Всі друзі з острахом сконцентрували свою увагу на Джетові, який непорушно стояв, насуплено дивлячись услід дівчині.

«Віві щойно сказала "безсмертя"?» – стривожено подумала Ліля, зиркаючи то на нього, то на ту, що бігла геть.

— Ем… — захотівши хоч якось підтримати молодика, заїкнулася Ріна, коли зауважила погляди товаришів. — Джете, не ображайся на неї, ти ж розумієш…

— Що вона мала на увазі, говорячи про безсмертя? — злякано запитав Даніель, поки демон аж до побіління кісточок стиснув кулаки.

— А це вже не ваше діло, чи не так? — парубок кинув на них гнівний погляд, а потім вони відчули дивне гаряче повітря, яке вмить огорнуло їх.

«Але ж ми нічого такого не зробили... – настрашилась Ліля, згодом припустивши, що так раптово могло потепліти через магічні здібності Джета. – Що ж у них за стосунки такі??».

— Напевно, тут я залишу вас, адже треба йти за цією дурепою. Вибачте, капітаншо «Ромашки», що ми зірвали вашу прогулянку.

— Не бери до голови, Джете. Я буду просити вашого кепа, щоб не дуже карав вас, коли дізнається про це, — гірко посміхнувшись, запевнила Ріна. — Дякую, що склав нам компанію і розважав. Розберися з нею там.

— Дякую і вам, Ріно. Що ж, не вперше мені це робити, як кажуть, — гостровухий розвернувся і, витягнувши якийсь невеликий квадратний пристрій з кишені камзолу, почав щось у ньому клацати. — Ще побачимось, — кинув він наостанок, після чого з тієї незрозумілої «диким» штуковини утворилася куля прозоро-фіолетового кольору, у якій Джет і зник. Після цього незвичного жару відразу не стало, що дозволило прохолодному вітру знову нагадати про себе.

Молодша Гіфгорн замислилася на кілька секунд, а потім звернулася до інших:

— Він не любить говорити на цю тему… Можливо, коли буде краща нагода і більша довіра до вас, Джет поділиться цією історією. А зараз я нічого не можу розповісти без його відома.

— Зрозуміло… — протягнули вони одночасно, ще раз прокрутивши її слова у себе в голові.

— Ріно, а нам часом не треба теж до тебе на «ви» звертатися? — поцікавилась Ліля, коли вони вирішили присісти за невеликий столик, що був знадвору якогось кафе.

— За законом, повинні були б, — задерши голову догори, відповіла дівчина. — Але це все діло також може вирішувати й король. Він дозволив вам поки не говорити до мене так.

— А Ел не звертається до тебе таким чином, бо ви… — Ліля очікувально глянула на неї.

— Бо він радник королівського чаклуна. Та й це, взагалі, якось само собою вийшло, до того ж король не забороняє, — обличчя дівчини відвідала легенька усмішка. — А нумо я вам наостанок нашої екскурсії розповім коротеньку історію про кафе, на території якого ми так добре всілися, — не дочекавшись відповіді друзів, які примощувались на стільцях, Ріна почала: — «Колір смаку» існує вже дуже давно. Близько двохсот років тому нашій столиці була серйозна проблема з великою кількістю сміття. Отже, одного разу до міста завітали члени королівської родини Елорнéусу. Наш тодішній король боявся, що враження про королівство зіпсується через те, що у столиці страшенна проблема зі сміттям. Через це він найняв найкращих гідів, які чудово знали це величезне місто і водили знатних гостей тими дорогами, де майже не було бруду і вітер не доносив сморід, — Ріна іронічно посміхнулася, продовжуючи: — Через певний час гості, безсумнівно, зголодніли. А по дорозі якраз було це непоказне кафе. Королівська сім'я вирішила завітати туди, адже зовнішній вигляд невеличкої будівлі їм чомусь дуже припав до душі. І, можливо, саме через те, що робітники не знали, кого саме обслуговують, не було жодної напруженої атмосфери, лишень думали, що знать якась, та й усе. Посиденьки у цьому закладі тим панам настільки сподобалися, що вони провели там решту дня, цікаво обговорюючи побачене. Після завершення цього всього вельможі розплатилися і залишили ду-у-уже великі чайові. Потім ці ж так звані чайові пішли на розвиток міста, якщо не помиляюся, саме так воно і позбулося сміття, і на розбудову цього кафе, яке існує й досі, — пильно глянувши на друзів, капітанша наостанок додала: — Мені відомо, що кожен, хто вперше приїздить до Ассенгаусу, обов'язково відвідує цю місцину, знаючи історію її популярності.

— Як цікаво і… дивно! — усміхнулася Меліна, краще розглядаючи екстер'єр будинку, який справді був доволі оригінальним. Блідо-золотистіі стіни із темно-дубовими вікнами виглядали дуже гармонійно, а різні темні (майже чорні) візерунки додавали незвичної витонченості. Десь зверху ж великими золотими літерами красувалася й сама назва забігайлівки.

— Ну що, йдемо? — після того, як піднялася з-за столу і заплатила офіціанту, позаяк вони встигли замовити перекус, поки вона розказувала, дівчина почала повільно йти до палацу. — Сподіваюсь, вам було цікаво.

— Ага! Дякуємо, тепер ми хоч краще будемо знати місто, у якому житимемо цей певний відрізок часу, — впевнено відповів Евол, а інші його усміхнено підтримали.

Коли ж друзі повернулися до замку, один зі слуг короля повідомив, що глава королівства дає їм, як і обіцяв, кошти на вбрання для балу. Важлива подія відбудеться уже після завтра о дев'ятій вечора, про що свідчила чимала метушня у палаці, яку всі встигли зауважити, коли поверталися. Молоді люди вирішили швидко зібратися і, хоч недавно прийшли, знову відправитися до міста.

