Дівчатам здалося, що вони намертво прилипли до ліжка і настільки заціпеніли від здивування, що навіть забули про дихання. Очі були великими, а роти вражено розтуленими, поки сестри, непомітно для них самих, міцно трималися за руки.

— Наше зам-міжжя? Що це за маячня, мамо?? — ледве видусила з себе Неза, шоковано вилупляючись на матір, яка вже більше двох хвилин чекала їхньої реакції.

— Вам не здалося, любі, — видихнула вона, стараючись бути спокійною. — З тим подружжям, із яким я про це домовилася, у мене здавна дуже гарні стосунки, нехай ми вже не бачимося так часто, як раніше. Хоча я досить давно не зустрічалася з їхніми хлопцями, та з відомого мені можу запевнити вас, що вони дуже хороші, добрі і симпатичні. Тому щиро вірю, що ви обов’язково повинні їх собі вподобати. До того ж, аби ви всі краще пізнали одні одних, ми запланували, що ви будете жити з цими юнаками все літо такий собі випробувальний термін. Я їм сказала, що буде непогано, якщо хлопці переїдуть до нас десь двадцятого травня, але це ще не точна дата… — монолог жінки перервав обурений голос Лілі, яка вирішила висловити власне несхвалення цієї ситуації:

— Що це має означати, мам? Ми ж не живемо в стародавні часи, щоб нас видавали за незнайомців! Ти хоч розумієш, наскільки це абсурдно?? Ми що, потрапили на проєкт «Одруження наосліп», чи що?

— А справді на те схоже! — підтримала її Неза, звернувши увагу збентеженої неньки на себе. — Ну а як це ще назвати, чорт забирай?! Ми дійсно повинні з ними одружуватися? Із зовсім не знайомими нам людьми?? Хіба це нормально, мам?! Таке враження, що нам хтось «зверху» присудив долю якихось дурнуватих казкових принцес! Лишень послухайте, як це збоку звучить!

— Та й, врешті-решт, можна ж би було хоч спитати нашої думки. Якщо ти вирішила так пожартувати, то це зовсім не смішно, — Ліля не без підстав насупилась і розгнівано подивилася на рідну жінку, яка після вислуховування їхніх слів важко зітхнула.

— Готові знову мене слухати? — стримано поцікавилась вона, схрестивши руки на грудях. Олівія розуміла реакцію доньок і навіть не чекала іншої, проте їй все одно було неприємно чути ображено-злі голоси рідних кровиночок у свій бік. Дівчата довгу мить помовчали, а тоді з гнітливістю погодилися. — Зрозумійте, що ніхто вас змушувати не буде, якщо вам жоден з хлопців не сподобається і ви не хотітимете з ним одружитися. Я ж казала про випробувальний термін, пам’ятаєте? От поживете з ними трохи, придивитеся до них, вони – до вас, а там вже, думаю, будемо бачити.

— А що це за хлопці хоча б? — Ліля з відчаєм звела брови, ледве вгамувавши ураган негативних емоцій, який вирував у її єстві.

— Не можу вам сказати, дівчатка, нехай це буде секретом. Ось тут це справді схоже на «Одруження наосліп»... — зніяковіло посміхнулася жінка.

— А чому ти це влаштувала, мамо? Ти боїшся, що ми не знайдемо собі нормальних чоловіків, чи як? — набурмосилася Неза, скривджено зціпивши зуби.

— Ні, я довіряю вам у цьому плані, квіточки, і ніколи не хотіла обмежувати, але… Пробачте, будь ласка, та поки що я не можу сказати вам справжню причину цих своїх дій… — з провиною відвела стомлені сірі очі мати. Дівчата зневірено видихнули. Кожна з них з усієї сили намагалася розумно осмислити дану ситуацію, але, що не кажи, зробити це було зовсім не просто.

— Я дуже сподіваюсь, що ця причина достатньо вагома, аби так чинити, — приречено вичавила з себе Ліля. — До речі, а це нічого, що з нами ще Ріна живе?

— Не думаю, що вона якось заважатиме розвитку ваших стосунків, до того ж у неї робота є… — замислилася ненька. — І все ж я переконана, що це не буде так погано, любі. Просто спробуєте для себе щось нове, та й літо буде цікавішим, — вона підійшла до доньок і ласкаво погладила їхні маківки. — Допоки не дізнаєтесь причину, я прошу вас не ображатися на мене і постаратися прийняти це все.

— Тобто, якщо ми нікого з них не полюбимо, то нам не влаштують весілля? Я правильно зрозуміла? — з дивною надією подивилася на неї Ліля.

— Так, все правильно. Ніхто не матиме права вас змушувати до цього.

— Хоч це тішить, — одночасно сказали сестри, і з цим відчули, наче з їхніх пліч зсунулася невидима гора.

— Щоб там не було, я сподіваюся, що ви з ними поладнаєте і все буде добре. Вірю, що і їм, і вам буде цікаво проводити разом це літо, — жінка всміхнулась, відійшла від них і попрямувала до дверей. — Вже пізно, тож лягайте, а то завтра знову будете спізнюватися. На добраніч, — після цих слів вона покинула помешкання Лілі і залишила дівчат наодинці з шаленими думками, які досі невтримно вертілися у їхніх головах.

Сестри якийсь сиділи тихо. Кожна по-своєму обдумувала все щойнопочуте і ніяк не могла відірватися від роздумів про своє подальше майбутнє.

