Елеазар дивився на Лілю, наче вперше. Вражено розглядав її кругленьке личко, акуратний носик, тендітні рожеві губи, вкрай червоні щічки, довгі кучері цікавого кольору і гарні сірі очі, що виблискували неабияким хвилюванням. Ці дві дзеркально-чисті озера душі зараз невідривно пропікали його здивоване обличчя, повністю викриваючи всі почуття хазяйки. А він ніяк не міг відвести погляду, стараючись прочитати у них за ці кілька довгих секунд якомога більше чогось йому до цього часу досі не звіданого.

«Мовчить?» – спереживалася Ліля, досі не маючи змоги повірити тому, що їй таки стало сміливості зізнатися.

Хлопець оговтався, коли дівчина, врешті, повільно відпустила його руку, якій передавалося все тремтіння її тіла. Він повністю обернувся до неї і почав досліджувати землю збентеженими очима.

— Я… — заїкнувся Ел і схилив голову, для чогось сівши навпочіпки і розгублено зануривши пальці у волосся. — Чесно, я вражений… — на мить зупинився, уважно добираючи слова, а тоді невпевнено спитав, підвівши на неї обережний позір: — А як… як давно?

Почувши його запитання, Ліля теж неслабо розгубилася, не чекаючи такого. Відвівши засоромлене лице вбік і нервово стискаючи сумку, вона промимрила:

— Я не знаю точно… Але, думаю, це почалося ще до того, як ми потрапили до Фоверо Вельту…

Молодик затримав на ній наповнений щирим подивом погляд і сильно замислився, нічого не сказавши. В його думках відразу з чималою швидкістю почали проскакувати як спогади сьогоднішнього вечора, так і всі спільні моменти, які з ними колись траплялися.

— Так он, що тебе мучило сьогодні… Пробач мені, я так довго не бачив… — знову скуйовдивши русяву чуприну, провинно пробубонів він.

— Нічого! — стурбовано замахала руками та, не маючи бажання чути його картання. — Я сама спершу не розуміла, що саме відчуваю. А коли усвідомила, то не була впевнена, що з цього щось вийде, тому й мовчала…

— Все одно мені шкода, — ненав'язливо зупинив її виправдовування Елеазар, поволі вирівнявшись. — А якщо я тобі колись робив боляче через власну дурість? Я би собі такого не пробачив. Розумієш, навіть інші інколи кажуть, що я в романтичному плані не розбираюся так, як міг би. Може, просто часу на це не знаходиться, тому так і вийшло, мабуть…

«Ні, мені здається, що ти будь-яку дівчину зробив би надзвичайно щасливою, якби закохався в неї», – раптом промайнула в її голові дивна думка, через яку серце болісно тьохнуло. «Ох, що це було? Невже я настільки зневірена в собі?».

— Еле, тут немає твоєї провини, припини, — розтягнувши рот у лагідній усмішці, постаралася заспокоїти його Ліля.

— Дякую тобі, Лілю, — несподівано мовив він, проникливо глянувши на неї. А тільки-но зустрівся зі стривоженим поглядом, пояснив: — Дякую за те, що любиш мене. Мені дуже приємно це усвідомлювати.

— Ум, — від нерозуміння ситуації знітилася дівчина, опустивши голову додолу. — А ти… Що відчуваєш до мене?

Коли до нього долинув її присоромлений голос, Ел схвильовано задумався. У якусь мить він розвернувся до неї спиною і, який раз зніяковіло чухаючи потилицю, сказав:

— Визнаю, мені з тобою дуже добре й спокійно, але я ніколи не думав про тебе саме в такому плані. Вибач, та мені потрібен час, щоб у всьому розібратися, — дівчина підійшла ближче до нього і стала збоку, крадькома зиркнувши на його розгублене вродливе обличчя. — Думаю, я дам тобі відповідь десь на королівському балі. До цього моменту я точно буду все знати. Обіцяю, — Ел перевів на неї серйозні блакитні очі й кивнув, немов додатково підтверджував свою клятву.

— Гаразд, я буду з нетерпінням чекати, — поки щоки без дозволу вкрив бешкетливий рум'янець, щасливо мовила Ліля.

Весь час їхньої розмови на небі вже давно вибухали різнобарвні феєрверки, привертаючи до себе увагу як яскравістю, так і звуком. Дивовижні вогники з'являлися ніби нізвідки і грайливо розсипалися на великі багатоколірні іскри, відбиваючись у заворожених гарним дійством очах.

— Будемо повертатися? — запитав Елеазар, відірвавшись від споглядання чарівного видива.

— Гайда, — спокійно погодилася Ліля, а тоді вони неспішно розвернулися і почали крокувати якоюсь вулицею.

