— Капітане, вона вже у потрібному місці, — чітко повідомив своєму очільнику один із трійки міцно збитих вояків, які стояли перед зосередженим Лейкангером.

— Чудово. Зараз беріть потрібних людей із другого і чекайте на прихід Міронезців, — видав черговий наказ він. Але лишень вони хотіли покидати приміщення, молодик їх зупинив: — Зачекайте, хлопці. Я впевнений, що король багато воїнів із їхніх загонів дасть на патрулювання вулиць міста й на охорону палацу після нашого вчинку. Тому мені здається, що за нею він відправить когось одного. Когось із капітанів.

— То ви таки переконані, що це буде хтось із них? — спитав якийсь лицар, зауваживши замисленість головного.

— Так, і я підозрюю, хто саме це буде. Тож, коли зустрінетеся з ним, скажете йому те, про що ми з вами якраз недавно говорили, — блідо-блакитні очі дивилися на них зі строгістю і довірою, поки їхній хазяїн взяв до рук кинджал і почав його полірувати шматкою.

— Вас зрозуміли, капітане. Все буде переказано дослівно, — впевнено заявив один із них, мимохіть поправивши на поясі чохол меча.

— Прекрасно, тоді рушайте і будьте обережними, — після цих слів трійця поспішила покинути темну кімнату, залишаючи свого очільника наодинці з собою.

«Чи вийде все зробити так, як треба? Хоча… Я знаю його – він точно повинен погодитись», – подумки запевняв сам себе ангел, блукаючи неспокійним поглядом по нічній столиці Варнегору.

*****

Елеазар замислено сидів на одній із лавок довгого коридору, поглинений власними думками, аж раптом почув швидкі кроки слуг і їхню поспішну розмову:

— Не знаю, що тепер буде робити король. Мені сказали прикликати принцесу до нього, а я її ніде не знайшов... — лякався один.

— Сподіваюсь, вони її швидко відшукають, інакше й бути не може! — намагаючись заспокоїти його, говорив інший. — Якщо викрадачі не дуже серйозні…

— Ей, що тут відбувається? — стривожено підійшов до обох Ел, після чого вони зразу замовкли і страхітливо перезирнулися. — Що трапилося? Про що ви говорите? Кажіть!

— Пане Борндгольме... Через те, що старшу дочку короля ніде не могли знайти, з'явилися думки, що її могли викрасти. Адже багато охорони було задіяно саме для безпеки бального залу, а не самого входу… — злякано відповів чоловік.

— Його величність знає?!

— Так, і вже…

— Він у себе??

— Здається, так, — збентежено сказав слуга, після чого парубок різко зірвався з місяця і щосили помчав до потрібного йому приміщення.

За хвилину він уже був на місці, перед тим оминувши кілька коридорів, сходів і кімнат.

— Ваша величносте, ви повинні негайно відправити когось на пошуки принцеси! — скажено ввірвався до тронного залу Елеазар, здивувавши цим охоронця, що стояв біля внутрішнього боку дверей. Після цього він низько схилив голову і, випрямившись, швидко покрокував до чоловіка, поки сторож зачинив двері, залишившись всередині. Краєм ока зауважив, що у величному приміщенні Мідаса не було, а снували лише кілька схвильованих слуг.

— Я знаю, але не можу зрозуміти, кого саме, адже нам поки невідомо, якою силою володіють викрадачі… — задумано відповів король, почавши перебирати у руках срібну чотирилисну конюшину, яку вороги, видно, залишили на місці злочину. — Хоча, якщо ті люди проникнули до палацу настільки непоміченими, значить, не такі вони й прості. До того ж я досі не розумію, як вони змогли безперешкодно оминути захисний купол… Я впевнений, що це якісь із Варнегору, бо кому інакше може знадобитися моя донька? Певну частину деяких загонів я уже відправив на дослідження території міста, аби перевірити, чи не лиши нам жодного «подарунку». А дехто з них залишився оберігати палац. Як ти здогадався, бал уже давно припинився. І вдалий же день ті мерзотники вибрали для викрадення… — незвично лютим голосом прошипів глава держави, зі злістю розминаючи старі пальці, а потім наче схаменувся, стриманіше промовивши: — От я і думаю, що, може, нехай Атріс іде за нею?

