— Орігаме, ти часом не думаєш, що під час випускного Евол із Незою щось не поділили? — з обавою запитав Даніель, попиваючи холодний чай.

Царювала обідня година. Сонцебризна погода ззовні зазирала в найменші закутки завжди гамірного міста. Дбайне світило щедро осипало все і всіх теплими промінцями, поки найрізноманітніша пташня змагалася між собою у мелодійному виляскуванні, разом із тим допитливо шукаючи собі додаткових слухачів. Вся рослинність, смачно поживившись недавньою дощавицею, линула до сонця.

Даніель, незважаючи на власну замисленість внаслідок Меліниного вчинку, після повернення до клубу й приєднання Евола до їхньої з Орігамом компанії, зауважив, що з ним щось сталося. І, вочевидь, не лише з ним, якщо Неза, за словами Лілі, сама раптом пішла додому, попередньо повідомивши їй, що погано почувається.

Але Ліля вловила, що те діло нечисте, адже старша сестра мало що їла чи пила, тому її шлунок точно не мав би протестувати. Вона поділилася цими думками з хлопцями, а ті зі свого боку видали припущення щодо причини незвично тихої поведінки Евола. Трійця домовилася, що розбереться із цим пізніше.

Ось це «пізніше» і настало.

Орігам на мить здійняв одну з брів, а тоді позіхнув і видихнув:

— Тут навіть думати не треба. Швидше за все, так воно і є. Хоча, знаючи Евола, мені дивно, що він може настільки переживати через якусь сварку з дівчиною... Завжди ж, якщо були отакі схожі труднощі, він припиняв стосунки і все. А тут…

Він насупився і стих, порпаючись у спогадах про головного героя їхньої розмови. Згодом коротко глянув у вікно, коли на гілку крислатого клена, що величався неподалік, пурхнула барвиста сойка і щось крикнула, таким чином наче вимагаючи від молодика, аби він закінчив свою думку. Тому він схаменувся.

— Не знаю, як ти, а я його таким похмурим не пам'ятаю навіть тоді, коли він першу сесію не зміг закрити...

— Твоя правда... — зітхнув Дан, бадаючи замисленим зором порожню склянку.

Знічев'я до приміщення навідався той, про кого якраз велася бесіда. Евол мовчки почав готувати собі якийсь напій, немов братів тут і не було. Простеживши за його поведінкою, хлопці розгублено і дещо ствердно перезирнулись.

— Еволе… — непевно зачав Даніель, думаючи, з якого боку можна би було зайти. Той мляво відізвався, додаючи в горнятко кави і цукру. — Ем... Ти нам, бува, не хочеш розказати, що сталося на випускному?

Евол на хвилю спинився і вирівнявся, чим трохи насторожив братів. Тоді, заливаючи суміш окропом, на видиху поставив запитання у відповідь:

— Чому ви думаєте, що там щось трапилося?

— Це видно з твоєї і Незиної поведінки, — прозвучало чітке в унісон.

— Он як, — беземоційно видав він, відклавши чайник.

— Ну то що? — причепився тепер і Орігам.

— Якось не хочу, — скрививши губи і стенувши плечима, безпечно відмахнувся Евол.

— Чому? Ми ж раніше знали чи не все про твоїх пасій, — обурився Данік, вколовши того правдивим фактом. Хлопець скосився на них і з легким роздратуванням закотив карі очі.

— Сердечні справи радять тримати при собі. І тільки при собі. Це не те, про що варто іншим патякати, — враз серйозно пробурмотів він, збираючись покинути зону допитів, якою вже встигла стати завжди світла й тепла кухня.

— Так кажеш, наче ми – зовсім чужі. Коли це ти таким філософом зробився, га? — ображено гмикнув Даніель, невдоволено сплівши руки на грудях. — Ми ж допомогти хочемо.

— Гаразд-гаразд. Знаєш, ти іноді такий нестерпний, — переможено буркнув Евол, після чого видихнув і сів за стіл. Інші двоє спершу надіслали одне одному вдоволені успішною співпрацею усмішки, а потім напружились, очікуючи братової розповіді.

Він розказав їм все-все, що сталося, супроводжуючи це приреченим зітханням і зажуреним зирканням очей. Час від часу Евол нервово поглядав убік дверей, немов побоюявся, що може ввійти хтось із сестер, і перебирав у руках склянку, яку до кінця розмови вже встиг спустошити.

— І що ти плануєш із цим робити? Не можете ж ви вічно поводитися так, ніби незнайомі, — суворо проказав Данік після того, як зрозумів, що брат більше нічого не буде договорювати.

— Я… я не знаю... — невесело зізнався Евол, пригнічений тим, що довелося згадати всі ті неприємні події. — Як би я не намагався до неї достукатися, вона не відчиняє, розумієте?

— Ну і ну… таки по самі вуха в неї втріскався... — несподівано зробив висновок Орігам, спершись на тумбочку і примостивши на стільницю долоні. Евол зніяковіло відвів очі і не зміг стримати соромливої рум'яни, яка захопила його щоки.

— І що з того? — згодом фиркнув він, надувши губи.

— Та то, що мороки будеш мати багато, мабуть. Ще й з такою, як вона… — «потішив» нехорошими прогнозами Даніель.

— Дане, чого ти так зразу з песимізмом лізеш? — несхвально глянув на брата досі сонний Орігам. — Особисто я підтримую Евола й буду старатися, щоб допомогти йому завоювати її воістину кам'яне серце. Мабуть, у ті двері не стукати треба, а зразу виламувати їх.