Неза відчайдушно намагалася повірити в той факт, що ця, за її словами, дурнувата доля якихось казкових принцес сталася саме з нею (ну і з її сестрою також). А Ліля, зі свого боку, теж не могла збагнути всю серйозність і правдивість маминих слів, які прозвучали в цій кімнаті ще декілька хвилин тому. І заспокоювало обох дівчат лише те, що, якщо вони не закохаються у когось із тих хлопців, то не будуть змушені з ними одружуватися.

Невідомо, скільки часу тривало мовчання, та згодом Неза відпустила Ліліну руку і, піднявшись з ліжка, повільно поплелася до виходу з приміщення.

— Гарної тобі ночі. Хоча я не думаю, що нам вдасться нормально поспати... — замислено сказала вона, переступаючи поріг.

— Твоя правда, Незо, добраніч, — тихо промовила Ліля. Після цього двері зачинились. Дівчина лягла на ліжко і повільно обійняла подушку, наче та могла хоч трохи перейняти собі всі її переживання. Так – їй потрібно подумати. Їм всім потрібно подумати...

*****

Новий день у дівчат, як не дивно, почався із запізнення. Ліля, квапливо виходячи з ванни, почула Рінин голос, який долинав із кухні:

— Лі-іль, мені здається, що Неза ще не встала! — гучно заявила покоївка, помішуючи їхню вівсянку зі злаками. Робоча зміна дівчини часто була після обіду, тому вона зазвичай допомагала сестрам зі сніданком, оскільки місце роботи їхньої мами було доволі далеко, тому та завжди вставала значно раніше, переважно не маючи змоги зустрітися з ними зранку.

— Невже? — перепитала Ліля, маючи на увазі те, що не може такого бути, аби Неза ще не прокинулась. Адже старша сестра завжди швидше вставала, ніж молодша.

Схвильована молодиця почала підніматися по сходах до Незиної кімнати. Коли після стуку їй ніхто довгу мить не відповідав, вона насторожено відчинила двері і ввійшла. Далі дівчина побачила, що Неза спокійнісінько лежить на ліжку і спустошеними очима витріщається у стелю.

— Незо, ти як? — стурбовано спитала Ліля, підходячи ближче. Сестра спершу голосно видихнула, а вже потім промовила:

— Дідька лисого, я, боюся, всю ніч не спала…

Ліля здивовано на неї подивилась і присіла навпочіпки біля ліжка.

— Знаєш, я теж погано спала, — нервово посміхнулася вона, натякаючи на помітні темні кола під своїми очима. — Після вчорашньої новини це нормальне явище, але не варто настільки цим перейматися. Думаю, якось воно вже буде. Ймовірно, ми нікого з них не полюбимо і тоді не повинні будемо з ними одружуватися, — намагаючись заспокоїти сестру, вона таким чином немов сама себе запевняла у цих словах. — Розслабся, ми ж не маленькі вже.

— Так. Думаю, ти маєш рацію, — Неза неспішно підійнялася з ліжка. Ліля щасливо всміхнулась і, вдаючи сердиту, раптово закричала:

— Ну ж бо, пані Ледарко, рухайтеся у темпі танго! А то ми знову запізнюємося!

Після смачного сніданку дівчата погнали до академії. По дорозі, як не дивно, зустріли Меліну, яка махала їм рукою і всміхалась.

Вона дуже уважно слухала їхню новину щодо завчасно спланованих заручин. І тільки-но сестри закінчили говорити, почала висловлювати свою думку. Радила подругам не засмучуватися, шукати якісь плюси (а не лише мінуси) у цій ситуації. Говорила, що, можливо, це якийсь поштовх до нового етапу у їхньому житті, який вони повинні сприйняти, як ще одну перешкоду на шляху до щастя. Меліна, згадуючи цитату однієї мудрої людини, переконливо сказала, що, якщо ваше життя йде шкереберть, то це означає, що в нього хоче ввійти щось прекрасне. Розмова з подругою додала дівчатам впевненості і допомогла позитивніше сприйняти ті непрості обставини, заручниками яких вони стали.

Всі настільки заговорилися, що вкотре забули про час. Та лишень цей факт був зауважений, нерозлучне тріо подруг відразу зірвалося з місця і стрімголов полетіло у напрямку потрібної будівлі.

Тим часом наші хлопці також, тільки ледве поспішаючи (адже жили значно ближче), йшли до свого нового навчального закладу. Під час спокійної розмови про плани на день і вчорашню новину вони зненацька побачили, як повз них пронеслася наша «свята трійця», яка лише окремими деталями могла нагадати їм їхніх нових знайомих. Спочатку брати навіть не зрозуміли, що трапилось, але коли зазначили, що теж трохи спізнюються, і собі прискорили ходьбу.

— Отож, як ви вже зрозуміли за моїми попередніми словами, сьогодні ми будемо вивчати одного з відомих особистостей нашої держави і людину, яка заснувала і нашу академію. Цього літа виповниться сто років із дня народження Віктора Філлеана. Він з'явився на світ сімнадцятого липня і ніхто точно не знає, у якому саме населеному пункті, адже чомусь він не був зазначений у жодному реєстрі. Отже, як каже більшість джерел, Віктор почав свою кар’єру у двадцять років, коли тільки-но випустився з університету... — викладач зробив невелику паузу і пройшовся пильним поглядом по аудиторії, студенти якої намагалися його уважно слухати.

