Ріна знову продовжила мити посуд і взялася із ностальгією розповідати:

— Я знайома з ним уже давно, якщо враховувати те, що коли ми вперше зустрілися, мені було лише сімнадцять. Відтоді вже шість років дружимо, — дівчина обережно всміхнулася. — А познайомилися зовсім випадково. Під час поїздки мого класу в кілька наших музеїв я примудрилася якось заблукати в одному з них і довго не могла знайти своїх друзів. До того ж тоді мій старий телефон, наче навмисне, дуже швидко розрядився. От десь там, стараючись відшукати однокласників чи хоча б когось, я натрапила на Ела, який, як виявилося, був тут разом зі своєю університетською групою. Я тоді таки не зрозуміла, що вони тут робили, але була дуже рада, що він люб’язно допоміг мені знайти «своїх». А після цього ми обмінялися номерами і почали товаришувати, час від часу гуляючи, оскільки Ел був із мого міста. Чесно кажучи, на перший погляд він здався мені якимось суворим і серйозним, що аж відвертати його увагу від споглядання експонатів не було жодного бажання. Але коли я таки наважилась це зробити, то зрозуміла, що цей хлопець таким лише здається, бо ж поки ми шукали мій клас, він встиг проявити свій доволі «гострий язик», що мене інколи смішило.

— Он як… То він старший, раз тоді вже в університеті вчився? — зробила висновок Ліля, аналізуючи її розповідь.

— Так – йому двадцять шість, — спокійно підтвердила її здогадування Ріна, завершуючи свою роботу.

— Пробач за таке питання, але… Ти часом не була…

— У нього закохана? — цікаво вигнула темну брову покоївка, зірвавши з губ співрозмовниці її питання. Ліля погоджено знітилася. — Була, — з крихітною журбою потім зізналась вона, спершись на одну із тумбочок, поки її напарниця все ще витирала мокрий посуд. — Після року нашої дружби я зловила себе на думці, що Елеазар мені сильно подобається. І було це, здається, тоді, коли ми почали багато часу проводити разом із компаніями наших друзів, у яких теж, на щастя, були хороші стосунки. Я скоро зрозуміла, що не варто довго мовчати про свої почуття і вирішила розказати йому. Та коли це зробила, він, на жаль, їх не прийняв. Ел просив пробачення і говорив, що йому приємно усвідомлювати цю мою симпатію, проте він поки що не хоче заводити такі стосунки. А ще казав, що я гарний друг і тому не хоче мене втрачати. Знаєш, можливо, наші дороги би згодом зовсім розійшлися, але я поступила в той же ж університет і на той же факультет, що й Ел, тож ми іноді бачилися і таким чином підтримували спілкування. А тепер ще й так вийшло, що я потрапила на свою чергову роботу саме туди, де він теж працює. Видно, доля справді не хоче, щоб наша дружба руйнувалася, — Ріна розтягнула губи в щасливій усмішці.

— А що з твоїми почуттями до нього? — і собі сперлася на стіл Ліля, тривожно зиркнувши на подругу.

— Вони з часом стихли, і я навіть рада, що так сталося, — чесно відказала та, замислено звівши голову.

— Зрозуміло… Гаразд, Ріно, дякую тобі, що погодилася розповісти про цього хлопця. Мені було цікаво, — молодша Фрінке щиро всміхнулася, за звичкою схвильовано розминаючи пальці.

— Немає за що, Ліль, — спрямувала на неї добрий погляд Ріна. — Вже пізно, а я сьогодні нічого не маю писати щодо роботи, тому йду вже до ліжечка. На добраніч, — дівчина попрямувала до виходу з кухні.

— І тобі добраніч, — провела її заспокоєними сірими очима інша.

Далі вона ще хвилин десять посиділа на кухні, перегортаючи отриману інформацію у своїй голові, мов сторінки якоїсь книжки. Пізніше все ж вимкнула світло і покрокувала до своєї кімнати. Опинившись всередині, дівчина відразу зупинилася й істерично засміялася, згадавши про те, що хотіла прибрати в своєму гардеробі, як їй порадив той славнозвісний новий знайомий. Але настільки захопилася іншими справами, що геть про це забула.

Закінчивши досліджувати свою кімнату несхвальним позіром, Ліля через кілька потрібних дій опинилася під м’якою ковдрою. Не маючи жодних сил порядкувати в шафі, вона стомлено стулила очі і віддалася магічному світу снів.

*****

Надворі стояв теплий полудень. Цього дня місто виявилося досить людним. До постатей жителів столиці коли-не-коли торкався теплий вітерець, а сонце своїми зайчиками вигравало на стінах будинків, прилавків чи їхніх дахах, пробираючись крізь гілля дерев, які могли величатися біля споруд.

Ліля гуляла околицями у пошуках набору іншого виду олівців, аби згодом у малюванні спробувати щось новеньке.

— Красуне, а купи собі огірочків, помідорчиків, — несподівано почала пропонувати якась бабця з-за одного з переповнених різними овочами прилавків.

