Ліля гнала додому повним ходом, стараючись не зіштовхуватися з перехожими, які, немов навмисно, траплялися на її шляху. Деякі люди здивовано й обурено озиралися на неї, хтось банально не звертав уваги, а хтось просто крутив пальцем біля скроні, спльовуючи у її сторону. Та вона, зі свого боку, ні на що не зважала і щодуху мчала, поки в серці з кожним пробігнутим метром назбирувалося трепетно-щасливе передчуття щодо майбутньої подорожі.

«Швидше, швидше, швидше! – квапила себе дівчина, поки вітер заплутував її довге рожеве волосся і щоразу змушував поправляти вільною рукою пасма, що лізли на розпашіле обличчя. – Ось і цей поворот! Ще трішки!».

«Не біжи так швидко, а то серце зупиниться і тоді ти вже точно нікуди не поїдеш!» – говорила їй підсвідомість, таємничо всміхаючись і водночас невдоволено тупаючи ногою. «Я просто не можу цього дочекатися! Ти чудово знаєш, що я дуже люблю збиратись у якусь поїздку. Це так захопливо!» – відщебетала їй Ліля, але все ж послухала внутрішній голос і призупинилась, перейшовши на швидкий крок.

— Ріно! Ти серйозно не жартувала?! Бо інакше пошкодуєш, що змусила мене так летіти сюди! — Ліля з криком увірвалася всередину і зразу завмерла, коли взріла схвильованих товаришів, які поспішно ходили туди-сюди по хаті.

— Ти вже тут! — зауважила її Ріна, виглянувши з кухні, а тоді засміялася. — Із таким не жартують! Зараз я тобі все детальніше розповім.

Ліля поставила пакети, які принесла з міста, на тумбу і побігла до Ріни, на ходу думаючи про те, що варто буде і з мамою поділитися такою чудовою новиною.

День із самого початку був хорошим, але вона й не думала, що він може стати ще кращим. Настільки кращим! Під час походеньок у пошуках подарунку для мами, яка, за її словами, незабаром мала би приїхати, молодша Фрінке здибалася із групою дівчат, які колись робили їй чималі збитки, та після однієї «виховної години» (про яку Ліля, по правді, нічого не відає) почали зовсім по-іншому до неї ставитися. Юрба молодиць посиділа в кафе, випила кави, потеревенила про хлопців (новоспечені подруги завзято хотіли випитати в Лілі деталі її сватання із тріо братів, але вона всіляко ухилялася, поміж тим дивуючись тому, як швидко поширюються чутки) і, пообіймавшись, розійшлися.

Ліля ж подалася у продуктовий магазин, купила там все, що було в неї у списку, і тоді, остаточно вирішивши, що буде дарувати ненці, поквапилася у квітковий магазин. Та не встигла дівчина, вдовольнившись покупкою, вийти з крамниці, як її телефоном викликала Ріна і захопленим голосом повідомила, що вона перемогла у тій лотереї, про яку вчора розказувала. Дівчина почала підганяти іншу, щоб та швидше прийшла додому і почала збиратися, адже їхній потяг відбував уже сьогодні вночі. Лілі було вкрай складно повірити у слова подруги, які були, радше, схожі на якийсь розіграш, ніж на правду, та вона все одно стрімголов понеслася до хати.

— Я сама спершу не повірила в це! — із захватом видала Ріна. — Серйозно! Я перепитувала в того менеджера разів, може, зо п'ять! Але мені чітко говорили, що я виграла сімейну поїздку на море! Сказали, що можна взяти з собою до п’яти людей. А якщо хочеш взяти більше, то треба просто заплатити за них пів ціни путівки.

— Ага… І хто поїде? Ти – це само собою, а ще хто?

— Я вирішила так: поїду я і візьму з собою тебе – раз, Незу – два, і трійку ваших хлопців...

— Вони не наші!!

— Гаразд-гаразд, — Ріна всміхнулася на обурення Лілі і примирливо підняла руки. — Наскільки знаю, Еволові стан здоров'я дозволяє поїхати. Разом із хлопцями буде шестеро, то просто доведеться за когось заплатити.

— Я би ще дуже хотіла Меліну взяти… Можна?

Ріна на затяжну хвилину замислилася.

— Думаю, можна... Тільки вона повинна буде дати мені гроші, щоб я потім, коли підписуватиму потрібні папери, заодно заплатила за неї. Можу їй зараз подзвонити і розповісти, позаяк я уже зібрала свої речі, а ти йди збиратися, гаразд? Поїзд сьогодні вночі, а зараз ось – уже сьома година, — нагадала вона про те, що казала Лілі по телефону. — А я вже зібрана, тож іще трохи поприбираю в домі, щоби вже зі спокійною душею поїхати.

— Гаразд! — Ліля широко всміхнулася, а потім схаменулася: — До речі, а мама вже знає?

— Так, пані Олівія вже в курсі. Вона казала, що зараз зайнята, тому подзвонить комусь із вас пізніше, — дещо збентежено мовила Ріна, шукаючи контакт Меліни в своєму телефоні. Ліля кивнула і радісно почимчикувала до своєї кімнати.

