«Ох, погодка надзвичайно чарівна для такого заняття! – нервово сміявся вершник, іноді поправляючи броню. – Я не зможу так довго керувати, та й і Клен не годен так весь час бігти. Добре хоч, що він у мене грому не боїться, а то давно би вже кудись утік…».

Поки вони скакали вже хвилин п'ятнадцять, то час від часу зустрічалися із колючими гілками, і в такі моменти старша Дрангедал дякувала богу, що на ній плащ Бальта, бо ж якби не він, її тіло давно би було у дрібних подряпинах.

«Йому-то нíчого боятися, він же в обладунках, – з певним невдоволенням думала Ліля, час від часу здригаючись від чітких звуків грому, а потім раптово відчула на своїй долоні щось тепле. – Що це?».

Дівчина ще раз підозріло помацала те, попри зимну погоду, не конче холодне місце, незахищене бронею, а далі піднесла кінцівку до обличчя, щоб хоч якось роздивитися. У наступну мить десь недалеко вдарила чергова блискавка, на кілька мілісекунд освітивши все навколо. От якраз тоді її сірі очі налилися шоком, бо побачили повністю закривавлену руку, яка пізніше почала судомно труситися.

«Мамо, звідки ж стільки крові?? – перестрашено не могла збагнути вона, досі витріщаючись на тремтячу долоню. – То він був поранений весь цей час? Чому я цього не бачила?! Так не можна!».

— Зупиніться! — раптом голосно крикнула принцеса, сильніше схопившись уже за інше місце на його тілі.

— Що трапилося? — продовжував керувати конем той, не озираючись.

— Я сказала вам зупинитися! Негайно! — більш суворим тоном уже наказала вона, почавши дратуватися.

— Чому я мушу зупинятися, поясніть?! — гучно запитав Бальт у відповідь, не приховуючи такої ж нервозності. — Може, ви передумали і хочете втекти! А я не можу так ризикувати!

— Ви поранені, хай йому грець! Можете втратити забагато крові! Зупиніться! — нарешті, розлючено озвучила причину своїх слів Ліля, стримавши нотки жалю у голосі.

Лицар здивовано завмер, а тоді поволі зупинив коня:

— Пр-р... Нічого, це просто подряпина. Не смертельно, вам не слід хвилюватися, — зогодом відказав із незворушним спокоєм.

— Від простої подряпини не було б стільки крові!

— Не бійтеся, ваша високосте, я можу і потерпіти, — процідив крізь зуби Бальт. — Тепер ми можемо рушати далі?? — почувши його зверхнє запитання, інша обурено насупилася.

— Ваше его може стерпіти, а організм-то – ні! Ви ж кров'ю стікаєте! А я ще й змерзла, змокла, хочу їсти і в туалет! Думаю, нам таки краще зупинитися і десь залишитися на нічліг! — заплющивши очі, швидко протараторила принцеса. Була впевнена – такі аргументи він відкинути не зможе.

Вершник нервово видихнув.

— Вам пощастило, — врешті, здався він, хоча й розумів, що найправильнішим рішенням було би привезти її до замку чимдуж, не змушуючи главу королівства божеволіти від хвилювання, — ми у доволі гірській місцевості, тому десь повинна бути бодай якась печера. От коли знайдемо її, тоді й перепочинемо, — хоч йому не дуже хотілося цього робити, але сам таки був радий, що їхня пара зможе перечекати цю жахливу негоду.

— От і чудово! Ну ж бо! Що швидше, то краще, — з якимось азартом, адже ситуація пішла на її користь, заявила спадкоємиця трону Міронези. Після цього Бальт знову смикнув вуздечку, і Клен поспішно поскакав до найближчої гори, яку його господар уже встиг зауважити.

«Ненавиджу таких пихатих індиків, які не хочуть приймати допомогу через свою дурнувату гордість, – обурено думала Ліля, іноді зиркаючи, куди вони прямують. – Немає ж нічого важливішого за ваше життя, дýрні. То чому ви так поводитеся? Тут що, у Фоверо Вельті всі чоловіки такі? Хоча… Якщо згадувати Елеазара, то його не дуже можна до таких віднести… Колись він же давав мені собі допомогти, попередньо не відмовляючись… Чи це я, просто, переважно не питала дозволу? Не знаю…».

Принцеса збентежено трималася за тіло капітана, намагаючись не торкатися пораненої частини.

— А чому ви з ніг до голови в обладунках? — зненацька спитала вона, коли їхній дует (чи тріо) почав потроху збавляти темп. Пізніше згадала одну розмову на своєму першому балу і подумки тріснула себе по чолі, та слово – не горобець.

— Дурне запитання, ваша високосте, — насмішиливо відказав воїн, зупиняючи коня, коли вони вже були біля підніжжя високої кам'яної химери.

— Чому ж? — дівчина вирішила скористатися нагодою дізнатися про це безпосередньо від нього, вдавши, що не розуміє.

— Та бо це для того, аби захистити своє життя. Невже незрозуміло? — проговорив Бальт, нібито здивований її наївністю, а тоді зіскочив із жеребця. Наступної миті подав руку принцесі.

— А обов'язково, аби броня закривала вас повністю? Хіба це зручно? Та й дивіться – від рани вона не врятувала, — панянка вхопилася за простягнуту долоню і він допоміг їй ступити на досі мокрющу землю. «Ох, як зимно!» – подумки пискнула вона, відчувши холодну воду під босими ногами.

— Ваша правда, це не дуже зручно, але зате непогано захищає тіло. А щодо рани… То тут все вже залежить від самого воїна і ситуації, — чоловік швидко повів коня за собою, тримаючи за упряж. Ліля ж почалапала за ними. «Хоч би не захворіти, хоч би не захворіти!» – як якусь мантру, у голові повторювала вона.

Через зо три хвилини лицар завів змучену тварину до кам'яного укриття, і там вони зрозуміли, що надворі було ще трохи світло. «Дідько, та тут хоч око виколи», – дратувався Бальт, напомацки прив'язуючи коня до якогось каменя.

