Здавалося, що Ліля вже була готова подумки розпрощатися із життям, та в цю ж мить її схопили за руку.

— Тримаю! — чітко оголосив про її порятунок Орігам, поки та розгублено витріщалася на нього, а брати-двійнята щосили тримали друга за живіт. — Чого завмерла? Хапайся за ту гілку! Нумо! — різко вказав парубок на сусідній відросток від грубезного стовбура.

Кілька секунд мозок Лілі нічого не сприймав, намагаючись обдумати все, що відбувається, та потім, на щастя, таки почав мислити тверезо. Дівчина зі значними зусиллями дотягнулася до товстої галузки і, з допомогою своєї старшої сестри, вилізла на неї ж.

— Як ти нас налякала… — сильно обійняла рідну Неза, коли зрозуміла, що її життю на якийсь час нічого не загрожує.

— Д-дякую, Орігаме… — Ліля розгублено дивилася на рятівника, продовжуючи обіймати схвильовану сестру й досі не вірячи, що справді вижила.

— Я б не міг вчинити інакше. Дуже пощастило, що ми були неподалік, — занепокоєно почав хлопець. — Хоча щось мені підказує, що Клайд не дозволив би тобі загинути, але все одно нам треба вчитися допомагати одне одному в таких ситуаціях. Ми ж усі – одна команда, — на певну мить забувши про небезпеку, всі широко й навіть трохи нервово всміхнулися, вислухавши його слова.

— Не меліть дарма язиками! Нічого, що у вас десять хвилин залишилося?! Тут ще половину не пройшли! Думаєте, впораєтеся?! — голосно нагадав «диким» про їхнє досить плачевне положення тренер, через що вони здивовано глянули на нього.

— Так, друзі, — серйозно почав Орігам, наче проігнорувавши зауваження Гонзо, а потім коротко хи-хикнув: — дозволите мені ввійти в роль вашого капітана? — всі нерозуміюче й трохи насмішкувато перезирнулися, а тоді мовчки погодилися. — Ми зараз постараємося діяти якомога швидше, — чомусь з'явилася і без того дивна наруга, коли молодик не зупинявся вести далі: — У мене тут є дуже міцні ліани (не колючої), які я встиг знайти й зірвати (біля коренів вони дуже легко рвуться), поки ми з Еволом і Даном шукали способи для спуску. Отже, ми маємо поділитися на дуети і прив'язати себе до свого напарника. Таким чином будемо спускатися. Дівчина має йти першою, а хлопець після неї, адже якщо вона десь впаде, швидше за все, він її втримає, а вона його – ні. Ми, хлопці, будемо потроху спускати дівчат донизу, страхуючи своєю масою, після чого самі теж будемо злазити. Всім все зрозуміло? — він оцінив усіх питальним поглядом, а друзі, нехай і трохи невпевнено, але кивнули на знак згоди. — Чудово. Починаймо.

Тоді ж хлопці з дівчатами поділилися, хто з ким буде у парі, і швидко приступили до втілення задуманого, адже часу залишилося скажено мало на виконання такого пекельно-складного завдання. Неза прив'язала себе до Евола, після чого вони поволі рушили. З такими ж діями не забарилися й капітан із Лілею. Коли їхня пара була готова, вони зачекали на Меліну з Даніелем, які доволі ніяково це все робили.

— Що не так? Ви чимось надто пригнічені… Щось трапилося вчора? — з тривожною цікавістю вигнув брову Орігам, поки його напарниця на кілька кроків відійшла оцінити обстановку.

— Та… є трохи… — чесно, але нечітко відповів Дан. Ліля, поміж тим, стурбовано зиркала на найкращу подругу, не приховуючи хвилювання, а та лише сумно відводила очі.

Після того, як і дві інші пари теж були готові, вони надумали наздоганяти найзапальніший дует їхнього загону, який уже, до слова, непогано відірвався від них. Друзі вирішили йти за їхніми слідами, аби також швидше впоратися із перешкодами.

Уваги на час ніхто не звертав, що було, мабуть, не дивним явищем. Всі були настільки зосередженими на плануванні своїх майбутніх рухів і на їхньому виконанні, що ні про що не говорили. Лишень могли перекидуватися короткими фразами на кшталт «обережно», «краще за цю», «ні, ця надто тонка» чи «я тримаю».

Що ж, у найпершому завданні Орігам вирішив, що більшість складної роботи на себе візьмуть хлопці, але, попри це, дівчата своїм напарникам неслабо допомагали під час цього небезпечного спуску. Коли-не-коли говорили, за яку галузяку ліпше вхопитися, на яку краще наступити чи навіть допомагали їм (і собі в тому числі), якщо була ймовірність падіння.

Коли члени новоспеченого шостого загону лиха прикупили, пройшовши більшу половину шляху, стовбур дерева і його різні відростки почали несподівано втрачати свою матеріальність, наче розчинялися у повітрі.

— Ей, що відбувається?? — не знав, за що й вчепитися Евол.

— Час вже вийшов, тому закладена на той термін (хоча я його трохи продовжив) дія моєї магії почала зникати, — відказав йому Клайд, опинившись недалеко від них.

— То це у вас магія така?! Мамочко! — шоковано зверещала Ліля, а далі всі не встигли отямитися, як все зникло і вони тяжкими тушами безжально звалилися на міцну деревину, яка утворилася із землі.

— Ай, моя задниця… — скиглив Евол, поки Неза поспішила злізти з нього і допомогти піднятися.

— Даніелю, ти як? — занепокоєно поцікавилась Меліна, як зрозуміла, що вони вже на «землі» і можна відв'язатися від нього.

— Все нормально, просто трохи забився, — потираючи бік, відказав молодик, а потім приступив до звільнення своїх кінцівок від лоз, чим поспішили зайнятися й інші.

