Із самого початку років своєї розпеченої молодості Еміт Дрангедал, що тоді ще був спадкоємним принцом Міронези, був непосидючим, дуже любив подорожувати і пробувати різні магічні винаходи. Оскільки сам хлопець магією, на жаль, не володів і йому забороняли її вивчати, то з собою завжди кудись брав доброго знайомого і так званого свого чаклуна Мідаса, який відносився до тих, кого в них ще називали опанувальниками. З ним вони потім, як не дивно, стали такими добрими друзями, що вже не уявляли якихось пригод один без одного.

Безсумнівно, тому що принц був спадкоємцем і єдиним у королівській сім'ї, батьки вже давно шукали йому якусь наречену, що була би зі знатного роду й могла сподобатися хлопцеві. Та лишень батько чи матір починали про це вести мову, як Еміт миттю за допомогою папірусу викликав Мідаса з чіткими словами: «Гайда в подорож!». Відразу ж після них на пожовклому аркуші вимальовувалася витіювата мітка, а далі сам власник предмету зв'язку переміщувався до свого друга. Вони з ним уже давно домовилися про те, що тільки-но принц говоритиме йому ці слова, той телепортуватиме його до себе, щоб таким чином інший уникнув чергової розмови про одруження.

Якщо говорити чесно, то Мідас не один раз серйозно дискутував із Емітом про те, що він зовсім не повинен так до цього ставитися і що без дружини хлопець не зможе стати королем. Але завзятий парубок із кострубатим волоссям темно-синього кольору тоді всіляко відмахувався від таких строгих розмов, хоча сам подумки розумів, що постійно тікати від цього у нього не вийде.

Одного разу сталося так, що Еміт із довговухим Мідасом, який мав зябра на шиї, карі очі й багряну чуприну, відправилися у чергову подорож, адже дізналися, що на краю королівства був відкритий якийсь завод із виробництва магічних порталів.

Потрапивши туди, вони почали випробовувати все, що можна, попередньо заплативши за це власникам. І було таке, що придбали у них телепортаційний прилад, який під час збору вийшов із ладу, а майстер чомусь відмовився його переробляти.

Мідас розказав другові, що може поекспериментувати з цим, тому вони його й купили. Чаклун короля, а також його особистий радник, все своє життя присвятив дослідженню магії, її природи, всіх можливих проявів і різних заклинань, сувоїв, проклять чи зіль. Узявшись за вивчення того приладу серйозно, він згодом щасливо повідомив принцеві, що той таки кудись переміщає. Але в таке місце, яке Мідас ще ніколи до цього не зустрічав. Де люди зовсім по-іншому вдягнені, де немає інших рас, крім людської, де він сам виглядає, як людина, де будинки мають інакший екстер'єр і де є різні незрозумілі інструменти.

Загорівшись цікавістю, нестримний Еміт тут же захотів туди потрапити. Чаклун його спершу трохи відмовляв, але коли зрозумів, що все і так марно, пошкодував, що розповів йому це все, потім вони обоє зібрали трохи харчів у дорогу і запустили телепорт. Засіб переміщення змусив їх з'явитися у звичайному лісі, недалеко від якого чувся буденний гамір міста. Через незвичні відчуття під час перенесення молодики спершу стали погано почуватися, але згодом все ж опанували себе.

Відразу подумавши про зовнішній вигляд, Мідас із Емітом, як би того одному не хотілося, на диво вправно викрали з якоїсь крамниці підхожий одяг, щоб усе-таки не привертати до себе зайвої уваги. Щоправда, через незвичне забарвлення волосся Мідаса люди на нього не раз обзиралися, бо ж у принца воно виглядало просто чорнявим, якщо не придивитися, але його очі кольору аметрина теж робили свою справу. Проте, вони обходилися лише дивними поглядами перехожих і ніхто до них нічого не говорив, тому що багато людей вже звикли, що в сучасному суспільстві всі виражаються по-своєму.