— Де ви? Я нічого не бачу, — розгублено сказала Ліля, за рефлексом виставивши перед собою руки.

Раптом, десь у дальній-дальній частині печери, загорівся дрібний вогник, досить добре освітлюючи все довкола. Тоді ж дівчина змогла трохи «прозріти» і зауважила, що це «чудо природи» зробив її рятівник. Старша Дрангедал зацікавлено підійшла до нього і побачила, що воїн робить махінації із невідомим їй предметом, який якраз і випускав щось на зразок вогню.

— Що це?

— Це в нас називається вогнекубом. Випускає вогонь за рахунок споживання навколишнього кисню. Але якщо у повітрі великий відсоток вологості, то він може не дуже добре працювати. А ще його можна трохи регулювати, — пояснив Бальт, відійшовши від розпеченої штуковини, з якої просто на просто горів вогонь, ледь-ледь набираючи розмірів, і котра справді була схожа на ту опуклу геометричну фігуру. — Кожен може сам вирішувати, битися йому з шоломом на голові чи без, — продовжуючи попередню тему, зосереджено говорив чоловік.

— А чому ви у палаці весь час в обладунках ходите? Там же не небезпечно, — спантеличено спитала принцеса, почавши трошки гріти руки біля неприродного вогника.

— Якщо ви мене весь час бачите в обладунках, це означає, що я завжди маю якесь завдання. От не встигну прийти з одного, як відправляють на інше. Та й гляньте – у замку так безпечно, що аж вас викрали, — іронічно хихотнув Бальт. — Ваша високосте, ви ж не лише мене бачили з ніг до голови в обладунках?

— Ага, правда. Я і Айнера бачила, і Джета, і Віві з Беллою, і навіть своїх друзів, — перерахувала вона, згадуючи певні неприємні події.

— От маєте, — запевнив її лицар, схвально кивнувши. — Ви, здається, до туалету хотіли.

— Угу, — зніяковіло підтвердила молодиця, переступаючи з ноги на ногу.

— Тримайте, — він зняв свої темні шкіряні рукавиці з широких долонь і простягнув дівчині, — вдягніть на ноги. Бажаю успіху в пошуках нормального місця.

— О, ну дякую, — Ліля підійшла і, взявши запропоновану річ, наділа її на босі й холодні стопи, які потроху починали пашіти через пришвидшення кровообігу.

«Боже, так набагато краще... Хоч надворі й літо, але чому там так скажено зимно? Може, просто місцевість така?». Пізніше спадкоємиця трону Міронези розвернулася і почимчикувала у ще глибшу частину їхнього сховку, намагаючись знайти підхожу місцину для здійснення своїх біологічних потреб. А при тому ще й постаратися не заблукати і нічого собі не зламати.

У той час Бальт теж кудись вийшов, а як повернувся, зв'язався з королем.

— Будь ласка, доповідай, Бальте! Що там із Ліліанною?? — стривожено спитав глава держави, тільки-но капітан намалювався на папірусі. «Добре, що вони з такого матеріалу зроблені, який не мокне», – подумки втішив себе чоловік.

— Ваша величносте, я вже врятував принцесу. Сильних побоїв у неї немає, тому можете настільки не хвилюватися. Мабуть, вони її не били так, як могли би... — чесно говорив він, іноді тривожно поглядаючи в той бік, у якому зникла тендітна постать. — А ще я дав їй випити зміїної настоянки, яку про всяк випадок перед відправленням отримав від Мідаса. Я знаю, що вона в нас дуже рідкісна, але інакше вчинити не міг, адже на принцесу наклали «відвертання», через яке самі знаєте, що відбувається. Ми б уже прямували до палацу, але надворі страшна злива. Мій кінь не зможе нормально бігти через це, та й мені керувати ним складно. До того ж магією я намагаюся не користуватися, бо нас може знайти решта злодіїв. А я не хочу, аби її високості загрожувала ще якась небезпека.

— Боже мій, тоді де ви зараз?? — не міг припинити переживати батько дівчини, ще й почувши про те, що його доньці завдали якогось болю, наклавши при тому зле закляття.

— Ми у печері, яку, на щастя, знайшли. Принцеса на даний момент відійшла, к-хем, «по своїх справах», тому я вирішив із вами зконтактувати.

— Гаразд. Страшенно радий, що Ліліанна більш-менш у порядку. Щиро дякую, Бальте, що подбав про неї. Буду з нетерпінням чекати вашого повернення.

— Будь ласка, сер. Я щасливий, що можу бути вам корисний. Думаю, ми будемо у замку вже зранку, бо ж ця гроза за ніч має втихнути. Я попіклуюся про її високість, — зі сталевими спокоєм запевнив його воїн.

— Чудово. Бережи її, як зіницю ока. Я на тебе розраховую. Кінець зв'язку, — після цього лицар мовчки кивнув і скрутив папірус.

«Напевно, з її теперішнім психічним станом, їй не можна би було говорити з королем… Ох, я справді радий, що все вдалося», – трохи розслаблено подумав він, а потім раптово здригнувся від несподіваних дівочих вересків. Далі вже сама Ліля показалася, невпинно біжучи до нього.

— Що трапилося?? — стривожився Бальт, відразу схопившись за алебарду, що красувалася на його спині.

— Там кажани! Кажани-и-и!! — криком відповіла дівчина, а згодом з-за її спини хаотичним ураганом вилетіла зграя нічних тварин. Принцеса присіла й перестрашено закрила голову руками. А коли біда минула, вона боязко розплющила очі й обережно озирнулася. — О, припинилось...

— А я-то думав, що це щось серйозніше, — знервовано заявив чоловік, розслабившись.

— Що означає «серйозніше»?! — обурилася Ліля, гордовито вирівнявшись. — Вони ж небезпечні!

— Так, але не настільки, аби репетувати на всю печеру, — серйозно відчеканив Бальт, не дивлячись на неї. — Через ваші верески нас могли почути вороги. І якщо вони знайдуть нашу схованку, буде зовсім не до жартів, — грізно мовив капітан, усадившись на свій плащ, який уже встиг трохи підсохнути, попередньо знявши його і зброю з себе.

