— Ум… — Меліна ледве розплющила очі, після чого повільно підвелася і обернулася.

«Кожного разу отримую естетичне задоволення від того, як тут гарно», – думала вона, вкотре оглядаючи свою кімнату, стіни і меблі якої були виконані у світло-рожевих і жовтих кольорах. Редберг перевдягнулася і зачесала своє густе волосся. На мить спинилася і придивилася уважніше у відображення в дзеркалі, після чого зауважила, що світло-персикова фарба, якою були помальовані її коси, починала поступово змиватися. «Гм… То мене знову можна назвати білявкою? Як давно це було…» – коротко всміхнулася дівчина, провівши рукою по волоссю.

Вийшовши зі своїх покоїв, Меліна зайшла до вбиральні, зробила всі ванні процедури, потім ступила кілька десятків кроків і постукала у двері. Почувши сонний дозвіл, увійшла.

— Доброго ранку, Ліль!

— Доброго, Меліно… — замислено відповіла та, просто відлежуючись на ліжку, при цьому розкинула свої руки і ноги вбоки.

— Щось трапилось? Ти наче не тут, — трохи стривожено спитала подруга, а потім, поки та досі мовчки лежала, витріщаючись у стелю, почала обережно підіймати її то руку, то ногу. — Гм, ніби не хвора... А чому ж тоді, як огірок? Не виспалася? Але ж уже двадцять по одинадцятій… Тобі, може, дійсно погано? — дівчина сіла на край ліжка і, дещо придумавши, різко почала лоскотати її голу ступню.

Через ці дії Ліля не витримала і розсміялася, швидко забираючи ногу.

— Ну годі, не треба, — хазяйка кімнати сіла й обхопила коліна руками, знову замислившись.

— Ліль, що тебе тривожить? — Меліна допитливо зазирнула у її чимось засмучені очі. — Може, сумуєш за мамою? — після цього запитання Ліля схвильовано глянула на подругу.

— Звичайно, я сумую за нею, адже гадки не маю, як вона там… Знаю, що вона хвилюється, але ніяк не можу з нею зв'язатися… — молодша Фрінке опустила голову на коліна. — Але я не через це задумалася…

— А через що тоді?

— Меліно, — Ліля серйозно подивилася їй у вічі.

— Що?

— Я… Мені здається, що я… серйозно закохалася в Елеазара, — не відриваючи від неї очей, зніяковіло заявила вона, поки обличчя порожевіло. «Я це сказала вголос?! Сказала!».

Меліна, хвильку не кліпаючи, нерозуміюче дивилася на неї, прокручуючи її слова у себе в голові кілька разів.

— Фух… — після довгої паузи, нарешті, полегшено зітхнула вона, приклавши руку до грудей. Зауваживши її заспокоєний вираз обличчя, інша часто закліпала.

— Що «фух»? Що це за реакція?

— Ні-ні, нічого такого не подумай, Ліль! — відразу емоційно обізвалась дівчина. — Мені, просто, іноді могло здаватися, що тобі трохи подобається Данік, тому я…

— Чекай-чекай, а як давно тобі… — Ліля цікаво звузила очі, питально наблизившись до Меліни.

— Ем… та… сама не знаю, — щоки очікувано зрум'яніли, а вона сама надула губки. — Чому ти усміхаєшся? — обурено запитала, побачивши радісне лице подруги.

— Просто щаслива! — чесно відповіла молодша Фрінке. — Могла і раніше сказати, чи знаєш! А то мені було не до вподоби, що я не знала, чи точно він тобі подобається, чи ні…

— Невже так видно, що я до нього по-іншому ставлюся, ніж до інших?? — розчарувалася Меліна.

— Ну… Може, не дуже, але я це бачу.

— Йой… — зітхнула та, а потім додала: — І тобі дякую, що розказала…

Ліля знову широко всміхнулася.

— Ну годі! Досить шкіритися! — її найкраща подруга раптово накинулася на неї і почала лоскотати.

— Ей! Ахавхахпах! — Ліля вирішила не відставати і собі змушувала Меліну реготати, поки вони коперсалися на її великому ліжку.

— Дівчат, — несподівано почули вони чийсь низький голос, а потім різко подивилися у той бік, звідки він долинув. Орігам здивовано підняв густі брови, стоячи у дверях. — Я стукав, та ви, напевно, не чули, тому й увійшов… — почав збентежено виправдовуватися він. Подруги швидко зіскочили одна з одної і, поправивши себе, заспокоїлись.

— А що ти хотів? — занепокоєно спитала Ліля, обережно прикрившись ковдрою, адже досі не переодяглася зі спальної сукенки.

— До мене Елеазар недавно заходив, казав, щоб я збудив тих, хто ще спить, і передав їм, що він хоче нам дещо повідомити. Та спершу треба буде швидко перекусити.

