Минуло вже кілька днів після інциденту з «таємним шанувальником». Якщо не приховувати правди, Ліля тієї ночі дуже довго не могла заснути, все крутилася і крутилася у ліжку, аналізуючи пережите. До того ж їй пощастило, що не захворіла після такого раннього «купання».

Дівчина дійсно не очікувала, що той день стане настільки насиченим. Адам спершу здався приємним і зовсім не поганим хлопцем, тому вона аж ніяк не підозрювала, що в нього на неї схожі плани…

А той Елеазар їй теж ще нічого не розповів, що не могло не напружувати Лілю, коли вона пригадувала всю ту виставу. Ага, він точно повинен їй багато що пояснити! І нехай навіть не думає, що зможе викрутитися! Вона це так просто не залишить, адже у її житті таке трапляється далече-енько не кожен день.

Хоча молодша Фрінке нехай і міркувала, що бажає дізнатися про все якнайшвидше, проте водночас відчувала чималий страх стосовно цього. Втім, таке явище вважала нормальним, адже розуміла, що люди переважно бояться чогось незвіданого.

«Елеазар все ж таки дивний хлопець, – який раз за той час усвідомлювала Ліля, перебуваючи на кухні разом із Незою під час приготування обіду, поки Ріна мала в місті якісь справи. – То він до мене в кімнату через вікно завалюється, то якісь листи пише, то патякає про фігуру, то раптово прогулянці з Адамом заважає (до речі, невідомо, чим би все закінчилося, якби він не втрутився), а то виявляється, що причетний до втихомирення тих дівчат. Звідки такий дивак виліз? Та ще й від мене щось хоче…».

Вона з незвиклими і надзвичайно хвилюючими відчуттями згадувала ту мить, коли почула від свого так званого таємного шанувальника про те, що це її новий знайомий приклав руку до вгамування її новоспечених подруг. Їй тоді шалено захотілося зробити що-небудь, аби опинитися біля Елеазара, хоча сама ще свідомо не знала, що би вона у ту мить зробила. Обійняла? Подякувала? Так, звичайно! А ще би детально про це розпитала...

Дівчина легко заломлювала брови, коли згадувала, що момент їхнього падіння із мосту їй здався якимось уповільненим. Ще й, на додачу, на щоках несподівано оселявся ледь помітний рум’янець, коли їхню хазяйку пронизувало відчуття того, що тодішні теплі й міцні обійми Елеазара могли захистити її від усього цього жорсткого світу.

«Матір рідна, а я ж так і померти могла, якби його не було поруч… – із дивним шкодуванням вона стисла рожеві губи. – Цей факт нереально лякає, так я стаю ще більше вдячною Елеазарові за порятунок... Але чекайте… якби я знепритомніла, він мені що, робив би штучне дихання??».

Перемішування потрібних інгредієнтів для пирога очікувано вийшло з ладу, лишень Ліля не без причини розхвилювалася. З магнітофона голосно лунала музика, що інколи допомагало їй не загубитися поміж усіх цих думок.

«Ну і грець із ним! Добре, що вдалося цього уникнути, а то, як казав, ще міг би ребра зламати через масаж серця!.. Я жива, а інше – неважливо! – істерично пирхнула дівчина, стараючись заспокоїтися, бо ж нерозуміючий погляд старшої сестри починав чекати на пояснення, які інша точно не хотіла давати. – Але все ж... чому він так хотів мене врятувати? Ми ж навіть друзями називатися ще не можемо... І той хлопець, Айнер, здається, теж якийсь дивакуватий... До речі, може, це у нього очні лінзи такі?.. І якщо він товаришує з Елеазаром, значить знає Адама, чи не так? До слова, коли Елеазар звертався до того Адама, то вжив слово "вам" і "ви". Це означає, що Адам такий не один? Ним хтось керує "зверху"?.. А якщо з цим Елеазаром і Айнером така ж ситуація?.. Так-с, треба якнайшвидше спитати про це у Ріни! А то хто вони взагалі такі і що їм від мене, чорт забирай, треба??».

Ліля зловила себе ще на думці, що зовсім не хоче бути пов'язана у війну між двома якимись там небезпечними мафіями (адже підозрювала, що це вони, радше, і є). Ні, таких пригод на п'яту точку опори їй точно не потрібно. Однак, зараз вона могла лише сподіватися, що згодом Елеазар їй все розкаже і ті її невеселі здогадування будуть хибними.

Дівчині хотілось би вести монолог на цю тему, але в кімнаті була не сама, тому їй залишалося лише мовчки стримувати тріщини в голові від тієї незбагненної кількості думок і іноді корчити різні фізіономії. Неза вже давно зауважила, що з її молодшою сестрою щось не так, адже вірити у те, що тоді та просто-напросто зашпонталася і впала у річку, їй аж ніяк не бажалося, навіть якщо вона знала, що з тими проявами незграбності з Лілею і таке могло статися. Проте, розпитувати у неї про справжню причину такого її стану вона не поспішала, мудро вирішивши, що інша сама повинна на це наважитись. А якщо не розповість, значить – не треба.

Тоді, коли дует сестер порався на кухні, хлопці «товклися» у вітальні. До своїх так званих наречених не пхалися, тому що Неза їм це заборонила (і то лише через одного славнозвісного блондина). Трохи згодом до них, як і обіцяла, прийшла Меліна. Привітавшись із молодиками, вона поспішила до дівчат, маючи неосяжне бажання стати їм у пригоді.

— А може, ми все-таки чимось допоможемо? — почувся цікавий голос Евола, який виглянув із-за дверей. Зауваживши поведінку брата, Данігк роздратовано мовив:

— Який раз вже кажу тобі не говорити за двох і не надокучати їм. Якщо Неза сказала, щоб ми не лізли до них, то не лізь. Ти не розумієш людської мови?

— Але я хочу... — вперте чергове наполягання хлопця було блискавично перебите нервовим братом:

— Слухай, не починай знову. Краще спокійно зачекаймо, поки повернеться Орігам.

Ледве погодившись на ці серйозні й невдоволені слова, Евол засмучено видихнув і сів на канапу.

— Меліно, принеси мені з комірки кілька яблук, будь ласка, — готуючи тісто, попросила Ліля, поки Неза мила посуд.