— А скільки хочете за кілограм? — спинившись, усміхнено глянула на товар дівчина.

— Тільки двадцяточку, любонько, — задоволено плеснула в долоні жінка. «Гм, доволі дешево... Та й ці огірки зовсім не погані…» – барилася із рішенням Ліля.

— Доню, купи собі краще ось цих фруктів. Як скуштуєш – відразу захочеться ще! — раптово запропонувала ще якась продавчиня.

— Йой, стара, не заважай мені торгуватися, — буркнула інша, насупивши зморщене чоло. — Дивися, скільки вже свого добра вторгувала. Тож, будь добра, не пхайся, — жінка знову звернулася до своєї покупчині і всміхнулася: — То скільки братимеш, красуне?

— Знаєш, стара, я так багато вторгувала через те, що мої фрукти справді смачні, — з нервовим хихотанням не бажала відступати та бабця. — Не забувай, що це бізнес, дитинко!

— Ха! Ще що придумаєш?! — миттєво зірвалася з ланцюга її сусідка. — Та я ніколи не їла більшої гидоти!

— Ох! Як ти смієш?! Ніхто не просив тебе їх їсти! — між лютими очима продавчинь промайнула уявна блискавка гніву.

— Пані... — вкрай зніяковіло гукнула їх Ліля. — Будь ласка, не сваріться, — після цих слів дівчина купила трохи яблук і кілька огірків, аби припинити цю неприємну баталію.

«І таке буває… Добре, що вони все ж заспокоїлись», – подумки полегшено зітхнула вона, продовжуючи ходьбу. У процесі прогулянки Ліля поринула в роздуми про свою найкращу подругу, з якою вони давно мали би влаштувати повноцінні дівочі посиденьки. Але для цього все ніяк не знаходилося часу: то в неї справи на кухні, то якесь прибирання, то в місто за якимись речама-продуктами треба було піти, а то й пошуками роботи донедавна почала займатися.

Неабияк замислено крокуючи тротуаром, молодиця ненароком зіткнулася з одним із перехожих. Ним виявився симпатичний парубок із волоссям кольору холодного блонду і рідкісним забарвленням чистих зелених очей. Його світлуваті брови здивовано вигнулися, а витончені руки ледве вберегли букет дивовижних лілій, який тримали, від неприємного зіткнення. Надшвидко роздивившись хлопця, дівчина зашарілася і від провини, і від його незвичної аристократичної вроди.

— Вибачте, будь ласка. Я н-не хотіла... — опускаючи погляд, заходилася белькотіти Ліля.

— Облиште, пані, — незнайомець ніжно всміхнувся, дбайливо поправляючи своє модне вбрання. — Любите помріяти, правда ж?

— Ем… Мабуть, тому ми і зіткнулися, — розгублено зиркнула на нього вона.

— Мабуть, — він вкотре захотів причарувати її своєю білосніжною усмішкою, а далі несподівано заявив: — До речі, леді, я якраз вас шукав.

— Даруйте? — закліпала Ліля. — Мене?

— Так. Я навіть знаю, що вас Лілею звати, — він загадково звузив свої пильні вічі.

— А звідки ви знаєте? Ми з вами, начебто, ніде не зустрічалися… — вона несміливо зробила малесенький крок назад. «Такого гарного хлопця я би точно не забула», – про себе усвідомила молодиця.

— Справа в тому, що я уже доволі давно... — через вагання незнайомець запнувся. — Давно за вами стежу... Не подумайте неправильно! Ви мені дуже сподобалися ще минулого року на церемонії відкриття. Під час навчання я був дуже зайнятий, а коли воно закінчилося, нарешті, вирішив із вами краще познайомитися. Пробачте, я не відрекомендувався! — він схопився і з посмішкою вручив їй букет чудових квітів. — Áдам Абдар'є́р – офіційно ваш шанувальник і, напевно, вже не таємний.

— Вау… — на одному подиху вражено видала Ліля. — Ніколи б не подумала, що в мене можуть бути таємні шанувальники, я ж не якась там актриса чи співачка, — вона боязно прийняла подарунок і нервово скривила вуста: — Ну, моє ім’я і прізвище, боюся, ви вже знаєте… Рада нашому знайомству, пане Адаме. Дуже дякую за квіти, вони неймовірні.

— Будь ласка, дамо. Якщо ви зараз не дуже кудись квапитеся, то, може, пройдемося? — привітно запропонував новий знайомий, подаючи їй свій лікоть.

— Якщо недовго, то можна, — досить невпевнено мовила дівчина і, кілька секунд вагаючись, таки взяла його під руку, після чого вони разом почали спокійно прогулюватися вулицями людного міста.

Тим часом, зовсім не далеко від них, на протилежному боці дороги один парубок із виразними небесно-блакитними очима купував овочі. Робив би він це й далі, але несподівано вирішив озирнутися у пошуках друга, який раптом кудись подівся.

