— Незонько, сонце, прокидайся, — почула крізь сон лагідний і низькуватий голос Неза.

«Що відбувається?..» – сплячо подумала дівчина, намагаючись розплющити очі.

Тільки-но потрібна дія була виконана, її разючі вічі натрапили на усміхнене обличчя доброго, але нахабного молодика, який спокійно сидів біля ліжка навпочіпки й акуратно гладив її по голові.

Зауваживши, що обраниця прокинулася, Евол забрав свою долоню і заусміхався ще ширше.

— Ну нарешті. Ти так міцно спала! Я тебе вже довго буджу, — емоційно повідомив він, а очі іншої стали ще більшими, ніж до того. «Вже довго??».

— Забирайся... — неголосно гаркнула старша Фрінке, трохи почервонівши і по голову вкрившись ковдрою.

— Люба, що сталося? Я ж нічого такого не зробив… — засмутився Евол, а потім почав по-дитячому стягувати з неї її «щит», лукаво посміхаючись.

— Нічого не сталося. Просто йди геть, — Неза з усієї сили старалася супротивлятися, але сонне тіло ще не могло так міцно вхопити ковдру, а до того ж – втримати її.

— Тобі наснився поганий сон? — він трохи зупинився, спитавши, а потім знову продовжив.

— Ага, ти мені наснився, — коли хлопець таки здер з Нези покривало, то зміг побачити її рожеві щоки, що неслабо здивувало його.

Можливо, тієї ночі не лише Ліля щось для себе усвідомила…

— І чому ж ти кажеш, що це був поганий сон? — Евол невтямно підняв брову, не відпускаючи ковдру з рук.

— Невже незрозуміло? — роздратувалася Неза, крадькома глянувши на нього.

— Незрозуміло, — чесно відповів той, із певним хвилюванням вивчаючи її поведінку.

— Бо тому, що сон був про тебе, — дівчина повільно піднялася й, обернувшись спиною до молодика, потягнулася.

— У тому сні я щось не те тобі зробив? — спокійно, але з ледь помітною тривогою спитав Евол.

— Я повинна говорити тобі, про що був мій сон? — досі не розвертаючись, вдавано здивувалася та.

— Звичайно. Він же був про мене, — хлопець умить посерйознішав і насупився, відпустивши покривало.

— Ха, — Неза насмішиливо махнула рукою, мовляв, їй все одно, і почала байдужо розчісувати свої неслухняні коси темно-кобальтового кольору.

— І скільки ще часу ти будеш мені супротивлятися? А радше, моїм почуттям до тебе? — питання було поставлене з відчутною образою і злістю. Почувши його, молодиця завмерла і нервово стиснула нижню губу зубами.

— Я не… — хотіла, було, говорити вона, та парубок одразу ж перебив її:

— Знаєш, а це боляче. Дуже боляче! Я ж ніколи не знаю, серйозно ти відштовхуєш мене чи ні... Я не іграшка, щоб ти могла гратися з моїми почуттями, то підпускаючи до себе, то відпихаючи далі!.. Зрозумій, я ж і гадки не маю, що ще ти можеш придумати, щоб не приймати мене! Чи, радше, не приймати свої почуття до мене! — Неза різко обернулася й зустрілася з його скривджено-розгніваним обличчям. — Ти ж почервоніла. Ти недавно почервоніла, хіба ні? То що… Я тобі справді настільки ненависний??

У глибоких карих очах промайнув колючий біль, що змусило серце Нези несподівано зойкнути, тим самим розгубивши свою хазяйку. Спершу вона, раптово втративши сміливість, просто дивилася на нього, а потім в безвиході опустила голову, так нічого й не сказавши.

— Я не знаю, чи варто мені це продовжувати, адже моє серце теж живе, і воно не зможе вічно таке терпіти… — тихо мовив Евол, після чого його висока постать швидко залишила їхню кімнату.

— Нез, що тут сталося? — Ліля, увійшовши до приміщення, стурбовано глянула на сестру.

— Нічого... — сухо відповіла старша Фрінке.

— Тоді чому Евол, якого я щойно зустріла, був таким… Засмученим? Чи навіть… Розлюченим? — Ліля сіла на своє ліжко й відклала предмети особистої гігієни на тумбочку, зібравшись слухати.

— Не знаю, що це з ним… — неохоче сказала Неза, почавши переодягатися.

— Ти знову зачепила його почуття? — запитання прозвучало, як постріл, змусивши старшу сестру здригнутися.

— Забудь, — видихнула Неза, взявши з собою потрібне для ванни приладдя і подавшись до виходу. Та не встигла вона дійти, як двері відчинилися і поріг переступив той самий рославий ельф, який минулої ночі ввірвався до їхньої кімнати.

Зрілий парубок був одягнений у чорний камзол на короткий рукав зі срібними нитками, який мав лише один застебнутий ґудзик, і такого ж кольору штани. Чомусь під камзолом більше нічого не було, тому дівчата мали нагоду зауважити добре окреслені мускули торсу і грудей. Сонячно-жовті очі швидко оглянули дівочі покої і миттєво примружились. До підборіддя, яке було поголонем, він приклав долоню й довгими пальцями почав легенько постукувати по своїх тонких губах, обдумуючи щось.

Через короткий час вузькі й густі виразні брови новоприбулого повільно поповзли догори, а сам він підійшов до трохи зляканої Лілі, оминувши здивовану Незу, і почав першу цікаво оглядати.

— Ей, вона тобі не експонат у музеї, щоб на неї витріщатися, — нервово зауважила Неза, розвернувшись до них, а незваний гість, почувши її слова, лише краєм ока дивно на неї зиркнув.

