— І що?.. Вона просто пішла? Ти бодай щось ще їй сказав? Нефе, будь ласка, говори... — вже який час просив Ел, стривожено сидівши на лавці біля друга, який ніяк не хотів говорити. Очі останнього були наповнені слізьми, а сам він тремтів, час від часу схлипуючи.

— Вон-на спитала «хто ви?»... А після… після цього я більше н-не міг нічого сказати... — Неф приречено схилився, взявшись руками за голову. Елеазар нервово прикусив нижню губу і стиснув кулак. Пізніше обережно поплескав його по плечі, перед тим важко видихнувши.

— Це все, що вона сказала?..

— Ні… Спершу вона подум-мала, що я шукаю роботу… але коли зрозуміла, що помилилася, то запропон-нувала допомогу. При тому зауважила, що… вона незряча… У неї якась пов'язка на оч-чах, розумієш?.. Якась пов'язка, трясця!.. Я зміг лише вимовит-ти її ім'я, приклавши долоню до її щоки… тоді всім тілом пройшовся такий гострий б-біль, наче тисячі голок прокололи тебе всі на раз… Певно, то було прокляття… Потім вона спитал-ла, чи ми знайомі, а я… не зміг стрим-мати сльози... — хлопець шморгнув носом і поспішив рукавом сорочки витерти черговий струмочок сліз. — Потім її раптом забрала якась... із русалок... А я стояв у ступорі… Але… Елеазаре, Еллі… плакала… вона заплакала, розумієш?..

Погляд Ела наповнився невимовним співчуттям і жалем, поки він спостерігав за Нефом. Він знову важко зітхнув. Пізніше ще кілька разів поплескав Нефа по спині й повільно підвівся. Видно, похід до королівського подружжя відкладається. Хоча таким темпами не факт, що він взагалі відбудеться...

— Ми спробуємо її знайти, поки вона ще далеко не пішла. Тоді й дізнаємося, що з нею сталося, — почав Елеазар, зупинившись перед стривоженими товаришами, Неф подивився на нього здивованими заплаканими очима. — Ліля, Орігам і Айнер будуть в одній групі. Ви підете на захід, — щойно назване тріо невпевнено кивнуло. — Наступна група буде включати Ріну, Меліну й Евола. Я думаю, що буде непогано, якщо ви підете в протилежний від них бік. Перевірите там всі будівлі, які тільки зможете, — хлопець вказав пальцем у потрібний бік, після чого Рінина група кивнула. — А останньою буде моя група, яка складатиметься з Нези, Даніеля і мене, відповідно.

— Що? Але... — хотіла запротестувати Неза.

— Жодних «але». Зустрічаємося на цьому ж місці приблизно о дев'ятій годині, якщо до цього часу не знайдемо Еллі. Мері буде тут, разом з Нефом. Так-с… Якщо хтось із вас побачить Еллі (її малюнок ви вже бачили), то зразу старайтеся затримати, але не лякайте, і повідомляйте іншим. Отже, думаю, всім все зрозуміло. Якщо це так, тоді – вперед! — парубок заохочувально полеснув у долоні і, гукнувши за собою свою групу, попрямував у потрібному їм напрямку. Інші ж пішли трошки пізніше, тому що вирішили спершу повтішати Нефа.

— Сподіваюсь, ви її знайдéте і до нього приведете. Але все ж не лише в цьому полягає суть завдання. Досі невідомо, хто вчинив таке їм двом карання. Друзі, я вже нагляну за ним. А ви, прошу, розберіться із цим. Успіхів вам! І не піддавайтесь жодним сумнівам! — підбадьорила їх Мері, коли вони вже йшли.

— Звичайно, Мері. Не хвилюйся. Сподіваюсь, все буде гаразд... — невпевнено мовила Ріна, після чого дві групи розійшлися, щоб якнайшвидше знайти Еллі.

Повільно підходила восьма година. Вся природа поступово прокидалася від нічної сплячки, а сонце вже освітлювало землю, якоюсь мірою захищаючи всіх від прохолодного вітру, який був звичним явищем у цих краях. Майже половина жителів міста вже мала відвернену увагу від своїх буденних справ запитаннями про те, чи не бачили вони таку дівчину як Еллі.

Всі три групи старанно шукали русалку в тих місцях, в яких вона могла бути. Зазирали до магазинів, кафешок, кіосків, бібліотек, ресторанів і різних бутиків. Це, напевно, робило їх трохи божевільними в очах перехожих, та вони намагалися не звертати на це уваги. Друзі справді дуже прагнули, як Елеазар сказав, затримати Еллі, але протягом вже цілої години не могли знайти бодай якусь зачіпку.

— Можливо, вона тут ходила просто у якихось справах? А тепер сіла в карету й поїхала. Ми ж не знаємо… — несміливо припускала Меліна, коли Рінина група в черговий раз безрезультатно обшукала один з музеїв.

