Чиїсь теплі руки несподівано обійняли Лілю зі спини, через що на тілі виступили сироти. Вона повільно-повільно розвернулася і побачила вродливого блакитноокого хлопця, який ніжно до неї усміхнувся. Його повні губи неспішно наблизилися до її обличчя, а потім обережно…

— Лільо! Ліль, прокидайся! — Мелінин голос вирвав дівчину, не давши солодкому сновидіню дійти до найцікавішого моменту. Подруга торсала Лілю за плече.«Ну ось – знову... Та скільки ж можна?!».

— Що таке, Меліно? — сонно й невдоволено пробурмотіла «постраждала», підійнявшись і протираючи заспані сірі очі. Меліна підійшла ближче і схвильовано мовила:

— Поквапся! Усьому шостому загону треба через десять хвилин бути біля бального залу.

— Ех, бальний зал... Бал… Ел... — поринула та у спогади вчорашнього дійства, дурнувато сміючись і знову влігшись на подушці.

— Лілю! — крикнула подруга, знову висмикнувши дівчину з магічного світу думок і бажань.

— Ну що?! — Ліля підірвалася, різко сівши.

— Знаю, тобі вчора було дуже класно, але рухайся, бо там нам мають повідомити щось важливе.

— Гаразд-гаразд. Тобі це Ріна сказала? — після ствердного кивка дівчини інша зітхнула. — Дай-но хоч причепуритись трохи, за кілька хвилин буду.

— Сама не заблукаєш? — Меліна з підозрою схилила голову, йдучи до дверей.

— Не повинна, — дещо невпевнено відказала Ліля, подумки додаваши: «Хоча замок справді часом схожий на лабіринт…».

Спокійно видихнувши, тільки-но подруга залишила її наодинці, вона мішком із-під картоплі знову впала на ліжко. Думки вкотре пробіглися по спогадах вчорашнього вечора. О так, її серце ще довго співатиме, згадуючи це. «Ех, ще раз би так…» – лице дівчини вкотре осяяла щаслива усмішка.

Вирішивши, що довго лежати не варто, Ліля підвелася і почала поспішно збиратися. Завдяки пам'яті, дорогу до пункту призначення вона все-таки знайшла без перешкод.

На щастя Лілі, останнім до їхньої банди приєднався саме Евол, через що інші сердито випалювали у ньому дірку.

— Доброго ранку, Незонько, — розцвів парубок, не звертаючи уваги на їхню немилу поведінку.

— Д-доброго, Еволе, — засоромлено привіталась молодиця, опустивши очі. А інші, хто був не в курсі, здивовано витріщилися на неї. «Не відгаркнула нічого?» – остовпів Орігам.

— До речі, народе, тепер ми з Незою пара, тому приймаємо ваші вітання, — Евол щасливо обійняв свою обраницю й широко всміхнувся. Неза здивовано закліпала, ідентично повторивши за враженою Меліною.

— Круто! — шоковано викрикнув Даніель, коли вже знайшов свою щелепу на підлозі. — Я-то думав, що мені вчора марилося, що ви за руки трималися. Чому раніше не сказав?

— Дійсно, я також залюбки послухав би історію вашого довгоочікуваного возз'єднання, — дещо докірливо підтримав Орігам, кивнувши.

— Та я лише недавно прокинувся, не було часу, — не припиняв шкіритися Евол, а хлопці тільки перезирнулися, вирішивши, що поговорять із ним потім.

— Ну все, Еволе, це не дуже гарно стосовно інших... — пробелькотіла Неза, а він відразу спокійно відпустив її, тихо погодившись.

— Радий, що ви всі вже тут. Це ж увесь ваш загін, так? — замість ранкового привітання запитав Джет, крокуючи до них.

— Весь, — кивнула Меліна. «Думала, до нас Ріна прийде», – збентежилась далі вона. — А чому треба було, аби ми саме тут зібралися?

— Бо це єдине місце в палаці, яке ви всі знаєте найкраще, — якось нервово відказав демон, потираючи червону щоку.

«Щось він сьогодні не в настрої, еге ж?» – припустила Ліля, спостерігаючи за дебелим молодиком.

— Джете, що з твоєю губою? Побився з кимось? Думаю, не з Елеазаром, а то ви вчора так сперечалися… — налякано пробелькотіла вона.

— Ні, не з ним. Це я від свого капітана на горіхи отримав, адже той звідкись дізнався, що я вчора не дуже гарно поводився із Віві, — дратівливо, проте чесно відповів Джет, звернувши увагу й інших на невеличку рану, що «прикрашала» його вуста.

— Чому ти не думаєш, що Віві сама йому розповіла?