І в цьому ж місті жила вродлива сіроока дівчина, що володіла довгим прямим русявим волоссям і тендітними рисами лиця. Батьків на той час уже не мала, тому що їй було п'ятнадцять, коли від раку помер тато, а вже шість років по тому з життя пішла і мама. Олівія сама заробляла на життя, працюючи журналісткою у місцевій столичній газеті. Вона пливла за течією, час від часу перемагаючи труднощі, що траплялися на шляху. Але було так недовго, поки одного дня красуня під час прогулянки вулицями міста не зіткнулася з вельми квапливим молодиком, який повним ходом від когось тікав, а за ним біг і другий.

— Пробачте, це вона нас змусила! — сховавшись за дівчину, раптово закричав незнайомець до двох чоловіків із поліції, які поспішно підійшли до них.

— Пані, якщо не хочете проблем, заплатіть за книжки, які вони вкрали, — строгим голосом звернувся до шокованої Олівії один із них.

Вона спершу нерозуміюче кліпала, тоді, оцінивши тих двох диваків цупким поглядом, почала щось собі під ніс шкабарчати. Тоді ж залізла до сумочки і, знайшовши гроші, вручила їх поліцейському.

— Достатньо?

— Ще п'ятдесят, пані. Вони не дві книжки вкрали, — безпристрасно очікуючи на так звану доплату, заявив патрульний. Олівія лише невдоволено пирхнула, а тоді витягла ще додаткову суму й твердо поклала її тому на долоню.

— На здоров'я, — зловісно прошипіла крізь стиснені зуби вона, явно відчуваючи, що її могли обдурити щодо кількості, але доказів жодних не мала при собі, тому змирилася.

— Дякую, ти нас врятувала! — щасливо вишкірився Еміт, коли охоронці закону, перед тим ще вичитавши нотації двом дивакам, пішли геть. Та не встиг він отямитись, як славнозвісна рятівниця добряче тріснула його по обличчю сумкою.

— Та як ви сміли мене використати?! Негідники! — не припиняла обурюватися жертва обставин.

— Пробачте нам, будь ласка, — звернувся до розлюченої представниці прекрасної статі Мідас, трохи вклонившись. — Ми зовсім не місцеві, тому захотіли більше дізнатися про все. А позаяк скрутне становище загнало нас до цього міста без жодних грошей, ми були змушені… — та не зумів він договорити, як і йому прилетів по голові добрячий удар жіночою сумочкою, через що Еміт з нього істерично зареготав.

— Ніхто вам не давав права красти, навіть якщо ви без грошей! А тим більше – виставляти мене винною! А якби я не мала при собі потрібної суми? Ми б усі троє зараз були в поліцейському відділку! Ах ви, поганці! — Олівія ще раз замахнулася на хлопців, мов стара бабка, але не влучила, бо вони вже почали чимдуж бігти від неї. Але дівчина не збиралася залишати їх недостатньо покараними, тому кинулася за ними.

Та в процесі запеклих перегонів уся трійця неслабо втомилася, тому й сіла перепочити в одному кафе за столиком знадвору. Якось так вийшло, що Олівія не відмовилася від їхньої компанії і навіть змилувалася їх нагодувати за свій кошт. Дівчиною керувало як співчуття до ближнього, так і цікавість щодо немісцевих людей, від яких можна було почути багато нового.

За смачною трапезою вона вирішила більше розпитати у незнайомців про їхню рідну домівку, але ті говорили про неї дуже скуто й розпливчасто, намагаючись у будь-який момент змінити тему. Зрозумівши, що нічого путнього від них не зможе добиться, мешканка столиці погодилася, на їхнє прохання, розказати про місто, в якому вони зараз перебували.

Згодом розмова звернула в зовсім інше русло. Вони говорили про своє дитинство, якусь роботу, казусні ситуації із життя, поганих знайомих і навіть про особисті стосунки. За бесідою Олівія розуміла, що ці двоє зовсім не схожі на хлопців, яких вона зустрічала до того. А ще їй дуже подобалися манера і стиль їхнього мовлення, що не могли не тішити слух своєю незвичністю і загадковістю.