А вже у наступну мить його змучені карі очі перевелися на щойно з гуркотом відчинені двері. До приміщеня ввірвалися шість захеканих студентів із неприємним вироком – запізнилися. Викладач зі зрошеним сивиною чорним чубом церемоніально підвів брови, дивлячись на нахабну групу молодих людей. З аудиторії, як і минулого разу, почувся свист і насмішки одногрупників, яким було вельми цікаво спостерігати за тим, що тепер не тільки всім відоме тріо подруг порушило навчальні установи.

Спершу винуватці цього дійства навіть не помітили, що прибігли всі разом. Але, коли це дивне явище таки було помічене, кожен з них питально витріщився одне на одного. Здавалося, що між ними відбувається така собі німа розмова:

— Хлопці?? А ви тут як опинилися? — щиро здивувалася Ліля.

— Я навіть не знаю, — сонно позіхнув Орігам.

— І справді, коли ти... — неприємно шокувалася Неза.

— Цить, леді, я теж за вами скучив, — широко всміхнувся Евол.

— Стулися, придурку, — злісно огризнулася та.

— Даніелю, в тебе гарна футболка, — Меліна вигнула губи в обережній усмішці.

— Дякую, — Дан старався не зводити серйозного погляду з викладача.

Це все відбувалося мовчки, за участі тільки поглядів і відповідних жестів. Та вже незабаром вони таки усвідомили, що досі не перепросили за запізнення, і тут почалося:

— Пробачте, будь ласка!

— Ем, нам дуже шкода, що запізнились!

— Вибачте! Ми більше так не будемо!

— Ну, це був останній раз! Чесно!

— Ще раз вибачте!

— Пробачте! Дозвольте, будь ласка, сісти!

Через ці слова, які були сказані ними всіма ледь не одночасно, аудиторія просто вибухнула сміхом, а наша група молодих людей ще більше розгубилася. І лише після того, як студенти закінчили свій, здавалося, невпинний регіт, професор роздратовано видихнув:

— Сідайте, не затримувати ж вам пару. По її завершенню підійдете до мене, — вони швидко покивали і чемно сіли на свої місця.

На історії хлопцям (на відміну від деяких інших) було цікаво, адже слухали про подвиги неабиякої людини, на честь якої було названо їхній навчальний заклад.

Під час пари з профільного предмету вони складали модуль, і більшість представниць прекрасної статі залюбки допомагали новеньким із дрібницями, яких ті могли не знати.

Впродовж обідньої перерви наше тріо дівчат традиційно сиділо за столом і смакувало взяті з собою або куплені страви.

— Меліно, ти чому нічого не їж? — поцікавилася Ліля, зауваживши бліде обличчя найкращої подруги і її небажання трапези.

— Мені щось із самого ранку трохи погано, — заходилася сумно відповідати дівчина. — Якась така важкість у шлунку... Я думала, що вона згодом мине, але стало ще гірше. Напевно, вже й температура піднялася, — скаржилася вона, дбайливо погладжуючи свій живіт.

— Ей, чому ж ти раніше не сказала? — здивувалась Ліля. Потім стривожено приклала свою руку доїї чола. І виявилось, що температура справді була вищою за норму. Подруга забрала долоню і задумливо насупилась. — Так, дівчинко, — тоном турботливої квочки почала вона, — збирай свої речі – підеш додому. Я скажу про твоє самопочуття на останній парі. Ти, швидше за все, чимось отруїлася, тому тобі треба якнайшвидше звернутися до лікаря, поки не стало ще гірше.

Меліна чемно кивнула, встала з-за столу і, зібравши свої речі, попрощалася із дівчатами.

Без неї було якось зовсім не так. Ліля після того, як ліпша подруга пішла, стала немов сама не своя. А Незі довелося її всіляко втішати, говорячи, що пізніше вони обов'язково зайдуть до неї, аби навідати. Хлопці, як і вся група, теж мимоволі зауважили, що дівчини з волоссям кольору персика немає.

Викладачка, яка вела останню пару, спеціально попросила, щоб Даніель заніс постраждалій конспекти і сказав, у яких джерелах можна знайти більше інформації. Жінка пам'ятала, що Меліна постійно добре вчилася, тому не хотіла, щоб така цінна студентка відставала від інших, адже і так уже більше місяця пропустила, поки була за кордоном. Після цього прохання Дан подумав, що, раз завтра вихідний, то він у суботу їх їй і віднесе.

— Привіт! Сонце, як почуваєшся? — стурбовано спитала Ліля, міцно обійнявши подругу, коли вони, як і казала Неза, зайшли її навідати.

— Привіт, дівчата. Зізнаюся, могло бути й краще. Хіба не задуши мене, Ліль, — болісно усміхнулась Меліна. Пізніше, як її мама принесла гостям гарячого чаю, дівчата повсідались біля ліжка хазяйки світло-рожевої кімнати. — До нас лікар приходив і казав, що десь ввечері мене мають забрати до обласної лікарні, — невесело сказала Меліна, зніяковіло сплівши пальці.

— Все настільки серйозно? — стривожилась Ліля.

— Ні, не дуже. Ви тільки не хвилюйтесь. Він ще казав, що мене, можливо, випишуть приблизно через два дні.

— Добре, якщо лише на два дні. Але шкода, що ми не зможемо разом посидіти в мене цього й наступного вечорів… — небезпідставно зажурилась Ліля.