У процесі збору всього необхідного (і не дуже, звісно) вона ще дізналася від Нези, яка ненадовго до неї заглянула, в якому саме місті вони будуть відпочивати і що на шлях туди й назад їм виділили лише один вагончик потяга, і всі, хто там будуть, теж виграли поїздку (просто на інший термін).

«Так-с, наче визначилася, – думала Ліля після півтори годинної головоломки з вибором, який одяг і взуття їй взяти. – Тепер би це все якось упхати у валізу…» І тут вона з жахом зрозуміла, що, швидше за все, з якимись речами доведеться попрощатися, бо все у її торбу просто не влізе.

Коли горя прикупивши застібнула замок на своїй валізі, Ліля з полегшенням зітхнула і лягла на ліжко. Далі раптом схопила телефон і набрала Меліну. Прозвучало лише два гудки, перш ніж та підняла слухавку.

— Привіт, Меліно. Як ти там?

— Салют, Ліль! Суперово! — почувся її схвильований голос на тій стороні дроту. — Я страшенно рада, що можу розважитися і відпочити на морі разом з усіма!

На цій фразі Ліля знічев'я згадала про Елеазара і відчула недоречну ситуації журбу.

— Я теж… — сказала це більше з сумом, ніж із радістю, через що далі сама себе тріснула по чолі.

— Ліль? — прозвучало бентежне зі слухавки. — Щось погане трапилось? Ти так зітхнула якось…

«Як їй це вдається?!» – розчарувалась Ліля.

— Ні-ні, ти що. Все добре, просто прекрасно! Ми їдемо на море, всі разом, розважимося там, це ж чудово! Я лишень хотіла би, щоб… — вона запнулася, в задумі заламуючи пальці.

— Що-о-об..? — не витримувала Меліна.

— Хотіла би, щоб Елеазар теж із нами поїхав. Ну, той хлопець, із яким ви недавно познайомилися. Просто ми з ним хороші… друзі. Мені дуже подобається проводити з ним час, тому було б круто, якби і він до нас приєднався.

— А ти його номера не маєш? Подзвонила б і спитала, нічого тут сидіти і думку гадати!

— Твоя правда, лиш я його номера не маю. Самій дивно, та якось не було слушної нагоди обмінятися контактами, — пробубніла Ліля, лігши на живіт і обхопивши рукою подушку. — Ще я подумала, що, раз він Рінин хороший друг, то, може, вона сама вирішить його взяти, але не так сталося, як гадалося…

— Ти що, не говорила з нею про це? Слухай, та спитай в неї прямо! Любиш ти себе накручувати бозна-чого, – несхвально проговорила Меліна, зітхнувши.

— Ой, чиє б кошеня нявчало, а твоє б мовчало! — огризнулась Ліля.

— Припини! Я ж допомагаю, чим можу. Краще скажи, чого ти мені про Елеазара цього (ну в нього й ім'я!) не розказувала? Як довго ти вже його знаєш?

Молодша Фрінке замислилася, принишкнувши. Усвідомила, що знає його ледве тиждень чи два, а вже так прикипіла до того дивака.

— Недовго… зовсім недовго… Але інтуїція підказувала нікому про нього не говорити, тому я й мовчала. Дивно, знаю, — дівчина нервово хихотнула.

— А зараз уже можеш розповісти?

— Ну, може, як будемо їхати. Заодно і Незі й Ріні розповім теж.

— Ти дала слово! — по-дитячому грізно вигукнула Меліна.

— Нічого я не давала!

Вони розсміялися. Потім ще хвилин двадцять теревенили про те, в чому одна і друга будуть їхати, позували по відеозв'язку, а далі Ліля з Меліною попрощалися, і та підійшла до вікна, з якого розгорталася панорама тихого району міста.

Спершись на підвіконня, вона почала розглядати такі прекрасні й рідні краєвиди. «Що ж, на певний час я покидаю тебе, моя мала Батьківщино. Вірю, що не пошкодую про це і що ти будеш за мною сумувати так само, як і я за тобою», – подумала дівчина, трохи болісно і водночас радісно всміхнувшись. Вона любила отак подумки розмовляти з тим, що говорити точно не могло. Особливо з природою. Тоді почувалася ближчою з нею, живішою.

Потім Ліля вирішила піти подивитися, що там у інших. Виявилося, що Незі була потрібна допомога з вибором одягу, позаяк весь вона брати не хотіла і не змогла б.

Оцінивши всю складність ситуації, молодша сестра почала їй допомагати з цим завданням. Дівчата сиділи на підлозі і радилися щодо різного вбрання, як раптом хтось наполегливо постукав до кімнати. По тому всередину ввірвався захеканий Евол, злякано зачинивши за собою двері. Молодиці з нерозумінням витріщилися на нього.

— Ой, це ж Незина кімната! — отямився він, побачивши спершу Незу, а потім і Лілю. — Пробачте, дами, не хотів вас перервати, але можна я тут перебуду деякий час, поки Дан не заспокоїться?