Туди-сюди ще проходили представники різних рас, коли-не-коли кидаючи на глибоко задуманий дует швидкоплинні погляди. Перший день фестивалю потрохи добігав кінця.

«Боже, він мені не відмови. Не відмовив, – прокручуючи все, що щойно чула від хлопця, радісно усвідомлювала дівчина. – Сказав, що подумає. Ура! А міг же просто категорично заперечити, що ми не можемо бути парою в жодному разі, якщо ще він не думав про мене з такого боку. Але ні! Ел подумає… Ох, лишень зрозумію, що весь цей час у його голові буде так багато мене, в душі немов квіти цвітуть». Випромінюючи щиру втіху, Ліля йшла біля Елеазара, який був не менше поглинений недавньою розмовою.

За цим усім вони навіть не зауважила, як оминули десятки ярмаркових будок, а далі й залишили центр столиці. Тут все вже було ще втихомиреніше, ніж там. Тиша повністю огортала і дозволяла на коротку мить забути про все і вся, що відбувалося за цей вечір. Через певну відстань стояли ліхтарі, і тільки на поодиноких лавочках могли голубитися пари, про щось тихо воркуючи.

Коли підійшли до гуртожитку, то зупинилися біля самого входу, з якого ще світилося світло, потрапляючи на темний двір.

— Щиро дякую тобі за сьогодні, це був найкращий день народження, — широко всміхнулася Ліля, заправляючи пасмо волосся за вушко.

— Та будь ласка, мені теж сподобалося проводити з тобою час, — чесно відказав Ел, тим самим ще більше ощаслививши її. — Ну, напевно, будемо вже розходитись, — вголос подумав він, переводячи збентежений погляд то на неї, то кудись убік.

— Угу, — помітно посумнішала вона, підтримавши його.

— Тоді солодких снів, Лілю, — наостанок побажав Борндгольм, розвертаючись і махаючи рукою.

— І тобі солодких! — схвильовано крикнула йому Ліля, а лишень він трохи віддалився, вона зірвалася з місця і помчала до нього. Почувши її квапливе тупотіння, чаклунський радник питально обернувся, і тоді ж дівчина губами ніжно торкнулася до його щоки. — Ще раз дякую! — зашарівшись, пискнула молодиця, після чого швидко відскочила і дременула до будівлі. А він ще трохи залишився там остовпіло стояти, здивовано дотикаючись до шкіри, на якій залишився тендітний слід від її вуст.

*****

Наступного дня, ледь не з самого ранку, у їхньому військовому гуртожитку була страшна колотнеча. І найбільше вона зачіпала «Хранителів свободи», тому що лишень сонце почало вкривати теплими промінцями прохолодну землю, до хлопців і коремо до дівчат зайшли Доріс із Дайоном. А коли сплячі напарники більш-менш прокинулися, ті їм схвильовано повідомили, що сьогодні буде офіційне посвячення їхнього загону в ряди королівської армії Міронези. Їх наперед попередили, що дійство буде включати в себе вручення військових емблем, присутність усіх можливих минулих вояків на додачу з теперішніми й урочисту промову короля перед мешканцями Ассенгаусу, про яку жителі інших провінцій потім дізнаються через швидкі паперові новини.

Уважно й трохи налякано вислухавши все, що їм розказали, члени шостого загону почали морально готуватися до цієї події і поспіхом вдягати броню, яка зберігалася у спеціальному місці, що було на кожному поверсі.

Дорогою до палацу їм провели інструктаж із того, як варто поводитися і що треба буде робити. «Хранителі» навіть мимоволі зраділи, що не доведеться нічого показного витворяти. Вже в обителі короля, на території якої якраз розмістився великий демонстративний балкон, що був на висоті близько п’ятнадцяти метрів, всі загони і їхні капітани (Празіно з його «Сталевим листом» теж відкликали із завдання для цього) крокували коридорами, наповнюючи їх схвильованими й радісними голосами.

— Вітаю, мій народе! — голосно почав король, знаменно звівши руку доверху, коли всі вже рівною шеренгою стояли по два боки від нього на щойнозгаданій площадці, а внизу гомоніли люди. — В один зі святкових днів я хочу повідомити вам усім чудову новину! Відсьогодні ряди наших могутніх королівських загонів поповнить ще одна ватага мужніх захисників Міронези! Так, як ви могли чути, їм до певного часу були зовсім не відомі наші установи й воєнні справи, але недавно вони вже навіть боролися з одним із загонів Варнегору. І навіть якщо їм було дуже страшно, бо ж до цього моменту з таким ніколи не стикалися, вони не відступили і всіма можливими способами захищали Везертаун! А це означає те, що кожен з вас, у кому струменіє яскраве світло справедливості, може битися за волю! За мир, який повинен, врешті, прийти на землі нашого королівства! Моє серце співає, коли розумію, що Міронеза здобула собі ще один дружній загін воїнів, що захищатимуть її від ворогів! Я вірю, що «Хранителі свободи» у подальшому майбутньому принесуть нам чимало перемог і, разом з усіма іншими, подарують спокійне небо над нашими з вами головами!

