Власник готелю «Північний демон» любив фіолетовий колір. Це всі зрозумілим, варто було їм опинитися всередині. Тут все було набагато естетичніше, ніж ззовні. Височенні стіни будівлі були виготовлені з мармуру, який де-не-де покривали декоративні золотисті тріщини. По два боки від реєстраційної стійки розмістилися великі жовто-фіолетові сходи з витіюватими перилами, що тягнулися уверх до коридорів, які, зі свого боку, вели до не менш гарних гостьових номерів. Також у фойє були темно-фіолетові дивани, на яких клієнти могли сісти і, в очікуванні, відпочити. Весь цей вишуканий інтер'єр прекрасно доповнювали різноманітні картини із зображенням мальовничих пейзажів, де-не-де оздоблені золотом, і елегантні, великі також світло- і темно-фіолетові килими з білими й золотистими узорами.

Прямо біля входу групу мандрівників зустрів молодий портьє, років двадцяти п'яти на вигляд, вбраний у класичні темні штани з підтяжками і білу сорочку, на комірці якої красувався метелик. Його жовтувато-білий чуб був акуратно укладений набік, а червоні очі світилися привітністю. Виразні вилиці хлопця були частково вкриті дрібною ніжно-жовтою лускою, а між пальцями його долонь були перетинки, які зустрічалися у будь-яких істот раси русалок.

— Черговий раз вітаю вас у нашому готелі. Як зазвичай, дозволите подбати про ваш багаж? — запитав він, вклонившись і широко всміхнувшись.

— Радий тебе бачити, Нéфе. Звичайно, можеш про нього подбати, — усміхнено дозволив Елеазар, попередньо поручкавшись із портьє. — Але спершу я вас всіх познайомлю, гаразд? Вони не місцеві, і представників твоєї раси ще ніколи не бачили. Але нехай тебе це не бентежить.

Неф кивнув і з розумінням усміхнувся, зауваживши, що всі «дикі» справді захоплено і дещо налякано витріщаються на нього.

— Отже, якщо офіційно, то це – Нефéл Менольрé, один із моїх хороших друзів і, якщо не помиляюся, найкращий працівник цього готелю, — відрекомендував його Ел, на що той вклонився, прикладаючи руку до грудей. Після того, як інші теж назвалися, він насмішкувато спитав: — До слова, Нефе, а Грéгор тобі ще зарплату, часом, не підвищив?

— На жаль, ні, друже. Я маю ще кілька місяців зі шкіри лізти, аби цей демон підвищив її бодай на десять ронів, — пробубнів портьє, невдоволено скривившись і зиркаючи вбік адміністратора готелю (що водночас був його власником), який стояв за реєстраційною стійкою і щось записував у маленькій книзі.

— Я з ним якось поговорю про це, — пообіцяв Ел, трохи насуплено глянувши на завідуючого.

— Буду безмірно вдячний!

— Не варто, — легко всміхнувся він і вони з Нефом обійнялися. — Був радий тебе зустріти. Можеш поки що розпоряджатися нашим багажем, а я за той час познайомлю їх із Грегором і виберу кімнати, — мовив Ел, після чого залишив свій невеличкий ранець і попрямував до реєстраційної стійки. Неф покірно кивнув і поспішив виконати свою роботу, а інші, також залишивши свій багаж, пішли за Елеазаром.

На перший погляд, адміністратор був із раси демонів, про що могли свідчити його темні крила, дуже схожі на кажанячі. Але коли «дикі» зауважили загострені вуха, то зробили висновок, що він, скоріш за все, – гібрид демона й ельфа. Поки вони йшли, близько сорокарічний чоловік повільно підвів голову і перевів свої сірі очі, що топилися у чорному білку, із записів на нових відвідувачів, які на ходу здивовано вилуплялися на нього. Пізніше він акуратно витягнув із кишені своїх штанів тоненьку сигару і безцеремонно запалив.

Десь із Мері зростом, з дивною темно-аметистовою шкірою, яку прикрашали десятки чорних татуювань і зі сніжно-білим волоссям, яке, як і в портьє, було зачесане набік. Він почесав скроню і поправив на собі темну безрукавку, що тримала в облозі білу сорочку і його добре збитий торс.

— Приві-іт, Грегоре!! — радісно вигукнув Айнер, коли вони всі опинилися поруч.

— Гей, Айнере. І коли ти вже голос зірвеш через ті свої верески… — буркнув демон, видно знервувавшись, і видихнув сигаретний дим прямо в лице молодикові. Той скривився і закашлявся, махаючи долонеєю.

— Кха... Швидше ти від цієї труйки вмреш, ніж я припиню… Кха… — Айнер насупився, вирішивши не закінчувати репліку, аби остаточно відкашлятися збоку.

— Як ся маєш, Грегоре? — поцікавився Ел, боком спершись об стіл.

— Як бачиш, попри труйку, — він наголосив на останньому слові, цупко зиркнувши на Айнера, — ще живий. А ти, певно, досі в короля на побігеньках?