— А що ти вже накоїв? — Неза, як це часто бувало в розмовах з Еволом, насупилася.

— Ну… як би це сказати… я, цей, забруднив кетчупом його улюблені шорти, в яких він хотів їхати… Ал-ле ви не подумайте! Це сталось випадково! Чесно! От, я і не знаю, що зараз робити... — знітився Евол, а його співрозмовниці лише здивовано перезирнулись. Пізніше Ліля взяла слово:

— А ти не можеш їх відмити й висушити? Може, Данік тоді буде менше лютувати?

— Ні-і-і, Лілю, в нас так не працює, — Евол криво посміхнувся, озирнувшись на двері. — Він хоче мене спершу віддухопелити, а тоді змусити відчистити його шорти. А я не хочу бути битим…

Сестри перезирнулися, хи-хикнувши, і Неза видала:

— Ну, це було би заслужено… Але гаразд, поки що залишайся тут. Я думаю, Даніель швидко втихомириться, і тоді ти зможеш вийти.

Ліля підтримала її, кивнувши.

— Гаразд, щиро тобі дякую, Незонько, — обережно мовив парубок і, відійшовши від дверей, присів на ліжко.

Неза демонстративно закашляла.

— Не називай мене «Незонька», інакше зараз вилетиш звідси прямо в обійми злого Даніка.

Евол нервово засміявся.

— Гаразд, не буду, тільки не виганяй! — жалісно попросив він, а дівчата знову, але ще більш здивовано глянули одна на одну. Не вірилося їм, що Евол може настільки злого Даніеля боятися.

— Розслабся, я не така жорстока, як ти думаєш, — заспокоїла його Неза, підозріло посміхнувшись.

— Дякую, люба.

— Еволе, — вона злісно зиркнула на нього.

— Все-все, мовчу! — хлопець демонстративно закрив свій рот долонями. Неза відвела від нього очі і продовжила розбиратися з одягом разом з Лілею.

Раптово в кімнаті зникло освітлення, залишивши тріо людей у тривожній темряві, яку трохи розвіювало пізньо-вечірнє світло з двору.

— Мабуть, через недавну грозу десь щось пошкодилося, то тепер ремонтують… — після хвилини тиші припустила Ліля.

— Але дивно, що ввечері, — насупилась Неза, ввімкнувши ліхтар на телефоні. — Сподіваюсь, це ненадовго.

Несподівано у двері постукали, але вже більш нахабно, ніж це зробив Евол.

«Знову?» – нервово подумала старша Фрінке і, поволі піднявшись, підійшла до входу. В той самий момент кивнула Еволу головою вбік шафи, мовляв: «ховайся». Хлопець зразу її зрозумів і постарався стати одним цілим із прочиненою дверкою дівочого гардеробу.

— Слухаю, — невдоволено видала Неза до Даніеля, перед тим відчинивши йому двері й обсвітивши ліхтарем.

— Та не пали прямо в очі, — роздратовано попросив він, затуляючись від світла рукою. — Ти Евола часом не бачила? А то я вже до кожної кімнати заглянув і навіть не подумав би, що він може заховатися в тебе.

— Цього бовдура тут немає, — коротко сказала дівчина, спершись на одвірок, тим самим заступивши новоприбулому вхід до кімнати.

— Точно? — він недовірливо примружився.

— Точно, — скупо відказала Неза.

— Я тобі не вірю, — нахабно заявив Данік, наполегливо зазираючи з-за неї у кімнату і світячи туди ліхтариком.

— Мені байдуже. Ми тут з Лілею самі. Я сказала «немає», значить немає. І нема чого тут свої очі мружити, — мовила вона, легко тицьнувши пальцем у міжбрів'я парубка. — До побачення!

Той насупився від несподіванки і, таки повіривши у її слова, відійшов. Неза зачинила двері й обернулася до Лілі.

— Ух, дякую тобі, Незо, — полегшено зітхнув Евол, виглядаючи з-за шафи. — Ще бракувало, щоб він зайшов сюди з інспекцією. Я твій боржник.

— О, я це запам'ятаю, — дівчина підло посміхнулася, поклавши телефон екраном униз, аби в приміщенні було світліше.

— Я один відчув у цій фразі погрозу? — спантеличився молодик, зиркнувши на Лілю. Та стенула плечима.

— Ой, не вигадуй, милий, не вигадуй, — усміхнено промуркотіла молодиця, наче ненавмисно провівши рукою по плечі Евола. Він неабияк напружився, навіть відсахнувся, і вкотре стривожено глянув на Лілю, яку теж збентежила поведінка старшої сестри.

Згодом дівчата вийшли, остаточно склавши Незину валізу. А Евол перевірив, чи за межами кімнати «чисто», і, переконавшись, що все гаразд, теж вискочив геть.

Ліля відправилася до Ріни на кухню, спускаючись сходами вниз, адже подумала, що їй може знадобитися допомога з приготуванням перекусу на час подорожі (та й про Ела заодно поговорити хотіла).