Завершивши тріумфальну промову, чоловік відійшов убік і вказав піднятою рукою на стрій шостого загону, який поспішив з’явитися перед захопленими жителями столиці. Вони рівно стояли з упевненими і не дуже усмішками на обличчях, а під боком тримали шоломи. Побачивши їх, натовп збуджено заволав, викрикуючи різні слова підтримки і плескаючи в долоні.

Поки напарники з дивним запалом дивилися на людей, а ті на них, король із Мідасом і Бальтом вручали їм офіційні емблеми армії їхнього королівства. А був це мініатюрний щит із вирізбленою на ньому сокирою, що мала лезо з двох боків, і ніжною п’ятилисною квіткою бузку. Ці дві речі символізували силу, успіх, здійснення задуманого і надію на світле майбуття.

— Молодці, — крізь крики народу серйозно мовив капітан «Оніксу», коли причіпляв знак на груди зосередженому Орігамові. Синьоокий молодик, пильно глянувши на нього, чітко подякував.

— Тепер наша віра буде й у ваших руках також, — і собі додав Мідас, відійшовши від Лілі, яка з незвичним захватом споглядала і за ним, і за всіма представниками рас.

— Ми вже довго боремося за мир, і будемо боротися доти, доки ворог не відступить і не поверне нам те, що нахабно забрав! — повів далі його величність, знову повернувшись до схвильованого цим дійством народу. — Кожен з нас повинен пам’ятати про воїнів, які віддали свої життя за нашу землю! Ми мусимо вчитися у них цієї міці, волелюбності і відваги! Попри те, що йде другий день фестивалю на честь Дня Незалежності Міронези, ми не маємо забувати, що у певних частинах нашого королівства є люди, які зазнали війни! Люди, які досі бояться! Люди, які вже давно не мали спокійних ночей через пережитий страх! Люди, які хочуть якнайшвидше забути цей жах і повернутися до свого щасливого життя, яке у них жорстоко відібрали! — він за чергою обернувся до кожного з шістки загонів, що стояли з двох боків. — І наше найголовніше завдання полягає у тому, щоб втілити у реальність усі їхні крихкі сподівання! Незважаючи ні на що, відновити вогонь щирої надії у їхніх серцях і більше ніколи не давати йому згаснути! — коли черговий погоджений гамір зборища трохи затих, глава королівства вже більш спокійно завершив: — Дякую всім, що зібралися тут, аби урочисто привітати наших нових борців за правосуддя! Я впевнений, що вони нас не підведуть! Бажаю всім чудового настрою і далі насолоджуватися всенародним святом!

Тільки-но всі залишили територію для офіційних промов, король, перекинувшись кількома словами з іншими загонами, підійшов до шостого, члени якого все ще вражено гомоніли про те, що сталося.

— Для того, щоб підтримати дух свята, я, за свій рахунок, влаштував для всіх наших дружніх ватаг застілля у дуже престижній забігайлівці. Якщо матимете бажання і вільний час у післяобідню пору, то я хотів би, щоб ви прийшли у «Колір смаку», — літній чоловік розтягнув губи в усмішці, поки лінії зморшок врізалися у його шкіру.

— Красно дякуємо, ми обов’язково там будемо! — впевнено заявив капітан «Хранителів», а тоді низько схилив голову у подяці, що поквапилися зробити й інші. Назва забігайлівки здалася «диким» знайомою.

— Тоді чекатимемо вас під гуртожитком! — зненацька задоволено закричав до них Джет, знімаючи металевий головний убір.

— А якщо його величність хотів щось сказати? Ти якого дідька репетуєш?! — гаркнув до нього Бальт, а далі демон отримав міцного запотильника.

— Пробачте, будь ласка, королю, — трохи зігнувшись, скривджено пробурмотів Джет, на що глава королівства лише легеко всміхнувся. — І ви пробачте, капітане, — звернувся до начальника він, а той лише несхвально зітхнув.

— Просто більше так не роби, — розвертаючись, кинув йому лицар. Після цього всі знову продовжили ходьбу, понеже зупинилися через раптові крики Джета.