Коли двором поступового заволодів теплий літній вечір, група людей трохи знехотя розійшлася, бо ж ті двоє сказали, що, нібито, мають тут знайомого і підуть до нього переночувати.

— Ось вона має бути моєю дружиною! — відразу заявив принц, тільки-но вони йшли порожнім парком.

Почувши спадкоємця престолу, Мідас почав із ним дискутувати на тему того, що ніхто з його батьків нормально не сприйме цю дівчину, хоча вона хороша, та й не матимуть змоги нормального пояснити, звідки вона. Проте завзятий Еміт протестував, що все детально розкаже батькам, нічого не приховуючи, якщо так треба буде. А в іншому випадку, вони вигадають із нею якусь історію, щоб була більш-менш схожа на правду. Та чаклун і тут поставив друга перед фактом, що вони гадки не мають, як до цього поставиться сама новоспечена наречена.

За допомогою того порталу повернувшись додому, Еміт залишився у себе в кімнаті і почав серйозно думати над тим, як же зробити так, щоб та чарівна випадковість йому повірила та ще й погодилася стати його дружиною...

Після довгих розмов із чаклуном і різних варіантів розвитку подій, обоє вирішили, що поки що просто будуть інколи «заглядати» до того дивного місця, яке згодом через відсутність у ньому магії і різних рас стали називати «Людським» або «Простим» світом. А ще Еміт надумав, що повинен якнайкраще зблизитися із цікавою незнайомкою, ім'я якої тоді навіть не дізнався, і вже тоді їй все розказати.

Так вони і вчинили. Безсовісно втікаючи від короля з королевою, двоє молодих парубків на повну захопилися дослідженням незвіданого світу. І попри те, звичайно, завжди шукали можливості зустрітися із єдиною знайомою, яка під час їхніх розмов часто їх пригощала.

Ось так, мало-помалу в обох почали зароджуватися трепетні почуття, хоча в серці Еміта вони були давніше, але він все одно дуже тішився, коли чаклун йому говорив, що, швидше за все, дівчина теж не зовсім байдужа до нього. У розвиток стосунків майбутнього, він сподівався, подружжя Мідас із усіх сил намагався не втручатися, тому часто залишав їх наодинці, а сам губився у різних бібліотеках міста.

Був такий період, коли Мідасові король доручив якесь важливе завдання, тому Еміт сам «навідувався» до Олівії. Згодом він навіть, дізнавшись від чаклуна про деякі установи цього світу в такому плані, запропонував їй стати його дівчиною (хоча перед тим мусив вислухати довгу лекцію радника про те, чому вона не може зразу стати його дружиною). І дівчина, якийсь час подумавши, погодилася, тим самим дуже ощаслививши спадкоємця королівства.

Тож, поки батьки там знаходили йому якусь чергову наречену, Еміт тут вже давно голубився із однією панянкою, яка не могла стримати своїх щирих почуттів до нього.

Коли принц запросив подругу на одну прогулянку, яку вона, залюбки погодившись, охарактеризувала побаченням, принц зрозумів, що десь тут повинен їй все розказати.

Зібравшись зі словами, поки та підозрювала, що він готується до чогось важливого й серйозного, Еміт почав спокійно говорити.

Само собою, він готувався до цієї розмови дуже довго й ретельно, щоб нічим не відлякати її і змусити повірити, але почати все одно було надскладно.

Та лишень Еміт чесно поділився із нею всім, що хотів, Олівія спершу дуже довго й напружено мовчала, вивчаючи його схвильоване обличчя шокованими очима, а тоді знічев'я захотіла втекти. Але він не дав цьому трапитися і, міцно обійнявши, таким чином зупинив її. Почав просити пробачення, що мовчав увесь час, і благати про те, щоб вона зрозуміла, що він каже правду, що не здурів і навіть може довести їй свої слова.

