«Біжи, Лілю! Біжи, аби вижити!» – вона зверталася сама до себе, продовжуючи гнати темним коридором. Дерев'яні стіни були старими і обшарпаними, де-не-де висіли зношені картини незнайомих знатних персон. Певною мірою здавалося, що цьому оточенню із занедбаних стін і дірявих килимів не буде кінця. Дівчина намагалася втекти від неспинного потоку води, який шумів позаду неї і з кожним її кроком підходив щоразу ближче.

«Прорвало найбільшу цистерну… Друзі живі? Де вони? Як вони?».

Ліля відчула, як у чоло стрелила товста крапля, і гепнулася на сідниці. Розчаровано зойкнула, коли побачила перед собою хвилю води, висотою до стелі, яка насувалася прямо не неї. Ні, вона ж мала бути ззаду!.. Якась добряча краплина знову вгатила в дівоче чоло, після чого тіло остаточно вслабло і готове було прийняти свою долю.

Та раптом Ліля сіпнулася і різко розплющила очі. Почала спантеличено кліпати, вслухатися у гепання власного серця і поміж тим почувати на собі вологу від поту одежу. Стеля, що тяжко нависала над нею, була круглою, глиняною, а збоку хтось сидів.

Наснилося? Наснилося…

— О, добре, що прокинулась хоч ти. А то інших не звести… І скільки часу ви думали тут спати? Не можете ж ви вічно в мене ночувати.

Знічев'я над спітнілим Ліліним обличчям опинилася жіноча чорношкіра рука (яка мала дивні салатові мозаїки) з довгими нігтями, а тоді з піпетки на чоло крапнула якась рідина. Дівчина спочатку розгубилася, після чого насупилась. Далі вона перевела свої досі мляві сірі очі з руки на лице її володарки.

Якби не була сонна, відразу скрикнула б від побаченого, проте змогла лише перелякано витріщитися. З голови незнайомки, вкритої прямим брудно-смарагдовим волоссям, виходили чорні роги, які трішки закручувалися на кінцях, немовби у якого цапа. Обличчя було такого ж забарвлення, що й руки, де-не-де поцятковане зеленими крапочками. Її очі не мали райдужної оболонки, а просто були налиті світло-салатовим сяйвом, що і зачарувало, і настрашило Лілю.

Дівчина мимоволі відсунулася від моторошно-вродливої жінки (яка чимось нагадувала відьму) і її спина натрапила на прохолодну стіну. Інша ж, зі свого боку, легко підняла зеленуваті коротенькі брови і на секунду смикнула зібрані повні темно-салатові вуста у цікавій усмішці.

«У неї вуха, як риб'ячі плавники! – шокувалася Ліля, яка вже почала міркувати, що ця незнайомка, бува, з раси демонів. – І на шиї щось подібне росте…».

— Досить витріщатися на мене так своїми сірими очима, неначе я тобі щось завинила, — розважливо мовила жінка голосом, схожим на м'який, дещо приглушений барабанний дріб. І молодша Фрінке тут же схаменулася.

— П-пробачте… — простогнала дівчина, мимохіть знітившись через те, що її голос був хрипливим і надламаним. Як би ніяково не було, та відірвати погляду від дослідження дивовижної зовнішності навпроти вона не могла.

Незнайомка поволі підвелася і таким же неспішним кроком попрямувала до великого чорного казана, що царював посередині приміщення. Тут було доволі темно, лиш поодинокі факели і полум'я під казаниськом додавали світла. Поміж деякими з полиць висіло павутиння. На тих же полицях було до стоту різних дрібниць. То піали (порожні чи з якимось вмістом), то баночки з рідинами різних кольорів і консистенцій, то книжки, то сувої, то всілякі тканини, то сушені трави…

Ліля взріла в одній із банок чиєсь око і, переполохавшись (а разом із тим ще відчувши легкий приступ нудоти), нараз вирішила продовжити стежити за відьмою (тепер без сумнівів; хоча ця хижка ще чимось походила на апартаменти алхіміка).