— Що в-ви хотіли? — видавши хвилювання через заїкання, мовила Ліля і відійшла на кілька кроків від гостровухого, оскільки їй здавалося, що відстань між ними була надто малою.

Джет несподівано підійшов ще ближче, через що величезна різниця в їхньому зрості стала ще краще відчуватися, поклав свої широкі долоні на її тендітні плечі й сказав:

— Ти знаєш Шарлотту?

Через це дивне й зовсім не очікуване запитання в рожевій голові відразу промайнули кадри знайомства зі згаданою ним знатною дівчиною.

«Він її знає теж?».

Не маючи гадки, що й казати, молодша Фрінке почала перестрашено хапати ротом повітря.

— Говори, — серйозно попросив він, заглянувши у її розгублені сірі очі.

— Я… ем… — розгублено почала Ліля, відвівши стривожений погляд вбік.

— Ліль, про кого він говорить? — Неза нерозуміюче глипнула на молодшу сестру, на що та лише боязно закліпала.

— Ну... це…

— Та не хвилюйся! Я ж пожартував! Я навіть не знаю, хто це така, — раптово заявив незнайомець, з насмішкою поплескавши шоковану дівчину по раменах. — Просто спитав перше ім'я, яке спало на думку, і запитав! Не переймайся цим!

— Пф… дивак, — старша Фрінке косо подивилася на того, кого стосувалися її слова.

«Справді щойно придумав? – не вірилося їй. – Це дуже дивний збіг… Дуже…».

— Джет Дéзлес – член першого загону королівської армії Міронези. В команді з однією дуже впертою, розумною, нахабною, часом жорсткою, надзвичайно сексуальною і нестерпною дівчиною, — хлопець притулив долоню до натренованих грудей і коротко схилив голову. — Моя раса – демон-ельф, щоб ви не думали, що я, бува, просто ельф. А вас як звати? Звідки ви? Хто ви? Що тут робите? — перш ніж спантеличені сестри встигли розтулити рота, щоб хоч щось мовити, він їх перервав: — Та не слід, я про вас і так знаю все, що потрібно. Не старайтеся.

— Нащо ж тоді питав?? — роздратувалася Неза.

— Для культурності! — задоволено вишкірився той, стенувши широкими плечима.

— Дже-ете-е!! Де ти, бери тебе дідько?! — зненацька з коридору до них долинув дівочий вереск.

— Я у дівчат, дорогенька! — крикнув у відповідь Джет, продовжуючи цікаво посміхатися.

— Вони вже зібралися? — проігнорувавши його звертання, низенька дівчина пірнула у їхню кімнату, двері якої демон залишив відчиненими. Незнайомка була вбрана в коричневі капрі і білу сорочку. Волосся незвичного кольору фуксії торкалося плечей, а одна з тоненьких брів питально піднялася, варто було її очам, що мали забарвлення кориці, натрапити на сестер.

— Доброго ранку, — видала Ліля, потроху відходячи від незрозумілого шоку.

— Доброго. Дозвольте відрекомендуюсь, а то вчора було якось не дуже... — молодиця повторила недавні рухи напарника, які було заведено робити під час знайомства. — Я – Віолéтта Кітрíно, всі кличуть «Віві». Наразі член першого загону королівської армії Міронези. В команді з цим нахабним, вульгарним і нестерпним демоном. Якщо він вам зробить щось не те, відразу кажіть мені – я його покараю, — Віві розтягнула мініатюрні вуста у привітній усмішці, викликавши ямочки на засипаних ластовинням щічках, і кивнула на вітальні рухи сестер, після чого вони назвали свої імена.

— Не треба мені тут твого «покараю», — втрутився Джет, підло вискалившись, після чого його долоня приземлилася на її дупцю. Через такий вибрик Віві спершу вражено пискнула (дівчата ж – остовпіли), а тоді насупилась.

— Та хоч не на людях, збоченцю! — вона тріснула поганця по руці і той відсмикнув її, продовжуючи посміхатись.

— Люблю тебе дратувати, — підступно замуркотів демон, добре до неї схилившись, аби опинитися біля самого вуха. І вже хотів ще щось утнути, але подруга швидко взяла один з його мізинців і різко скрутила. Інші дві аж скривилися, коли почули неприємний хрускіт. — Ай-ай! Відпусти-и-и! — відразу заскиглив хлопець, намагаючись викрутитися, але вона не відпускала. — Те, що я… — вирішивши не продовжувати репліку, він лише стиснув зуби, на що інша задоволено посміхнулася. — От зараза...

— Тож, дівчатка, щодо його витівок звертайтеся до мене, — запевнила їх вона, нервово й переможно засвітивши зубами, й пізніше відпустила збідований палець напарника. — Бо ж до нашого капітана вам поки може бути лячно йти. Та й він не завжди знайде для такого час, — знизала плечима Віві, поки Джет почав виспівувати оди врятованому мізинцю. Весь цей час сестри мовчки спостерігали за ними і, не знаючи, що говорити, тільки лупали очма. Мабуть, від дивної поведінки тих двох у них на кілька секунд забрало мову.

— Отже, чи готові ви до знайомства з нашим королем? — гордо вирівнявшись, запитав демон, чорнява чуприна якого була скуйовдженою і майже завжди залишалася такою, не зважаючи на його дії.

— Та ні, я лише недавно встала… — спантеличено видала Неза, поправивши у руках речі, з якими налаштувалася йти до ванної.

— Ви будете нас до нього супроводжувати? — зі свого боку невпевнено поцікавилась Ліля.

— Так, — Віві черговий раз осяяла кругленьке личко усмішкою, бажаючи розвіяти їхню ніяковість.

— А це далеко?

— Не дуже, — нова знайома розвернулася і переступила поріг. — Та все одно раджу збиратися швидше, бо скоро час буде нас підганяти. А ми поки підемо до хлопців.