— Припини, — пробубнів парубок. — Я своєю службою хочу якнайкраще віддячити королівському чаклуну і самому королю, адже це ж вони (більше чаклун) мене врятували від сирітства.

— Ти завжди про це торочиш... А пожити для себе коли знайдеш час? — ущипнув його Грегор, зустрівшись із Елом цікавим поглядом. — Ти дуже віддано служиш його величності, хоч і крізь страшний скрегіт зубів терпиш блакитну кров. Дивак... — адміністратор знизав плечима, підозріло примруживши очі і повторно закуривши.

«Що? – здивувалась Ліля подумки, коротко глянувши на Елеазара. – Тобто, Ел ненавидить людей, які мають у собі щось знатне? Чи як це розуміти?».

— Ти знову за своє... — нервово видав молодик, приречено зітхнувши. — Так, мені не подобається спілкуватися з людьми, які пов'язані зі знаттю і владою, чи взагалі мати з ними щось спільне. Це часто морока і не лише, сам знаєш… Але в цьому випадку наш король – виняток! Не змушуй мене це повторювати, — Ел вчепився в завідуючого прискіпливим поглядом. Далі на мить замислився. — Та й, зі слів Мíдаса, саме хтось із таких блакитнокровних прикінчив моїх батьків. Мовляв, у якійсь справі серйозно перейшли їм дорогу, тому їх і вирішили «забрати», якраз поки вони воювали. Дивуюся досі, чого мене лишили живим, — він відвів очі й мимоволі стис руки в кулаки.

«Виходить, слова про автокатастрофу, в якій загинули його батьки, – брехня… – Ліля розгублено звела брови. – Втім, Ела можна зрозуміти, не міг же він мені все викрити тоді… Та й факту смерті його батьків це не змінює».

— Не знав цього… — Грегор знічев'я замнувся, зрозумівши, що цього разу надто надавив на хлопця. — Більше доймати не буду, пробач лопуха... Отож, скажи, кого це ти до мене привів? — запитав далі він, уважно оцінюючи кожного з гостей спокійно-цікавим поглядом своїх дивних очей.

— Вмієш же мені нерви поїсти, — Елеазар подарував йому поблажливий вишкір. — Ці люди – твої нові клієнти. Але платити за них усіх буду я.

— О-хо-хо! Відколи це ти став таким щедрим?

— А відколи ти – таким допитливим?

— Не будь вже таким вредним, — пирхнув Грегор. — Вітаю вас, любі гості, в моєму готелі. Нумо знайомитись, хоч ви, можливо, тут і ненадовго. Отже, мене звати Грегор Ареснáульд. Я доволі давній друг цього чаклунського радника і завідуючий цим готелем. Можете кликати просто «адміністратор». Коротше, як вам буде зручно, — пан Ареснаульд стримано всміхнувся, приклавши руку до грудей і перед кожним коротко схиливши біляву голову.

Елеазар вирішив, що «диким» теж не завадить відрекомендуватися, тож це їм і запропонував, підтримуючи словами про те, що Грегор не кусається, хоч і лячний на перший погляд (до того ж вони вже знайомі з Мері, а вона ще дивніша).

— Гаразд... Я, певно, почну, — несміливо і схвильовано мовив Евол, а пізніше пошепки звернувся до Ела: — Мені от цікаво: йому говорити, що ми не «звідси»?

— Поки що ні, — так само тихо відказав хлопець, поки Грегор перекидався словами з Ріною. — Просто ім'я і прізвище назвіть.

«Дикі» закивали, а тоді Евол взяв слово, представляючись. Даніель після нього зробив те саме, намагаючись правильно повторити рухи, що, вочевидь, справді були в них традиційними під час знайомства.

— Я – Орігам Рен... — хлопець несподівано запнувся, після чого повільно і збентежено подивився на Ела. Той підказав йому його справжнє прізвище. — Орігам Мейв-вольд... — він незвично тихо вимовив останнє слово і пригнічено опустив голову, а інші подивилися на нього з дивним співчуттям і скорботою.

— Таке прізвище, як у відомих графів-кравців? — зацікавився Грегор, уважно зиркнувши на схвильованого хлопця. Елеазар насупився.

— Бувають же в нас однакові прізвища… — він розвів руки, не плануючи поки нічого викривати адміністратору. Опісля відрекомендувалися дівчата, стараючись дуже не витріщатися на завідуючого.

— Ну, а з Мері ти вже знайомий, чи не так? — запитав Елеазар, розглядаючи всіх присутніх, адже хотів знайти ту відьму, про яку запитував. Але її не було. — Куди вона поділася?

— Мабуть, пішла виконувати свої справи, які в неї є у Везертауні, — припустила Ріна ймовірні сестрині дії. — Думаю, скоро повернеться.

— Гаразд, Грегоре, давай нам, будь ласка, ключі від наших номерів, — попросив Ел, простягнувши свою широку долоню адміністратору.