Почувши ім'я капітана другого загону їхньої королівської армії, Ел невдоволено насупився.

— Він хіба не відправляється зараз теж на патрулювання вулиць разом із охороною міста?..

— Я можу його відкликати, адже хтось же повинен піти на порятунок Ліліанни. Я вважаю, що краще нехай це буде хтось із капітанів.

— Не треба. Атріс – останній, хто може піти на це завдання, — у блакитних очах молодика горіла серйозність. — Будь ласка, не відправляйте саме його, — вже покірніше попросив він.

— Тоді, якщо так, можливо, ти сам хочеш? — глава королівства цікаво глянув на Ела, звузивши очі. Той ображеним поглядом подивися на нього у відповідь, почувши неабияк провокативне запитання. Та, ще раз все чітко обдумавши, Борндгольм розчаровано опустив голову і розлючено стис кулаки.

— Ні, королю. Я... я ж можу не впоратися з усіма злодіями. А якщо це якийсь із сильніших Варнегорівських загонів? Ще й разом з якимось із їхніх капітанів?.. А на моїй магії до того ж іще кілька днів повинен блок стояти… Я не зможу, — хлопець дійсно ненавидів відчуття жалюгідності. Через нього хотілося все нищити і грізно кричати від триклятої безпомічності, допоки не зірвеш голос.

— Мабуть, твоя правда. Пробач, я забув про блок, хоч і можу сказати Мідасові зняти його, але термін ще не минув, — нарешті, стомлено видихнув чоловік, стуливши зморшкуваті повіки. — Якщо так боїшся за життя моєї дочки, я можу відправити за нею Бальта.

— Було б добре, пане. Йому я можу довіряти, — Ел впевнено глянув на короля і зустрівся із його допитливим поглядом.

Згодом батько Лілі вкотре зітхнув.

— А чому ти не хочеш, аби пішов Атріс? Ти йому не довіряєш? Він також сильний, — несподівано запитав він, не відриваючи від Елеазара своїх проникливих очей. Густі брови останнього який раз зійшлися над переніссям.

— Пробачте, але в мене з ним особисті стосунки не на найкращому рівні, — цупко відказав той, не бажаючи більше вести розмову на схожу тему, і відвернувся.

— Скажи мені, як ваші з ним особисті стосунки стосуються порятунку моєї дочки? — через ще одне в'їдливе запитання Ел до болю зціпив зуби. — Елеазаре, я підозрюю, що ти від мене вже давно щось приховуєш. І це «щось» якраз зв'язане з Атрісом, еге ж? — знову прозвучав низький голос, наповнений недовірою, над його вже опущеною головою, у котрій роїлися різні-різні думки. Далі молодик умить підвів на того злякані очі, наче хотів заперечити. — Мені не треба з тобою радитися, аби відправити когось за моєю донькою. Можеш іти, я сам все вирішу. Тоді вже скажу якомусь воїну, щоб повідомив це вибраній мною людині. Коли небезпека втрясеться, розкажеш мені все, зрозумів? Я не можу прислухатися до порад людини, яка не до кінця чесна зі мною, — суворий позір пройшовся по ньому, змушуючи з провиною потупитися у підлогу. Кілька довгих хвилин у тронному залі панувала напружена тиша.

— Гаразд, я зрозумів, — врешті, похмуро відповів Елеазар, досі не дивлячись на главу держави. Пізніше розвернувся і повільно пішов до виходу. Коли величезні двері за ним із гуртком зачинилися, хлопець почав швидко кудись крокувати.

«Чому ж йому так важливо знати, що там між мною і тим бісовим Атрісом? Трясця! – Ел нещадно вдарив кулаком об найближчу стіну, тільки-но опинився у себе в кімнаті. – І невже він таки його відправить за нею?? – стиснена долоня знову зустрілася із тим же місцем. – Холера, як дратує! Це ж моя провина в тому, що її викрали! Сім Братів, якби я тоді не залишив її саму!..».