Виконуючи цю дію, його уважний погляд випадково зачепився за пару рожевоволосої дівчини і знайомого йому білявого хлопця. Тут же все всередині тріснуло від нажаханого здивування, змусивши Елеазара звільнити кульок із придбаними продуктами з полону рук і з непідробним шоком витріщитися на той цікавий дует.

— Молодий чоловіче, що трапилось? — занепокоїлася продавчиня, зауваживши його неочікуваний ступор. — Кульок порвався? Чуєте, пане? Нумо я допоможу вам позбирати, поки вони не дуже забруднилися.

— А він тут що, в біса, забув?.. — не своїм голосом прошипів Елеазар, а в наступну мить різко зірвався з місця і погнав у потрібному йому напрямку.

— Ей! Молодий чоловіче, ви куди?! А що ж мені з помідорами робити?! — кричала за ним старша жіночка. — Ех, молодість – ті діти завжди кудись поспішають...

Коли ж він, знічев’я зупинившись попереду, заступив їм дорогу, то у дівочих очах завмерло нерозуміння, а вічі її партнера спалахнули чималою тривогою.

— Ел-леазаре? Привіт, ем… Щось трапилось? — з певним сконфуженням насупилася молодша Фрінке.

— Відійди від нього, — відразу суворо видав новоприбулий, прорізаючи так званого таємного шанувальника надзвичайно гострим поглядом.

— Що? Чому? — не второпала Ліля.

— Леді, будь ласка, не відпускайте моєї руки, — неждано серйозно попросив Адам, одразу ж зауваживши, що позір іншого налився ще більшою злістю. Сама ж дівчина, вловивши цю достатньо помітну зміну в його очах, якось несвідомо сильніше вхопилася за руку молодика, що її супроводжував.

— Лілю, я повторю – відійди від нього. Будь ласка, — вже більш спокійно попросив Елеазар. У відповідь Ліля завагалася і невпевнено похитала головою. Хлопець нерозуміюче зсунув густі брови і вирішив пояснити: — Кажу тобі відійти, тому що він небезпечний.

— Небезпечний? — перепитала молодша Фрінке з переляком.

— Так, ти правильно почула.

— І чому це ти раптом вирішив, що я небезпечний? — врешті, подав голос Адам. Ел тільки розлючено, але тихо вилаявся і стримано процідив:

— Як же ти дратуєш, гаде! Чудово ж сам знаєш, що при ній я не можу пояснити!

— І це означає, що ти не маєш жодних підстав запевняти її, що я небезпечний, — переможно посміхнувся той. — Що ж, ходімо, пані Лілю, не звертайте на цього дивакуватого телепня увагу.

Ліля наостанок знехотя огорнула Елеазара провинним поглядом і швидко відвернулася від його розчаровано-лютих очей. Лишень коли вони проходили повз, від неї прозвучало ледь чутне «вибач».

— І давно ви з ним знаєтеся? — молодик з дивним докором покосився на свою супутницю.

— Тільки недавно познайомилась… — замислено промимрила Ліля, подумки рахуючи бруківку під ногами. — А ви, я бачу, доволі давно...

— Ваша правда. Але, хоч довго знайомі, контактуємо ми досить або, я б навіть сказав, дуже рідко. Та і, як ви вже зауважили, у нас із ним не найкращі стосунки.

— Зрозуміло… — вона, набурмосившись, на певний час віддалася роздумам про недавні події.

«Якийсь цей Елеазар справді дивний. Я-то вже збагнула, що в нього з паном Адамом стосунки не дуже хороші, але ж це не означає, що він може так просто змушувати і мене припинити з ним спілкування. Чи на це є якісь інші причини, крім того, що ці двоє погано ладнають?.. І все-таки, коли ми залишали його там, я відчувала незрозумілу провину. І звідки би їй там взятися?? Мабуть, тому і попросила в нього пробачення… Але все ж чому я це зробила?..».

— Пані Фрінке, не хочете завітати в один із ресторанів? — зненацька привів її до тями Адам, ласкаво всміхаючись. — Я плачý.

— Ох, що ви таке кажете, пане Абдар'єре. Я ж вбрана не за дрескодом, — захотіла зразу придумати гідне заперечння Ліля, починаючи відчувати підступний неспокій, який, на її думку, був зовсім не безпідставним.

— Це не є проблемою, леді, — переконливо хитнув головою партнер. — Не хвилюйтеся – зараз ми знайдемо в один із модних бутиків і купимо вам найкращу сукню. Хоча, думаю, на вашому гарному тілі будь-яка з них буде виглядати просто неперевершено.

— Красно дякую, але я не можу прийняти таку надзвичайну пропозицію, — все ще відмовлялася вона, збентежено посміхаючись.

— Чому ж, пані? — щиро здивувався хлопець, поки його світлі брови підскочили.

— Розумієте, я не звикла до такого ставлення і таких подарунків... — розгублені очі Лілі повсюди невпинно бігали, уникаючи зорового контакту з новим знайомим.

— Не біда. Можливо, якраз настав час звикати? — задоволено заявив Адам, не приховуючи бездоганної посмішки. — Ви ж, боюся, навіть не уявляєте, наскільки прекрасна.