— А де нам ті бутики з сукнями чи-то костюмами шукати? — трохи нервуючи, питала Неза.

— Розслабся, сестро. Нам Доріс, золота наша, дала таку мапу, на якій позначені всі гарні крамниці з великим вибором того, що нам потрібно, — спокійно відповіла Ліля, цікаво розглядаючи ту саму мапу.

«Дивно, що нас відпустили самих, адже ми, попри екскурсію, ще не дуже знаємо це місто. Та й воно дуже велике! Мені здається, що хтось із них якось стежить за нами, тому, думаю, нíчого боятися», – мислила рожева голова, поки очі бігали папером.

— Сподіваюсь, із валютою якось дамо собі раду… — непевно пробубнів Евол.

— Ага… Напевно, буде непогано, якщо хлопці підуть самі вибирати собі костюми. Що скажете? Як тоді, на випускний. Хіба що тут не смокінги — щойно картинки подій, пов'язаних із викраденням, промайнули у дівочій голові, як настрій Лілі трохи погіршився.

«Ех, неприємно це згадувати... Та, що б там не було, я вкотре радію, що все завершилося добре...» – вона спробувала сама себе потішити, плеснувши по щоках, поки друзі не зауважили її раптової похмурості.

— Ну гаразд, але мапа... — протягнув Евол.

— А вона нам дала запасну, про всяк випадок.

— О, чудово, давайте,— Даніель взяв із рук дівчини старовинний папір. — Що ж, тоді до зустрічі на цьому ж місці через одну-дві години. Ходімо, Еволе, нам є з чого вибирати.

— Ага, щасти, — після цих слів друзі розійшлися у різні боки, адже кожен вибрав потрібний бутик і вже прямував туди.

— А Данік, поганець, швидко зреагував, якщо поставив нам часові рамки, — видно надувши губи, сказала Меліна і грізно подивилася услід хлопцеві. — Вони ж набагато швидше з цим впораються, на відміну від нас…

— Ну нічого. Нам і так треба квапитися, адже Айнер, якого я недавно зустріла, казав, що треба буде ще допомогти із прикрашанням деяких частин замку, раз ми офіційно ще не стали загоном, — повідомила Ліля, заспокоюючи найкращу подругу. «Добре, що нам ще дали папірус зв'язку, щоб, якщо що, ми з ними зв'язалися, або вони з нами. Думаю, я не забуду, як це діло робиться…» – дівчина кинула цікавий погляд на предмет її роздумів, що перебував на ремінці коричневих штанів.

Разом з «дикими» своїми справами займалися й усі інші мешканці Ассенгаусу. Потеплілий вітер гуляв поміж високими чи низькими будинками, всілякими прилавками продавців, між різними «людьми» і теліпав мокрим одягом, який висів на шнурках, очікуючи, поки пекучі промінці сонця висушать його. Цими діями друг чоловічих і жіночих парфумів якраз розповсюджував духмяні аромати квітів і смачний запах чийогось поспішного варива. Бешкетник бавився як дівочими косами, так і парубоцькими чупринами, змушуючи і тих, і тих час від часу глянути на свій зовнішній вигляд.

Ассенгаус уже довгі століття був пристанищем як для нещасних людей, які шукали другого шансу, так і для затятих особистостей, котрі були готові кричати про себе на весь Фоверо Вельт. Столиця відкрито приймала будь-кого, щиро сподіваючись, що їхнє життя тут стане значно кращим, ніж було.

І не знати, яким боком все вийде у наших «диких». Але будемо вірити, що кожен з них також знайде тут щось своє…

За певний час дівчата обійшли зо п'ять спеціальних магазинчиків, і визначилася зі своєю сукнею на майбутній бал лише Неза. Тому далі старша Фрінке могла лише стомлено ходити за двома іншими і радити їм щось час від часу.

А от коли представниці прекрасної статі обійшли уже близько десяти таких бутиків, визначилися нарешті всі. Та тут постала ще одна, такого ж рівня важливості, проблема – вибір взуття, яке повинно було б бути до неможливості зручним і ідеально доповнювати вбрання. Що ж, але у цьому випадку вже Меліна впоралася найшвидше з усіх, а потім лише допомагала подругами з цим непростим рішенням.

— Що там із часом, Ліль? — захоплено дивлячись у пакунок зі своїми мештами, спитала Неза.

— Скоро буде пів сьомої...

— То ми що, трохи спізнюємося? — замислено зауважила Меліна.

— Так! Погнали! — схопилася Ліля і почала чимдуж бігти до того місця, у якому вони всі розійшлися. Дівчата, що трохи пізніше зреагували, невдовзі вже наздоганяли її.

Кілька поворотів, трійка будинків, ще якісь прилавки і вуаля – хлопчачий дует стоїть, очікувально схрестивши руки на грудях, і досить злісно пропалює дівоче тріо поглядами.

— Скільки вас ще чекати, дами? — Даніель серйозно підняв одну брову.

— Ну пробачте… — провинно простогнала Меліна, відхекуючись і потупивши очі. — Там, просто, все було таке гарне, що ми ніяк не могли вибрати… — вона ображено надула щічки. Побачивши таку картину, Данік дещо збентежено відві зелені очі, не бажаючи ще більше переживати, споглядаючи дівчину, і подумки вибачав їм.

— Гаразд, ходімо вже до замку, а то з нами недавно зв'язувався Айнер і говорив, що було б добре вже бути там, аби швидше приступити до роботи, — досить серйозно заговорив Евол, підхопивши свої пакунки.