— Не турбуйся. Думаю, вам дозволять мене відвідувати в лікарні, — Меліна ніжно всміхнулась і тим самим запевнила дівчат, що все справді буде добре. Лілю це дуже втішило, тому вона ще раз міцно обійняла свою найкращу подругу, яка їй справді була їй як рідна.

Вже коли хвора була в лікарні, близько до ночі, Ліля ще раз зв'язалася із дівчиною, щоб поцікавитись, чи у неї все гаразд. Меліна вже який раз дала більш-менш позитивну відповідь, після чого вони залишили цю тему і почали говорити про пригоди, які сталися з Меліною за кордоном. Подруги розмовляли про це весь вечір, а коли зрозуміли, що більше не можуть побороти сон, Ліля повідомила, що прийде до неї завтра.

*****

Наступного дня до Меліни у палату, як і обіцяла, завітала Ліля, взявши з собою деякі дозволені лікарями фрукти. Говорила, що могла прийти з Незою, але та залишилася допомагати мамі з клумбою. Дівчата мило потеревенили про хлопців, ще трохи про заміжжя двох сестер і навіть про Незу з її ставленням до Евола.

По завершенню їхнього щебетання, коли було близько третьої години дня, Ліля сказала, що має допомогти Ріні з покупками, тому тепло обійняла хвору і, бажаючи швидшого одужання, вийшла з приміщення.

Весь інший час хвора просто нудьгувала, трішки говорила з мамою по телефону або була піддослідною на медичних обстеженнях. Та ця скрутна, на її думку, ситуація змінилася, тільки-но о шостій вечора до палати постукали.

— Заходьте, — промовила дівчина, відірвавшись від переглядання журналу, на обкладинці якого був різний модний одяг. Лікарі часто не запитували, перш ніж увійти, тому вона зразу второпала, що це якийсь гість.

Так і було – двері акуратно відчинилися і до кімнати ввійшов Даніель. Він мав на собі стильне вбрання, яке прикрив халат для відвідувань, і в руках тримав наплічник.

— Привіт, Меліно. Мене Катерина Людвігівна попросила... — хлопець запнувся і розгубився, коли зауважив на собі страшенно шокований погляд блакитних очей. Їхня хазяйка перелякано пискнула і швидко затулила обличчя долонями.

— М-можеш, будь ласка, зайт-ти до мене через десять хвилин?

Трохи сконфужений такою її поведінкою він тихо погодився і поспішив залишити територію палати.

«Мамцю, як таке могло статися?! – почала не на жарт панікувати Меліна, уривчасто дихаючи. – Я думала, що після обіду мене вже ніхто не відвідає! Чому Ліля не сказала, що він до мене зайде? Напевно, забула або не знала!.. Господи, він мене бачив такою страшною! Гірше й бути не могло! Можливо, було трохи жорстоко так зразу виганяти його з палати, але я повинна хоч трішки довести себе до ладу. Думаю, десять хвилин мені буде достатньо».

Дівчина спробувала опанувати себе, а тоді обережно підвелася з ліжка і почала наводити лад зі своїм зовнішнім виглядом. Вийшло це в неї зовсім не погано, через що вже після зазначеного часу вона дала хлопцеві гучний дозвіл на вхід.

— Вибач, що я тебе так непривітно зустріла... Розумієш, я зовсім не очікувала, що мене сьогодні відвідає ще хтось, крім подруги...

— Нічого страшного, — спокійно почав Даніель, сівши на крісло біля її ліжка. — Тобі ж треба було, напевно, трохи причепуритися, я розумію, — хлопець всміхнувся.

Через такі правдиві слова і гарну усмішку дівчина вся зненацька залилася підступним рум'янцем. І, надувши рожеві губи, тихо сказала «угу». Молодик цікаво подивився на неї, поки в його голові промайнула незвична думка про дитячу милість її фізіономії.

— Отже, — отямилась Меліна, — ти тоді не договорив. Тебе щось Людвігівна попросила?..

— А?.. Так-так. Сказала, аби я тобі приніс конспекти, — відповів Данік, витягуючи зошити зі свого рюкзака.

Він узявся показувати, що найголовніше треба переписати, і розповів, з яких книжок можна дістати більше інформації. Дівчина уважно слухала його і питала, якщо десь могла не зрозуміти його почерк.

— До речі, як там твоє самопочуття? Ліля казала, що, можливо, ти отруїлася. Тобі вже казали, через що? — запитав він, коли дівчина завершила фотографувати ті записи і повернула зошит його власнику. Внаслідок неочікувано турботливого запитання Меліна знітилася.

— Ем… Самопочуття уже набагато краще, ніж учора, дякую. А щодо причини отруєння… — на мить замислилася, згадуючи слова лікарів. — Тут, швидше за все, провина ковбаси, хіх. Мені дають спеціальні ліки, тому, думаю, я згодом повністю видужаю, — вона щиро всміхнулась, даючи знати, що вона справді почувається значно ліпше.

— Радий чути, — спокійно мовив Даніель, вкривши повні губи лагідною усмішкою. Певний час вони посиділи мовчки, поки одногрупниця ще раз переглядала його конспекти. — Цікавишся тенденціями моди? — знічев’я видав парубок, кивнувши вбік журналу, який лежав на тумбочці. Меліна відірвалася від перегляду записів і прикувала погляд до вказаної речі.

— Ні-ні, — вона схвильовано захи-хикала, — це не те, що ти подумав... — дівчина швидко схопила журнал і сховала його під подушку.