— Не печіться, дами! Все буде в шоколаді! — Джет підморгнув вкотре оторопілим сестрам, також виходячи з кімнати, після чого дивним чином отримав міцного запотильника від Віві. — Та за що?? — відповіді дівчини вони вже не почули.

— Дивні вони, еге ж? — звернулася до старшої Ліля, кволо сміючись.

— Не те слово… — відповіла Неза, видихнувши, а потім, нарешті, попрямувала до ванної.

Після того, як всі «дикі» вже були вбрані в одяг, який їм завчасно приготували (хлопці – в камзоли й штани, а дівчата – у сукні-шемізи), і повністю готові до зустрічі з главою королівства, їх всіх зібрали разом і вивели з військового гуртожитку.

— Через кілька кварталів буде королівський палац, його неможливо не зауважити, — повідомив Джет, крокуючи попереду, поки Віві йшла ззаду. — Ви, напевно, дуже хвилюєтесь, але не бійтеся! Наш король нічого вам не зробить. Він добрий.

— Так, хоча б у цьому я буду з тобою згідна, — підтримала дебелого молодика напарниця.

— А ми теж будемо вдягати таку броню, як у вас? — поцікавився Даніель, згадавши про вигляд багатьох із жителів гуртожитку, яких їм усім доводилося бачити.

— Може, спершу ні, але потім – так. Хіба що ваш капітан повинен буде вибрати відповідні кольори й певний дизайн, щоб одразу було видно, з якого саме ви загону, — ззаду відказала Віві, підійшовши трохи ближче.

— Ой, щось мені лячно… — несподівано після почутого зізналась Неза. — Хоч би лю́дським був той одяг чи броня...

— Та не переймайся, — відгукнулася Ліля, безперервно поправляючи короткий рукав своєї сукенки, в якому їй щось заважало (як-не-як незвичка до схожого вбрання давала про себе знати). — Ще ж навіть невідомо, хто в нас буде капітаном. Але я сподіваюся, що він щось нормальне вибере чи придумає. А, може, йому можна буде з нами порадитись, — постаралася заспокоїти її вона, а інша лише схвильовано посміхнулася у відповідь.

«А я вже очікувала знову почути від набридливого Евола щось в стилі підбадьорливо-дурноватої репліки», – старша Фрінке з невластивою їй журбою глянула на світловолосого хлопця, який спокійно йшов біля Дана. Його карі вічі були замислено опущені вниз, а руки знайшли собі місце в кишенях штанів.

«Я тобі справді настільки ненависний??» – у пам'яті знічев'я блимнуло запитання парубка, сповнене болю. Вона тяжко зітхнула й відвернулася.

— А зброю нам також треба буде вибирати? Сподіваюсь, ми це вже безпосередньо робитимемо? — раптово обізвався Евол, через що Неза, почувши вкрай знайомий голос, відразу прикувала до нього наповнений чудним очікуванням погляд. Як не дивно, їхні вічі зустрілися, але молодик швидко розірвав цей зоровий контакт.

— Так, звичайно, — тепер вже відповів Джет, перебираючи якимись ключами, що висіли на ланцюжку біля кишені його штанів. — Мені здається, вас ще відправлять на тренування, аби ви там собі цю зброю обрали…

— А ми… — заїкнулась Ліля, щоб також щось спитати, але демон зразу перервав її:

— Все, решта запитань до короля. Ви ж не випитаєте все у нас, а там будете мовчки стояти.

Після цих його слів «дикі» лише з неспокоєм перезирнулися і справді більше нічого не говорили.

Вулицями розгулював холоднуватий вітеренько, поки жителів міста намагалося зігріти літнє сонце. Як зазвичай, кудись квапилися різні карети, хтось торгував за прилавками, а хтось із вікон своїх високих і не дуже домівок слідкував за дітворою, що бавилася на околицях знаменитого міста.

Всі мандрівники, крім Джета і Віві, спостерігали за представниками різних рас із великими очима, дивним захопленням і навіть страхом. І разом з тим розуміли, що звикати до цього всього доведеться ще довго.

— Це у вас завжди такі прапорці висять? — запитала Ліля, перед тим задерши голову й зауваживши, що з будинку на будинок високо розвішані різнокольорові клаптики полотна трикутної форми, які чудово доповнювали атмосферу столиці, наче робили її якоюсь святковою.

— Ні. Просто через кілька днів у нашого короля день народження, тому вибрані особи займаються прикрашанням міста, — спокійно мовив Джет, теж розглядаючи ті самі прапорці.

Через хвилин десять досить-таки швидкої ходьби перед усіма показався великий блідо-бежевий королівський палац. Мав він перед собою величезний двір і кілька здоровенних циліндричних веж. Вхід всередину перегороджували гігантські дерев'яні двері із залізними деталями. Біля них же стояли два охоронці, вбрані у лицарські лати, з довгими списами в руках.

Побачивши прибулих, вони захотіли перегородити їм шлях, але Джет дав знак, що їм можна увійти, тому сторожі спокійно всіх пропустили. Тільки-но двері (точніше, дверища) відчинилися, перед молодими людьми постала ще одна частина королівського двору, від якої вже розходилися різні-різні дороги, що могли вести в будь-який куточок палацу, оточені різними деревами і кущами.

Мабуть, через те, що бачать таку красу наживо, а не в якомусь фільмі, очі «диких» стали ще більшими, ніж були до того.

Потім ще декілька різних довгих і не дуже коридорів, сходів, дивних поглядів на різноманітних воїнів, слуг, якихось знатних людей (з якими Джет і Віві періодично віталися), поворотів і вони були на місці – прямо перед тронним залом. Трохи менші дубові двері, ніж на вході, були зачинені, наче допомагали охоронцеві, який там ніс варту, нікого не впускати всередину.