— Слухай, ти ж розказав їм про дивацтва готелю? — Грегор звузив сірі очиська, а хлопець на його слова кивнув. — Тому-то в мене ціни й нижчі за решту готелів… Намагаюся цю дурню компенсувати хоча б умовами. Дивно, що всіх, крім відвідувачів, це закляття пропускає до кімнат без питань… Тримай. В кімнатах по троє, якщо ти не заперечуєш.

Елеазару в руку опустилося тріо золото-фіолетових ключів.

— Дякую, ми пішли! — радо вигукнув Айнер, на що Грегор невдоволено скривився, жестом наказавши тому стулитися.

«Дикі» трішки насторожено теж подякували і разом з іншими попрямували до їхнього тимчасового житла. Коли піднялися на другий поверх, Ріна вставила один із ключів у серцевину замка найпершої кімнати, номер якої збігався з номером на ключі. Повернувши його, відчинила темні дерев'яні двері. Навпроти них було велике вікно, завдяки якому до приміщення потрапляло тепле сонячне проміння.

— Зараз перевірю, чи моя це кімната, — дівчина насторожено спробувала ввійти, але раптово стукнулася об невидиму стіну прямо в одвірку. — Значить, я тут не житиму, — просто виснувала вона, потерши чоло. — Дивно, але відчинити двері мені дозволило, втім, далі не пускає. Ану, Еле, будь ласка, тепер ти спробуй, — попросила друга вона, відійшовши від дверей. Хлопець кивнув, на мить затримавшись перед одвірком, і без перешкод зайшов до кімнати. Озирнувся.

— Бачте, я зміг зайти, а це означає, що я буду одним із мешканців цієї кімнати. Зі мною мають бути ще дві людини, оскільки це тримісний номер. Нехай хтось із вас також спробує увійти сюди. Думаю, суть відбору вам зрозуміла. Якщо ви не з цієї кімнати, то нічого поганого з вами не станеться, просто не зможете ввійти, немов на порозі буде невидима стіна. Нумо, пробуйте.

Після його слів «дикі» невпевнено перезирнулися і через якийсь час вирішили, що першим спробує Евол. Парубок несміливо підійшов до входу і повільно переступив через поріг.

— О, я не стукнувся. Тобто мені з тобою ночувати? — здивовано запитав він, опинившись всередині.

— Саме так, але має бути ще третій. І зараз ми дізнаємось, хто це буде, — мовив Ел, схрестивши руки на грудях. — Ну ж бо, наступний, — ще кілька хвилин вагань – і Ліля також обережно наважилась увійти, але неочікувано стукнулася у ту не бачену оку перешкоду. Дівчина неприємно здивувалася і, почухавши ударене чоло, відійшла, давши тим самим спробувати Даніелю. Але він теж не зміг приєднатися до хлопців. Пізніше пробував Орігам, а далі Айнер. Але жодному з них також не вдалося пройти.

— Тож, третьою з вас буде дівчина... — припустив Айнер, повернувшись до решти після невдачі.

— Ох, хоч би це була моя кохана Незонька! — обнадіявся Евол, весело підскочивши, а дівчина, почувши це, нервово сіпнулася.

— Мрій далі, — гаркнула вона, відвернувшись. Згодом Меліна спробувала ввійти, але їй це теж не вдалося, через що в наступний момент всі подивилися на Незу.

— Що? — прозвучало її запитання у відповідь на їхні очікувальні погляди.

— Ем... Іди пробуй, сестро. Швидше за все, саме ти будеш разом із ними в кімнаті... — промимрила Ліля, знітившись.

— Що?! Не буду я з цим нахабним дурнем в одному номері! Що ж це за готель такий, що сам вибирає кімнати для людей?! Ніхто мене не змусить бути в одній кімнаті разом із ним! Ні, ні і ще раз «ні»!

— Незо, будь ласка, заспокойся. Ти повинна цю ніч переночувати тут, із ними, тому що і так не зможеш зайти в жодну з наступних кімнат. Скажи, тобі справді так хочеться спати в холі? — серйозно запитала Ріна, намагаючись втихомирити ці дитячі вибрики дорослої дівчини. Неза трохи промовчала, усвідомивши, що спати на дивані в холі точно не хоче. Пізніше пригнічено видихнула і, змирившись зі своїм положенням, переступила поріг кімнати.

— Ура! Незонька буде з нами! — втішився Евол, уже налітаючи на нову співмешканку з обіймами, але та лише одним рухом ухилилася від небажаного контакту і, стримуючи роздратування, стала збоку.

— Припини це, Еволе. Ти наче мала дитина, — так само серйозно мовила Ріна до нього. Хлопець зрозумів її натяк і знехотя затих.

— Можете йти далі по інших кімнатах. А ми поки що визначимо місця для спання і трохи розкладемо свої речі, які Неф уже встиг сюди доставити, — сказав Елеазар, йдучи в коридорчик номера, який вів до ванної.