— Ще раз дякую, — шаріючись, затріпотіла вона, — але я не впевнена… Ми ж тільки-но познайомились… — «Цікаво, всі таємні шанувальники настільки настирливі??» – дедалі більше починала переживати Ліля.

— Гм, для вас це така велика проблема?

— Та начебто ні, але…

— Що ж ви, леді! Погоджуйтеся! Мушу визнати – такі пропозиції роблять не кожен день, — завзято підштовхував її парубок, взявши вільну дівочу долоню у свої дві.

— Ем… Справді, я, звичайно, неймовірно вдячна за вашу пропозицію, але… — молодша Фрінке черговий раз захотіла придумати бодай якусь відмовку, та несподівано чиясь сильна кінцівка ривком роз’єднала їхній із Адамом руки і відвела Лілю подалі від її таємного шанувальника.

— Я ж казав тобі від нього відійти, — розсерджено протиснув крізь зуби Елеазар, спрямовуючи на опонента зловісний погляд. — Він від тебе не відчепиться, розумієш?

Ліля тільки стривожено закліпала і здивовано вирячила на того очі.

— Знову приліз? Борндгóльме, що ж ти від нас не відчепишся! — гаркнув Адам, не ховаючи роздратування.

— Що ти тут робиш? — Ел міцніше стиснув долоню дівчини, яку ще досі не відпустив.

— Маєш на увазі тут? — єхидно вишкірився Адам.

— Ти знаєш, про що я… — раптово зім’явся інший, поволі звільняючи тендітну кінцівку від своєї сильної хватки.

— Дай подумати, — демонстративно насупився той. — Я шукав ось цю міс. І чому, коли я її знайшов, ти мені переходиш дорогу?

— Як ти потрапив сюди, чорт забирай? І для чого вона вам?? Що ви задумали?! — не стримавшись, гнівно крикнув Елеазар.

— А це вже не твоє діло, — нервово звів щелепи Адам. — Тепер, будь добрий, відійди від неї. У тебе нема на неї жодних прав власності.

— Я не збираюся віддавати її у твої руки, Адаме! — гнеть відрізав хлопець, поки риси його вродливого обличчя мимоволі загострилися через порив злості.

— Хлопці, — несміливо гукнула їх Ліля, — перестаньте. Я не якась там річ, щоб мене можна було давати з рук у руки...

— Так, ти маєш рацію. Пробач, — навдивовижу швидко вгамувався Ел, з провиною відвівши вічі.

— Леді, залиште цього хама і ходіть зі мною, — вже спокійніше попросив Адам, легенько посміхаючись.

— Пане Адаме, мені було приємно у вашій компанії, але я маю певні справи, тож повинна йти, — повідомила вона, вигнувши губи у провинній усмішці.

— Що ж, тоді дуже шкода, що я більше не зможу з вами поспілкуватись, — із незвичним смутком здався хлопець, але потім радісно додав: — Але ми можемо це виправити! — після цієї репліки він хутко підскочив до них, вгатив Елеазара ногою в живіт, а дівчину одним рухом вправно перекинув собі на плече. Тоді ж узявся бігти якнайдалі від остовпілого Ела, який зігнувся від болю.

— Ей! Що ви робите?! Відпустіть!! — з шокованим переляком репетувала Ліля, вже давно відпустивши букет разом із кульком і починаючи хоча б якось лупцювати його по спині.

— Лілю! — Ел скоро отямився і кинувся за ними. — Що ти витворяєш?! Постав її! — на це Адам тільки потішно зареготав, весело крикнувши:

— Навіть не подумаю!

Через цю реакцію Елеазар невдоволено зціпив зуби і присокрив біг, стараючись якнайобережніше оминати здивованих навколишнім дійством перехожих.

Коли ж минуло кілька довгих секунд, Адам встиг перетнути дорогу і, намагаючись втримати Лілю, яка наполегливо крутилась у нього на плечі, підбіг до мосту, що простягався над тутешньою річкою.

Опинившись на місці призначення, парубок ривком зняв дівчину з себе і, міцно тримаючи за руку, змусив її висіти над тим же мостом. Ліля відразу перестрашено заверещала і жадібно схопилася за його кінцівку, яка не дозволяла їй упасти.

— Боже, що ви робите?! Благаю, припиніть! Витягніть мене звідси!.. — ледь не плакала вона, намагаючись зачепитися ногами бодай за щось, проте нічого не виходило.

— Якого дідька ти коїш?? Не смій її відпускати! — різко заявив Елеазар, зупинившись поблизу Адама.

— Оу, спокійніше. То ти кажеш поставити її, то кажеш не відпускати. Ось я тепер не знаю, як мені все-таки вчинити? — зі зловісним задоволенням посміхнувся той.

— Виродок! — просичав Ел, і лише почав наближатися до нього, як останній жестом руки зупинив його.