Близько до вечора всі шестеро друзів зібралися біля входу в гуртожиток і, разом із деякими членами інших загонів, попрямували до потрібного місця, до якого їх вів усім знайомий дебелий демон, щось голосно викрикуючи.

— А пана Бальта не буде? — вирішила поцікавитись у Віві Ліля, поки Джет відчепився від постійного дратування напарниці.

— Так. Його, пана Атріса й пана Аполо забрав король для якогось діла, тому поки головний у нас той дурень, як би смішно це не звучало, — вказала дівчина на гамірного молодика. — Хоча заступником капітана є Айнер, але він вирішив залишитися з Беллою, та й принцесі буде з ними не так сумно, — стенула плечима вона, питально зиркнувши на Лілю, яка начебто чекала від неї ще чогось. — Що таке?

— Дякую, що відповіла, — всміхнулась та. — Скажи… Що будеш робити зі своїми почуттями до Айнера? — Ліля несподівано захотіла дізнатись це від неї, адже душа підсвідомо бажала ближче подружитися із людьми, у яких на любовному фронті все не так спокійно й добре, як у деяких.

— Нічого, — безпристрасно відповіла Віві. — Якщо він зрозумів, що любив її весь той час, то так цьому й бути. До того ж Джет після цих подій до мене почав краще ставитися, хоча все одно іноді до смерті дратує.

— Ага, йому би ліпшим чином свої почуття виражати, — долучилась до розмови Доріс, підійшовши, — а то Джеті поводиться так, ніби хлопець-підліток. Наче він не знає, що дівчат і іншим чином можна завойовувати.

— Та здалось воно мені – його завойовування! — знервовано фиркнула Віві, поки дві інші сконфужено перезирнулися.

— А як ти поставишся відразу до захоплення? — риторично спитав Джет, а в наступну мить притягнув її до себе й безцеремонно поцілував.

Витріщивши очі від його нахабності, дівчина спромоглася витягнути довгий кинджал, який носила з собою, із піхов і без жодних вагань всторимила гостре лезо нахабному парубкові в стегно. І зробила це так, що воно ледь наскрізь не пройшло. Через це демон злісно зашипів, а далі відсторонився від її губ, ображено дивлячись то на подругу, то на тонкий меч, руків’я якого вона досі не відпускала.

— За що?! — заскиглив він, обережно обхопивши постраждалу ногу руками.

— За нахабство, йолопе, — швидко забравши зброю, сердито відповіла Віві.

— От зараза, а я вже думав, що ти його не взяла, — процідив крізь зуби демон, поки глибока рана на місці вище коліна почала з надприродною швидкістю затягуватися. — Штани мені порізала! Дорогенька, ти ж знаєш, що хоч я і безсмертний, та біль все одно відчуваю. То чого поводишся зі мною так жорстоко? — він перевів нерозуміючі жовті очі з порізу на Віві, що струнко стояла перед ним.

— Все для того, щоб ти, нарешті, подумав над своїм ставленням до мене. Око за око, — переможно посміхнувшись, мовила вона.

— Зуб за зуб, — швидко відказав їй Джет, хижо вишкірившись. — Ну тримайся, мала заразо! — коли рана повністю зажила, він вирівнявся і почав гнатися за дівчиною, яка вже встигла втекти від нього на достатньо велику відстань.

— І що ці двоє роблять у першому загоні? — прозвучав стомлене риторичне запитання Дайона, який підійшов до Лілі і Доріс.

— Гадки не маю, — з провиною знизала плечима ефтіарка, легенько зіщуливши вушка. — До речі, ми вже прийшли, — звернувши увагу всіх на двоповерховий будинок, що був святково прикрашений, повідомила Доріс.

— То це та сама забігайлівка?? — очманіло запитала Неза, адже спочатку не зауважила, що те кафе, на території двору якого вони тоді спинилися під час екскурсії столицею, мало аж кілька поверхів.

— Ага, «Колір смаку» в нас таке єдине велике кафе, престижне, — підтвердила її здогадки Доріс.

Лишень чоловікам на вході були показані потрібні перепустки, вся їхня велика юрба галасливо ринула всередину. Як не дивно, для них відвели цілий другий поверх, куди вони і попрямували. Приміщення зсередини було дерев’яним і інтер’єр був виконаний у затишних коричневих, помаранчевих і жовтих кольорах. Коли всі вибрали собі місця і зайняли їх, то виявилося, що Ліля, Неза й Меліна сидітимуть із добре знайомою Ріною (за столом сиділи переважно по четверо). Група хлопців же отримала компанію дивака Празіно, тобто капітана п’ятого загону, що раптом захотів із ними ближче познайомитися.