Виявилось, що її пряме волосся сягало пояса і немов було пофарбоване технікою омбре, світлішаючи до кінчиків. Вся її дивна шаманська одежа була болотяно-багряного забарвлення. Одна її частина слугувала шарфом на шиї, друга обмотувала передпліччя, третя – прикривала бюст, плечі і пахову зону, спадаючи до підлоги. Лілі жінка здалася подібною на очільницю якогось дикого племені, на думки про що (крім усього, що встигла зауважити), наштовхнули золоті кільця, що переплітали її зап'ястя і нижню частину гомілок, на яких по боках виднілися риб'ячі плавники.

— Хто в-ви? — вирішила нарешті поцікавитись Ліля, прокашлявшись і вкотре від часу пробудження здивувавшись – незнайомка була повністю босою і, на додачу, високою, як на жінку. Відьма, яка до цього моменту вже помішувала вміст казана, розвернулася і глянула прямо на свою співрозмовницю. Звузила дивні очі.

— Я – Мері, Рінина сестра. Ех, часто ж у халепи потрапляє вона… Гіфгóрн – прізвище моє. А не сказала б ти ім'я своє?

Ліля першу мить мовчки вилуплялася на неї, а пізніше охнула і прикрила рот долонею.

— С-сестра? Сестра! — тремтливим голосом повторила, від подиву навіть відсунувшись од стіни.

— Так. А ви з нею друзі? Чи просто в її окрузі? — черговий раз римованими рядками мовила нова знайома, продовживши колотити у казані булькітливе густе вариво. Ліля, сконфузившись її запитанням, невільно поправила на своїх ногах подобу простирадла і вперше зауважила, що вбрана в те, в чому й була, коли знепритомніла.

— Ем-м… друзі, н-напевно… — несміливо відказала дівчина, ще раз озираючись. По периметру розмістилися такі ж ложа, як її, на яких поки без тями перебували всі, з ким вона сюди потрапила. Ліля з полегшенням зітхнула, поки Мері коротко на неї зиркнула.

— Це добре, адже серце в Ріни хоробре. Будете з нею дружити – і не будете тужити. Я вам це обіцяю, але поки що не довіряю... Зрозуміло? Просто, щоб серденько в неї потім не боліло…

— Як ви говорите...

— Тобто, «як я говорю»? Я ж просто слова творю. Хіба ж це дивно? Мабуть, лиш мені цього не видно, — жінка на хвильку задумалась, а пізніше мило захи-хикала і стенула плечима.

— Так, це дивно... До речі, я Ліля. Ліля Фрінке, — відрекомендувалася дівчина, пригадавши прохання Мері.

— Рада знайомству нашому спільному і, думаю, такому ж божевільному, — відьма повністю розвернулася до неї і, приклавши долоню до грудей, легко схилила голову. Ліля трошки вагалася, але потім просто повторила її дії, повважавши, що це в них такий обряд під час знайомства.

— Б-божевільному? — нерозуміюче перепитала вона.

— Та вона просто так сміється з тебе... — несподівано для неї подав заспаний голос Елеазар, піднявшись на своєму ліжку, яке було за метри два від її постелі. Молодик тяжко видихнув і поволі оглянув перебинтований торс. Він зустрівся з Мері поглядами і кивнув жінці, яка зволіла лише всміхнутися у відповідь на його німу подяку.

— Еле! Як ти? Тебе не сильно поранили? — стурбовано затуркотіла Ліля, теж зауваживши почервонілі бинти на його тулубі. Парубок потягнувся за своєю сорочкою і поспішив її накинути на себе.

— Терпимо. Мері, бачу, мене дуже добре підлатала. Скоро про рану залишиться тільки спогад.

— Вона такий хороший лікар?