— Гаразд! Зараз будемо, — після того, як хлопець вийшов із Ліліних покоїв, Меліна зачекала, поки її найкраща подруга причепуриться, і тоді вони разом пішли до їдальні.

Коли опинилася у потрібному місці, побачили там Незу, Даніеля, Евола й того ж Орігама, які, щось обговорюючи, насолоджувалися їжею. Ті дві швидко приєдналися до трапези, намагаючись підтримувати розумову.

«Щось між сестрою й Еволом досі відчувається дивна напруга, – зауважила Ліля, жуючи смачну пасту й уважно спостерігаючи за ними. – Та й він із нею весь час уникає зорових контактів, і це мені не подобається…». Дівчина сердито звузила очі, дивлячись на білявого хлопця. Як тільки Евол зустрівся з нею поглядами, то вона ще більше насупилася, а той нервово ковтнув і швидко відвернувся.

Після обіду «дикі» зібралися недалеко від своїх кімнат і вирішили зв'язатися з Елеазаром. Коли він сказав, що скоро буде, вони надумали тут його і зачекати.

— То що ти хотів нам сказати? — з певним нетерпінням поцікавився Евол, коли чаклунський радник нарешті з'явився, йдучи коридором.

— Як би прикро не було це згадувати, але скажіть, яким саме чином ми вас обдурили, переміщаючи у Фоверо Вельт? — він спокійно сперся на стіну і схрестив руки на міцних грудях. «Дикі» на мить задумалися, перед тим нерозуміюче перезирнувшись. А через хвилину-дві Неза почала невпевнено відповідати:

— Ем… Ми мали їхати на море, а виявилося, що їдемо до вашого світу. Чи ти не про це?..

— Так, все правильно, — задовільно кивнув хлопець, а потім ще загадковіше додавав, вирівнявшись: — І знаєте, що?

— Що?.. — протяжно перепитала інші, схвильовані його раптовою таємничістю.

— Ви всі зараз швидко збираєтеся, і ми разом ідемо на пляж! Якраз на те саме Ціанове море, про яке я міг говорити, коли ми були на території світлих русалок. Але тоді, дорогою до столиці, не вдалося на нього сходити, тож нумо зараз! — на обличчі Елеазара з'явилася широчезна усмішка, коли він побачив здивовані гримаси товаришів.

— Жартуєш?!

— Звичайно, ні! І нумо якнайшвидше! А то скоро сонце почне нещадно пекти, — Ел знову всміхнувся, після чого всі вони захоплено глянули одне на одного і запищали від радості, подекуди навіть лаючись від утіхи. На додачу, взялися щасливо обійматись і скакати.

«Так он, про що він говорив! Нарешті здійсниться те, заради чого ми і збиралися у цю, нехай і фальшиву, подорож!» – тішилася Ліля, обіймаючи їх, а потім сама незчулася, як так само обійняла Елеазара, через що той здивувався.

— Ой… — спантеличено мовила дівчина, відразу відійшовши від хлопця і почервонівши.

— Ой? — цікаво перепитав Ел.

— Пробач, я була на емоціях…

— Та нічого, ходіть усі сюди! — радник королівського чаклуна чи-то за чергою, чи-то всіх на раз теж почав обіймати інших. Все-таки він теж був щасливий, що зможе трохи відпочити у цю чудову пору, випросивши в короля вільну хвилину.

Через кілька хвилин такого милого видовища всі швидко помчали до своїх кімнат і почали готуватися.

Якщо говорити про хлопців, то їм не було чого довго збиратися. А от дівчата – зовсім інша тема. Втім, цього разу вони зібралися настільки швидко, наскільки змогли, адже їх вже біля виходу із замку чекали всі молодики, та ще й разом з Ріною.

— І далеко цей пляж? — згоряючи від нетерпіння, питав Евол, поки вони вже почали прямувати у невідомому для них напрямку.

— Насправді… далеко. Але тут близько є спеціальний портал, який має точку переміщення якраз на початку пляжу, — відповіла Ріна, вказавши на вертикальну споруду з білого мармуру, що була прямокутної форми, всередині якої, наче вода, переливалися світлі фіолетово-блакитні кольори. — Добре, що я теж випросила в короля дозвіл, аби відпочити з вами. Ну ж бо поквапимось!

Коли ж всі поспішно зайшли до цього порталу, то опинилися посеред справжнього піщаного раю.

Пісок золотистого відтінку був практично повсюди: на землі, на головах малечі чи дорослих, на дерев'яних барних стійках, на рушниках людей, які на них же і лежали, засмагаючи, і взагалі, де тільки хочеш і не хочеш. Здалося, що, як тільки вони з'явилися тут, сонце почало набагато наполегливіше світити, замальовуючи світлу шкіру людей у темніший відтінок.