— Я не казав, що не підтримую його... Просто не хочу, щоб вона робила йому боляче. Розумієш? — набурмосився Данік.

— Розумію. Краще порадьмо йому, що він може зробити, щоб вона його нарешті вислухала і пробачила. А то, як ти зауважив, наша «снігова королева» вже два дні ходить із незмінною гримасою, — Орігам стиснув губи і заспокоївся, коли Дан кивнув у знак згоди. Обоє замислились, поки стурбований Евол спостерігав за ними з надією, що вони справді допоможуть. — О! Придумав! — невдовзі вигукнув найстарший, відступивши від стільниці і зловивши сповнені інтересу позіри інших. — А зачинімо ми вас із Незою в туалеті, га?

— В туалеті?? — пирхнули брати.

— Так, саме там, — серйозно підтвердив Орігам. — Але ми повинні зробити це так, щоб вона не додумалась, що ти теж про це знаєш. Ти маєш проводитись так, ніби не в курсі того, що відбувається. Розумієш?

— Хах, доведеться трохи побути актором... — невпевнено усвідомив Евол.

— Мені здається, що для кращого виконання цього плану, ми повинні Лілю також ввести в курс справи. А то вона може якось нам завадити, — припустив Даніель.

— Маєш рацію. А коли нам цей план втілити в життя? — схвильовано протуркотів винуватець майбутнього дійства.

— Можна й сьогодні. Чому б ні? — знизав плечима, позіхнувши, Орігам. Евол кволо кивнув. — От і добре. Отже, нам треба підшукати момент, коли вона зайде до ванни. Тоді ти повинен будеш також швидко туди зайти. Двері ж замикаються ключем зсередини, так? Ми зараз той ключ витягнемо, а потім ним же вас і зачинемо. А якщо буде питати, чого ти там з'явився, то вже якось виправдаєшся...

— Думаю, спробувати варто, — висловив думку Данік, який вважався найрозсудливішим із них усіх.

— Згоден, — з неочікуваною серйозністю підтримав його Евол, відчуваючи, що все справді може спрацювати.

Після того, як хлопці трохи краще обдумали свій план, Евол пішов до Лілі і розказав, що до чого. А саме про події, які сталися на випускному, і про ту саму задумку Орігама, яку вони повинні згодом здійснити.

Дівчина все чітко зрозуміла, поспівчувала хлопцеві, трохи повиправдовувала старшу сестру і пообіцяла виконати маленьке завдання, яке він їй доручив.

— Я на тебе розраховую, — обнадійливо повідомив Евол, залишаючи територію її кімнати.

— Не хвилюйся, я постараюся все зробити ідеально. Та й, думаю, навіть брехати не доведеться, — вона підморгнула і широко всміхнулася, силуючись підтримати стривоженого товариша.

Отож, коли наші брати (саме Евол і Орігам) нібито про щось теревенили на кухні, Ліля вже була напоготові до виконання своєї частини того самого плану. Тому, коли Неза з якоюсь метою вийшла з кімнати, вона ледь не відразу визирнула з-за своїх дверей.

— Нез… Якщо ти будеш йти попри ванну, не могла б віднести туди підставку для зубних щіток? — тут же звернулася з проханням до старшої сестри, коли та проходила повз неї.

— А що ця підставка робить у тебе?— з нерозумінням запитала Неза. — Ти її розмальовувала?

— Так, — чесно всміхнулась та. — Я вже давно хотіла спробувати ті нові акрилові фарби, які недавно купила. А іншу підставку я трохи пізніше розмалюю, — пояснила Ліля, простягнувши їй щойно згаданий предмет.

— Гаразд. О, а гарно вийшло, — Неза взяла підставку з її рук, трохи роздивилася її і попрямувала вниз сходами, плануючи по дорозі зайти до ванної.

Тим часом Ліля крадькома показала Даніелю, що сидів на дивані у вітальні, знак, який означав те, що вже можна братися за діло. Хлопець впевнено кивнув і, підвівшись, поспішив до кухні.

— Починаймо, — коротко сповістив він братів.

— Гаразд, я пішов, — Евол збентежено зітхнув і, захопивши із собою сміливість, що була в очах хлопців, поквапився до потрібного приміщення.

Ввійшовши, молодик побачив Незу, яка, виконавши прохання Лілі, вирішила мимохіть трішки там прибрати. Вони обмінялися частково здивованими поглядами.

— Чого тобі? — непривітно звузила разючі вічі дівчина.

— Та ось, прийшов рушник повісити на місце, а то, коли помив голову, забрав його до себе в кімнату, — відказав він, вішаючи завчасно отриманий рушничок на його законне місце. «Добре, що Дан швидко дав свій...».

Неза зміряла його прискіпливим зором і продовжила порядкувати в одній із тумбочок, очікуючи, що набридливий блондин скоро піде. Зненацька поміж тиші, що вже збиралася справляти тут посиденьки, пролунав звук, який свідчив про те, що двері ключем зачинилися ззовні.

— Що це було? — з підозрою зиркнула на вхід Неза.

— Н-не знаю, — намагався якнайкраще збрехати Евол. Потім підійшов до дверей і смикнув за клямку в спробі відчинити їх, але вони не піддавалися. Він нервово захи-хикав. — Я не можу відчинити...