Принцеса лише ображено надула губи і насупилася. Потім зняла з ніг його рукавиці і теж сіла туди ж, куди і він, лише відвернулася в інший бік.

Можна було чути, як ззовні дощ починав ледь-ледь слабнути. Королеви могутньої грози з'являлися уже набагато рідше, а бурхливий вітрище лише іноді міг нахабно зазирати до печери, і то не дістаючи до наших героїв. Та здаватися він не збирався, тому продовжував владарювати поміж деревами, їхніми покрученими кронами і стесаними природою гранями скелі, час від часу скидаючи дрібні камінці й утворюючи страхітливе виття. Деінде могло почутися самотнє крапання води, коли дивне скавуління вітру хоч на якийсь час припинялося. Штучний вогонь тріскотів, неначе справжній, створюючи відчуття затишку і непогано зігріваючи змерзлі тіла двох мандрівників.

Лицар мовчки загорнув якісь листочки, котрі встиг швидко знайти, поки та була в туалеті, в мокру марлю. Тоді ж він зняв частину обладунків, яка закривала половину тулуба, що супроводжувалося брязкітом і клацанням. Капітан почав потрохи чавити сік із рослин на поранення, таким чином дезінфікуючи його і трішки спиняючи кров, адже саме такі властивості мали ті дрібні листки, які йому дуже пощастило відшукати.

— Може, зараз поговоримо про те, чому ви так уперто не хотіли повертатися до палацу? — прозвучав його низький голос, вирвавши дівчину з роздумів, хоча говорити все ж було досить складно, адже процес самолікування був не з найприємніших. «Вона ж таке казала не лише через "відвертання", чи не так?..» – подумки припустив він, згадуючи ті її слова.

— Умф… — видихнула вона, не маючи жодного бажання говорити про це з ним.

Коли в черговий раз почула тихе сичання, яке не зміг стримати Бальт, обробляючи бік, принцеса краєм ока цікаво зиркнула на воїна, поки похмуро сиділа й обіймала коліна руками.

«Мати рідна, невже рана настільки глибока??» – перелякано подумала Ліля, побачивши закривавлене місце на правому боці рельєфного торсу чоловіка, верхню частину якого прикривала наскрізь мокра сорочина.

— Скажете, від чого це?..

— Коли вас шукав, зіткнувся із «друзяками», й один із поганців уміло встромив сюди свого меча. Добре, що не вийшло наскрізне поранення… Отака відплата за кляту необачність, — цілком спокійно мовив лицар, продовжуючи своє не конче приємне заняття.

— Вороги були настільки серйозними?..

— Кілька членів їхнього першого і другого загонів. Думаю, їх можна так охарактеризувати.

— А чому ви не скористалися магією? Вона ж у вас така сильна!

— Мене б тоді знайшла решта наших супротивників, тому довелося розбиратися зброєю. А позаяк ледь не триметровою алебардою у тих тісних коридорах нормально не помахаєш, то маю те, що маю.

— А у Фоверо Вельті людей можуть знаходити за магією?? — вражено спитала та.

— Так, якщо шукачі колись стикалися з магією тієї людини, то можуть знайти її за нею ж, якщо ще вона під час цього буде її використовувати.

— Зрозуміло… А я... Я можу вам чимось допомогти? — занепокоєно підповзла до нього Ліля, не маючи змоги відірвати очей від червоного місця на його натренованому тулубі, хоча й лякалася баченого.

— Думаю, я і сам впораюся, дякую. Не вперше ж мені таке робити, — відмовився Бальт, зупинивши її простягнутою рукою і хитнувши головою.

— Для чого це вам? Ви настільки любите вкривати власне тіло шрамами? Хіба це гарно? Вам же боляче! Хіба ж воно варте того жахливого болю? Невже ваша відданість королівству настільки сильна, що вам не шкода свого життя? — знічев'я нерозуміюче проторохкотіла молодиця, розгублено дивлячись на нього. Лицар здивовано глянув на неї у відповідь.

— Не думав, що колись почую такі дурні запитання із вуст самої принцеси, — почав будити у ній почуття совісті він, через що її душа тривожно защеміла. «Мої запитання дурні?..». — А, точно, я ж забув, що ви не з самого початку тут були. Що ви там знаєте… — чоловік трошки більше підкрутив потужність вогнекуба і продовжував своє таке-сяке лікування, час від часу кривляючись. — Так, мені не шкода. Нехай вже я загину, але інші люди й наші майбутні покоління будуть жити у мирі й спокої. Сильніший має захищати слабшого. Вони не повинні страждати від війни, адже не заслужили це. Втім, щоправда, ніхто не заслужив...

— Але ж не можна настільки сліпо віддаватися службі! Ви не повинні так легковажно ставитися до того, що в будь-яку мить можете назавжди втратити своє життя! — розчаровано крикнула Ліля, не припиняючи дивуватися через його спокійні і непохитні слова.

— Це не легковажність. Це – вибір мого серця, — коротко мовив Бальт, а тоді її вічі зустрілися із його ледь видними світло-синіми впевненими очима. Репліка прозвучала, як остаточне рішення, яке, здавалося, колись давно зробили за нього. Наче не він це вирішив, хоч і сказав, що так серце вибрало. Дівчина довго вдивлялася у його закрите шоломом обличчя, відчуваючи дивну провину.

— Пробачте мені, будь ласка, я зрозуміла... — більше не пробувала виправдовувати сказане нею спадкоємиця Міронези, а просто провинно повернулася на своє місце і знову відвернулася, гіпнотично дивлячись у чорноту дощової ночі, що була надворі.

«Справді, чого це я так запалилася?..».

Приречені думки ще раз повільно заповзали до змученої дівочої голови, наповнюючи її розпачем і змушуючи свою хазяйку вкотре вирішувати, для чого вона тут, чи може якось допомогти своєму народові і чи повинна далі думати про того, хто так скажено хвилює її душу, і того, хто зробив їй настільки боляче.