Через те, що міг час від часу бушувати сильний вітер, морська вода, яка була блакитно-зеленого кольору, перетворювалася на великі хвилі, які, формуючи такі собі водяні вали, щоразу зменшувалися, наближаючись до берега. Під босими ногами можна було відчути дрібні камінці і різноманітного виду ракушки, які ховалися у розпеченому від спеки піску. Десь далі-далі виднілися високі скелі, які зникали в повітряній перспективі.

— Уві-і-і-і!! — щасливо пискнула Ліля, поки інші «дикі» захоплено споглядали за всіма істотами, які розслаблялися, сиділи за барною стійкою, купалися або бавилися у пляжні ігри.

— Ну що? Йдемо! — радісно крикнув Елеазар, змусивши інших отямитися і побігти за ним. — Стійте. Спершу роззуймося, а то буде складно ходити, — послухавши його пораду, всі зупинилися і почали знімати свої сандалі, мештики чи босоніжки.

— Ой, пісок такий гарячий! — у захваті зойкнула Меліна, ступивши босими ніжками на сипучий мінерал. Потім вони всі помчали за Ріною, яка вже встигла вибрати їм місця.

— Добре, що людей небагато, — з полегшенням зітхнув Евол, починаючи розкладати свої речі, що робили й інші.

Розстелили рушники, відклали вбік взуття й інші предмети, а тоді почали переодягатися у своє морське вбрання, почергово залазячи в спеціальну будку.

— Ладний купальник, Лільо! — усміхнено зауважила Меліна. Сама Ліля ще раз оцінила своє світло-рожеве бікіні з дрібними салатовими квіточками і теж всміхнулася.

— І твій теж! Хоч він просто блакитний, але тобі дуже личить! Ще й ці рюшки такі милі!

Неза ж вибрала чорний купальник із білими горизонтальними смужками. Спостерігаючи за Еволом, який теж уже переодягнувся у жовті шорти-плавки і про щось теревенив із Орігамом, дівчина подумала, що тоді, на медогляді в академії, її одногрупниці не брехали про його прес.

«Трясця, а він круто виглядає», – через цю думку вона немов розізлилася сама не себе, швидко відвівши очі.

Що не дивно, Меліна могла так само крадькома дивитися за Даніелем, який був у синіх шортах з білими геометричними візерунками. «Яка в нього класна спина», – червоніючи, думала дівчина, а потім зразу відверталася, щоби вгамувати свої рожеві щоки.

В Орігама шортоподібні плавки були червоними. Можливо, у хлопця й не було таке тіло, як у зведених братів, але все ж м'язева маса була досить підтягнутою.

У Ріни ж бікіні було темно-зеленим із яскравими червоними крапочками.

— Наче якесь дурнувате сонечко жучок, — глузливо видав Елеазар, тицьнувши в неї пальцем.

— Ей! Нормальний у мене купальник! — обурилася подруга, тріснувши його по широкій спині.

— Ах так! — розвеселився її напарник, а потім, взявши із землі пісок, кинув його прямо у грудну клітку дівчини. — Ти ще пошкодуєш, що почала першою!

— Це я почала?! Гад! Дівчата, ану допоможіть мені нагодувати його піском! — зловтішно попросила Ріна, почавши гнатися за молодиком, що через пісок було вельми складним заняттям. Довго чекати на поміч від дівчат не довелося, тож згодом за Елом летіла вся банда, подекуди кидаючи піщані кульки.

— Ей-ей! Не всі зразу, так нечесно ж! — скаржився Ел, тікаючи. — Хлопці, допоможіть мені врятуватися від цих відьом!

— Сам ти відьма! — огризнулася Неза, який раз провівши піщану атаку.

Почувши крик друга про допомогу, троє «диких» парубків, які тоді лише спостерігали за цією потішною виставою, серйозно взялися захищати товариша.

Тільки-но Елеазар не втримався не ногах, за щось зашпонтавшись, і впав, квартет розлючених дам, які вже теж були вкриті піском (все-таки він не просто тікав, а й відбивався), звалився прямо на нього.

— Ай, рятуйте! Та не тфеба, пвофу!! — просив постраждалий, поки ті закопували його у сипучий мінерал і закривали ним рота.

— Гей! Облиште його! — крикнув Евол, а потім всі парубки раптом схопили дівчат за животи і почали тягнути подалі від друга.

— Еволе, фу, якого біса! — збридидася Неза, коли хлопець, швидко відпустивши її, кинув у неї мертвою медузою.

— Це розплата, — нервово вишкірився Евол, але дівчина не зауважила у його поглядів звичної смішинки, через що несвідомо напружилась.

— Даніелю, постав мене, будь ласка, я більше не буду знущатися з Ела… — з провиною мимрила Меліна, червоніючи і якось не докладаючи зусиль, аби звільнитися від хватки Дана, який її мовчки тягнув.