— Що? Як не можеш? Не верзи дурниці, — молодиця припинила шолопатися у тумбочці і сама спробувала повторити дії Евола. І яким же великим було її здивування, коли вона теж не змогла вийти. — Якого дідька?? — сама себе питала Неза, обурюючись і щосили смикаючи ту саму клямку. — Заклинило щось чи...

— Хех, — почувся хитрий смішок Даніеля по той бік, змусивши дівчину завмерти, — я вас спеціально тут зачинив, щоб ви нарешті змогли владнати свої недомовки. А то нам, чи знаєте, неприємно перебувати в хаті, коли ви обоє ходите такі «надуті», — з долею іронії в голосі повідомив він, нервово дивлячись на Орігама, який стояв поруч. — Якого біса це повинен робити я? Ідея ж то була твоя!.. — пошепки просичав він до нього. А тоді вже, демонстративно прокашлявшись, голосніше додав: — Отже, доки ви не помиритися, ми вас звідти не випустимо.

— Що? Ах, ви!.. — розлютилась Неза, стиснувши кулаки. — Що це ви собі таке вигадали? Ти подивись! Ану випустіть нас!

— Знаю, що ти трішки вперта, але свої умови я вже озвучив, — залишався непохитним Дан, відхилившись від дверей і вийнявши ключ.

— Ей! — вона напружилась, бажаючи обсипати нахабного співмешканця не конче приємними словами, але почула, як його кроки віддаляються, і лише скрегнула зубами. — Пішов… гад. Та що ж це вони таке вигадали! Ні, ну ти чув??

— Чув, — боязно промимрив Евол. — ненормальні якісь...

— Ото-то! Абсурд!

Дівчина ще якийсь час намагалася докричатись до тих, хто їх поневолив, але, на її жаль, ніхто не збирався випускати ту парочку, допоки озвучена умова не буде виконана.

Згодом Неза таки здалася і сіла на бортики ванни, поки Евол, спершись на стіну, час від часу переживально глипав то на неї, то собі під ноги.

— Незо... — гукнув її так тихо, немов за вищі ноти вона могла на нього накинутись.

Він обіцяв собі, що все виправить, тож так воно і буде. Треба вже відхилити геть ту невпевненість і зрозуміти, що справді втрапив у таку ситуацію, коли щаслива доля їхніх стосунків йому значно важливіша за якісь там свої забаганки, як це було з минулими дівчатами.

Тю! Він і так вже давно це зрозумів! Але ж Неза... Вона повинна знати правду! Вислухати її і, найголовніше, прийняти!

— Ну? — у її голосі відчувалася щира неприязнь.

— Поговорімо з тобою про дещо, м?.. — трохи сміливіше продовжив хлопець.

— Про що? — невинно вдала незнайку Неза.

— Ну... про той випадок на випускному...

— А-а-а, про те, коли ти поцілував ту дівку?

— Незо, все не так…

— Як «не так», Еволе? Я ж усе чудово бачила. Ти ще скажи мені, що то був не ти. За кого ти мене маєш? За дурепу? — насуплено протархкотіла Неза, відчуваючи душевний дискомфорт від того, що довелося згадати ті неприємні події.

Евол з образою підтиснув тонкі губи.

— Ні, Незо, не вигадуй. Все справді було не так. Послухай, ті дівчата…

— Я не хочу нічого чути, — непоступливо відсікла молодиця. — Не треба, Еволе. Тепер ти для мене назавжди залишишся бабієм, який цілує всіх поспіль, — після цих спокійних слів вона піднялася і знову спробувала відчинити двері, але вони досі зрадницько мовчали. — Агов, випустіть нас! Я не маю жодного бажання з ним миритися! — стомлено заявила Неза, але згодом, почувши, що їй ніхто не відповів, теж сперлась на одну зі стін кімнати.

Евол подумки дякував братам за ідею і її втілення, адже щойно прийшло усвідомлення, що, якби не це, він би навряд чи колись зміг нормально поговорити з цим упертим і норовливим дівчиськом.

— Хіба я заслужив те, щоб ти вважала мене бабієм? — поцікавився він голосом, у якому злилися спокій і серйозність.

— Що за дурне запитання? — пирхнула вона. — Ти ж клеїшся до першої зустрічної дівчини і, як бачимо, поцілувати її тобі нічого не заважає, — Неза бридливо знизала раменами, здригнувшись.

— Можливо, раніше так і було, але після зустрічі з тобою я вже не клеюсь до першої зустрічної, — суворо заявив Евол, а далі вкотре за останню годину зітхнув. — Зрозумій, там так вийшло, що ті дівки самі полізли до мене... Я найнастирливішу з них м'яко відпихав і старався бути культурним, але вона виявилася занадто впертою... От і поцілувала мене, — з прикрістю проговорив він, невдовзі відхилившись від стіни і почавши повільно наближатись до Нези.

— І чому я маю тобі вірити? — невдоволено мовила вона, насторожившись.

— Знаєш, я сам був у шоці від такого хамства, — спокійно продовжував Евол, безцеремонно проігнорувавши її запитання. — І, до речі, я ніколи не цілую дівчат до того моменту, поки не дізнаюся, що вони мають до мене щирі почуття.

Евол остаточно підійшов до своєї обраниці і зупинився від неї на відстані розкритої долоні. Хоч Неза й була на добрих пів голови вища за Лілю, проте, щоб дивитися йому в очі, довелося здійняти погляд уверх.