«Несказанно вражає, – ошелешено думала Ліля, розв'язуючи рослину. – Все щойно відбулося настільки швидко, що я навіть не зрозуміла, що ми можемо впасти і не вижити, коли дерево почало раптово зникати. Воно справді було створене його магією? Та в це складно повірити! Зрозуміло тепер, чому там такі всякі гілки могли траплятися… Все ж тому він, певно, і має звання капітана другого загону королівської армії Міронези, нехай і колишнього... Тепер страшно уявити, якою силою володіє капітан їхнього першого загону чи той же пан Атріс». Ліля з наляканою цікавістю глипнула на їхнього тренера, який чекав, поки вони спустяться до нього, залізши зі створеного ним куска дерева.

— За десятибальною шкалою ви впоралися на… — не спішив із відповіддю демон, замислено чухаючи бороду. — На сім з половиною… хай буде вісім. Хоч і доволі довго, але це було непогано. Молодець, капітане, достатньо хорошу тактику придумав, та ще й у таких екстремальних умовах. Сподіваюсь, і надалі не розчаруєш, — коли всі були вже біля нього, чоловік схвально поклав свою широку долоню на плече здивовному парубкові.

— Дякую, буду старатися! — загорівся новою, нехай і незначною перемогою спадкоємець сім'ї Мейвольдів, завзято зблиснувши синіми очима.

— Можна спитати? — несміливо звернулася до Клайда Меліна, й тільки-но він глянув на неї, продовжила: — А коли в нас буде можливість поснідати? А то я страшенно зголодніла від усіх цих нервів… — інші підтримали її, благально подивившись на тренера, адже теж відчували, як організм роз'їдала жага до харчу. Чоловік іронічно пхикнув.

— Поїсти зможете тоді, коли: перше – перебереться через цю гірську річку, друге – наввипередки пробіжите крізь той ліс, що по інший її бік, до поляни, яка є після його закінчення, — Клайд кивнув головою у сторону бурхливої водойми і зловісно посміхнувся, коли побачив їхні оторопілі обличчя. Видно, зрозуміли, що він не глузує з них. — Чому зупинилися? На річку у вас десять хвилин, а на ліс – хто швидше дістанеться. Вперед!

Ніхто з товаришів нічого не відповів на чіткі слова тренера, а лише продовжував пропалювати дірку у напрямку ріки спантеличеним поглядом. І їм треба буде зараз її перетнути? Та там диявол собі ногу зломить! Подивіться на ті каменюки! А вони ще й, певно, ой, які слизькі!

Шістка уривчасто видихнула, налаштовуючись на подальші дії, а потім Евол знічев'я кинувся уперед, через що інші здивованими очима прослідкували за ним. А коли ж допетрали, що не повинні від нього відставати, помчали за хлопцем.

Дівчата тішилися тим, що вчинили розумно, переодягнувшись із піжам, а от молодики, мабуть, цього не зробили, бо ж були у напрочуд домашніх футболках і якихось, видно що, нашвидкоруч вбраних штанах і босоніжках.

Ранкова роса, яку ще не встигло висушити світанкове сонце, наче кристалики, мерехтіла на деревах і сплячих рослинах. Висока травиця лоскотала пальці ніг і мочила нижню частину одягу. Вранішній холод пробирався крізь тканину вбрання і викликав сироти. Свіжа зимнота огортала їх сповна, поки вони поспішали до потрібного місця, а ніжні сонячні промінці давали знати, що потім подарують їм достатню кількість тепла, аби зігрітися, але це буде потім.

Крижана вода змусила когось до болю зціпити зуби, а когось гучно запищати, коли всі почали долати чергову перешкоду.

— А нам нічого не буде? Ми не захворіємо? — приречено мимрила Неза, відчуваючи, як тіло починає невпинно тремтіти від холоду. — Чи це для бісового загартування?? Чудово. Шоста ранку, гірська місцевість, а ми у неймовірно холодній річці. Що може бути краще?! — риторично цікавилась вона, тримаючи Лілю за руку і час від часу слизькаючи на камінні, а та ж міцно стискала кінцівку найкращої подруги, а вона, зі свого боку, тримала Орігама, він Даніка, а той – Евола. Всі вони вирішили йти таким ланцюжком, аби легко змогли врятувати того, кого почала би нести течія річки.

Тренер у той час спокійно, як квочка на яйцях, висиджувався на товстій галузяці, що розмістилася зверху над ними, і з допитливістю спостерігав за їхніми діями.

Знову ж таки мислили вголос напарники мало, бо ж, напевно, одного зауваження щодо зайвих розмов їм було достатньо. Хтось подумки дякував богові за те, що вода не має жодних злих риб чи ще чогось подібного, а до когось в голову більше нічого не лізло, крім думок про зимовий холод ріки.

— Нарешті… — простогнала Ліля, знесилено впавши на траву і важко дихаючи. Скорочення м'язів досі не припинялося, адже не було потрібної кількості тепла, щоб зупинити його. Гомілки пульсували, відчуваючи минуле напруження й прикладену силу, з допомогою якої вони й перейшли водойму. Стопи ж, як більша частина тіла, пашіли від пришвидшеного кровообігу.

— Не радив би так робити, а то точно застудишся, — подав їй руку Даніель, а дівчина лише щось обурено пробубніла й підвелася, схопившись за його кінцівку.

— Непогано, — вкотре раптово з'явився біля них Клайд, схрестивши руки на міцних грудях. — П'ять хвилин відпочинку і біг наввипередки через ліс до наступної поляни, — потім, не давши нікому нічого запитати чи огризнутися, на тій же гілці попрямував до того лісу, який їм далі треба буде перетнути.