Після того, як воїни зробили свої замовлення і чекали (хтось терпляче, а хтось – ні) на їхнє виконання, у їхніх групах зав’язалися різні розмови. Дехто ділився враженнями стосовно церемонії офіційного прийняття «Хранителів» до війська Міронези. Дехто теревенив про прийдешній фестиваль і все, що встиг там спробувати. У декого завелася тема бесіди про романтичні стосунки, а в інших з ротів лиш і звучали невдоволені репліки щодо того, що вони не хочуть довго чекати на свої замовлення. Звичайно, всі вони були сказані жартома і з чудовою акторською грою, але працівники все одно почувалися певною мірою незручно. Було й таке, коли навіть звертали увагу на членів шостого загону, говорячи їм кілька захопливих слів, через які ті невимушено шарілися і казали щось героїчно-військове у відповідь.

— О, то це ви тут! — виходячи наверх сходами, гучним тембром звернув на себе увагу всіх присутніх Клайд. — А я-то думаю, хто тут так галасує, що аж надвір чути, — його знайомі відразу повставали з-за столів і, підійшовши до минулого капітана другого загону їхньої королівської армії, взялися з ним вітатися і дружньо теревенити.

Чоловік навіть дав знати, що був на промові короля, позаяк колишній вояк, і щиро привітав своїх минулих учнів у цьому досягненні.

— Потісню вас тут трішки, згода? А Бальта з Атрісом і цього разу нема? — поцікавився рогатий, всівшись за стіл, за яким сидів Джет, Віві і ще одна пара хлопця й дівчини.

— Правду кажете, — чітко відповів демон, посунувшись. — Але на святкуванні посвячення «Сталевого листа» з капітанів не було тільки їх обох, а тут король і пана Аполо кудись забрав.

— Вічно той старий позбавляє хлопців усіх веселощів, — іронічно видихнув Клайд.

— Ну-ну, ви лише трохи молодші за нього, тож не наговорюйте, — бажаючи розпочати суперечку, із викликом сказав Джет. Зауваживши його азарт, Віві відразу вдарила напарника у бік і шикнула, аби припинив.

За одним зі столів тріскотіли дівчата, зачаровано обговорюючи свої вчорашні походеньки. Ріні з Лілею доводилося лише коли-не-коли дивуватися, перетягувати захват Меліни й Нези або просто мовчки слухати.

— То король про це місце говорив? До речі, привіт, — звернувся до дівочої групи Елеазар, тільки-но вийшов на другий поверх, адже їхній стіл був найближче до сходів.

— Привіт, — відповіла за всіх Ріна, несвідомо зрадівши, що хтось з’явився і таким чином припинив монологи Меліни й Нези. — Трохи звільнився від справ?

— Так, але ненадовго, — чесно мовив він, криво посміхнувшись, а тоді сів на край дивана біля Лілі з Незою. Миттєво згадавши про всі події, що вчора сталися, Ліля неабияк збентежилась. — Мідас дав мені лише нещасних півтори години, а потім знову треба буде йти. Все ж я і так минулого вечора відпросився, якщо це можна так назвати, від роботи, тому сьогодні її значно більше.

— А хіба не краще було все вчора доробити, щоб зараз із усіма розважатися? Чому ти відпрошувався? — попиваючи апельсиновий сік, спокійно спитала Ріна. Хлопець здивовано глянув на молодшу Гіфгорн, зрозумівши, що Ліля їм нічого не розповіла. Потім Ел кинув швидкий погляд на стурбовану винуватицю його сьогоднішнього завалу роботою і трошки замислився.

— Я тоді пообіцяв із однією людиною погуляти, тому й попросив Мідаса дати мені спокій хоч на один той святковий вечір, — не вдаючись у подробиці, правдиво відказав молодик, а Ліля відчула дивне полегшення.

— Зрозуміло, — без вагань повірила йому подруга. А Неза тим часом, прискіпливо звузивши очі, вп’яла їх у молодшу сестру, яка, якогось милого, сиділа вся дуже знічена.

— Хто тобі давав право до мене говорити таким нахабним тоном?! — долинув до них різкий і досить низький голос розлюченої дівчини.

— Ой, невже Жанна з Джетом знову зчепилися? — повернувши голову вбік жіночих викриків, поцікавився Елеазар.

— А хто вона така? Член якогось загону? — наважилась заговорити Ліля, крадькома подивившись на уважного сусіда, а далі на тих, в чий бік він обернувся.

— Якщо коротко, то сестра Атріса. Вони з ним ледь не близнята. Жанна прямо така, як він, тільки дівчина. І це я як про зовнішній вигляд, так і про вредний характер кажу.

— А не треба було мені сік на сорочку виливати! — почули вони роздратовану відповідь Джета.