— Зрозуміло. Тоді поквапимось же, а то мені не хочеться справити про себе погане враження, — стурбовано мовила Ліля, всіх підганяючи.

Коли ж вони почали, поспішаючи, крокувати до свого пункту призначення, який був від них за кілька поворотів, їхні очі несподівано натрапили на чиїсь дуже знайомі спини. Спереду йшла цікава пара – високий хлопець із червоним волоссям, на плечах якого був ранець, і такого ж зросту темношкіра дівчина з довгими світло-салатовими косами і рогами на голові, яка тримала місяцеподібний посох у руці.

— Орігаме! Мері! — радісно крикнула Ліля, відразу впізнавши друзів, і, коли вони питально обернулися, швидко побігла до них.

— Ей, народе, хто це тут у нас! — цікаво зауважив спадкоємець бізнесу Мейвольдів, широко всміхаючись, а потім його різко повалили на землю дві парубоцькі туші.

— Гей, хлопче! — молодики щасливо штурхали друга, поки він сам не знав, куди дітися.

— Агов, задушите ж… — згодом, ледве дихаючи, бурмотів Орігам, поки брати-двійнята його міцно обіймали.

— Привіт, друзі! Як ви там? Ви ж не піддались тим катам? — спитала Мері, коли підійшла до них ближче.

— Все добре, Мері! Про яких катів ти говориш? — насмішиливо поцікавилась Ліля, а сама міцно обійняла дівчину, радіючи, що знову може чути її «фразочки». — Привіт, Орігаме. Як ти? З сім'єю все в порядку? — вона так само сильно обійняла і його, коли ті двоє уже відійшли.

— Та все чудово, не хвилюйтеся, — потім він обійняв і Меліну з Незою, а вони те саме зробили і з Мері.

— До слова, як вийшло, що ви тут разом? — хитро запитав Евол, коли вони вже почали разом крокувати до палацу.

— Та я їхав сюди потягом, а далі, коли вже йшов пероном, то зустрів Мері. Відтоді ми тут разом, — замислено відповів він, а його тимчасова напарниця по прогулянці лише стверджувально кивнула. — Допомагає не заблукати, а то в мапі не завжди розбираюся…

— То ви ще не говорили з королем? — спокійно відгукнулась Неза.

— Ні, якраз туди прямуємо, — відразу стривожившись, відказав Орігам. — А ви?

— Ми вже були у нього. Не переживай, він хороша людина, — намагаючись заспокоїти друга, почала Меліна.

— Слухайте, може, зупинимося біля якогось кафе? — натхненно запропонував Евол.

— Було б круто, але… Не забувай, Еволе, що ми маємо поспішати до замку, — спокійно заперечила Ліля, хитнувши головою.

— Якщо такі справи, то нумо я вас туди швидко телепортую. Щоправда, не хочеться позбуватися цієї забави, але після завтра я все з вами точно відсвяткую, — Мері звернула увагу товаришів на себе, вкотре цікаво висловившись.

— О, чудово. Ну ж бо!

Після того, як прошепотіла щось незрозуміле, відьма накреслила своїм посохом спеціальну площу, тоді ж всі стали у те кривувате коло. Потім вона взмахнула своєю зброєю – і вони всі, разом з нею, за допомогою якогось чарівного й світлого блакитно-зеленого пилу з дивними блискітками, миттєво опинилися поза величезними дверима замку.

— Ох, добре, що пропустили ті охоронці... Іноді вони, як дурнолобці, але все ж розумні хлопці, — полегшено зітхнувши і хи-хикнувши, мовила старша Гіфгорн, а інші лише здивовано перезирнулися між собою.

— Отож, зараз знову розходимося? — почала Ліля, глянувши на величенький старовинний годинник, що висів на одній з високих стін коридору.

— Ага, нам обом до короля, а ви куди? — підтримав її Орігам.

— А нам до своїх кімнат треба. Переодягнемося, а тоді вже будемо прикрашати палац, — швидко відповів Даніель.

— Це на день народження короля?

— Так! Ну, ще обов'язково побачимось, — розвертаючись, кинув Евол.

— Не сумніваюсь, — усміхнено мовив Орігам, а після того кожен з них попрямував у своїх справах.

Коли всі «дикі» (не враховуючи Орігама) були готові до праці, їх зібрав Айнер і розділив між ними певні території, які їм треба було прикрасити.

Отже, Даніель, Неза, Ліля і сам Айнер декорували коридори, які ведуть до бального залу, а Меліна, Евол і Доріс – саме приміщення. Попри них, там було ще багатенько різних слуг.

— Гм… Це так задумано? — демонстраційно приклавши руку до підборіддя, спитала Неза, витріщаючись на один з великих портретів котрогось із королів, який був частиною довгого-довгого ряду картин. — Ти сказав нам тут прикрашати, щоб ми вивчили цих вусатих дядьків?

— Ахах, — істерично хихотнув Айнер. — Я ненавмисне, чесно. Але, мушу визнати, ти чудово придумала. Заодно і вивчите їхній вигляд. Хоч і не знаю, нащо то вам.

— А в тебе нема роботи, що ти з нами тут няньчишся? — спитала Ліля, глянувши на червоноокого молодика.

— Наразі вільний, як і Доріс, до того ж сам король наказав за вами пильнувати.

— Мда… До речі, а теперішній король, я бачу, найвродливіший зі всіх, що були. Ну, хіба що... його батько з ним може зрівнятися… — замислено казала Неза, поки Даніель із Лілею на неї якось дивно дивилися.

— Може, досить? Сестро, берися вже до роботи.

— Ну гаразд, гаразд, — висока дівчина відійшла від великих картин і почала заплітати на малих світильниках, які були на досяжній для неї висоті, золотисті стрічки різної довжини.