Вона ніяк не хотіла йому вірити й опиралися, хоча дурним таки не вважала. Не даючи дівчині змогу закритися у собі й начепити на нього мітку «божевільний», парубок акуратно відпустив її і повільно застосував потрібний прилад, що створив перед нею світло-блакитний портал, який мав форму прямокутника.

— Я доведу тобі, що не брешу. Йдеш? — він простягнув до неї, очманілої побаченим, руку. Олівія кілька довгих хвилин наляканими очима вивчала незрозуміле явище, а потім, коли цікавість у ній таки взяла верх над страхом, подала йому свою тремтячу кінцівку. І лишень коханий запевнив її, що це цілком безпечно (лише може трохи нудити опісля), вони разом увійшли всередину.

І саме після того, як побачила, відчула, попробувала і почула все, про що говорив Еміт, від недовіри не залишилося і сліду. Вони з нею, перевдягнувшись у звичніший для Фоверо Вельту одяг, до кінця дня захоплено гуляли вулицями Ассенгаусу, поки дівчина не зупинилася і не спитала:

— А де твій дім?

Молодик спершу трохи розгубився, але не став мовчати чи приховувати правди, а просто вказав рукою на королівський палац, повз який вони тоді якраз проходили. Олівія вирячила на зніяковілого хлопця сірі очі і, перш ніж із заїканням захотіла щось спитати, він її випередив:

— Поки що я лише принц, — акуратно запевнив Еміт, з провиною розминаючи пальці, що він завжди робив, коли нервував.

Після цього зізнання спадкоємець Міронези несподівано запропонував їй стати його дружиною, а поки вона мовчки відходила від ще одного шоку, він провів із дівчиною довгу й серйозну розмову щодо того, що його батьки, швидше за все, не підтримають його вибір. Тому, якщо Олівія погодиться, то вони будуть змушені певний час боротися із незгодою правителів королівства, поки ті не здадуться.

Нічого не відповівши на ті зауваження, молодиця беземоційно попросила повернути її додому. Еміт розчаровано просив кохану зрозуміти його і не залишати, проте вона тільки те й казала, що їй треба повернутися назад.

Приречено попрощавшись із обраницею, принц відпустив її до себе.

З того часу минуло цілих два тижні. І за цей час, поки молодик божеволів через хвилювання і її можливу відмову, вражена побаченим і почутим дівчина думала. Думала, чи гідна вона такого чоловіка. Думала, за що доля дарує їй цю дивовижну нагоду – жити у такому світі, про який могла лише мріяти через прочитані книжки. Чи не призведе це все до чогось фатального і чи дійсно їй там буде добре?..

Довго зважуючи всі «за» і «проти», Олівія таки вирішила погодитися на його пропозицію. Як би їй страшно не було через невідомість майбутнього і ставлення його батьків до неї, вона зрозуміла, що вже не зможе жити так, як раніше. Врешті, усвідомила, що за період відсутності у її житті Еміта, дівоча душа страшенно прагнула побачити коханого, обійняти, поцілувати і попросити пробачення за завдані переживання, притулившись до міцних грудей.

Тому, після тривалих пошуків принца, коли натрапила на нього й Мідаса у столичному парку, то здивувалася заяві чаклуна, що вони тут гуляли востаннє. І якби вона їх сьогодні не зустріла, то не побачила би вже більше ніколи в своєму житті. Це усвідомлення жорстоко порізало невинне серце Олівії, змусивши її кинутися коханому на шию і заплакати, поки сама десяток разів повторювала, що любить і приймає його пропозицію.

А пізніше дівчина довідалася, що в королівському палаці недавно почалися зловісні заворушення, налаштовані проти правителів королівства. І одно разу сталося так, що зрадники вбили батьків принца, через що він відразу повинен був стати королем. Та перш ніж одружився би з якоюсь незнайомкою для утримання влади й статусу перед народом, він захотів востаннє навідатися до цього Простого світу. Як виявилося, Еміт недарма це зробив, тому що тепер повертався до Фоверо Вельту з Олівією, яка вирішила трохи часу пожити у нього, щоби ще краще звикнути до цієї дивовижі, що панувала довкола.