— Орігаме, що ти про себе думаєш? — капітанша «Ромашки», обурена, пручалася, як могла, та їй все одно не вдавалося звільнитися від його сильної хватки.

— Та так, просто вважаю себе борцем за справедливість, — усміхнено мовив молодик.

«О, а мене ніхто не забрав, – несподівано усвідомила Ліля, дивлячись за друзями і сидячи біля Елеазара. – Може, ми з ним занадто жорстоко повелися?.. Ох, ну в нього й тіло… Так і хочеться доторкнутись…». Широкоплечий парубок мовчки лежав на землі і не рухався, заплющивши очі.

— Ей, Еле, ти як?.. — дівчина трохи налякано наблизила руку до його спокійного обличчя, та потім не встигла вчасно зреагувати і вже лежала під «постраждалим», відкашлюючись від піску.

— Гахахвахах! — сміявся той, починаючи загрібати на неї дедалі більше сипучої речовини.

— Ей! Ей!! — дівчина почала старанно вибиратися з-під нього, червоніючи, та Ел і не думав її пускати.

— Стій-бійся! — вигукнув хлопець, а далі знову затягнув її під себе і знерухомив ноги. — Диви, що в мене є, — він, зловісно сміючись, показав Лілі мертву медузу, яка була розміром з його долоню.

— Пошкодуй! Прошу! — заскиглила дівчина, перелякано витріщаючись на слизького морського мешканця.

— А от і ні! — підло посміхнувся Елеазар і вже хотів класти медузу на ніжне дівоче тіло, та зупинився і різко зіскочив з неї.

— Так тобі й треба! — ззаду нього задоволено реготала Неза.

— Ай, боляче! Заберіть його хтось, заберіть! — Ел почав намагатися дістати краба зі своєї спини, та в нього нічого не виходило.

— Сестро, де ти його взяла? — шоковано запитала Ліля, полегшено підіймаючись.

— Та він сама мене знайшов!

— Трясця! Допоможіть мені його зняти, будь ласка… — скиглив Ел, марно пробуючи позбутися жителя морських просторів, який міцно вчепився за шкіру на задній частині його тулуба.

— Елеазаре, не рухайся. Я зараз допоможу, — збентежено сказала Ліля і після того, як він виконав її прохання, почала зосереджено намагатися безболісно забрати невеличкого краба із м'язистої парубоцької спини, поки той кривився від болю.

«Ну і ну… Я ці всі шрами на спині зауважила ще тоді, коли він мене рятував від викрадення, але все ж... Звідки у нього стільки? – злякано думала дівчина, коли їй в око впадали різні рубці. – Треба швидше з цим крабом впоратися, щоб він не залишив ще одного такого. До слова, а рани-то на голові вже немає…».

— О-о-о... — полегшено простогнав молодик, коли був нарешті звільнений від причини болю.

— Незо, будь обрежнішою із крабами, а то в нас вони отруйними бувають, — попросила Ріна, оглянувши напарника.

— Гаразд, пробачте, я ж не знала…

— Не хочете випити коктейль? — цікаво спитав Орігам, вказавши пальцем на етно-бар, що був позаду нього.

— Нумо! — усміхнено погодилась Меліна.

— Чекайте, — серйозно зупинила друзів Ліля. — Ну ж бо спершу скупатися, а то не хочеться, щоб пісок потрапив у напій і несподівано затріщав на зубах.

— Правильне рішення, погнали! — підтримав її Евол, після чого кинувся до бешкетливого моря, яке так і просило скупатися у своїх теплих-теплих солоних водах і відчути всю насолоду життя.

Через якийсь час уже було чути підступний сміх Елеазара, який тицяв пальцем на розгублену Ріну.

— Ти-то! Дозволила стягнути з себе купальник!

— Стулися! Це не смішно!… — червоніючи і прикриваючи руками груди, дратувалась напарниця. — Орігаме, віддай, будь ласка!

— Спершу дожени мене! — розважливо крикнув «злочинець», досить швидко рухаючись у воді.

— Незо, Меліно, допоможімо Ріні зловити того гада! — загорілась азартом Ліля, стиснувши кулак.

— Гайда! — завзято підтримали її інші дві і почали оточувати парубка, який через ці обставини, що склалися не на його користь, зрозумів, що поступово втрачає впевненість у собі.

— Ей, не тре!.. — не давши йому договорити, хтось із дівчат різко схопив його за руку і потягнув під воду. А інші тим часом вихопили верхню частину купальника подруги.

— Тримай! — Меліна кинула предмет одягу Ріні, а та якось схопила його й обережно одягла, по шию залізши у воду.

— От ви зарази! — Евол з Даніелем і Елеазаром почали гнатися за дівочим тріо, яке досі не хотіло давати Орігамові волю. Хоч це і було складно, та молодики швидко дісталися до них і почали наполегливо оббризкувати їх морською водою, а іноді й кидатися медузами чи кульками з піску.