*****

— То ми саме тут будемо танцювати? — захоплено питала Меліна, досі розглядаючи величний зал, який уже не вперше буде приймати до себе різних знатних гостей.

— Ну, напевно, — схвильовано відповів Евол, спостерігаючи за слугами, що без кінця снували у справах по приміщенню.

— Кру-уто…

— Мені теж дуже подобається, — спокійно підтримала нову подругу Доріс, де-не-де витираючи пилюку. — Хіба шкода, що в мене ніколи не вийде провести тут бал із тим, хто мені подобається, на честь чого б це дійство не було.

— У тебе нерозділена любов? — засмучено припустила Редберг, співчуваюче глянувши на неї.

— Мабуть, можна й так сказати… — ефтіарка криво посміхнулася.

— Знайомо, знайомо… — раптом спохмурнів Евол, поки Доріс про себе подумала, що навряд у них ситуації схожі.

— Розкажеш щось про нього? — обережно попросила Меліна, а та неспокійно на неї зиркнула. Вона чомусь хотіла краще зблизитися із цією світлою і привітною дівчиною.

— Не знаю… Не певна, що тобі це сподобається… — промимрила та, відвівши очі.

— До-о-оріс! — почули всі раптом низький чоловічий тембр із одного з коридорів. Дівчина аж підскочила від несподіванки, почувши своє ім'я.

— Я у головному залі! — невпевнено відгукнулась вона, здивовано перезирнувшись із Меліною.

— Он ти де, — мовив високий чоловік, з ніг до голови вбраний у міцні обладунки.

Лицар швидким кроком підійшов до дівчат, крадькома зиркнувши на Евола, який уже взявся за прикрашання і цікаво стежив за ним. Броня воїна була, здебільшого, білого й темно-зеленого кольорів із золотистими частинами.

— Доріс, ти не знаєш, де Ріна? А то я її вже довго шукаю, а на зв'язок вона не виходить.

— Ем… — трохи зніяковіла дівчина, зауваживши, як інші двоє на нього дивляться, на що іншому було абсолютно байдуже. — Вона має бути десь у східній частині Ассенгаусу. Здається, Мідас дав їй якесь доручення...

— Ага… — замислено відказав чоловік, наперед дещо продумуючи. Потім ще раз обдарував незвичним поглядом Меліну з Еволом, про що свідчили повороти голови (рухи ж пронизливих очей, які мали світло-синій відтінок, можна було майже не помітити через армет на голові). — Гаразд, — видихнув він. — Дякую, що сказала. Мушу йти. Гарно попрацювати! — крикнув лицар, поки прямував до виходу з великого приміщення.

— Завжди рада допомогти! І вам! — досі стривожено відповіла ефтіарка.

— А це хто щойно був? — Меліна з Еволом миттєво глянули одне на одного, коли їхнє питання прозвучало одночасно.

— Це пан Бальт – капітан першого загону нашої королівської армії, — захоплено сказала Доріс, усміхнувшись.

— А-а-а… — знову одночасно протягнули вони. «То це він головний у Джета, Віві й Айнера?» – задумався Евол, певний час дивлячись на двері, у яких нещодавно зник капітан.

— Кепе! Ке-е-епе-е!! — знову почувся чийсь крик з коридору.

— Чого тобі, Джете? — знервовано спитав той. Через те, що молодики були у русі, інші вже не могли чути відповіді славнозвісного демона.

— Не дивуйтеся, що він навіть не познайомився з вами, хоча у нього була нагода, — іронічно сміючись, говорила Доріс. — Пан Бальт зазвичай не дуже привітний, але зі своїми колегами поводиться добре. Вас, мабуть, ще лише чекає ближче знайомство з ним.

— А він суворий? — трохи схвильовано поцікавилась Меліна.

— Чому питаєш? — після того, як дівчина спитала це, Евол коротко розповів про те, що сталося в обід, коли у них була екскурсія.

Ефтіарка уважно слухала, а потім тяжко зітхнула.

— Це складна історія, наскільки мені відомо. Про неї знають небагато людей. Але Віві в тому списку нема, хоча Бальт часто сперечається з Джетом про те, аби він їй розказав…

— А ті, хто знають, не можуть їй розповісти?

— Ні, так буде нечесно, — провинно посміхнулася Доріс. — Джет сам повинен їй це розповісти, але останнім часом я взагалі почала сумніватися, що це колись станеться…

Можливо, саме після цієї розмови запальний дух тих двох трохи погас, тому що вони далі протягом кількох годин роботи зовсім не часто перекидувалися лише поодинокими словами.

А в інших була трохи краща ситуація. Айнер міг тому тріо розповідати про різні цікаві й смішні історії його життя у королівському війську. І, певно, через це ті думали, що не так це й страшно, як раніше могло здаватися, а навіть захопливо.

Отож, коли годинна стрілка одного з багатьох часовимірювальних панів замку «вдарила» дев'яту вечора, Ліля, уже звільнена від роботи, замислено йшла у невідомому напрямку, декого шукаючи.

«То ми зможемо завтра погуляти чи ні? Мені було б добре знати вже… – стривожено думала дівчина, заглядаючи до кожних, відчинених на шляху дверей. – Він же казав, що повідомить, але від нього досі ні слуху, ні духу... О, а ось і той, кого я шукаю!».

Душа відразу налилася радістю, коли її власниця побачила хлопця, який змушував її серце битися частіше, а щоки, відповідно, червоніти.

— Еле! — гукнула вона, поки він із якимось зі слуг говорив у іншому кінці не дуже довгого коридору. Їхня розмова припинилася, як тільки вони побачили молодшу Фрінке. Радник королівського чаклуна кількома словами сказав тому, щоб він ішов, а сам обернувся до неї.