Ріна трохи здивувалась, що Ліля вже встигла скласти свої речі і навіть допомогла з цим Незі, та втім, від помочі не відмовилася. Усе дівчата робили з ліхтариками від телефонів. За час приготування харчів у дорогу «покоївка» встигла зауважити, що її подругу щось тривожить.

— Лілю, що тебе турбує? — вирішила згодом запитати вона, коли на якийсь час між ними вкотре стала мовчанка. — Переживаєш, що пані Олівія досі не подзвонила тобі? Вона, мабуть, справді зайнята…

— Ні. Ні-ні, це не те… — зразу збентежено відказала Ліля. — Це тебе стосується, можна сказати… — зізналась вона.

— Справді? — Ріна трохи насторожилась.

— Так. Слухай, Ріно, як ти ставишся до того, щоб... — дівчина майже договорила, але її перервав дзвінок Ріниного телефона. Остання перепросила і відійшла, щоб підняти слухавку. А інша тим часом знову поринула в роздуми.

Знічев'я Ліля почула здивований зойк подруги і схвильовано виглянула з кухні. Ріна приклала палець до губ і вказала очима туди, куди світила ліхтариком. Молодша Фрінке глянула в той бік і несподівано побачила котячі жовті очі, які засвітилися від спрямованого на них світла. Власне, одні очі лиш і було добре видно, бо сам кіт мав попелясте забарвлення, непогано зливаючись із темрявою.

Ліля здивовано вдихнула.

— Як він тут опинився?? — на її запитання Ріна знизала плечима. — Ні в кого по сусідству немає такого котика. Чий він і звідки тут узявся?

— Думаю, спершу варто його зловити. Піди тихенько, щоб його не налякати, іншим скажи, що маємо таке завдання. Перед поїздкою розважимося трошки, — проговорила «покоївка», підозрюючи, що зловити представника роду котячих буде не так вже й просто.

Весь будинок огортала темрява, яка подекуди змушувала тремтіти і напружуватися з кожним раптово почутим звуком. Всі мешканці дому Фрінке поділилися на групи й відправилися на пошуки кота (на жаль, поки Ліля всіх збирала, він уже встиг кудись подітися). Евол із Орігамом взяли на себе одну частину першого поверху, Неза з Ріною пішли на другий, а Данік із Лілею ще розділилися, взявши на себе іншу частину першого.

Коли молодша з сестер уважно зазирала поза дивани й столики у гостьовій, то випадково вимкнула ліхтарик на телефоні. І перш ніж вона, сконфужена власною незграбністю, знову його ввімкнула, чиясь велика долоня встигла їй затулити рота, при тому схопивши за руку.

— Не кричи! — відразу прошепотіли на вухо переляканій дівчині, тільки-но вона захотіла вирватися й заверещати. Далі її відпустили і розвернули до себе.

— Елеазаре? Що ти тут робиш?! — спантеличилась Ліля, посвітивши на хлопця. — І нащо так лякати?!

Хлопець замружився від світла, прикривши очі рукою.

— Чув, що ви на море їдете. Прийшов завчасно попрощатися, — Ел здивувався, коли молодиця раптом на радощах його обійняла.

— Рада тебе бачити! — далі схвильовано пискнула вона, відсторонившись.

— Навзаєм, — він усміхнувся. — А ще Ріна попросила прийти з кліткою для кота. Що у вас тут відбувається? — Ліля коротко переповіла йому все, що той мав знати. — Оу, паскудно, що світла нема.

— І не кажи, ще й кіт темний! — приречено засміялася дівчина.

— Еле! Ти тут, — Ріна збігла зі сходів, що вели на другий поверх. — Бачу, клітка у тебе, прекрасно. Орігам казав недавно, що бачив кота біля ванної.

— Але не спіймав, так?

Ріна приречено стенула плечима. Коли їхнє тріо вже було біля ванної кімнати, вони зустріли там Даніеля, який теж обшукував перший поверх. Тоді ж Ліля в темряві побачила два жовті очі-блюдця, які, варто було їй ступити крок у їхній бік, миттю зникли за тумбою.

— Здається, там! — пошепки крикнула вона, спрямувавши палець на зону кухні.

— К-с, к-с, к-с. — намагалась кликати його Ріна, виходячи з ванної і світячи ліхтариком. — Він же тут був, так? Поганець, навіть не нявкне!

— Та не злись ти так, навряд він до чужих буде нявкати…

Ел із Лілею погодився, такнувши. Згодом, все-таки переконавшись, що нявкуна точно немає у ванній, вони спрямували всі сили на кухню, біля якої Ліля його якраз і бачила. Там до них несподівано приєдналися Неза з Еволом, тим самим навіть налякавши, через що дівчата не стримали писку.

— Т-с-с, ви ще кота злякаєте, тоді ми його точно не знайдемо! — пошепки говорив Евол, втихомирючи подруг.

— Незвично бачити вас разом, — вирішив уколоти Данік.

— А тобі що, заздрісно? — награно скривився Евол, не бажаючи програвати.