— Так, вона чудовий цілитель, — Ел усміхнувся. — Як сама почуваєшся?

— У порядку наче… До речі, ти не знаєш, що трапилося після того, як ми випали з тієї дивної кулі і… заснули? Хоча це було, скоріше, знепритомнення, — Ліля набурмосилась, пригадавши неприємні відчуття. І далі враз усвідомила, що, вочевидь, від забоїв чи синяків, які спричинило тодішнє падіння, її, як і решту «диких», встигла позбавити ця дивна відьма.

— Це було зак…

— Я знаю. Відповіді на твої запитання маю! — раптом перебила його Мері, грайливо плеснувши у долоні.

— Агов, може, даси мені договорити? — нервово буркнув Елеазар, на що жінка лише довгу мить дивилася на нього, а тоді виставила долоню, даючи йому такий собі дозвіл взяти слово. — Дякую, — фиркнув Ел, розуміючи, що йому її дозволу аж сильно й не треба було. — Я знаю, що ти можеш усе розказати, але Ліля чи інші, які вже також починають прокидатися, можуть тебе просто не зрозуміти. З твоїм-то стилем говоріння… Тому краще я розкажу людською мовою те, що ти мені недавно розповідала. На жаль для моєї гордості і на щастя для життя, не вперше ти мою задницю рятуєш, — вкінці хлопець розчаровано здійняв брови.

— Сильно, Еле, не прибідняйсь, а ліпше на великого Лéда у витривалості рівняйсь. І якщо ти все їм не розповіси, то я в хід дам свої голоси.

— Домовились, — Ел дещо насупився і кивнув, після чого Мері спокійно обернулася до казана, мимоволі вловивши вирячені погляди інших «диких», що вже справді прийшли до тями, і вкотре хи-хикнула. — Спершу, мабуть, варто вам усім відрекомендувати нашу рятівницю. Отже, Мері Гіфгорн – старша сестра Ріни, добрий давній друг більшості загонів нашого королівства. За чином – головний королівський слідопит. Поміж роботою любить займатися різними відьомськими штучками, як ви вже встигли зауважити, оглядаючи її «лігво», тому її іноді так і називають (принаймні ті, хто з нею знайомий). Поки це все, що вам потрібно про неї знати, бо решта інформації може просто заплутати… Впевнений, що спільну мову з нею знайдуть усі. Хоча це двозначно звучить.

Він усміхнувся, закінчивши, й уважно глипнув на всіх «диких», які, майже не припиняючи, вражено споглядали Мері. Елеазар потім неквапливо назвав кожного з них так, що відьма зрозуміла – крім їхніх імен, він їй більше нічого не скаже.

— На нас напав один із загонів Варнегорської армії на чолі з Адамом, із яким до цього моменту мала нагоду познайомитися лише Ліля, — почав пояснювати ситуацію Ел, а через його останні слова молодша Фрінке зловила на собі здивовані погляди друзів. Зніяковіла і трохи провинно скривила вуста. — Вони мали з собою опан… Ні, скажімо, мага. Він, як я встиг зауважити, використав одне із заклинань, яке нас усіх неймовірно скоро вирубило. Погоджуся, не найприємніше відчуття, — парубок стиснув губи, відвівши очі, і зітхнув. — Куля зникла, бо Айнер, який її і створив, знепритомнів, себто «заснув». Наскільки я розумію, після того, як на нас усіх подіяло те заклинання, Адам зі своїми підопічним зв'язали нас (ні, непростими шнурками), запхали до підводи і вже збиралися прямувати до своєї столиці. Проте! Мері, дякувати Сімом Братам, завчасно була в курсі, що нас варто буде зустріти. По правді, спочатку ми до неї і прямували, але не все склалося так, як гадалося… Добре, що вона відправилася нам назустріч і таким чином не допустила непоправного. Без перебільшень, Мері врятувала наші дупи від ду-у-уже серйозних проблем. Але як саме – це мені вже невідомо.