— Агов! — дівчата почали старанно відбиватися у відповідь, зауваживши такий нахабний наступ друзів.

Складалося враження, що, як тільки якась із подруг хотіла вилізти з води, щоб нібито врятуватися, її несподівано хапали за живіт і несли назад, після чого кидали у воду. І так раз у раз. Молодиці кидали у них і крабів, і мокрий пісок, і мертвих медуз, і бризкали водою, а юнаки відповідали їм тим же, от тільки ще могли, навмисно зловивши їх, ліпити на голову і тіло зелені водорості, через що дівчата виривалися і верещали, адже морські рослини були наповнені великою кількістю креветок, смикані рухи яких їм не дуже подобалося відчувати на своїй шкірі.

— Ех, блаженство… — млосно простогнала Ріна, безтурботно плаваючи на спині. Всі інші, як вимилися від піску, водоростей, слизу медузи і вгамувалися, теж дозволили хвилястим брижам ніжно лоскотати своє тіло.

— О, яка гарна ракушка, — захоплено зауважила Ліля, а згодом почала пробувати обрежно дістати цікавий предмет, збоку якого плавно гойдалися довгі водорості. Дівчина продовжувала б цю свою справу і далі, але несподівано її нога відчула щось слизьке і досить велике. Через це вона різко відскочила і, не витримавши рівновагу, пірнула під воду.

— Втопитися і в калюжі можна, тож обережніше, — хтось витягнув її, міцно тримаючи за плече.

— Дякую, Еволе... — відкашлюючись, промимрила вона.

— Ей, все добре? — підпливла до них стривожена Ріна, а за нею й інші.

— Так, завдяки Еволу. Медуз цих у вас тут багатенько… — криво сміючись, говорила Ліля.

— То, може, вже вийдемо? — трохи занепокоєно запропонувала Меліна.

— Орігаме, — кинула Неза на парубка цупкий погляд, коли він хотів бризнути водою у дівчат. — І не думай.

— Ну гаразд, — засмучено мовив молодик, а потім вони всі, не поспішаючи, вийшли з води.

Коли струсили рушники від піску, почали ними витиратися. Дівчата зав'язали собі з волосся бублики, щоб воно не заважало. Евол, Орігам і Неза вирішили ще трохи полежати, засмагаючи. А інші тим часом пішли до етно-бару.

— Воу, які люди! — протяжно й радісно сказав незнайомий мужчина, коли всі підійшли до стійки і зайняли свої місця.

Високий чоловік, років так сорока п'яти, який протирав мокрі склянки, був одягнений у фартух, і складалося враження, наче предмет одягу на нього замалий. Його карі очі цікаво оглянули всіх відвідувачів, що до нього надійшли, а густі темні брови вдумливо зійшлися над переніссям. Замість волосся на скронях виростали широкі роги, що йшли майже перпендикулярно до самої голови і були у довжину зо дві людські долоні. Чорний чуб, на перший погляд, чимось віддалено нагадував ірокез. Пухнасті і скупі вуса чолов'яги, разом із досить великою бородою, додавали йому віку і, можливо, змушували ставитися до незнайомця з певною серйозністю.

— І тобі привіт, Клáйде, — всміхаючись, привітався Елеазар, після чого вони по-братськи поручкалися.

— О, то тут і Ріна є. Давно ж не бачились, кобіто! — чоловік плеснув її по плечі і всміхнувся.

— Як ти? — зніяковіло спитала дівчина, зручніше вмощуючись на високому дерев'яному стільці.

— Все супер! Ось, захотілось підпрацьовувати барменом. Думаю, чому б ні? — його вираз обличчя став менш напруженим. — А хто це тут з вами?

Ліля, Даніель і Меліна занепокоєно перезирнулися і криво посміхнулася на його запитання. Згодом Ел і Ріна поверхнево розповіли бармену про те, хто ті такі і що тут роблять. Клайд уважно слухав і іноді дивувався, що було видно за його бровами, які час від часу підскакували догори.

— Отакі справи... — завершив Ел, оглянувши тих «диких», які були біля нього і знову косо посміхалися.

— Дивину ж король придумав… — висловив свою думку чолов'яга, чухаючи бороду довгими пальцями. — Хіба це нормально? Їх же треба вчити багато чому, ніхто ж із них не має жодної магії. Ну, хіба що той, із червоним волоссям. А інші ж – ні... Що той старий думає з ними робити??

— Я теж, буває, ставлю собі такі запитання. Але якщо король так сказав чи придумав, значить воно має сенс. Та й, зрештою, це експеримент, — замислено говорив Ел. — До слова, народе, — звернувся він до «диких». — Це Клайд Гóнзо – колишній капітан другого загону нашої королівської армії.