— Можливо, ти маєш рацію, — збентежено почала молодша Гіфгорн. — Але ми не можемо бути в цьому впевнені. Тому, поки що, нам потрібно докласти всіх можливих зусиль, щоб відшукати її. Якщо вона тут справді є, звичайно... Інші групи ще її не знайшли, адже ніхто ще не повідомляв про це… — хоч вона і була досить сумною, але по ній було видно, що здаватися Ріна ніяк не хотіла. Приклавши руку до підборіддя, дівчина замислилася над тим, куди їм піти далі, можливо, варто ще розділитися.

З коротких роздумів її вивело несподіване тремтіння папірусу, який був у сумочці. Дівчина швидко витягнула його звідтам і з поспіхом розгорнула. На старовинному папері намалювалося погруддя Елеазара.

— Ріно, моя група вже знайшла Еллі. Будь ласка, розкажи про це іншим і всі разом ідіть до того місця, в якому ми повинні зустрітися. Гаразд?

— Так!

— Тоді кінець зв'язку.

Перш ніж дві інші групи зрозуміли, де знаходяться, і прийшли (радше, прибігли) до того ж місця, минуло приблизно хвилин двадцять. Ріна, Меліна, Евол, Ліля, Орігам і Айнер примчали всі захекані й стривожені. Але коли прийшли, то зауважили, що Елеазарової групи, яка знайшла Еллі, ще немає. Їх це не на жарт насторожило, але, незважаючи на це, вони вирішили спокійно почекати їх там.

Мері, як і обіцяла, весь цей час була з Нефом. Але зараз вони сиділи не вдвох. З іншого боку від принца сиділа струнка дівчина зі шкірою кольору попелу і з густим ціановим волоссям, яке торкалося пояса і запліталося у лише йому відому зачіску.

Коли вічі молодиці, які не мали райдужної оболонки, а просто світилися біло-блакитним (подібно до Мері), зауважили щойно прибулих товаришів Нефа, вона піднялася, неспішно поправила блакитну сукню, що сягала колін, і схилилася у легкому поклоні.

— Вітаю. Щиро дякую вам, що дбаєте про мого старшого брата. Дозвольте відрекомендувався, я Селéйна Акваріон – принцеса королівства світлих русалок.

Більшість витріщили на неї шоковані очі, які пізніше швидко перевели на Нефа. Всі, без винятку, визнали – про її красу Грегор не брехав! Але ж які вони з принцом різні!!

— Безмірно рада знайомству з вами, ваша високосте, — Ріна теж вклонилася, що поспішила зробити й решта, оговтавшись. Капітанша «Ромашки» так само була вкрай здивована і захоплена новою знайомою, адже до цього мала честь бачити її лише, хіба що, на портретах. — Ви маєте якусь термінову справу до його високості Нефела?

Неф ледь помітно насупився, почувши слова Ріни, і невдоволено на неї зиркнув. На це дівчина могла лише ніяково всміхнутися і знизати плечима.

— Ні, я не забиратиму його у вас, — Селейна розтягнула пухкі вуста кольору бірюзи в добрій усмішці і зачепила пасмо нечемного волосся за вухо, яке мало те саме забарвлення, що й губи, і було схоже на риб'ячий плавник. — Неф мені повідомив, що збирається до нас додому і що планує зупинитися у цьому місті. Я сама захотіла його якнайшвидше зустріти, адже ми давно не бачились.

— Він вам усе розповів чи…

— Думаю, я знаю достатньо, хоч і відчуваю, що далеко не все, — принцеса трохи прискіпливо подивилася на старшого брата. Пізніше продовжила: — Але навіть так, я хочу вам допомогти. Хочу, щоб ви знову були разом. Будь ласка, Нефе, дозволь мені також брати в цьому участь, — попросила вона його. Хлопець змучено видихнув.

— Сел, як я зрозумів, вони вже знайшли Еллі... Тому нам потрібно лише зачекати на останню групу. Будь ласка, заспокойся. Можливо, тобі навіть не треба буде втручатися у все це, — почувши слова брата, Селейна зітхнула і знову сіла біля нього.

Минуло кілька хвилин, як папірус Нефа затремтів. Портьє поспішно його розгорнув і в наступну мить на ньому намалювалося вже знайоме обличчя Елеазара.

— Еле? Що трапилося? Ви знайшли Еллі, чи не так? З нею все добре? Де ви? Чому досі не прийшли? — захвилювався хлопець, не давши тому мовити й слова.

— Спокійно, спокійно. Так, ми її знайшли. З нею все гаразд, не переймайся. Ми б до вас прийшли, але Еллі каже, що хоче зустрітися з тобою сам-на-сам. Здається, в якомусь із тутешніх кафе. Вона сказала, що знає, хто у вашій біді винен, і збирається після зустрічі з тобою розказати нам все, що знає про це.

Всі почули слова Ела й на затяжну мить задумалися. Малюнок на папірусі очікував на відповідь.