— Ні-ні. Ще крок і – вона булькне у воду, — застережливо захитав пальцем Адам, через що Елеазар знехотя втримався на місці і, розлючений власною безпорадністю, тихо загарчав.

— Прошу, допоможіть!.. — переполохано благала Ліля, уже не маючи змоги зупинити сльози, внаслідок чого Ел на коротку мить прикував до неї розгублений погляд.

— Що ти хочеш? — згодом цупко видав він, стиснувши кулаки. Адам награно засміявся.

— Сам же знаєш, що. У нас, нібито, схожі мотиви.

— Неправда! Я їй смерті, на відміну від тебе, не бажаю! — серйозно урвав його інший, помічаючи, що довкола вже давно почали скупчуватися люди. — Дай їй спокій!

— А хто мені заборонить її мучити? Ти, чи що? Знаєш, я-то не такий простий, як ті дівки. Тобі не вдасться мене так само легко переконати, як їх, — знічев’я приголомшив його хлопець.

— Та звідки ти... — оторопіло запнувся Елеазар, пропікаючи його до неможливості шокованим позіром.

— Навіть не за-пи-туй, — зневажливо відмахнувся Адам, вдоволено пирхнувши.

— Гаразд, не будемо про це, — пригнічено видусив із себе парубок, уловивши на собі очманілість заплаканих кришталево-сірих очей. — Слухай, Адаме, ну ж бо припинемо тут це все, добре? Просто обережно підійми її і поклади на землю. Уже ж люди почали збиратися, ще бракувало того, щоб нас якась охорона затримала.

— Е ні, хлопче, ти ж прекрасно знаєш, для чого я це роблю. А повертати її на змелю я з самого початку не збирався. Дивися, — лукаво посміхнувшись, Адам відпустив руку дівчини. Ліля зі зляканими вересками лише кілька секунд змогла втриматися за його кінцівку, але потім тремтячі пальці ослабнули, зісковзнули і їхня власниця почала падати вниз, не знайшовши те, за що могла би схопитися.

Елеазар з усією можливою швидкістю кинувся до неї, находу відштовхнувши так званого таємного шанувальника, і, на щастя, таки встиг спіймати її руку. Але сам завмер у такій позі, що, здавалося, скоро впаде за нею.

— Тримайся що є сили! — відчайдушно просив він, старанно намагаючись не дозволити її передпліччю вислизнути з його хватки, а дівчина тільки погоджено скривилася, силуючись якнайкраще виконати його настанову.

— Як зворушливо... — улесливо захи-хотав Адам. — А хочете, я допоможу вам зробити так, щоб це виглядало ще зворушливіше? — риторично поцікавився він, а тоді недбало штовхнув Елеазара з мосту, викликаючи у навколишнього люду нажахані крики.

— Трясця! — розчаровано вилаявся хлопець, після чого хутко притягнув Лілю до себе і за мить їх обох огорнула холодна вода стрімкої річки.

Там міцні обійми неминуче роз’єдналися, а сильна течія почала доводити свою могутність.

— Дай... руку!.. — він тягнувся до неї, невдовзі з’явившись на поверхні.

— Я не… можу... течія занадто... — раптове зіткнення із чималим каменем не дало Лілі шансу договорити, через що Ел відразу вирішив діяти рішуче. Він знову пірнув і почав рухатися до неї.

Сильний плин води ніяк не хотів піддаватися. Парубок якийсь час боровся з ним, але, коли спробував зробити ще один ривок, то таки схопив дівчину. Вона, закашлюючись, намертво вчепилася за його шию, і тоді вони взялися разом наближатися до берега.

Тримаючи Лілю під боком, яка могла лише махати ногами, хлопець спершу робив спроби вчепитися за коріння якогось дерева, що росло на одному з боків, але, як і очікувалося, воно виявилося мокрим і слизьким, тому він не зміг втриматися і їхній дует знову понесла невпинна течія.

Проте, через деякий час чергових невдач Елеазарові таки вдалося з благословінням вищих сил вибратися на землю. Ще перебуваючи у воді, він спочатку змусив подругу вилізти, а тоді зробив це сам.

Вони безсило павалилися на траву і відхекувалися.

— Добре, що ти не знепритомніла, а то довелось би тобі робити непрямий масаж серця і штучне дихання. А ламати твої ребра я якось не маю бажання… — швидко проговорив Ел, часто здіймаючи груди. Тоді трошки підвівся і, схвильовано озирнувшись, зауважив, що їх примудрило відправити на безлюдну місцевість. — Ти як, Лілю? — він стурбовано подивився на неї, коли та частково припинила відкашлювати воду, якої встигла напитися.

— Н-нормально... — з не найприємнішими відчуттями промимрила молодиця, задумано витріщаючись наперед себе.

— Точно? — занепокоївся парубок.

— А? Ага... — мляво підтвердила свою попередню відповідь вона, досі уривчасто дихаючи. — Можна запитання?

— Кажи, — непевно дозволив Ел, з цікавістю підвівши темні брови.

— Холера ясна!! Що це зараз було?!