— Я не знаю, скільки тут витримаю… — з відчаєм у тоненькому голосі пробелькотіла Меліна, витискаючи воду зі штанів, чим займалися й інші, байдужо сидячи на вологій траві.

— Ніхто не знає... — замислено підтримав її Орігам, поволі підвівшись. — Пробачте, друзі, що через мене ви у такому скрутному становищі. Якби не я, вам би не довелося настільки нервуватися і мучитися, — він із провиною схилив голову. Ці думки дійсно мордували юнака вже доволі давно. Не міг збагнути, чим саме він і його товариші таке заслужили? Щось не те наробили у минулому житті чи доля їх не знати для чого випробовує?

— Не звинувачуй себе у цьому, — дружньо плеснув його по плечі Евол, а той мимоволі здригнувся і з дитячою скорботою глянув на нього. — Ти не винен, що насправді народився тут, не винен, що твої батьки так вчинили, не винен, що вони захотіли забрати тебе до справжнього дому. А якщо й твоя провина в тому, що нас взяли з тобою, то це нічого. Це ж такий шанс ще кольоровіше розфарбувати своє життя, чи не так? Знай, що ми не дозволимо тобі одному нести цю тяжку ношу. Ти завжди можеш покластися на нас, — після його слів дівчата й Данік впевнено всміхнулися, погоджуючись, а Орігам просто міцно обійняв Евола і спокійно сказав:

— Здається, я вже знаю, хто буде моїм заступником, — почувши його цікаву фразу, напарники весело розсміялися. — Все, нумо продовжимо, — повернув собі стриманий образ капітана парубок.

— Так, пане! — крикнули всі, ще трохи хихочучи, а далі почали свій не конче легкий біг загадковим лісом.

— Швидше, швидше! Ви занадто повільні! Уявіть, що за вами женеться дикий кабан і хоче роздерти вас на шматки своїми іклами. А у вас є лише ваші ноги, ні магія, ні зброї. Мчіть щодуху! — підганяв їх чоловік, перебуваючи на частині створеного ним дерева, яке рухалося за ними, поки ті перебирали ногами у млявій спробі перегнати одне одного. Після репліки тренера про кабана вони лише трохи пришвидшились, адже ні сил не було, ні жодних диких тварин. — До речі, забув вам сказати, що лише той, хто найперший перетне ліс, зможе смачно поснідати готовим їдлом, а інші будуть змушені шукати собі щось і варити, — білі зуби демона показала єхидна посмішка.

— Е-е-е?! — оторопіли всі, вирячивши на нього великі очі.

«Дикі» миттєво дотумкали, що Клайд дійсно не жартує, тому й усвідомили, що зараз ніхто нікому не хоче програвати. Кожен сам за себе! Певно, саме через це склалося враження, наче ззаду до них причепили якийсь вогняний балон, який у той же момент відкрили, й він надав їм неймовірної швидкості. Як-не-як інстинкт самозбереження у людей найважливіший, а їсти зараз скажено хотіли всі без винятку.

Здавалося, що Клайда бавила така їхня реакція. Мабуть, було смішно наглядати, як думки про їжу заполонили мозок і відкидали все розумне. Їхні тіла летіли назустріч меті, наче навіжені. Хоч там якийсь корч був на шляху, якесь дерево, якась яма у ґрунті, якесь коріння із землі стирчало – їм було абсолютно все одно. Впав, підвівся, погнав далі. І так раз у раз, раз у раз. Тільки б не відставати від інших. Лишень би перегнати їх, бо ж до рота покласти хоч щось хотілося дико.

Незабаром всі почали розуміти, що вони непомітно розділилися, адже майже ніхто не бачив біля себе іншого. Та й, щоправда, дивитися за тим іншим не було часу. Іноді могли чутися чиїсь крики чи гучна лайка. Тіло густо вкривав піт, ноги трусилися, руки також тремтіли, легені палали, навіть часом до горла підступала нудота, але вони мчали, не зважаючи на все це. Спотикаючись, бігли, бо нікому не хотіли віддати теплу порцію смачного сніданку, який з розгорнутими обіймами чекав на фініші.

Не знати, скільки саме часу тривав той запеклий забіг, та коли Ліля, врешті, вирвалася з лісних хащів на гарну світлу поляну, вкриту різноманітними квітами, всі інші вже валялися там, знемогло відсапуючись.

«Остання?? – з жахом промайнуло в дівочій голові, поки її хазяйка швидко перераховувала друзів. – Остання… Ні, ні, трясця! Не може бути! Так нечесно!». Шлунок, що був усередині і вже давно вив через нестерпний голод, теж був категорично не згоден із таким страшним вироком.

— Не лежіть так, якщо довго ганяли, а то ще серце зупиниться, — серйозно гаркнув до них тренер, а потім з-під землі вилізло гілля дерев і підійняло їх. — Легенько бігайте, урівноважуйте серцебиття.

Не маючи сил сперечатися з ним, всі почали повільно ходити, насилу перетягуючи ноги.

— Незо… — схриплим голослм звернулася до старшої сестри Ліля, коли опинилася поруч. Та змучено глянула на неї. — Хто був першим?

— Даніель, — не затягуючи з відповіддю, мовила вона, тяжко зітхнувши, а молодша сестра лише здивовано роззявивла рота і далі мугикнула щось незрозуміле, починаючи зосереджено обдумувати це все.

— Що ж, Даніель хай собі спокійно снідає, адже заслужив, а ви готуйте щось своє, — говорив демон уже й так відому знесиленим переможеним інформацію, як тільки вони припинили швидке походжання для заспокоєння сердець.

— Брате, як тобі це вдалося? — не міг збагнути Евол, проходячи повз хлопця, який уже задоволено наминав смачну гречку з м'ясом.