— Привіт, Лілю.

Вродливе обличчя дівчини вмить порожевіло, коли Ел вимовив її ім'я.

— Привіт, — коротко відповіла вона, намагаючись опанувати себе. — То… Я тут хотіла знати, чи зможемо ми завтра таки десь погуляти?

— Справді, ти ж говорила… — згадав парубок, провинно почухавши потилицю, після чого тяжко зітхнув. — Слухай… вибач, але не думаю, що завтра вийде провести час удвох, — через його слова усмішка, що була у Лілі на обличчі, зразу зникла.

— Он як…

— Але я не кажу, що не зустрінемось взагалі, — Елеазар цікаво підморгнув їй, щоб розвіяти її смуток, а потім усміхнувся.

— Про що ти?

— Нехай це буде секретом. Пізніше ви всі дізнаєтесь. Все, Лілю, мушу йти. Завтра буде, думаю, такий же насичений день, тому добре виспись. Гарних тобі снів, — Елеазар бешкетливо розтріпав її рожеве волосся на маківці і, розвернувшись, кудись поспішив. Ліля ж із подивом дивилася йому вслід. «Він розтріпав моє волосся!» – щасливо пискнула вона, а далі сама обернулася і почала йти.

«Цікаво, що ж це за секрет такий?.. Так-с, а звідки ж то я сюди прийшла? – усвідомлення того, що, напевно, заблукала, трохи налякало її. – Спокійно. Коридори не схожі на лабіринт, тому дістатися до своєї кімнати не має бути так тяжко. Буду просто йти прямо і сходити будь-яким сходами донизу, а там вже точно на когось натраплю».

Через приблизно сім хвилин сталося так, як вона і думала, – блукаючи, Ліля побачила у невеличкому залі Ріну, яка серйозно й зацікавлено про щось говорила з гарним рослим ангелом, на широких плечах якого красувалися чорні, як вугілля, пухнасті крила. Коли заблукала обережно підійшла до них, то змогла краще розгледіти хлопця. Біляве волосся було зачісане набік, у блакитно-сіруватих очах відображалася зосередженість, а тонкі й досить світлі брови були трошки насупленеми. Ніс у нього був прямим, шкіра блідою, а губи рожевими і повними.

«Цей пан – гібрид ангела і ельфа?» – припустила Ліля, згадуючи чиїсь слова і зауваживши його гострі ельфійські вуха.

— От... А я не знав, як реагувати на ці слова. Мої кажуть, що це може бути зв'язане з Ледóрном, — у приємному баритоні чулися нотки тривоги.

— Що ж… — замислилася Ріна, а потім зауважила Лілю.

— Привіт, Ріно, — звернулась та до подруги, а далі до незнайомця: — Добрий вечір, — відповіддю їй став кивок.

— Заблукала? — відразу спитала дівчина, побачивши її розгублені очі.

— Ти вгадала… Не відведеш мене до моєї кімнати? Будь ласка, — молодиця з провиною зиркнула на ангела, мовляв їй шкода, що перериває їхню розмову.

— Звичайно, — усміхнено відповіла Ріна.

— Пробачте, що втрутилася у вашу бесіду, — вирішила все-таки вголос попросити пробачення Ліля, звернувшись до лицаря, обладунки якого були чорними.

— Нічого, леді. Ми потім договоримо. Дозвольте відрекомендуватися, — ввічливо почав він, приклавши долоню до грудей і на мить схиливши голову. — Аполенáріс Вíрдерг – капітан третього загону королівської армії Міронези, що має назву «Смарагдові Крила». Вельми захоплений вашою вродою, — воїн несподівано взяв її руку і поцілував тильний бік долоні.

— Дуже приємно… — соромливо відповіла Ліля, зарум'янивши щоки, тоді теж приклала руку до грудей та схилила голову. — Я Ліля Фрінке – майбутній член шостого загону вашої королівської армії.

— То ви будете у тому загоні, що складатиметься із людей не з нашого світу? — зацікавлено глянув на неї він.

— Ну, нам так говорять...

— А що ви…

— Апóло, нумо я тобі пізніше все розкажу, гаразд? — обережно втрутилася Ріна. — Лілю треба відвести до кімнати, адже, мабуть, втомилася.

— Домовились. Приємних сновидінь, дами, — новий знайомець подарував їм легкий уклін, розвернувся і попрямував убік ще одних сходів.

— Приємний пан, — втішно сказала Ліля, коли вони вже почали йти.

— Так і є, — всміхнулась молодша Гіфгорн, підтримуючи її. — Вражена, що Аполо зробив тобі комплімент, адже він це дуже рідко робить. Така хороша людина, але самотня…

— Ой, чому ж так?

— Ніяк не може відпустити свою наречену, — сумно відповіла капітанша.

— А що з нею? Вони розійшлися? — дівчині хотілося заповнити час ходьби до своїх покоїв цікавою розмовою.

— Ні… Вона була його напарницею у їхньому загоні, коли ще дехто інший був капітаном, а не він. Вони щиро любили одне одного, та сталася так, що на одному із завдань, на яке їхній загін був відправлений в одне з міст, де активно ведеться війна, її вбив капітан третього загону імперської армії наших ворогів. «Пекельні зброєносці» Крáйнера Фóргона справді жорстокі. У тому ж бою трагічно загинув і командир Аполо й Габріéль (так звали його наречену). Сталося це десь чотири роки тому… Добре, що Аполо вижив. Той Крайнер, виродок такий... — прошипіла Ріна, стиснувши кулаки. — Вибач, Ліль... — видихнула вона. — Після цього король вирішив поставити саме його на пост капітана, адже тоді кращого претендента не бачив. Мій друг перейменував загін на честь кольору крил Габріель, напевно, щоб завжди пам'ятати про неї, — дівчина трохи промовчала, а потім договорила: — Шкода мені його… Адже досі не може відпустити. І, знаєш, це нормально. Ми все ж таки розуміємо, на що йдемо, коли записуємося до війська. Це війна, і тут треба бути готовим до всього…

— Який жах... — Ліля приречено опустила голову, а потім злякано запитала: — То що, я когось із вас теж можу колись втратити, якщо не буду обачною і сильною?