— Куди мені йти? Як та забігайлівка чи кафе називається? — згодом запитав Неф, повільно піднявшись.

— Назва – «Вечірні вогні». На північ від того місця, де ви. Там вже, думаю, знайдеш. Еллі сказала, що буде чекати тебе. Тому ти йди, а моя група поки повернеться до вас. І, Нефе… даси мені знати, коли ви закінчите, — після стверджувально кивка друга зображення зникло, а папірус згорнувся.

Принц схвильовано подивився на друзів, які були не менш збентежені, і мовив:

— Гаразд, іду я. Повернуся вже з Еллі. Чекайте нас неподалік цього місця.

— Успіхів! — крикнули вони йому в спину, після чого кваплива хлопчача постать сховалася за рогом.

Всі сіли на лавочки і певний час мовчали. На годиннику була дев'ята. Вітер на якийсь час стих, дозволяючи сонцю гріти жителів міста. Звідусіль чулися різні розмови, викрики продавців, або ж гарна музика, що її створювали місцеві ранні музики.

— Він виглядав таким щасливим, коли говорив останні слова... — досить тихо почала Ліля. — Сподіваюсь, у нього там все буде добре. Або, радше, у них.

— Так… Ми всі у це віримо... — журливо підтримала її принцеса.

Раптом всі звернули увагу на шум швидких кроків.

— О! Нарешті ми вас знайшли. А то трохи заблукали, — Елеазар зупинився перед ними, відхекуючись, Неза з Даніелем його згодом наздогнали. Пройшовшись уважним поглядом по товаришах, Ел зауважив Селейну і, зрозумівши, що вона йому не здалася, поспішив вклонитися. — Ваша високосте, дуже радий вас тут бачити.

— Навзаєм, Елеазаре. Давненько ми не бачились, — принцеса всміхнулась. Селейна, хоч і була молодшою, та факт того, що Неф зрікся престолу, змушував її майже завжди брати участь у королівських справах. Тому, напевно, Ел і впізнав її. Все ж, їй популярності додавали ще поширені чутки про її красу.

— Вибачте за грубе запитання але… Принцесо, невже Неф справді той самий принц, що зрікся престолу? Ваш брат? Ви зовсім не схожі…

— Так, Елеазаре. А ти що, лише недавно дізнався? — Селейна здивовано глянула на нього. — Втім, чути ти міг, але Неф і до зречення рідко виходив на публіку, якщо це можна так назвати…

— Зрозумів, пробачте!

— Ти що! Не перепрошуй за таке. Все гаразд, — вона знову всміхнулась, а щоки Елеазара несподівано для нього на мить спалахнули. І не зрозумів він, чи це сталося від неземної вроди принцеси, про яку чутки не брехали, чи від ніяковості. Ел схвильовано кивнув і сів на лавку біля Ріни.

Мовчання знову запанувало між ними, ненав'язливо змушуючи прислухатися до буденних звуків міста, до звуків його життя.

— Зустрінуться вони, нарешті, і будуть їхні щоки, певно, як достиглі черешні, — несподівано почала Мері, змусивши когось здригнутися. — Хоч я про Нефа знаю мало, та відчуваю, що багато страждань його серце зазнало. Сподіваюсь, вилікується воно і не буде йому більше холодно. Історія хлопчини дійсно трагічна, але зате його любов до Еллі вічна. Коли вони прийдуть, дівчина розкаже, як усе було. Думаю, ми зможем побороти те зло. Хочеться справді бачити їх щасливими з очима сльозливими... Але мене щось неслабо тривожить, наче хтось погане ворожить… — замислено договорила вона і спокійно піднялася. — Щоб тут дарма не сидіти, піду новими знаннями володіти, — Мері попрощалася зі здивованими друзями і пішла.

— Що вона мала на увазі під «знаннями володіти»? — не зрозуміла Неза.

— Розслабся. Мері просто відправилася в найближчу бібліотеку, — впевнено сказав Елеазар, сховавши руки до кишень штанів.

— Принцесо, а що саме ви знаєте про їхню історію? — вирішила поцікавитися Ріна.

Селейна замислилась.

— Мені брат говорив лише те, що вони з Еллі розлучилися. Чому саме, я не дізналася, як би старанно не допитувалася в нього. Він не хотів говорити. А зараз, коли я сюди прийшла, пані Мері мені розповіла все, що знала сама, хоч Неф її і намагався зупинити. Чесно скажу, я була дуже шокована і насварила брата за те, що він нічого мені не сказав. Ну… Я вважаю, що мені відомо достатньо, щоб усвідомити весь жах ситуації. Ми обов'язково повинні їм допомогти! Мені справді дуже цікаво, хто це все міг заподіяти і для чого…

Ніхто їй нічого не відповів, а лишень стривожено замовчали. В наступну мить музики заграли голосніше – поблизу проїжджав їхній спеціальний вагончик. Скрипка в поєднанні з вправним майстром створювала мелодійні й приємні вуху звуки. Її, зі свого боку, доповнювали своєрідні барабани і невеличка сопілка. Шелест листя дерев додавав ще більшої казковості, а шум річки, яка пробігала неподалік, певною мірою дозволяв розслабитися і просто сидіти на лавочці, дихаючи свіжим повітрям і насолоджуючись музикою, також не говорячи ні слова.