— Не може такого бути. Вона ніколи йому не скаржиться на мене. Всі її слова – то просто спроби залякати, на які… Я майже завжди ведуся, адже боюся кепа. Ми обоє собі такі правила встановили, як тільки опинилися у команді: вона не скаржиться на моє приставання капітану, а я не маю права повністю зазіхнути на її тіло, — швидко проговорив він, ніби такі установи були чимось буденним у членів всіх загонів. — Якби не та заборона, вона б давно була повністю моєю. А тепер ще й тридцять кіл навколо палацу бігати…

— Але ж… — червоніючи, несміливо заперечила Ліля. — Її серце не належить тобі... — демон пильно подивився на неї і звузив очі.

— Її серце вже моє, просто вона цього не знає, — впевнено заявив Дезлес, схрестивши руки на грудях. — Так, чому я сюди прийшов? Ти мене збила, — його брови обурено зійшлися над носом. — А, точно! Відсьогодні у вас починаються спеціальні тренування, після яких ви вже будете офіційно вважатися шостим загоном королівської армії Міронези.

«Дикі» здивовано загуділи.

— Буде дуже складно? — занепокоєно спитав Евол.

— Якщо враховувати те, що вашим тренером буде Клайд Гонзо, то так, будете пахати, як коняки.

— Пан Клайд? — цікаво витріщилася на нього Ліля, через що Джет лише здійняв брову.

— Ви його знаєте?

— Так. Коли були на пляжі, то познайомилися з ним. Непоганий чоловік, — спокійно відповів Даніель.

— Чоловік-то непоганий, а як тренер – демоняка (і в прямому, і в переносному значенні). Принаймні мені так Елеазар розповідав, адже він його колись теж тренував, — розчаровано похитав головою Джет. «Ого, то він тренував і Ела? – відразу всміхнулася Ліля, згадавши про хлопця. – Може, можна буде в пана Клайда про нього розпитати».

— О, які люди. Як ся маєте? — поки говорили, не зауважили, як до них підійшов і сам Клайд.

Разом з ним був високий молодик, обладунки якого мали сірий і червоний кольори, а біля пояса вмостився шкіряний батіг, скручений колом. Риси світлого обличчя були трохи загостреними, середньої товщини брови рівними, ніс загрозливо прямим, а тонкі губи – блідо-рожевими. Пронизливі вічі кольору калини зі злісною підозрою оглянули всю шістку «диких» і зупинилися на Орігамові, який, як і інші, зацікавлено спостерігав за незнайомцем. Воїн поправив кострубату чуприну попелястого кольору і впритул підійшов до спадкоємця сім'ї Мейвольдів. Різниця у зрості була незначною, але це все одно не завадило йому зверхньо глянути на Орігама.

— Щиро вітаю у рядах нашої армії. Сподіваюсь, ти тут недовго протримаєшся, шмаркачу, — «плюнув» йому в лице він, продовжуючи цупко дивитися прямо в очі. Орігам спантеличено насупився, але тільки-но хотів щось сказати, той його відразу перебив: — Нижчим слово не давали. До матері своєї будеш дзявкати, а до мене треба схиляти голову і мовчки слухати. Затямив? — уїдливо процідив крізь зуби лицар, через що можна було побачити чіткий контур виділених вилиць. — «Демони Піднебесся», Атріс Русселáре, а твоє ім'я мені звіку не здалося, — після цього він звернувся до Джета: — О, і Дезлес тут. Яка прикра несподіванка. Не думав, що цього чудового ранку зустріну на своєму шляху таку бідноту. До речі, я чув, ти досі не віриш, що мій загін стане першим? Краще тобі забути про свого капітана, а то скільки би Бальт не старався, а я його точно колись переможу. І навіть Елеазар з його дурнуватими настановами не завадить. От побачиш, маленьке бісеня.

У жовтих очах демона загорілася пекуча лють, яку він з усієї сили спробував стримати, міцно стискаючи кулаки.

— Бачу, ви занадто високої про себе думки, пане Атрісе. Не пора би вам спуститися з небес на землю? — ледь не прошипів Джет, ставши поруч, через що міг дивитися на нього зверху вниз, бо ж був значно вищим. Поступово всі почали відчувати дивний жар, який з'являвся у повітрі.

— Ей, охолонь… — безпечно протягнув той. — Хоча, знаєш, мені не треба твоєї нещасної віри, аби стати першим. У мене і так все вийде. Закарбуй це собі на чолі, безсмертний виродку, — воїн швидко подався коридором, попередньо відштовхнувши оторопілу особу Орігама зі свого шляху.

— Знайомтеся – капітан другого загону нашої королівської армії, — скрегнув зубами Джет, скажено дивлячись йому вслід. З часом гаряча напруга зникла. — Зрозуміла, чому у нас із ним стосунки «не дуже»? — запитав демон у Лілі, а та лише злякано кивнула. «Значить... це справді він тоді сварився з Елеазаром. А ще й такими очима на мене тієї ночі подивися, коли проходив повз. Бр-р-р!» – усвідомила дівчина, згадуючи неприємний для неї інцидент.

— Що він собі дозволяє?! Та я б його!.. — не завершивши, гаркнула Неза.