— Що?

— Ну, між тобою і Меліною кішка пробігла, чи як, що між вами така напруга останнім часом?

— До речі, так, я теж це зауважила, — відгукнулась Ліля. — Щось трапилось? Ви ж наче завжди добре ладнали.

— Ми тут зібралися у свах грати чи кота ловити? — несподівано буркнув Даніель, розвертаючись до вікна, за яким царював пізній вечір.

— Ось він! — раптово вигукнув Ел, узрівши кота в одвірку, який вів до комори. Незваний гість настовбурчив шерсть і стрибнув на стільницю.

— Ану ходи сюди! — нервувалась Неза, налетівши на кота, який дуже вправно ухилявся від її атак. Елеазар вирішив чатувати біля дверей, зачинивши їх, поки Ріна підготувала клітку.

— До речі, Еволе, де ти Орігама згубив? Ви ж разом були, — спитала Ліля, також наближаючись до їхньої «здобичі».

— Він пішов за пожежними рукавицями. Бо, як ви вже зрозуміли, голими руками ми його не зловимо – він нас точно подряпає, — відповів той, після чого всі почули Незине сичання і невдоволене котяче нявкання.

— Звісно! Гляньте, як він мені руки пороздирав! — дівчина роздивлялася уражені кігтями передпліччя, на яких вервечками виступили краплини крові. На здивування більшості, Елеазар відразу ринув до неї, ледь не взявши її постраждалі руки у свої.

— Еле… — тоді ж схвильовано гукнула його Ріна, але він ніби не почув її.

— Незо, ти нічого дивного не зауважила, коли він тебе дряпнув? Можливо, видіння якісь, нудоту? — зразу поцікавився він, посвітивши на її кінцівки ліхтариком. Неза спантеличилась, а Евол кинув на Елеазара багатозначний погляд.

— Ем… — замнулась старша Фрінке, раптово висмикнувши руки. — Я не відчуваю нудоти зараз, але… Видіння? Що ти верзеш? Які ще видіння? — вона звела брови і стривожено глянула на нього.

— Та нічого. Якщо все добре, то забудь, — хлопець замислено пожував губу і, зловививши на собі здивовані погляди, знову підійшов до дверей, замовчавши. В той момент Евол, отямившись від думок, поспішно наблизився до Нези.

— Люба Незонько, дуже тебе болить? Дай-но я ті подряпини поцьомаю, — жалісно запропонував він, бажаючи взяти її руки до своїх.

— А зад мій поцьомати не хочеш? Фу! Краще аптечку принеси, — злісно видала дівчина, відмахнувшись, на що молодик лише засмучено видихнув і розвернувся, збираючись відправитися на пошуки аптечки.

Несподівано з коридору, який веде до комірки, вийшов Орігам. Побачивши всіх у зборі, він мовив:

— Я тут не можу ті рукавиці знайти… Слухайте, то ви, можливо, вже того кота зловили? Стільки галасу щойно було, — всі миттєво звернули свою увагу на хлопця, і в той же момент кіт, який видерся на верхні тумби, стрибнув Орігамові на плече. Всі в секунду завмерли.

— Орігаме… — стиха відізвалась Ріна.

— Так, знаю… — відказав він, намагаючись зайвий раз не рухатись.

— Спробуй повільно… — продовжила дівчина, поки ніхто з них не ворушився. Але тільки-но Даніель спробував наблизитись, як кіт теж напружився, змусивши всіх тихо зойкнути.

— Повільно що? — ледь не крізь стисені зуби перепитав Орігам, збоку дивлячись на шерстистого поганця.

— Повільно пройти у центр кімнати, — договорила Ріна, поки Евол дуже неквапно рухався до дверей, із яких вийшов його старший брат.

— Та ловіть уже його! — знічев’я скрикнула Ліля, спрацювавши для решти спусковим гачком, через що всі відразу кинулися на молодика, який ще не встиг приготуватися до атаки. Вийшло так, що Даніель з Еволом, першими діставшись до Орігама, повалили його на землю, а котяра тим часом, обурено нявкнувши, вислизнув із хватки одного з них і побіг по стільниці.

— Хлопці, може, підніметесь? Задавили ж мене своїми тушами... — прокректав Орігам, ледь не задихаючись. Брати перепросили й швидко підвелися.

— Дівчата, чого стоїте? Ловіть! — вигукнув Евол, спотерігаючи, як Ліля з Незою несміливо наближалися до кота.

— До речі, куди це дівся Ел? — раптом зауважила Ріна, озирнувшись. Ліля розгублено стенула плечима.

— От падлюка! Зараз я тобі за все віддячу! — погрожувала Неза, вмить стрибнувши до кота. Та він був надто спритний, аби вона могла його так швидко спіймати. А отже, тварина, ухилившись від її нападу, м’яко приземлилася на підлогу й опинилася під столом. І вже би за секунду кіт прошмигнув між ногами всієї команди, але прямо перед порогом його схопила за загривок вправна рука, змусивши злісно зашипіти.