«Чи можу я, якась там новоспечена принцеса, хоч чимось заради своєму королівству? Я ж не маю можливості навіть нормально на завдання із друзями відправитися… І чи треба заради Елеазара терпіти ці душевні муки?.. Ну от, знову він… Може, я дарма чиню супротив долі?.. Мабуть, дійсно дарма… Але… Досить, жодних "але", Лільо!.. Це ж не може тривати вічно. Будь ласка, отямся, щоб потім не було занадто пізно... Отямся, прошý».

Через певний час, завершивши свою справу, воїн обережно наклав хоч якийсь джгут і зав'язав куском від плаща поранене місце, після чого сперся на прохолодну кам'яну стіну.

«Фух, до завтра ще трохи протримаюсь, а там вже краще допоможуть… Добре, що все не настільки серйозно. Рана не така глибока, як я думав… Радий, що зміг тоді якось-таки ухилитися, а то було б зовсім не солодко, – промайнуло в його голові, поки він полегшено видихнув. – Ай-яй, зовсім уже розклеївся, якщо дозволив такому трапитися...».

Кілька довгих хвилин так посидівши, капітан відхилився від кам'яного виступу, на який спирався, і почав повільно знімати з себе решту броні. Неждане звучання дівочого тонкого голосу призупинило його дії, залишивши незахищеною лише нижню частину обличчя, адже повністю шолом зняти не встиг:

— Я не хотіла повертатися додому, бо знала, що там у мене немає вільного вибору. І саме через це я не можу зв'язати своє майбутнє з тим, до кого тягнеться серце... Батьки ще, як ви знаєте, шукають мені якогось чоловіка. Але я не хочу одружуватися з тим, кого не люблю! Це ж буде гірше пекла!.. — з її сірих очей знову потекли журливі сльози, коли до свідомості наново прийшли спогади минулого балу і нестерпно-болючих слів парубка, що безсовісно викрав її серце.

Сказавши останню фразу, Лідя жалісно подивилася на свого мовчазного співрозмовника і завмерла, розмитим поглядом зауваживши, що він хотів знімати свій металевий головний убір, та вона його зупинила.

— Пробачте, може, я не мусила… — швидко відвернулася принцеса, знову розчаровано обхопивши коліна руками.

— Та ні, не просіть пробачення, все гаразд. Колись же я і без броні повинен бути. До того ж зараз, певно, спати треба буде, а в обладунках це геть не зручно, — з дивною усмішкою у голосі мовив той, проти своїх слів попередньо назад надягнувши шолом на голову. «Щоправда, навряд я цієї ночі засну…».

Дівчина полегшено зітхнула. «Хоч і говорить через обладунок, та я раніше не помічала, що в нього доволі приємний голос. Якесь дурнувате дежавю…» – не зрозуміла своїх почуттів старша Дрангедал, насупившись і схлипнувши.

— Думали, що, якщо опинитеся у Варнегорі, то там буде краще житися? Смішно таке чути. Хоча, що поробиш, складна у вас доля, ваша високосте, заперечувати це не буду... — вже замисленіше й ледь чутно додав лицар, після чого вони знову замовчали.

Ліля скорботно досліджувала кам'яну землю, з головою занурившись у глибокий, темний океан роздумів, і наче нічого не помічала, сидячи спиною до чоловіка, а він стривожено сперся на стіну. Через певний час капітан витягнув із невеликої поясної сумки якесь зілля і, на мить відхиливши шолом, зробив два маленькі ковтки.

— Знаєте… — задумано почав спокійний тембр, пробираючись крізь залізну решітку, поки його господар вдивлявся у різнокруті кам'янисті вигини, якими була наповнена печера.

Тоді ж дівочі вуха почали досить напружено вслухатися, очікуючи його подальших реплік. «Може, щось порадить?.. Він наче ж обіцяв».

— Хоч і захищаю наше королівство ціною власного життя, але я… Дуже підступна людина.

Через цю дивну й тиху фразу її тоненькі брови заломилися, утворюючи негарну зморшку над носом.

«Капітан першого загону нашої королівської армії вважає себе підступним? З якого це дива?.. – не дивлячись убік мовника, сконфужено спитала сама у себе принцеса. – Ех, краще би щось про мою плачевну ситуацію сказав…».

— Знаю, це все зараз звучатиме дуже невчасно й страшенно по-дурному, але я так давно шукав моменту, аби повністю виговоритися… І виговоритися не будь-кому, а саме… Тобі. Я дуже сумнівався, що колись нормально вийде це зробити з твоїм-то теперішнім статусом, але тут доля підкинула такий дивовижний шанс: ми сам на сам у безлюдній печері, ніхто не повинен перервати і я... Мабуть, просто не можу втратити таку можливість… Чесно, навіть не знаю, з чого почати… Як останній покидьок змушую тебе страждати, хоча сам не хочу, аби тобі було боляче. Готовий рвати себе на шматки, коли ти плачеш… Дідько… Правду кажучи, відколи ти зізналася мені у своїх почуттях і стала принцесою, я весь час бажаю знищити ту бісову владу, аби нічого не заважало спілкуватися з тобою так, як колись. Щоб ні чорта не заважало спокійно бути разом. Та, що б не робив, я поступово розумію – у мене ж нічого не вийде...

Сірі очі Лілі поступово розширилися. Їй здалося, наче горло, яке різко пересохло, хтось стиснув невидимими лещатами, уриваючи дихання, що тут же пришвидшилось. Тіло почало тремтіти від хвилювання, вкриваючись потом, у животі похолонуло щось незрозуміле, а серце прискорювало свій скажений ритм із кожним його наступним словом.

«Боже, не м-може бути… Цей гол-лос… Ні, н-невже він – ц-це…».