— Все може бути. Від цього ніхто не застрахований...

— Але я не хочу, Ріно. Я не хочу, щоб хтось із вас загинув!… — Ліля міцно обійняла подругу, через що та здивувалася.

— Я теж не хочу, люба. А тому ви всі повинні сумлінно тренуватися, аби бути сильними, — вона ніжно обійняла її у відповідь.

— Я буду старатися, як можу, обіцяю.

— Я вірю у тебе, — капітанша «Ромашки» стомлено видихнула, а потім радісно мовила: — Ну годі! Не сумуй. Ось там будеш йти прямо, потім направо, а тоді знову прямо, наліво і тоді вже розберешся, які там двері твої.

— Гаразд, — вислухавши її слова, кивнула дівчина. — Дякую, Ріно, за бесіду. Солодких снів.

— І тобі, — та всміхнулася і, обернувшись, пішла в інший бік.

«Так-с, її слова я чітко запам'ятала, здається… Тому помилитися не маю», – думала молодша Фрінке, почавши крокувати.

Та, як би смішно це не звучало, через п'ять хвилин вона знову почала усвідомлювати, що заблукала.

«Трясця… що ж зі мною таке цього вечора?» – дратувалася Ліля, зазрираючи за черговий поворот. Раптом почула чиїсь голоси і кроки. Чомусь злякавшись, вона сховалася за стіну одного з коридорів, думаючи, що ті люди можуть пройти повз, не зауваживши її.

— …Хотів поговорити з тобою про те, чи не міг би саме ти бути капітаном нового шостого загону? — дівчина насупила брови, намагаючись зрозуміти, хто і до кого це говорить.

— Тату, що за дурні запитання? Ти ж знаєш, чому я не зможу цього зробити. Ви з королем хочете, щоб я зовсім від роботи дуба врізав?

«Це ж Елеазар!» – Ліля ще більше напружила слух.

— Я розумію, але не впевнений, чи вийде їм обрати такого капітана, якому вони будуть довіряти і який буде певний час їх захищати, поки хтось із них не стане гідним цього посту…

«Це, певно, пан Мідас… Що ж таке він має на увазі?» – дівчина була настільки захоплена цікавістю, що не зауважила, як виглянула, аби побачити їх.

— Тату, ти ж у курсі, що в мене теж є багато роботи, і не менш важливої, — Ел спохмурнів, дивлячись, що чаклун короля не бажає поступатися, незважаючи на абсурдність цієї пропозиції. Їм назустріч раптово вийшли якісь слуги, змусивши обох замовчати, і пройшли повз, коротко привітавшись.

— Я знаю, — вирішив продовжити розмову Мідас, — але ми не можемо ризикувати…

— Апчхи! — несподівано прозвучало з того кута, в якому якраз ховалася Ліля. Дівчина потерла носа й усвідомила, що щойно абсолютно викрила себе. «Ні-ні-ні-ні!» – Ліля почала потрохи відходити, думаючи, що зможе втекти.

— Хто тут?! — почувся злий голос Елеазара, а потім він пройшов кілька кроків і побачив свою налякану подругу, яка завмерла, вхопившись за стіну.

— О, так це була пані Ліля... — задумано зробив висновок старший чоловік, цікаво звузивши очі.

— В-вітаю… — заїкнулась вона.

— І вам дорої ночі, — на обличчі, вкритому певними зморшками, з'явилась посмішка, проте очі були холодними.

— Лілю, що ти чула?! — несподівано крикнув Елеазар, підійшовши ближче до неї, через що та зробила кілька рухів назад.

— Ем…

— Я спитав, що ти чула?! — його раптовий спалах гніву змусив її ще дужче заціпеніти, не маючи змоги промовити ні слова, а просто перестрашено витріщатися на нього.

— Елеазаре, не кричи на неї. Я впевнений, що вона не чула головного. Не гнівайся, — Мідас спокійно поклав свою руку сину на плече і відвів трохи подалі.

— Проб-бачте, будь ласка… — тихо промимривши це, Ліля з провиною опустила очі.

— Щоб такого більше не було, леді. Поводьтеся виховано, — Мідас усміхнувся, тепер вже більш щиро, і, розвернувшись разом із парубком, додав: — Тихої ночі.

На його слова дівчина могла лише ледь чутно агакнути, а потім обернулася і сама пішла, куди очі бачать.

Хоча саме вона була винна в тому, що сталося, але її руки все одно тремтіли і від образи на Елеазара, і від страху. Через те, що ці неприємні почуття досі не залишили її, вона почала тихо схлипувати, на силу стримуючи сльози.

«Чому я плачу?.. Не треба. Це ж я дурна, бо не пішла звідти вчасно… Але, він на мене ще ніколи серйозно не кричав… Так образливо…».

На диво, поки ходила з такими приреченими роздумами, навіть не помітила, як прийшла до своєї кімнати. Відчинивши двері, вона зняла черевички, переодягнулася у коротку спальну сукенку і знесилено впала на м'яке ліжко.

