неза.

— Ні – у нас Дан готує, — швидко відказав Евол, відчувши мимовільну образу.

— Значить, тобі тут нема що робити.

— Я хочу допомагати – і буду.

— Гаразд, — якось занадто швидко здалася врна, — тоді наріж цибулю.

«Від тебе помочі буде мало, але під час роботи хоча б, сподіваюся, менше набридати будеш, а то інакше би точно мені спокою не дав», – змирилася Неза.

— Ей, чому саме цибулю?? — пирхнув молодик, насторожившись через те, що його обраниця справді зовсім не довго опиралася. На таке нахабне обурення інша тільки люто покосилася на несподіваного помічника, а він, зрозумівши натяк, відразу схопив дерев'яну дощечку, хліб і ніж, приготувавшись до виконання її прохання, яке було більше схоже на наказ.

— Для чого тобі хліб?

— Десь вичитав, що очі не будуть сльозитись, коли ріжеш цибулю і щось жуєш при тому, — відказав на її нетямущість Евол, поклавши до рота скибку хліба. — Воно справді працює.

— Гаразд. Ріж її невеликими кубиками, — дещо сконфужено зиркнула вбік хлопця тимчасова наставниця, подавши йому дві добрячі цибулини. Хлопець кивнув і приступив до роботи. В той час старша Фрінке поставила каструлю з олією на розігрівання, тоді почистила моркву і витягнула з морозильної камери потрібний кусок фаршу.

«В нього доволі непогано вийшло. Мабуть, не такий він вже і бездарний, коли старається», – зловила себе на цікавих думках Неза, зауваживши результат його ретельної праці.

— А зараз що робити? — Евол звернув на неї уважний погляд.

— Відправ цибулю до каструлі, трішки помішай цією лопаткою і накрий кришкою.

Вона глянула на потрібний баняк, промиваючи моркву. Він твердо кивнув і поквапився до діла, стараючись вберегтися від «атак» розжареної олії. А Неза почала натирати потрібну кількість вимитих овочів, час від часу кидаючи на свого горем нажитого помічника пильний позір.

— Закинь туди тепер і моркву, а трохи пізніше додаси того фаршу. Я зараз прийду, — згодом попросила вона, поставивши біля нього наповнену потрібним інгредієнтом мисочку.

— Гаразд, а ти куди? — він приклеїв до її стрункої спини цікаві карі очі, помішуючи лопаткою вміст каструлі.

— Маю продезінфікувати палець. Я порізалася, коли натирала ту дурну моркву, — знехотя відказала Неза.

— Дуринда! — несподівано розізлився Евол, через що дівчина аж здригнулася. — Якого біса ти раніше не сказала? Дай сюди свій палець!

— Н-ні, — несміливо заперечила вона, невпевнено позадкувавши.

— Незо, я тобі зараз «нікну»! Кров спершу варто би було зупинити холодною водою, а тоді дезінфікувати.

— Гаразд-гаразд! — погодилася Неза, наближаючись до нього.

«Якого дідька ти так розкричався, якщо я і сама могла його там промити? – набурмосилась вона, під пильним наглядом його очей спиняючи кров крижаною водою. – Хоча, визнаю, я би точно забула...».

— Ну ось тепер можеш іти, — з турботливо-строгою усмішкою заявив Евол.

— Ніби мені потрібен був твій дозвіл, — фиркнула Неза, залишаючи територію кухні.

Коли повернулася з ванної, то її славнозвісний помічник уважно стояв біля плити і помішував те, що було в каструлі.

— Не забувай інколи «зчіхувати» з фаршу розмерзле м'ясо, гаразд? І як там овочі? — поцікавилась Неза, набираючи у чайник води.

— А? Що ти сказала? — видно було, що своїми питаннями вона відірвала його з глибоких роздумів, через що була змушена повторити все нещодавно сказане. — А-а, та все добре. І мені дуже подобається відламувати готові кусочки фаршу, — він усміхнувся.

— Гаразд, молодець. Ще трохи постеж за цим, а я згодом додамо окропу, — сповістила Неза, підкручуючи під чайником газ.

— «Молодець»? — після свого перепитування він зустрівся з її нерозуміючим поглядом. — Ти сказала «молодець»?? Я молодець, так?

— Ем… — несподівано розгубилася дівчина. — Так – ти молодець.

— Ура! Я молодець! Молодець! — мов дитина, втішився хлопець. Потім він швидко скоротив між ними відстань і щосили обійняв її.

— Що ти… Що це ти робиш?? Відпусти, а то задушиш! — вона оторопіла від раптовості такого близького контакту.

— Не хочу відпускати – я ж тебе ще ніколи нормально не обіймав, —тихо заперечив Евол, поклавши підборіддя на її маківку й огортаючи руками дівочий тулуб.

— Мені байдуже, відпусти...

«Він завжди був таким сильним??» – пручаючись, обурювалася Неза. У ніс, попри запах смаженої цибулі й моркви, потрапляв аромат чоловічого одеколону, що чимось нагадував осінь і какао. Через мізерну віддаль між їхніми тілами вона могла чути, як швидко гупає його серце, і відчувати, наскільки сильно цей нахабний хлопець зараз напружений. У наступну мить Евол ще щільніше притиснув її до себе. Тоді нахилився до самісінького вуха і пошепки огорнув частину її збентеженого обличчя гарячим подихом:

— Ти б лише знала, як сильно я в тебе втріскався… Сам себе не впізнаю...