— Ні, нічого б ти йому не зробила, заспокойся. В майбутньому намагайтеся на нариватися до нього, а то дізнаєтеся, що таке гнів його підданих, — одразу втихомирив її Джет. — І його зокрема.

— І він до всіх так? — стривожено спитала Меліна, досі проводжаючи Атріса напруженим поглядом.

— Ага, крім всіх, хто вищий від нього за статусом. Але і до членів першого, хоч ми і вищі, ставиться, як до набридливої комашні, — нервово протараторив Джет.

— А чому він з нас усіх так говорив лише до Орігама?? — не міг збагнути Даніель.

— Бо він – ваш капітан, — замість демона спокійно пояснив Клайд.

— Е-е-е-е?!

— Мені здається, що це тимчасове рішення, але нутром відчуваю, що більше вони нікого іншого не знайдуть, — продовжив пан Гонзо. — Що ж, хлопче, офіційно вітаю у нашому війську. Успіхів, — чоловік дружньо простягнув йому руку, а той несміливо потис її у відповідь.

— Я буду старатися, — нарешті серйозно мовив Орігам, ще раз обдумавши всю раптову інформацію, яка щойно линула у мозок.

— От і чудово. Думаю, Джет вам вже сказав, що я буду вас тренувати. Отже, цей процес займатиме близько місяця часу. За цей короткий час я постараюся виліпити з вас хоч якихось вояків. Буде непросто.

— Місяця? Отакої! — присвиснув Евол.

— А де це буде? — схвильовано поцікавилась Ліля.

— Ми вже через півтори години відправляємося у місто Пандéріон – центр однієї з провінцій королівства, одне з найнебезпечніших міст Міронези. Принаймні знаю, що воно славиться різними дикими звірами і неприрученою рослинністю.

— Дикими звірами? — злякано перепитала Меліна, починаючи розуміти, що їхні дикі звірі і тутешні можуть неабияк відрізнятися.

— Можете починати збиратися. Через скільки часу рушає потяг – я вам сказав. Чекатиму на вокзалі, — Клайд махнув їм рукою і попрямував у інший бік.

— Що стали? Ворушіться! Беріть все найважливіше і більше зручного одягу, він вам точно стане у пригоді, — порадив їм Джет, після чого всі подякували і погнали до своїх кімнат, аби якнайшвидше спакуватися. — І для чого я сьогодні з ліжка вилазив, узагалі? Аби від кепа отримати, чи що? — невдоволено пробубнів собі демон, дивлячись як «дикі» розбігаються.

Скоро всі успішно дісталися до своїх покоїв і почали розсудливо складати речі у сумки, які їм встигла принести Ріна (кожному під двері), щоб їхні валізи не привертали зайвої уваги. «Брати купальник чи не брати? Брати чи ні? – квапливо не могла вирішити Ліля. – Ех, беру! Він не тяжкий». Завершивши потрібні приготування, дівчина ще раз усе перевірила й відправилася на пошуки Елеазара, аби попрощатися з ним. «Впевнена, що Ела на вокзалі не буде, тому треба якнайшвидше знайти його! – вона цікаво зазирнула за черговий поворот. – Яке щастя!».

— Еле! Доброго ранку!

— О, привіт, — молодик усміхнувся, підійшовши ближче. Раптом до дівочої голови, ніби навмисно, швидко підкралися спогади сьогоднішнього солодкого сну. Через це щоки вмить спалахнули рожевим, а серце пришвидшило свій невпинний ритм. — Як ти?

— Все добре, дякую. Ось, недавно повідомили, що сьогодні відправляємося у одне місто аж на місяць тренувань. До слова, нас пан Гонзо буде тренувати, — вже менш ніяково защебетала Ліля.

— Я вже чув про це, але не знав, що з вами буде саме Клайд. Що ж… Бажаю успіхів, а то з нього ще той тренер, — пригадуючи певні події свого життя, хлопець замислено почухав потилицю.

— Я буду старатися! — завзято стиснула кулачки дівчина.

— Круто, що так оптимістично налаштована. Ти, може, попрощатися хотіла? — допитливо припустив Елеазар, трохи схиливши голову набік, а вона невпевнено кивнула. — Ну, що я можу сказати?.. — вкотре задумався він, глянувши у велике вікно, що складало цілий ряд таких же, освітлюючи довгий коридор. — Це буде непросто, тому бережися і спробуй відкрити для себе щось нове. Вірю, що в тебе все вийде, Лілю.

— Дякую! Я теж вірю! — сірі очі молодшої Фрінке загорілися непереможною надією, коли їхня хазяйка радісно подивилася на свого вродливого співбесідника. Далі несподівано знітилася. — Ну… тоді я, мабуть, піду, аби на потяг не спізнитися. Бувай…

— Бувай, — спокійно відказав Ел, тоді ж вона неспішно розвернулася і в сум'ятті покрокувала до кімнати. Та не пройшла Ліля і десяти метрів, як зупинилася і, перебираючи пальцями, обернулася до Елеазара.