Поки шукалися починачі тих темних справ, що нависли над палацом, молоде подружжя встигло заявити про себе народові Міронези, що зразу змусило підступних ворогів надовго затихнути, розуміючи, що зараз вони ніяк не зможуть захопити владу. У процесі щасливого спільного життя пара проводила час і у Фоверо Вельті, і в Людському світі.

З незрозумілих для короля причин настали такі часи, коли Варнегор зненацька почав нападати на крайні міста їхнього королівства, своєю політикою ще розворушивши громадянський конфлікт. І, поки налагоджував із ними відносини, якщо це ще можна було так назвати, до правителя прилетіли налякані графи Мейвольди з малою дитиною. Вони дуже просили, щоб Мідас використав той магічний портал і відправив їхнього червоноволосого хлопчика в цей інший світ. Еміт від них таки нормально не довідався, як вони дізналися про Людський світ і про те, що вони з Мідасом мають таку штукенцію, але їхнього сина вони таки перемістили туди. Чоловік їх довго відмовляв від цієї затії, але ті говорили, що це – спадкоємець їхнього бізнесу, і що він у будь-якому випадку повинен вижити. Можливо, тоді вони були нажахані раптовим нападом Варнегору на своє місто, тому й так кардинально вчинили – цього король уже не знав. Але подружжя графів, щоб заспокоїти його, пообіцяло – тільки-но все стане тихо як і в державі, так і в їхній сімейній справі, вони знову прийдуть до них і повернуть дитину. Еміт не зміг випитати, чому вони не відправили малого хоча б ув інше королівство, на кого там залишили його і як могли так покинути своє дитя, але повірив у їхню обіцянку.

Проте, коли вже владнали заворушки між громадянами і з Варнегором теж досягли миру (як потім виявиться, тимчасового), сталося таке, що під час повернення королівських молодят назад до домівки новоспеченого правителя прилад мав якісь неполадки і значно повільніше переносив їх у Простий світ.

Після цього випадку Еміт відніс інструмент до Мідаса, а той, уже разом зі ще одним опанувальником, розбиралися, у чому ж справа початків його несправності.

Після певних досліджень і обережних перевірок, чаклун повідомив другові – у нього є припущення, що, на жаль, телепорт зможе ще лише кілька разів перемістити їх до Людського світу і назад. І через це пара серйозно задумалася над частими й легковажними прогулянками між світами. До того ж король і графам Мейвольдам повідомив про це. Але ті сказали, що в них ще страшний хаос у бізнесі коїться і, на додачу до всього, вони думають, що у дитини, яка вже трохи за той час підросла і лише розвивається, може залишитись якась травма через таку «пригоду». Еміт трохи несхвально сприйняв рішення людей, але вирішив таки не пхатися до їхніх справ.

От, можливо, саме те повідомлення Мідаса стало причиною моменту, коли Олівія зрозуміла, що постійно виправдовуватися перед начальством своєю хворобливістю не зможе, тому вона вирішила звільнитися і пустити чутки, начебто поїхала кудись за кордон. А сама зібрала все, що хотіла, й остаточно відправилася до Фоверо Вельту, поки під її добрим серцем уже формувалося нове життя.

Рік після народження рожевоволосої красуні Ліліанни, яка успадкувала такий колір волосся від покійної бабусі-королеви, на світ з'явилася її менша сестричка Неза, яку подружжя назвало на честь частини наймення королівства і яка багато чим вдалася у батька, хіба що колір очей мала більш яскравий і з дивним малиновим відтінком.

Але трохи перед цією подією у деяких частинах Міронези були зауважені чималі повстання збуреного народу.