— Ну, хтось же, в будь-якому випадку, повинен був перемогти. Просто це був я, і все, — самовпевнено відказав Дан, а той лише ображено зітхнув.

— І все для того, аби ви знали, наскільки варто цінувати їжу. Вона – наша енергія, рух, опора, здоров'я. Нею не можна нехтувати в жодному разі. А тепер можете мати дві години відпочинку, а то дивіться, вже й десята година підійшла. В обід почнуться нові завдання. Якщо що, я буду в себе у наметі, — повідомив Клайд, а пізніше розвернувся і покрокував через ліс до іншої галявини, на якій вони якраз і розмістилися.

«Нові завдання?? – очманіла Ліля. – Та мені того на тиждень стане! Які ще завдання?! Я думала, що на сьогодні це все!».

— Чекайте, то нам ще треба буде повертатися назад?! — не могла повірити своїм здогадкам Неза, простеживши за спиною тренера.

— Думаю, так і є. Тут має бути якийсь обхід, тому нам не треба буде знову перетинати річку, — щасливо відповів їй Данік, а далі покрокував за чоловіком, адже вже був повний енергії, хоча тіло досі пам'ятало те, як скажено напружувалося десяток хвилин тому.

Інші знесилено попленталися за ним, при тому вголос думаючи, чим можуть поснідати. Після декількох пропозицій зійшлися на тому, що нашвидкоруч зварять рису із вареним молоком, аби тільки якнайшвидше набити шлунки. Можливо, це було трохи немудре рішення, але хто їх зараз не зрозуміє?

Після такого-сякого сніданку всі цілковито віддалися несказанно бажаному відпочинку. Трохи менше, ніж півтори години (адже на вариво пішло більше, ніж їм думалося) – це ж так багато! Можна вдосталь розслабитися і насолоджуватися безтурботністю.

Як би це все красномовно не звучало, та знаєте, що «дикі» весь цей час робили? Правильно думаєте – спали! Поїли, залізли до наметів і миттєво вирубились, не маючи змоги навіть нормально залізти під ковдру.

А надворі тим часом справді починало тепліти. Ранкова прохолода ховалася у тінь, терпляче очікуючи свого наступного виходу. Сонечко дужче зігрівало землю. З'явився легіт, що розносив тепло від його проміння і запах лісної гущі. Все довкола вже не було таким тихим і мирним, як на світанку. Мешканці лісу потроху розрухувалися, шукали м'ясну здобич чи просто смакували рослини. Сонячні зайчики грайливо проскакували поміж викрученими вітами дерев, які наче сплелися одні з одними. На ясно-блакитному небі, яке ще недавно було помаранчево-рожевим, снували самотні то більші, то менші жмутки солодких білих вершків, що їх ще можуть називати хмарами. А літні квіти дедалі сміливіше тягнулися до сонця і розкривалися, дозволяючи навколишньому світу пізнати ніжний аромат свого пилку.

Згодом у наметах стало надто спекотно, аби настільки спокійно відлежуватися. Тому й всі почали прокидатися від неприємного відчуття того, що спітніли.

— Думала, мені наснилося, а це було на яву... — із розхристаним рожевим вуликом на голові простогнала Ліля, розтираючи сонне обличчя долонями, що робили й інші дівчата з не менш смішним волосяним гармидером.

— Тіштеся – я дозволив вам на дві години більше поспати, — раптом прозвучав низький голос їхнього особистого диявола на цей місяць. Неза насупилася.

— Дя-ку-ю! Ви такі до-о-обрі! — іронічно протягнула вона, привівши себе до порядку і вилізаючи з намету. Навулиці вже стояло тріо хлопців, щось мляво обговорюючи. Видно, теж нещодавно прокинулися і ще не отямилися від обіднього сну.

— Перша частина наступного завдання така: дівчата двісті, а хлопці – триста.

— Двісті що? — не второпала Меліна, злякано дивлячись на чоловіка.

— Я про звичайні присідання, — спокійно пояснив Клайд. — В перервах між ними: відтискання від землі, качання пресу чи якісь інші силові навантаження, на ваш розсуд, — він всівся на невеликій колоді, ховаючись від палючого сонця у тіньку дерев і починаючи читати книгу.

— Трясця! А чому нам аж на цілу сотню більше?? Ми ж завтра навіть ходити не зможемо! — відразу оскаженів Евол, грізно кулупаючи карими очима в Клайді дірку.

— Бо ви – чоловіки. Вони трохи слабші, тому й дав їм менше, — на його чесні слова хлопець лише обурено засопів, але нічого не сказав у відповідь. — І за розминку не забудьте. Чого стоїмо? — питально підняв густі брови тренер, зазирнувши з-за цікавих сторінок.

— Ви сказали, що це перша частина наступного завдання… — озвучила свої стурбовані думки Ліля. — А яка друга?..

— Якщо так хочете знати, то скажу: кожен після присідань матиме десять-п'ятнадцять хвилин перерви, а потім повинен буде по десять разів вилізти на чотири різних дерева.

— Сорок разів видряпуватися на цих зелених монстрів? — ошелешено перепитав Даніель, звернувши увагу на дерева, які були незвично покручені.

— Наче нам ранку мало було! — роздратовано додала Неза.

— Вони не монстри, просто цікаво викручені природою, — холоднокровно поправив його Клайд, не відриваючи карих очей від рядків. Кілька довгих секунд новоспечений шостий загін знервовано розмислював над озвученими завданнями, а вже потім, страшенно нехотячи, приступив до їхнього виконання.

— І для чого нам ті бісові присідання знадобляться на полі бою? От ви мені скажіть, — тихо й роздратовано бурмотів Евол, нараховуючи потрібні рухи.