— А що це тоді? — допитливо вигнув темні брови він.

— Це? Нічого, абсолютно нічого, — за її збентеженою мімікою було добре видно, що тут точно щось «нечисто». Данік лукаво посміхнувся, а в наступну мить одним рухом вихопив ту книжечку, яка стирчала з-під подушки, і почав безцеремонно переглядати її вміст.

— Ей! Ану віддай! — Меліна не мала бажання вставати з постелі, тому зробила спробу дотягнутись до нього, щоб забрати вкрадену річ, проте молодик шустро відійшов на достатньо безпечну відстань.

— Ти що... — заїкнувся він, із напруженням досліджуючи сторінки журналу. — Любиш читати комікси? — Даніель перевів на Меліну вражений позір, очікуючи на відповідь.

— Ем… Ні, як би це сказати… — взялася мулятися вона, ховаючи присоромлені вічі. — Просто, це... Одна подруга запропонувала мені почитати… Так-так! Вона віддала мені його на деякий час, а я не хотіла її ображати, тому погодилась. Подумала, що справді може бути цікаво... — дівчина підвела на гостя обнадіяний погляд, а тоді поволі встала з ліжка і неспішно потупотіла до нього. — Тому поверни мені його, будь ласка.

— Дала почитати, кажеш... — недовірливо задумався хлопець, все ще цікаво перегортаючи ті різнобарвні аркуші. — Зараз перевіримо!

— Що?! Віддай! Не смій там щось дивитися!

Забувши про свій стан, Меліна почала бігати за ним по палаті і старатися вихопити ту книженцію, але, на її жаль, ніяк не могла дострибнути до його руки, бо ж була значно нижчою за нього. Даніеля захопила така її реакція, тому він наполегливо ухилявся від тих нападів і сміявся, всяко провокуючи свою нову товаришку.

— Ну віддай, прошу, це ж не моє!.. — благала дівчина, не припиняючи повторювати намагання отримати журнал назад.

— Якщо не твоє, то що це тоді таке? — раптово зупинившись, він тицьнув пальцем у напис «Власність Меліни Редберг». Хвора завмерла, налякано дивлячись то на зрадницькі слова, то на юнака. Пізніше обурено почервоніла, надулася і протараторила:

— Ну і що тут такого? Так – мені дуже подобаються комікси. Задоволений?

— Яка ти смішна – навіть обкладинку іншу наклеїла, щоб ніхто не дізнався, — Данік потішно зареготав і простягнув їй журнал. — Немає нічого поганого в тому, що ти любиш читати комікси. Цього не потрібно так соромитися. Просто будь собою, — впевнено заявив він і, досі всміхаючись, дбайливо погладив її по голові. — До речі, я теж обожнюю комікси, тож якщо щось – можемо обговорити, — парубок підморгнув оторопілій дівчині і заходився збирати свої речі. — Я вже повинен йти. Думаю, ти розберешся у моїх конспектах. Швидкого тобі одужання, Меліно, і солодких снів, — він ще раз обережно всміхнувся і швидко вийшов із палати. А Меліна ще десяток довгих секунд стояла мовчки, тримаючи свій комікс і поступово переварюючи все, що щойно трапилося.

— Д-дякую, і тобі солодких снів… Дивак як-кийсь... — промимрила вона, дивлячись на зачинені двері, поки на її щоках без дозволу горів червоний колір. Дівчина акуратно сіла на ліжко і наполегливо спробувала заспокоїти серце, яке шалено стукотіло в грудях. «За весь той час, який він був у мене, я навіть забула, що хворію…» – Меліна притулилася головою до подушки і збагнула, що цієї ночі ще довго не засне.

*****

Протягом того періоду, що Меліна була хвора, Ліля навідувала її кожен день. Купувала лише визначені смаколики, приносила конспекти з потрібних занять і розказувала їй цікаві історії, які трапилися у їхній групі за весь час, поки дівчини не було.

— Знаєте, потім він таки віддав мені мій журнал і вийшов із палати. Якийсь Данік дивний... — з дивною обережністю розказувала Меліна подругам про свою пригоду з одним із братів, поки вони крокували до академії.

— Ну, добре, що віддав. Якийсь він справді дивний. Я думала, що він спокійніший... — замислено підтакнула Ліля, адже дійсно не очікувала, що той чорнявий молодик може таким бути.

— Гм, — звернула на себе їхні погляди Неза, — можливо, той ідіотський блондин вже просто встиг його заразити?

— Думаю, за двадцять років спільного життя він точно мав би вже його заразити, — після слів Лілі тріо подруг почало нестримно сміятися, відчуваючи, що цього разу в них буде хороший день, понеже пари були нескладні і з самого ранку їм забезпечився гарний настрій.

Сьогодні наші дівчата не запізнювались, тому йшли спокійно і впевнено. Пані середа привітно зустріла жителів столиці теплющою погодою, яка тішила їх уже відтоді, як вилізло сонце. Воно розманіжувало квапливих людей теплим промінням і цим наче обіцяло дарувати ще більше такої тендітної насолоди до самого вечора. Через гамірність і галас міста доволі рідко можна було почути цвірінькання пташок, що часто засмучувало Лілю, яка до нестями любила природу, а особливо – її надзвичайну музику.