Чоловік схилив голову і приклав руку до грудей, вітаючись.

— Ого… А чому колишній? — зацікавлено спитала Ліля.

— Я добровільно відмовився від цієї важливої посади, коли моя дружина народила дитину. Просто… Мені не хотілося, щоб жінка була у вічному страху того, що наша донька може залишитися напів сиротою, — Клайд спокійно всміхнувся. — Хоча я досі сумую за тим адреналіном і захватом, який приносили мені бої...

— Розумію тебе, — іронічно сміючись, мовила Ріна. — Сама таке відчуваю, коли доводиться довго не брати в них участі. До слова, після тебе місце капітана ще довго залишалося порожнім.

— А зараз там часом не той багач із Річествíлю? — припустив чоловік. — А то я лише іноді можу щось де-не-де вичитати чи почути про наші славнозвісні загони, тому до пуття не знаю.

— Твоя правда, Áтріс зараз капітан другого. І як мені нерви їсть те, що з ним вічно якісь проблеми… Звісно, Празіно теж не святий, але в нього хоч характер кращий. А цей… немов на зло мені пакостить, знаючи, що не можу про все королю розказати, — щиро скаржився Елеазар, хитаючи головою.

— Паскудно… А ти ж за цим всім маєш стежити, тому, певно, складно тобі з ним, — невесело сказав Клайд, наливаючи їм їхні замовлення.

— Та не лише з ним. Якби він один такий вредний і нарваний був. А то весь загін якийсь такий!.. Який капітан, такі й вони, бери його морока.

Ліля цікаво глянула на роздратованого Ела. «У нього, мабуть, через вибрики інших капітанів часто роботи багато. А ще й, гляди ж, перед королем має відчуватися… – схвильовано промайнуло у її голові, а потім вона зробила ще один ковток полуничного коктейлю. – Хотілось би йому з цим хоч якось допомогти».

— Шкода мені тебе, чесно кажучи, — зізнався пан Гонзо, знову протираючи порожні склянки.

— А знаєш, той гад ще хоче, щоби його загін став першим. Та з такою службою йому цього ніколи не досягнути!.. — Ел тяжко зітхнув і скуйовдив вологе волосся. — Добре, що він хоч Бальта поважає, чи-то боїться. А то інших зовсім за сміття вважає… Як же я ненавиджу цю пихатість! — зуби хлопця злісно скерегнули.

— Ей! Е-е-е-ей!! — почули вони раптом стривожені крики Евола, який біг до них, махаючи руками. — Там у морі з'явився якийсь водяний дракон, чи що! Рятуйте!

— Що? Який ще дракон?

— Та дивіться! — молодик вказав у потрібний бік і друзі побачили довгу десятиметрову ящірку, яка була повністю зроблена із води, розганяла переляканих людей із пляжу і стріляла водяними струменями.

— Дідько! Клайде, допоможи їм, будь ласка, забрати людей із берега подалі! А ми спробуємо з ним розібратися! — попросила Ріна, а потім із Елеазаром побігла до чудовиська.

Ставши у бойову стійку, пара приготувалася до бою. «Халепа, мого "Золотоносця" немає поруч! – злилась дівчина, розминаючи руки. – Та й вбрання зовсім не відповідне до битви».

Напарники почали відвертати увагу дракона на себе, те і роблячи, що ухиляючись від його атак.

«Ого! – здивувалась Ліля. – Не знала, що Ріна з Елом вміють такі трюки робити!».

— Може, хоч магічним луком скористаєшся? — напружено попросив Ел, разом з нею тимчасово сховавшись за бар. — Недарма ж Мері тобі його зробила!

— Я спробую, просто сила удару буде не такою сильною!.. — невпевнено крикнула Ріна. Потім дівчина зосередилася, заспокоюючись, аби з браслета, що був на руці, створити магічний прототип свого вірного напарника.

А Елеазар тим часом побіг кудись інакше, аби привернути увагу дракона, і тим самим дав їй трохи часу на концентрацію магії.

«Бісів пісок! По ньому дуже складно бігати! Ох, йо!» – парубок невчасно зашпотикнувся і гепнувся на землю. Сильний струмінь води наблизився до нього з такою шаленою швидкістю, що той вже замружився і чекав болючого удару, та він так і не настав. Замість цього хлопець відчув, наче на нього просто розлили звичайну воду.

— Врятувала мою дупу! — впевнено заявив він, підводячись, коли зауважив схвильовану Ріна, яка бігла до нього із червоно-помаранчевим луком у руках, який палав сам по собі, не обпікаючи їй шкіру.

— Не варто дякувати. Ти б теж бився, хоч щось уже вмієш! — гаркнула на друга капітанша «Ромашки», вкотре натягуючи міцну тятиву аж із трьома стрілами, які теж допоміг створити браслет. Винаходи Мері, як завжди, виручають!