— Що ти робиш? — схвильовано видала вона, стараючись відступити в якийсь бік, але стіна і тумби по боках підступно завадили.

— Нічого, — невинно мовив він, відчуваючи, що замкнений простір, їхня самотність і її присутність тут починають на нього суттєво впливати. Немов всередині зароджувався буревій, який він зобов'язаний був утримати. Але зробити це було вкрай складно.

Через то, мабуть, і піддався моменту, грайливо заправивши пасмо її темного з легкою синявою волосся за вухо.

— Тобі хтось казав, що в тебе дуже приємне волосся? І очі надзвичайні…

— Припини це... — зі змішаними почуттями попросила Неза, не маючи змоги вигнати рожеву барву, яка поквапилася застелити її щоки.

— Припинити що? Не любиш компліменти? — у міру здивовано звів брови Евол, торкнувшись пальцями її різкої вилиці. Дівчина ніби закам'яніла, тому й не відкинула його нахабну руку, а лише вражено збільшила очі.

— Не вдавай дурного, — буркнула Неза, «оживши» і відвернувши голову, — з компліментами у м-мене все нормально, п-просто припини свої дії...

— А що я такого роблю? І чому ти затинаєшся? — з незвичною насолодою спитав хлопець, плавно посміхнувшись.

— Ти мене нервуєш, т-тому і затинаюсь!.. — пробелькотіла вона, спрямувавши на нього осудливий і навіть зляканий позір.

— Нервую? Чим? — не припиняв свій випит Евол, зацікавлено схилившись до її обличчя.

— Ух, та своїми діями!.. Не підходь більше до мене так! Затямив? — Неза хотіла ту фразу люто виплюнути, але вийшло лише розгублено пискнути.

— Хех, щоб ти знала, мені складно дотримуватися своїх принципів, коли ми наодинці, — м'яко заявив він, знову посміхнувшись і окресливши її пружні вуста кінчиком вказівного пальця.

— Ага, складно йому, — істерично пхикнула Неза, спираючись руками на стіну, — а мені байдуже. Ти мене н-напружуєш!..

— Н-напружую? — грайливо звів брови Евол, а тоді поселив у своїх карих очах єхидність. — Чим, Незонько, я тебе н-напружую?

— Своїм-м перебуванням тут… і я тобі не «Незонька». Відійди!.. Поважай чужий особистий простір, — дівчина знітилася, вкотре пересунувши погляд на зубні щітки і постаравшись відпихнути нахабу від себе.

— Ой, ну вибач. Я не винен, що нас тут разом зачинили, — нервово мовив він, розвів руками і, видихнувши, повільно віддалився від неї.

— Отак краще, — озвучила швидкі думки старша Фрінке, дозволивши собі бодай трохи розслабитись.

— Ха, звісно, для тебе краще. Ти ж мене ненавидиш, — із їдкою образою прорік Евол, знову спершись на стіну і схрестивши руки на грудях.

Неза припаяла до нього схвильовані вічі кольору малини і провинно викривила вуста.

— Еволе... я не ненавиджу тебе, — незабаром зізналась вона, а він спрямував на неї спантеличений позір. — Я серйозно, — відповіла на його шокованість і зітхнула, підійшовши до дверей: — все, я тебе пробачила. Тепер нас випустять?

— Ти більше хочеш, щоб нас випустили, а не щоб ми владнали те непорозуміння. Так?

— Так. Я просто вже нічого не хочу, а тим більше – слухати тебе, — стомлено видала Неза, відчуваючи, як совість (чи що то було?), яку ніхто не кликав, почала її покусувати. — Та й це не непорозуміння, а просто твоя чергова слабкість. Таке з хлопцями трапляється, що вдієш.

— Ні, це непорозуміння. Вона сама до мене полізла. Я навіть не встиг нічого зрозуміти! І чомусь саме в той момент я трапився тобі на очі. Ну що за підлість, скажи? Незо, повір, мені справді дуже шкода, що так вийшло!.. — він наблизився і, розвернувши її до себе, схопив за плечі. — Скажи, як мені довести тобі те, що я (тепер) не бабій?

— Не потрібно нічого доводити, чесно, — вона змучено зімкнула повіки і на мить збагнула, що від його долонь іде приємне тепло. — Просто забудь про це і я теж забуду… Головне, щоб таке не трапилося вдруге. Гаразд? — Неза підняла на нього налиті невластивою їй журбою очі і стиснула зуби.

— Так! Таке більше не станеться. Я обіцяю! — радісно заявив Евол і щільно обійняв її. — А якщо порушу цю обіцянку, можеш мене власноруч каструвати.

Темні брови дівчини здивовано підстрибнули, а сама вона нервово хи-хикнула.

— Сподіваюсь, до цього не дійде...

— Я теж, — порснув істерикою молодик, зануривши ніс у її пахучі коси, — то... ти мені пробачаєш?.. — стиха наважився впевнитися він, ледве прочувши, як її руки легко, майже невагомо, торкнулися його міцного стану.

— Ех... Пробачаю я тобі. Пробачаю… — здалася Неза, дійсно відчувши в душі несподіване полегшення. Потім хутко схопилася, відсмикнувши свої кінцівки: — Ну все, відчепися від мене.

— Дякую! — щиро втішився Евол, виконавши її прохання у протилежний бік і ще й з подвійною силою.

— Та відпусти, кажу, задушиш же… — ледве витиснула з себе вона.