Коли Елеазар закінчив, у хижиці оселилася тиша. Всі добрий десяток хвилин проварювали почуте.

Раптом Мері відвернула їхню увагу від роздумів і сприйняття ситуації, подавши Лілі дерев'яну чашку з густим зеленим варивом, яке до того кипіло в казані.

— Що це? — трохи налякано запитала Меліна, коли їй теж дісталася така чашка. На диво, рідина не мала жодного запаху, скільки не внюхуйся.

— Тайва – живильне зілля, від якого, вірте, не помретé. Навпаки, одужаєте й з усім лихом раду дасте, — натхненно пояснила Мері, вручаючи таку чашку останньому – Даніелю.

Ліля нервово посміхнулася, на секунду подумавши, що, либонь, бодай в одному з речень відьма обійдеться без римованих рядків. Вочевидь, вона так завжди говорить. Дівчина, як і всі, непевно подякувала і ще раз взялася досліджувати підозрілий напій.

Далі вона, наважившись, обережно перехилила чашку, і їй достатньо було ледь торкнутися того зілля язиком, аби в наступний момент, як і всі, хто скуштував, швидко виплюнути його. До горла підступила нудота.

«Фу, дідько, ледь не блюнула, – показово скривилася Ліля, наполегливо витираючи язик рукавом сорочки. – Це взагалі можливо випити? Добре хоч, що запаху як такого немає…».

— Що не так? Невже вам не сподобався смак? — старша Гіфгорн майстерно вдала здивованість.

— Ще б пак, наче блювота, — скривився Евол.

— А ти що, її пробував? — обізвався Орігам.

— З чого воно зроблено? — спитав Данік, здивовано досліджуюючи рідину в горняті, яку ще не наважився скуштувати.

— Там є перетерте кажаняче листя, кора Даркдіóнського дуба, вода з мохового джерела, сік із лисячих ягід і ще, здається, дуже корисний послід гірського орла. Я все правильно сказала? — трохи стомлено запитала Ріна, прокинувшись і піднявшись, на що її сестра лише спокійно і стверджувально кивнула. — Як-не-як я не раз цю бридоту пила. Але, повірте, воно страшно допомагає.

— О, Ріно. З поверненням… — всміхнулась до подруги Ліля, на мить припинивши з огидою вивчати тайву.

— Чекай-но, ти сказала «послід лісового орла»?! — отропіло перепитала Неза, ледь стримавши черговий приступ нудоти.

— Саме так, — Ріна звучала на диво задоволеною, зиркаючи на кожного з «диких», у яких від її слів очі на лоба полізлиї

— Не буду я це пити, гидота яка! — обурилась Ліля, вкотре витираючи язик рукавом.

— Будеш. Вам всім нікуди від цього не дітися, — непохитно мовив Елеазар. Його спокійні слова звучали, як вирок. — Якщо не вип'єте, то певний час вам далі буде складно подорожувати. Цей напій також заспокоює нервову систему, тому вам якраз стане в пригоді.

— До того ж Еволові з ребрами допоможе, якщо Мері його і без того не підлікувала, — зауважила Ріна, глянувши на старшу сестру, яка на її слова лише спокійно кивнула.

«Дикі» налякано і водночас пригнічено перезирнулись, після чого вкотре спробували випити тайву. І, знову ж таки, ніхто навіть ковток не зробив. Здавалося, швидше вже Евол із Даніелем поміняються кольорами волосся, ніж вони вип'ють те зілля.

Втім, першим, хто залив гидке вариво собі в шлунок, був Орігам.

— Як тобі це вдалося? — кривляючись, шоковано запитав Евол.

— Гадки не маю. Вам може допомогти лише те, що закриєте ніс. Тоді смак буде відчуватися трохи менше, — пояснив молодик так, немов сам був спантеличений тим, що зміг пройти це випробування.