«Цілься, цілься… Ні, ще не час… – зупинивши погляд прямо на голові чудовиська, Ріна ще більше напружила руки. – Зараз!».

Як тільки пальці відпустили тятиву, три вогняні стріли з неймовірною швидкістю полетіли до назначеної цілі, на шляху сплітаючись в одну велику. Коли зброя вразила голову дракона, він видав голосний рик і став ще злішим.

— Вона йому хоч щось зробила?? — розчарувалася молодша Гіфгорн, опустивши руки.

— Повністю водяних драконів не існує… — раптом замислено пробурмотів Ел. — Отже, він із магії! А це означає, що ним керують! Хтось чаклує неподалік! — раптом зрозумів він, озирнувшись.

— Дійсно! — те саме усвідомила Ріна. — Піду пошукаю того покидька, а ти щось зроби із драконом!

— Ей, не лишай мене з ним наодинці!

Та подруга вже не чула його, адже помчала з усієї сили, щоб якнайшвидше знайти злочинця, який це затіяв. Молодик тяжко зітхнув і грізно зазирнув у очі чудовиську. Древня ящірка зупинилася і так само уважно подивилася на нього.

«Ого… я що, вмію гіпнотизувати поглядом?» – пробігла іронічна думка у його голові. Хлопець спробував зробити своє дихання рівномірним, безпечно стуливши очі. Напружив слух і більшість м'язів, потрібних для застосування його магії.

Але водяний монстр зовсім не думав чекати, поки Ел збереться і нападе. Вирішив, звичайно, зробити це першим. Накопичив у горлянці величезну кількість морської рідини і був готовий вистрелити нею прямісінько у зосереджено молодика, який так близько стояв біля нього. Напевно, це б і сталося, якби магічного дракона в наступну мить не зруйнувала якась невідома сила, яка просто змусила воду втратити свою форму і водоспадом наповнити море.

Елеазар повільно розплющив очі і здивовано озирнувся, відразу розслабившись.

— Еле! — гукнула його Ріна, тоді ж він обернувся до неї і оторопів. — Дивися, кого я маю! — дівчина злісно швирнула якогось не дуже високого рогатого хлопця на пісок і стала над ним. — Прáзе, якого біса?!

— То це був ти?? Для чого?! — розізлився Ел, підійшовши ближче.

— Я просто хотів розважитися, і ви потренувалися заодно, — усміхнено відповів молодик. — Круто ж було, ні?

— Ні! — одночасно крикнули напарники, злісно засопівши, через що він зіщулився. — Я розумію, що ти володієш однією з чистих стихій, але все ж… — у Ріни сіпнулося око. — Як ти зміг створити такого дракона, ще й на такій відстані?

— Отак… — провинно стенув плечима гостровухий.

— Що тут відбувається? — Клайд із усіма «дикими» напружено підійшов до них.

— Знаєш його? — цікаво спитав Елеазар, поки винуватець недавнього переполоху досі лежав на піску, спершись на лікті. Був вбраний у якийсь дивний, ніби шаманський, одяг із довгими фіолетовими і чорними широкими смугами. Його торс був відкритим, що дозволяло побачити ледь-ледь виступаючі м'язи пресу на блідій шкірі.

— Це ж той Празіно, ні? Празіно Нероу? — чоловік здивовано витріщився на нього.

— Так, це я. Власною персоною… — знову з провиною сміючись, говорив юнак, пізніше підвівся і вирівнявся, стріпуючи з себе пісок.

Паралельно до голови, яка була вкрита неслухняним волоссям кольору морської глибини, що спереду було коротким, а далі довгим (аж по лопатки), росли тонкі і довгі фіолетові роги. Погляд очей такого ж відтінку, як і роги, був зацікавленим. Ельфійські вуха мали на собі золоті прикраси, а довгі нігті були намальовані темним лаком.

«Дивак», – виснувала Ліля, пильно оцінюючи і його поведінку, і зовнішність.

— Поверни мені мій посох, — уже серйозно попросив він, трохи роздратовано глянувши на Ріну. Остання приречено видихнула і кинула йому річ, яку той і хотів. — Що ж, — ельф тупнув сандалями і своїм предметом зброї, а тоді приклав руку до грудей і коротко схилив голову. — Празіно Нероу – капітан п'ятого загону королівської армії Міронези, який має назву «Сталевий лист». Приємно познайомитися з вами, людиська. Мені дуже шкода, що так нахабно втрутився у ваш відпочинок і тим самим зруйнував його, — молодий капітан низько-низько вклонився, перепрошуючи, а потім знову підвівся. Його посох мав форму списа, на кінці якого було викручене щось залізне на подобі музичного ключа.