Початок чергового дня в академії, як і очікувалося, був зовсім не поганим: на першій парі вони, як і всі, змогли посміятися з трьох парубків, які посміли запізнитися (до речі, після того вже вони купували печиво, адже не прийшли вчасно на дисципліну саме того славнозвісного професора). Майже у будь-яку вільну хвилину їхні одногрупниці не давали Еволові зробити і кроку, внаслідок чого Неза могла спокійно проводити вільний час із подругами, а не намагатися відіпхати цього нахабного блондина від себе. Іншому це не дуже подобалося, проте хамити дівчатам не хотів, тому вирішив, що сьогодні дозволить Незі трохи побути без нього. Даніель встиг запитати Меліну, як вона почувається, а та, видно порожевівши, відповіла, що все добре. Все було б гаразд і день був би дійсно чудовим, але після завершення всіх пар із Лілею трапилася одна неприємна пригода…

Перед тим, як піти до центру міста, в якому дівчата мали купити деякі продукти, Ліля попередила, що піде в туалет. Неза сказала, що почекає її надворі, а Меліна мала підтягнути кілька предметів вдома і допомогти мамі в саду, тому пішла швидше.

Коли Ліля вже хотіла залишати туалетну кабінку, вона зіткнулася з проблемою, яка полягала у тому, що дівчина не змогла відчинити двері, навіть якщо зняла їх із замка. Молодша Фрінке, розгублюючись, якийсь час поштурхала ті дверцята, але нічого не виходило. Лишень вона захотіла покликати когось на допомогу, як почула чиїсь кроки з іншого боку.

— Дівчата! Допоможіть мені, будь ласка, вибратися звідси, а то двері замкнулися, а я сама не можу їх відчинити, — збентежено проторохкотіла Ліля, радіючи появі якихось студенток.

— О, то ти вже припудрила свій носик, рожева корово? — із єхидним задоволенням обізвалась одна з новоприбулих.

— Що? — не на жарт насторожилась Ліля, налякано витріщивши очі на двері.

— Що чула! — сердито відрізала інша. — Навіть не кажи, що не здогадувалася про свою класну кличку! Її ж уже навіть вся академія знає! Оце дурепа! — на такі зловісні смішки Ліля нічого не відповіла, опустивши приречений погляд.

— Чого мовчиш, ідіотко? Нумо, випрошуй, щоб ми тебе випустити! У тебе ж там є «невідкладні справи»! Напевно, знову підеш розважати свого чергового кавалера! — вкотре подала голос одна з них, починаючи дратуватися. — І що? Багато заробляєш за один такий вечір? Невже кожен із них тобою настільки задоволений? Ох, дійсно, ти ж корова. Як я могла забути! — з-за дверей знову почувся істеричний сміх, а Ліля все ще терпляче мовчала, не маючи жодного бажання перед ними виправдовуватися.

— Я бачу, ми хочемо бавитися у мовчання? — запитала найголовніша з них. В черговий раз не почувши відповіді, вона розізлилася і крикнула: — Не дратуй мене, заразо, якщо хочеш вийти звідси неушкодженою! Кажи, що тебе зв'язує з тими новенькими?!

— Так! — завзято підтримали її інші. — Особливо з Еволом! Чому він завжди крутиться біля вашої трійці?! От якого біса?! Може, інші теж хочуть його уваги?! Ти про це не подумала?! Ой, точно! Ми ж забули, що в тебе немає мізків! Ти надто розумово відстала, щоб думати про щось ще, крім своєї «красивої» пики! Мабуть, тому голова й порожевіла! А то мелеш усім про патологію і думаєш, що всі тобі повірять! Невже так хочеться бути особливою?? — дівчата ще раз задоволено розхихоталися. Потім взяли відро з брудною водою, яке стояло в кутку, і, перекинувши його через дверцята, вилили все прямо на неї. Уже через коротку хвилину з того боку почулися тихі схлипування.

— Ви це чуєте? — вдавано прислухалась якась із них. — Вона плаче! Правда дуже колюча, еге ж? Якщо хочеш, ми можемо зробити так, щоб ти більше ніколи не переймалася своєю «красою»! Можемо повторити той минулорічний вибрик! Ти ж знаєш, про що я?

До перестрашених думок Лілі відразу прилинули спогади тих часів, коли минулого семестру в їхній академії сталася сутичка між старшокурсником і невідомим чоловіком, який увірвався до них і мав із собою якусь їдку речовину. Між ним і студентом почалася суперечка, а коли справа дійшла до бійки, нападник пошкодив молодому хлопцеві частину обличчя цією, як потім виявилося, кислотою. І постраждалий, як відомо, досі лікується від тих жахливих опіків.

— Не треба... — тихо й до смерті налякано прозвучало з її тремтячих уст.

— Ну нарешті заговорила! Правильно! Благай нас, поки ми добрі! Якщо будеш слухняною, ми збережемо твоє обожнювальне всіма личко! — вони вкотре голосно зареготали, та несподівано до приміщення ввійшов ще хтось.

— Ви здуріли?! Залиште її в спокої, дурепи! Вимітайтеся звідси, доки живі!! — лютий голос старшої сестри Ліля могла впізнати з мільйонів. Коли Неза не побачила, що нападниці збираються її послухати, вона рвучко підхопила шланг для води, який лежав неподалік, після чого одним рухом ввімкнула сильний потік зимної води і почала їх нещадно обливати. Ті відразу скажено зарепетували і в супроводі різних погроз чи лайки вбік своєї кривдниці вилетіли з приміщення. Тоді Неза поспішила припинити постачання води і випустити бідолашну зі зловісної кабінки.