— Так! Ходімо, друзі. Подивимося, хто там і з ким буде ночувати нині, — доволі весело промовив Айнер, і інші тимчасові «безхатьки» пішли вслід за ним і Ріною.

Після всіх спроб кожного ввійти до певної кімнати, виявилося, що всі (хіба що без Мері) розділилися на досить цікаві тріо. Крім відомих, стало так, що Орігам був із Ріною і Лілею, а Меліна із Даніелем і Айнером.

— Сподіваюсь на ваше розуміння! — крикнув збуджений Айнер до своїх тимчасових співмешканців.

— Навзаєм... — збентежено відізвалась Меліна, до пуття не знаючи, як повинна реагувати на ситуацію. Здавалося, дівчину не так хвилював майже незнайомець Айнер, як Даніель, який повсякчас із нею тримався вкрай стримано і трохи відчужено.

Зненацька до кімнати постукали.

— Можна, — дав дозвіл на вхід Данік, відірвавшись від розглядання краєвидів за вікном і поглянувши на одвірок, в якому згодом з'явилася Неза. Зайти в кімнату не змогла через невидиму перепону, тож залишилась а коридорі.

— Елеазар говорив, щоб ви вдягнулися у зручне вбрання і були готові до походу в місто. Скоро будемо йти на «прогулянку», — повідомила їм вона, показово дратуючись через те, що ззаду її нахабно обіймав Евол.

— Незо... — схвильовано гукнула її Меліна. — Там, ззаду, тебе…

Неза невинно глянула назад.

— Що? Ти про це? — легко спитала вона, вказавши на Евола, який весь цей час усміхався. — Це ненадовго, не переживай! Мені ручка валізи зламалася, а він допоміг полагодити, тому я тепер «віддаю борг», — на її пояснення Меліна здивовано закліпала і кивнула. — Нумо, покваптеся, скоро за вами прийдуть, а я до інших пішла.

Через хвилин десять підготовки до прогулянки містом всі «дикі» і їхні охоронці вийшли навулицю і, дійшовши до найближчої крамниці, зупинилися.

— Отже, зараз ми будемо проходитися містом у пошуках наступного: харчів у дорогу; хоча б якогось тимчасового бойового спорядження для вас і ще якогось кращого одягу. Думаю, поки що це все, — повідомив Елеазар, відірвавши свій погляд від невеличкого стародавнього паперу.

— Я тут подумала, — замислено почала Ліля, з інтересом зиркнувши на закарлючки на папері, який тримав хлопець, — як ви троє в нашому світі розуміли нашу мову? Я бачила, як Ріна могла писати, отже, читати вона теж вміла. Але як…

— Чудове запитання. Молодчинка, — Ел раптово погладив її по рожевій голові, тим самим збентеживши. — Це справді дивно, що ми, потрапивши у Людський світ, без проблем розуміли вашу мову. Ріні, коли вона на певний час поверталася сюди, це пояснив Мідас, мій батько. Власне, у нас, у Фоверо Вельті, королівства й імперії майже не відрізняються окремими мовами (лише подекуди певними діалектами), як це є у вас. Наразі не буде пояснювати, чому так сталося, тож просто прийміть як факт. А от щодо мови у вашому світі – то все доволі просто. Особи, які потрапляють із Фоверо Вельту у Людський світ і навпаки, одразу розуміють мову тієї території, в якій опиняються найперший раз. Тобто якби ми опинилися, наприклад, в іншій країні, сусідній до вашої, то ми б розуміли саме її мову.

— Тобто, якби у вас в королівствах говорили різними мовами, а ми би переміститися спершу, наприклад, у ваших ворогів, то розуміли б їхню мову, а вашу – ні? — Ліля напружила чоло, мізкуючи після його розповіді.

— Саме так. Радий, що ти зрозуміла, — Елеазар усміхнувся і сховав папір у сумку, що висіла через плече.

— З цим розібралися, — плеснула в долоні Ріна, звернувши на себе увагу, — тож зараз ми розділимося на групи, щоби швидше це все обійти.

— Я знаю, що ми маємо поспішати, але… — Айнер з провиною посміхнувся, поправивши темну розтріпану кучеряву чуприну. — Я так само розумію, наскільки складно їм це все може бути усвідомлювати і приймати. Тому, може, нумо не квапитися і постаратися насолодитися цією прогулянкою?

Ріна з Елом перезирнулись, а тоді кивнули.

— Чудово! — їхній напарник раптово підбіг до Даніка з Меліною і, різко вхопивши їх за руки, потягнув за собою. — Ви двоє підете зі мною, щоб ми змогли блище познайомитися, оскільки ми всі в одному номері. Заперечення не приймаються!

— Ем, гаразд… — розгублено мовили вони одночасно, після чого Айнер відпустив їхні руки і, попрощавшись із іншими, вони почали прогулюватися містом в пошуках необхідних речей, про які недавно говорив Елеазар.