— А, можливо, у тебе це вийшло швидше через те, що ти насправді з цього світу? — несміливо озвучила свої думки Меліна.

— Ні, навряд йому це допомогло, — либонь, тими словами Ріна бажала підтримати решту.

— Нумо, випийте і забудьте про це, як про сон, — підганяв їх Ел. — Гляньте, як ми з Ріною і Айнером швидко впоралися. Що довше наважуєтесь, то тяжче приступити.

Ліля подумки іронічно зітхнула, стиснувши в руках посудину. Все-таки цим трьом не вперше ту бридоту пити!

З того всього минулого близько двадцяти хвилин, як Меліна останньою нарешті випила тайву.

— Фу, — досі кривлялась Неза, — присмак цієї гидоти ще надовго залишиться в моєму роті.

— Не так надовго, як ти боїшся, — посміхнувся Айнер, щось жуючи. — Ви всі просто молодці. Зараз Мері дасть кожному з вас невелику мисочку, і зможете перебити смак тайви малиною.

Всі так втішилися його словам, що ледь не запищали від радості. Пізніше, як і говорив хлопець, Мері вручила їм ті червоні ягідки. Смак у них був у міру солодким і кислим, завдяки чому від колишнього бридкого присмаку не залишилося й сліду.

— Це і є весь наш сніданок? — згодом поцікавився Айнер, глянувши на Мері.

— Вона ж не покоївка тут, агов! — Ріна дотяглася до молодика і штурхнула його в бік.

— Сніданок?.. Ах, так. Вже ж ранок! — схаменулась відьма і піднялася. Опісля взяла в руку дерев'яний помаранчевий посох, який був у формі кривого півмісяця, а тоді наблизилася до дверей, які до цього Ліля чомусь не зауважувала, і зникла за ними.

— І часто з вами таке трапляється? — запитав Орігам, як і всі, припинивши проводжати Мені досі враженим поглядом.

— Що саме? — брова Айнера запитально підскочила.

— Те, що ця жінка, Мері, рятує вас від різних халеп і поїть отакою бридотою, — хлопець на мить здригнувся, згадавши смак тайви.

Тріо провожатих «диких» перезирнулося.

— Дякувати Сімом Братам, не так часто, як могло би бути… — видав Ел, поклавши до рота малину. — Все-таки ми самі по собі теж чогось варті.

— Сім Братів? Хто це? — зацікавлено спитав Евол, відірвавшись від вивчення лігва Мері.

— Це наші боги. Великий Лед, якого згадувала Мері, – один із них, бог землі. Якось, можливо, більше про них всіх дізнаєтеся.

— А в нас бог один… — сконфужено пробурмотіла Меліна.

— До речі, де ми зараз? — подала голос Ліля.

— У прикордонних лісах Міронези. Тут маємо бути вже у відносній безпеці, — відповіла Ріна, поволі підводячись зі свого місця.

— Відносній? — стривожилась Меліна.

— Ми недалеко від провінції, у якій час від часу ведуться бойові дії. Тому і «відносній», – пояснила дівчина. «Дикі» напружено перезирнулись.

— А… коли будемо рушати далі? Ми їхатимемо потягом, так? Довго звідси до нього йти? — несподівано затараторив Даніель, озираючись у пошуках додаткової порції малини.

— З самої гущі лісу, де якраз є ця хижа, Мері з допомогою своєї магії перемістить нас на його околиці, — взяв слово Ел. — А вже потім відправимося в місто, де знімемо кімнати в готелі, аби перебути ніч до потяга, бо ж він не ходить до столиці так часто, як того хотілось би. Йти недовго.

— Ем… а з нами все буде нормально після того переміщення? Як воно буде відбуватися? — схвильовано спитала Меліна.