— Зараз буде! — усміхнено поквапилася до потрібного приміщення Меліна, на ходу зав'язуючи світлі кучері відтінку персика у хвіст.

— Лишень обережніше там, — застерегла її наостанок подруга.

Меліна швидко перетнула коридорчик між кухнею і коміркою, а далі перед нею опинилися масивні і старі дверища. Спершу дівчині здалося, що вони просто не відчиняться, але все виявилося не так. Тож у наступну мить, коли ввійшла, ввімкнула світло і зачинила за собою двері, її очі дуже швидко побачили необхідний об'єкт. Вона захопила з собою приблизну кількість тих фруктів і попрямувала до виходу. Але знічев’я виявила, що не може відчинити ті добротні двері, як би сильно не смикала за клямку.

«Ой-йой… Що ж робити? – в паніці пискнула вона, поклавши яблука на підлогу і знову роблячи спробу вийти. – Ох, точно! Ось що Ліля мала на увазі! І як я ще могла про це забути?? Ех, якби хоч телефон при собі мала... Думаю, краще просто почекати, поки за мною не повернуться, коли зауважать, що мене довго немає. Адже кричати – не варіант, бо через музику мене з моїм-то голосом навряд чи почують... Але все одно буду намагатися сама вибратися звідси. Не сидіти ж мені склавши руки!».

Поставивши перед собою дану мету, Меліна почала старанно шукати хоч щось, що могло би допомогти їй впоратися із цією непростою ситуацією.

Тим часом Ріна з Орігамом разом повернулися з міста, про щось балакаючи. Вбравшись у домашній одяг, так звана покоївка теж почала допомагати сестрам на кухні.

— Щось Меліна довго... — занепокоїлась Ліля, зауваживши надмірну відсутність найкращої подруги. «Дідько, ніяк не можу відірватися від роботи, тому треба сказати, щоб хтось пішов за нею». — Орігаме, не міг би ти, будь ласка, подивитись за Меліною? Вона пішла до комірки за яблуками. Її довго немає, а я переживаю, чи не сталося що.

— Гаразд, — хлопець підвівся, відірвавшись від розмови з братами.

Без зайвих зусиль відчинивши ті великі двері, парубок побачив стривожену Меліну, яка була схожа на завзяту людину-шукача.

— Ем… ти як? — запитав він, увійшовши всередину, і за звичкою зачинив за собою двері. Зауваживши Орігама, дівчина злякано подивилася на вихід.

— Ні! — з відчаєм видала вона. — Чому ти зачинив двері?

— Що? — не зрозумів він. — А не можна було? — питально озирнувся.

— Розумієш, вони не відчиняються уже останні декілька хвилин, що б я не робила... — зневірено пояснила дівчина.

— Невже? — Орігам кілька разів натиснув на клямку, але та не піддалася. — То через це ти і затрималася, так? Зрозуміло. І що ж нам робити? Я ще й телефон із собою не взяв.

— Не знаю. Я нічого путнього не знайшла, що могло би допомогти... — сумно зітхнула Меліна. — А кричати – не варіант, бо навряд чи вони почують, там музика надто голосно грає…

— Тоді просто почекаймо, поки інші не зауважать, що нас немає, і не прийдуть сюди. Думаю, це буде недовго. І в той момент не треба буде дозволити їм зачинити двері.

Дівчина кивнула і, присівши навпочіпки, обхопила коліна руками.

Між ними застигло мовчання, через що Меліна стала почуватися не конче комфортно, тому вирішила поставити запитання:

— Слухай, а чому ти малюєш волосся у червоний колір?

— Я не малюю, — похитав головою хлопець. — Це така дивна патологія. Напевно, як у Лілі з Незою.

— Справді? — здивовано закліпала Редберг. — Тоді, мабуть, дивно, що в Евола з Даніком такого нема...

— Правду кажеш... Хоча мама іноді може жартувати, що в мене таке волосся через те, що коли вона була мною вагітна, то випадково порізала палець. І, начебто, це так повпливало…

— Он як, — всміхнулася дівчина, а пізніше, мимоволі злякавшись якогось стороннього звуку, підсіла ближче до друга по нещастю.

— Ой, у тебе там яблуко викотилось… — повідомив Орігам і потягнувся до фрукта.

*****

— Даніку, повинна вже тебе просити піти за тими двома, — видихнула Ліля. — У комірці двері нормально відчиняються лише ззовні, тому вони, швидше за все, там застрягли.

— А можна я?? — завзято підскочив Евол.

— Якщо сказали мені, то піду я. Сядь, — підійнявся Даніель, цупко зиркнувши на невгамовного брата, який не міг знайти нормальне застосування тій великій кількості енергії, яка його переповнювала.

Коли хлопець обережно відчинив ті зловісні двері, йому видалася чудова можливість спостерігати досить-таки цікаву картину: червона, як стигла вишня, Меліна до неможливості зніяковіло лежала на підлозі, а зверху над нею нависав здивований Орігам. Зауваживши новоприбулого, парочка перестрашено подивилася у його бік.

— Що тут, у біса, відбувається?.. — сконфужено насупився Даніель.

— Це не те, що ти подумав... — збентежено взявся говорити Орігам.

— Я розумію, але твої дії говорять про протилежне, — Дан не припиняв вражено дивитися на дівчину, яка, дедалі більше червоніючи, поспішила відвести засоромлений погляд. — Взагалі-то нас не з Меліною посватали, якщо ти раптом забув…

— Ой, пробач, будь ласка... — розгублено звернувся до Меліни Орігам, а тоді акуратно піднявся і допоміг підвестися їй. — Я просто хотів подати яблуко… Навіть не знаю, як таке сталося… — Редберг вручила йому тремтячу руку.

— Нічого страшного… — ледве видусила з себе вона, а далі позбирала всі фрукти і, не здіймаючи на Даніка розчарованого позіру, побігла до кухні.

— Дякую, що прийшов, — почав стріпувати одяг старший Реннарс.

— Яблуко подати хотів, кажеш? — замислено повторив собі Даніель, із незвичними відчуттями проводжаючи постать Меліни. — Гаразд, ходи вже звідси.