— Спершу… Спершу я справді, як тобі й казав, думав, що це просто чергове завдання, лише не дуже схоже на інші. Вважав, що виконаю його – і все, не буду з вами всіма більше нічого такого мати. Хіба що... Якісь партнерсько-дружні стосунки, як із усіма іншими загонами. Але… Сталося не так, як я собі там думав... — він на мить стулив очі і змучено видихнув. — Ти дивним чином запала в душу і, як би не старався, а вигнати тебе звідти не міг... Дивно, але поки не дізнався про твою блакитну кров, з тобою я інколи остаточно забував про те, хто я у цьому зарозумілому суспільстві. Ніби були лише ти і я. Та навіть у такі моменти, мов останній дурень, не усвідомлював, що вже тоді відчував до тебе щось більше, ніж звичайну дружбу… Всіляко вагався, сам не розуміючи, що саме твориться у моєму серці і чому воно тішиться від зустрічі з тобою більше, ніж із іншими... Напевно, саме тому склалося враження, наче я до знемоги зненавидів усе і вся, коли від Мідаса дізнався, що ти – старша дочка короля, тобто давнозабута спадкоємиця трону нашого королівства. Зізнаюся, тими днями, ще перед тією заявою, мене поглинули думки щодо того, аби точно розказати тобі на прийдешньому балу про те, що дійсно відчуваю. Але та несподівана новина настільки сколихнула свідомість, що я не знав, що робити... Почуття, які відвідували мене протягом того часу, неможливо описати словами... Після довгих роздумів і розмов із батьком вирішив – відтоді буду з тобою лише у ділових стосунках, адже бути разом ніяк не вийде. Ти ж принцеса, якій уже підбирають нареченого, а я... Хто?.. Жодної бісової блакитної крові чи впливових батьків за плечима, аби бути вартим тебе. Просто звичайний хлопчисько, який лише й може, що від усіх приховувати те, що він і є капітаном «Оніксу»... Навіть той факт, що Мідас добре дружить із королем, мені б, на жаль, не дав нормальних шансів... Розумієш, я все думав, що з плином часу зможу забути тебе, не дивитися, не контактувати і тому не мучитися. Але… Як я переконався – не виходило. Ти щоразу робила щось таке, що змушувало мене вкотре сумніватися у своїй душевній гармонії... І сумніватися настільки, що просто божеволів від цього. Дійсно був упевнений, що в мене вийде... Вийде позбутися цього ниючого болю всередині, який з'являвся кожного разу, коли я бачив тебе. Бачив і щоразу усвідомлював, що нам нічого не вдасться... А ти ж то не здавалася, Лілю! Ти хотіла боротися і боролася! Але не проти рішення своїх батьків, а проти мене! Проти моєї довбаної відмови!.. І я ніяк не міг повірити – невже я вартий твоїх гірких сліз, твоїх слів, твоїх, врешті-решт, почуттів?! Справді не міг збагнути – невже ти настільки сильно кохаєш мене, що готова пережити ці непосильні труднощі? Готова без упину битися?.. Скоріш за все, через власну кляту невпевненість я ніяк не намагався… І саме тому старався робити все, щоб ти залишила це приречене діло, аби ти почала люто ненавидіти мене, адже так точно було б краще!.. Намагався приховувати власні емоції, навіть не раз жорстоко брехав і пробував не виявляти до тебе чогось особливого, щоб ти якнайшвидше позбулася тих почуттів! Бо ж Ліліанна Дрангедал далеко не та, хто може так просто з кимось мати стосунки! І я розумів це. Розумів, як ніхто інший, але, здається, ти не розуміла… Чи, може, не хотіла розуміти… І я впевнений – такі мої жахливі вчинки лише погіршували ситуацію, еге ж?.. Сім Братів, я так заплутався, що зараз, боюся, ніяк не зміг би не висказати тобі це все!.. Мене вистачило лише на два дні, але ці два дні здавалися нестерпною нескінченністю... І я досі страшенно вагаюся, чи правильно все-таки вчинив? А якщо краще би було далі мовчати, поки це все поїдає мене зсередини?.. Та ні – не зміг би! До біса ті несказані слова, бо вони мають бути сказані!.. Пробач мені, будь ласка… Пробач за це, за все, ради Братів, але… Те, що я тобі говорив після нашого танцю, було брехнею! Найгіршою брехнею, яку коли-небудь казав!.. Річ у тому, що я ніколи не думав, що колись зможу у когось настільки сильно закохатися… Трясця!.. Не підозрював, що ці почуття принесуть таку велику кількість проблем і що їх усі ці два дні буде так складно стримувати!..

Лицар би, можливо, продовжував далі, але раптово зупинився, коли зауважив, що Ліля повільно-повільно підлізала до нього із застиглим шоком на обличчі. Очі капітана розгублено вдивлялися у її очманілі сірі.

Як опинилася біля воїна, до неможливості збентежена дівчина обережно сіла до нього на коліна, намагаючись не зачепити рану, і подивилася на залізний шолом, несміливо пробуючи розгледіти під ним його стривожені вічі. Потім почала боязко знімати металеву конструкцію з хлопчачої голови руками, що трусилися, поки того наче паралізувало. Не завершивши справу до кінця, вона, чомусь, залишила незвільненою лише верхню частину лиця.

Молодик, зі свого боку, не міг збагнути, що вона зараз робитиме? Що в неї на думці? Захотів щось сказати, розтуливши рота, але оторопіло завмер, тому що Ліля мовчки вліпила йому добрячого ляпаса, а за ним ще одного і ще одного, залишаючи на шкірі його щік пекучі червоні сліди. І повторювала ті різкі рухи доти, доки у самої долоні не почали щемлячо боліти, а той терпів. Мовчки терпів, тому що, безсумнівно, знав, що це ще найменше заслужене покарання за все те, що він накоїв.

Далі Ліля вже неспішно схопила комір його сорочки і притягнула до себе. Коли хлопець побачив її розпашіле обличчя, по щоках якого вже повним ходом котилися гарячі горошини сліз, то, нехай і був все ще вкрай шокований тими заробленими ударами, ніяк не зміг змовчати:

— Ліль, ти… — злякано заїкнувся, бажаючи промовити бодай якісь слова, але дівчина голосно втягнула легенями повітря, цим одразу перебивши його.