Незабаром до товаришів повернулася Мері з трьома невеличкими, старовинними книжками в руках. Потім знайшла собі місце серед «диких» і вони всі разом почали цікаво досліджувати чудовий предмет знань. Всім шістьом було дивно, що вони могли безперешкодно зрозуміти мову Фоверо Вельту на слух, проте на письмі вона відчутно відрізнялася. А інші навіть не знали, як це пояснити.

Мері взяла спеціальні книжки, в яких розказувалося про різні природні місця Міронези, про її рослинний і тваринний світ, також була намальована мапа, аби «дикі» були обізнанішими в цьому світі, адже їм це все може стати в пригоді.

— А тут найвища точка в королівстві, так? — цікавилася Ліля, тицяючи пальцем у темне місце на фізичній мапі.

— Ага, це гора Ерзеро́н. Її висота… «п'ять тисяч шістсот вісімдесят вісім метрів над рівнем моря», — прочитала Ріна.

— Ого! Яка височезна! В нашій країні нема такої високої… А ви вже там були? Ну, маю на увазі, хоч біля підніжжя гори.

— Ні, поки що не доводилось. Принаймні мені, — дівчина всміхнулася, а Ліля несподівано знітилися. Далі вони дізналися про найглибше озеро, а також про море, яке називають Ціановим і яке є дуже глибоким, хоч і невелике за територією.

Трохи подумавши, Елеазар повідомив друзям, що на шляху до столиці, вони, можливо, будуть проїжджати біля цього моря, тому зможуть там скупатися. Якщо захочуть, звичайно. Всіх, беззаперечно, ця новина дуже втішила. Дівчата вже почали обговорювати те, в яких купальниках вони будуть купатися і які ігри будуть там грати, якщо в них буде така можливість. Спостерігаючи за ними, парубки могли лише трохи здивовано, мовчки і незрозуміло перезиркуватися між собою.

Далі вирішили перекусити, заглянувши в найближчу забігайлівку, а опісля знову взялися за книжки. Коли ж сонце було в зеніті, добряче гріючи всіх, Елеазаровий папірус зв'язку затремтів, змусивши молодика здригнутися від несподіванки. «Дав знати…» – відразу подумав він, після чого уважно роздивився довкола. Виконуючи цю дію, зауважив ту парочку, на яку вони зараз чекали.

Неф із Еллі йшли спокійно, замислено дивлячись то собі під ноги, то на все довкола. Елеазар напружено примружив очі, дивлячись на них, потім повідомив іншим про їхній прихід. «А я як дурний ставлю собі запитання: "Чому вони бодай не тримаються за руки?"... Я ж забув, що він не може…» – з тугою усвідомив Ел, витягнувши долоні з кишень і однією з них скуйовдивши своє волосся.

— Ну що, друзі? — усміхнено, але дуже напружено почав Неф, коли вони вже підійшли до них. Потім повільно вказав долонею на Еллі, яка стояла біля нього, видно хвилюючись. — Хочу вас познайомити зі своєю дружиною – Елеонорою Лембут, — дівчина легенько вклонилася і постаралась усміхнутися. — Через цю пов'язку вона не може вас бачити, тому, будь ласка…

— Нічого. Я можу, знаєш, наче відчувати їхні певні аури... — відразу, але досить невпевнено запротестувала Еллі. Далі замовкла, зрозумівши, що невиховано перебила його. — Пробач, будь ласка…

— Та нічого, не проси пробачення, — він усміхнувся, хоч вона цього й не бачила.

— Нефе… Я можу зняти пов'язку, якщо їм так буде звичніше спілкуватися, — запропонувала вона, а пізніше, не дочекавшись його відповіді, повільно розв'язала білу тканину і сховала її в свою сумочку. Очі були світло-сірими, майже білими. З її вуст із сумом прозвучала фраза, навіть якщо сама дівчина в цю мить посміхнулася: — Я ж і так сліпа.

Почувши це, Елеазар стривожено подивився на Нефа, а той, зловивши його погляд на собі, нервово прикусив нижню губу, повільно відвернувши голову і потупивши очі в землю. Всі на мить замовкли, нерозуміюче й перестрашено дивлячись то на Еллі, то на принца, який немов був злий сам на себе.

— Еллі… — непевно почала Селейна, стараючись не видавати тривогу в голосі. — Як ти, люба? Ми так давно не бачилися. Що з твоїми очима, сонечко? Впізнаєш мій голос?