Він приречено взявся за голову і безсило сів навпочіпки, поки очі бігали по підлозі, а голова кипіла від думок схожого виду.

«Що зробити, щоб король мене послухав? Як мені хотілось би… Ні. Я, напевно, не маю права навіть думати про це, хоч лише я і винен у тому, що сталося. Та й зараз ми не у Людському світі, тут все не так просто… Чому ж так вийшло? Ні, не можу дозволити, аби туди пішов Атріс! Хоча... А що я можу зробити?.. Не хочу нічого з того всього розповідати його величності. То… Що ж я маю вдіяти, щоб її якнайшвидше врятували?.. Ох, ті кляті закони! Як мені це все вже набридло, трясця!.. Так, спокійно. Відколи я став таким нестримним? Зараз, думаю, найкращим рішенням буде сидіти тихо і терпляче чекати на рішення його величності. Ніхто не сміє сам пхатися на її пошуки без його відома, і я зокрема. Король сказав, що вирішить сам, значить так і буде. Добре знаю, що в такі моменти йому краще не нав'язуватися, ким би ти не був… Холера, навіть якщо це буде Атріс, він не повинен щось зробити самій принцесі – не посміє... Головне – не дати зараз емоціям затьмарити своє тверезе мислення. Треба заспокоїтись…».

*****

— Ваша величносте, капітан «Оніксу» вже прибув на виклик! — чітко повідомив охоронець, стоячи біля вхідних дверей до палацу.

— Впустіть його, — наказав король, відірвавшись від збентежених роздумів. Після його слів вояк чемно кивнув і відчинив головні двері, впускаючи всередину приміщення капітана першого загону королівської армії Міронези.

Глава держави сконцентрував свою увагу на чоловікові, який щойно з'явився перед ним і, покірно схиливши голову, став на одне коліно. Бальт був із ніг до голови вбраний у білу із золотистими і смарагдовими частинами броню. А його обличчя, як зазвичай, закривав лицарський шолом.

— Чим можу служити? — спокійним і сповненим твердості голосом спитав він, не змінюючи свого чіткого положення.

— Як тобі вже стало відомо, якісь злодії недавно посміли викрасти Ліліанну. І я кладу на твої плечі відповідальність якнайшвидше знайти її і повернути до палацу.

— Ваша величносте, як мені дізнатися, куди пішли викрадачі? — не підводячи голови, швидко спитав він.

— Не хвилюйся – Мідас тобі потім більш детально розповість все, що встиг дізнатися. Але, прошу, будь обачним, тому що злодії, швидше за все, навмисно залишили амулет моєї доньки на місці злочину. Там більше нічого, крім нього, не було знайдено. Я підозрюю, що вони задумали щось більше, ніж звичайне викрадення... Просто будь обережним, Бальте. Я на тебе розраховую! Будь ласка, поспішай!

— Вас зрозумів, мій королю. Щиро вдячний за довіру. Принцеса буде в палаці в найшвидший можливий термін, — після таких серйозних і впевнених слів довірений воїн його величності піднявся і поспішно попрямував до виходу з тронного залу, що супроводжувалося брязкітом його обладунків.

*****

Ліля ледве підняла тяжкі повіки і стомленим поглядом оглянула невеличку темну кімнату, в якій перебувала. Самотнє вікно, крізь яке потрапляло світло від блискавки, містило тріснуту шибку, через яку подував вітер, утворюючи химерний звук. Ґадулі-краплі від рясного дощу, що не припиняв лити вже зо три години, стікали по сирій сірувато-бежевій стіні, потрапивши всередину через ту дірку у склі. На підгнилій дерев'яній підлозі валялалися куски землі і незрозуміле шмаття. Повітря було просочене запахом хвої, болота й огидної плісняви, через що змерзлий кирпатий ніс міг іноді морщитися.

Коли дівчина відчула, що може нормально рухатися, то повільно підвелася і сіла, хитнувшись і трохи вкривши себе якоюсь вогкою ковдрою, що була на ліжку, на якому та і лежала. Мокре і брудне вбрання принцеси було схоже, радше, на якесь лахміття, ніж на гарну бальну сукню. Розтріпані ніжно-рожевого кольору довгі коси також не були сухими, а при тому, що у приміщенні було холодно, вони і зім'ята сукня слугували чудовими провокаторами сильного тремтіння і так званої гусячої шкіри.