— Елеазаре, я... — збентежено почала вона, поки серце від хвилювання гупало у скронях, а в сонячному сплетінні ціпеніло щось, схоже на жар. Згодом на секунду зупинилася, дедалі сильніше стискаючи тканину його одягу в тендітних руках. — Боже, ч-чому ти... Я ж н-не... Для чого... Невже т-тобі... То все те, що т-ти… Я не розум-мію… Як у тебе… Мені ж н-навіть… Ми хіба не... — принцеса пригнічено опустила голову, не знаючи, як повинна реагувати, що має казати, бо ж неймовірна кількість емоцій, спогадів, думок і слів зараз змішалася у ній, не дозволяючи очманілому розуму створити з тієї купи хоч одне нормальне речення. Потім молодиця заходилася схлипувати ще голосніше, досі не відпускаючи його ковнір.

— Я ж... Зрозумій, Лілю, я… — до пекучого болю провинним голосом взявся знову говорити лицар, потрохи відходячи від паралічу. Але старша Дрангедал ще раз перервала його, швидко притуливши до хлопчачого рота холодний палець і цим змусивши здригнувся.

— Який же т-ти дурень, замовчи... — лишень і змогла тихо мовити, а потім обома руками обережно схопила лицарський шолом і повільно повністю зняла його з голови молодика.

Довгу-довгу мить вони невідривно дивилися одне на одного, намагаючись прочитати в багатогранних відблисках поглядів щось незбагненне, що ніяк не вдавалося розгледіти до того.

Згодом Ліля несміливо приклала долоню до мужньої парубоцької вилиці і, поволі наблизившись до його обличчя, неочікувано для самої себе спинилася. Рот почав боязко труситися, коли свідомість, як на зло, згадала схожу невдалу спробу... Але спадкоємиця трону Міронези, прочувши на собі палке дихання лицаря, який нетерпляче вичікував на її подальші дії, пропалюючи блакитними очима, відкинула ті бридкі сумніви. І таки торкнулася, нехай невпевнено, своїми тремтячими літепними вустами його повних і гарячих губ, які в цей же момент ніби обпекли її, змушуючи невидиму хвилю струму пройтися усією шкірою. Пізніше відчула, як сильні руки акуратно притягнули її тіло до себе, попередньо ніжно обійнявши тонку талію.

По її червоних щоках який раз за сьогодні не припиняли бігти солоні струмочки, крапаючи на одяг рятівника. Та тепер вона плакала не від горя, не від безпомічності, не від розчарування, не від болю, а від простого чистосердечного щастя, яке переповнювало душу веселковими барвами, розпускало у ній нові найгарніші квіти і дарувало великі, здавалося, всемогутні крила.

Ох, Ліля вже так давно хотіла пізнати ці неймовірно бажані губи на смак… Тому як тільки зрозуміла, що інший несамовито прагнув того самого, без вагань обхопила його міцну шию своїми рученятами і сама більше притиснулася до м'язистого торсу, зважаючи на те поранення.

Зовсім забула, що спілкувалася із ним, не підозрюючи, що він і є тим самим капітаном «Оніксу», адже зараз це було якось неважливо. Головним було те, що той відкрився їй так несподівано й наївно, так невимушено й щиро. Вона цього, певно, цілісіньку вічність чекала…

А хлопцеві самому досі не вірилося, що Ліля не відштовхнула його, а зрозуміла і навіть... Пробачила. Так, пробачила. Елеазар відчував це. Відчував кожним її обережним рухом, тремтінням рук, пульсацією вуст і пришвидшеним серцебиттям.

Справді пробачила, хоча він стільки болю їй завдав своїми відчуженими вчинками і до крові дряпаючими душу словами. Дівчина так мучилася, але все одно якось трималася. Боролася що є сили, стараючись не думати про відступ. Хоча до її свідомості і приходили вперті думки про це, та вона їх наполегливо відкидала. Ліля, правду кажучи, сама гадки не мала – звідки у неї стільки сили волі й такої нестримної віри, аби настільки відчайдушно битися за своє щастя. Принцеса не замислювалася, чи варте воно того. Бо воно ж насправді варте!..

Через витончений контакт губ парубок нібито відчував увесь її отруйний біль, що швидко розповсюджувався його тілом і неприємно поколював у місці серця грубими голками. Складалося враження, наче він пропускав його крізь себе і дивувався, наскільки нищівним той був. Та і що там казати – вона теж прочула на собі його духовні страждання. Можливо, вони не були настільки нестерпними, як у неї, але все ж не менш гірко разили душу, змушуючи ту болісно щеміти. А Лілі-то здавалося, що лише вона мурдувалася через оце все, але виявилося не так. Не думала, що в нього було те саме...

Лишень Елеазар цю надзвичайну війну вів усередині себе. Зі своїми принципами, цінностями і переконаннями, закриваючись від дівчини і майже ні перед ким цього не показуючи. Так, а найтяжче було впоратися із самим собою, мовчки вигризаючи всі помисли і спогади, аби прийняти те саме правильне рішення. Ну й… У кінцевому результаті, між непохитною вірністю королю і його почуттями до неї, які невпинно зростали, перемогло…

Друге.

Вуста принцеси встигли повністю зігрітися, поки лицар лагідно пестив їх, час від часу дозволяючи обом хапнути повітря. Далі ж поступово поглиблював гарячий поцілунок і тісніше обіймав, насолоджуючись такою жаданою близькістю.

З якого боку не глянь, а в обох це було несказанно складно, лишень… Недавно настав такий момент, під час якого Ліля, врешті, вирішила зупинитися. Якраз коли її осиротілі думки почали диким ураганом вити у голові, змушуючи відкинути всі найдрібніші сподівання на те, що щось може змінитися, що все може вийти на добре. От, як все ж зрозуміла, що дійсно може більше не витримати, що може скоро зламатися, що краще негайно припинити, її понівечена душа почала поступово гаснути, назбируючи у собі відтінки лише сірого й чорного кольорів.