— Невже… Невже Селейна? — трохи злякано запитала Еллі у відповідь.

— Так, Еллі, це Селейна. Сподіваюсь, ти мене ще не забула? — жаліслива усмішка торкнулася губ принцеси, а Еллі впевнено вигукнула:

— Ні! Ти що! Звичайно, не забула... Ходи сюди, нумо обійму. Не дивно, що я не зразу впізнала твій голос. Ми ж так давно не бачились... — після цих її слів Селейна ширше всміхнулася і, піднявшись, обережно обійняла давню хорошу подругу.

Пізніше Еллі обережно познайомилася з іншими і, після кількох теплих запитань і відповідей, вирішила розпочати те, для чого їх всіх тут і зібрала. Але товариші вирішили не обговорювати це все навулиці, тому, недовго думаючи, поїхали додому, в якому жила Еллі зі своєю бабусею, яку забрала до себе, щоб та не жила сама. Дівчина попередньо сказала іншим, що вже найголовніше сказала Нефові, а зараз буде просто детальніше про це все говорити.

Шлях до крайнього міста на території королівства світлих русалок зайняв близько години їзди великою каретою. Ззовні одноповерховий дім був обкладений ніжно-блакитною цеглою, яка мала форму трикутників. Всередині, а саме в кімнаті, в якій вони всі зібралися, було дуже скромно, по мінімуму меблів і мінімум речей на них. Кожен знайшов собі місце там, де хотів. Неза сіла біля Лілі й Меліни на крісла, а хлопці повсідалися своїм тріо на диван. Ел захотів стояти, спершись спиною на книжкову шафу, а Айнер з Ріною стали біля нього. Мері – біля дверей, а Неф із Селейною сиділи поруч з «дикими» дівчатами. На маленькому столику стояли стаканчики і глечик з компотом, якщо хтось захотів би пити.

— Отож, я дуже вдячна вам всім за те, що ви прийшли сюди, і за те, що щиро хочете нам допомогти. Справді, дякую вам... Не думала, що таке колись станеться... Але гаразд, не буду затягувати з розповіддю, адже що швидше ви це все дізнаєтесь, то краще, напевно, — намагаючись опанувати хвилювання, почала Еллі, вмостившись просто на килимі. — Отже, коли я пішла від Нефа... Ще раз пробач, любий, хоч розумію, що мої слова порожні... Я повернулася жити до бабусі. Потім розкажу про те, де вона зараз і що робить, не переймайтеся. Я намагалася десь підпрацьовувати, поки переживала це все, а згодом знайшла більш-менш нормальну роботу – працювала в кафе, в якому сьогодні якраз і захотіла з Нефом зустрітися. Звичайно, зараз я не буду переповідати вам все те, що творилося в моїй душі й серці в ті часи. Просто говорити про це дуже важко... Думаю, ви й самі розумієте, що мені, як і йому, тоді було дуже складно. Я справді хотіла повернутися, але не знала, чи є в цьому сенс… Через якийсь час такого життя я зустрілася з Адéль. Неф, Селейна і, можливо, Елеазар з Мері знають, що вона – принцеса темних русалок, тобто Мареóнесу. Чесно кажучи, я не знаю, що вона робила на території Акваріонесу… все ж ми з ними воюємо... Я припускала, що, можливо, вона може тут спокійно ходити через те, що це місто на кордоні з Міронезою, тому… Ну, я цього таки не могла зрозуміти!.. Лише потім я збагнула, що вона тут через мене. Саме тоді, коли вона зі мною познайомилася… Я Нефу вже говорила трохи про це. Зараз скажу вам, що у всьому тому, що сталося з нами, чи то зі мною, винна саме Адель.

— Вибач, що перебиваю, але… Чого б це їй до вас пхатися? — не зрозумів Ел, схрестивши руки на грудях і намагаючись не видати наляканість. Неф витиснув із себе важкий видих.

— А хіба це не очевидно?... — риторично запитав принц. — Вона захотіла таким чином знищити мене, тобто найпершого спадкоємця престолу. Боялася, що я, коли стану королем, зроблю щось жахливе темним русалкам. Тому й взялася діяти… Бісове стерво… Вона вже не перший раз влазить у справи нашої сім'ї… — Неф через лють, яка його опанувала, стиснув кулаки так сильно, що аж кісточоки побіліли. Потім постарався заспокоїтися і майже спокійно мовив: — Будь ласка, люба, продовжуй.