— А можна я… — несміливо не завершила дівчина, підвівши на його здивовану персону благальний погляд.

— Ну ж бо, — зрозумівши її мовчазне прохання, дозволив він, а тоді його обличчя прикрасила широка усмішка. Цієї ж миті Ліля зірвалася з місця і чимдуж побігла до молодика в обійми. Той ніжно притиснув її до себе, обіймаючи у відповідь. — Ти сильна, тому зі всім впораєшся. Не забувай це, — прошепотів Елеазар, почавши гладити її маківку. Дівчина лише мовчки кивнула і навіть не збиралася його відпускати, так їй тепло і затишно було в його руках.

«Ну, не буду я у нього питати про той незрозумілий інцидент наприкінці балу. Не хочу бентежити. Може, пізніше, коли повернуся з тренувань, – подумала вона, насолоджуючись запахом його парфумів і пригортаючись сильніше. – Хоче це буде аж через місяць. Не бачити його весь місяць…».

— Якщо будемо так довго стояти, ти не встигнеш на потяг. А я знаю, що він згодом відправляється, — знову прозвучав приємний голос над її вухом. Збагнувши сенс щойно почутих слів, Ліля швидко відійшла від парубка.

— Я буду сумувати, Елеазаре. До зустрічі! — з тугою крикнула вона, нарешті прямуючи до своїх покоїв.

— Я також, до зустрічі, — хлопець дружньо помахав їй рукою і продовжив проводжати цікавим поглядом, поки дівчина не зникла за одним із поворотів.

«Круто, що вийшло з ним попрощатися. А то боялася, що можу його не знайти», – з полегшенням раділа Ліля, остаточно зібравшись і виходячи з кімнати. Через певний час до неї приєдналися інші «дикі», і тоді вони вже всі разом чимчикували до виходу з палацу, схвильовано обговорюючи майбутні тренування. Там же їх зустріла Ріна. Капітанша «Ромашки» провела товаришів до вокзалу і також побажала успіху, обійнявши і розпрощавшись.

Друзі зайняли свої місця і чекали відправлення. Коли їхній тренер ще дещо вирішив із Ріною, зайшов у потяг і всівся біля хлопців, то вручив Орігамові папірус зв'язку, який йому попередньо довірила дівчина, аби мати змогу з ними зв'язатися.

Через кілька хвилин металевий велетень протяжно загудів і рушив. Час їхньої шляху, як попередив Клайд, займатиме більше, ніж пів дня. Саме тому всі могли надовго розслабитися і насолоджуватися подорожжю, адже жодних пересадок не передбачалося і покидати потяг вони будуть ще не скоро. Дівчата весело й захопливо теревенили про минулий бал, ділилися враженнями, а хлопці цікаво розпитували в Евола про те, як він все-таки підкорив серце норовливої Нези. Їхній тренер же спокійно щось писав у якомусь збідованому записнику, допрацьовуючи план тренувань цих шістьох молодих людей.

За склом проскакували різної висоти і ширини дерева, лише інколи торкаючись до самого залізного гіганта. «Гм, у нас потяги, мабуть, їздять трохи швидше… Хоча як який», – думала собі Ліля, з насолодою спостерігаючи за літньою природою, яка вигравала всіма можливими барвами і тішила зір. Поки вони не виїхали за межі столиці, можна було спостерігати за різними житловими будинками і їхніми мешканцями, які привітно махали величному богатирю, таким чином бажаючи щасливої дороги. Через прочинене віконце відчувався теплий вітерець, який бешкетливо заглядав усередину. Зрідка потяг зупинявся на черговій зупинці. Тоді «дикі» могли цікаво стежити за представниками різних рас, які чи заходили всередину, чи покидали транспорт.

А як же ж ранньо-обідня пора дня змінилася вечірньою, новоспечений шостий загін вирішив трохи подрімати, адже, хоча нічого такого й не робилося, довга дорога їх все одно змучила.

— Нам ще довго їхати? — поцікавилась Меліна, коли вони всі вже сиділи у великій кареті, яка тримала курс у невідомому для них напрямку. Після того, як опинилися в Пандеріоні, Клайд одразу повів їх до зупинки з каретами, аби могли остаточно прибути до потрібного місця.

— Ще трохи, — коротко відповів чоловік, вдивляючись у темний ліс, попри який рухався їхній транспорт.

Як тільки карета зупинилася і всі швидко залишили її, тренер заплатив кучеру – і той поїхав.

Були вони на просторій галявині, яку з усіх боків оточували дрімучі зарості різної висоти і ширини дерев. Трава густою щіткою стелилася землею, поступово виростаючи до пів метрової висоти, і не мала вона жодного паростку бур'яну, що було дивно. Клайд розповів, що тутешнє лабузиння поїдають дикі кабани, і роблять вони це так, що зовсім не зачіпають трави, не топчуть її. Іноді з цієї шовкової мурави могли вилітати злякані зграї світлячків, якщо ти потурбував їх своїми рухами. Далі ж вони магічними блискітками кружляли у свіжому повітрі, створюючи відчуття дива.