«Де я?..» – нарешті промайнула хоч якась думка у голові, місця скронь якої час від часу боляче стукали. Ліля раптово здригнулася і пискнула, коли кімнату вкотре заполонило сяйво грозової володарки і гучний звук від її зіткнення із якимось деревом пролунав околицями.

«Там злива?..» – перелякано припустила вона, поглянувши у вікно, по якому з усієї сили тарабанили дочки дощу. А потім різко закричала, коли почула десь недалеко яскраво виражений тріск стовбура міцної сосни, а далі вона сама грізно повалилася на наповнену водою землю, яка вже не могла вбирати у себе ту життєдайну рідину.

«Я у лісі?..» – Ліля підсунулася ближче до стіни і, з головою накрившись вологою і смердючою ковдрою, обійняла свої тремтячі коліна. Повільно підвівши кволу руку, спадкоємиця трону Міронези обережно доторкнулася до губ і відразу скривилася, відчувши неприємний біль.

«Що зі мною?.. – тільки-но хоч трохи зігрілася і на якийсь час припинила тремтіти, дівчина змогла усвідомити, що її болить не лише губа, а й інші частини тіла, як от стегно чи плече. – Мене били?.. Але коли? І чому? Як я тут опинилася?.. Чітко пам'ятаю лише нашу розмову з Елом, те, як ішла коридором і зустріла якогось чоловіка, а потім... А що було потім? Щось не можу згадати... Невже… Ні, невже мене знову викрали?..»

Ліля опустила голову на бридке покривало і почала тихо схлипувати, зрозумівши свою нікчемну безпорадність.

«Одні запитання, але жодних відповідей… І що? Хто тепер буде мене рятувати?.. Дурепо, завжди потрапляєш у якусь халепу, не годна нормально себе захистити!.. А ти ж тренувалася, вже трохи вмієш щось робити. І навіть якусь там магію маєш, то чому так сталося?.. – її сльози були такими гарячими, що, здавалося, обпікали крижану шкіру. – Тепер Елеазар не прийде тебе рятувати, як того разу, як би ти не просила, як би не кричала. Не прийде, бо більше не хоче, щоб вас хоч щось пов'язувало... Бо він сказав, що не… н-не любить тебе… Не любить… Ти повинна прийняти цю жорстоку правду… Але, але… Не любить?.. Справді не любить?? Але як тоді пояснити деякі його вчиники? Невже просто через дружбу?.. Угх, боже, я й не підозрювала, що почути ці слова від нього буде настільки боляче... Таке враження, що ще трохи – і я не зможу терпіти цю муку... Напевно, батько пришле якогось воїна, який і забере мене звідси... Але навіщо?.. Для чого мені туди повертатися? Я ж не зможу більше нікого так покохати, як Ела... Розумію, що варто вже припиняти про нього думати, адже це більше немає жодного сенсу, але ж… Це дуже складно... У мене ніяк не вийде забути його, навіть якщо дуже захочу! Це ж неможливо – забути того, чия усмішка зігріває душу, того, зустріч із ким змушує серце радісно битися у грудях, і того… Чиї байдужі слова завдали мені стільки болю…».

Знічев'я заплакана дівчина здригнулася від незрозумілого звуку, що вирвав її із розчарованих роздумів.

— Хто тут? — прохрипіла вона осілим голосом і з острахом витріщилася на ледь видні двері, вкотре сіпнувшись від гуркоту грому і несподіваного світла блискавиці знадвору. Через певну мить до кімнати увійшов якийсь чоловік і почав наближатися до неї...

*****

Тим часом капітан першого загону королівської армії Міронези щосили вдаряв вуздечкою, аби його вірний кінь біг із такою швидкістю, як ніколи раніше. Невпинні сльози небес, які роздував уривчастий вітер, ускладнювали бачення, змушуючи час від часу махнути головою, щоб позбутися води на обличчі, яке прикривав залізний шолом.