Вікно було відчинене, тому можна було чути, як по той бік бешкетливо тріпоче листя липи, яким бавиться вітер. Ніч була місячною, тому їй довелося трохи засунути темні штори, щоби світло блідолицого не заважало спати.

Ліля, хоч і була втомленою, та сон до її голови ніяк не йшов. Вкотре повертаючись із боку на бік, вона почула чиїсь роздратовані голоси, які долинали знадвору знизу.

Дівчина який раз за день насупилася, а тоді повільно підвелася і, підійшовши до вікна й навстіж відчинивши його, глянула вниз. Там же взріла таку картину: якийсь невідомий їй світловолосий молодик сварився з недавнім героєм її думок.

«Ел? – протираючи очі, подумала вона. – А той хлопець – хто?».

Як би сильно не напружувала слух, та хоч щось нормально почути не могла. То шум вітру заважав, то чимала висота. Несподівано той, що був їй невідомим, міцно схопив Елеазара за барки і добряче притиснув його до стіни, щось люто кажучи.

«Ні! Ще ж поб'ються зараз!» – жахнулася Ліля, та ніяк не могла вирішити, бігти до них чи ні. Через кілька секунд той незнайомий хлопець своєю правою зарядив Елеазару по щелепі, а потім вдарив ним об ту ж стіну, ще щось гаркнув і, сплюнувши набік, пішов геть. А радник чаклуна тим часом повільно сповз на підлогу, спираючись на холодний мармур і вхопившись за потилицю.

«Чому він не відбивався? І взагалі, чому нічого йому не казав?!» – Ліля зойкнула і, миттєво вирішивши, швидко відчинила двері й помчала до того місця.

На шляху вона не очікувала, що зможе зустріти того незнайомця, який якраз завдав шкоди тому, хто їй не байдужий. Дівчина трохи спинилася, щоб не викликати підозри, прикрила руками тіло, адже не усвідомила, що вилетіла з кімнати у такому вигляді, і мовчки крокувала. Червоні вічі незнайомця так і пропалювали її, поки вона не пройшла повз, через що далі й змогла полегшено зітхнути.

«Ох, як же тут темно», – Ліля покладалася лише на світло з великих вікон і подумки дякувала природі, що сьогодні повний місяць.

Пройшовши ще кілька поворотів, вона натрапила на Ела, який повільно кудись ішов, час від часу обережно торкаючись потилиці.

— Що ти ту робиш? — здивовано спитав він, побачивши її. — Чому не спиш? — місячне світло дозволяло краще роздивитися обличчя парубка, і молодша Фрінке зауважила, що в кутику його губ є кров. Їй відразу захотілося якось допомогти, але він все ще чекав на відповідь, серйозно дивлячись на неї.

— Ну… Я… я дуже хотіла пити, але не знала, де тут можна взяти питну воду… — на швидку руку придумала дівчина і дуже сподівалася, що ця маленька брехня не буде виявленою. «Я б сказала правду, та буде таке враження, наче я вкотре підглядала за ним. Хоча все так і було. А мені не хочеться знову бачити його злим…».

— Ходи, покажу тобі, де кухня, адже там переважно можна воду взяти, — спокійно мовив Ел, після чого повільно розвернуся і, не поспішаючи, попрямував до їхнього місця призначення. Ліля занепокоєно покрокувала за ним.

Весь час їхньої недовгої ходьби ніхто з них не сказав і слова. Лише дівчина могла кривитися кожного разу, коли бачила або кров на його губі, або частину волосся на потилиці, яке було замальоване цією ж червоною рідиною. «Боже, невже так сильно вдарив?..» – Ліля стискала вуста і тихо зітхала, розуміючи, що краще не пхатися куди не просять.

— Тільки б нічна охорона нас не побачила, а то будуть невеличкі проблеми, — неспокійно сказав Ел, коли вони вже вийшли з кухні. — Нумо я тебе ще до кімнати проведу, а то заблукаєш.

Вона нічого йому не відповіла, попиваючи воду й мовчки з іронією погодившись. Після того, як вкотре пройшли кілька коридорів, сходів і поворотів, вони вже стояли біля напів відчинених дверей дівочих покоїв.

Ліля зайшла всередину і зупинилася на порозі, зі скорботою споглядаючи свого провідника.

— Чого ти так дивишся? — з певним подивом поцікавився Елеазар, здійнявши брову і думаючи, що в такій напів темряві вона нічого не зауважила.

— Та нічого… — знехотя відмахнулася, опустивши очі. — Щиро дякую, що провів…

— Та будь ласка... Що ж, я вже піду, — хлопець розвернувся і вже хотів іти, як зупинився, почувши її тихий і невпевнений голос:

— Елеазаре…

— Так, Лілю?

— Бережи себе наступного разу, будь ласка… І… дай відсіч… — гірка посмішка відвідала її обличчя, коли дівчина на секунду зиркнула на нього. Ел завмер і злякано подивися на неї.

— Ти... звідки ти...

Ліля тут же захотіла щось сказати, та раптом вони почули крики з коридору.

— Це охоронці! — зразу зробив висновок молодик і вже хотів іти геть, та дівчина різко схопила його за руку і, потягнувши до кімнати, швидко зачинила двері. Почулося, як охорона пройшла повз, отже, можна було спокійно видихнути.

— Треба трохи обробити твої рани… — стурбовано пояснила свої дії вона, відійшовши від нього.

Ел з дивним приреченням сів на стілець, що був біля вікна, і почав чекати. Тим часом хазяйка приміщення нишпорила у тумбочці, шукаючи перекис водню, йод і хоч якісь пластирі, які прихопила з собою з Людського світу. Очі іншого уважно стежили за її діями, не пропускаючи жодного руху.

— Чому не ввімкнеш світло?