— Ось так, котячий поганцю. Багато ж ти нам клопоту завдав, — з поєднанням ноток ніжності й нервозності в голосі мовив Елеазар. Після чого перемістив нахабного нявкуна у клітку, яку з собою і приніс. Всі зразу перевели свою увагу з кота на хлопця.

— Невже все? — запитав Даніель, не віривши в те, що вони нарешті спіймали нежданого гостя. Запитання було риторичним, але Ел все одно усімхнено відповів:

— Так, місія виконана!

— Ура!!

— Всі молодці!

— Так! Нам вдалося!

«Перемозі» тішилися, як малі діти. Вдосталь порадівши і пороздивлявшись кота, взялися прибирати після пошуків, навіть якщо досі було темно. Евол приніс перекис водню і вату, після чого дбайливо промив Незі рани. Дівчина спершу відпихалася, але таки погодилася, засоромлено надувши губи і відвівши погляд подалі. В одну з таких митей у домі врешті з'явилося світло, змусивши всіх раптово замружитись.

— Нарешті! Я прозріла! — засліплено вигукнула Ліля.

— Так кажеш, наче була сліпою, — мовив Елеазар, після чого розсміявся, заразивши сміхом інших.

Тим часом надворі почало дощити. Ріна сказала, що вони вже будуть збиратися на вихід, а Ел віднесе кота спершу до ветклініки, після чого розбереться з його притулком.

— Добре, що є ветклініки, які працюють до такої пізньої години, — мовила Ліля, спокійно крокуючи біля парубка. Вона викликалася його провести, адже він не дуже знав дорогу до найближчого такого закладу.

— Ага. А то не знаю, що би ми зараз робили з цим котом… — Ел глянув на тварину, що не могла собі знайти місця у клітці, тривожно кліпаючи.

— Слухай… дякую тобі за те, що недавно прийшов і познайомився з усіма, — раптом видала дівчина, розминаючи руки від бентеги.

— Та будь ласка. Мені потрібно було більше про них дізнатися як-не-як, — він стенув плечима.

— Для чого? — збентежилась Ліля.

— Тому що вони, як і я, твої друзі, — впевнено відповів Елеазар, усміхнувшись. — До того ж ми гарно провели разом час.

— Твоя правда, — вона і собі всміхнулася, поправивши велику парасолю, яку вони ділили на двох. — Щось котик затих... — зауважила згодом, краєм ока зиркнувши до клітки.

— Може, заснув. Втомився, тепер дрихне, видно, — припустив Ел, теж глянувши.

Ліля легко всміхнулася, крадькома подивилася на профіль хлопця і постаралася прожити цю мить, коли вони так мовчки спокійно йшли під парасолею.

Вулиці були настільки порожніми, що здавалося, наче всі мешканці водночас вирішили виїхати. Лише де-не-де в будинках горіло світло, складаючи компанію вуличними ліхтарям, а повз коли-не-коли приїжджали машини. Тиша і шум дощу сприяли заспокоєнню і зануренню у думки, з яких подекуди не хотілося вибиратись. Час від часу під дівочими чобітками хлюпали калюжі, а краплини дощу вітер зрідка задував на обличчя.

Ліля навіть не зауважила, коли вони опинилися недалеко від потрібної клініки.

— Бачу її, — видав Ел, досить несподівано, так, що дівчина здригнулася від його голосу. — Що ж, далі я вже сам. Тобі ще на потяг треба, тож поквапся. І парасолю собі залиш. Дякую, що провела.

Вони спинилися під дахом одного з магазинів, і Елеазар акуратно поклав клітку на бруківку. Здалося, що вже подався до Лілі, але її мова спинила його:

— Знаєш, з тобою було так приємно мовчати, — вона спрямувала замислений погляд у краплини дощу, що стікали з даху, і всміхнулася власним думкам. — Повторімо якось?

Першу мить Ел стояв непорушно, задивившись на її образ, просочений дощем і щирістю, а тоді схаменувся.

— Звісно. Обов'язково, — і собі відвернувся на плач неба, усміхнувшись. — Гаразд… Ем… Щасливо тобі доїхати і відпочити.

— Так, — мов у тумані, відповіла Ліля. — Дякую, — повільно розвернулася до нього і, поправляючи вологе волосся, зачепилася за його глибокий погляд. — До речі, ти в мене свою футболку забув.

— Ох, варто буде забрати якось… — він збентежено потер потилицю. — Що ж, іще раз дякую… До зустрічі, — хлопець узяв клітку і поволі обернувся вбік ветклініки.

— Так, до зустрічі… — стиха промовила Ліля, також розвернувшись і стиснувши парасолю в руках. Вона пройшла метр-два, а тоді знічев'я обернулася і різко вдихнула. — Еле!!

Не встиг молодик відреагувати, як вона, кинувши парасолю, налетіла на нього з міцними обіймами, варто було йому розвернутися до неї.