Через кілька кроків їхній дует уже був у вітальні.

— Орігаме, ти ж до міста ходив, аби подивитися за костюмами на випускний, еге ж? — відразу поцікавився Евол, переглядаючи щось у телефоні.

— Так, можу розказати вам, які мені припали до душі.

Після двосторонньої згоди Орігам почав повідати братам про ті смокінги, які йому сподобалися і були їм по кишені.

— Меліно, біднятко, ти як? — заворкотала Ліля, відчуваючи провину в тім, що не попередила її.

— Все гаразд. Добре, що Данік нас випустив... — задумано відказала Меліна, взявшись за чищення яблук. — Нумо швидше приготуємо цей пиріг, а то я вже не можу дочекатися, коли зможу ним поласувати, — вона вирішила тут же зупинити потік якихось запитань найкращої подруги у свій бік, зауваживши її допитливо-стурбований погляд. Молодша Фрінке все ж таки прийняла її пропозицію, нехай і невпевнено, вирішивши не докучати їй своєю цікавістю.

*****

Понеділок, який ненавиділа більша частина населення планети, видався дуже теплим і сонячним із самого ранку. Небесною блакиттю неквапливо подорожувала ватага білої вати, члени якої мали найрізноманітнішу форму. А вся рослинність землі наполегливо тягнулася до денного світила, що голубило все довкола своїм лагідним теплом.

Поки Ріна заглянула до будівлі приміського вокзалу, Ліля підійшла до хлібного кіоску і купила собі булочку. Сьогодні квартет подруг домовився відправитися на пошуки суконь до випускного, який повинен був відбутися уже в кінці цього тижня. Ліля пішла з Ріною за компанію, а Неза – з Меліною, що було досить дивним явищем.

Редберг ще вчора повідомила, що коли у неї на заняттях із танців, які вона відвідувала, треба було якісь костюми, то вони купляли їх в одному бутику, що був у недалекому містечку. Ось пара Лілі і так званої покоївки вирішила подивитися за вбранням у тому місті, а інша повинна була «дослідити обстановку» у столиці.

Літній вітерець бавився блідо-рожевими косами, стараючись заплести їх у якусь, відому лише йому, зачіску, поки дівчина насолоджувалася незвичним для неї спокоєм рідного міста, бо ж людей на вокзалі майже й не було.

«Цікаво, чи довго нам доведеться очікувати на цей поїзд? А то місто хоч досить близько, але ним буде дешевше їхати, ніж автобусом, нехай і довше», – розмірковувала вона, зиркаючи на годинник у телефоні.

Зо два-три рази її погляд зачіпався за групу добре збитих чоловіків, які стояли неподалік і ні на мить не відривали від неї очей. Лілю це трішки насторожувало, але все-таки вона намагалася про те не думати, вкотре переконуючи себе, що колір її волосся часто привертає до себе забагато уваги.

Але дарма, тому що через кілька секунд змогла почути біля себе хриплий чоловічий бас:

— Ей, красуне, не хочеш з нами розважитись?

Один із тих чоловіків, лукаво посміхаючись, цікаво схилив голову набік, поки інші теж почали підходити ближче. Його різка поява не на жарт налякала Лілю, через що вона несвідомо трішки позадкувала.

— Ні, хлопці, дякую. Мені не до душі такі компанії... — несміливо заявила вона, розгублено махаючи перед собою руками.

— Оу, як шкода... — вдавано розчарувався якийсь із тієї четвірки. — А нам якраз до душі, — новоприбулі єхидно засміялися, змусивши все єство дівчини сполохано здригнутися.

Раптом один із них схопив її за лікоть і грубо притягнув до себе. Дівчина від несподіванки зойкнула і почала наполегливо впиратися у його груди, щось перелякано белькочучи. Але відпускати її ніхто не збирався, як би вона не відмовлялася, а навпаки – почали ще дужче наполягати на тому, щоб вона пішла з ними.

І тільки коли Ліля збагнула, що вони навіть не будуть її слухати, то отримала в живіт від одного з них, вочевидь, сильно роздратованого її впертою поведінкою. Молодша Фрінке впала і, скривившись від болю, сплюнула слину. Спробувала підвестися, але через тремтіння їй це не конче вдалося. Тоді ж зненацька один із грубіянів завів її руки за спину, а інший приклав до рота хустинку, яка пахла чимось солодким. Ліля, на диво, швидко зрозуміла, що її хочуть приспати, тому з усіх можливих сил почала вириватися, але перш ніж надумала бодай якось зарепетувати, відчула в тілі неземну слабкість і тягуче запаморочення, а вже згодом перед очима все розтеклося і змішалося з пітьмою.

*****

З неймовірними зусиллями піднявши тяжкі повіки, Ліля виявила, що перебуває у невеликому, темному і смердючому підвалі. До горла через той грубий удар інколи ще підступала рвота, а скроні неприємно стукали, накладаючи на свідомість такий собі туманний стан, який її власниці зовсім не був до вподоби.

Минув певний час, перш ніж вона цілком усвідомила і згадала, що трапилося. Сиділа на хиткому стільчику і за відчуттями зрозуміла, що руки були міцно зв’язані ззаду жорстким шнурком і ноги, як не парадоксально, теж виявилися у такому становищі, лишень з’єднані з ніжками крісла. Кілька намагань звільнитися закінчилися плачевною невдачею, через що в очах почали з’являтися безнадійні сльози. Їй до останнього не хотілося вірити у те, що її кудись викрали, але, що б не думала, все навколо про це говорило…

Неочікувано пригадалися міркування про неприязні стосунки бозна-яких мафій, які ніяк не хотіли втовкмачуватися у її розум. Ні, невже її все-таки, проти волі, ув'язали у війну між невідомими зловісними організаціями?

«І за що мені це все?.. Для чого їм було мене викрадати? Нащо я їм, чорт забирай?? Та й, урешт-решт, де я зараз? Що це, в дідька лисого, за місце?? І чому я боса?..»