— Мері використає свій посох, намалює якісь незрозумілі мені узори на землі, а тоді ми опинимось на околиці лісу. Із самопочуттям у вас усе має бути гаразд, хіба плямки від світла перед очима певний час будуть блимати. Відчуєте легку невагомість, нічого страшного в цьому нема.

Договоривши, Елеазар раптом затримав прискіпливий погляд на Лілі. За мить вона зрозуміла, що хлопець його спинив не так на обличчі, як на її грудній клітці. Це змусило дівчину також опустити туди очі, шукаючи щось, що мало так привернути його увагу. Щойно взріла, спалахнула червоною фарбою.

— Так, Лілю, в тебе розстебнута сорочка. Дивно, як ти це досі не зауважила. Що, батьки не вчили, що не культурно так показувати свою спідню білизну іншим? — аж надто безпристрасно мовив Ел, безпардонно тицьнувши пальцем в те саме місце.

— Пробачте, я ж не бачила! — намагалась виправдатись перед усіма молодиця, дедалі більше червоніючи і намагаючись якнайшвидше застібни ґудзики. «Можна ж було не ганьбити мене перед усіма! – подумки обурилася Ліля. – Ще й "борг" за "батьки не вчили" вернув, ото вже!».

— Ай-яй-яй, — підступно видала Ріна, — куди ж ти, вельмишановний чаклунський раднику, дивишся, га? А сам тут про культуру Лілі втираєш.

Айнер дзвінко розсміявся.

— Мав би совість! Ти то!

Ел знітився і надувся, відвівши голову вбік, поки його щоки ледь помітно зарум'яніли. «Ей, ей, ей!» – Ліля мовчки витріщилася на нього.

— А хто б їй тоді це сказав? Чогось решта мовчала! Ви тут найбільше на збоченців схожі, — ображено фиркнув він.

— Ну, все, все, — замахала руками Ріна. — А то ми його засоромили трохи... Пробач, Еле. Твоє щастя, що тут Мері немає, а то вона вже би тобі приповіла. Але так справді не робиться, міг же жестами їй показати, аби застібнула.

— Не потрібно мене тут повчати, я вже не малий, — продовжив огризатися Елеазар.

— Гаразд-гаразд, не злись. Все, ми зрозуміли, мовчимо, — Ріна з Айнером одночасно закрили свої роти долонями, трохи хи-хикаючи.

— А куди, до речі, Мері пішла? — вирішив поцікавитись Евол, після чого кожен почув неочікуване «гарчання» його живота, через що парубок зніяковів.

— Якраз пішла нам принести щось поїсти, — здалося, Айнер, озирнувшись, знічев'я вперше за весь час свого перебування в хижці усвідомив, наскільки їх тут багато. — Коли поїмо, зможемо відправитися в дорогу.

— А ця Мері знає про те, що ми не з цього світу? — поставив запитання Даніель, зручніше вмостившись на своєму місці.

— Так, — кивнула Ріна. — Перед тим, як йти на це завдання, я їй приблизно розказала його суть. Щоправда, вона не дуже рада була тому, що я на нього йду… — дівчина раптом відчула журбу. — Не віриться, що я з нею вже майже три роки не бачилася, а перша зустріч вийшла отакою…

— Ого, аж три роки? — вразилась Меліна. — То чого ти сидиш? Піди до неї, думаю, вам є що обговорити! — стурбовано крикнула молодиця, звернувши всю увагу на себе. Пізніше знітилась і прикрила лице чашкою. — Ой, пробачте… я не хотіла.

— Ні-ні, твоя правда. Так і зроблю, — усміхнено погодилась Ріна і, коротко зиркнувши на вариво в казані, вийшла з лігва.

— До речі, Мері після переміщення далі буде з нами? — вирішила спитати Ліля, коли нарешті відійшла від ганьби. Подумки сподівалася на те, що зможе трохи ближче познайомитися з тією дивною жіночкою.

— Ще певний час буде. Адже вона теж має деякі справи у Везертáуні, — відказав Ел.