— Готові? — тихо й дуже цікаво запитав демон, поки його напарниця про щось коротко говорила з лицарем. Група «диких» нічого не відповіла, а тільки стривоженими виразами облич видала своє хвилювання (і чимале). В наступну мить озброєний чоловік витягнув папірус і щось на ньому написав (попередньо знявши рукавицю). Усім довелося почекати буквально хвильку, перш ніж він повідомив присутнім, що його величність дозволяє їм увійти.

Незрозумілість того, як вартовий це зробив, викликала у «диких» сум'яття, але вони вирішили, що пізніше у когось про це запитають, і постаралися бодай якось морально підготуватися до зустрічі з монархом.

Після відчинення охоронцем дверей, перед усіма розгорнулося місце, в якому вже далеко не перший король Міронези зустрічав як різних послів з інших королівств і імперій, так і звичайних гостей, які, на жаль, у даний час навідувалися до нього не настільки часто, як різні члени королівської армії.

Там були високі-високі боязко-рожеві стіни, паралельно до довших з яких стояли такої ж висоти колони, які підпирали стелю з двома великими світильниками. Хоч вони й не були ввімкненими, в палаці не було темно, тому що великі вікна по лівий бік від входу і такі ж на певній частині повали дозволяли сонячному світлу огортати просторе приміщення.

До королівського престолу, який був на певному підвищенні, вів широкий червоний килим з різноманітними білими візерунками. У гарно оздобленому золотом і мармуром кріслі сидів статний чоловік, уважно оцінюючи щось у старовинних паперах. Лишень двері зачинилися і всі опинилися у потрібному місці, він перевів свій пильний позір на гостей. Здалеку не можна було чітко побачити риси його обличчя, хоча хтось із молодих людей, які були з ним не знайомі, все ж напружував зір, аби це зробити. Король спокійно відклав документи вбік на спеціальний столик, а потім сконцентрував усю свою увагу на тих, що з'явилися.

— Підійдіть ближче, будь ласка, — несподівано попросив він, тим самим зруйнувавши напружену тишу, через яку можна було почути чиїсь глухі кроки по той бік дверей. Джет із Віві швидше підбігли і зупинилися приблизно за два-три метри від трону, поки інші лише повільно й невпевнено почали крокувати.

— Маленьке завдання виконане, ваша величносте, — задоволено сказав демон, попередньо спершись на одне коліно, що зробила і його напарниця.

— Молодці, — вкрите зморшками обличчя чоловіка відвідала легенька усмішка, хоча в очах можна було побачити чималу тривогу. — А зараз, друзі, прошу, залиште нас.

— Звичайно, — чітко кивнула Віві і найгарячіший дует першого загону королівської армії Міронези поквапився покинути зал.

Через те, що «дикі» залишилися сам на сам з найважливішою особою королівства, всім, без винятку, було незручно. Правитель Міронези стримано схрестив пальці рук і, перекинувши ногу на ногу, стиха запитав:

— Боїтеся?

Після того, як зал заповнив його в міру стомлений баритон, ледь-ледь помітна посмішка торкнулася повних і трохи пошерхлих губ.

— Та так… трішки... — тихо-тихо відповів Евол, проте той почув. Благородний лицар стомлено зітхнув, стримавши усмішку.

Усе його короткувате волосся було вкрите сивиною, і лише де-не-де траплялися темні пасма. Помітне шморгання прямим носом вказувало на те, що монарх останнім часом не дбає про власне здоров'я. Проразливий погляд очей кольору аметрину ще раз прокотився приміщенням. Дороге темно-зелене вбрання із золотими візерунками ідеально трималося на його натренованій боями, бідами і часом статурі.

Так – колись цей чоловік був вправним воїном, не раз давав ворогам перцю на полі бою. Та, на жаль, молодість не вічна. Саме тому зараз його мудрі слова ехом звучать у палаючих серцях вірних підданих, які якраз і несуть його волю, понеже він більше не годен.

Через якусь мить король розімкнув персти і постарався розслабитися на своєму зовсім не м'якому кріслі, уважно спостерігаючи за молодими людьми.

— Що ж… Гайда знайомитись, — у серцях «диких» знову заметушилася тривога. А король тим часом на мить підвівся і, схиливши голову, приклав долоню до грудей. — Мене звати Éміт Дрангедáл, і я не збираюся вам казати, який я за рахунком король Міронези, — через цю несподівану фразу п’ятірка друзів здивовано закліпала і хтось навіть хи-хикнув. — Прошу́, назвіть свої імена, прізвища та розкажіть щось про себе. А ще, будь ласка, опишіть свої емоції щодо всього, що з вами відбувалося останнім часом. Тільки нумо чесно, адже мені важливо знати все. Я знаю, що вам зараз справді страшно, але можу запевнити, що тут ви точно в безпеці, і я вам нічого поганого не зроблю, тому можете не переживати, — після його слів їхній страх зменшився лише трохи, що було, мабуть, нормальним явищем.

— П-с, народе, хто починає?? — пошепки напружено запитав Евол, звернувшись до друзів. Ті відразу подарували йому збентежені позіри. — Зрозуміло... Що, знову я? — товариші непевно кивнули, через що він іронічно видихнув. Король же терпляче чекав, цікаво оцінюючи їх.

Коротко обдумавши те, як буде це робити, молодик почав говорити все, що просив глава держави. Після нього вирішила так само вчинити Неза. Потім Даніель, Меліна і Ліля. Чоловік їх всіх зосереджено слухав, намагався інколи підтримувати заохочувальними кивками або просто всміхатися, щоб вони хоч трохи менше хвилювалися.