— Гаразд. Просто я дуже радий!

— Я це зауважила, — Неза зніяковіло стенула плечима, коли він нарешті відійшов подалі і прикрасив обличчя широкою білозубою усмішкою.

Евол наблизився до виходу і нарахував на дверях кілька добрячих стуків.

— Ей! Хлопці, випустіть нас! Ми вже помирилися! — згодом загорлав він, все ще всміхаючись. Чекати довго не довелося.

— Ну ви й поганці, — процідила Неза, покидаючи місце свого тимчасового ув'язнення і злісно зиркнувши на двох братів.

— Пробачай... Знаєш, відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів, — стурбовано виправдався Даніель.

— Та ну тебе, філософ знайшовся, — гаркнула вона і, махнувши рукою, попрямувала до себе.

— Як все минуло? — поцікавився Орігам дочекавшись, поки Неза зникла за дверима своєї кімнати.

— Спершу вона, як ви чули, була впертою, але потім таки вдалося з нею нормально поговорити, — збентежено ділився Евол, подаючись до кухні на обід. — Головне, що Неза мені пробачила. І я віритиму, що це справді так.

— Вітаю! — усміхнено підтримав його Данік.

— Принаймні в хаті тепер дихати легше буде, — спокійно видав Орігам, змусивши братів розсміятися і погодитися з ним. Завдяки ініціативі Даніеля хлопці зібралися розігріти в мікрохвильовці вареники, які вчора наліпили сестри і якими і планували пообідати. Але дещо пішло не за планом...

Тим часом Ліля, яка вже встигла приготувати медово-кокосові тістечка, чимчикувала до болю знайомою вулицею. Погода для прогулянки була більше, ніж підхожою, тому дівчина вирішила, що сидіти вдома в таку гожу днину буде істинним гріхом.

Здибавшись із найкращою подругою на подвір'ї сім'ї Редберг, вона обмінялася з нею приязними обіймами і вручила їй солодощі.

— Мої улюблені! Ось чому я обожнюю, коли ти до мене приходиш, — задоволено захи-хикала Меліна і дозволила смаковим рецепторам відчути райську насолоду. Ліля пирхнула. — Дякую! Мабуть, треба буде і батькам залишити...

— Це не обговорюється! — награно обурилася молодиця, після чого найкращі подруги наповнили двір щирим сміхом.

Підвечірня пора мимоволі розслабляла і налаштовувала на відпочинок. Сонце, що дуже поволі сідало, з кожним десятком хвилин дедалі більше замальовувало небо у відтінки помаранчу. Вітру не було, що дивувало, адже тут він завжди любив гасати околицями у такій порі.

Подруги сиділи на терасі, вмиваючись теплим промінням, і гомоніли про все і ні про що.

— Оце вигадали! Евол молодець! — пискнула Меліна, коли Ліля закінчила розказувати, що нині відбувалося вдома. — Але все ж на випускному я не бачила, щоб вони сварилися…

— Та бо тебе напоїли, пам'ятаєш?? Добре, що Данік погодився додому відвести... Гляди ж, ти йому там всяке повиспівувати чи порозказувати встигла, — несхвально видала теорії Ліля, пригадуючи, як їй тоді було соромно за подругу.

— Ой, я справді йому щось говорила, але не пам'ятаю, що саме то було… — провинно підтвердила та, заломивши брови у згадуванні.

— Думаю, це було щось таке, що для нього неприємне. А то тепер він поводиться якось незвично, коли заходить мова про тебе, — повідомила Ліля, допиваючи малиновий чай, який Меліна встигла заварити за час розмови.

— Он як… — зажурено прозвучало збоку. — Мабуть, варто буде з ним про це поговорити…

Ліля мовчки погодилась із думкою подруги, а далі запросила її до себе. Меліна усміхнено відповіла, що їй спершу треба трохи причепуритися, а тоді вона прийде, тож та може йти без неї.

Недовгою дорогою додому Ліля замислилася над перспективою працевлаштування журналісткою бодай кудись. Адже вважала, що теж повинна прикладати руку до фінансів їхньої сім'ї, раз уже (підпрацьовування – непогана тема, але тепер варто братися за щось серйозніше і за спеціальністю) закінчила академію.

«Не гоже на маминих грошах сидіти», – совісно подумала вона, аж нараз замислені сірі вічі стрибнули на вкрай знайому парубочу персону з боязно-блакитними очима і русявими кучерями, яка прямувала їй назустріч.

— Привіт, — Елеазар спинився і розтягнув повні губи в легкій усмішці.

— П-привіт… — в її голосі невчасно з'явилося заїкання, яке спровокували спогади їхньої минулої зустрічі. — Гуляєш?

— Частково... З роботи повертаюся, — стенув плечима він, глянувши кудись убік.

— Що в тебе за робота? — швидко спитала вона, від переживань стиснувши руками сумочку.

— Не можу сказати, — Ел почесав потилицю, — лише те, що вона досить небезпечна.

— Може, ти поліцейський? — зразу припустила Ліля.

— Ні, — мовив він із загадковою усмішкою, — це… трохи інше.

Дівчина витріщила очі. «Точно якийсь мафіозі!».

— Слухай, а ти не хочеш зайти до мене? — раптом запропонувала вона. «Гей, де логіка? Ти ймовірного мафіозі запрошуєш до себе додому. Здуріла?» – вразилася підсвідомість, та Ліля невимушено проігнорувала її. «Тоді і Ріну можна записувати до мафіозі, якщо вона з ним дружить, так?».