І саме у цю мить несамовита боротьба Ела зі своєю істотністю сягнула апогею і тут же ж безслідно вщухла. Розвіялася, мов пилюка під натиском уривчастого вітру. Він остаточно збагнув, що більше не зможе спокійно дивитися на те, як вона мучиться, як страждає. Нарешті, дійсно зрозумів, що хоче стати тим, хто буде завжди дарувати радість і оберігати від болю, але аж ніяк не завдавати його. Точно не витримав би, якби до неї торкався хтось інший, не він би обіймав, якби хтось інший цілував… Молодик усвідомив, що прагне бути незламною опорою, яка весь час буде поруч і не дозволятиме його золоту занепасти духом, щоб там не було.

Тому й, урешті, зізнався. Тому й розказав їй все, як є, начхавши на всілякі заборони.

То… Чому ж омріяне, буває, приходить саме в той момент, коли ти вирішив здатися і відпустити?.. Дивина.

Ех, правду кажуть – той, хто багато страждав, насилу вірить своєму щастю. Мабуть, так і у неї сталося. У них обох...

І зараз їх переповнювала надзвичайно дивна свобода, хоча нічого до кінця ще не було вирішено і проблеми не зникали. Та якраз цієї миті їм було абсолютно все одно на все, адже затишок міцних обіймів, граційний танець розпечених губ і нестримне бажання віддатися одне одному тут і зараз злилися у єдине ціле, озвірілим морем бушуючи у їхніх грудях.

Та коли як її організм, так і його забив у тривогу про втому й мимовільну нестачу кисню, пара з прикрим розчаруванням завершення дивовижного моменту відірвалася одне від одного, і кожен з них почав ненаситно хапати ротом повітря, уривчасто дихаючи, немов бігли марафон.

— Знову плачеш… — насуплено прошепотів парубок, акуратно доторкнувшись великою долонею до її мокрої щоки і заправивши пасмо рожевого волосся за вухо. Потім неспішно наблизився до розгубленого дівочого обличчя, яке ще більше налилося кольором полуниці, коли його власниця роздивлялася вродливе лице рятівника.

Після цього він поволі взявся лагідно цілувати й акуратні вилиці, і тендітний носик, і заплакані оченята, і гарненьке чоло, і ті ж милі розчервонілі щічки. Згодом трохи відсторонився і з пристрасним бажанням у небесно-блакитних очах зазирнув у її чимось налякані вічі, пошепки промовляючи:

— Я й не підозрював, що смак твоїх губ настільки швидко зведе мене з розуму... Лілю, будь ласка, ще, — після тієї чіткої репліки він одразу жадібно вп'явся у її тремтячі, поранені вуста, замружившись і намагаючись не завдати жодного болю. Через таку раптовість та могла лише тихесенько зойкнути, а вже пізніше з насолодою відповісти на запаморочливий поцілунок, який наче лікував її бідолашні губи, а заодно й вимучене серце. Ліля акуратно притиснулася до його твердої грудної клітки, задоволено зариваючись пальцями у неслухняну вологу чуприну, і дозволила гарячим парубоцьким рукам досліджувати її крихку спину, вкриту ще досі вологою сукнею.

Мабуть, у цей момент жар розпечених молодих сердець набагато краще зігрівав їхні тіла, ніж отой штучний вогонь.

І принцеса так по-дитячому тішилася, що її радісна душа просто не знала, куди дітися від усіх цих різнобарвних почуттів. Все єство обливалося солодким медом і його хазяйці хотілося на весь світ голосно кричати про своє щастя. Бо ж недавно цей молодик безсердечно відпихав її, а тут ось – сам палко тягне до себе, не маючи зовсім жодного бажання відпускати.

Його внутрішній голос зараз болісно кричав у ній про те, наскільки сильно йому весь той час її бракувало. Мов поранений звір, вив про те, як пекельно шкодує за всі ті слова і дії, як сильно хотів іноді обійняти її, як колись, притиснути до себе... Без страху, просто доторкнутися, але їх так несправедливо й раптово поділили ті статуси, що, не бажаючи у майбутньому мучити і себе, і її, Ел був змушений завжди звертати набік влади, відвертаючись від дівчини...

Тільки-но легені знову почали просити потрібне їм повітря, їхні хазяї ще раз нехотя відсторонилися одне від одного, переводячи подих.

Хлопець ще дужче обійняв її, ніби боявся, що вона може втекти. Вдихав п'янкий запах рожевого волосся і обпікав палючим диханням шию.

— Пробач… Пробач мені... Прошу́, пробач… — з невимовною провиною, через яку краялася душа, шепотіли його вуста, торкаючись ніжної шкіри на її голому плечі. — Я, просто, довше не зміг би терпіти те, що робив із тобою… Навіть незважаючи на всі ті дурнуваті закони, більше не зміг би брехати, відвертатися і мовчати… Благаю, Лілю, пробач сліпому, егоїстичному дурневі за всі образи, за всі слова, за вчинки... Якщо тільки зможеш – пробач за все… — очі дівчини вкотре наповнилися слізьми, а вона сама ще сильніше притулила його до своїх грудей.

Як би не було складно й боляче, вона справді пробачила його. Так – забути все погане й образливе ще довго не зможе. Буде згадувати і немалий час відчувати огидне сум'яття, але навіть попри це… Ліля щиро пробачила його, даючи дозвіл по-дитячому приголубитися до свого тіла й отак тихо посидіти, не кажучи ні слова, поки молодик сам її ще тісніше пригортав до себе.

Усвідомлення того, що тепер вона зможе без боязні торкатися до нього, насолоджуватися мужнім ароматом і без нерішучості бачити всі емоції на його симпатичному обличчі, робило дівчину до нестями щасливою.

Після кількох довгих хвилини розуміючого і зворушливого мовчання Ел повільно розімкнув руки і, потрохи спустившись, ліг на свій плащ. Адже зрозумів, що більше не зможе у такому стані сидіти, тому що надовго про себе забути поранення не давало.