— Де-де?

— Везертаун – це місто, в яке ми будемо прямувати. Воно є центром однієї з двадцяти трьох провінцій нашого королівства. Там дуже часто може змінюватися погода, до того ж, незалежно від пори року. Але не думаю, що це додасть нам клопотів.

— Тобто, це місто що, в такій якійсь зоні з аномальним кліматом? Чи як? — не втямив Орігам.

— Сім Братів знають, чесно кажучи, — Айнер знизав плечима. — Воно таке з часів заснування королівства…

— А… мені тут ще цікаво знати, з якої раси Мері? — запитала Ліля, намагаючись зайвий раз не перетинатися з Елом поглядами. — Бо, знаєте, на Ріну вона анітрохи не схожа, хоч вони і сестри... Ріна має расу людини, я так розумію. А Мері схожа на якогось водяного демона, чи що…

— Маги такого роду, як Мері, мають переважно такий дивний вигляд. Одного разу, можливо, вам більше про це розкажуть, — відповів Ел, підводячись і потягуючись. — Мері з дитинства була людиною, але тепер вона така, яка є. І навряд стане колишньою. А якщо говорити про її теперішню расу, то це, радше, гібрид демона і русалки.

— А вона завжди римованими рядками говорила?

— Наскільки знаю, ні. Це сталося тоді ж, коли її вигляд так змінився, — Елеазар замислився, а тоді кинув на Лілю швидкий погляд, через що щічки дівчини порожевіли.

З часом Ріна, разом з Мері, повернулися до всіх з кашею, яка чимось нагадувала «диким» гречку, і пташиним м'ясом. Цим всі змогли смачно і ситно поласувати, після чого, зібравши свої речі в дорогу, група молодих людей, як недавно і говорив Ел, за допомогою переміщення, опинилися за межами хащів лісу, в якому було лігво старшої Гіфгорн.

Всіх відразу обдув теплий вітерець, заносячи в легені свіже повітря. Недалеко шумів струмочок, пробігаючи повз деревами. В найближчих кущах несподівано закувала зозуля, а згодом до неї доєдналася решта птаства, наполегливо виспівуючи свої пісні, ніби змагалися між собою.

— Далеко нам доведеться йти до того дивного міста? — поцікавився Евол, крокуючи біля Ела і Ріни.

— Пів години, якщо не поспішати... — в роздумах відповів Елеазар. — Але там воно вже трошки видніється, бачиш? — запитав він, показавши пальцем на дим, що здіймався у небо з одного з коминів.

— А ми тут точно будемо в безпеці? — Меліна дуже хотіла переконатися, що хоча б зараз може справді спокійно видихнути.

— Розумієте, певна частина цієї провінції така, що грає в дурня з Варнегором (і поки що виграє), якщо це можна так назвати, — спокійно почав Айнер, озирнувшись назад. — Варнегор думає, що підкорив собі цю її частину, але все, насправді, не так. Тутешні люди – хитрі і, до того ж, патріоти. Вони лише дозволили варнегорцям думати, що ті їх захопили. Саме тому дозволяють ворожій армії розгулювати вулицями, але коли вони підозріло починають групами рухатися далі, вглиб провінції, наближатися до Везертауну, який є її центром, то місцеві згруповуються і проводять протести, повстання, таким чином відвертаючи увагу на себе і не даючи тим гадам повноцінно атакувати. За кілька років вони дуже добре організували свої дії…

— Ого… Хіба тим людям не страшно йти проти озброєних вояків? — стривожено запитала Ліля.

— Ні, як бачиш, не страшно, — захоплено мовив Айнер. — Я пишаюся тим, що в нас у королівстві, попри те, що є багато всякої високомірної знаті, є такі люди, які без вагань готові віддати життя за свою Батьківщину.

— Мені здається, що якби Варнегор, чи як його там, взявся за це серйозно, то в цих людей нічого б не вийшло… — Даніель насупився.