Через такий нежданий емоційний викрик хлопець сіпнувся і навіть знітився, ховаючись від її неабияк вичікувального погляду.

— Що саме ти маєш на увазі?..

— Все!!

— Все?..

— Так, дідько, – все, — вже трішки спокійніше остаточно відрізала молодша Фрінке.

— Як би це сказати… — муляючись, заговорив Елеазар. — Мені дуже шкода, але зараз я не можу тобі нічого пояснити… Пробач.

— Що? Але чому?! Я тут ледь не вмерла, а ти відмовляєшся мені ту всю чудасію пояснювати?!

— Вибач, але я справді не можу – мені заборонили патякати про це завчасно, — із серйозністю і провиною виправдовувався він, все ще уникаючи її докірливих очей.

— Мамо моя, що ж моє життя із кожним новим знайомством іде шкереберть?.. — зневірено зітхнула Ліля. — Гаразд, якщо не можна, то, думаю, у мене не вийде з тебе нічого витягнути, — ледве змирилась зі своїм прикрим становищем дівчина. Далі оглянула себе і, усвідомивши, що її вбрання наскрізь мокре і дуже добре обціплює тіло, зненацька порожевіла. — До речі, дякую, що врятував...

— Будь ласка, — тепер уже він замислився, повільно озираючись.

— Думаєш, той «таємний шанувальник» не буде нас переслідувати?

— Ні, Адам не такий, — молодик почав досліджувати траву дивним поглядом. — Що ж, зараз нам треба йти звідси, щоб твій одяг висохнув, а то мені дивитися на тебе складно.

— Гаразд, але... Ей! Я можу сказати те саме!.. — не без підстав обурилась Ліля. — Ти-то себе у дзеркалі бачив? Добре, що маєш чим похвалитися… — вона надула зрум’янілі щоки, а той щиро засміявся.

— Як кажуть: «Чим багаті, тим і раді»!

— Ще що вигадаєш, — засоромлено пирхнула дівчина. — Ходи вже, а то ще застудимось, — вона піднялася і, наполегливо витискаючи воду з одягу, взялася роздивлятися, яким шляхом їм можна би було вийти, адже довкола були одні дерева і кущі.

«Мабуть, ми десь у центральному парку, – припускала вона, починаючи лізти на якийсь пагорб. – Сподіваюся, телефон і гаманець у рюкзачку не повністю промокли… От лихо, ще й огірки з яблуками втратила через цю коломийку!.. Та, певно, нічого страшного. Добре, що хоча б живою залишилася. Це вже дуже тішить... От якщо говорити про одяг, то я, скоріш за все, піду додому. А він..?»

Ліля цікаво зиркнула на Елеазара, який уже крокував біля неї, тільки-но їхня пара видерлася на рівнини. Можливо, вона би ще довго його розглядала, але коли зауважила, наскільки сильно мокре вбрання виділило кожен контур натренованих м'язів його торсу, безцеремонні дії були негайно припинені.

Була післяобідня пора. Вітер ненав’язливо огортав своїм прохолодним (як на травень) подихом двох молодих людей, які щойно з'явилися з-за одного з будинків столиці. Попри не конче приємні для вологого тіла ігри вітерця, напіввечірнє сонце намагалося подарувати їм якнайбільше свого тепла, зменшуючи судомне тремтіння.

Інколи декотрі з людей, які, видно, були присутні під час тих подій, схвильовано підходили до них і щось розпитували. Тоді постраждалим доводилося їх заспокоювати, запевняючи, що жодної поліції чи «швидкої» викликати не треба і що вони в порядку.

А були й такі перехожі, які просто оцінювали їхній дует нерозуміючими і дивними поглядами. Лілі через це ставало незручно, в той час як хлопцю, який ішов збоку, було абсолютно байдуже. Його не на жарт поглинули роздуми, внаслідок чого емоція спокою на обличчі залишалася незворушною уже дуже довго.

— Слухай, тут уже мій дім недалеко, тому я... — несміливо заявила Ліля, але її знічев’я перебив радісний голос якогось юнака, який поспішно мчав їм назустріч:

— Елеазаре!! — втішено репетував незнайомець із неслухняним волоссям кольору шоколаду і разючими червоними очима.

— Áйнере! — щиро здивувався інший. — І де тебе лихий носив, га? Що ти тут робиш? Щось трапилося?

— Ха! Взагалі-то, це моє запитання, — вдаючи суворого, схрестив руки на грудях новоприбулий. І лише побачив невтямливий погляд співрозмовника, пояснив: — Сам краще скажи, що з тобою сталося. На тобі сухого місця немає!

— А-а-а, ти про це… — полегшено потер потилицю Ел. — Нумо я тобі згодом розповім, гаразд?

— Домовились! — погоджено вишкірився Айнер. — То вона – це..? — він питально зиркнув на Лілю.

— Вітаю, — несміливо всміхнулася дівчина.

— Швидше за все, Айнере, ти вже зрозумів, що вона – Ліля Фрінке, — після кивка парубка Елеазар звернувся до дівчини: — А це мій друг – Айнер Альвéрро.