— Так… Ось, вона сама мені це все розповіла, як є. По правді, я спершу не зрозуміла, для чого Адель це зробила, але згодом все прояснилося… Ви всі приблизно знаєте, в чому полягає суть мого прокляття, тобто я не можу торкатися до людини, яку кохаю, і дивитися на неї теж не можу. А також, знаєте... тоді, коли це сталося, та старенька, яка нам це все розповіла, говорила, що моя дитина просто зникла, що її більше немає. Так ось… Адель сказала, що наша Беатріс насправді жива і є у неї... Ви навіть не уявляєте, наскільки я була шокована, коли почула це. Я досі не знаю, як це все сталося, але, незважаючи на це, тоді я миттю захотіла з нею побачитися, та Адель мені заборонила. Вона поставила переді мною жахливу умову: «Я дозволю тобі нормально виносити й виховувати дочку, тільки якщо ти згодом не підеш до свого принца. А якщо це станеться, то не жити ні тобі, ні вашій дитині»… Я ледве змирилася з її умовою… Дуже тішилася, що могла виховувати свою кровиночку, але також розривало почуття, що моє золотко жило без люблячого батька. Все ж, хоч дитина й була мала, але вже розуміла, що в сім'ї щось не так, адже іншими майже всюди ходили мама й тато, а вона свого тата ніколи не бачила… І це, знаєте, так жахливо… Таке продовжувалося приблизно чотири роки… Я невимовно хотіла зустрітися з Нефом і розповісти йому про те, що наша донька насправді жива. Сім Братів, це ж таке щастя було б!.. Тоді я навіть начхала б на те, що не можу до нього торкатися і дивитися на нього, так сильно я хотіла разом з ним її виховувати. Я вірила, що далі з тим прокляттям вже якось було б… І… це було так наївно… Адже та зараза не давала мені навіть мелесенької можливості хоч якось з ним зв'язатися, відразу погрожуючи смертю. Одного разу Адель мені розповіла, що підробила мою смерть. Тобто зробила так, наче я померла. І про це повідомили Нефу... Я тоді просто не могла уявити собі те, що з ним було. Все ж вірила, що він мене не забув, що він мене шукав, що він не повірив у це... Я її відчайдушно питала, для чого вона це зробила, але відповідь я дізналася трохи згодом… Потім, навіть не знаю, для чого, вона сказала, що знає, як розсіяти моє прокляття. В ту мить я не змогла стриматися, тому почала її розпитувати при це. А вона лише голосно засміялася мені в лице. «Я почекаю, поки твій коханий зійде з розуму і покінчить з собою, тоді ти будеш вільна», – з підлою усмішкою мовила вона. А я не витримала і накинулася на неї, в спробі вбити. Я вже не мала сил терпіти її знущання!.. Та про що я думала, йдучи проти самої принцеси темних русалок?.. Проти русалки, яка володіє магією… Вона мені навіть не дала вдарити себе, як я вже лежала на підлозі з великою кількістю побоїв, які не знаю звідки взялися… Після цього випадку я зрозуміла, що вона просто пошкодувала мене в ту мить, адже я їй ще потрібна... Усвідомлення того, що я не можу нічого зробити й протистояти їй, розривало серце й мучило душу... Беатріс вважала Адель якось маминою подругою, яка іноді навідувалася додому. Я ж не могла про все дитині розповісти, вона б не зрозуміла… Так минуло приблизно ще два роки… Я просто жила, хоча життям я б це не назвала, коли ти у вічній напрузі й під чиїмось строгим контролем. Не можеш нікуди піти, не сказавши їй. І, бороніть Сім Братів, ти захотіла з кимось зв'язатися, щоб розповісти про все... Та й з ким було? Крім бабусі, я не мала більше нікого, хто б знав про мою ситуацію… А Адель і за бабусею стежила… — по щоках дівчини несвідомо для неї покотилися сльози, через що вона перелякалася й поспішила їх витерти. — Я знаю, що точно не змогла б так далі жити, знаючи, що можу позбутися того жахливого прокляття і знайти Нефа, навіть якщо він думав, що я вже мертва... Через якийсь час я вирішила вчинити дуже рішуче: я попросила бабусю, яка майже все знала, про те, щоб вона пішла до королівського радника й, умовно, зробила мне знову живою. Просто сказала, що тоді це була якась помилка і що якщо він захоче впевнитися у правдивості слів, то нехай прийде до нас додому. Бабця згодилася, хоча ми обидві боялися, щоб Адель про це не дізналася і не покарала нас… Як я зрозуміла за цими всіма подіями, звістка до тебе, любий, таки прийшла… Зараз просто не передати, наскільки я щаслива, що ви прийшли, що ви вирішили на мої пошуки, що ви таки знайшли мене. Спасибі вам… Я... я така рада… Я би вже т-там, біля тієї дошки оголошень, з ним поговорила, але не зразу впізнала Нефів голос, не зразу повірила, що чую саме його, тому й запитала, чи знайомі... Та Адель не дала нам порозумітися, забравши мене від нього. Думаю, якби вона не перевтілилась, він би її впізнав... Адель, певно, не очікувала, що Неф буде тут… Що б там не було, я ще раз вам дякую за те, що ви прийшли… — Еллі знову витерла сльози на очах.

— Зачекай… То твоя бабуся зараз із вашою донькою? Так?.. — несміливо припустив Айнер, коли дівчина замовкла.