— Щось… трапилось? — здивовано прошепотів він, схилившись до її вуха. Дівочі руки стиснули його вологу сорочку, поки хазяйка мовчала, жадібно вдихаючи знайомий запах. — Добре, що не під дощем стоїмо, а то змокли б уже, — Ел озирнувся і неочікувано притиснув її до себе вільною рукою. — Все гаразд?

— Угу. Просто хотіла сказати, що без тебе на морі буде зовсім не так, — засоромлено промимрила Ліля, врешті наважившись. Елеазар завмер, стиснувши ручку від клітки. Не знав, що має на це казати, але й мовчати не хотів.

— Ще зустрінемось, не переживай, принцесо, — він усміхнувся і ледь відчутно пройшовся долонею по її маківці.

— Зустрінемось, звісно, ти ж мені обіцяв дещо важливе розповісти! — вона відсторонилася й награно надулася.

— Точно, — Ел широко всміхнувся. — Головне, бережи себе.

Ліля зосереджено кивнула і побажала йому того ж. Тоді побігла до парасолі і, з усмішкою махаючи, поквапилася до решти друзів, яка вже мала чекати її на вокзалі.

За той час, що вона йшла, дощ спинився, тож дівчина вирішила парасолю залишити на ґанку, адже їхній будинок був якраз по дорозі. Невластива місту післядощова тиша змушувала вулиці відчути весь затишок теплих домівок, у вікнах яких все ще світилося, повноту свіжого повітря і всю невимовну красу природи, яка вдягнулася в образ під назвою «Після дощу».

Згодом же всі мандрівники прибули на вокзал і якийсь час очікували на можливість зайти до потяга, поки Ріна пішла вирішувати організаційні питання. Ліхтарі освітлювали ніч, де-не-де ходили закохані пари і різна молодь.

— Думаєте, як саме нас там розподілять по кімнатах? — цікаво запитала Ліля.

— Байдуже, як, головне, щоб я опинилася не з ним, — сказала Неза, тицьнувши пальцем на Евола.

— Бачу, — почав Даніель, — тобі начхати на те, що в нього бажання абсолютно протилежне?

— Тебе це дивує? — фиркнула дівчина, схрестивши руки на грудях.

— Не бійся, Незо, я зроблю все можливе для того, щоб нас поселили в одній кімнаті, — заявив Евол, беззаперечно всміхаючись.

— Мені нагадати, що ти мій боржник?

Хлопець принишк, особливо коли зауважив цікавий погляд Дана. Але за мить єхидно посміхнувся.

— І ти використаєш це банально для того, щоб я не був з тобою в кімнаті? Припини, краще прибережи для цікавішого.

— Я твоєї поради не просила!

— Хочу і раджу, ти мені не наказуєш! — задирницько мовив Евол, показавши їй язика. Незу це, на диво іншим, ураз поставило на сковорідку, змусивши кинутися за поганцем, який завчасно почав від неї тікати. Та, скільки б не бігала, вона ніяк не могла його спіймати, адже Евол був швидший і, на додачу, аж надто вправно ухилявся від її нападів.

«Вони створені одне для одного, не інакше», – подумала собі група їхніх товаришів, спостерігаючи за ними з легкою усмішкою.

Пізніше Неза втомилася бігати за своєю головною проблемою і повернулася до своєї валізи. Видно було, що хлопцю стало трохи сумно, адже він був би не проти трохи довше так подуркувати, але вирішив наразі більше до неї не додиратися.

Згодом до них приєдналася Ріна, повідомивши, що всі організаційні питання були ідеально вирішені.

— Можете заскакувати до потяга. Наш вагон другий, перший – менший – для персоналу, — мовила вона, кивнувши вбік залізного велетня.

— Погнали! — після цих слів група молодих людей, майже в прямому сенсі цього слова, завалилася до потяга.

— Дивина. Я думала, що у вагоні світло вимкнене, але тут просто віконне скло таке темне, що нічого крізь нього не видно… — Ліля примружилася і допитливо притулилися до шиби.

— Справді, — підтакнула Меліна, поки Неза з Еволом духопелили одне одного за нижнє місце. — Вдень теж нічого не буде видно? Ріно, не знаєш? А то зараз таке враження, наче в темне дзеркало дивишся.

— Хтозна. Новий дизайн такий, казали… — Ріна нервово озирнулась. — Ми і так вночі більшість часу будемо їхати.

— Твоя правда, — несподівано замислений погляд Орігама зустрівся з бентежним Ріниним, і вона неквапно відвернулася.

— Ще й людей інших не видно ніде… — Меліна з цікавістю виглянула з купе, розглядаючи порожній коридор.

— Мабуть, їх просто на інших станціях підберуть, — стурбовано висловила припущення Ріна, з чим інші непевно погодились. — Так, хлопці і дівчата будуть в окремому купе, тож, Незо, Еволе, припиніть сперечатися. До речі, тут ще є спеціальний склад для валіз. Нумо наші «лицарі» віднесуть їх туди, гаразд? — вона натягнуто посміхнулася, коли молодики глянули на неї і перезирнулися.

— Гаразд, — Орігам підійшов першим, після чого й інші двоє поквапилися за ним. А сама «покоївка» пішла їх провести.