— Для того, аби в тебе ноги не трусилися вже від першої тридцятки, коли доведеться більше сімдесяти разів, присідаючи в обладунках, ухилятися від різних ударів супротивника, чи магічних, чи фізичних, — почувши його негучне обурення, відповів Клайд. — Та й це лише дві-три сотні, я ж не дав вам більше пів тисячі.

Евол якийсь час мовчки здивовано витріщався на нього, зупинившись, а потім знову продовжив, не бажаючи коментувати почуті слова.

Що дивно, а може, й не дивно, всі «дикі» виконували потрібну вправу дуже совісно. Напевно, розуміли, що, якщо прохалявлять зараз, то доля їм у майбутньому бою точно не усміхнеться.

Жовта обідня розжарена куля високо маячіла над головами, розшкварюючи їхні спітнілі тіла, поки ті намагалися дорахувати останні рухи. Після завершення першої частини завдання, «дикі» повтікали до тіні тих зелених довговічних монстрів і дудлили воду з річки, яку ще вранці так мучливо перетинали.

По закінченню короткого відпочинку напарники, з ногами, які тряслися від незвички такої великої кількості навантажень, (і такими ж руками) вибрали собі чотири дерева і почали здійснювати спроби на них видряпатися. У когось виходило легше, у когось – навпаки, хтось спромігся вдало вилізти на верх з одного разу, а хтось – зазнав невдачі більше п'яти разів.

І так тривало до самого вечора. Якась частина молодих людей швидше впоралася із завданням, а якась, зі свого боку, – більше затрималася. Здавалося, що з них щось виссало майже всю енергію, і тепер через це навіть говорити було складно.

— Думав, аби ви на вечір поплавали у тій ріці, хоч би вмилися, але щось мені підказує, що хтось із вас може там ненароком втопитися, хоч вода й неглибока, — говорив Клайд, гіпнотично спостерігаючи за ватрою, що вибурхувала вогняним іскрами. «Дикі» ж у цей час вечеряли.

— Впевнений, що так би й було, — погодився Орігам, відклавши спорожнілу миску вбік. — У всякому разі, дякую, що звільнили нас від вечірніх мук. Певно, нам сьогодні вже вдосталь цього було. Не знаю, хто що, а я спати пішов, а то дико тягне в сон, — молодик тріпнув свій червоний чуб і, смачно позіхнувши, поплівся до хлопчачого намету.

«Дійсно, я забула, що Орігам у нас такий любитель поспати, – раптом усміхнено усвідомила Ліля. – Напевно, бідолашний давно вже не знав цієї насолоди. Цікаво, хоч «удома» висипався?».

Дует братів же, як доїв, теж попрощався із дівчатами і подався вслід за капітаном.

— А стійкувати хіба ніхто не повинен? — із цікавою осторогою спитала Меліна.

— Ні, перший тиждень я буду замість вас стійкувати, а то кожен день буде таким, що у вас навряд чи будуть сили це робити, ще заснете на посту. От пізніше, коли ваші тіла звикнуть до навантажень, можна буде ділитися, — прояснив Клайд, прочищаючи зуби від їжі тоненькою гілочкою. — Можете йти.

Дівчата полегшено зітхнули, ще раз щиро подякували тренеру й стомлено попленталися до свого тимчасового житла. Опинившись всередині, якомога швидше переодягнулися і позалізали під ковдри. Їм навіть не довелося про щось просити у всім відомого бога снів, адже він миттєво викрав їх до свого світу.

*****

Був початок другого дня, який у «диких» відбувався не настільки рано, як минулий. Як не дивно, стартував він із обурених викриків Евола, який скаржився на холодну воду, що несподівано намочила їхні намети, одяг і інші речі.

— Знову якась чортівня відбувається, — швидко вилізла з-під ковдри роздратована Неза, адже раптове прибуття мокрого холоду змусило блискавично отямитися від сну. — Нас трясе, як учора...

— О ні! — жахнулась Ліля, якомога швидше вдягаючись у хоч якийсь сухий одяг.

— Екстремальна ситуація номер два: ви собі спокійно спали, а коли вилізли з домівок, побачили, що довкола ходять дерев'яні монстри, готові напасти на вас у будь-яку секунду, — коли опинилися назовні, вони побачили Клайда, який сидів на високому дереві і говорив це, а навколо справді були якісь почвари, трохи вище метра зросту з гострими пазурами на руках і ногах, без очей і з дерев'яним тілом.

— Боже, що це?! — почувся зляканий Мелінин вереск, а його хазяйка заховалася за не менш перестрашеною Лілею.

— По-перше, для чого нас будити таким божевільним чином?! А зараз ще й мусимо боротися із цими тварюками?! Та ми ледве ноги переставляємо після вчорашнього! Ви знущаєтеся?! — лютував Евол, нашвидкоруч одягаючи суху футболку на вологе тіло.

— Якщо ви всі не маги, значить – лицарі, тому повинні битися. Хоча з вашим капітаном це досі не точно, адже в ньому ще може прокинутися якась магія, — проігнорувавши пирхання Евола, мовив тренер. — Перемогти їх нескладно. Вони вам не завдадуть смертельних поранень, але змусити знепритомніти можуть. Кожен повинен якнайшвидше здолати двох таких створінь. Знаряддям для цього у вас будуть дерев'яні мечі, що валяються он там, або все, що знайдете, — чоловік вказав на купу створеної ним зброї, що була біля хлопчачого намету.

— Стоп, а звідки та вода? — не міг дотумкати Даніель, стривожено підходячи до потрібного місця і беручи свій невеличкий легкий меч до рук.

— Я просто опустив вас із наметами в річку, аби швидше прокинулися, а тоді хутко повернув на місце, — потішно відповів демон.

— Ха-ха-ха, дуже смішно, аж живіт болить, — зімітувала дурнуватий сміх Неза, також озброївшись.