Коли всі закінчили свої розповіді, володар фіолетових очей висловив свої щирі співчуття щодо всього, що їм довелося пережити.

— Я розумію, що моє рішення щодо створення такого загону може багатьом здатися безглуздим, але дуже люблю експериментувати. І мені справді шкода, що ви отримали такий стрес через ці мої забаганки… — він з провиною зціпив вуста і на мить зімкнув повіки. — Поки що про ваше повернення назад говорити марно, адже багато що невідомо. Чи вийде щось із цього – згодом будемо бачити. Тоді й вирішимо, як діяти далі. А ще, можливо, вам уже хтось розказав, що через декілька днів у цьому палаці відбудеться королівський бал на честь мого дня народження. І я вирішив як таку собі компенсацію за ті всі психологічні й фізичні збитки, які вам завдало переміщення, дати вашій групі дозвіл на купівлю вбрання і прикрас на ось такі різні урочисті заходи (бали в тому числі) за мій власний кошт.

— Ух ти… — зачаровано протягнула Меліна, відразу уявивши, яку сукню зможе придбати на найближчий бал.

— Красно дякуємо, ваша величносте. Це дуже щедро з вашого боку, — Ліля легенько вклонилася чоловікові, висловлюючи повагу й вдячність, що далі поспішили зробити й інші.

«Благо, Джет і Віві встигли провести нам певний інструктаж із того, як слід поводитися з королем і як з ним розмовляти, поки ми йшли», – з полегшенням подумки видихнула Ліля, вирівнявшись. Еміт же цікаво всміхнувся, спостерігаючи за нею.

— Скажіть, як вам тут? Сподіваюсь, до вас добре ставляться? Мої піддані часом, коли були з вами там, нічого поганого не витворили? — чоловік сперся на ліву частину крісла, знову налаштовуючись слухати.

— Нам тут доволі добре, якщо не враховувати деяких ДРІБНИЦЬ, до яких ми досі не звикли, — чесно відповів Даніель, стурбовано озирнувшись. Немов упевнювався, чи дійсно він тут стоїть і говорить це.

— До нас чудово ставилися і досі ставляться, — додала від себе Ліля. — Щоправда, в нашому… ем, світі були деякі проблеми з вашими ворогами, але все вже позаду.

— Ворогами? Ти це про що, Ліль? — збентежено, але тихо запитала Неза, вхопивши молодшу за рукав сукні.

— Потім розповім, — так само тихо відказала та, напружено посміхнувшись. — Це зв'язане з тим Адамом, який нас хотів схопити, коли ми тільки-но тут з'явилися, — старша Фрінке хотіла щось мовити у відповідь, але інша швидко нагадала їй, що розмовляти між собою в присутності короля некультурно.

— Пробачте, а ви не скажете, коли ми зможемо побачитися з Орігамом? — з надією запитала Меліна, а інші підтримали її, спрямувавши на монарха очікувальні вічі.

— Гм… — він стих, зрушивши густі брови докупи. — До речі про нього… — неждано главу королівства своїм приходом (не через парадні двері) перервав один старший пан, тим самим схиливши зір присутніх до себе. Спершу незнайомець здався пересічним слугою, але дорога одежа, що оточувала його худорляву постать, змусила друзів відкинути це припущення.

— Ваша величносте! — він захекано наблизився до престолу, забираючи з обличчя пасма багряної шевелюри, яку вкривали срібні «ниточки». — Вибачте мені нахабність!

— Спокійно, Мідасе. Спочатку віддихайся, а потім розкажеш, що трапилося, — стримано попросив Еміт, краще вмостившись на кріслі.

«Мідас? – Ліля зачепилася за знайоме на слух ім'я, все ще стежачи за чоловіком, який мав гострі вуха. – А хіба це не… Дійсно! Це ж батько Елеазара!». Через це усвідомлення обличчя дівчини, саме того не чекаючи, засвітилося радістю. «Нехай він нерідний, але ця людина виховала Ела, зробила таким, яким він є».

— Ваша величносте, у мене є певні новини щодо завдання, яке ви доручили третьому загонові, — проникливі карі очі Мідаса були вишиті з неспокою. — Згодом і сам капітан до вас зайде, але він хотів, аби ви якнайшвидше все дізналися. Тому я вже тут, — королівський чаклун потер ніс із горбинкою і поправив комір камзола, який трохи приховував від поглядів решти невеликі зябра, що були на його шиї.

— Сталося щось погане? — врівноважено спитав глава держави, хоча його вічі також наповнилися переживанням. Інший запитально глянув на гостей, а тоді знову на Еміта. — Будь ласка, залиште нас, — зрозумівши натяк підданого, мовив до «диких» правитель. — Коли вийдете, попросіть когось зі слуг провести вас до Джета і Віві. Або до когось іншого, якщо тих двох не буде в палаці.

— Гаразд, ваша величносте. Дякуємо, що прийняли нас, — висловився Евол і, як і інші, вдячно опустив голову.

— І я вам дякую за відвертість. Ще зустрінемось, — схвально кивнув чоловік і, швидко всміхнувшись, простежив за тим, як вони покинули тронний зал.

Коли всі опинилися по той бік дверей, почули, як чаклун почав щось розказувати.

— Друзі! — зненацька гукнула їх усміхнена Ріна, біля якої чимчикувала Доріс. На душі нашій п'ятірці відразу стало вільніше, коли побачили знайому дівчину. — Що розкажете? Як вам його величність?

— Та непоганий… — непевно пробелькотіла Меліна. — Навіть, я б сказала, кумедний трохи. І щедрий. Він дозволив нам купувати одяг і прикраси на всі свята, які будуть, за його кошт!