Еміт розумів, що звичайних людей хтось намовляє на такі виступи і підсипає неправду, в яку їм усім хочеться вірити. До того ж війна між Даркдіоном і Елорнеусом, яку намагалося зупинити їхнє королівство, теж не минула непоміченою. Багатьом мешканцям Міронези не подобалося, що їхні рідні й близькі загинули через чужу ворожнечу, внаслідок якихось там бажань короля, що хотів безкорисливо допомогти товаришам по владі.

Через те, що такі мітинги, які вже включали в себе вимоги щодо зречення теперішнім королем Міронези престолу, повторювалися дедалі частіше, знову почалася громадянські міжусобиці, які дуже швидко переросли у громадянську війну.

Схвильована дружина, попри піклування про маленьких доньок, весь час намагалася усім, чим могла, підтримувати змореного безсонними ночами чоловіка, який разом із Мідасом і ще кількома довіреними особами кожної хвилини думали над тим, як вони можуть заспокоїти людей і припинити цей хаос.

Така колотнеча в державі тривала майже пів року. Люди вимагали Еміта залишити трон або виконати якісь їхні захмарні вимоги щодо роботи чи компенсації смертей близьких людей. Але гірше почалося тоді, коли молодий король після кількох промов перед народом зрозумів, що це все марно і що, нарешті, повернулися ті, які колись підступно вбили його батьків.

Одного разу до нього дійшли новини, що заколотники пустили безчесні чутки, що це Еміт тоді позбавив життя своїх батьків, тому що хотів якнайшвидше захопити владу. Це ледь не остаточно знищило віру людей у праведність правителя, через що в Ассенгаусі протести й люті вигуки не зупинялися ні в день, ні в ночі. А одного дня сталося таке, коли якийсь із охоронців палацу повідомив главі, що розлючені мітингувальники почали пробиратися всередину цієї будівлі. Еміт наказав у жодному разі не завдавати людям шкоди, бо ж інакше вони ніколи не повернуть їхню довіру. Лишень, за можливості, блокувати їхній натовп, щоб не пройшли далі.

— Я впевнений, що тут, серед них, є ті, хто хочуть моєї смерті. Не просто зречення, а смерті, — промовив Еміт, пригнічено схрестивши пальці рук і дірявлячи розгубленим поглядом стіну навпроти, поки Мідас стурбовано ходив туди-сюди. — Так, вони точно тут! Їм не можна дозволити нашкодити дітям і Олівії! — він швидко піднявся із крісла, через що чаклун здригнувся.

— Зачекайте, ваша величносте! Як ви плануєте їх захистити? — почав доганяти його найкращий друг, поки той уже швидко крокував коридором.

— Ми можемо перемістити їх в іншу державу, а коли розберемося з цим усім, то повернемо сюди, — запропонував Еміт, але інший зразу заперечив:

— Ні, королю, не можемо – шляхи до всіх можливих сховищ магічних предметів уже перекриті через людей.

— Тоді… — зупинившись на мить, розчаровано замислився він. — Мідасе, пам'ятаєш той портал? — його очі з дивною надією глянули на збентеженого чаклуна, який згодом кивнув. — Я тобі казав завжди носити його з собою. Він у тебе?

— Так, але...

— Чудово, тоді вирішено, — незворушно сказав король, продовживши чітку ходьбу до кімнати дружини з дітьми.

— Ваша величносте, але я говорив вам, що він може більше не повернути вас назад! Це може бути останній раз! — перелякано захотів змінити думку друга Мідас.

— А я не казав, що буду туди телепортуватися, — Еміт змусив замовкнути його холодним голосом. Далі відчинив двері до потрібного приміщення і ввійшов. — Люба, — чоловік міцно обійняв заплакану жінку, яка зараз лише те й могла, що залишатися із дітьми й нажахано дивиться у вікно за тим, що коїться надворі.

— Мій королю, невже ви справді хочете… — зневірено почав Мідас, не маючи бажання вірити власним здогадкам.