— Може, ми теж розділимося на такі групи, як і в номерах? — запитала Ліля.

— Я хотів би з Ріною, — спокійно заявив Орігам, на що дівчина усміхнено кивнула.

— Гаразд, але Ліля піде зі мною, а з Ріною – всі інші, — знічев'я повідомив Ел, озирнувшись довкола так, немов шукав когось.

— Що? Чому лише я?

— Спраді, чого це лише вона? — Неза з підозрою звузила очі. — Я ще так тобі не довіряю, аби її відпускати з тобою сам на сам.

— Не переживай, я їй нічого поганого не зроблю, — Ел насупився, зауваживши Незину реакцію, хоч і розумів, що їм всім досі складно вірити їхній трійці після всього. — Просто не виняток, що у Везертауні можуть ходити розвідники з армії Варнегору. Швидше за все, до них від Адама і його шайки вже дійшла звістка про нашу «пригоду» на їхній території, тож можуть заворушитися. Беру Лілю з собою, бо ми з Ріною і Айнером вирішили, що її дамо саме під мою опіку.

— Гаразд… — Неза зітхнула. — А може, хоч Евола до себе заберете, аби мене не діставав? — несподівано жалібно попрохала вона, скривившись на білявого хлопця, що ледве терпів, аби знову не обійняти.

— Вибач, сумніваюся, що він із нами надовго затримається… — сконфужено відказав Ел, після чого рукою покликав спантеличену Лілю за собою і їхній дует пішов вулицею.

«Цікаво, чого це мене "приставили" саме до Елеазара? – Ліля пропалювала широку спину парубка замисленим поглядом. – Виходить, ці троє між собою нас таким чином поділили. Але казати нам про це, звісно, вони не зобов'язані…».

— Куди ми йдемо?

— В одну з крамниць. Можливо, купимо тобі якусь дрібницю, аби ти могла себе нею захистити, якщо раптом доведеться, — пояснив Елеазар, коли вони підходили до потрібної будівлі. — Не лякайся. Я постараюся, аби тобі не довелося нею користуватися, але все ж усе не передбачиш.

Дівчина стурбовано кивнула, а потім вони перейшли поріг крамниці. Її теплий дерев'яний інтер'єр навіював відчуття затишку, проте зброя, що висіла, лежала чи стояла повсюди, змусила насторожитись. Сірі очі Лілі розширилися від незвичного захоплення, до сьогодні вона була й не гадки, що їй може подобатися дивитися на щось таке. Здавалося, тут було майже все: маленькі і більші кинджали, найрізноманітніших форм, вигинів; бойові молоти; сокири і великі, і малі, з двосічним лезом і ні; списи різної довжини і з усілякими наконечниками; луки, які, здавалося, людина просто не здатна натягнути; арбалети, деякі з яких були зовсім крихітні як на цей вид зброї…

Спостерігаючи за тим всім, Ліля ледве встигла зауважити, що Ел попросив її почекати, а сам пішов у коридорчик крамниці, що, ймовірно, вів до продавця чи до одного з кількох відділів. Похмурий наглядач, що стояв недалеко від входу, з примруженням наглядав за Лілею. Дівчина знову так захопилася розгляданням, що випадково зіткнулася з молодою пані, що тільки-но вийшла з іншого відділу крамниці.

— Ой, пробачте, будь ласка! Я вкрай розсіяна! — почала кланятися Ліля, отямившись і зупинивши свій погляд на вродливій незнайомці, краса якої перехоплювала подих.

— Ні-ні! Не треба, це все я! Задивилася на ті величезні мечі, та й… — з провиною затараторила дівчина, квапливо перебираючи своє хвилясте коричневе волосся, що сягало рівня плечей. — Я часто неуважна, вибачте… — в її очах кольору бурштину, що були обрамлені коричневими стрілками, поселилася журба.

— Що ви! Не варто! Доля моєї провини теж є! Я часом ще та розтяпа… — збентежено замахала руками Ліля. Здавалося, вона несвідомо хотіла, аби така гарна пані не почувалася незручно. — Може, нумо знайомитись? — раптом запропонувала вона. — Я Ліля. А вас як величати?

— Ем… хіх, я Шарлотта, — її тонкі помаранчеві вуста розтягнулись у легкій усмішці, хоча в погляді досі читалась невпевненість.

— Дуже гарне ім'я! Я рада з вами знатись! — вже опісля свого вигуку Ліля подумала, що, мабуть, аж надто радісно це сказала.

— Дякую. Навзаєм, — Шарлотта знову всміхнулась, але тепер більш привітно.

— Якщо не секрет, що така вишукана пані робить у крамниці зброї? — Ліля швидко оглянула її, на перший погляд, дороге вбрання. — Невже ви – лицарка?