Незині щоки потроху налились зрадливою рум'яною і вона зрозуміла, що тепер і її серце знічев'я, без жодного дозволу, теж сильно прискорило свій рух. Якийсь час помовчавши, дівчина обурено заговорила:

— Е-ей… Не мели дурниці, відпусти мене… — Евол нічого не відповів, а лише спокійно опустив голову на її плече. — Чуєш, я зараз тебе поколю ножем, — зненацька пригрозила Неза, ледве розвертаючи в руках гострий предмет, який вже встигла дістати.

— Не поколиш ти мене, — спокійно обізвався біля неї теплий голос. — Просто дай тебе так пообіймати...

— Не хочу, — буркнула вона.

— Ну-ну, я ж тобі нічого не зроблю, лиш дозволь трохи так постояти, — ніжно попрохав він, трішки лоскочучи її шию своює біляво-золотистою чуприною.

— Ага – нічого ти мені не зробиш. Хто б казав… Ідіот... — Неза пригнічено стиснула губи, а тоді несподівано дещо згадала. — Агов, Еволе.

— Гм? — він непомітно всміхнувся.

— У нас зараз пригорить ще не готовий плов, — від цього зауваження Евол із надзвичайною швидкістю отямився і підлетів до плити.

— Фух, поки все добре! — помішуючи суміш, щиро зрадів він.

— Можна додавати воду, — Неза взяла пискливий чайник і налила життєдайну рідину до каструлі, а за мить її вміст почав булькати і дівчина висипала туди пачку рису. Тоді поквапилася ще раз наповнити той же чайник і поставити його на плиту. — Коли вода википить, а радше, рис її вбере в себе, додаси ще окропу.

— Гаразд, згодом так і зроблю. А зараз, можливо, продовжимо? — діловито розвернувся до неї Евол, розтягнувши вуста в єхидній посмішці.

— Не підходь до мене, — одразу відчеканила вона, демонструючи ніж, через що парубок ображено надув губи і, таки змирившись, повернувся до плити.

Через певний проміжок часу плов уже був готовий і дуже апетитним запахом наповнював дім. У процесі завершення готування дівчина примудрилася ще раз похвалити свого помічника, а той уже був готовий знову лізти до неї з міцними обіймами. Та Неза, певно, не була б Незою, якби «послабила захист».

— М-м-м, мій шлунок чує, що нас чекає щось дуже смачне, — тут же заявила Ріна, коли весь квартет співмешканців, який встиг під час повернення зібратися докупи, ввійшов у дім.

— Якщо всі вже тут, то можемо сідати за стіл! — згорав від нетерплячки Евол, широко всміхаючись. — Дуже хочу, щоб ви швидше скуштували, який ми з Незонькою рис приготували!

— Я тобі не «Незонька»! — розлючено гаркнула дівчина, а решта тільки тихо розхихоталася, розбираючи куплені речі. І невдовзі всі шестеро вже хвалили працю найцікавішого дуету, не маючи змоги насмакуватися їхньою стравою.

Надворі поволі сутеніло, коли хлопці взялися за приготування йогурту. Ріна з Лілею, бувало, хотіли їм чимось допомогти, але коли зрозуміли, що Даніель у цьому добре розбирається і чудово керує тими двома, то більше не пхалися.

Ззовні цвіркуни виконували свою вічну симфонію, яка називалася «Літо». Вулиці відпочивали від невпинної ходьби людей, а листям дерев і кущів бавився вітер.

Багато хто з жителів будинку сім'ї Фрінке вже давно наївся смачним полуничним йогуртом і розійшовся по своїх кімнатах. Тільки Ріна викликалася мити посуд, а Ліля їй допомагала, відразу витираючи його. Щоправда, робила вона це зовсім не квапливо, адже хотіла почати розмову на одну тему, але ніяк не наважувалась.

— Гарний сьогодні був день, — щасливо всміхаючись, раптом мовила Ріна.

— Ага, — несміливо стенула плечима Ліля, не знаючи, що може додати. — Слухай, Ріно...

— Так, Ліль? Якщо чесно, я підозрювала, що ти хочеш щось спитати… Я тебе уважно слухаю.

«Ахах, вона, як завжди, добротою аж світиться», – Ліля зніяковіло всміхнулася на усмішку подруги.

— Знаєш, — таки почала вона, — як би це не звучало з мого боку, та я зауважила, що ти… За три-чотири роки нашого спільного життя ще ні разу не знайомила нас із якимись своїми друзями. От мені цікаво, а з тим Ел… Елеазаром, якщо правильно пам'ятаю, з яким ми на базарі зустрілися, ви з ним давно знайомі?

— Гм… — Ріна на довгу хвилину припинила своє заняття, поринаючи у далекі спогади. — Маєш рацію – ви ще не зустрічалися з іншими моїми друзями. Пробач за це, та завжди такі обставини складалися, що не виходило, – дівчина збентежено знітилась. — Тож, якщо так хочеш, я трохи розкажу тобі про свою дружбу з Елом, — вона поділилася з нею легко-ностальгічною усмішкою, а Ліля налаштувалася на цікаві розказні про свого дивакуватого нового знайомого.