— Олівіє, мила, послухай… — Еміт узяв знемоглу стресом дружину за тендітні плечі й зазирнув у до болю рідні сірі очі, у яких стояли сльози. — Ті люди, які колись убили моїх батьків, зараз повернулися і хочуть ось цим усім захопити владу. Я переконаний, що серед мого збуреного народу є лідер, але він не виходить. Розумієш, вони оточили палац і вже пробралися сюди. Я не дозволяю охоронцям бити людей, тому що так ми будемо тільки підтверджувати те, що ховаємося від усіх і нічого не робимо для того, щоб їх задовольнити, — поки жінка нерозуміюче вивчала його стомлене обличчя, він продовжив: — Ті підлі люди… Я зрозумів, що ті гади хочуть нашої смерті. Кохана, ти повинна забрати донечок і переміститися за допомогою того телепорту до свого світу.

— Але, Еміте, Мідас уже якось казав, що це може бути останній раз! Я ж можу більше ніколи не потрапити сюди! Я не зможу залишати тебе тут! Розумію, що ти як повноправний правитель повинен розібратися із невдоволенням народу, але я тебе тут не покину! — відразу заявила Олівія, серйозно подивившись на коханого чоловіка.

— Олівіє, ти мусиш, — непохитно мовив він, наче не чув усіх її щойно сказаних слів. — Ти повинна вберегти Лілю, Незу і себе від смерті.

— Ні! Невже нема іншого способу, щоб захистити їх? — з усіх сил стримуючи плач, із відчаєм запитала королева, а тоді відійшла від нього й наблизилася до дітей, які через галас у кімнаті прокинулися від сну і почали хникати.

Мідас із Емітом лише сумно перезирнулися і заперечно похитали головами.

— Не може бути!

— Може! Олівіє, люди, що пробралися всередину палацу, вже окупували кімнати, у яких були всі потрібні для імовірного порятунку речі!.. І то добре, що Мідас має при собі цей телепорт. Будь ласка, не заперечуй мені, — глава королівства благально стиснув руку Олівії, також підійшовши до колиски.

— Але, якщо ми більше ніколи н-не… — не витримавши, жінка зарюмсала.

— Чш-ш, люба. Все буде добре… — прошепотів Еміт, обійнявши її зі спини і взявши маленьку ручку Лілі, поки Олівія взяла долоньку Нези. — Мідасе, швидко перевір, будь ласка, коридори, — король серйозно глянув на друга, і в наступну секунду того вже не було в кімнаті.

— Еміте, вони т-такі гарнюні… Ще настільки маленькі й беззахисні, а будуть рости без такого люблячого батька… — крізь ридання самими губами приречено говорила Олівія. — Нам буде д-дуже складно…

— Пробач… пробач, доле моя, але так треба, щоб вас вберегти. Я потрібен королівству зараз, як ніколи… Будь ласка, збери деякі речі, що можуть знадобитися тобі там, — Еміт ніжно поцілував дружину в скроню. Вона тихо погодилася і почала тремтячими руками закутувати доньок у простирадло, а далі взялася складати до невеликої сумки якісь предмети чи одяг.

— Я спробую знову попроситися до тієї бабусі, у якої тоді знімала житло, — несміливо озвучила приблизний план своїх дій мама принцес.

— Добре, мила. Я думаю, вона тебе прийме. Ця жінка хороша.

— Але я не хочу тебе кидати!.. — знову гірко заплакала Олівія, притуляючись до його сильних грудей. Еміт тяжко зітхнув і обійняв крихке тіло дружини.

— Я теж не хочу, щоб ти йшла… — прикро зізнався він, обережно цілуючи її русяву маківку.

— Ваша величносте! — ввірвався до кімнати Мідас. — Пробачте, — відразу провинно вклонився. — Поки що все спокійно. Але один з охоронців повідомив, що якась четвірка людей із натовпу почала серйозно нападати на сторожів, через що вони були змушені погнатися за ними. Але ті втекли і, ймовірно, зараз переховуються десь у палаці.