Тренер розказав їм, що наступні чотири тижні вони будуть жити тут у наметах, які вже почали розкладати. Хтось пішов за хмизом і дровами, щоби розпалити багаття, а хтось приготував казанки, які з собою взяв Клайд, і наповнив їх завчасно заготовленою водою, аби потім заварити трохи чаю на ніч.

Коли ж намети були на своїх місцях, а язики полум'я огортали одну з чавунних посудин, в якій грілася вода, новоспечений шостий загін, про щось цікаво говорячи, сидів собі на трьох дерев'яних колодах, які хлопці теж встигли відшукати в лісі.

— Кому пряників? — усміхнено спитала Ліля, підходячи до друзів, які й не думали відмовлятися від запропонованих солодощів. — Я їх купила, як ми були на вокзалі, але в поїзді таки не з'їла. Добре, що Ріна дала місцеву валюту.

— З чаєм якраз дуже смачно, — промуркотіла Меліна, з насолодою попиваючи зі стакана гарячий напій.

— Завтра на вас чекає складний день, тож раджу вам якнайшвидше лягти спати, — несподівано почав пан Гонзо. — До слова, треба буде хлопця і дівчину, які б дві години стійкували, досліджували територію, поки інші сплять. Потім їх змінить інша пара. Хтось першим бажає?

Друзі здивовано перезирнулися.

— Нумо я з Даніелем, — зніяковіло запропонувала Меліна, а хлопець відразу з подивом глянув на неї. — Ти ж не проти? — непевно звернулася вона до нього, особливо згадуючи його неприязну поведінку останнім часом.

— Не проти, — скупо відповів Данік.

— Добре, тоді інші нехай через хвилин десять лягають, а ви залишайтеся на вартуванні. Коли мине потрібний час, збудите наступну пару. Якщо буде щось небезпечне, підіймете мене, — мовив чоловік, після чого заліз до свого невеличкого намету. Загалом наметів було троє: один більший для хлопців, один маленький для тренера і один (теж більший) для дівчат. Між собою «дикі» вирішили, що наступною парою будуть Евол і Неза, а далі Ліля з Орігамом.

Як минув той десяток хвилин, напарники зручно вмостилися під спеціальними ковдрами, які не пропускали вологу, а інші двоє залишилися сидіти біля ватри.

— Не знаєш, звідки у пана Гонзо ці всі речі? А то я не бачила, аби він мав із собою великий рюкзак чи сумку, — замислено проговорила Меліна, досі попиваючи чай із дерев'яного горнятка і намагаючись зав'язати розмову з мовчазним Даніелем.

— У нього, здається, є такий мішок, що може вміщати у себе габаритні предмети, і при цьому він не збільшується, але масу набирає. Можна потім його детальніше про це розпитати, — відповів їй молодик, пригадуючи слова їхнього тренера, і уважно глянув на свою напарницю. Та вмить напружилась, зловивши його погляд. Але очей не відвела, намагаючись знайти в цьому моменті те, що Даніель не міг наважитися сказати вголос.

— Ти, може, хот… — те, що хлопець підвівся, перервало Мелінину мову.

— Піду, мабуть, обійду лівий бік біля лісу. Може, теж піди. Але далеко не відходь, — спокійно проговорив він, вказавши пальцем місце свого обходу. На його слова дівчина кивнула, а тоді засмучено зітхнула і теж підвелася, взявши з собою магічний ліхтарик, який їм попередньо вручив Клайд.

Світло місяця малювало щось незвичне на листочках дерев, на траві і на дуеті вартових. Цвіркуни з насолодою виспівували свої пісні, що змушувало зануритися у приємний спокій літньої ночі, а нічні птахи подекуди скакали по гілках, напружуючи двох охоронців.

Ніч була тихою, а ось в головах цих двох було шумно, як біля водоспаду. Різноманітні думки перетікали з одного русла в інше, змінюючись із позитивних на негативні й навпаки. І все текли, текли, текли…

— Все спокійно наче, — озвучив свій висновок Дан, тільки-но повернувся до Меліни, яка вже встигла зробити свій маленький обхід і знову грітися біля ватри.

— В мене теж. Мабуть, звірі просто здивовані, тому поки що лише досліджують нас іздалеку, — стиха проговорила дівчина, гіпнотично дивлячись на полум'я. Либонь, якщо буде дивитися прямо на хлопця, він знову захоче втекти. Принаймні такий вона зробила висновок з минулого разу. І перевіряти, так воно чи ні, поки не мала бажання.

Даніель сів біля неї, а не навпроти, як недавно, змусивши Меліну відвернутися від споглядання невпинного вогню.

— Слухай, я тут хотів би дещо спитати… — із сум'яттям почав парубок. Його напарниця відчула приплив радості від усвідомлення, що він першим почав розмову.

— Що спитати? Тебе щось тривожить? — стурбовано подивилася на нього вона.