— Ого, та вам щастить! — всміхнулася молодша Гіфгорн. — Вже знаєте про свої нові кімнати? — поцікавилась вона, коли всі почали спокійно йти коридором. Зауваживши здивовані очі друзів, Ріна сама все зрозуміла. — Нам Елеазар недавно повідомив, що ви житимете у певних кімнатах цього палацу, поки не добудують шостий поверх нашого військового гуртожитку.

— А довго чекати доведеться? — глипнув на капітаншу Евол.

— Приблизно два тижні, — знизила плечима Ріна.

— До речі, не знаєте часом, де Елеазар? — спитала Ліля, щиро сподіваючись сьогодні бодай раз із ним зустрітися.

— Швидше за все, він на території палацу. Але де саме, я не в курсі, — зітхнула дівчина.

— Елеазарко виконує якісь доручення, як завжди. Його дуже довго не було, тому, напевно, назбиралося чимало справ, — Доріс замислено всміхнулася, поки її сіро-блакитні вушка трохи зіщулились.

— Зрозуміло… — зажурившись, відказала молодша Фрінке. «Стоп. "Елеазарко"?? А, точно, це ж Доріс…».

— Я для вас дещо запланувала, тож нумо, щоб не гаяти часу, йти дивитися ваші тимчасові кімнати, гаразд? — схвильовано запропонувала Ріна, раптом спинившись, і друзі її підтримали.

Тільки-но всі «дикі» побачили свої нові помешкання (кожен мав окреме, що їх здивувало) і висловили щире захоплення, Ріна, Доріс, Джет і Віві допомогли їм із перенесенням їхніх речей, аби все було швидше.

— Дякую за поміч. Ми самі, боюся, за один раз не впорались би, — щебетала Ліля, розкладаючи свій одяг до великої шафи.

— Завжди рада. До речі, коли ви розберетеся з цим усім, я з Джетом і Віві проведемо вам невеличку екскурсію столицею. Сподіваюсь, сподобається, — повідомила Ріна і розтягнула вуста у широкій усмішці, спираючись на одвірок.

— Вау, це чудово! — Ліля із захватом плеснула в долоні.

— Тоді чекаємо вас біля виходу з палацу через годинку, — молодиця ще раз всміхнулася, поволі виходячи в коридор.

— Домовились, — дівчина попрощалася з Ріною і продовжила облаштовувати своє нове житло. Коли закінчила, вирішила піти до сестри, яка була в сусідній кімнаті.

— Як ти, Нез? — вона переступила поріг і зупинилася, зачинивши за собою двері.

— Нормально, — скупо відповіла та, застеляючи ліжко.

— А чи не розкажеш, що тоді з Еволом було? — Ліля оглянула приміщення і спокійно сіла на крісло, що було біля столу.

— Звідки мені знати, що з ним було? — вмить роздратувалася старша Фрінке, не дивлячись на сестру.

— Незо, — погляд молодшої став серйознішим у той час, як брови спровокували на чолі зморшку.

— Ну що? — іронічно вигукнула Неза. — Тільки не кажи мені, що ти теж на його боці!

— Ти це й так вже дуже давно знаєш, — з провиною скривила вуста співрозмовниця, а інша тільки зневірено видихнула. — Кажи, будь добра.

— Мені поганий сон про нього наснився, — на диво швидко здалася Неза, стомлено вмостившись на ліжку. — Все було б нормально, але зранку цей поганець узявся мене будити. А після такого сну я геть не мала до того настрою...

— А що таке погане тобі про нього наснилося? — не відставала Ліля, розуміючи, що у старшої сестри майже ніколи нема настрою до всього, що зв'язане з Еволом.

— Суть не в тому, що щось погане… Просто, він там був… поганим… — вона стиснула тонкі губи і ковзнула соромливим позіром на підлогу, встелену зеленувато-сірим килимом.

— Он воно що… — дівчина приклала руку до підборіддя і лише подумки здивувалася реакції сестри. — Знаєш, зрештою, це тільки сон. Не знаю, яким саме Евол там був, але я впевнена, що на яву він тобі ніколи нічого поганого не зробить, — незабаром без сумнівів заявила Ліля. Неза з тугою задумалась. — Скажи, ти його тоді образила? Бо за сьогодні я вже кілька разів зауважила твої дивні погляди вбік Евола.

— Невже це так видно?? — розчаровано пирхнула дівчина, знесилено розстелившись на м'якій ковдрі.

— Нез, ти хіба нічого такого вчора про нього не думала?

— Думала, — одними губами зізналася вона.

— Гаразд. Я вже не питатиму, що ти надумала, але хочу попросити, щоб ти більше настільки різко не відпихала його почуття. Розумієш, мені здається, що, якщо ти його не приймеш, то тебе вже ніхто так сильно не полюбить, як він, — поділилася думками Ліля, після чого зловила спантеличений погляд сестри.

— Ах так!.. — Неза ображено надулася, але вирішила не обурюватися на такі слова. — Я… Я постараюся...

— Супер, — молодша переможно всміхнулася і підвелася. — Тобі вже казали про екскурсію? — на своє запитання пробачила лише чітке кивання. — Гаразд, я поки піду до інших. До зустрічі, — після агакання старшої сестри вона покинула її кімнатну і пішла навідувати решту друзів.

Кожен розповідав щось цікаве і щиро ділився своїми емоціями, адже ця компанія вже давно нормально не теревенила між собою так, як колись. Лілі навіть вдалося трохи поговорити з Еволом про ранкові події. Дівчина, певна річ, завзято підтримала його і попросила, щоб він не дуже ображався на Незу. Той досить стримано подякував і з тривогою пообіцяв, що спробує.