«Пробач, друже, – з провиною думав лицар, звертаючись до тварини, – мені конче потрібно дістатися до зазначеного Мідасом місця якнайшвидше, а звідси використовувати магію я не можу, бо буду швидко розпізнаний ворогами. Тому доведеться тобі трохи постаратися, щоб не було запізно, а то розчаровувати короля мені ніяк не хочеться…».

— Вйо! — воїн сильніше тріснув упражжю і напружився, відчувши, що жеребець почав щосекунди прискорюватися.

«Ще трохи. Кілька сотень метрів – і ми будемо там, тоді зможеш якийсь час відпочити», – Бальт стривожено тримав міцну вуздечку у руках і подумки молився. Молився, аби вони встигли...

*****

«Я через пів години відправлюся до Варнегору?.. – розсіяно згадувала Ліля слова того, хто тоді до неї зайшов, легко скоцюрбившись. – А чому ж мене при тому бити?.. Щось ще питав незрозуміле про якийсь Стихійник чи що це було? Ех, не знаю… І за які гріхи мені це? Все через те, що я дурнувата принцеса, правда ж?».

Дівчина безпорадно валялася на засміченому ліжку і вдивлявся у темряву знемоглими очима, повіки яких ніяк не припиняли дрібно тремтіти.

«Може, так буде й краще, – знову розмірковувала вона, поки ниючий біль у скронях не давав забути про себе ні на мить, а шлунок стогнав від голоду. – Якщо мене заберуть до Варнегору, я ж там уже не буду принцесою… Там можна буде з кимось познайомитися і хоч на якийсь час забути про Елеазара, про ці дурні почуття до нього і про ті кляті закони з обов'язками… У тому місці я, можливо, зможу бути по-справжньому вільною… Вільною, як колись…».

Неочікувано дзвінке звучання зіткнення заліза із залізом урвало її думки, і погляд молодиці змучено перевівся на місце, де мали би бути двері. Після ще кількох схожих і незрозумілих їй звуків до вкритого мороком приміщення забіг високий лицар у світлій золото-зеленій броні і з алебардою у руках, впускаючи тьмяне світло з коридору.

«Це і є мій рятівник?..» – мляво припустила принцеса, дивлячись прямо на нього і продовжуючи безсило лежати, наче нічого й не відбувається.

— Ваша високосте! — збентежено кликнув її воїн, та вона нічого не сказала у відповідь, навіть не ворухнулася.

Побачивши, що від неї немає жодної реакції, капітан першого загону їхньої королівської армії сховав за спину зброю, швидко підійшов і присів біля ліжка, оцінюючи всю складність ситуації. Пізніше він обережно припідняв її слабе тіло лише однією рукою і мовив:

— Ось, зробіть три ковтки. Воно поверне вам хоч якісь сили, трохи злікує і дасть ясність розуму, — чоловік вручив дівчині маленьку грушеподібну скляну баночку, у якій бовталася незрозуміла білувата рідина. Ліля дивно подивилася на нього, а тоді, ледь торкнувшись тремтячими руками до баночки, виконала його прохання. Речовина була не конче приємною на смак, але зараз це її не хвилювало, адже через кілька секунд по жилах почало поступово розливатися незвичне відчуття енергії і наснаги.

— Ви... — наче прокидаючись, забажала спитати вона.

— Я капітан першого загону королівської армії Міронези. Мене звати Бальт, пам'ятаєте? Я прийшов вас врятувати, за наказом короля, — лицар підвівся, дивлячись на її розгублені й водночас спустошені очі. «Поки зілля ще повністю не подіяло, інакше я вчинити не можу», – подумав той, а потім нахилився до неї. — Дозвольте, будь ласка, — Бальт зненацька взяв її на руки і почав іти до виходу з кімнати.

— Що ви робите? — трохи жвавіше поцікавилася принцеса, міцно схопившись за виступи на його обладунках.

— Рятую вас, — чітко відповів він, сконцентровано поглядаючи перед собою.

Як почула його слова, їй здалося, наче у голові щось клацнуло, і дівчина почала з усіма силами, які в неї були, вириватися із сильних рук рятівника.