— Я ж казала, що ненавмисно! — обурено повторила власниця неслухняного волосся попелясто-сірого кольору, поки її насичено-криваві очі спалахнули гнівом.

— Ага, ненавмисно вона! Прямо так ненавмисно йшла повз, ненавмисно підняла склянку наді мною і зовсім не навмисно вилила сік на мене! — прогарчав нервовий демон, а далі біля них «намалювався» Клайд і якимись словами, яких інші вже не дознають, розвів їхній розбурений ворожнечею дует.

— І часто вони так? — перевівши погляд із них на Ела, поставила запитання Меліна.

— Щоразу, як бачать одне одного, — теж повернувшись у початкове положення, схрестив руки на грудях молодик.

— Жанна просто дуже любить дратувати Джета, — взяла слово Ріна, після чого поклала до рота ложку м'ясної запіканки і, прожувавши й ковтнувши, продовжила: — І це не тому, що він їй подобається, як багато хто вже пліткував у наших загонах. В неї вже є хлопець, вона отак, по-дурному, любить Джетові капостити. Та й, по правді, не він один від неї часто отримує. Тут таких людей знайдеться достатньо, повірте, — трійця подруг трохи стривожено перезирнулася між собою, дослухавши Ріну.

Зразу після цього Елеазар підвівся зі свого недомісця і, побажавши їм гарного вечора, попрямував до інших знайомих, щоб і з ними трохи поговорити. А вже через добрий десяток хвилин його викликав Мідас, через що чаклунський радник тут же покинув їхню велику ватагу.

Якийсь час усі елементарно насолоджувалися атмосферою закладу й смакували подані страви, перекидаючись різними словами. Та варто було комусь, комусь вельми завзятому, замовити напій, що містив у собі чималий відсоток алкоголю, як у будинку почав наростати хаос.

— А тепер я покажу вам, чог'о вартий капітан п'ятого загону наш'ої королівської армії! — долинуло до багатьох рішуче від Празіно, в якого вже заплітався язик. Молодик не вмів пити від слова «зовсім», а хтось (точніше, Джет) цим підступно скористався, наполегливо пропонуючи йому спиртне пійло й обіцяючи весело провести час.

Рогатий ельф стояв на столі посеред членів свого загону і міцно тримав у руках посох, з яким майже ніколи не розлучався.

— Що тут коїться? — несподівано поблизу столика з Ріною з'явилася Мері, налякавши дівчат. — Бачу, дехто все ніяк не вспокоїться, — вона звузила очі й глипнула на Джета, який поквапився сховатися від її підозрілого погляду.

Празіно тим часом стиснув посох і сильно замружився, починаючи бубоніти щось незрозуміле під ніс. Багато хто з присутніх замовк і спостерігав за молодим магом, який точно замислив щось неладне.

— Пане Празіно, припиніть! — Віві взялася спускати захмілілого капітана зі столу, але він раптом відштовхнув її і здійняв догори посох, що тут же засяяв.

— Всі повинні розважитися! — крикнув далі Празіно і стукнув своїм жезлом по столу, перевернувши миску поблизу. В наступну мить вся рідина з усіх склянок, що були на столах, злилася в одну велику кулю в центрі кімнати, змусивши всіх витріщитися на неї. А ще за мить вона розлилася по всіх стаканах, залишивши гостей закладу остовпіло дивитися на свої напої, у яких тепер хтозна-що змішалося.

— Я ще пошкодую, що зробила йому посох цей, якщо з ним він частіше наганяє біду, ніж рятує людей… — ображено захитала головою Мері і присіла біля Ріни, на диво Лілі, не збираючись нічого робити. — Я прийшла лише на десять хвилин, але, впевнена, встигну побачити багато цікавих картин.

Саме так і сталося. Ріні довелося приєднатися до свого загону, адже Дайон, який був відсутній під час вистави Празіно, повернувшись, без вагань випив те, що було в нього в склянці (і ніхто його не попередив, як на зло). Завжди стриманий і спокійний ельф умить перетворився на іншу особу, заспівуючи веселі пісеньки і нахабно пристаючи до своїх напарниць. Дівчата з Доріс намагалися його вгамувати, але хлопець не втрачав сили навіть у такому стані, через що вже довелося втрутитися капітанші.

Така доля спіткала багатьох, хто не був присутній на розлитті напоїв, адже решта, задля спільних веселощів, не бажала їм переповідати все, що сталося.