— Пам'ятаєш… яким у нас був випускний? — повів далі Данік, а вона невпевнено кивнула, не розуміючи, що він хоче цим сказати. — Ти не забула, як я проводжав тебе додому після того, коли тебе напоїла одна зараза? — прямо поцікався він, а Меліна від незвичного здивування витріщилася на нього і почервоніла.

— Не забула… Ой, як же соромно, — прикрила обличчя долонями вона, трохи відвернувшись. — Ми про щось говорили, а далі що було – не пам'ятаю, хоч убий… — чесно зізналась дівчина, згадуючи ті події і розмову з Лілею про це.

— Он як… Отже, не пам'ятаєш… — задумано і немов ображено протягнув Даніель, подивившись на зорі, якими було густо-густо всипане чорне полотно неба.

— Я щось не те тоді сказала? Може, образила тебе? Щось погане зробила?? — злякано спитала Меліна, раптом схопивши його долоню. Зелені очі неспішно перевелися на її збентежену особу, хоча голова досі була частково задерта догори. — Якщо це тебе тривожить, скажи мені, будь ласка, бо я справді не пам'ятаю, — пригнічено попросила, адже дивна порожнеча у його недавньому погляді дала їй зрозуміти, що вона таки зробила щось не те. І це «не те» зараз не хотіло давати йому спокою. Дівоче серденько затремтіло у передчутті чогось недоброго.

— Поцілувала мене, — без жодного приховування правди спокійно видав Даніель. — Тоді ти... поцілувала мене, — з дивним приреченням повторив, немов тим сам переконувався в тому, що йому це точно не наснилося.

Меліна шоковано завмерла, почувши ті слова. Ще кілька секунд дивилася на нього вражено, розгубивши всі слова. А потім повільно відпустила його руку і почала розгубленими очима вдивлятися у темноту лісової гущі.

«Он що тоді сталося… – думки, наче якісь ворони, що були в клітці, вирвалися на волю й почали набридливо каркати. – А я ще й тоді думала, чому він зі мною поводився не так приязно, як раніше… Ніби уникав мене, коли ми були десь наодинці… Та недавно це вже так часто не відчувалося, хоча незрозуміла напруга все одно була… Лихо. То Данік що, настільки часто про це думав? Його це настільки зачепило, образило? Йому було настільки неприємно, що я його поцілувала?».

У блакитних очах неочікувано надумали збиратися сльози, через що дихання стало більш уривчастим. «Звісно, що неприємно. Я так нахабно, на п'яну голову порушила його особистий простір. Кому це сподобається? Боже, самій з себе гидко». Усвідомлення того, що тоді відбувалося, почало ятрити тендітну душу, завдаючи гіркого болю.

— Так дурн-но вийшло… Пробач, будь ласка, п-пробач мені це... — витираючи руками вже мокрі щоки, хникала дівчина. «Дурепа, яка ж я дурепа».

Даніель схвильовано подивився на неї, а потім з провиною закусив губу. Вже простягнув руку до її тремтливих пліч, але за мить відсмикнув її, таки не наважившись.

«Невже вона вважає це настільки жахливою подією, що так розплакалася? Невже… їй настільки шкода, що вона подарувала саме мені свій другий поцілунок? Це для неї настільки огидно?..» – пригнічено потупився у землю Дан, не знаючи, що повинен зараз учинити, поки серце протинали колючі думки й сумніви.

— Пробач мені… Я сподіваюсь, що такого більше не станеться, — зажурено видала Меліна, намагаючись заспокоїтись.

— Гаразд… — тихо відказав той, ображено відвернувшись, аби не бачити її заплаканого обличчя.

«Йому справді це так неприємно, що навіть дивитися на мене не хоче?.. Як же образливо. Невже він не міг просто про це забути, якщо бачив, що я не пам'ятаю нічого?.. Не кажіть лиш, що після цього наші стосунки погіршаться… Але я не хочу, щоб так сталося… не хочу», – жалісливо мислила дівчина, а потім і сама розвернулася в інший бік, шморгаючи носом і спостерігаючи за світлячками й іскрами багаття, що кружляли у нічному повітрі.

— Я піду, трохи обійду інший бік лісу, — коротко повідомив її напарник по стійкуванню, а тоді підвівся і швидко покрокував до дерев. Меліна навіть нічого не мугикнула у відповідь, а просто мовчки провела його широку спину розчарованими очима і лягла на колоду, намагаючись заспокоїтися і далеко відкинути погані думки.

Цієї тихої ночі вітру майже не було, тому він нічого не хвилював. Дерева спокійно стояли, нібито спершись одне на одного й об'єднуючи власні густі крони. Зрідка могла угукнути сова, пильно оглядаючи місцевість і сидячи на товстій гілці. Даніель не зауважив, як пройшов уже кілька кіл, дивлячись то по сторонах, то собі під ноги.