Згодом думки перейшли в інше русло: дівчина уявила, що вони можуть із нею зробити. Від цього скривилася і ледь стримала приречено-пекучі сльози. Краще піднявши голову, вона зауважила, що перебуває у центрі того підвалу. Стіни були зі старої червоної цегли, де-не-де частини цього будматеріалу навіть встигли покритися мохом і цвіллю. Оскільки та цегла була обшарпаною, павутиння могло чудово висіти не лише по кутах цієї брудної кімнати. Після коротких хвилин розглядання своєї, сподівалася, тимчасової «тюрми», Ліля з іронією зробила висновок, що тут уже точно давно не прибирали (про що додатково свідчила бруднюща підлога).

Можливості визначити пору дня у неї не було, тому що у приміщенні були лише одні двері, жодних вікон. Єдиним джерелом освітлення слугувала стара лампочка, яка мляво висіла на нещасному дроті і блимала так, наче з останніх сил не хотіла піддаватися своїй персональній смерті. Незважаючи на це, світла в переміщенні було достатньо, щоб побачити бодай щось.

Іноді свідомість затуманювалася сильніше, не даючи несамовитій паніці охопити її хазяйку, а іноді знову огорталася відчайдушними і до жаху зрадницькими думками. За старими дверима було чути квапливі кроки, які проходили повз, і до неї долинали чиїсь ледь чутні голоси. Голова нещодавно почала боліти ще нестерпніше, а звук крапання якоїсь бісової води вже встиг настільки набриднути, що просто добивав. Складалося враження, немовби він не дозволяв ні про що подумати, ні на чому не можна було зосередитись. Це колись тішило, а колись – майже доводило до сказу.

Декілька разів Ліля старалася підвестися, навіть якось разом зі стільцем, але тіло їй миттєво відмовляло у цій спробі.

«Що вони мені заподіяли і скільки часу я була непритомна, якщо в мене навіть немає сил, щоб піднятися? Ще й тіло затекло вже… – тоді розчаровано хникала вона. – Сподіваюся, вони нічого не зробили з Ріною, а то я собі не пробачу...».

З рота вирвався стомлений видих. І тут відразу з’явилося невимовне бажання голосно розплакатися, але дівчина з надзвичайними потугами притупила це відчуття. Ліля спробувала подумати про хоча б якісь мізерні плюси у цій жахливій ситуації. І з усього тішило лише те, що вона не лежить, а сидить, і що повністю одіта, нехай і боса.

Полонена гадки не мала, скільки минуло часу і як сильно роздумувала про можливі варіанти втечі, адже навіть не зауважила звуки чиїхось кроків і голосів, які з’явилися біля дверей. Тіло миттю зціпив страх, а будь-які спроби опанувати себе зазнавали краху. В кінцевому результаті вона примудрилася вдати, що досі не прийшла до тями.

Іржава клямка швидко опустилася і двері відчинилися, пронизливо заскрипівши. За приблизною кількості кроків Ліля второпала, що чоловіків увійшло більше, ніж двоє, і невдовзі вони зупинилися прямо перед нею.

— Чого це вона ще досі не отямилась? — незадоволено пробурмотів один із них своїм твердим голосом. Потім нахилився до її обличчя і та відчула, як від нього повіяло перегаром. — Ей, дамочко, не бавтеся з нами, вже час розплющувати оченята.

Після цих слів він поплескав її по щоці і випрямився. Лілі до смерті не хотілося, але вона все-таки підвела на них свої перелякані сірі вічі.

— Приві-іт, — єхидно вишкірився чоловік. Дівчина оцінила брутальних викрадачів несміливим поглядом.

Їх було троє. Двоє були у чорних светрах із товстими капюшонами, з-під яких виднілися їхні непоголені обличчя, а третій був без капюшона, тому вона могла добре роздивитися його хтиве лице.

Ліля насилу ковтнула слину і ледве наважилась заговорити зневірено тремтячим голосом:

— Що в-вам… від мене т-треба?..

Почувши її до неможливості несміливе запитання, всі викрадачі почали голосно реготати, через що у її сполоханих очах задзвеніла страшенно гірка прикрість.

— Що нам від тебе треба, кажеш? — перепитав один зі злочинців, нарешті вгамувавши свій звіриний сміх. — Все просто – після успішної місії із твоїм викраденням ми дозволили собі трішки з тобою розважитись. І я думаю, що ти нам у цьому не відмовиш, чи не так? — поцікавився він, розтягнувши рот у єхидній посмішці.

Дівоча тендітна душа перестрашено затрусилася від очікування чогось жахливого, а її власниця тільки приречено опустила голову.

— Не хвилюйся – якщо будеш слухняною, ми зробимо тобі приємне. Домовились?

Ліля з усіх можливих сил постаралася втримати відчайдушний плач і показала німе заперечення. Побачивши таку відповідь, якийсь із них швидко розізлився і вже, бувало, хотів щось зробити, але інший його зупинив.

— Дитинко, не хочеш, щоб ми тобі зробили приємне? — у відповідь чоловіки знову побачили хитання голови. — Чому ж? Просто довірся нам.

— Ви мене побили, приспали, викрали, зв’язали. І тепер чекаєте довіри?.. — сама до пуття не збагнула, звідки у неї з’явилося стільки рішучості це все протараторити.

— А ти, я бачу, трохи з характером. Втім, твоя думка нам і так не важлива, — з огидною насолодою заявив один із них і в ту ж мить приступив до її роздягання. Ліля почала якомога наполегливіше опиратися і верещати з благаннями, але коли це якомусь із банди не сподобалося, він схопив її за довгі коси і цим же ж припинив її пручання, змусивши дівчину заскиглити від різкого болю.

Іншому набридло бавитися із її вбранням, тому він згодом просто порвав його. Тоді хтивим чоловічим очам відкрилися великі форми у гарній спідній білизні і прекрасні вигини дівочого тіла. Всі грубіяни почали підло посміхатися, а коли один потягнув до неї свої мерзенні руки, то переляк вирвав із її горла гучне «РЯТУЙТЕ!!!» яке відбилося від стін тієї маленької кімнати. Вона закричала настільки голосно, що здавалося, наче її голос зараз зірветься.

— Це було круто, люба, але дуже шкода, що твій голосочок ніхто не почує. Змирися. За тобою ніхто не прийде і не врятує, а ми тебе відправимо до потрібного місця лише тоді, коли вдосталь набавимося. Зрозуміла? — чоловік недбало підняв її голову за волосся так, щоб вона дивилася йому прямо у вічі. Ляля скривилася від чергового болю, але промовчала.