— Зрозуміло, дякую, — стривожено відповів чоловік, відійшовши від перестрашеної Олівії. — Вже пора, світло моє, поки вони не знайшли нас.

— А якщо вони тебе вб'ють?? Ні, я не можу! — жінка почала ображено бити його в грудну клітку, не припиняючи лити скорботних сліз.

— Будь ласка, заспокойся… — знову приголубивши її до себе, мовив Еміт. А тоді підняв її заплакане личко і вона зазирнула в його очі, у яких тяжким камінням стояла солона рідина. — Я обов'язково щось придумаю, щоб ми зустрілися. Нехай це буде через п'ять, десять, двадцять чи тридцять років. Ми з Мідасом щось вигадаємо, і тоді я вже навіки заберу тебе – любов усього мого життя – сюди.

— Обіцяєш?.. — з трепетною надією спитала вона, бо ж знала, що обіцянки він давав дуже рідко. А якщо й давав, то такі, які обов'язково виконає, що б не трапилося.

— Обіцяю, — спокійно відповів король. — Пам'ятай, що ми не назавжди розлучаємося. Колись обов'язково зустрінемося... — він відпустив її з обіймів і, взявши велику колиску, в яку мав покласти дітей, підійшов до їхнього ліжечка. — Квіточки мої, — чоловік акуратно взяв обома руками двох немовлят і на довгу хвилину притулив їх до свого нестримного серця. — Знали б вони, як сильно я їх люблю, — тихо промовив Еміт, губами торкаючись до маленького чола кожної з дочок, які скиглили.

— Вони знають, сонце моє. Вони відчувають це, — підійшла до них Олівія теж поцілувала тендітні маківки.

— Мій королю, — одним звертанням нагадав про небезпеку Мідас. Тоді ж Еміт тяжко видихнув і, ще раз лагідно торкнувшись пальцями до шовкових щічок малят, обережно поставив їх у колиску.

— Мідасе, любий, — Олівія розчулено обійняла кума (чи, по-їхньому, покровителя) однієї з принцес.

— Ми повернемося за вами, не бійтеся. Мабуть, нескоро, але точно повернемося, — сказав їй у відповідь чаклун, легенько замкнувши у своїх руках.

Згодом жінка відійшла від засмученого Борндгольма і по-дитячому шморгнула носом. Далі перекинула через плече нашвидкоруч набиту сумку, яка, на її щастя, була не дуже тяжкою, і взяла до рук колиску з малечею, яка лише те й робила що зазирала на всіх своїми гарними й безтурботними оченятами.

— Еміте, — вона з нестерпною журбою глянула на пригніченого чоловіка, — досі не вірю, що ми маємо покинути тебе. Покинути вас… — Еміт швидко підійшов до зневіреної дружини і ще раз міцно обійняв її.

— Я кохаю тебе, Олівіє, — тихо промовив на саме вухо, а в неї аж серце занило від тих щирих слів.

— І я тебе кохаю. До знемоги сильно, — пошепки відповіла йому, а потім лагідно провела однією рукою по мужній вилиці й боязко поцілувала пухкі губи.

— Благаю, бережи себе, королево моя. І їх бережи, — коли вони відійшли одне від одного, попросив чоловік.

— І ви себе, Еміте, Мідасе. Я вас не пробачу, якщо помрете, — вона витерла рукавом гарячі сльози і спробувала всміхнутися. — Негоже, якщо запам'ятаєте мене заплаканою, — швидко пояснила свою недавню дію. — Я не забуду вас, що б не трапилося.

— І ми вас, ваша величносте, — сказав Мідас по-братськи поставивши долоню на плече другові, що вже встиг заплакати. А тоді ж вони одночасно з болісними посмішками мовили:

— Таке не забувають.

Потім Олівія поправила у руках колиску і почала заходити до порталу, який ще давніше вже встиг активувати Мідас.

— До зустрічі, — це було останнє, що вона сказала, перш ніж її постать із дітьми безслідно зникла у світло-блакитному магічному вирі.