— До тебе? — закліпав Елеазар, питально здійнявши брову.

— Угу. Ти ж досі не знайомий з іншими моїми друзями. Думаю, це треба виправити, — вона всміхнулась і вказала долонею на дорогу, яка вела до її дому. Хлопець хвилину вагався, але все ж кивнув.

— Пішли.

Ел сховав руки в кишені, поки Ліля ще ширше заусміхалася, і вони разом неквапом подалися до будинку сім'ї Фрінке.

Коли перетнулии парадний поріг, до них долинули стривожені викрики жителів дому, які виривались із кухні. Дует без вагань поспішив туди.

— Даніку, що трапилося? — схвильовано запитала Ліля, забігши на кухню. Потім зойкнула, побачивши Евола, який горілиць лежав на підлозі. — Що з ним?!

— Обережно! — застеріг її Даніель. — Тут щось не так було з мікрохвильовкою. Евол захотів спробувати її відремонтувати, але його вдарило струмом. Це сталося буквально хвилину тому.

— О боже! Його що, вирубило?

— Так. Що зробиш, у нього до таких справ руки не з того місця ростуть, а він чогось за то взявся, — буркнув Орігам, який з'явився у дверях із аптечкою і невтямно зиркнув на незнайомця, що стояв неподалік. — Ти хто?

— Це мій друг – Елеазар. Скорочено можете кликати Елом, — поспіхом промовила Ліля, не сподіваючись, що їм доведеться знайомитися у таких умовах. Ел раптом приклав руку до грудей, захотівши одночасно схилити голову, але ті двоє простягнули йому руки для ручкання. На мить всі троє завмерли в німому нерозумінні.

— Перепрошую, — новоприбулий молодик стрепенувся і поспіхом потиснув їхні правиці.

— Я Даніель, а це Орігам. Допоможеш?

Елеазар серйозно кивнув, оцінюючи обстановку.

— Лілю, подивися в Інтернеті, що робити в таких ситуаціях, щоб ми, бува, не схибили, — попросив Даніель.

Дівчина поквапилася виконати його прохання, ввімкнувши мобільний інтернет, а тріо хлопців навпочіпки сіло біля постраждалого, який розстелився на лінолеумі. Коли згодом прийшла збентежена Неза, принісши кілька пар рукавиць, вони перенесли постраждалого подалі від місця «аварії» і поклали голічерева на лавку. Старша Фрінке перекинулася з Лілею кількома словами і стала напружено спостерігати за дійством.

Неза вимкнула загальне електропостачання, лишень дізналася, що з Еволом таке сталося, потім вони подзвонили у «швидку» і вирішили, що першу допомогу нададуть самотужки, поки приїде лікар.

Після деяких слів Лілі, Ел перевірив непритомному Еволові дихання і пульс, повернувши його голову і притиснувши пальці до потрібного місця на шиї.

— «У разі необхідності провести штучне дихання та непрямий масаж серця», — напружено процитувала Ліля. Хлопці спохмурніли.

— Необхідність є, — швидко випалив Ел, відчувши, що Евол вже не дихає, як це було мить тому. — Я робитиму масаж серця, маю в цьому досвід. Хто за штучне дихання?

Всі перезирнулися. Помовчали.

— Ну ж бо я, — несміливо виступив Дан. — Я пам'ятаю, як нас в універі це на практиці показували, сам пробував. Та й ми з ним двійнята як-не-як, — він нервово посміхнувся і підійшов ближче до Евола.

Хлопці обговорили послідовність своїх дій і приступили до виконання. Ліля тим часом ще дещо прочитала і взялася віддавати вказівки іншим:

— Незо, приготуй, будь ласка, настоянку валер'яни. Тут пише, десь п'ятнадцять-двадцять крапель на горня. Пошукай у тумбочці, де в нас все медичне, бо не думаю, що в цій аптечці вона є, — Неза кивнула і побігла на пошуки. — Я приготую гарячий чай, а ти, Орігаме, візьми нашатирний спирт і намочи ним вату, потім дамо це Еволу понюхати, — Орігам ще раз глянув на роботу Даніка й Елеазара, а тоді почав порпатися в аптечці.

Евол скорчив гримасу невдоволення, коли йому під ніс підсунули ватку, замочену в нашатирному спирті. Потім він поволі розплющив очі.

— О! Супер! Я вже боявся, що ти не отямишся, доки лікар не прийде, — зрадів Ел. Дівчата збентежено заохали.

— Еволе, ти як?! — підскочила до нього Ліля.

— Не галасуйте лиш, а то він зараз знову вирубається, — попросив Даніель, відійшовши від брата.

— Це хто?.. — спантеличено промимрив Евол, силуючись підвестися.

— Ні-ні-ні. Поки що не підіймайся, — наказав йому Елеазар, знову вклавши його, притискаючи одну руку до його ж плеча. Евол болісно зрйкнув. — Ой, пробач. Під час масажу серця, боюся, я тобі міг ребра надломити. Але це не страшно. Інакше би до ладу не зробив.

— Ти… хто? — невпевнено повторив молодик, оцінюючи вигляд Ела.

— Я Елеазар. Лілін друг, — коротко всміхнувся він, на мить приклавши руку до грудей, а далі підвівся.