«Навіть боюся уявити, що би я зараз із нею зробив, якби не ця клята рана», – подумки замислено простогнав лицар, намагаючись заспокоїти тіло, просочене жагою ще ближчого контакту. Спадкоємиця трону Міронези ж обережно притулилася до нього, схвильовано опинившись поруч.

Зненацька у думках Лілі знову промайнули всі пекельні миті її мук, його жалючих слів і беземоційних поглядів. Але те, що щойно відбувалося між ними, своїм яскравим світлом не дало підступному, темному сумніву зародитися у її змученій душі, рани якої почали з неймовірною швидкістю затягуватися, залишаючи за собою негарні рубці.

— Ох, як я тебе кохаю… — знову розридалася Ліля, притискаючись до його широких грудей, які досі неспокійно вбирали кисень.

Не могла. Ніяк не могла стримати свої емоції після усього цього, тому вкотре голосно заплакала. Хлопець занепокоєно видихнув і приобійняв її тремтяче тіло однією рукою, почавши ніжно гладити плечі.

— Кохаю т-тебе, Еле, кохаю… — у сльозах повторювала й повторювала принцеса, вдихаючи його рідний запах. Їй здавалося, що вона повинна весь час йому це говорити, наче він її ніколи не слухає чи завжди забуває. Хоча той насправді вже давно-давно затаврував ці слова у себе на серці розпеченим залізом. — Ти п-потрібен мені… Тому нізащо н-не залишай… Ніколи більше н-не відвертайся… — жалібно благала, мнувши худою ручкою вологу тканину його лляної сорочини, поки парубок побитим поглядом вдивлявся у кострубату стіну.

Ох, як же нестерпно нила його душа від усіх її слів. Від її скривдженого, наповненого болем голосу!..

— Чш-ш… Ну досить плакати, а то я себе ледь не вбити готовий через твої сльози... Тепер я тут – поруч. Не бійся, принцесо, – обов'язково щось придумаю, — тихо мовив Елеазар, любляче поцілувавши її у рожеву маківку й іншою рукою турботливо витерши солоні доріжки, що вмивали її щоки. — Від цього моменту відкидаю будь-яку слабкість і починаю боротися за нас разом із тобою. Відверто кажучи, не дуже люблю давати обіцянок, бо наперед ніколи не знаю, чи зможу їх виконати. Але я точно постараюся щось придумати… — тривожно додав він, а потім повернувся на цілий бік і сховав її у своїх теплих і дужих руках, у той час як дівчина тихо схлипувала, ледь-ледь заспокоюючись.

Знадвору чулося, що негода таки затихла. Де-не-де крапала якась самотня вода, створюючи мелодійне ехо, що кілька секунд лунало стінами їхнього відносно затишного сховку. Вітер, нарешті, вгамувався і навіть потеплішав, починаючи не руйнувати крони дерев, а просто акуратно колисати їх, намагаючись хоч трошки висушити. На викручених часом гілках тремтіли покинуті всемогутнім батьком-дощем краплини, які періодично здував втихомирений завивайло, змушуючи їх відчайдушно падати додолу. Свинцеві хмари поступово розповзалися і наче щось незадоволено бурмотіли під час цього, нарешті, звільняючи місце для короля цього прекрасного часу доби. Блідолиций місяць чудово освітлював місцевість, дозволяючи деяким нічним тваринам вийти на полювання, і своїм бешкетливим промінням інколи заглядав до кам'яної печери.

Згодом, трошки зменшивши інтенсивність горіння вогнекуба, капітан дозволив використати свою руку як подушку і заспокійливо споглядав за вродливим обличчям сплячої рожевоволосої дівчини, яка тихо сопіла біля нього, добряче вчепившись пальцями за вже підсохлу сорочку і не бажаючи більше нізащо відпускати.

Лицар іноді кінчиками пальців ласкаво торкався до того гарного личка, через що його хазяйка могла легесенько, по-дитячому морщитися. А ще замріяно згадував їхні солодкі, з присмаком терпкоти, недавні поцілунки. І тоді ж, придушуючи у собі пристрасне бажання, думав, що хоче обов'язково дослідити найменші міліметри її спокусливого, забороненого тіла. Вустами прочути кожну його частинку, відчути м'якість ніжної шкіри і безслідно загоїти всі болючі рани, яких нещадно завдавав…

Так – саме він змушував плакати таке диво. Саме він своїми діями і фразами роздирав, ятрив її крихку, беззахисну душу...

«Трясця, та як ти ще можеш бути вартий її?.. Хіба ж тепер ти – не найгірше, що сталося у її житті? Хіба ти не монстр після цього?..».

Елеазар ще щільніше й обережніше притулив її до себе, аби вже точно не змерзла, і гірко стулив повіки, наче все всередині знову з шаленою швидкістю переосмислювалося. Потім вкотре за цей день протяжно видихнув і неспішно розплющив очі, в яких палахкотіла лють.

Більше це не повториться.

Так, з усіма майбутніми перешкодами буде складно боротися, але це більше не мусить повторитися. Якими би не були проблеми – не страшно, тому що вони впораються. Повинні впоратися, незважаючи ні на що, адже, врешті, звільнилися від недоговорювань, що, як галузки тернового куща, обплітали їх, встромляючи колючі голки в серце і розум.

Вона… більше нізащо не мусить страждати, інакше він собі не пробачить. Відтепер робитиме все, щоб вона більше не плакала... Щоб ніколи не лила гіркі сльози.

І так уже достатньо перед нею провинився. Настільки довго й сліпо не бачив, а потім і не наважувався прийняти її щирі почуття. За одну ніч не спокутує усі страшні гріхи, точно не зможе. Їм ще стільки всього варто надолужити, бо ж не тоненькою ниткою – товстим канатом доля міцно зв'язала їхні душі…

І спостерігав Ел замислено так за своєю принцесою доти, доки сам теж не піддався могутнім чарам загадкової дами-ночі, які дозволяли стомленому тілу й збентеженій свідомості пізнати омріяний відпочинок.