— О ні, ні, — ніяково відмахнулась дівчина. — Мені до цього далеко… Я тут просто аби вибрати зброю для самооборони, але гадки не маю, яка саме мені підійде... — Шарлотта розгублено озирнулась, несвідомо заправивши пасмо волосся за вухо, на якому показався золотий кульчик. «Вона точно з якоїсь знаті, бо в звичайний тутешніх мешканців я таких аксесуарів не спостерігала», – остаточно виснувала Ліля.

— Справді? А ви часом не маєте слуги, який би вам допоміг у цьому виборі? — спитала дівчина, перш ніж сама усвідомила, що запитала. За мить вона стривожено прикрила рот долонею, зловивши вражений погляд її співрозмовниці. — П-пробачте… я не хотіла… Гадки не маю, чому…

— Нічого, не беріть до голови... — зніяковіло мовила Шарлотта, пригнічено відвернувши голову вбік. — Ви не помилилися, адже в мене справді є власний слуга. Я з багатого роду, тому батьки мені не дозволяють бути зв'язаною з хоча б якоюсь зброєю. Для моєї ж безпеки зі мною завжди ходить мій слуга. Але зараз я, якщо зізнатися, втекла від нього, щоб самій подивитися на різноманітну зброю, яка мене вже давно дуже цікавить. Знаєте, заборонене і незвідане нас часто дуже вабить… — вона із запалом в бурштинових очах цікаво глянула на Лілю. — Пані, а ви самі розбираєтеся у зброї? Може, зможете мені допомогти у виборі? Якщо самі не дуже зайняті, звісно.

— По правді, я не знавець, але обізнана досить непогано. Думаю, цілком можу вам стати в пригоді, пані Шарлотто, — Ліля всміхнулася і збентежилась, тільки-но нова знайома радісно взяла її руки в свої. — Я тут із другом, але він наразі пішов у інший відділ, тож…

— Невже теж обираєте собі зброю?

— Угу, щось таке… Чому ви так дивитесь на мене?

Шарлотта схаменулась, припинивши допитливо розглядати Лілю.

— Пані, а ви самі часом не зі знатного роду? Хоча, мушу визнати, вбрання на вас невідповідне…

— Чому ви так подумали? — спантеличено кліпнула Ліля.

— Знаєте, я нечасто зустрічаю дівчат із такою вродою, — Шарлотта мимоволі торкнулася довгого доглянутого рожевого волосся Лілі.

— Дякую за комплімент, але ви помилилися, — Ліля бентежно посміхнулася. — Невже якщо дівчина гарна, то вона обов'язково повинна бути зі знаті?

— Ні, аж ніяк. Просто так найчастіше буває… — вона зніяковіла, відвівши очі. На кілька секунд дівчата замовчали. Охоронець час від часу кидав на них уважні погляди.

— Може, нумо до справи? Принаймні поки мій друг не повернувся, — вирішила порушити мовчання Ліля, коли їй в око вкотре впав величезний лук.

— Нумо, — трохи непевно погодилась Шарлотта, після чого обидві панянки підійшли до однієї з кількох вітрин, на якій розмістилася ріжуча зброя, і почали з дослідницьким виглядом розглядати її. Попри це дівчата говорили на теми, пов'язані з, частіше, Шарлоттиним тутешнім життям.

Через те, що Ліля майже нічого не знала, говорила вона мало, більше слухала. А Шарлотта ж розказувала про те, як їй іноді важко жити через те, що вона з багатого роду. Що не все насправді так солодко, як думають собі інші, бідніші люди. Народитися із золотою ложкою в роті – не завжди щастя, особливо коли з тієї ложки потім непомітним чином формується клітка.

Дівчина ділилася своїми переживаннями щодо того, що, скоріше за все, батько планує одружити її з якимось багатієм, і факт того, що вона в цій справі майже не має права голосу, – їй зовсім не до вподоби. Під час її розповідей того Ліля згадала своє досить смішне становище і почала підтримувати Шарлотту в тому, що, можливо, не все буде так погано і її батьки зрозуміють, що вона цього не хоче, і не зроблять цього, аби Шарлотта вийшла заміж за того, кого обрало її серце. Або ж той наречений їй самій сподобається, може, вони ще й зійдуться в своїх цінностях.

Шарлотта серйозно сприйняла її слова і водночас щиро зраділа несподіваній підтримці, позаяк мало з ким могла поділитися цими переживаннями, а з ким якщо могла – вони її часто засуджували.

Через той час, що дівчата говорили, зближувалися і дізнавалися більше одна про одну, в Шарлотти затремтів папірус, який розмістився в неї на правому стегні, прикріплений за допомогою ремінців. Дівчина витягнула його, після чого розгорнула. На папері був по груди намальований немолодий чоловік, який, як тільки вона розгорнула дивний для Лілі предмети зв'язку, почав обурено говорити:

— Пані Шарлотто, чому ви не відповідаєте на виклики? Куди ви зникли?! Не можна так лякати йо...

— Пробач, Сенасе! — раптово урвала вона його, не давши закінчити репліку. — Не згадуй про батька…

Слуга зітхнув.