Орігам ледь не зчепився з Дайоном за сусіднім столиком, коли йому вкотре набридло спостерігати за тим, як Ріна намагається втихомирити ельфа. Слава Сімом Братам, Клайд зміг їх розборонити, щоправда сам теж потім трохи витратив контроль, бо не подумав, що той свіжий напій, що він так скоро залив до горла, буде таким міцним (тут уже Жанна постаралася).

І таких осіб, як Жанна чи Джет, які непомітно підливали щось міцне у нове пиття інших, з'явилося чимало. Їм хотілося запам'ятати це святкування надовго. Та так надовго, що далі самі не зауважили, як перебрали.

Відверто кажучи, були ті, що вміло не дали себе сп’янити, бо після раптового захмеління Клайда відразу стали уважнішими до всіх і кожного, хто підсідав до них і розважливо пропонував розділити радість, відвертаючи увагу.

Неза з Лілею туркали неприродно усміхнену Меліну, дивуючись тому, коли і вона встигла випити забагато. Дівчина то сміялась, то хникала, зізнаючись, як їй часом хочеться більше часу проводити з Даніелем, який часто тренується з хлопцями.

— Що за помиї тут подають? — скривився Атріс, який нещодавно звільнився від доручення короля і приєднався до своїх підданих. — Хтось за це платить? — йому вистачило одного ковтка чи навіть запаху, аби зрозуміти, що щось не так із напоєм, але було вже пізно. Буквально через десяток хвилин він уже сидів, неприродно мовчазний, із п'яними очима, поки біля нього безперестанку крутилася Віві, всіляко доймаючи запитаннями про Шарлотту, до якої він нещодавно вдерся. Ріна подумки раділа, що після п'янки, швидше за все, про згадування принцеси Варнегору ніхто не матиме спогадів.

Евол із Даніелем кілька разів ходили перепрошувати у працівників закладу, то за розбитий посуд, то за зламані стільці, то за підбиту люстру… Але після чергового такого походу Джет цікаво зауважив серйозного Даніеля і не зміг стриматися, аби не вивести його з того стану.

Через весь цей гамір тим, хто був у нормальному стані, довелося докладати титанічних зусиль, аби вгамувати розпущених товаришів по війську і на ходу багаторазово просити пробачення у всіх схвильованих працівників. Покидаючи «Колір смаку», їм навіть довелося зв’язатися з Бальтом, аби він зібрав усіх веселунів, деякі з яких вже встигли заснути, у свою тверду повітряну кулю і відправив до гуртожитку. А ще рятівники закладу подарували їм величезні чайові, дуже шкодуючи про те, що сталося.

— Вони нам заробили прекрасну репутацію! — не на жарт злилася Доріс, коли тверезі вже крокували дальною вулицею, що вела до їхньої спільної домівки. Ріна слабо кивнула, трошки хитаючись, але все ж перебуваючи у більш свідомому стані.

— Ну, розважитись же хотіли. У нас свято як-не-як, — Ліля, нервово сміючись, забажала виправдати своїх знайомих, які влаштували той безлад.

— Добре, що хоч пан Бальт погодився допомогти, а то інакше не знаю, щоб ми робили… — приєднався до розмови Евол.

— І то правда, але я, чомусь, ніяк не можу повірити, що ти не напився, — з недовірою глянувши на хлопця, мовила Неза.

— Подумаєш... Це що, погано? — не розуміючи підозри дівчини, викривив брову він.

— Та ні, просто дивно, — насуплено відвернулася старша Фрінке, адже її гірші сподівання щодо нього не виправдалися, і це, як не дивно, трохи гризло її гордість.

— Ой, Незонька раптом образилася, — вдавши здивованість, підійшов ближче до обраниці Евол, а тоді обережно обійняв її ззаду. — Бач, а я не такий поганий, як ти собі надумала, еге ж? — прошепотів їй на вухо він, внаслідок чого та відразу обурено почервоніла, але нічого не сказала натомість.

Повернувшись до гуртожитку, всі взялися готуватися до сну, але раптом із Лілею зв’язався Елеазар і дав знати, що під час перевірки її колишньої кімнати в палаці знайшли невелику сумочку, і є припущення, що вона – її власниця. Дівчина, перед тим подякувавши хлопцеві, вирішила вже сьогодні забрати свою річ, яку дійсно там забула. А ще вона пішла разом зі старшою сестрою, щоб не нудьгувати дорогою.

На черговому старовинному годиннику менша стрілка показувала близько десятої вечора, хоча всім здавалося, що їхнє гуляння тривало значно довше, ніж чотири години. Дівчата спокійно йшли коридором, уже повертаючись із потрібною сумкою, і в процесі ходьби Ліля почала роказувати іншій про своє вчорашнє дивовижне побачення з Елом, але поки про те, що розповіла йому про свої почуття, не говорила.