Роздуми настільки захопили збиту з пантелику свідомість, що він навіть не звертав уваги на щось, що мого коли-не-коли неподалік шурхотіти у кущах. Збагнувши, що задовго це робить, молодик вирішив повернутися і таки серйозно поговорити зі своєю напарницею.

— Що ви тут робите?? — здивовано запитав Даніель, коли побачив Клайда, який сидів біля лежачої Меліни.

— Т-с, — приклав той палець до повних губ. — Заснула неборачка. Може, втомилася, — тихо повідомив чоловік, турботливо вкриваючи дівчину покривалом.

— Вже вийшов час нашого стійкування? — хлопець сів з іншого боку від неї, неспокійно спостерігаючи за її мирним обличчям.

— Ні, ще трохи. Я вийшов, а то щось не спалося. Подумав, що нині можу сам постійкувати. Тому вже можеш іти до себе, тільки не забудь її забрати. Не треба нікого будити, я сам тут побуду, — замислено вдивляючись у ватру, промовив Клайд.

— Гаразд, дякую, — замислено сказав Данік і повільно підвівся. Потім підійшов до сплячої дівчини, обережно взяв її, закутану у тепле покривало, на руки, намагаючись не розбудити, й акуратна поніс до дамського намету.

«Це був знак, що я не повинен більше з нею про це говорити. Значить, нехай так і буде», – обдумував недавню зустріч із тренером він.

Сестри тихо й безтурботно сопіли, притулившись одна до одної, коли він пробрався до їхніх «покоїв». Даніель помалу поклав Меліну на її законне місце і ще краще закутав у ковдру.

— Пробач мені, що тоді не зупинив тебе… — стихлим голосом мовив їй на вухо й лагідно поправив м'які світлі коси, а тоді почав потрохи вилазити.

— Даніелю?.. — мляво промимрила Ліля, прокинувшись і зауваживши незваного гостя, який у цю ж мить схвильовано подивився на неї. — Незі вже треба вставити?

— Ні, тренер сказав, що сам постійкує. Спіть, — якомога тихіше повідомив він, після чого дівчина щось задоволено пробубніла й вирішила повернутися до перегляду сновидінь.

Пізніше парубок заліз до братів (нехай один з них і нерідний), і спробував постукати у двері до пана Морфея, але той щось довго не хотів йому відчиняти. Ніби знав, що молодик повинен ще більше подумати над недавньою розмовою.

*****

Як би міцно хто не спав, яка би слина в кого з рота не текла, а прокинулися абсолютно всі «дикі» від того, що їхні намети сильно трусило і нахабно зачіпало щось незрозуміле, та ще й, за відчуттями, ґрунту нормального під ними не було.

— Ей, ей, що відбувається?! — злякано протараторила Меліна, коли вже отямилася від сну, а відбулося це надзвичайно швидко. — Ще ж, певно, навіть шостої немає…

— Треба виглянути надвір, — відразу зрозуміла Неза, а тоді поспішно вилізла з-під ковдри й обрежно висунула голову, після чого несподівано крикнула.

— Що там?? — схвильовано спитала Ліля у сестри, але та нічого не відповіла, вражено витріщаючись. — Незо, що там таке?! — почала торстати сестра її за плече. Тоді ж Неза повернулося до них і очманіло протуркотіла:

— Ми… М-ми зараз на величезному дереві! Метрів десять над землею, але дерево не припиняє рости!

— Що-о?! Жартуєш!!

— Якщо не вірите, можете самі глянути! — впевнено мовила сполохана дівчина, вказавши по інший бік намету тремтячою рукою. Ліля з Меліною злякано перезирнулися, а тоді швидко поповзли, аби подивитися назовні. Коли визирнули, так само, як і Неза в свій час, пискнули й ошелешено застигли від побаченого. Як і говорила старша Фрінке, вони зараз були на страшній висоті, що щоразу збільшувалася, перебуваючи на широченній кроні деревища.

— Хлопці-і-і-і!! — перестрашено покликала їхнє тріо Ліля, коли побачила, як Евол так само висунув голову з намету й оторопів. Між ними було кілька метрів відстані, та й дивний шум від росту дерева заважав, тому довелося кричати.

— Лілю!! — зі збентеженою дитячою радістю побачив її хлопець, наче вона була якоюсь месією. — Ти знаєш, що, в біса, відбувається?!

— Найперше ваше завдання полягає у тому, аби злізти звідси і дістатися до он тієї річки, — несподівано зблизька прозвучав голос їхнього тренера, а тоді всі, хто визирнув з наметів, змогли побачити його самого, який спокійно стояв на гілці навпроти їхніх наметів і вказував на найближчу водойму. — Знаючи, що ви не з цього світу, даю вам на це… Двадцять хвилин, — після цієї фрази чоловік на деревині спустився на землю і почав беземоційно спостерігати за тим, як вони збираються впоратися із цим завданням.

— Всі його чули, дівчата? — приречено звернулася до них Ліля, знову опинившись усередині.