— Твоя правда, — раптом зітхнув Ел. — Таке враження, що вони свідомо не просуваються далі…

— Замислили щось варнегорці лихе. Боюсь, чекає нас згодом діло непросте… — з тривогою заговорила Мері, бездумно досліджуючи свій посох. — Я не зрозуміла їхній задум досі. Шукаю його, ніби голку у просі…

Раптом Ліля нервово хи-хикнула.

— Вибач, — дівчина знітилася під питальним поглядом салатових очей слідопитки. — Мабуть, я ніколи не звикну до твої дивних фразочок, Мері, — далі пояснила вона, відразу перейшовши до неї на «ти».

Відьма і собі всміхнулася.

— Цікава ти дівчи́на. Тим-то Ела ти й полонила, чи не так? Гм... а він у нас зовсім не простак... — загадково мовила Мері, цікаво глипнувши на Елеазара, який несподівано збентежився.

— Що? — Ліля закліпала.

— Чуєш, Мері, будь добра, стулися. Чи тобі з цим допомогти? — роздратовано огризнувся Ел, після чого решта людей звернула свою увагу на нього. Мері ж, трохи схаменувшись, сказала:

— Ти мені рота не стуляй і всю правду швидше викривай. А то недобре жити вічно в таємниці. Тобі ніколи не здавалося, що так ти наче у в'язниці?

— Мої таємниці – моя в'язниця. Нехай тебе це не турбує, — процідив хлопець, на що відьма вирішила примирливо промовчати. «Між ними є якісь секрети?» – промайнуло в Ліліній голові, а тоді їхні з Елеазаром погляди на мить зустрілися, пройнявши дівоче серце.

— Ось ми вже в місті, — констатувала Ріна, тільки-но вони пройшли крізь відчинені ворота з двома охоронцями, які провели їх уважними поглядами.

— А хіба армія ваших ворогів не знає, як виглядає Ріна, Мері й інші? — злякано спитала Меліна, озирнувшись на тих чоловіків.

— Знають переважно лише ті, хто наближені до капітанів їхніх загонів. А це – наші, не переймайтеся, — заспокоїла її дівчина. — Везертаун поки не входить до тієї частини провінції, яку «захопили» варнегорці. Хоча вони вже не раз пробували.

— В будь-якому разі, не варто так боятися, адже якщо щось станеться, ми вас захистимо! — впевнено заявив Айнер.

— Ага, було вже таке. Знаємо, як ви захищаєте… — недовірливо пробубнів Евол.

— Вибачте! Тоді потяг добряче висмоктав нашу магічну енергію, тож могли протриматися недовго. Диво, що Мері до нас встигла…

— Гаразд, не скигли. Все закінчилося добре, тож годі, — Елеазар плеснув його по плечі, а тоді звернув увагу решти на велику триповерхову архітектурну будівлю: — Нині будемо ночувати у цьому готелі.

— А він не занадто дорогий для нас всіх? — стурбовано запитала Ліля, оцінивши багатий екстер'єр закладу.

— Та ні! Завідуючий готелем – Еловий друг, та й Ріну і мене він знає, до того ж ціни там невисокі, попри гарні апартаменти, — весело затараторив Айнер.

— Ми, коли прийдемо, залишимо свої речі на портьє і підемо в місто. Потяг відправляється завтра зранку, тож, поки маємо час, покажемо вам місто і купимо різні дрібниці, які можуть нам знадобиться в дорозі, — Ріна перебирала вміст своєї похідної сумки.

— От тільки, стосовно готелю, є така штука… — Ел дещо замнувся. — Один із таких магів, як Мері, колись хотів зробити його кращим, але напартачив… І так напартачив, що тепер готель сам вибирає, кого з ким поселити.

— Що-о-о?

— Як це?!

— Зараз і дізнаєтесь, — хлопець кивнув на вхід до будівлі.