— ...А потім він подарував мені цей амулет, — витягнувши конющинку з-під футболки, щасливо промовила Ліля.

— Гарний, — підтримавши її втіху, висловилася Неза. — Ти ж тоді ті кульчики віддала Нефовій Бі, здається, — побачивши її кивок, вона продовжила: — то що, можна вважати, що цей символ удачі повернувся до тебе таким чином?

— Угу, мабуть, можна й так сказати, — широко всміхнулася Ліля. Та перш ніж хотіла сказати щось ще, сестри почули чийсь хворий кашель, що долинав із напів прочинених дверей однієї з багатьох кімнат довгого порожнього коридору.

Вони з тривогою глянули одна на одну, а тоді надумали зайти всередину приміщення, яке, як стало відомо, освітлювала єдина лампа, що стояла на тумбочці біля ліжка.

Коли зачинили за собою двері, дівчата зауважили, що на тому ліжку хтось лежить, добре накритий ковдрою.

— Пробачте, будь ласка, може, вам потрібна допомога? — спитала Ліля, намагаючись приховати незвичну боязкість у голосі.

— Води, будь ласка, — довгу хвилину помовчавши, прохрипів жіночий голос, а худа рука знемогло вказала на порожню склянку, що розмістилася біля лампи. Лілі варто було швидко зиркнути на Незу, як та вже вибігла з кімнати у пошуках їдальні.

— Вас хтось лікує? — відчуваючи дивну напругу, обережно поцікавилась молодша Фрінке, все ще залишаючись стояти біля входу.

— Лікар мав би скоро прийти, але, видно, затримується… — насилу видавила з себе незнайомка, а далі знову голосно закашлялась. Ліля більше нічого не наважувалась запитати, а тільки схвильовано чекала приходу сестри, роздумуючи, що голос жінки видається їй дуже знайомим.

Коли ж Неза з'явилася з-за дверей зі склянкою води в руках, хвора раптово піднялася, змусивши цим кволим рухом ковдру сповзти з плечей.

— Ні, я мала би зараз!.. — почала вона, та знову закашляла, не договоривши. Дівчата стурбовано разом підбігли до хворої. І лишень побачили її обличчя, із рук Нези тут же випала склянка, намочивши килим під ногами.

— М-мамо?! — одночасно випалили сестри, шоковано відстрибнувши від неї, а та звела на них безсилі очі. Якраз ті, які собі вспадкувала Ліля. Вони довгу хвилину-дві мовчки витріщалися на ту, кого бачили перед собою, і все ніяк не могли їхні розуми логічно сприйняти те, що відбувається.

— Що ти… Що т-ти тут робиш??.. — відійшовши від миттєвого паралічу, нажахано протараторила Неза. Жінка з провиною опустила голову і стиснула ослабленими пальцями покривало.

— Пробачте, любі, я вам досі нічого не розказала… — почала вона, перед тим трохи розхрипнувши. — Навіть посміла поїхати, ні про що не розповівши...

— Не розказала що?.. — злякано перепитала Ліля, вражено сівши на підлогу, що несвідомо поспішила зробити й інша. — Мамо, я не розумію… Ти ж їхала за кордон… Чи ти не спражня? Ні, не може бути! Хто б міг так «кумедно» пожартувати?!

— Це не розіграш, милі… — розчаровано вигнула брови ненька.

— А що тоді?! — досі не маючи змоги повірити власним очам, нерозуміюче спитала Неза. — Що ти нам не розказала?!

— Незонько… — прочувши на собі страх і розпач доньки, тихо мовила жінка. — Гаразд, — напружено зітхнула вона, готуючись до складної розповіді. — Пробачте, дівчатка, що так довго мовчала про це, але мені завжди було дуже складно сказати щодо цієї теми хоч щось… Поки що почну з того, що я насправді не їхала за кордон. Я перемістилася до цього світу точно таким чином, як це було у вас. А зробила я це для того, щоб за стільки років нестерпної розлуки, нарешті, зустрітися із вашим батьком, який тут живе… — зауваживши непідробне здивування в очах шокованих доньок, вона запнулася. — Але, будь ласка, прийміть наш із ним вчинок і спробуйте не засуджувати… Розумієте… Лілічко, Незонько, любі, ви… — її пекельно схвильований голос перервали чиїсь квапливі кроки, а тоді вже сама їхня причина з’явилася у дверях кімнати.

— Олівіє! — літній чоловік очманіло зупинився на порозі, вп’явши у двох дівчат налякані очі.

— Ви – дочки короля Міронези, — із його появою більш спокійно продовжила почате речення жінка. — А зараз ми обоє розкажемо вам, чому так сталося…