— Так, твоя правда. Вона повинна згодом повернутися. Саме тоді я хочу, щоб Неф із нею познайомився, — її стомлене обличчя розтягнулося в ніжній усмішці. — От тільки… Не знаю, коли до мене може навідатися Адель…

— Нехай навідується. Ми з нею тоді якраз і «поговоримо», — мовив Неф, злісно скрегнувши зубами. Селейна налякано подивилася на брата, а потім запитала в Еллі:

— Люба, а ти таки не розказала, що з твоїми очима? Чому ти сліпа? — почувши запитання, дівчина сумно замислилася, а потім невпевнено почала:

— Це сталося тоді, коли я дізналася, що Адель знає, як розсіяти прокляття, але не скаже, тому що хоче, аби Неф помер, наклавши на себе руки... В ту мить, коли я лежала на підлозі з побоями, все перед очима було розмитим… Мене охопив невимовний відчай і жаль, що я справді не зможу нічого зробити, адже навіть коли зустрінуся з ним, то не зможу на нього дивитися… Саме тому я вирішила зробити себе сліпою, як би це божевільно не звучало... Тільки не питайте, як це сталося... Згодом я вчилася бачити аури людей, якщо вже суто їх самих не могла бачити… І це вміння, яке я, на диво, досить швидко опанувала, допомогло мені в подальшому житті. Все ж, думаю, ви розумієте, що дуже важко жити тоді, коли ти все нормально бачила, а потім перестала. Звичайно... я дуже часто шкодувала про те, що зробила… Але вороття назад вже не було, — Еллі завершила і тяжко видихнула.

В переміщенні запанувала тиша, а згодом почулися схлипувння. Ліля повільно піднялася і підійшла до русалки.

— Можна я… т-тебе обійму? — запитала вона тремтячим голосом. Еллі здивувалася, а потім несміливо кивнула. Молодша Фрінке, вже плачучи, обережно обійняла нову подругу й почала гладити її по голові. Через ці всі жалісливі слова інші дівчата теж не витримали і почали рюмсати, після чого також підійшли до Еллі і так само її втішали.

«Заздрю я їм…» – подумалося Нефові, й він ображено відвернув голову, що зауважив Елеазар, а згодом важко видихнув.

Ще певний час таких втішань, душевних співчуттів і щирої підтримки всі почали думати, що їм робити далі і як саме впоратися з Адель, щоб вона розвіяла прокляття Еллі і, разом з цим, нічого поганого їм не зробила.

Різні припущення й суперечки щодо цього перервало скрипіння дверей, які відчинилися.

— Бабусю, там такий великий жучисько був! Чому ти не дала мені його в руки? — прозвучав тоненький дитячий голосочок, змусивши всіх зразу замовкнути, а Нефа здригнутися. Серце хлопця скажено забилося у грудях, в передчуття зустрічі з донькою.

— Сонечко, він би тебе вкусив і тобі було б «ай-ай». Розумієш? — голос старенької був ніжним і турботливим, потім почулися ще якісь протести малечі.

Еллі тихо мовила до всіх, що Беатріс боїться великої кількості людей, тому зараз вона їх покине разом з Нефом.

— Ходи, коханий, ти цього скільки часу чекав, — вона всміхнулася і захотіла його взяти за руку, але зразу відсмикнула її, згадавши, що не варто до нього торкатися.

— Так, люба, ходімо, — принц повільно піднявся й пішов за дружиною, не знаючи, що його зараз чекає.

Зачинивши за собою двері, він побачив бабусю Еллі й саму донечку, яка, як і бабця, здивовано дивилася на нього. Волосся малої поки що було коротеньким, хвилястим і світло-фіолетовим, як у мами. Очі ж були червоними, просто як у батька. Де-не-де на руках і ногах виднілася маленька луска, яку не закрила зелена сукеночка, в яку вона була вдягнена.

— Нефе, невже це ти?.. — не повіривши своїм очам, запитала старенька. Молодик стримано посміхнувся і стверджувально кивнув.

— Дуже радий вас бачити, пані Лембут.

— Любий, як ти змужнів... Справжній красень! Ходи сюди, дай хоч обійму... — жіночка підійшла до хлопця і зі сльозами на її очах вони тепло обійнялися. В цю мить уже Еллі відчула дивну заздрість, сумно зітхнувши.

— Мамо, хто це? — запитала малеча, підійшовши до неньки й налякано вхопившись за низ її сукні. Дівчина всміхнулася і присіла, погладивши доньку по голівці й нічого не відповівши.

— Гаразд, ви тут знайомтеся, а я піду щось приготую, — мовила бабуся і, після Нефового попередження, що їх тут багато, тому на чотирьох не вистачить, пішла до кухні, залишивши подружжя сам-на-сам.