Пізніше злодій продовжив почате, поки інші кудись вийшли. Огидні і брудні руки «пестили» ніжну шкіру, залишаючи болючі синці. Молодша Фрінке пручалася і кричала, як могла, але коли таке відбувалося, викрадач жорстоко тягнув її за рожеві коси або, коли злила сильніше, заглушував ударами у живіт чи голову, внаслідок чого Ліля падала на підлогу разом зі стільцем і прикушувала губу, стараючись перетерпіти той біль.

Але бідолашна вже не могла стримати мученицького крику, тільки-но її підіймали з тієї підлоги, міцно тримаючи за волосся. Через це все у її сірих очах щоразу збиралися безпомічні сльози і душили дівоче горло твердим каменем.

Лишень минув певний час таких знущань, двері кімнати раптово відчинилися і всередину ввійшов ще один спільник, який був у схожому одязі. Ліля витріщилася на нього боязливим поглядом, який віддавв у серці терпким передчуттям ще більших неприємностей.

— А вона нічогенька, — заулюлюкав новоприбулий, оцінивши всі параметри стрункого тіла жадібними очима.

— Ага. Тільки-но подивися на її фігуру – це ж знахідка! — інший провів шершавим пальцем по вигину її талії, а дівчина з відразою зціпила зуби, здригнувшись і викликавши цим у них черговий приступ сміху. — Костюм приніс? — зі строгою допитливістю глянув на товариша чоловік.

— Так. Думаю, він буде навіть трохи замалий. Адже я, коли купляв, не розраховував на такі параметри… — вдавано розгубився той, демонструючи якийсь еротичний костюм, що мав фіолетово-чорні кольори і багато мережива.

— Доля нам усміхнулася, як бачиш, — міцно взявши її за підборіддя, він єхидно засвітив жовтуватими зубами у знемогле обличчя дівчини. Вона з обридженням різко смикнула голову вбік. Потім зловмисник випрямився і підійшов до того, що мав костюм. — Зараз маю справи, тож можеш розважитись із нею, скільки влізе. Тільки сильно не захоплюйся, аби замовник пізніше нічого не зауважив.

— Зрозумів, — з певною настороженістю через ці останні слова мовив мужлан. Далі двері за тим зачинилися і на секунду-дві настала така тиша, якої навіть мерці не знали. — Ну що? Зараз буде весело, готова? — його досить хриплий голос набатом віддавав у голові, а з-під грубого капюшона Ліля вловила неймовірно захоплену посмішку. У горло відразу без дозволу ввірвався приречений вдих.

«Про якого замовника вони говорили? – зациклилася на нещодавно сказаному вона. – Яка сволота посміла таке зробити?! Невже це справді хтось із якоїсь мафії? Але, Господи, що ж їм від мене потрібно?? І як так взагалі сталося?.. Раніше я схоже могла бачити лише у фільмах чи серіалах, але ніколи не думала, що можу пережити це сама… Чому… Чому це відбувається саме зі мною? І чи виберуся я звідси, зрештою? По мене хтось прийде, правда ж? Ну, правда ж??».

*****

Сонце повільно готувалося заховатися за могутні гори. Теплий вже вечірній вітерець прогулювався поміж людьми і розганяв біляво-помаранчеві хмаринки, що скупчувалися на небесному полотні. Деякі магазини і кіоски починали поступово зачинятися, адже робочий день добігав кінця.

Проте, вулицями міста дуже стривожено бігала симпатична чорнява молодиця, запитуючи ледь не у кожної зустрічної людини, чи не бачила вона (він) дівчини з рожевим волоссям. Старх за подругу з кожною негативною відповіддю перехожих зароджувався дедалі більше, не дозволяючи їй ні на секунду заспокоїтися.

Несподівано у кишені джинсів завібрував телефон. Ріна з блискавичною швидкістю взяла слухавку, навіть не глянувши, хто телефонує.

— Алло!

— Привіт, Ріно, — долинув до неї трохи сонний голос Орігама, через що все напруження, яке тут же утворилося у єстві, миттєво зникло. — Ліля зараз із тобою? Просто, Дану дещо треба було від неї. Але коли намагався додзвонитися, то в слухавці говорилося, що абонент поза зоною досяжності.

— Орігаме… — тяжко зітхнула Ріна. — Мені шкода, але я не знаю, де вона… — розчаровано зізналась вона, сильніше стиснувши мобільний у руці. — Як ти знаєш, я збиралася із Лілею поїхати за сукнями на випускний... Ось, прибувши на вокзал, я пішла перевірити розклад руху потягів і купити нам білети, але коли повернулася, її уже ніде не було. Я робила спроби зв’язатися з нею телефоном, але мені говорило те ж, що і вам. Не знаю, що робити… Я вже майже пів дня бігаю по місту і розпитую у людей про неї, але ще нічого не дізналася… Я хвилююся за Лілю, Орігаме. А що, якщо з нею могло трапитися щось погане?? Не буде ж так просто телефон недосяжним такий довгий час!.. Вона як крізь землю провалилася!

У слухавці почувся стривожений хлопчачий видих.

— Зрозуміло. Ріно, заспокойся... Ми з хлопцями зараз прийдемо до тебе і разом спробуємо знайти її. Неза і Меліна вже знають?

— Так. Ми розділилися, коли почали її шукати.

— Гаразд. Я думаю, що до поліції поки що не варто звертатися, адже ще не минув зазначений час. Спершу спробуємо знайти її власноруч. Гаразд? — таким серйозно налаштованим вона його ще не чула, що не могло не втішити її схвильоване серце.

— У-угу...

— Ріно... ти що, плачеш?.. — по той бік дроту почувся розгублений баритон.

— Н-ні, ти що… — аж ніяк не переконливо заперечила дівчина, поспішно витираючи сльози, що вже встигли зволожити шкіру обличчя.

— Ріно, не плач. Ми її знайдемо і все буде добре. Знаєш, завжди потрібно вірити в краще, тож нумо так і зробимо, гаразд?

— Я постараюсь…

— От і добре. Ти зараз де?