— То... як їх там перемогти? — серйозно спитав Орігам, спостерігаючи за чудовиськами, які ходили біля них колами і не видавали ні звуку.

— Добряче вдарити в обидва лікті чи коліна, тоді вони зникнуть. Кожен має знищити мінімум п'ять таких монстрів. Покидати територію галявини заборонено. Допомагати одне одному – заборонено, — строго озвучив правила Клайд, а «дикі» лише боязко перезирнулися.

«Як же ми тоді навчимося працювати у команді?» – не могла зрозуміти Меліна, схвильовано тримаючи спітнілими долонями, які ще й трусилися, зброю.

— Старт! — знічев'я крикнув Гонзо, а тоді чітко клацнув пальцями, після чого дерев'яні монстри зірвалися з місця і кинулися на молодих людей. Ті відразу розбіглися, хто куди.

— Знаєте… — сяко-тако відбиваючись своїм мечем і нервуючись, почав Евол. — Коли я у нас ходив у спортзал, то там мені мій тренер розповів про те, чим спортсмен відрізняється від воїна, — товариші спантеличено зиркали на нього, поки самі намагалися не дозволити побити себе, не маючи гадки, до чого він веде. — А от суть у тому, що спортсмен має назначений час, коли повинен почати займатися спортом, а у воїна такого нема. Його можуть викликати хоч у четвертій ночі, і він повинен бути готовий до різних екстремальних ситуацій. Чесно, тоді я його не дуже зрозумів, та зараз якраз допетрав, адже відчув це особисто на собі, — завершивши, він добряцько вгатив одному з монстрів по обох колінних суглобах і той розчинився світло-коричневими блискітками. — Ура! Один готовий!

— Яа цікава промова, брате! — зціплюючи щелепу і відпихаючи від себе потвору, з нервовим усміхом відказав Данік. — Правду твій тодішній тренер говорив. Не буду від тебе відставати! — «Гм, чому Клайд не каже нам, аби ми не тринділи?» – здивувався молодик, швидко кинувши на чоловіка питальний погляд.

Переважно напарники словами не розкидувалися, лишень якщо хотіли на відстані допомогти одне одному, попередивши про небезпеку.

Коли минуло більше години, Евол з Орігамом якось-таки впоралися зі своїми супротивниками, тому Гонзо сказав їм відійти десь подалі, відпочити і поснідати.

— Обережно! — звернув усю увагу товаришів на себе стурбований Даніель, коли опинився біля оторопілої Меліни, на яку замахнулося чудовисько. Хлопець швидко тріснув його по колінах, через що те розвіялось. — Встиг… — полегшено видихнув він. — Ти як?

— Даніелю… — шоковано промовила дівчина, усадившись на траву. — Дя…

— Ай, ай, ай, — несхвально похитав головою Клайд, перебивши її, а ті відразу витріщилися на нього.

— Дідько, дійсно!.. — тихо лайнувся Данік, одразу відійшовши від своєї напарниці.

— Я ж казав, що це заборонено. Уяви, якби вона сама була в такій ситуації, і тебе б не було поруч. Меліна сама повинна була би впоратися із цими чудовиськами, якщо справді хотіла б вижити, — правдиві слова рогатого змусили Даніеля відвернутися від подруги і з провиною розглядати своє взуття. — Вас це теж стосується, сестрички «не розлий вода», — звернувся він до Нези з Лілею, які злякано стежили за тим дуетом. — Думали, я не зауважив, як ти їй допомогла, Незо? Хочете, аби я вас покарав за порушення правил, чи що? Не змушуйте мене це робити, — серйозно сказав демон, а старша Фрінке лише злісно цокнула язиком, відвівши очі. — Вже всі монстри переможені, ідіть відпочиньте і поснідайте. Потім буде ще одне завдання.

«Дикі» стомлено всілися на колоди, що були довкола ватри, і почали набирати собі приготований тренером сніданок.

— Я не д-думаю, що сама би впоралася… — почала рюмсати Меліна, набираючи м'ясну кашу.

— Ей, та не плач, сонце, — схвильовано звернулася до неї Ліля, а потім обійняла дівчину. — Ми все пройдемо, не бійся. Повинні пройти…

— Жах просто, — тихо озвучила свої думки Неза, кладучи до рота чергову ложку плову, поки Клайд дрімав на дереві.

— І не кажи, — пригнічено підтримав її Евол. — У мене м'язи болять, капець. І з власного досвіду знаю, що завтра будуть ще гірше давати про себе знати, — скаржився він, обережно масажуючи стегна.

— Не болять, а приємно ниють, — неочікувано поправив білявого парубка тренер, частково розплющивши карі очі.

— Вас ніхто не питав, спіть далі! — гаркнув хлопець, навіть не дивлячись у його бік. Той видихнув, незвично усміхнувшись, і знову занурився у сон, адже стійкувати всю ніч було не так вже й просто.

Після обіднього перепочинку шостий загін зібрався біля наметів і чекав на прихід тренера, який кудись подівся.

— Як ви? Як вам, узагалі, другий день тренувань? — раптово поцікавився Клайд, прямуючи до них із гущі лісу.

— Цей день ще не закінчився. Хтозна, може, ви нас й у саме пекло відправите, поки що ми не маємо права нічого про нього казати, — іронічно відповів Даніель, схрестивши руки на грудях. Тренер щиро розреготався.

— Гаразд, гаразд, я вас зрозумів! — чоловік плеснув хлопця по плечі, а потім продовжив: — Зараз повинні будете піти трохи через цей ліс. Там далі є галявина, на ній же є високе дерево, навколо якого намальоване білою лінією коло радіусом приблизно двісті метрів. Вам треба буде пробігти п'ятнадцять разів довкола того дерева, рухаючись за колом. До четвертої маєте впоратися. Тільки будьте обережними, а я піду трохи посплю.