— Скажи, Празе, ти що, несповна розуму? Що за маячня щойно була? — ніяк не могла вгамуватися Ріна, штурхнувши хлопця у плече. — Я в курсі, що ти сам захотів і далі залишатися капітаном п'ятого загону, але твоя сила значно перевищує мою!

— Не кажи дурниць, ти теж сильна. Просто тут не було твого справжнього лука, і все! — намагався усміхнено підтримати дівчину молодий маг.

Після ще кількох таких словесних перепалок Празіно познайомився зі всіма «дикими» і ще раз попросив у них пробачення за скоєне. Також запевнив товаришів, що ніхто з людей не постраждав, адже він обережно керував драконом.

Через певний час, коли вони всі вирішили трохи прибрати пляж після того гармидеру, молоді люди надумали зібрати свої речі і повернутися до палацу, а то підготовка до балу на честь дня народження короля досі тривала.

За допомогою порталу, яким потрапили на море, вони швидко опинилися недалеко від замку і квапливо попрямували туди. Там же вони, коли переодягнулися і трохи підсушили волосся, узялися до праці. Пізніше, після ще кількох годин допомоги з прикрашанням лише головного залу, що минали з цікавістю і розважливим згадуванням подій на пляжі, всі «дикі» повечеряли і розійшлися по своїх кімнатах.

«Про що ж Евол хотів поговорити? – стривожено думала Неза, крокуючи коридором, по один бік якого були величезні вікна. – Він виглядав дуже серйозним, коли казав, аби я згодом зустрілася з ним. Аж дивно якось… Та й після інциденту в військовому гуртожитку він все ще відчужено проводиться зі мною. Тепер, на пляжі, було вільніше, але все одно не те…».

Через кілька довгих хвилин такої схвильованої ходьби вона побачила не менш замисленого білявого молодика, який ішов їй назустріч.

«Що ж таке трапилося? – не могла збагнути вона. – Я ж сьогодні ніби нічого поганого йому не говорила, не робила… Та й, знову-таки, з усіма на морі розважалися наче непогано…».

— Дякую, що ти спокійно погодилася прийти, — взяв слово Евол, відразу зосередивши погляд на її стурбованому обличчі.

— Про що ти хотів поговорити? — не могла втерпіти Неза і, намагаючись приховати неспокій, трохи відвернулася. Хлопець запхав руки до кишень штанів і серйозно заявив:

— Я вирішив, що досить з мене, — лишень вона хотіла питати, чого саме досить, як відповідь прозвучала сама: — Втомився уже за тебе боротися, по правді… Та й тобі це набридло вже, мабуть. Більше не хочу терпіти ці насміхання над моїми почуттями…

Старша Фрінке заціпеніла, відчувши мороз у нутрощах, поки її вражені очі кольору малини цупко вп'ялися в його постать. Евол не дивився їй у вічі, раптом зацікавившись тополею, яка росла за вікном.

— Але ж сьогодні… — несподівано захотіла змінити його думку Неза, та він холодно перебив її:

— Забудь про сьогодні. Я не бачу від тебе кроків назустріч. Ти не перепрошуєш тоді, коли повинна це робити. Ти завдаєш мені болю, при цьому вперто не розуміючи цього. Я… втомився, — він тяжко зітхнув.

«Що цей гад має на увазі?.. – розчаровано думала Неза, поки її очі розгублено вдивлялися у його лице, яке здавалося кам'яним. – Та хіба я завжди так поводжуся з ним? Хіба він…».

Евол ледь помітно стиснув кулаки, все ж не збираючись дивитися їй у вічі, хоч як би вони про те кричали. Він розвернувся і наостанок холодно мовив:

— Краще нумо по мінімуму контактувати, аби я якнайшвидше позбувся тих дурних почуттів до тебе. Думаю, так обом буде краще.

Після цих слів хлопець спокійно покрокував геть, залишивши дівчину саму посеред гнітливого коридору.

— А мене ти спитати часом не хотів?.. — тихим тремтячим голосом мовила Неза, невідривно дивлячись йому вслід. Можливо, єство хотіло кинутися за ним, але тіло зрадницько завмерло.

«Він говорив усе так, що я і припустити не можу, ніби це жарт. З таким лицем не жартують… – приречено усвідомлювала старша Фрінке. – Якщо в мені стільки вад, як він вважає, то, мабуть, так буде правильно… – серце в грудях болісно тьохнуло, несвідомо не погоджуючись із цим рішенням. – Але, якщо в мені стільки вад, то чому він весь цей час… чому він…».

У її пам'яті, мов феєрверки, спалахнули спогади про ті приємні миті, які вона провела з Еволом. Навіть ті, які могли її дратувати, зараз здавалися чарівними. Як він турбувався про неї, як робив компліменти, як нахабно соромив і змушував серце калатати.

Хіба вона може залишитися без цього?

Відповіддю став несподіваний і різкий схлип.