— Та він божевільний! — зі страхом крикнула Неза. Знічев'я молодша сестра схопила їх обох за плечі і боязно мовила:

— Я не знаю, що буде після цього, але впевнена, що нам варто якнайшвидше злізти з цього переростка!

— Ал-ле як?? — заїкнувшись від переляку, не розуміла Меліна.

— Ти думаєш, я знаю? — риторично запитала Ліля, коли-не-коли з жахом зиркаючи на вихід з намету.

— Ну ж бо, дівчат. Ми впораємося, навіть якщо всі тут боїмося висоти! Не думаю, що хлопці прийдуть нам на допомогу, адже їм самим треба якось із цього всього вибиратися! — почала надихати їх Неза, хоча самій було не менш лячно від того, що відбувалося. — Поставтеся до цього з позитивом, така екстремальна ситуація раз у житті буває! Адреналін повинен нам допомогти! Ми готуємося до майбутніх перешкод як шостий загін армії цього королівства! Нам не могло тут бути легко!

— Так, ти маєш рацію! — перейняла від неї страхітливий азарт Ліля, стиснувши кулак. «Та й Ел сказав, що вірить у мене, я впораюсь! Повинна!» – ще більше заохотила себе дівчина.

— Тоді... йдемо? — досі боязко намагалася підхопити від них той же настрій Меліна.

— А то! Гайда! — старалася не виходити зі свого образу старша Фрінке, хоча страх не припиняв кусати нерви.

Ще кілька секунд збираючись із духом і швидко перевдягаючись у кращий одяг, панянки, одна за одною, згодом акуратно залишили намет і тоді опинилися на велетенській гілці. А далі навіть не рухалися, не маючи гадки, що зараз робити.

— Ви відчуваєте?? — раптово спитала Ліля, уважно роззираючись.

— Ти про те, що деревище більше не росте? — зрозуміла її риторичне запитання старша сестра, тримаючи перестрашену Меліну за руку.

— Так! Це наш шанс спробувати нормально спуститися, адже невідомо, скільки часу воно буде у такому стані. Квапмося! — пробувала тверезо мислити дівчина, проте не зважати на адреналін, який ніби прорвався крізь невидиму дамбу й зараз розливався у крові, було дуже складно.

Інші дві підтримали її слова невпевненими кивками і почали озиратися, шукаючи безпечне місце для екстремального спуску.

— Он там! — радісно вказала Меліна на місце біля широченного стовбура.

— Чудово! Гілка зовсім не вузька, тому не треба боятися упасти, хіба би вже п'яні були! — не знати, чи вдалося Незі трохи заспокоїти дівчат, та істеричну посмішку на обличчі викликати точно вийшло. — І головне – якнайменше дивіться вниз. А коли вже дивитесь, то концентруйтеся на найближчій гілці, а то ще в голові запаморочиться, — напарниці мовчки з нею погодилися й обережно поспішили до вказаного Меліною місця.

Що кажи-не-кажи, а краєвид довкола розгортався неймовірний. З такої висоти, що могла дорівнювати дев'ятиповерховій будівлі, можна було чітко побачити скелясті споруди, що їх ще називають горами, вершини яких, здавалося, прорізали ранкове небо, що переливалося відтінками рожевого, помаранчевого й блакитного. Ще не сильно розпечена світло-червона кругла куля неквапливо сходила над горизонтом міста, яке виднілося у протилежному від кам'яних монстрів напрямку. Лісові хащі звідти не були такими великими й могутніми, як на землі. Складалося враження, що лише трошки – і доторкнешся до них рукою.

Через кілька коротких хвилин, що їм могли здаватися годинами, подруги зупинилися біля тієї частини дерева, до якої діставалися.

— Мамо! — не стримала жаху Меліна, відразу відвернувшись, коли подивилися униз.

— Хто перший? — несміливо запитала Ліля, нервово глянувши на них. Дівчата з острахом перезирнулися, а далі відійшли на два-три кроки назад від стовбура. — Ну, як скажете. Тоді я спробую… — перелякано мовила вона, а тоді почала потроху злазити, якомога міцніше тримаючись за не конче грубі гілки, які росли неподалік. — Бачите, це не так вже й склад-дно... — тремтячим голосом звернулася до сестри й найкращої подруги Ліля, з усієї сили намагаючись не дивиться собі під ноги. Та це було робити майже неможливо, тому що так вона не знала, куди далі може ступити. Потім ті дві теж почали потрошку злазити, хоча Меліна вже встигла почати плакати від страху і від того, наскільки вона не хоче це робити. У той час Неза пробувала її заспокоїти і хоч якось підбадьорити, але це їй не дуже вдавалося.

Обидві напарниці потроху спускалися, та раптом почули зойк Лілі і швидко подивилися у її бік.

Вона необачно ступила на крихку гілку, а та не витримала маси її тіла, тому зрадливо затріскотіла й зламалася. Дівчина не встигла схопитися за найближчий відросток і з приреченими вересками полетіла донизу. За нею зірвався нажаханий крик дівчат:

— Лілю!!!