Дівчата тим часом визначилися, хто де буде спати, і трохи розклали їжу на дорогу.

— Нумо, коли всі зберуться, зіграємо «Бірюзовим по рожевому»? — запропонувала Меліна. — Я взяла її з собою.

Дівчата усміхнено підтримали її, після чого, немов за наказом, потяг поволі рушив. Хоч і намагався він це зробити акуратно, але Ліля все одно примудрилася розлити сік на футболку. Трошки поскигливши, вона сказала, що піде в туалет і там промиє тканину, аби не залишилося плям.

Потяг, як всі зауважили, досить відрізнявся від тих, в яких вони їздили раніше. Він був вищим і ширшим, тому коридором могли спокійно пройти дві людини, не заважаючи одна одній. При тому весь інтер'єр не дуже виділявся, як і екстер'єр.

Розібравшись із плямою, Ліля спокійно поверталася до їхнього місця, але раптом в коридорчику, який розділяв два вагони, побачила Елеазара, який говорив із незнайомим їй чоловіком. Спершу подумала, що їй здалося, а тому додатково протерла очі.

«Він теж тут? Але що йому тут робити??» – вражено подумала Ліля, після чого вирішила спершу подзвонити Меліні і сказати, що затримається, а тоді піти у хлопця все розпитати. Та поки діставала телефон з кишені і набирала номер найкращої подруги, краєм ока зауважила, що Ела вже немає на горизонті.

Вона сполохано озирнулася і сховала телефон, таки не подзвонивши. «Куди він дівся? Щойно ж тут був! – здивовано думала дівчина, прибігши на те саме місце, де він недавно стояв. – І якого біса я досі не маю його номера? Набрала б і все!». Ліля ще певний час пороззиралася, засмутившись, що не може потрапити у вагончик для персоналу, але все-таки не знайшла Елеазара, тож розчаровано повернулася назад.

Прийшовши, вона побачила, як Неза з Еволом б'ються на одному з нижніх місць. «Десь це вже було», – усміхнено подумалось їй.

— Ах ти, поганцю, віддай мені мій телефон! Негайно! — її старша сестра смикала біляву чуприну хлопця, який намагався вправно вирватися з її хватки.

— Не віддам, поки не видалю контакти всіх хлопців! — вкотре заявив Евол, намагаючись перекрити їй шляхи до гаджета ногою.

— Та як ти смієш?! Це мій телефон, і в ньому будуть ті номери, які я хочу! Ану віддай!

— Як діти малі, — виніс вирок Даніель, спершись на стіну і схрестивши руки на грудях, поки парочка ворогів зачала ще активніше копирсатися на, до речі, Меліниному місці.

Тим часом решта грала у недавно згадану настільну гру.

— «Мені в тобі все подобається, особливо…» — спокійно зачитала Ріна, поки інші вибирали підхожі фрази з карточок.

— «Сало», — здивовано промовила Меліна.

— «Відчуття провини», — непевно озвався Орігам.

— «Темні кола під очима», — хи-хикнула Ліля.

— «Нічні дожори», — несподівано видав Даніель – і всі, навіть Евол із Незою, що досі вели грецьку боротьбу, нестримно зареготали.

Сміх стих тоді, коли Евол різко підвівся і зойкнув, вдарившись головою об верхнє ліжко.

— Ну що, добавився? — зі злою насмішкою запитала Неза, швидко забравши у нього телефон.

— Це боляче, взагалі-то... — заскиглив молодик, потираючи ударене місце рукою.

— Незо, будь уже з ним ніжнішою, — жалісливо проговорила Меліна.

— Чого б це? Він забрав мій телефон!

— Ось, Еволе, приклади, — дівчина стурбовано простягнула другу пакет із незрозумілою холодною речовиною. — Я його, звичайно, взяла з собою, щоб охолодитися, якщо навіть вода не рятуватиме, але, думаю, тобі він зараз більше знадобиться.

— Ой, дякую, Меліночко, ти справжній ангел! — щиро подякував Евол і, з демонстративною образою глянувши на Незу, взяв пакетик і приклав до постраждалого місця. А старша Фрінке на його погляд лише фиркнула.

Пізніше вже і вони двоє вирішили приєднатися до тієї настільної гри, аби просидіти за нею до пізньої ночі. Поміж тим обговорювали свої думки щодо цієї подорожі й пригод, які їх чекають після прибуття. Також Ріна їм повідомила, що на місці вони будуть приблизно в сьомій годині ранку. Коли всі розійшлися по своїх місцях, у вагоні зробили більш тьмяне світло. Лілі довгий час сон не йшов до голови, наляканий тривогою стосовно перебування Ела тут. Але, розуміючи, що наразі не хоче Ріну цим турбувати, вона вирішила відкласти запитання до неї на ранок.

Залізний гігант швидко рухався до мети, час від часу обережно гойдаючись, тим самим дозволяв людям, які були всередині, засинати швидше і приємніше, відчувши атмосферу дитячої колиски.