— Мені й так видно, — швидко відповіла Ліля, не годна нічого кращого придумувати, оскільки їй чомусь дійсно не хотілося освітлювати свою кімнату. Можливо, так вона могла бути більш певною, що він не зауважить її страшної бентеги.

Через кілька хвилин молодша Фрінке знайшла те, що хотіла, і підійшла до блакитноокого хлопця. Коли він розвернувся до світла повні, щоб їй було краще видно, вона ще відсунула штори і почала обережно обробляти його губу, через що він час від часу кривився.

— Що це? Пече не так, як спиртне, — Ел вкотре смикнувся, стежачи за її зосередженим обличчям.

— З дому взяла, зветься перекисом водню. Потерпи ще трішки… — замислено говорила Ліля, майже завершуючи, поки цікавий погляд Елеазара весь час був спрямований то на її сконцентровані очі, то на вуста, то на привабливі форми, які чудово підкреслювала тоненька спальна сукенка, що спокусливо трималася на бретельках, оголюючи її тендітні плечі і зону ключиці. Рожеве волосся при тому магічно блистіло на світлі місяця.

— Чому ти не переодягнулася, коли йшла по воду? — постарався спокійно поставити запитання Ел, вкотре відвернувши зір від таких звабливих виглядів і замочивши сухе горло слиною. — У вас у Людському світі заведено в такому вигляді всюди розгулювати? Хіба що ти маєш приховані мотиви… — його погляд умить дивно загорівся.

— Не маю я жодних мотивів! Не знаю, чому не перевдяглася… Не подумала, що можу когось зустріти. Пробач мені мій вигляд, — збентежено збелькотіла Ліля, засоромившись. — Зараз піду щось накину, — після цього дівчина відійшла від хлопця і, знайшовши у шафі невеличкий светр, оділа його.

— А мені так більше подобалося... — ледь чутно мовив Ел, кинувши на неї незвичний позір, і в ту саму мить за прочиненим вікном зашурхотіла кремезна липа.

— Ти щось сказав? Я не почула, — дівчина повернулася до нього, востаннє намочила вату перекисом і наблизилася до хлопчачого обличчя.

— Ні, тобі здалося.

Дрібні мурашки пробіглися її тілом, коли вона відчула на собі його пекучий подих. Щоки Лілі загорілися палким рум'янцем, та це не дуже було видно через темноту в кімнаті.

— Ну, розвертайся. Треба ще на голові рану продезінфікувати, — мовила, закінчивши з губою, трохи відійшла і почала чекати, поки той зробить те, що попросила. Вона запитально глянула на нього, а потім завмерла, коли зустрілася з його кришталево-блакитними очима, які наливало блиском місячне сяйво і які просто пропалювали її.

Елеазар через секунду (до-о-овгу секунду), опановуючи себе, стулив повіки і протяжно видихнув. Далі повільно розвернувся.

— Нумо, — дозволив він, сам трохи задерши рукою своє волосся. Тоді ж його лікарка почала обробляти поранення, через що він знову ж таки час від часу шипів, бо відчуття були не з найприємніших. Дівчина подумки іноді всміхалася, відчуваючи, якою приємною на дотик є його русява чуприна.

«Все-таки добре, що в напів темряві роблю це, інакше точно би згоріла вже», – виснувала з недавніх моментів Ліля, тільки-но її погляд упав на міцну парубочу шию, на якій виднівся шнурочок, вочевидь, від якогось амулета.

— Здається, закінчила, — відірвавшись від наклеювання пластиру, сказала молодиця. — Завтра підеш на кухню, щоб там тобі поставили марлю з натертим буряком, а то буде ґуля. В будь-якому разі, першу поміч я надала.

— Не переживай, можу ще до одного цілителя піти і буду як новенький... Але все одно дякую за допомогу, — Ел неквапливо підвівся і обернувся до неї.

«Чому я раніше не надавала значення цій різниці у зрості? – вражено промайнуло у її голові. – Він же ледь не на голову за мене вищий…».

— Думаю, охоронці тобі нічого не зроблять, якщо натраплять, — схвильовано пішовши до дверей і прочинивши їх, мовила вона, після чого пильно оглянула коридор. — Напевно, можеш іти…

— А мені не можна тут залишитися? — несподівано прозвучало цікаве запитання десь збоку, коли та знову зачинила двері.

Ліля застигла і неждано спалахнула, а серце взялося скажено кидатися туди-сюди, немов груди – то клітка, і воно хоче з них вибратися. У скронях загепало молотком від тиску.

«Так, спокійно, пані Фрінке. Спокійно... Що можуть означати такі слова? Господи, що ж вони можуть означати?? Думай, Лільо, думай!».

Дівчина повільно й навіть налякано розвернулася до нього, після чого відразу тихо пискнула, тому що не очікувала, що молодик буде настільки близько. Елеазар поволі торкнувся її плечей, через що змусив тендітне тіло здригнутися, провів по них долонями вниз, спостерігаючи за її невимовним збентеженням, а тоді, наблизившись до самого вуха, прошепотів:

— Я жар-ту-ю. Розслабся, — тоді ж він відійшов від спантеличеної Лілі і відчинив двері, а потім, не дивлячись, мовив: — Пробач, що тоді накричав на тебе... На добраніч.

Коли Ліля зрозуміла, що точно сама залишилася у кімнаті, то уривчасто задихала й спустилася на підлогу.

— Матінко… — видихнула вона, втуплюючись у темноту. «Це був не він… Просто таке враження, що це був не він…» – дівчина ще довгий час так сиділа, опановуючи своє дихання, а потім обережно піднялася і, знявши светр, залізла під ковдру.

Та, вкотре, сон ще довго не йшов їй до голови…