— Біля автовокзалу.

— Зрозумів. Почекай трішки – ми скоро будемо.

Після цього Ріна тихо погодилась і розмова завершилася. Дівчина запхала тремтячими руками телефон до кишені і присіла на лавку, очікуючи на друзів.

Вони знайдуть Лілю. Обов'язково знайдуть. Вона не могла так просто зникнути. З нею точно щось трапилося, але Ріні не хотілося у це вірити...

*****

У старому й закинутому підвалі, що був погано освітлений, на підлозі лежала вимордована дівчина, на якій все ще була її спідня білизна. Тоді полонена (коли опинилася розв'язаною для переодягання у те еротичне вбрання) настільки наполегливо чинила опір, дряпалася, кусалася і верещала, що той чоловік, на диво, змирився і залишив ту ідею (а може, у ньому просто прокинулася крихта співчуття).

В одному з кутиків опухлих губ виднілися засохлі крапельки крові, очі набрякли від сліз, а тіло було вкрите численними синцями. У черговий раз прокинувшись від жахливого кошмару, який насправді відбувався на яву, Ліля валялася на землі, досі прив'язана до того зловісного стільця. Навколо були розкидані шматки її колишнього одягу, а звук крапання води ехом розходився по всій кімнаті, руйнуючи мертву тишу.

«Скільки ж часу минуло відтоді, як я тут опинилася?.. Сукні пішли вибирати, називається… Угх, певно, на плечі страшний синячище, якщо навіть лежати боляче… І скільки ще разів я буду дивуватися і тішитися від того, що вони мене ще не зґвалтували?.. Мабуть, наді мною якийсь Ангел-охоронець стоїть, який не дає цьому трапитися. Господи, лиш би і далі не чіпали, не наближалися...» – рожеву голову, що нестерпно боліла, вже який раз терзали схожі думки, поки тіло тремтіло від холоду.

Зненацька двері відчинилися і до переміщення увійшов якийсь чоловік, обличчя якого, класично, закривав капюшон.

— Виспалася? — його неприємний голос просто розрізав тишу, що, здавалося, навічно зависла у кімнаті.

Ліля змовчала і відвела погляд від мужлана.

Він, зі свого боку, нервово зітхнув і різким рухом підняв її, змусивши при цьому болісно зойкнути.

— Настав час поїсти, — беземоційно повідомивши це, грубіян присів і тицьнув ложку з якоюсь кашею їй у рот, а полонена лише відвернула голову. — Знову не хочеш?? Невже ти не голодна?! — вкрай здивовано фиркнув той, вирівнявшись. Дівчина вкотре промовчала. — Ідіотко, ти досі сподіваєшся, що тебе хтось врятує? Не будь такою наївною! Тобі нічого не світить! Завтра відвеземо тебе в одне місце, а поки могла би хоч поїсти. Та як не хочеш, то здихай з голоду! — після цих слів, які кричав їй прямо в лице, чоловік кинув у неї ту алюмінієву миску і вийшов з кімнати, голосно гримнувши дверима.

З червоних і мутних сірих очей струмочками полилися сльози. Дівчина не змогла стримати вже давно приречений крик і плач. Попри жахливий біль, зі всієї сили старалася звільнити руки або ноги, але в неї це ніяк не виходило. Було відчуття, що ще трішки – і вона не витримає цих мук, просто здасться…

Те, що вони називали звичайним сном, Ліля би, радше, назвала найблаженнішим відпочинком у світі, під час якого її, навдивовижу, ніхто не чіпав. Який раз розплющивши змучені вічі і лежачи на підлозі, вона збагнула, що вже давно втратила лік часу. І зовсім не здогадувалася, чи то година минула від її перебування тут, чи день, чи два...

Неочікувано втомлені і потемнілі очі зауважили невеличку мишу, яка вилізла з шпаринки і нишпорила по підлозі в пошуках їжі. Згодом вона надибала ту кашу, запах якої постраждала вже не могла терпіти, і почала нею ласувати.

«Добре, що хоча б ти отримаєш із цих помиїв якусь користь», – простогнала у думках дівчина, адже її зламаний голос зараз міг би налякати сіру тваринку і позбавити такої, на її думку, чудової компанії. Шлунок вив від голоду, але ту гидоту викрадена до рота би не запхала. Знічев’я миша чогось настрашилася і прудко втекла геть. Тільки потім до Лілі дотумкало, що такі дії її «гості» були спричинені кроками, що долинали по той бік дверей.

Коли в затуманеній свідомості відгукнулося щось про прихід чергового ката, її власниця надумала якнайкраще відповзти назад, адже та збідована лампочка почала світити набагато гірше, і тому вона вирішила, що, можливо, вони не побачать її у тій пітьмі, якщо сховається біля стіни. Ліля заходилася, як тільки могла, сунутися під стіну, але потім раптово спинилася, коли усвідомила, наскільки безглузді ті думки.

Що б там не було, кроки пройшли повз, але дівчина все одно продовжила досягнення своєї мети, навіть якщо не до кінця розуміла, чи допоможе це їй чимось взагалі. Докладаючи неземних зусиль, вона таки змогла трохи підповзти під ту обшарпану стіну. Пізніше знову валялася на землі, не маючи жодних сил не те, що повністю піднятися, а навіть спробувати це зробити. Будь-який звук лякав і змушував усі знемоглі м’язи до межі напружуватися. У неї складалося враження, що от-от двері впустять усередину одного з грубіянів і муки знову не залишать її на якийсь час.

І той страх раптом наполовину виправдався, бо ж у наступну секунду територію підвалу різко обійняло яскраве світло з іншого боку, нещадно засліпивши дівчину. Вона неабияк скривила свою фізіономію, тому не могла зрозуміти, хто ввійшов. Лишень коли відчула, що до приміщення повернулася звична напівтемрява, її очі побачили якогось чоловіка, який, як і всі інші, був у темному светрі з товстим капюшоном. Він почав неспішно наближатися до неї, відразу запаливши у її уяві те, що з нею зараз можуть зробити.

— Н-не підходь!! — з несамовитим відчаєм прохрипіла вона. Зловмисник на мить зупинився, але потім знову продовжив ходьбу. — Не підходь до мене!! Та щоб ви всі здохли! — крізь сльози репетувала мучениця. — Забирайся! Забирайся геть!