— Незо, подай, будь ласка, настоянку валер'яни, яку ти готувала, — попросив Даніель, наблизившись до брата.

— Ось, — Неза підійшла і вручила йому горнятко з потрібною рідиною. — Не думала, що ти настільки любитель встрявати у халепи, — поміж тим буркнула вона. Евол їй криво всміхнувся.

— Тепер можеш трохи піднятися, щоб це випити. Але повільно.

Постраждалий спершу набурмосився, але опісля таки зробив, що кажуть. Далі Ліля хотіла подати йому гарячий чай, але Ел спинив її, сказавши, що, якщо ребра мають ушкодження, це буде зайвим.

— Як ти? — поцікавився Орігам, складаючи приладдя назад ув аптечку.

— Вже краще... Що сталося, взагалі? — слабо пробубнів Евол, приклавши руку до голови, наче це якимось чином мало допомогти йому згадати.

— Тебе струмом трахнуло, дурню! — знічев'я розлютився Даніель, намагаючись не кричати. — Не треба було лізти до тої розетки, якщо знаєш, що в тебе руки криві.

— Точно-точно, — підтакнув Орігам. — Дан тобі штучне дихання робив, до речі. А Елеазар – масаж серця.

— Оу… — вражено видихнув Евол, швидко глипнувши на Даніеля. — Дякую… хлопці… — несміливо проговорив він, зітхнувши і знову вклавшись на лавці.

Через десяток хвилин приїхала «швидка», лікар поговорив із присутніми й оглянув Евола. Він виявив можливість, як і казав Елеазар, тріщин або зламів у ребрах, тож забрав постраждалого до лікарні на діагностику.

— Отже, ти Лілін друг? — видав Даніель, коли метушня трохи втряслася і всі, крім Евола, сиділи на кухні.

— Так. Для тих, хто ще не знає, мене звати Елеазар, але це ім'я, дякувати батькам, досить складне для язика, тож скорочено можете кликати «Ел».

— Я Неза, — відізвалась дівчина, а тоді вказала на Меліну, яка вже встигла до них прийти і зніяковіло сиділа на стільці. — Це Меліна. А той, якого вдарило струмом, Евол.

— Радий знайомству, — Ел спокійно кивнув, черкнувши по кожному з присутніх зацікавленим погладом, який лише на мить, майже непомітну мить, зробив зупинку на Орігамові.

— Навзаєм, — схвильовано мовила Меліна, поки блакитні очі спершу зиркнули на Елеазара, а тоді на Даніеля. Останній наполегливо уникав зустрічі їхніх поглядів.

— Отже, ви – хлопці, з якими вона і її сестра живуть випробувальний термін? — несподівано спитав Ел, частково тицьнувши на Лілю і Незу, а потім на Орігама і Даніка пальцем.

— Ем… так. Вона тобі розказувала? — здивувався Дан.

— Ага, був такий раз… — з провиною зізналася Ліля. Чомусь було відчуття, немов їй не бажано нікому розказувати про це сватання.

— Лілю, до речі, де Ріна? Вона сьогодні працює?

— Ти знаєш Ріну? — видали всі майже одночасно, випередивши відповідь Лілі.

— Так. Ми з нею давно вже дружимо, — він безпечно стенув плечима.

— Он як... — замислено мовив Орігам, сконцентрувавши свої звужені сині очі на Елові.

— Ріна сказала, що має справи в місті, тому її вже з самого ранку немає, — відповіла Ліля, мимоволі глянувши на годинник, що висів над дверима.

Незабаром додому на «швидкій» у супроводі того самого лікаря повернувся Евол. Виявилося, що в нього справді є тріщини на ребрах, тож хлопець мав тугу пов'язку на грудній клітці і тепер повинен був близько двох тижнів виконувати настанови, які йому дали в лікарні, щоб швидше видужати.

Хлопець трохи потеравенив із друзями, ще раз подякував і, поки йому допомагав Данік, поплівся до своєї кімнати, де ліг відпочивати.

Недовго після того до них приєдналася Ріна, яка лишень повернулася з міста. Присутність Елеазара її вразила, спершу з настрогою, а тоді – з приємністю. Вона похвалила Лілю за ініціативу його знайомства з іншими і почала заварювати всім чай.

— До речі... — заїкнулася Ріна, поки гамір у кухні на хвильку стих. — Я тут дещо зробила… — юрба питально на неї поглянула, чекаючи продовження. — Я кілька тижнів тому взяла участь в одній… лотереї. Ну, то так, як кажуть, здуру, — вона хи-хикнула сама собі. — Там головний приз – сімейна поїздка на море на тиждень. От завтра якраз мали б оголосити переможця.

— О-о, море? Клас! Було би дуже круто, якби ти виграла! — пискнула Ліля.

— Нема чому тішитись, у нас досить рідко люди виграють, — відразу засумнівалася Неза. — Вони ладні лише гроші дерти за білети…

— Маєш рацію, тож радіти ще точно зарано, — підтримав її Орігам, навіть якщо дуже позитивно сприйняв можливість поїхати на пляж.

— Що б там не було, нумо вірити у свою вдачу! — Ріна з надією стиснула кулак і всміхнулася, коли інші їй закивали, хоч і не дуже переконливо.

На годиннику була восьма вечора, коли Елеазар і Меліна зібралися з усіма прощатися.

— Дякую, що прийняли, — усміхався Ел, ручкаючись із хлопцями.