Вже потім, коли вона завітала до всіх, подумала, що було б непогано, раз ще є час до екскурсії, пройтися цим величезним замком, стараючись вивчити його, щоб надалі не заблукати.

Поки ходила тими довгими, світлими і великими коридорами, несподівано натрапила на Елеазара, який за метрів так десять ішов їй назустріч.

— Привіт! — радісно крикнула Ліля, почавши стрімко зменшувати між ними відстань. Хлопець підвів на неї замислений погляд і спершу навіть здивувався.

— Привіт, — він постарався відігнати геть певні думки і залишитися спокійним, тільки-но остаточно підійшов до неї. — Ви вже познайомилися з королем? Взагалі, як ти?

— Так, король дуже добрий. У мене все супер! А ти що? Надолужуєш пропущену роботу? — щоки Лілі зустрілися з рум'яною і не могли припинити розтягуватися від усмішки.

«Який же він симпатичний… Здається, наче раніше я цього не бачила...».

— Так і є... — підтвердив парубок і спрямував змучені блакитні очі на картини, що висіли на стінах. Після озвученої відповіді простір захопила тиша.

«Як же незручно... – зніяковіло гризлася Ліля. – І як до цього дійшло? Ми ж раніше нормального спілкувалися… Треба щось сказати!».

— Ем, ти завтра дуже зайнятий? — похапцем спитала, маючи надію на те, що їй вдасться провести з ним час.

— Лише зранку, а ближче до вечора маю трохи звільнитися, — Ел занурив руки в кишені камзола й огорнув її стомленим позіром. Внаслідок здибання їхніх очей, чиїсь щоки вкотре налилися рожевою барвою.

«Ох, він виглядає таким виснаженим через цю роботу. Може, я це дарма?..».

— Зрозуміло… — зажурено промимрила молодша Фрінке, схиливши голову. — А... Ти не проти прогулянки завтра? — таки наважилась на пропозицію вона, швидко зиркнувши на молодика.

— Гм… Можливо, ввечері і вийде. Я потім дам тобі знати, гаразд? — невпевнено видав він, приклавши долоню до грудей, немов мимохіть хотів намацати на них щось.

— Угу, — хутко закивала дівчина, втішено стискаючи кулачки.

— Тоді... до зустрічі? — з певною ніяковістю стенув міцними плечима Ел, запитально глянувши на співрозмовницю.

— До зустрічі, — заіскрилася від радості Ліля, широко усміхнувшись. Хлопець із неслухняним русявим волоссям зі свого боку подарував їй швидкоплинну усмішку і неквапливо покрокував далі.

«Дуже сподіваюсь, що все вийде! Так хочеться з ним наодинці погуляти!» – вона щасливо плеснула себе по рожевих вилицях і замріяно всміхнулася.

— Думаю, непогано буде розпочати екскурсію з алеї Зачинателів, — міркувала вголос Ріна, поправляючи сумочку на плечі.

Всі стояли біля виходу з палацу вже близько п'яти хвилин, вголос обдумуючи план подальших дій. Разом з усіма «дикими» і Ріною там були і Джет з Віві. Демон весь час хотів десь ущипнути напарницю, але вона його наполегливо била по руках.

— Слухайте, а почнімо з нашого Меморіального парку! Там до біса всякого можна побачити й дізнатися! — голосно запропонував Джет, загорівшись ідеєю.

— Припини кричати! Йолоп та й годі, — злилась Віві, вкотре пригощаючи його міцним запотильником (хоча для цього їй доводилося добряче підстрибувати).

«Ця парочка схожа на Незу й Евола, – враз схопила себе на думці Ліля, спостерігаючи за невгамовним дуетом. – Але... відчуваю, що є в них щось таке, що їх сильно відрізняє від наших "голубків"…».

— Непогана ідея, Джете. Гайда! — розважливо кликнула друзів молодша Гіфгорн, після чого рушила вимощеною бруківкою, яка далі розходилася на багато-багато таких же, тільки то тонших, то ширших. Всі спішно пішли за нею, цікаво обговорюючи майбутню екскурсію.

— Капітаншо «Ромашки», чому?.. — Віві забажала щось заперечити щодо дій Ріни, але замовкла, зрозумівши, що нічого вже не зміниш.

— А щоб знала! — провокативно мовив Джет, після чого по-дитячому показав дівчині свого довгуватого язика. Її брови вмить зійшлися над переніссям, а очі запалали люттю.

— Та щоб ти вмер! — гаркнула молодиця, а потім побігла за напарником, щоб відлупцювати його.

Простора небесна блакить була вкрита негустими білими хмаринками, які всіляко розтягнулися по ній, нагадуючи пухкі збиті вершки. Погода була в міру теплою, хоча іноді подував прохолодний вітерець, змушуючи мешканців могутнього міста накинути хоч щось легеньке на плечі.

На дахах будинків сиділи невеличкі зграї пташок, які інколи зривалися з місця і починали кружляти в якомусь незрозумілому людям таночку. Де-не-де проїжджали озброєні лицарі на броньованих конях, чи-то повертаючись із якогось завдання, чи-то відправляючись на нове. Хоча були й ті, що не мали на собі стільки латів, що інші, а надавали перевагу більш легким обладункам і, траплялося, тримали в руках різного виду й форми палиці. Такі люди тут називалися магами.

Всі ці цікаві особистості змушували очі приїжджих уважно стежити за ними і навіть захоплюватися цим всім.

Від вишуканих домівок столиці пахло вишнями і корицею. Надворі бігали дітлахи з довгими ельфійськими вухами, трохи пухнастими хвостами, кажанячими або ангельськими крилами на спині чи з маленькими зябрами на шиї, бавлячись у якісь ігри. Трохи далі їздили різноманітні каравани й карети з паннами і панами, які про щось говірливо тріскотіли чи мовчки насолоджувалася атмосферою довкола.