«Знову спати піде?» – зі здивуванням зиркнула на демона Ліля, поки той ішов до свого намету.

— Що ж, нібито нескладно і нічого такого не передбачає. Просто м'язи болять, тому це буде не дуже легко, — думав уголос Евол. — Ну? Ходімо, — всі підтримали друга і разом покрокували до назначеного місця.

Надворі було не так спекотно, як учора. Літнє тепло ніжно огортало тіло, а бешкетливий вітер розважливо бавився волоссям усіх членів шостого загону. Поки йшли лісом, відчували, що там прохолодніше, ніж за його межами, адже тінь дозволяла сховатися від наполегливих сонячних променів, що лише де-не-де пробиралися крізь гілки й листя дерев.

— Ніби все, як ти і сказав, але щось мені не дає спокою те його «будьте обережними», — стривожено мовив Орігам, звертаючись до Евола, коли вони вже знайшли потрібну багаторічну рослину і ступили на широку білу смугу. На цій поляні трава не була настільки високою, як на тій, де вони тимчасово жили, тож можна було легко побачити масштаб кола.

— Правду кажеш. Мені ці його маленькі плоди не дуже до вподоби, — звернув увагу напарників Даніель на якісь, на перший вигляд, м'які фрукти, що були схожі на достиглу хурму.

— Ви як хочете, а я побігла. П'ятнадцять отаких кіл – це вам не абищо, — Неза, таким чином попередивши товаришів, почала свою поспішну пробіжку. «Добре, що хоч взуття хороше для цього взяла», – промайнула полегшена думка в її голові. Інші теж вирішили не тягнути з цим.

Перші два кола вони спокійно бігли, нічого не заважало, та на третьому із дерева раптом почали з великою швидкістю кидатися ті самі хурмоподібні фрукти, що намагалися влучити у кожного з «диких».

— Ей, що це таке? — стараючись ухилятися, не розуміла Ліля. — Невже ти мав рацію?! — звернулася дівчина до Даніка, який на бігу займався тим же, чим і вона.

— Боюсь, що так, — ніяково відказав їй він, адже сам не хотів, аби його припущення справджувалися. Несподівано всі звернули увагу на Евола, який на рівному місці упав на землю і голосно зойкнув.

— Та зараза вцілила у ногу. Добре, що якось не дуже боляче, — скаржився він, силуючись підвестися, але одразу збагнув, що не відчуває частини лівої ноги нижче коліна. — Народе!.. — перестрашено звернувся він до друзів, поки вони продовжували бігти, всіляко ухиляючись.

— Що там з тобою?! — стурбовано крикнув до нього Орігам.

— Не дозвольте, аби воно влучило у вас! Ці плоди паралізують те місце, у яке потраплять! — попередив Евол, з усіх сил намагаючись піднятися і продовжити виконання завдання.

— Що?! — не могла повірити своїм вухам Неза. — Так он чому він казав, аби ми були обережними! Трясця його матері! Я зараз тобі допоможу, Еволе, чекай мене! — старша Фрінке прискорила свій біг, поки черговий небезпечний фрукт пролетів в неї за спиною.

— Добре, що вони хоч не весь час стріляють, а мають певну періодичність... — зауважила те явище Ліля, не зупиняючись і тяжко сапаючи. Як не дивно, всім після того, як розпочалася «стрілянина», захотілося завершити це завдання якнайшвидше. Адже ж вони розуміли – що більше в тебе влучить тих плодів, то складніше буде його закінчити.

Неза згодом дісталася до Евола, взяла його під плече і вони разом поспішили продовжити біг, хоч це й було складно, адже він не міг не шкутильгати.

— Головне, не дуже ставай на землю, а то ще не відчуєш навіть, як зламаєш ногу, — попросила Неза, ніяк не заспокоюючись.

— Я стараюся, — скривившись, відповів Евол. — Якби ще м'язи не нили настільки «приємно». Сподіваюсь, воно паралізує лише тимчасово... — він із теплом глянув на дівчину і щасливо всміхнувся.

— Чого либишся? — у сум'ятті спитала вона, зауваживши його ніжний погляд.

— Та просто... люблю тебе дуже, — не припиняв шкіритися молодик, а потім акуратно поцілував її у маківку.

— Маєш про що думати! — гаркнула Неза, та потім уже тихше додала: — Я т-тебе теж... — і розчервонілася, як достигла вишня, зовсім не дивлячись на втішеного Евола.

Раптом до них підбіг захеканий Орігам і впевнено мовив:

— Той обстріл знову починається. Ну ж бо я візьму його на спину, а то так діла не буде, — Неза допомогла капітанові здійснити задумане, не відмовляючись, а тоді він побіг із постраждалим далі. — Хоч це буде вдвічі, якщо не втричі, складніше, та ми мусимо пробігти ці бісові п'ятнадцять кіл, — набираючись невідь-звідки відваги, протараторив Орігам, а Евол його мовчки підтримав.

Що ж, як би наші «дикі» не намагалися уникнути зустрічі частини свого тіла і дивного фрукта, та в кожного з них хоча б один раз той таки влучив. Комусь у ногу, комусь у руку, а комусь – у живіт.

Тренер-то гадав, що вони хоч до четвертої впораються, але вийшло не так, як думалося.

Процес виконання другого завдання новоспеченому шостому загонові ті паскудні плоди настільки уповільнили, що він насилу впорався до шостої години вечора, не те, що до четвертої.

— Ну що ви так валяєтеся… — риторично поцікавився Клайд, насмішливо розглядаючи молодих людей, які безсило лежали на траві.

— Фам-то ніфого не сфобиви ті пвоти... — пригнічено огризнулася Меліна, навіть не думаючи вставати, що робили й інші.