— Угу! Спасибі за таку чудову компанію, — щебетала Меліна, тепло обіймаючи подруг і крадькома стривожено спостерігаючи за Даніелем, який протягом усього вечора не наважувався подивитися їй у вічі чи бодай щось до неї сказати.

— По новинах передавали, що до вечора погода сильно погіршиться. Будьте обережні по дорозі додому, — застерегла їх Ріна, припинивши обіймати Елеазара і прислухуючись до виття вітру знадвору.

— Не хвилюйся, Ріно, мені тут недалеко, — запевнила Меліна, яка з Елом вже прямувала до виходу.

Тільки-но хлопець нахилив клямку і подався вперед, вулиця і його, і Меліну щедро обдарувала холодним дощем, краплини якого закидав у приміщення пекучий вітер.

— Ух… — Елеазар швидко зачинив двері і вражено витер вологу з обличчя. — Знаєте, я щось передумав від вас йти… Мабуть, ще трохи посиджу. Думаю, Меліна мене підтримає.

Дівчина тільки розгублено покивала, протираючи рукавами лице.

— Звичайно. Ми завжди раді, — мовила Ліля, усміхаючись і вручаючи їм сухі серветки, що стояли на тумбочці біля вхідних дверей.

— Дякую. А де вже твоя сестра і хлопці ділися? Щойно ж тут були.

— Неза пішла до себе в кімнату. Евол із Даніком сказали, що мають таки перевірити мікрохвильову, щоби зрозуміти, чи варто її везти до майстра, чи можуть самі впоратися. А Орігам, скоріше за все, пішов спати. Це в його стилі.

— Видно, тому блондину було мало… — несхвально зауважив Елеазар, а дівчата разом захихотіли.

Коли вони вирішили всістися на диванах у вітальні, відходячи від передпокою, повсюди раптово щезло світло. Не було видно нічого, поки обриси кімнати не освітив нежданий білий спалах. Кілька секунд по тому ззовні гахнув грізний гуркіт. Та такий, що думалося, немов через нього зараз затрясуться стіни.

— Ой, — злякалася Меліна.

— Мабуть, це через погоду. Ви самі бачили, що там надворі коїться, — спохмурніло прокоментував зникнення світла Елеазар.

— Або ж наші «майстри» щось начудили, — несміло припустила Ліля, безрадісно посміхнувшись. — Може, вимкнули світло, щоб ще раз не повторилася доля Евола...

— Навряд чи. Думаю, вони би завчасно попередили нас… — стривожено висловилася Ріна.

Після майже сліпих (так склалося, що ніхто з них не мав при собі телефона) пошуків ліхтариків чи свічок, їхній квартет розставив на газетному столику у вітальні потрібні предмети освітлення і всівся на канапах. Згодом до них приєдналися Евол із Даніком, які, як виявилося, не були причетні до зникнення світла. Трохи по тому прийшла і Неза з Орігамом, світячи ліхтариком зі своїх телефонів. Дві сестри відлучилися зробити всім напої і заодно виявили, що світла нема на більшій частині вулиці.

— Боюся, його до ранку не буде… — промимрила Ліля, спостерігаючи за негодою, що лютувала за вікном.

— Мені шкода тих, кому довелося бути надворі в таку зливу, — мовила Неза, після чого вони обидві здригнулися від раптового спалаху блискавки. Далі сестри перезирнулися, без слів вирішивши залишити Елеазара й Меліну в себе ночувати (якщо вони захочуть, звісно). Хоча щодо Ела Неза сумнівалася, проте Ліля її все-таки вмовила, навівши кілька переконливих аргументів, які іншу здивували.

Меліна й Елеазар не були проти залишитися на ночівлю у домі сім’ї Фрінке. Тож після того, як горнятка з гарячим чаєм познаходили своїх власників, а теплі коцики вкривали їхні ноги, компанія друзів почала грати в настільні ігри чи просто ділитися різноманітними історіями з життя (страшилки проскакували рідко, позаяк Меліна наполегливо всіх від них відмовляла).

Буря гуділа, вила й стогнала поза межами затишного, оповитого темрявою будинку, а з нього все лунали чи сміх, чи зойки, чи суперечки, чи приглушений шепіт. Проговорили всі ледь не до ранку, після чого порозходилися по своїх кімнатах (Меліна лягла з Лілею, а Елеазарові виділили місце на дивані у гостьовій).

— Нумо ще якось так зберемося, гаразд? — усміхнено пропонувала Ліля, наступного дня проводжаючи до виходу двох гостей.

— Може, якось у парку? Я маю квитки на концерт! — виголосила Меліна.

— Якщо всі будуть вільні, то обов’язково, — всміхнувся Елеазар, поки Ріна добродушно на нього глянула.

Сьогоднішній день виправдав сподівання людей на хорошу погоду: з самого ранку сонце голубило всіх теплими промінчиками, а такий же теплий легіт додавав відчуття легкості і щирої дитячої свободи, яку в наше життя приносило літо.

Літо, беззаперечно, було для Лілі найкращою порою року, і вона знала, що більшість вважала так само. Адже прощатися з ним ніколи нікому не було легко. Люди завжди просять його залишитися ще на трошки, але воно ніжно цілує їх у чоло і чуйним голосом говорить: «До зустрічі...».

Цього приємного дня Ліля вирішила відправитися в місто за подарунком на день народження їхньої любої неньки, але ще не знала, який сюрприз її чекає в процесі покупок…