— Дякую, Незо… Я спершу вдала, що плачу, аби вони швидше від мене відчепилися, але коли зрозуміла, що у них є якась кислота, я… Господи, мені було так страшно!.. — дівчина дала волю справжнім сльозам і захникала, щасливо обійнявши свою рятівницю.

— Жартуєш? У них була кислота?? Це вже зовсім не забавки! — ошаліла Неза, знехотя притуляючи до себе мокру молодшу сестру. — Втім, я дуже рада, що не спізнилася… Просто почала переживати, чому тебе так довго нема, тому пішла перевірити. А тут таке! Трясця, вони у мене ще отримають!.. — Неза зловісно скрегнула зубами і втомлено видихнула. — Ти ж знаєш, що я завжди допоможу, Лільо... Але досить мене обіймати, інакше я теж намокну. Ходімо в роздягальню, пані «я люблю знаходити пригоди на свою п'яту точку». Тобі треба переодягнутися хоча б у нашу змінну спортивну форму, а завтра її повернеш.

Ліля погоджено мугикнула, витираючи обличчя від сліз і відпускаючи сестру, а далі дівчата вийшли з туалету і попрямували до потрібного приміщення, яке було на другому поверсі будівлі.

— І що б я без тебе робила? — з радісною усмішкою риторично запитала Ліля, коли сестри вже збиралися на вихід, але зненацька у кімнаті згасло світло. — Ой-йой, певно, це якісь ремонтні роботи зараз проводяться, — припустила вона, поправляючи свої довгі вологі коси.

— Напевно… — Неза витягнула з кишені телефон і ввімкнула на ньому ліхтарик. — Ходімо, а то ще в магазин треба, — дівчата хотіли вийти з роздягальні, але двері неочікувано виявилися замкненими. «Що таке? Я ж їх ніби не зачиняла», – сконфужено не могла збагнути дівчина.

— А ви сподівалися, що вам все так легко обійдеться? Ти, Незо, думала, що настрашиш нас і все? — по той бік дверей до них долинув хижий дівочий голос зі зловтішним сміхом. — Ось тепер знайте, що не буде все так просто!

— Т-ц. Це, видно, і є ті самі «ремонтні роботи», — пробубніла старша Фрінке.

— Це наша помста, дурепи! Тепер сидіть там, доки вас не знайдуть! Я дуже сумніваюся, що вам хтось допоможе, адже в академії зараз майже нікого немає! Чао, шльондри! — після цих зухвалих викриків вони залишили їх самих.

— Самі вони… Йой, — Ліля втрималась від обзиванки у відповідь і стривожено глянула на сестру. — Незо, може, подзвонити до Меліни? Хоча перш ніж вона прийде, перш ніж знайде, в кого можна взяти ключ…

Та замислилася, а тоді вони дві все ж спробували зателефонувати до Меліни. Але коли минуло десять хвилин, протягом яких дівчина не брала слухавку, вони вирішили відкинути цю ідею.

— Може, вже в саду мамі допомагає… — непевно пробубніла Ліля.

— Хтозна, — стомлено видала Неза, відклавши телефон убік. — Я ще дещо придумала…

Після вислуховування й обговорення її ідеї вони зійшлися на тому, що Неза спробує вибити двері. Як одна, так і інша вірили, що старшій Фрінке вдасться таке витворити, адже вона займалася спортом і ходила на різні бойові гуртки.

— Якщо готова – вперед! — налаштувала старшу сестру Ліля, все ж таки хвилюючись за здійснення їхнього плану втечі. Приготувавшись, Неза розбіглася і вже хотіла з усієї сили налетіти на двері, але, коли була майже біля мети, почула чиїсь кроки і голос. Через це вона різко загальмувала і вдарилася головою.

— Ай... — зойкнула дівчина, потираючи постраждале місце рукою.

— Тут хтось є? Відгукніться, — прозвучав з-за дверей насторожений баритон. Сестри збентежено перезирнулись.

— Так, — Ліля підійшла до виходу, — ми тут перевдягалися, але двері випадково замкнулися, та ще й світло зникло. Тепер не знаємо, як звідси вибратися. Допоможіть нам, будь ласка.

— О-о! То це Ліля і Неза! Зачекайте, мої дами! Я зараз щось придумаю, щоб вас випустити! — радісно заволав знайомий голос, а «полонені» здивовано глянули одна на одну.

«Ох, чому ж це саме він??» – все второпавши, Неза тріснула себе по обличчю.

— Еволе! — з роздратуванням відізвалась вона. — Ми вже передумали! Забирайся звідси геть! Я зараз виб'ю двері і все!

— Але ж… — почувся різкий смуток молодика. — Я хочу побути принцом. Зачекайте трохи, я зараз швидко знайду щось і спробую випустити вас.

— Холера, я ж сказала тобі забиратися! — нервувалась Неза, а Ліля лише тихо хи-хикала збоку. — Якщо я кажу, що не треба – значить не треба! Ти допоможеш так, як мокре горіти буде! Тож відійди, інакше отримаєш у чоло! — пригрозила вона, серйозно налаштувавшись до виконання їхнього початкового задуму.

— Ні, я не відійду! Секунду, мої леді! Я вже бачу якийсь дротик, який може нам допомогти!

Та розлючена дівчина навіть не захотіла його слухати, тому розігналася і, поки він шолопався біля серцевини, одним ударом ноги змусила двері відчинитися. Швидше за все, зійшлася мить відчинення замка і удару, тому й вдався задум, а ще це спровокувало болюче вдаряння дверей у голову набридливого білявого хлопця.