Чоловік зупинився і спокійно поставив її на землю, не збираючись протистояти. Тоді ж молодиця зразу відчула, що боса. І через те, що досі не до кінця повернула собі контроль над тілом, вона могла трохи хитатися, коли стояла.

— Можете самі йти? — навіть якось радісно збасував воїн. «Добре, що на підлозі немає нічого, що могло б нашкодити її ногам. Хіба що холод», – миттєво промайнуло в його голові.

— Можу, але не хочу, — принцеса збентежено глянула на нього, а потім з провиною опустила голову.

— Що? — шоковано перепитав капітан, подумавши, що йому здалося. — Ви не хочете?

— Так, — вона підвела на того розчаровані кришталево-сірі очі, давши чітку відповідь.

— Але чому? Ви не можете так казати! — лицар швидко схопив її за руку, наче боявся, що вона може втекти. — Я повинен повернути вас до палацу!

— Я сказала, що не хочу! Відпустіть мене негайно! — крикнула Ліля, намагаючись вирвати свою тендітну кінцівку з сильної хватки чоловіка, який досі не міг повірити, що справді почув від неї такі слова.

— Ваша високосте, ви повинні піти зі мною! Вам аж ніяк не можна тут залишатися. Король дуже хвилюється за вас, — той намагався добре тримати її і не завдавати при цьому жодного болю.

— Я не маю жодного бажання повертатися у те прокляте місце! — після цієї фрази по щоках принцеси вкотре покотилися гарячі сльози. Вона припинила пручатися і потупила свій гіркий погляд у брудну й холодну підлогу, на якій стояла. — Не хочу туди…

— Принцесо… — Бальт схвильовано зупинився, згодом відпустивши її. — Зрозумійте… Король не може знову втратити спадкоємицю трону нашого королівства. Ви дуже важлива особа, а тому не можете робити те, що вам хочеться. Ви потрібні нашому народові.

— Але… — дівчина злякано подивилася на його залізний шолом, не договоривши. «Я потрібна народові, але не тому, хто потрібен мені…».

— Нумо так, — почав рятівник, поправляючи броню на зап'ясті, — коли прийдемо, ви мені розкажете, чому не хотіли повертатися, а я постараюся вам у цьому якось допомогти. Домовились? Ви ж мені з вільним вечером допомогли, хоч ми і не бачилися на балі, — на його неждано ввічливу пропозицію Ліля підозріло звузила очі, шморгнувши носом.

«Допомога за допомогу?.. Я ж принцеса… Справді, про що я тоді таке думала? Це ж зрадою Батьківщини називається, так? Тато стільки працював над цим усім, а я захотіла просто начхати на все? Як же я так могла?..».

— Я не знаю… — попри все, їй не дуже хотілося довіряти цій людині, навіть якщо він прийшов її врятувати. Навіть якщо його за нею послав батько, навіть якщо вони вже якось билися пліч-о-пліч. Відчуття того, що вона там знову буде часто бачити Елеазара і страждати від нерозділеного кохання, змушувало її серце відпихати цю допомогу.

— Гаразд… — замислився лицар, уважно й стривожено роззираючись по сторонах. — Нумо потім це вирішимо, а зараз треба якнайшвидше забиратися звідси. Йдете? Будь ласка, — чоловік благально простягнув їй свою руку, що була в темній шкіряній рукавиці.

Старша Дрангедал довго вагалася, мовчки дивлячись то на ту широку долоню, то на його закрите шоломом обличчя. Та потім таки взяла її і вони разом помчали до виходу з будинку, хоч їй і було складно, бо взуття жодного не мала і стегно інколи відгукувалося неприємним болем.

«А що я ще могла зробити? – думала вона, поки бігла, раз за разом шпонтаючись, та не падала, тому що трималася за його кінцівку. – Не знати, як би до мене ставилися у Варнегорі. Напевно, не краще, ніж у цьому будинку. А там я точно знаю, що мене ніхто не образить. От тільки… Хотілось би хоч ще один раз відчути турботу коханої людини, а не якогось там батькового "пса", який беззаперечно виконує його накази і ставиться до мене так лише через те, що хоче швидше повернути до палацу…».