Кімнатою пролунав грубий і награний сміх.

— А хто мене зупинить? Ти, чи що? — остаточно підійшовши, новоприбулий зупинився і присів навпочіпки прямо біля неї. — І чому ж це ви, пані, так недбало валяєтеся? Невже настільки втомилися від нашої «турботи»? — він ласкаво провів пальцем по її обличчю, витерши сльозу, яка поспішно покотилася униз.

— Будь ласка, не треба… Прошу... — вичавила з себе Ліля, захлинаючись від жаху.

— Треба, сонце, треба... — несхвально мовив він, а тоді замахнувся на неї кулаком. Стіни відбили пронизливе ехо, яке утворив її зляканий вереск. — Дідько! — люто вилаявся грубіян.

Вона вже заціпеніла і напружено чекала на пекучий біль від удару, але він все ніяк не наставав. Неочікувано на обличчя Лілі посипалися кусочки старої червоної цегли.

— Я не буду... — неждано почувся його розчарований голос, що видався їй знайомим. Боязко розплющивши очі, дівчина зауважила, як чоловік забрав від стіни стиснений кулак, «цокнув» язиком, розтиснув долоню і струсив її.

Пізніше він обережно підняв ошелешену Лілю разом зі стільцем і повільно зняв свій капюшон. Через те, що лампочка зненацька почала працювати трохи краще, молодша Фрінке змогла взріти скорботливе лице Елеазара, який стояв навпроти неї.

Оцінивши полонену стривоженим і жалісним поглядом, хлопець обійшов її. Спинився ззаду і почав розв'язувати тендітні руки. Ліліне серце тут же загепало у грудях і від шоку, і від незвичного щастя, а сама не годна була сказати бодай щось, адже здавалося, що в неї від остовпіння просто забрало мову.

— Тільки не питай, що я тут роблю, — випередив її молодик, зауваживши, що вона вже захотіла щось мовити, нарешті відчувши, що таки може говорити. — Невже не очевидно, що тебе рятую?

— А ч-чому… Як ти мене знайш-шов?.. — ледь чутно видала дівчина, не відриваючи від його постаті ошалілих очей, коли він приступив до мотузки на ногах. — І що означ-чали твої недавні дії?..

— Я підозрював, що після сутички з Адамом тобі може щось загрожувати, тому вирішив трішки за тобою постежити. Але погане не думай – я робив це лише тоді, коли ти виходила навулицю. І, як бачимо, на жаль, мої побоювання таки стали правдою, — Ел підвівся і прикував до неї серйозний позір. — Щоправда, я не розумію, чому вони настільки вчепилися саме за тебе… До того ж вистежити їхню машину було непросто, тому я сильно намучився, поки знайшов це місце і взагалі цей підвал. Не міг же залишити тебе на поталу тим гадам... — парубок дивно гмикнув і з недоречною у цій ситуації насмішкою підозріло запитав: — Чи, може, треба було лишити?

— Ні!! — моментально вирвалося із Лілі. — Дякую, що прийшов… — вона це сказала настільки щиро і втішено, наскільки лише змогло її зранене єство. Тоді ж ощасливлені сірі очі зустрілись із його здивованими блакитними. Дівчина почервоніла і хутко відвела їх, пригадавши, як виглядає.

— Ось, — Елеазар простягнув їй свій светр, який уже встиг із себе зняти. Постраждала нерозуміюче глянула на нього, ще раз не відмовилась від рум’яних щік і прийняла вручений предмет одягу, згодом надівши його.

— А чому ти без футболки? — несміливо поцікавилась вона, натягнувши на голову капюшон.

— Так вийшло, — сухо відповів він, відвернувшись.

— У-у тебе кров! — Ліля налякано зауважила, як по одному з його виділених м'язів сочиться червона рідина, з’являючись із кількох невеличких свіжих ран.

— Облиш, це ж просто подряпини, згодом заживуть.

— Але...

— Жодних «але». Ти бачила, що з тобою сталося? Краще про себе попіклуйся, — зі строгістю і чималим холодом відчеканив він.

— Н-не злись... — ображено промимрила дівчина, а далі, сама того не чекавши, тихо розплакалася. Елеазар тяжко зітхнув, а тоді підійшов ближче і дуже акуратно притулив її до себе.

— Чш-ш… Все – я не злий. Заспокойся, — тихо прошепотів хлопець, нахилившись до самого вуха й зігріваючи його своїм гарячим подихом, що викликало в іншої легенькі дрижаки. Вона майже непомітно кивнула і доволі швидко втихимирилася. Від ніжних обіймів рятівника їй ставало надзвичайно тепло і затишно, а цитрусово-літній аромат чоловічого одеколону, який віяв від міцного тіла, ненав’язливо потрапляв до носа і перебивав сморід того светра.

Згодом Ел відійшов від неї і сказав, що їм потрібно якнайшвидше забиратися звідси. Підозрюючи, що Лілі буде складно рухатися, він, присівши, наказав їй вилізти йому на спину. Дівчина мовчки погодилась і постаралася обережно виконати його вимогу.

«Ого, у нього не лише на торсі, а й на спині є різні подряпини… Що з ним сталося, перш ніж він мене знайшов? – збентежилася та, добряче стиснувши його широкі плечі, адже інший попередив, що їм (йому), можливо, доведеться бігти. – Стоп, чи це вже старі рани? Тоді звідки вони у нього?..».

Елеазар піднявся, насторожено вийшов із підвалу і, весь час озираючись, покрокував у лівий бік. Поки що все було спокійно, хіба що дівчина могла відчувати, як прискорено калатає його стурбоване серце. Та коли за черговим поворотом вони почули чиїсь голоси, її рятівник тихесенько вилаявся собі під ніс і, помітно прискоривши рух, почав бігти.

— Я не дуже важка? — вирішила спитати Ліля, лишень їхній дует оминув небезпечну зону.

— Як пір’їнка, — з насміхом запевнив її молодик. — До речі, в мене твій телефон. Знайшов його у траві, коли діставався сюди. Подумав, що якісь квіточки можуть бути тільки в дівчини на чохлі, тому й узяв.