Прилавки магазинчиків були багаті на різний фруктовий і овочевий врожай, який нашим «диким» ще ніколи не доводилося бачити. А їхні продавці хотіли кожному перехожому чи нав'язливо, чи не дуже, але впхати свій товар.

З різного розміру вікон гарно оздоблених хатів хтось міг просто-напросто визирати, цікаво спостерігаючи за життям величного Ассенгаусу. Часом зустрічалися клумби з різними квітами, які, на відміну від інших, були закриті вночі, а зараз цвіли і своїм чудовим ароматом заповнювали майже все навколишнє повітря.

«Дивовижно, наскільки сильно природа може розслабити людину і подарувати їй спокій…» – зачаровано думала Ліля, вдихаючи солодкий запах помаранчевого цвіту незнайомого дерева, коли вони проходили повз якусь крамницю, а Ріна їм щось розказувала. Джет у процесі прогулянки залюбки допомагав капітанші, в той час як Віві всіляко намагалася змусити його стулитися, щоб не заважав. Мабуть, саме через цю дивну парочку екскурсія була не лише цікавою, а й веселою.

— А ось у цьому будинку відбулися вибори першого короля, після чого він уже відправився у новозведений королівський двір, — спокійно вела розповідь Ріна, вказуючи рукою на велику й дуже старовинну на вигляд будівлю, стіни якої мали відтінок шоколаду і бронзи.

— А також тут цей король уперше познайомився зі своєю майбутньою дружиною! — у захваті додав Джет, кумедно ставши в позу якогось лицаря-визволителя, через що решта юрби звернула на нього свою зацікавлену увагу.

— От вічно ти – як дитина! Тому й не хочу з тобою нічого мати, — знічев'я заявила Віві, нервово тупнувши ногою. — Чому ти завжди перебиваєш капітаншу четвертого загону, га?

— Для тебе романтика – це дитячі речі? — миттєво опанувавши себе і вирівнявшись, серйозно глянув на неї напарник. Від його вдумливого і ціпкого погляду дівчина враз сильно занепокоїлася.

— Я не це мала на увазі… — добряче зім'ялася вона.

— А сама-то... — разючі жовті вічі хлопця затягнулися тугою, яка змішалася зі злістю. — Що, нічого до Айнера не відчуваєш?

— Джете, я попереджала, щоб ми більше не говорили на цю тему! — зі зненацька порожевілими щічками обурено крикнула Віві.

— А от і ні! Я знову хочу про це поговорити! — вперто наполягав на своєму демон, стиснувши руки в кулаки, поки перехожі почали скоса поглядати на них. — Чому ти ніяк не залишиш його? За ним вже і так Бéлла дивиться, а тут ще й ти!

— Не тобі вирішувати, кого мені любити, а кого – ні! Відчепися від мене з цим нарешті! — роздратовано прошипіла напарниця, утворивши з губ сувору лінію. — Я не винна, що мене поставили з тобою в команді. Ми це ніяк не можемо змінити, і ти це знаєш! Капітан не хоче ставити з тобою когось іншого, крім мене. І тобі відомо, чому!

— Гаразд-гаразд! Але тільки не треба мене зараз звинувачувати в тому, що я сам, бовдур, винен, що закохався у тебе по вуха! — ображено крикнув молодик, підійшовши ближче до неї. — Ти навіть не підозрюєш, чого це все мені коштувало! Думаєш, я так хотів?! Серце саме тебе, дурепу, вибрало, і з цим я нічого не вдію!

— Якщо ти в нас такий романтик, то дозволь, щоб і я хоч колись нормально поспілкувалася із тим, хто мені подобається! — проразливі очі Віві налилися люттю. — Це ж лише через тебе в мене нічого не виходить! Якби не ти!..

— Ой, ну пробачте, що я – такий поганий – на світ народився! Не хочу, щоб ти спілкувалася з цим Айнером, тому що в тебе є я! Що я тобі такого зробив? Чим не підходжу??

— Та все одно, що ти хочеш, Джете! Мені ніколи не дає спокою те, що я завжди мушу бути десь біля тебе! Ти хоч знаєш, як це все виснажує? Знаєш, як мені остогид??

— Ой, лише не починай!.. Тут я точно ні в чому не винен!

— А чого це ти не винен?? Через тебе я не можу нормально навіть відпочити, адже маю весь час бути недалеко. Це дуже втомлює! Я з тобою, як та мама з малим дитям – ні на крок не відходжу! І як лише всі раніше з тобою давали раду! — гнівно скаржилася дівчина, насуплюючи брови. — Мені вже так це все набридло! Нехай хтось інший контролює твої приступи!

— Не кажи так! Ти ж знаєш, що їх ніхто, крім тебе, не може стримувати! Капітан не дозволить бути тобі з кимось іншим у команді! — заперечив Джет, мимоволі махнувши рукою.

— Чхати я хотіла на те, що не дозволить капітан! Я так більше не можу! — знесилено гаркнула молодиця.

— Віві, кажу, краще облиш цього дурнуватого Айнера, бо так тільки гірше!

— Не смій його обзивати! — Віві підстрибнула і вмить обдарувала хлопця дзвінким ляпасом, що голова Джета аж смикнулася від сили удару. У її карих очах зібралися сльози, а обличчя скривила образа й злість.

Демон шоковано притулив свою долоню до ураженого місця, не маючи чи-то сміливості, чи-то бажання дивитися на свою напарницю. Дівчина розвернулася і швидко покрокувала геть, наостанок грізно плюнувши:

— Якби не ти і твоє бісове безсмертя!..