— Прошу, негайно повертайтеся додому. Де ви зараз? Скажіть, я відішлю за вами ескорт.

— Ні-ні-ні, Сенасе, не треба. Я далеко, тому вони будуть довго добиратися. А порталом краще тут не користуватися. Не хвилюйся, я сама доберуся, — затараторила Шарлотта.

— Ви далеко від дому?! Пані Шарлотто, я вже відсилаю за вами людей і щоб ви не сміли нікуди... — старий сварливо заторохкотів, але дівчина швидко скрутила папірус, тим самим припинивши розмову, і стомлено видихнула.

— Він завжди такий, не звертай уваги, — мовила вона до Лілі, зніяковіло всміхнувшись. Дівчата вже досить давно перейшли на «ти». — Мабуть, справді варто би вже повертатися. Хоча батько так чи інакше вичитувати буде…

— А як же мама? — несміливо поцікавилась Ліля.

— Вона добра до мене, але батьку не наважується перечити. Він взагалі останні роки немов з глузду з'їжджає… — Шарлотта пригнічено насупилась. — Гаразд, відправлятимусь уже, аби далі гірше не було. Дякую, що стільки розповіла! Хоч ми нічого не обрали, та на майбутнє мені буде легше визначитися.

— Будь ласка! Нехай тобі щастить, Шарлотто! — дівчата обійнялися.

— Мабуть, таки щастить, адже маю при собі парасольку. Глянь, який там дощ надворі, — Шарлотта кивнула на вікно, де за його межами по бруківці періщили товсті краплі.

— Але ж на небі не було ні хмаринки, коли ми зайшли сюди! — Ліля шоковано підбігла до вікна.

— Це ж Везертаун. У ньому треба бути готовим до всього. Ти не місцева, бачу, — дівчина коротко глянула на неї і всміхнулася, виходячи надвір і розкриваючи парасолю. — Перечекай всередині, Лілю. Думаю, він скоро мине. До зустрічі!

— Щасливо! — Ліля замахала їй через вікно з крамниці, проводжаючи новоспечену подругу усміхненим поглядом. А пізніше вона вирішила піти у той самий коридор, в якому напочатку зник Ел. Саме тут раптово на нього і натрапила, стукнувшись чолом у його підборіддя.

— Де ти пропадав?! — випалила Ліля, тільки-но отямившись від зіткнення.

— Вибач, зі мною раптом зв'язався король, а потім Мідас. Розмови з ними затягнулися на довше, ніж очікувалося, — Елеазар з провиною почухав потилицю. — А ти чим займалася, поки мене не було? Все гаразд?

— Все добре, — пробубніла вона, несподівано для себе легко зашарівшись. — Я тут намагалася пригледіти зброю одній дівчині. Та й собі заодно.

— Що за дівчина? — Ел підійшов до дверей і зиркнув у вікно, швидко оцінивши обстановку навулиці. — Ну і лиє…

— Її звуть Шарлотта, і вона, як на мене, дуже вродлива. Або це в неї макіяж настільки досконалий… — Ліля на мить замислилась. — Вона казала, що зі знатної сім'ї, тишком прийшла сюди вибрати собі якусь зброю. А я згодилася їй дпомготи, оскільки в академії у нас було кілька лекцій, присвячених вивченню різних видів зброї.

Елеазар кілька секунд мовчав, не відриваючи від Лілі вдумливого погляду, коли вона припинила відповідати.

— Щось не так? Може, знаєш Шарлотту?

Хлопець стрепенувся.

— Можливо. Я багато знатних сімей знаю… Але без прізвища визначити її сім'ю буде те саме, що пальцем в небо тицяти. Шарлотт у нашому світі чимало… — Ел з натугою зсунув брови, відкинувши геть дурні припущення. Далі глянув на порожні Ліліні руки. — Бачу, собі ти таки нічого не вибрала. Як щодо цього? — він вийняв із сумки маленький вигнутий кинджал із витіюватим синім руків'ям.

— Ух ти… — Ліля зачаровано й боязко взяла зброю, розглядаючи. Розміром він був не більший за її долоню. Вона провела пальцем по візерунках ефеса, спробувала міцніше стиснути його в руці. — Мені подобається! Дякую! — далі широко усміхнулася, після чого Елеазар вручив їй чохол від кинджала. Але тільки-но дівчина усвідомила, що їй може довестися когось поранити ним чи, борони боже, вбити – її захоплення миттю остудилось.

— Щось не так? — Ел з нерозумінням підняв брову, зауваживши, як Ліля стривожено розглядає свою зброю.

— Та, просто… не хотілось би його застосовувати…

— Сподіваюся, не доведеться, — спокійно вілкашав Елеазар, знову зиркнувши у вікно, за яким уже стихла злива. — Поки що для цього у вас є ми. Цілком імовірно, що коли дістанемось до столиці, ти мені його віддаси. Тож, можливо, він твій тільки тимчасово, гаразд?