— Дуже приємно познайомитись! — мовив молодик, певно, так голосно і весело, що Ліля від несподіванки аж сіпнулася. «Він про мене щось знає?» – трохи сконфужено проаналізувала слова Ела вона, поквапившись схвильовано мовити:

— Навзаєм.

«Мабуть, Ріна теж знайома з цим хлопцем, якщо він друг Елеазара...» – Ліля взялася досліджувати цікавими очима зовнішність нового знайомця, поки той про щось заговорився з Елом.

Його кругло-овальне обличчя прикрашав доволі прямий, але по-дитячому акуратний ніс, пухкі губи зі світло-малиновим відтінком, товсті, але короткі брови, що були в тон густим темним віям, які обрамлювали незвичного кольору очі, і вилиці, що достатньо виділялися для того, аби вести рівноправну боротьбу з його привітними щоками. Зростом був дещо нижчий за її так званого рятівника, проте за міцністю тілобудови йому аж ніяк не поступався.

— То що, Елеазаре, — почав Айнер, нарешті, зауваживши на собі її оцінюючий погляд, — ходімо вже до нас, а то скільки ще будеш у такому вигляді розгулювати містом? Ну, і про Лілю те саме можна сказати, — додав він, затримавши скануючий позір на чудово окреслених вигинах дівочого тіла, що змусило іншу трохи збентежитись.

— Правду кажеш. Лишень, якщо нескладно, зачекай мене десь тут – хочу її додому провести, а то хтозна, що може трапитись, — попередив його Ел. І тільки коли розвертався, наостанок кинув: — А ще в нас з’явилися невеличкі проблеми.

— Вау! Буду з нетерпінням чекати подробиць! — захоплено крикнув їм услід хлопець, після чого вони остаточно розійшлися.

Наш славнозвісний дует майже весь час ходьби до будинку сім’ї Фрінке мовчав. Вочевидь, обоє були капітально поглинені власними думками, та й дивитися без зайвого витріщання на свого попутника кожному вдавалося досить-таки непросто.

Опинившись біля повороту, за яким уже мав би бути пункт призначення, Елеазар неждано спинився.

— Далі не йдеш? — з якимось нерозумінням глянула на нього дівчина, повторивши дію свого мовчазного співбесідника».

— Так, мабуть, тут і попрощаємось... — кивнув він, досі лише частково відійшовши від міркувань.

— Гаразд, — знітилася Ліля, сама до пуття не зрозумівши, чому. — Ще раз дякую тобі за той порятунок. Сподіваюсь, ми ще зустрінемось, адже все-таки ти мені маєш дещо розказати, якщо не забув, — з дивним задоволенням нагадала вона, щасливо всміхаючись.

— Ще буде нагода, не переймайся. І нема за що дякувати. Не міг же ж я тебе там залишити. Надалі будь обережнішою. До зустрічі, Лілю,— Елеазар несподівано погладив її по маківці, даруючи легку усмішку з певним співчуттям, а тоді вже розвернувся і повільно покрокував у іншому напрямку.

— До зустрічі, — вона вражено торкнулася до голови рукою, проводжаючи його добре збиту постать збентеженим поглядом доти, доки він не зник за черговим будинком.

«Ох, мені знадобиться багатенько часу, щоб нормально осмислити все, що трапилося за ту останню екстремальну годину», – пригнічено усвідомила дівчина, перетинаючи поріг дому.

І тільки-но вона це зробила, на неї ледь не відразу були звернені здивовані очі друзів і наступної миті постраждала вже не могла їх від себе відчепити. А згодом у неї закінчилися виправдовування, чому не хоче розказувати про те, що з нею сталося. Таке дійство продовжувалося би й далі, але розлючена Неза, подумки скручуючи шиї кривдникам молодшої сестри, швидко всіх утихомирила. Через це Лілі вдалося спокійно попрямувати до своєї кімнати і вже згодом привести себе до порядку.

*****

Тоді Елеазар блукав коридорами відомої нам академії, наполегливо шукаючи одну людину. Розуміння того, що вчився не тут і зовсім не знає цих стін, неприємною тривогою оселялося всередині, змушуючи парубка придивлятися до кожного повороту чи дверей.

Раптом його блакитні вічі в черговому коридорі натрапили на портрет молодої людини, на честь якої якраз було названо цей навчальний заклад. Вродливе обличчя чоловіка виражало серйозність і твердо-налаштованість на будь-які звершення, у медово-карих очах читалася непохитна впевненість, світлі брови були трішки насупленими, підборіддя – гоструватим, а біляве волосся мало ледь помітний жовтуватий відтінок.

«Натуральний блондин, – зненацька пирхнув хлопець. – Цікаво, що ж ти такого зробив, що аж цілу академію назвали на твою честь?». Він підозріло звузив пильний погляд і швидко схаменувся, усвідомивши, що дарма витрачає свій час.