— Ой, а в мене на ньому дійсно квіти є! — щасливо підтвердила вона. — Дякую тобі… А ще ти не відповів, чому так поводився, коли ввійшов до того підвалу...

— Зараз, — Елеазар дуже різко зупинився перед якимось кутом, через що вони ледь втрималися на місці.

— А де ми, взагалі-то, знаходимось? — тихо-тихо спитала Ліля.

— Хто його знає. Певно, у лісі якомусь, — теж пошепки відказав він, з неймовірною обічністю виглядаючи з-за того повороту.

— Далеко від міста? — розхвилювалася дівчина здійнявши брови.

— Не дуже, — нашорошено продовжив свій шлях Борндгольм.

— А як ти їх все-таки вистежив? — не припиняла допит вона, бажаючи знати все, що тільки можна і не можна.

— Це секрет, — коротко мовив парубок, а та вже не стала з нього більше нічого витягувати, адже напруження навколо знову зросло.

«Жах!.. Я точно зв'язалася із якоюсь кримінальною мафією... Він, швидше за все, не захотів говорити через те, що має якихось своїх людей, які вистежели моє місцезнаходження за допомогою мого ж телефону. І зараз вони, швидше за все, чекають його надворі! Чи все ж ні?.. Але що, якщо все справді так??».

— Не дихай мені в шию, — знічев’я попросив Елеазар, змусивши її легенько сіпнутися від несподіванки.

— Ой, гаразд, вибач...

Зупинившись перед ще одним поворотом, яких тут була незліченна кількість, їхня пара стала чекати, поки метушня тих людей припиниться і вони розійдуться. Тоді Ліля сконфужено здивувалася тому, звідки цей молодик знає, куди їм треба йти. Вирішивши залишити це нерозгаданим, вона стомлено зітхнула.

Вже приблизно через хвилин десять їхнього блукання лабіринтом (на що та будівля справді була схожа) вони, нарешті, опинилися надворі. Перед ними відкривалася чудова лісова гавань, тваринні і рослинні мешканці якої поволі прокидалися від сну.

Світало. Сонце плавно виглядало з-за дерев, а прохолодний легіт доносив до них насичений запах хвої, різноманітних кущів і вохкої кори. Дівчина згадувала, що вибиралася на пікнік чи звичайну прогулянку до лісу дуже рідко, та й обставини часто не дозволяли, але любила схожі місця просто до нестями. Коли перебувала в горах, на морі чи у таких ось лісових хащах, то відчувала нестримну енергію природи, яка щедро наповнювала її і немовби вдихала всередину нове життя.

Захоплення красою навколишнього середовища перебив сильний головний біль, через який та скривилася і тихо зойкнула.

— Що таке? — стривожився її рятівник, повернувши до неї голову.

— Та... щось голова заболіла… — чесно поскаржилася Ліля, стараючись надихатися свіжим повітрям, адже той затхлий сморід, що був там, все ж таки занадто погано впливав на її самопочуття.

— Ох, принцесо, потерпи ще трошки. Я спробую прискоритись, аби ми якнайшвидше дісталися до лікарні. І тоді все буде добре.

«Принцесо…» – подумк повторила вона, сама не розуміючи, чому це в неї викликало усмішку і таке дивне тепло в душі. Потім Ліля «угукнула» на його втішання і трішки відхилилася назад, почавши роздивлятися задню частину статного парубочого тулуба.

«Яка в нього широка спина…» – мовчки вражено зауважила Ліля, боязно провівши пальцями по міцному плечі.

— Не відхиляйся так, а то мені стає важко тримати рівновагу, — перервав те цікаве заняття Елеазар, зиркнувши на її долоню, що трималася за нього.

— Пробач, більше не буду, — схаменулась та, знову притулившись і навіть трохи почервонівши. — До речі, ти ж таки не сказав…

— Я поводився так, аби найближчим часом до того підвалу ніхто не ввійшов. Типу, вони би думали, що я там із тобою «бавлюся». Ну, сама розумієш…

На певний час вона задумалася. Лише пізніше тихо підтакнула, а далі вони ненадовго стихли.

— А ти сильний? — зненацька випалила Ліля, і на чудернацький прояв її цікавості він усміхнувся, хоч повної усмішки не побачила, але зауважила, як кутики його повних губ у ній розтягнулися.

— Чим тебе там нагодували, що ти таке питаєш? — коротко реготнув Ел. — Що маєш на увазі?

— Просто думала, а що, якщо ми раптом натрапимо на тих поганих хлопців… Ти зможеш нас захистити? — «Ой, мамо, у мене, певно, якась гарячка. Справді, що це я верзу...» – збагнула свою дивакуватість Ліля, нервово зітхнувши, а інший знову всміхнувся.

— Якщо подумати логічно… Якби я був слабкий, то, підозрюю, не наважився би сам піти тебе рятувати, — він обережно підправив її на собі і випустив доволі втомлений видих.

— Правда… — зніяковіло погодилася дівчина, відчуваючи, як щоки згарячіли від незвичної ганьби. «Який у нього все-таки приємний голос… Напевно, я через паніку його не впізнала або він ще й спеціального для тієї акторської гри його змінив…».

Вітеренько раз у раз подував, насичуючи її рожеві кучері запахом раннього лісу. Сонце згодом уже трохи вище стояло над деревами, а головні музиканти рослинних джунглів давно-давно виспівували свої найрізнозвучніші композиції.

«Скільки це часу я там була, що вже світанок? – Ліля неквапливим поглядом оцінювала стан навколишньої флори і фауни. – І він, цікаво, скільки часу мене шукав? Мабуть, дуже втомився і спати хоче...».

Вона відчула раптовий приступ сонливості і, стуливши повіки, розслаблено сперлася щокою на його голову, м’яке волосся якої легенько пахло цитрусом.

— Пробач, Елеазаре… — насилу прошепотіла Ліля, насолоджуючись блаженним спокоєм і відчуттям безпеки, на які так довго чекала. — Пробач мені...

— За що?.. — щиро здивувався хлопець, але відповіді вже не отримав, тому що дівчину відразу захопив у свої ведмежі обійми солодкий сон.