— Гаразд, — без крихти жалю відповіла дівчина. — До речі, може, у вас є ще крамниця з різними зіллями? Я думаю, варто було би купити якесь для швидкого загоєння ран, на подобі як у Мері. Хоча краще, аби воно нам не стало в нагоді…

— Твоя правда. Молодець, що думаєш наперед, — Елеазар несподівано погладив її по маківці, вже вкотре за день збентеживши.

— Що це за ритуали в нас такі виробляються? — засоромлено пробурмотіла Ліля, звівши на нього допитливі очі.

— Вибач, рука якось сама… — він зніяковіло відсмикнув кінцівку і схопив нею лямку сумки. — Ходімо по зілля.

Дівчина збентежено кивнула, а тоді вони вийшли назовні, де повітря вже повністю насичилося приємною після дощовою вологою. Поки ходили по інших крамницях, нізвідки встиг зірватися вітер, що далі нахабно теліпав усе, що йому траплялося: сукні жінок, чуприни чоловіків, вивіски забігайлівок, а ще розмітав пилюку по вилицях.

Інші з групи вже також встигли вибрати деяку, хоч тимчасову, зброю і вбрання. А тепер відправилися на пошуки харчів у дорогу. Під час цього в них виникали певні непорозуміння щодо вибору продуктів, адже хтось надавав перевагу солодкому, хтось солоному, а комусь було байдуже, адже їсти буде все, що б не взяли. Саме такою людиною виявився Орігам. Хлопець справді нормально сприймав як солону, так і солодку їжу. А от до вбрання він виявився прискіпливішим, ніж інші. І це немало здивувало Ріну, яка весь цей час була про нього дещо іншої думки.

Потім сталося так, що всі друзі зустрілися в одній крамниці, до якої їх привела потреба вибору одягу. Вже опісля вибирання одежі і взуття (декому було вкрай складно догодити) всі попрямували до «Північного демона», сяко-тако прикриваючись від крупоподібного снігу, що засипав вулиці Везертауну.

Дорога зайняла хвилин двадцять, і за час ходьби погода встигла змінитися з тієї ж «крупи» на набридливу мжичку, а з неї на нестерпну спеку. За всі ті моменти зміни погоди «дикі» не шкодували слів (дехто особливо – лайливих), аби висловити своє захоплення містом, у якому погода справді чхати хотіла на клімат. Дивувалися, як люди продовжують тут жити, і припускали, що, швидше за все, тут майже нічого нормально виростити не можна.

Пізніше тема розмови перейшла на те, що тріо захисників говорило «диким» про плани на вечір і про те, що, швидше за все, на шляху до Ассенгáусу – столиці Міронези – вони повинні будуть зустрітися зі справжньою сім'єю Орігама.

Вже на самому вході до готелю їх всіх зненацька застали викрики портьє, що ще на початку дня зустрів їх у фойє. Луска на його вилицях грізно настовбурчилась, поки Неф щось кричав у лице Грегору, міцно тримаючи його за барки.

— Та мене за дурня маєш?! Як таке може бути, взагалі?! Я вже рік як знаю, що вона мертва! Та й до того шукав її сім років, і зараз ти так просто сказав, що вона, жива, десь там в Акваріóнесі?! Грегоре, ти з глузду з'їхав?! Геть від роботи мозок поплавився?! — горлав він, напинаючи жили на шиї і смикаючи комір білосніжної сорочки завідуючого, який намагався спокійно його слухати.

— Заспокойся, Нефе, будь ласка, — Грегор не намагався забрати його руки, а лише наполегливо дивився йому в очі. — Повір мені на слові, прошу. Сюди справді приходив радник його величності і говорив про те, що Еллі жива, що це якась помилка виникала. Для чого мені тобі брехати? Я розумію, що після всього тобі складно повірити в це і прийняти, але в тебе знову з'явився шанс…

— Розумієш? Та що ти, в біса, розумієш?! — здавалося, Неф готовий був плюнути адміністратору в лице. — Це все маячня якась! Рік тому мені так само повідомили, що вона померла! Чуєш?! Той старий прийшов і сказав, що її вже немає! Ти ж сам тоді був там! І зараз ти думаєш, що я не повважаю тебе за божевільного?! — портьє ще раз смикнув його за комір і завмер, немов намагаючись відшукати в погляді Грегора якусь хитринку, натяк на жарт. Згодом він відпустив його і зробив кілька кроків назад. В його стривожених червоних очах раптом з'явилися сльози і він налякано захитав головою, сам не розуміючи, чому так нажаханий новиною про «воскресіння» коханої.

— Нефе... — Грегор подався до нього, коли Неф швидко витер сльози рукавом, але той відмахнувся, розвернувшись.

— Заціпся! Не чіпай мене! — з благанням у голосі крикнув він, а тоді помчав холом, зникаючи в одному з коридорів. — Це все безглуздя! Повне безглуздя!