«І де той історик їхній вештається?? Та ну його, краще б ті професори просто спрямували мене туди, де його можна знайти! А то якогось милого ні слова не сказали», – від роздратування він копнув уявну порожню пляшку. Все ж нервуватися Ел мав чого, адже з кожним разом блукати цими коридорами і заглядати ледь не до кожної аудиторії йому набридало дедалі більше. Згодом почали закрадатися думки про те, що потрібна людина вже, взагалі, відправилася додому і його пошуки зараз безглузді, через що виникало ще гірше обурення.

Вкотре зупинившись у вже знайомому для нього коридорі, Елеазар трохи запанікував, розуміючи, що незнання цієї будівлі таки погано впливає на виконання його роботи. Не припиняючи зазирати до кімнат, які траплялися на шляху і двері яких містили на собі порядковий номер тієї чи іншої аудиторії, хлопець ішов повз дівочу вбиральню і зненацька почув істеричні викрики. Пізніше на довгу мить зупинився і напружив слух.

Усіх слів нормально розібрати не зміг, проте цього йому вистачило, аби переконатися, що якісь студентки там когось досить-таки мерзотно ображали. В парубочій голові відразу закрутилися думки про припинення цього фарсу, але через те, що вони міцно зв’язалися із помислами про непотрібне втручання, Ел продовжив просто стояти недалеко від того приміщення і дивитися на його двері.

«Напевно, у таких випадки треба зберігати нейтралітет, адже я точно не знаю, чи винна насправді та, кого зараз кривдять, чи ні», – досі вагався щодо свого остаточного рішення Елеазар. Було вже далеко по обіді, внаслідок чого цей поверх був повністю порожній. Крики і зловісний сміх на якісь хвилини стихали, а тоді долинали до його вух знову.

«Чому я тут стою? Трясця, повинен же ж знайти того історика, – пригадав своє першочергове завдання молодик, смикнувшись у бажанні продовжити пошуки. – Так, Елеазаре, заспокойся. Це не твоє бісове діло, не пхайся туди, куди не просять. Може, та особа дійсно винна у тих вчинках, у яких її звинувачують? – він не припиняв свердлити дівочий туалет хижим позіром. – А якщо ні?..».

Здавалося, що мозок тверезо відмовлявся лізти не у свою справу, в той час як тіло вже були готове ввірватися туди і припинити те неподобство. Лише він уловив слухом істеричний регіт і якісь насміхання про плач тієї, що, начебто, провинилася, то ледь не рвонув туди, але ще трохи перед тим зауважив, як усередину будівлі через парадний вхід увійшла висока темноволоса дівчина, через що і втримався на місці.

«Вона?» – Ел неочікувано дотумкав знайомість її зовнішності і провів Незину постать шокованим поглядом. Дівчина спершу відразу спокійно пішла до вбиральні, але, як було видно, коли зрозуміла, що там коїться щось недобре, ввійшла вже більш насторожено. А після цього звідти почулася злісна сварка, люті викрики і вже невдовзі молодик спостерігав за тим, як якісь студентки поспішно залишали територію дамського туалету у супроводі вересків, сповнених ненависті.

З полегшенням усвідомивши, що біда для тієї постраждалої таки минула, він розвернувся і зібрався надолужувати згаяний час. Але, чомусь, його не покидала цікавість щодо того, кого ж вони там все-таки ображали... Тому, лишень двері вбиральні ще раз видали знайомий звук, хлопець наполовину повернув голову і побачив, як мокру дівчину з волоссям кольору сакури турботливо кудись супроводжувала її старша сестра.

«Що? – ошалів Елеазар, не маючи свідомої змоги відірвати від їхнього дуету вкрай здивовані блакитні очі доти, доки дівчата не зникли за поворотом. – Вона?.. Це була вона?? Так, без сумнівів. Те дивне рожеве волосся робить її дуже впізнаваною. Вона і її сестра... Дідько, то це з неї ті дівки знущалися!.. Та якого біса вони робили?! Щоб їх!!».

Від його удару зі стіни посипалися кусочки сухого вапна. «Як такий, як я, трясця вашій матері, таке дозволив?! Вона ж важлива для нас! Як і її сестра! Як і інші! – нещадний удар знову пошкодив покриття стіни. – До того ж у мене є якесь дивне відчуття, ніби я повинен дбати саме про її безпеку не тільки через те завдання!.. Дідько, та що ж це таке?!»

Зіткнення міцно стисненої долоні з тим самим місцем ще раз повторилося. «Треба було піти! Дурень! Чому я настільки довго вагався?! А якби вони завдали їй справді серйозної шкоди?! Тоді все би пішло коту під хвіст! – до болю зціплений кулак пульсував від ударів. – Добре, що її сестра прийшла і вигнала тих дівок. Та все ж... Як я посмів таке допустити?? Трясця!».

Йому несамовито захотілося вкотре вдарити, але все-таки стримав себе, шкодуючи чужу працю. Далі сперся рукою на стіну, опустив голову і лиш люто прошепотів:

— Не дозволю, щоб таке сталося знову…