— Казала ж, аби відійшов, — мовила Неза, розчаровано зиркнувши на Евола, якому вдалося знепритомніти від такого раптового зіткнення з деревиною. — Та хто винен, що воно дурне і не хоче слухати.

— Незо, добре, що наш медпункт досі працює. Ми мусимо притягнути його туди, — вийшла з темного приміщення Ліля, побачивши таку не конче приємну картину.

— Гаразд, гайда, а то вже кров із носа пішла. А за двері змусимо тих дуреп заплатити.

Дівчата обережно підняли високого парубка і якось поволочили його до потрібної кімнати, яка, на їхнє щастя, розмістилася поблизу на тому ж поверсі.

Через певний час Евол стомлено розплющив повіки, відчуваючи ниючий біль у скронях і чолі. Хлопець, лежачи на кушетці, скривився і від неприємних відчуттів, і від вечірнього світла, яке плавно стікало по його обличчю, пробираючись крізь жалюзі. Він дуже акуратно підвівся і повільно озирнувся. Коли побачив біля себе сплячу Незу, яка сиділа на кріслі і схилилася на руки, він вельми задоволено всміхнувся.

«Яка ж ти мила й абсолютно беззахисна, коли спиш», – юнак уже, бувало, наблизився до її безтурботного личка, щоб подарувати своїй обраниці теплий поцілунок, але був неждано зупинений її ж кулаком, який стукнув його у плече.

— За що?? — щиро обурився Евол, хутко відсахнувшись і потираючи уражене місце.

— Просто так, — безпристрасно пирхнула старша Фрінке, розтираючи сонне обличчя. — Ти ж хотів щось зробити, ага? — вона підозріло звузила свої разючі вічі. Хлопець нервово хи-хикнув.

— Та ні, не хотів, чесно! А де Ліля?

— Вона давно пішла в магазин і, скоріш за все, вже повернулася додому. А що тоді ти робив у спортзалі?

— Я… — запнувся він. — Я олімпійку свою забув, тому повернувся…

— Угм – повернувся до дівчачої роздягальні, — тяжко зітхнула та, усвідомлюючи, що правду він їй казати не збирається. — Гаразд, я теж піду, — дівчина підійнялася і поставила стілець на місце. — Ти би знав, який ти важкий! Хоч і худим виглядаєш.

— Ну вибач! А скільки я тут лежав?? — спробував втримати її Евол.

— Десь пів години. Теж не валяйся довго, а то медпункт скоро зачиняють, — Неза розвернулася і звично швидким кроком почимчикувала до виходу з академії.

Евол і не думав залишати її саму, тому з неймовірною швидкістю зібрався і поспішив за нею, іноді кривляючись від короткочасного болю у голові.

— Зачекай, Незо! — благально долинуло до неї, поки дівчина вже йшла тратуаром.

— Ну чого тобі?? — шикнула вона, наполовину обернувшись.

— Я проведу тебе додому! — весело заявив парубок, зрівнявши з нею ходьбу і відхекуючись.

— Навіщо? — насупилась та.

— Надворі небезпечні хлопці ходять.

— Оце так аргумент! — фиркнула Неза. — Навулиці навіть не темно, і єдиний небезпечний хлопець зараз крутиться прямо біля мене.

— Де? — Евол показово оцінив все довкола пильним поглядом. Дівчина нервово зітхнула. — Отже, я тебе проведу?

— Ні, — відрізала вона.

— Чому?

— Не треба.

— Треба.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Я сказала «НІ»!

— А я кажу «ТАК»!

— Слухай, не нервуй мене! — зупинилася Неза і роздратовано стиснула і без того тонкі губи.

— Якщо не погодишся, я тебе поцілую! — швидко заявив Евол, широко посміхаючись.

— Негідник, — просичала та. — Ну ходи вже! Тільки маю одну умову: між нами повинна бути півтораметрова дистанція.

— Окей! — щасливо погодився хлопець, наперед знаючи, що буде порушувати озвучену нею настанову.

Дорогою до дому сім'ї Фрінке Евол усіляко намагався дізнатися про свою фаворитку щось нове. Ставив їй різні запитання, провокував на певні вчинки і трохи розказував про себе. Дівчина могла лише відгаркувати йому щось у відповідь або відмовчуватися, час від часу втихомирюючи балакучого попутника кулаком.

— Жа-ах! — ображено зітхнув Евол. — Як ми так швидко прийшли до твого дому?? — Неза полегшено зупинилася біля брами своєї хати.

— О ні, ти помиляєшся – це була вічність. Тож нарешті бувай, недолугий «принце», — знесилено мовила вона.

— Я не недолугий! — обурено заперечив той же «принц», поки його карі очі заблистіли з дивним відчуттям перемоги.

— Думай, як хочеш, — Неза не мала жодного бажання з ним сперечатися. — Я пішла, — вона поквапилася переступити поріг будинку.

— Люблю, — губи Евола розповзлися у багатозначній усмішці. Дівчина спершу завмерла, дивуючись таким неочікуваним словам, а тоді зловтішно посміхнулася у відповідь:

— Ненавиджу.

— Ей... — парубок не встиг щось сказати, як та вже зачинила за собою двері. — Як би ти не хотіла, а моєю все одно станеш! — після такої сміливої заяви він розвернувся і попрямував до себе.