Коли вибігли навулицю, опинилися у лісній місцевості, дебелі багаторічні рослинні жителі якої були схожі на високих кострубатих монстрів, що так і схилялися до тебе, аби забрати з собою. Було просто темнющо. Дорогу могли освітлювати лише поодинокі й далекі спалахи розлючених кимось блискавок. Досі падав густий дощ, нещадно розсікаючи товстими краплями повітря, що було з легким ароматом осені. Дув пронизливий вітер, змушуючи не закутане у теплий одяг тіло скажено тремтіти від холоду, який гострими невидимими пазурами чіплявся за тебе. Студінь роз'їдала голі дівочі стопи, що стояли на такій же землі.

Ліля обійняла себе вільною рукою, намагаючись хоч на трохи призупинити процес скорочення м'язів, і, відчуваючи майже крижану воду під ногами, швидко покрокувала за лицарем, який, не відпускаючи її долоню, ішов попереду.

— Куди ми прямуємо?

— До мого коня, — на диво, ледве почувши її тихий голос, чітко й швидко відповів Бальт, а потім відсунув рукою гілки дерев, пробираючись у гущу лісу. Через кілька метрів зупинився. — Ми на місці. Клене… Як ти, друже? — по-доброму спитав воїн, відпустивши кінцівку принцеси і почавши відв'язувати тварину від дерева, а кінь щасливо заіржав. Його було ледь-ледь видно у темряві, адже мав забарвлення воронячого крила. Після виконаних дій вершник подав долоню тремтячій Лілі. Все її волосся і вбрання уже встигло прилипнути до тіла, а вона сама стояла мокра, як хлющ, і витріщалася на чоловіка, по обладнуках якого цілими струмочками стікала вода.

— Залізати? — злякано не зрозуміла дівчина, а коли побачила його стверджувальний кивок, боязко відійшла.

— Я допоможу, не бійтеся, ваша високосте, — намагався заспокоїти її лицар. — Прошу́, ми повинні поспішати, аби нас не знайшли, — благальним тембром викликав у ній ще більше збентеження.

— А не можна відправитися спеціальним телепортом? — згадавши події першого завдання, стурбовано спитала принцеса.

— Ні, тому що він використовується один раз на добу. І я якраз застосував його, коли переміщався ближче до цього місця. А ще одного при собі не маю, — пояснив вояк, не відходячи від коня. — Будь ласка, повірте, це не так страшно, як ви думаєте, — після його чергового прохання Ліля спробувала зібратися з силами й опанувати себе, як би складно це не було.

«Ну ж бо, Ліль, немає нічого важливішого за твоє життя. Пам'ятай це», – вона потрохи підійшла до рятівника і, коли таки простягнула йому свою руку, він допоміг їй вилізти на чорного жеребця. Той трошки невдоволено пирхнув, а потім обренувся до господаря. Чоловік погладив його по голові, а далі витягнув із сумки, прикріпленої до сідла, якусь велику тканину і зафіксував її у себе на спині. А вже потім сам поспішив запхати ногу у стремено, заскочити на верх, поперед принцеси, і міцно схопити вуздечку.

— Тримайтеся міцніше – ми будемо мчати, — серйозно попередив воїн, накинувши на неї свій темний і вже трохи мокрий плащ. — Це для того, щоб вас не обдуло, — пояснив він. Ліля поправила на собі тяжку тканину і якомога сильніше вхопилася за менш захищене місце на міцному тілі батькового «пса». Той уже хотів рушати, та її раптове запитання зупинило його:

— Надворі ж гроза, хіба це безпечно?

Капітан стомлено видихнув, кілька секунд думаючи над її словами, а потім мовив:

— У мене є такий інструмент, який, за планом, не мав би дозволити блискавці влучити в нас. Тому можете не хвилюватися. Та й, взагалі, ця злива повинна скоро минути... — він знову вхопився за упряжку і після тихого дівочого агакання смикнув її. Тоді ж кінь із якимось азартом заіржав і почав бігти у вказаному напрямку, щоразу набираючи швидкість.