— Ой, бідолашна. Невже той фрукт тобі десь біля рота влучив? — тренер голосно зареготав. «Знаєте, а це зовсім не смішно», – знервовано подумала дівчина, та на його веселий регіт лише змучено зітхнула.

— А коли воно припинить діяти? — спитав Орігам, адже йому мову якось не спаскудило.

— Чекайте, зараз я все виправлю, — чоловік за чергою підійшов до кожного з них і, зосередившись, доторкнувся до чола великим пальцем. Тоді ж через кілька секунд ефект заціпеніння зник.

— Фух, нарешті! — радісно скрикнув Евол, розминаючи ноги і руку.

— Гаразд, ви очунюйтесь, а я пішов назад, — Гонзо призупинився, адже вже справді хотів іти, зосереджено глянув на те велике дерево – і воно розпилилося на світлі блискітки, які прилетіли до його руки і немов поглинулися нею. Потім демон розвернувся і покрокував до наметів.

Після певного оговтування товариші теж почали потрошку прямувати туди ж, куди й диявол-тренер. Вони обмінювалися тривожними думками щодо того, що він нічого не сказав про вечірнє випробування. Можливо, саме через це ніхто не міг розслабитися, повертаючись на галявину. І, скажу вам, нервували їхні серця недарма.

Знічев'я, коли всі неспокійно ступали густими заростями лісу, з кущів, наче нізвідки, вискочили кілька невеличких міронезьких кабанів, про яких їм недавно говорив Клайд. Дикі тварини, побачивши незваних гостів, грізно зарохкали й одразу помчали до них.

Чи то були хлопці, чи дівчата, всі зі страхітливими пискотами кинулися навтьоки. Адреналін від небезпеки не змусив себе довго чекати. Гормон розливався у крові, примушуючи організм діяти якомога різкіше. Хтось встиг у пориві страху, незважаючи на тремтіння ніг і рук, вилізти на дерево, тут же подумки дякуючи тренеру, який змусив їх учора на них видряпуватися.

Мозки ж інших не дуже встигли зреагувати, аби теж, як Неза з Даніком, видертися на дерево, тому ті просто погнали куди очі бачать. Несподівано Евол так невчасно перечепився через коріння, що підступно стирчало із землі, і через це розстелився на землі. Молодик зрозумів, що йому вже не вдасться утекти, навіть якщо зараз підведеться і продовжить бігти, тому він лише накрив голову руками і зіщулився, наївно чекаючи болю від копит кабанів.

Та яким було його здивування, коли дикі тварини не звернули на нього увагу, а просто пробігли повз. Лишень якийсь із них зупинився і, понюхавши лежачого, поскакав за іншими.

— Вони не рухають тих, хто не ворушиться! Зупиніться і ляжте!! — очманіло усвідомивши той незвичний факт, чітко закричав Евол до тих друзів, які все ще тікали.

Меліна, Ліля й Орігам несміливо перезирнулися і вирішили таки послухати свого наляканого напарника. І все справді відбулося так, як він і сказав. Кабани трохи зупинившись, уважно до них принюхалися, а тоді просто побігли кудись далі.

— Дивовижно… — тихо мовила Неза, злізаючи з дерева. — Ти як, Еволе?

— Та так, коліно трохи щемить, а решта в порядку, — криво посміхаючись, відповів молодик, тоді ж взяв дівчину за руку, внаслідок чого та легко зашарілася, і вирішив продовжити шлях до місця їхнього тимчасового проживання.

«Цікаво, Неза завжди так за брата хвилювалася? А зараз просто може це не приховувати?.. Як же незвично це бачити! Все ж я дуже радий за них», – заспокоєно промайнуло в голові у Даніеля, а згодом він обережно глянув на Меліну, яка йшла біля Лілі й щось їй стурбовано туркотіла. Зауваживши, що дівчина теж зиркнула на нього, він швидко відвів очі, які в цю ж мить посумнішали.

Нарешті, успішно діставшись до потрібного місця, ватага друзів всілася на колоди і почала вечеряти.

— Довго ж ви за мною йшли, — зауважив їхнє прибуття Клайд, протираючи хустинкою ніж.

— Зізнавайтеся! Це ви до нас прислали тих кабанів?! — серйозно заявила Меліна, церемонно вказавши пальцем на чоловіка. Клайд спершу нетямущо вибалушив очі, не очікуючи від неї такого пориву, а пізніше розреготався.

— Ні, це був не я, — вже легше хи-хикнув він. — Я чув ваші скажені верески, адже від них навіть птахи з дерев порозліталися, але не знав, що то вас так кабани налякали. Втім, я відчував, що життю вашому нічого не загрожує, тому не квапився на поміч, — чесно відповів демон, відклавши зброю, і почав пити гарячий трав'яний чай. Меліна невдоволено засопіла, але більше нічого не сказала.

Ще певний час «дикі» про щось спокійно теревенили біля теплого вогнища, а потім поросходилися по своїх наметах, аби виспатися, хоча година була не такою й пізньою.

— І що ти з нею робитимеш? — цікаво спитав тренер, коли побачив, що Неза солодко спить на Еволовому плечі. Хлопець дивним поглядом оцінив демона. — Що дивишся? Неси її до дівчат.

— Гарних вам снів, — наостанок коротко сказав хлопець, а тоді обережно взяв сплячу дівчину на руки і попрямував до дамських «покоїв». Дівчина щось тихо мукнула, поки той, принісши, закутував її у ковдру. — Ц-с, спи, люба, — парубок подарував її чолу легкий цілунок і залишив дівочий намет.

Завершення другого дня дало всім чітко зрозуміти, що вони гадки не мають, звідки візьмуть сили на решту таких же насичено-пекельних днів.