— Привіт, — усміхнено почав парубок, хоч серце страшенно пробивало грудну клітку, присівши навпочіпки навпроти дівчинки. — Я – Неф, дуже-дуже хороший друг твоєї мами. Приніс тобі цукерки. Хочеш? Чи ти, може, не любиш солодке? — він витягнув з кишені штанів кілька шоколадних смаколиків і простягнув малій. Вона, зі свого боку, заперечено похитала головою, більше ховаючись за матір.

Еллі ще раз тепло всміхнулася і акуратно взяла з Нефової долоні цукерку, щоб не торкнутися до неї.

— Тримай, квіточко. Неф дуже давній і дуже дорогий мені друг, тому він тебе не образить. Я йому довіряю, тому хочу, щоб і ти довіряла. Не бійся, — дівчина простягнула дочці солодощі й та їх боязко взяла, після чого зняла кольорову обгортку й почала жувати цукерку.

— О, так вже краще. Ну що, смакує? — принц щиро всміхнувся до малої, а вона мовчки кивнула, все ще ховаючись за маму. Потім Неф запитав: — Скажи, будь ласка, як тебе звати?

— Беатріс, — прозвучала несмілива відповідь.

— О, яке гарне ім'я... Хто тобі його дав? — чоловічий голос в одну мить непомітно затремтів.

— М-мама.

— Ага... А любиш маму?

— Люблю... — хоч вимова й не була дуже чіткою, але зрозуміти дівчинку було легко. Принц знову всміхнувся. Тривога потрохи відступала.

— А бабусю любиш? — вже Еллі запитала, черговий раз погладивши доньку.

— Люблю.

— А кого любиш більше? Маму чи бабусю? — з удаваною підозрою поцікавився Неф, а дівчинка задумалася. Його запитання змусило її робити складний вибір.

— Я не знаю... я їх обох д-дуже люблю... — вимовиши це, малеча несподівано почала плакати, розгубившись. Неф з Еллі зразу перезирнулися, після чого хлопець підійшов ближче до доньки й почав її втішати.

Навіть якщо дівчинка його погано знала, та все одно дала себе обійняти.

— Вибач, якщо має запитання тебе засмутило. Можеш не відповідати. Все добре. Я знаю, що ти їх обох дуже сильно любиш, тож не варто плакати. Хочеш, ще одну цукерку тобі дам? — після стверджувального кивка дитини він вручив їй шоколадний смаколик, і вона, заспокоюючись, почала його жувати.

— Нефе, не варто її балувати цукерками. В неї ж потім зубки зіпсуються, — ніжно пригрозила чоловікові Еллі.

— Люба, та нічого ж не станеться лише через декілька цукерок, — щира усмішка відвідала його обличчя.

— Мамо, мамо! — загукала маленька, доївши солодкий подарунок.

— Що, дорогенька? — Еллі знову погладила її по голівці.

— А твій дуже-дуже хороший друг може бути моїм татом? Може, правда ж? — в недавно заплаканих очах дівчинки горіло передчуття радості. Подружжя перезирнулося між собою.

— Доню, а ти будеш його так само любити, як і маму з бабусею? — запитання матері змусило малу наступити брови і цікаво подивитися на Нефа. Останній вкотре всміхнувся.

— Думаю, що так! Він виглядає хорошим.

— Невже лише через те, що дав тобі цукерки? — Еллі всміхнулася.

— Та й не лише! Він просто такий красивий... — дівчинка трохи почервоніла і, соромлячись, закрила обличчя долонями.

— Хочеш мати такого красивого батька, так? — мати в який раз цікаво всміхнулася, стримуючи сміх.

— Так! Буду перед іншими хвалитися! — щиро викрикнула вона, а парочка засміялася.

— Гаразд, доню. Якщо так хочеш, він буде твоїм татом. Але лише тоді, якщо ти будеш слухняною і не будеш хвалитися ним. Домовились? — малеча знову задумалася, а потім впевнено «такнула».

— Ну, тоді ходи до кухні. Нумо допоможемо бабусі готувати вечерю, — запропонував Неф, простягнувши дочці руку. Та трошки несміливо взяла її і викрикнула:

— Угу! Ходімо, тату! Бабуся буде рада! — двері в кухню відчинилися – і вони, тримаючись за руки, зайшли. Старенька відразу усміхнулася, побачивши, що вони, дякувати Сімом Братам, поладнали. Можливо, серце дитини справді відчуло щось рідне, тому й прийняло Нефа так легко.

В кухні панувала дуже тепла й рідна атмосфера, на яку весь будинок, бабця і Еллі чекали дуже довго. Русалка намагалася не втручатися в їхні з донькою «махінації», а лише щасливо спостерігала за ними, хоч і не бачила їх нормально.

Тим часом інші, що були в тій кімнаті, обговорювали цю всю складну ситуацію. Кожен давав свої припущення дій. І, врешті-решт, зійшлися на тому, що наступного дня відправляться на пошуки Адель, якщо, звичайно, вона їх першою не знайде…